Акціонерне товариство, як суб´єкт цивільних правовідносин

Вступ

1. Правоздатність юридичної особи

2. Види юридичних осіб

3. Порядок виникнення і припинення юридичних осіб

4. Поняття і статус акціонерного товариства

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми.Соціально-економічні зміни, які відбуваються в Україні, призвели до певних перетворень в системі юридичних осіб, що знайшло своє відображення в прийнятих ЦК та ГК України, які визначили правовий статус юридичних осіб, порядок їх створення та діяльності, встановили правові основи формування та функціонування органів юридичних осіб. Актуальність теми дослідження викликана тим, що корпоративне право взагалі, та відносини корпоративного управління зокрема, знаходяться в Україні на початковій стадії розвитку. З прийняттям ЦК України предметом регулювання цивільного права стали відносини з управління юридичними особами, що обумовило об’єктивну необхідність та нагальну потребу розглянути та дослідити відносини з управління акціонерним товариством.

Хоча в правовій літературі проявляється зацікавленість до дослідження відносин діяльності акціонерних товариств, однак питання управління акціонерним товариством, проблеми утворення та діяльності його органів все ще потребують детальних та зважених досліджень, особливо в зв’язку з розробкою нового Закону України “Про акціонерні товариства” [1].

Управління акціонерним товариством здійснюється його органами, через них товариство набуває цивільні права та обов’язки, а тому порядку їх утворення та діяльності надається велике значення. Право активно впливає на суспільні відносини і від рівня правових досліджень залежить розвиток економічних відносин в країні, учасниками яких виступають й акціонерні товариства. Внаслідок цього виникає необхідність визначити теоретичну базу, на якій будуються відносини з управління акціонерним товариством, встановити підстави виникнення у акціонера права на управління акціонерним товариством, порядок реалізації цього права та його припинення. Результати дослідження дозволять виявити шляхи найбільш ефективного управління акціонерним товариством.

Дослідженню проблем діяльності акціонерних товариств, визначенню порядку формування, компетенції органів управління юридичних осіб, відповідальності їх членів присвячувалось багато робіт вчених-юристів. Вихідними даними для розробки теми стали дослідження таких радянських, російських та українських вчених, як Агарков М.М., Вінник О.М., Гордон В.М., Грибанов В.П., Дзера О.В., Іонцев М.Г., Іоффе О.С., Камінка А.І., Кашаніна Т.В., Керженцев П.М., Кібенко О.Р., Красько І.Ю., Кузнєцова Н.С., Кулагін М.І., Кучеренко І.М., Ломакін Д.В., Лунц Л.А., Луць В.В., Майданник Р.А., Маслов В.Ф., Матвєєв Г.К., Спасибо-Фатєєва І.В., Суханов Є.О., Тарасов І.Т., Толстой Ю.К., Халфіна Р.О., Харитонов Є.О., Шевченко Я.М., Шершенєвич Г.Ф., Щербина В.С., Щербина О.В., Яроцький В.Л. та ін.

Проте після прийняття Цивільного кодексу України питання управління акціонерним товариством не були предметом комплексного дослідження, в зв’язку з чим на сьогодні існує необхідність перегляду та вдосконалення як теоретичних проблем правової природи цих відносин, підстав їх виникнення, так і проблем правового забезпечення діяльності органів акціонерного товариства. Прийняття Цивільного та Господарського кодексів України потребує їх детального вивчення та аналізу з метою вдосконалення їх норм, яке має базуватись на всебічному розгляді акціонерних відносин як з позиції теорії цивільного права, так і з використанням практичного досвіду, набутого з діяльності створених в нашій країні акціонерних товариств.

Тема: «Акціонерне товариство, як суб'єкт цивільних правовідносин».

Мета: розглянути акціонерне товариство, як суб'єкт цивільних правовідносин.

Завдання роботи:

— показати правоздатність юридичної особи;

— охарактеризувати види юридичних осіб;

— визначити порядок виникнення і припинення юридичних осіб;

— розкрити поняття і статус акціонерного товариства.

1. Правоздатність юридичної особи

Як суб’єкт майнових і особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю. На відміну від громадян, у яких спочатку (в момент народження) виникає правоздатність, а дієздатність в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку, у юридичних осіб цивільні правоздатність і дієздатність виникають водночас, тому в законі (ст. 26 ЦК України) йдеться лише про цивільну правоздатність юридичної особи, якій за змістом тотожна цивільна дієздатність. Юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності [14, с. 56].

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організації даного виду, — з моменту видання компетентним органом постанови про її утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації [14, с. 56.

Тобто правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації (ст. ст. 5, 6 Закону про підприємства), а у випадках, передбачених законодавчими актами (наприклад, ст. 13 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»), — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки [14, с. 57].

Якщо цивільна правоздатність громадян є загальною (ст. 10 ЦК України), то правоздатність юридичної особи є спеціальною: вона має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності (ч. І ст.26 ЦК. України) [14, с. 57].

У сьогочасних умовах значно розширено господарську самостійність, а отже, й цивільну правоздатність підприємств, господарських товариств, кооперативів як основної виробничої ланки народного господарства. Так, відповідно до ст.1 Закону про підприємства незалежно від форм власності на засоби виробництва та інше майно підприємство може здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не заборонені законодавчими актами України і відповідають цілям, передбаченим у статуті підприємства. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається Законом «Про підприємництво», підприємство може займатися лише на основі спеціальною дозволу (ліцензії) [14, с. 58].

Цивільні права та обов’язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з угод (договорів). Так, у п.1 ст.21 Закону «Про підприємства в Україні» зазначається, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні змісту зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству [14, с. 58].

Майнові права та обов‘язки юридичної особи можуть виникати із односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов’язки. До них відносяться права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та інші.

Юридична особа має своє найменування (ч. І ст.27 ЦК України). Воно присвоюється організації в момент її створення і виступає засобом індивідуалізації цього творення в цивільному обороті, бо має містити реквізити, які дозволяють відрізняти її від інших юридичних осіб. Найменування юридичної особи визначається в установчих та інших її документах [14, с. 59].

Юридичні особи, які здійснюють комерційну діяльність, повинні мати особисте найменування з вказівкою на її вид та організаційно-правову форму, місце знаходження і спеціальну назву. Місцем знаходження юридичної особи є місце знаходження її постійно діючого органу (ст.30 ЦК України). Господарська організація має право виключного користування особистого найменуванням в угодах, на вивісках, в оголошеннях, рекламах, рахунках; на товарах, їх упаковці тощо [14, с. 59].

Виробнича марка як засіб індивідуалізації юридичної особи та продукції, що нею виготовляється, включає в себе найменування організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості. Зокрема, при поставці товарів вони підлягають маркуванню відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору. Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване в установленому порядку позначення, яке служить для відрізнення товарів (послуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для товарів і послуг можуть бути зареєстровані словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення та їхні комбінації. На зареєстрований знак Держпатентом України видається свідоцтво.

Організації — юридичні особи — мають право на честь, гідність і ділову репутацію та їх захист в судовому порядку (ст.7 ЦК України), а також можуть набувати інших немайнових прав і обов’язків [14, с. 60].

Відповідно до ст.29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається їх статутом (положенням).

Органи юридичних осіб, залежно від їх видів, можуть бути єдиноначальними або колегіальними. Так, відповідно до ст.14 Закону «Про підприємства в Україні» управління підприємством здійснюється згідно з його статутом на основі поєднання прав власника по господарському використанню свого майна і принципів самоуправління трудового колективу. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати. Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Ці права можуть делегуватись раді підприємства (правлінню) або іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника і трудового колективу.

Керівник підприємства наймається (призначається) власником або уповноваженим ним органом і з ним укладається контракт (договір). Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що віднесені статутом до компетенції інших органів управління цього підприємства. Власник майна не має права втручатись в оперативну діяльність керівника підприємства.

Вищим органом таких видів господарських товариств, як акціонерне, з обмеженою або додатковою відповідальністю є загальні збори акціонерів (учасників). Виконавчими органами є правління або дирекція, які діють як колегіальний орган юридичної особи. Правління (дирекція) обирається загальними зборами. Повноваження правління (дирекції) визначаються Законом України «Про господарські товариства» та статутом відповідного товариства [14, с. 62].

В кооперативних організаціях вищим органом управління є загальні збори, які обирають голову, а у великих кооперативах — також правління. Правління (голова) кооперативу здійснює керівництво поточними справами і приймає рішення з питань, що не віднесені до виключної компетенції загальних зборів чи зборів уповноважених.

Виступаючи від імені юридичної особи, вищий орган виражає її волю, волю всього колективу, тому дії органу — це дії самої юридичної особи. Проте дії органів, які не пов’язані з цілями юридичної особи, не слід визнавати діями самої юридичної особи. Відповідальність за ці дії повинна нести особа (орган), що їх вчинила. Вчинення ж органами юридичної особи дій від імені юридичної особи, але з перевищенням своїх повноважень, тягне відповідальність юридичної особи у відповідності з чинним законодавством. Цивільні права та обов’язки юридичної особи можуть виникати і внаслідок дії її представників, належним чином уповноважених (наприклад, шляхом видачі довіреності) [14, с. 63].

2. Види юридичних осіб

Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на: а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані [6, с. 43].

Стосовно суб’єктного складу юридичні особи можуть бути поділені на: а) українські; б) спільні за участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та об’єднання [6, с. 43].

У окремих країнах СНД поширений поділ юридичних осіб на комерційні та некомерційні. Комерційними визнаються організації, головною метою діяльності яких є одержання прибутку. Такими юридичними особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства незалежно від форм власності. До некомерційних юридичних осіб відносяться такі, які не мають на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. Такими некомерційними юридичними особами визнаються різноманітні об’єднання громадян, в тому числі політичні партії, релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди та інші.

Однак слід зазначити, що такий поділ є певною мірою умовним, оскільки і некомерційні організації досить часто виконують роботи, надають послуги, отримуючи при цьому прибуток.

З цих причин при розробці проекту ЦК України відмовилися від такої класифікації і натомість відновили традиційний поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Суть цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обороті (наприклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади та інші).

І навпаки, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах, саме з метою участі в різноманітних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Що ж до регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (наприклад, коли у останніх виникає потреба укласти цивільно-правовий договір оренди, купівлі-продажу, про надання різноманітних послуг тощо), то діє загальний принцип: публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, підпадають під режим цивільно-правового регулювання, як будь-які інші приватні юридичні особи, незалежно від того, що створені вони розпорядчим способом на підставі рішення державних органів та органів місцевого самоврядування і в цілому функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Таким чином, забезпечується єдність регулювання цивільно-правових відносин, незалежно від того, хто є їх учасниками. Водночас порядок утворення юридичних осіб публічного права регулюється не актами цивільного законодавства, а нормами публічного права [6, с. 45].

Чинне законодавство України також визначає для юридичних осіб, що діють в цивільному обороті, організаційно-правову форму: підприємства, господарські товариства, кооперативи. Цей перелік, на відміну від ЦК Російської Федерації та інших країн СНД, не є в Україні вичерпним. Питання про організаційно-правову форму окремих юридичних питань вирішується в різних нормативних актах.

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» (ст.1) підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство — також товарний знак. Отже, на відміну від бюджетних установ, які функціонують головним чином за рахунок бюджетних асигнувань, підприємства одержують доходи від своєї виробничо-господарської діяльності і покривають цими доходами свої витрати, тобто виступають в обороті як відокремлені товаровиробники. Правда, в разі збиткової діяльності підприємства держава може надати йому дотацію, інші пільги, якщо вона визнає продукцію цього підприємства суспільно необхідною. Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Як юридична особа підприємство має своє майно, яке складають основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства. Здійснюючи господарську діяльність, вступаючи в різноманітні угоди щодо свого майна з іншими особами, підприємство набуває цивільних прав і виконує обов’язки, несе майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями, тобто діє як суб’єкт цивільних правовідносин — юридична особа [6, с. 47].

Залежно від форм власності, встановлених Законом «Про власність», можуть діяти підприємства таких видів:

— приватне підприємство, засноване на приватній власності фізичної особи і виключно її праці;

— сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України — членів однієї сім’ї, що проживають разом;

— приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найму робочої сили;

— колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської або релігійної організації;

— державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

— державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

— спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав;

— підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших держав. Створення таких підприємств регулюється окремим законодавством України [13, с. 266].

Особи, які утворюють господарські товариства, називаються їх засновниками. Підприємства, організації та установи, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи (ст.3 Закону).

Господарські товариства можна поділити на дві групи: об’єднання капіталів та об’єднання осіб. До першої групи відносяться такі товариства, які при їх створенні передбачають об’єднання майна засновників та учасників, і необов’язково — особистої участі (тобто підприємницької діяльності). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, але й безпосередньо особистою участю [13, с. 267].

Засновники і учасники господарських товариств (ст.10 Закону) мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди);

в) вийти в установленому порядку з товариства;

г) одержувати інформацію про діяльність товариства.

Об’єднаннями капіталів розглядаються такі господарські товариства, як акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю [13, с. 267].

Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства також у межах несплачених сум.

Подібними до акціонерних є товариства з обмеженою відповідальністю, статутні фонди яких також поділені на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами. Різниця між ними полягає в тому, що акціонерні товариства формують статутний фонд шляхом випуску і розповсюдження акцій, власники яких можуть бути наперед невідомими. Товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутні фонди за рахунок коштів учасників (пайщиків), число яких, як правило, невелике і наперед відоме. Як і акціонерне, товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов’язаннями відповідає теж належним йому майном. І ця відповідальність є, за загальним правилом, повною (відшкодування всіх заподіяних збитків), якщо тільки за даним видом зобов’язань не передбачено обмеженої відповідальності. Поняття ж «обмежена відповідальність» тут означає, що при зверненні стягнення на майно товариства по його боргах, пайщик втрачає лише свій пай (внесок), а на решту його майна ця відповідальність не поширюється (наприклад, при банкрутстві товариства). В цьому розумінні й відповідальність акціонерів у акціонерному товаристві є також обмеженою, бо вони відповідають за зобов’язаннями товариства лише в межах належних їм акцій [16, с. 311].

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділено на частки, визначені статутними документами. Учасники такого товариства відповідають по його боргах своїми внесками у статутний фонд, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в статутних документах (ст.65 Закону «Про господарські товариства») [16, с. 312].

До об’єднань осіб відносяться повні і командитні товариства. Повне товариство — це таке товариство, всі учасники якого займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Солідарність відповідальності означає, що при недостатності майна в такого товариства кредитор має право звернутись з вимогою про покриття боргу як до всіх учасників разом, так і до кожного з них зокрема, як в частині, так і в повній сумі боргу. В установчому договорі про повне товариство зазначається розмір частки кожного з учасників, склад і порядок внесення вкладів, форма їх участі у справах товариства. Ведення справ товариства може здійснюватись або всіма учасниками, або одним чи декількома з них, виступаючи від імені товариства. В цьому разі обсяг повноважень учасників визначається довіреністю, підписаною рештою учасників товариства (ст. ст. 66, 68 Закону «Про господарські товариства») [16, с. 314].

Командитним визнається товариство, що включає поряд з одним чи декількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників). Якщо в командитному товаристві беруть участь двоє чи більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства (ст.75 Закону «Про господарські товариства») [16, с. 314].

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (ст.81 Закону «Про господарські товариства»).

Для участі в цивільних правовідносинах з метою одержання прибутку створюються і виробничі кооперативи. Виробничим кооперативом визнається заснована на членстві громадян організація для спільного ведення підприємницької діяльності шляхом особистої трудової участі та об’єднання майна його членів. Як юридична особа виробничий кооператив сам відповідає за своїми зобов’язаннями належним йому майном, а при недостатності майна кооперативу його члени несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність своїм майном, якщо це передбачено статутом кооперативу.

На кооперативних засадах часто утворюються і здійснюють свою діяльність колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до ст.1 Закону України від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» воно є добровільним об’єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції, що діє на засадах підприємництва і самоврядування. Підприємство є юридичною особою, має розрахунковий та інші рахунки в установах банку і печатку із своїм найменуванням. Колективні сільськогосподарські підприємства можуть на добровільних засадах об’єднуватися в спілки (об’єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів [16, с. 317].

Серед названих організаційно-правових форм господарювання з використанням інституту юридичної особи слід виділити селянські (фермерські) господарства, які є (формою підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Відповідно до ст.9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Саме в цій якості воно може відкривати розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступати у відносини з іншими організаціями, нести майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями і діяти як самостійний учасник цивільного обороту.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про підприємства в Україні» юридичні особи можуть на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Зокрема, підприємства мають право об’єднуватися в:

— асоціації, тобто договірні об’єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності, при цьому асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

— корпорації — договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованому регулюванню діяльності кожного з учасників;

— консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

— концерни — статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців;

— інші об’єднання, створені за галузевим, територіальним або іншими принципами [16, с. 319].

Об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Об’єднання діють на основі договору або статуту, затвердженого їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичних осіб, і на них поширюється дія Закону про підприємства. Тому об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). За підприємствами залишається право вийти зі складу об’єднання із збереженням взаємних зобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями.

Правами юридичних осіб наділяються не тільки такі колективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, але, й різноманітні установи, об’єднання громадян, релігійні організації тощо. Не переслідуючи як основну мету своєї діяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками цивільного обороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-правові відносини і набувати майнових та особистих немайнових прав і обов’язків.

Установою може бути визнана організація, яка створюється і фінансується власником для здійснення управлінських, соціально-культурних та інших функцій некомерційного характеру. До них, зокрема, відносяться державні установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті і мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів, за винятками, встановленими законом (ч. І ст.24 ЦК України). Ними є органи державної влади й управління (обласні та районні державні адміністрації, місцеві Ради, їх відділи і управління, міністерства, відомства тощо), органи прокуратури і суду, установи соціально-культурного характеру (вузи, лікарні, музеї, бібліотеки тощо). Оскільки основна діяльність названих установ полягає в здійсненні управлінських, соціально-культурних та інших функцій, а результати цієї роботи не можуть бути оцінені як товар, основним джерелом покриття їх витрат служать асигнування з бюджету, які витрачаються відповідно до затвердженого кожній установі кошторису.

До юридичних осіб відносяться і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. На таких засадах можуть створюватись органи господарського управління, які фінансуються на рахунок відрахувань від прибутків підпорядкованих їм підприємств. В кошторисах цих організацій чітко фіксуються джерела надходження коштів і суми видатків, у межах яких і здійснюються господарські та інші операції названих юридичних осіб.

Як юридичні особи в Україні діють різноманітні об’єднання громадян. Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвиткові політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань.

У ст.1 Закону України від 6 червня 1992 р. «Про об’єднання громадян» зазначається, що об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), в розумінні цього закону визнається політичною партією або громадською організацією.

Політичною партією є об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого та регіонального самоврядування та представництво в їх складі [16, с. 323].

Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), яким відповідно до їх статутів теж можуть надаватися права юридичної особи.

Правами юридичних осіб наділяються також різноманітні фонди (наприклад, Український фонд культури, Український національний фонд допомоги інвалідам Чорнобилю тощо). Фондами визнаються організації, що засновуються громадянами і юридичними особами на основі їх добровільних і безповоротних майнових вкладів у благочинних або інших некомерційних цілях. Майно, передане засновниками, є власністю фонду.

Юридичними особами є і споживчі кооперативи. Ними визнаються організації, засновані на членстві громадян з метою задоволення потреб членів та інших громадян у торговельному чи побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативу в житлі, дачах, гаражах, соціально-культурних та інших послугах.

Учасниками цивільно-правових відносин виступають і релігійні організації. Відповідно до Закону від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст.7) ці організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

3. Порядок виникнення і припинення юридичних осіб

Відповідно до ст.28 ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їх статутом.

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт, або статут (положення), або установчий договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах повинні зазначатись найменування юридичної особи, місце її знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що передбачаються законодавчими актами про юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству [9, с. 60].

Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства (ст.5 Закону «Про підприємства в Україні»). У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібна ділянка землі, а також інші природні ресурси, дозвіл на їх використання видається Радою народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках — Верховною Радою України за наданням первинного природокористувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідної Ради народних депутатів [9, с. 61].

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи і громадські об’єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймається загальними зборами громадян, що бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається у виконком районної Ради народних депутатів з письмовою заявою про державну реєстрацію кооперативу [9, с. 62].

Відповідно до ст.ст.11, 14 Закону «Про об’єднання громадян» політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — 15-річного віку. Рішення про заснування об’єднань громадян приймається установчим з’їздом (конференцією) або загальними зборами. Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У випадку реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи [9, с. 63].

Юридичні особи можуть утворюватись на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств, з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.

Установчий договір укладається між засновниками юридичної особи. В ньому засновники зобов’язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по її утворенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань (п.2 ст.5 Закону «Про підприємства в Україні») [9, с. 65].

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, одержанням освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу декілька названих вище способів: розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 р. (у редакції постанови КМ від 25 січня 1996 р.), державну реєстрацію суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності (банки, засоби масової інформації, фондова біржа тощо), проводять виконкоми міських або районних Рад народних депутатів. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1. Установчі документи:

а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта підприємництва (якщо власників декілька, таким рішенням є установчий договір);

б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми суб'єкта підприємництва;

2. Реєстраційну картку;

3. Документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4. Документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

5. Рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди [9, с. 67].

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться в тому ж порядку, який встановлено для їх реєстрації. Зокрема, вона проводиться в разі зміни:

а) назви суб'єкта підприємницької діяльності;

б) форми власності;

в) організаційної форми суб'єкта підприємництва [9, с. 68].

Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва можлива з мотивів порушення встановленого законом порядку його створення, а також невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства. Наприклад, відмова у державній реєстрації підприємництва з мотивів недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію підприємства в установлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутись до суду. Засновник має право стягнути через суд збитки, заподіяні йому внаслідок незаконної відмови у реєстрації. За державну реєстрацію береться плата, розмір якої визначається в порядку, встановленому законом «Про підприємництво».

Для реєстрації об'єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово в 10-денний строк. Відмова в реєстрації об'єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку (ст. ст. 15, 16 Закону «Про об'єднання громадян») [9, с. 72].

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність. Такими обставинами можуть бути:

а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення будівництва об’єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження);

б) закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи, наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо.

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому ж порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснюється органом, за рішенням якого вони утворюються (ст.38 ЦК України).

Відповідно до ст.34 Закону про підприємства ліквідація і реорганізація підприємства здійснюється за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство ліквідується також у випадках:

а) визнання його банкрутом;

б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено дотримання цих умов або не змінено вид діяльності;

в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених в їх статутах (ч.2 ст.39 ЦК України) [9, с. 73].

Формами припинення юридичних осіб є:

а) ліквідація;

б) реорганізація (ч. І ст.37 ЦК України) [9, с. 73].

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто переходу прав та обов’язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію юридичної особи створюється, як правило, ліквідаційна комісія.

Майно, яке залишилось після задоволення претензій кредиторів та членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника (ст.36 Закону про підприємства).

При ліквідації кооперативу майно, що залишилось після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу. Майно ліквідованої громадської організації передається її вищестоящій організації, а у разі відсутності такої — відповідному органові на громадські потреби. Майно, що залишається після задоволення вимог усіх кредиторів ліквідованої міжколгоспної, державно-колгоспної або іншої державно-кооперативної організації, розподіляється між її учасниками пропорційно до їхніх внесків (ст.40 ЦК України).

Законом «Про об’єднання громадян» (ст.32) передбачено й примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднань громадян. Зокрема, за поданням легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об’єднання громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках:

1) вчинення дій, передбачених ст.4 цього Закону (пропаганда війни, насильства чи жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо);

2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього Закону (одержання політичними партіями коштів або іншого майна від державних органів або іноземних держав тощо);

3) продовження протиправної діяльності після попереднього накладання стягнень;

4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як партія. Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України [9, с. 75].

Однією з підстав для ліквідації юридичних осіб, які є суб’єктами підприємницької діяльності виступає банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону від 14 травня 1992 р. “Про банкрутство” під банкрутством розуміється пов’язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності — задовольнити у встановлений для цього строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

Визнання юридичної особи банкрутом здійснюється арбітражним судом за заявою будь кого з кредиторів або самого боржника. Кредитор може звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у разі, коли остання неспроможна задовольнити протягом одного місяця визнані нею претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове і майнове становище.

Після прийняття заяви арбітражний суд не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить і надсилає боржникові, кредиторам і банкам, які здійснюють розрахункове касове обслуговування боржника, ухвалу про порушення провадження по справі. Не пізніш як через місяць після цього арбітражний суд у попередньому засіданні оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін і банків і в разі необхідності призначає розпорядника майном боржника і зобов’язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради чи Кабінету Міністрів оголошення про порушення справи про банкрутство. Розпорядником майна боржника може бути призначений банк, фонд державного (комунального) майна або інша особа за пропозицією боржника чи кредиторів. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

Існує черговість задоволення претензій кредиторів при ліквідації юридичної особи внаслідок визнання її банкрутом. Відповідно до ст. 21 Закону «Про банкрутство» з коштів, виручених від продажу майна банкрута, передусім покриваються витрати пов’язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів забезпечені заставою. Далі у першу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками підприємства банкрута (наприклад тих що виникають з трудових відносин тощо). У другу чергу задовольняються вимоги по державних і місцевих податках та неподаткових платежах до бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення. У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів не забезпечені заставою. У четверту чергу — вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу. У п’яту чергу погашаються усі інші вимоги.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не задоволені за недостатністю манна, вважаються погашеними.

При реорганізації також мас місце припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об’єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Таким шляхом можуть утворюватись виробничі і науково-виробничі об’єднання, в які входять на правах структурних одиниць раніше самостійні підприємства, проектно-конструкторські та інші організації.

Приєднання — це форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Організація яку приєднують припиняє свою діяльність [9, с. 78].

4. Поняття і статус акціонерного товариства

Акціонерні товариства виникли в середині XIX ст., у період загальної індустріалізації економіки для задоволення колосальної потреби великих суднобудівних, залізничних і промислових підприємств. Чимало великих сучасних підприємств користуються послугами акціонерних товариств для фінансування власних технічних проектів.

Акціонерне товариство — одна з найбільш складних організаційно-правових форм підприємства. Створюється воно шляхом централізації коштів — об'єднання капіталу різних осіб. У ньому передбачається наявність декількох органів управління, внутрішнього і зовнішнього контролю, органів загальних зборів, розподіл між ними компетенцій, установлення порядку прийняття цими органами рішень, визначення можливості дії від їх імені, визначення відповідальності за заподіяні збитки тощо [11, с. 72].

Акціонерним є товариство, що має статутний фонд, розділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за майно товариства.

Акціонерні товариства можуть бути (відповідно до ст. 81 Господарського кодексу України) закритими або відкритими.

Учасниками об'єднання капіталу шляхом створення акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні особи. При цьому учасники не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю, у межах вартості належних їм акцій. Учасники, що не цілком оплатили акції, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

У процесі створення товариства його засновники поєднують своє майно на певних умовах, зафіксованих в установчих документах товариства. На основі такого об'єднаного капіталу надалі ведеться господарська діяльність з метою одержання прибутку. Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними загальної діяльності із створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами [11, с. 73].

Внеском учасника товариства в об'єднаний капітал можуть бути кошти, а також будь-які матеріальні цінності, цінні папери, права користування природними ресурсами й інші майнові права, в тому числі право на інтелектуальну власність.

Вартість внесеного кожним засновником майна визначається в грошовій формі спільним рішенням учасників товариства. Об'єднане майно, оцінене в грошовому вираженні, складає статутний капітал товариства.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні повідомити про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

Акціонерне товариство має право випускати цінні папери згідно з вимогами, установленими Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку. Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції.

Акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства на підставі договору з його засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв'язку зі збільшенням статутного фонду — із товариством.

Перехід і реалізація права власності на акції здійснюються згідно із законодавством України.

При створенні акціонерного товариства акції можуть бути поширені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах).

Відкриту підписку на акції із створення акціонерного товариства організовують його засновники. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути власниками акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і терміном не менше двох років.

У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести в день скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.

Акціонер у терміни, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, зобов'язаний сплатити повну вартість акцій. У випадку несплати в установлений термін акціонер, якщо інше не передбачене статутом товариства, сплачує за час прострочення 10 відсотків річних від суми простроченого платежу.

При несплаті протягом трьох місяців після встановленого терміну платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства.

Установчі збори акціонерного товариства скликають у термін, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції.

Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в ньому беруть участь особи, що підписалися більше ніж на 60 відсотків акцій, на які проведена підписка.

Голосування на установчих зборах проводиться за принципом: одна акція — один голос.

Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій і представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства і про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю в 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання — простою більшістю голосів [11, с. 74].

На установчих зборах акціонерного товариства вирішують питання про створення акціонерного товариства і затверджують його статут; зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли в установлений термін підпискою на акції внесена не вся необхідна сума, зазначена в повідомленні; обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий і контролюючий орган акціонерного товариства; визначають пільги, що надаються засновникам; затверджують оцінку внесків, внесених у натуральній формі, та інше.

Права юридичної особи акціонерне товариство здобуває з моменту його реєстрації в уповноваженому державному органі. При реєстрації видається свідоцтво про реєстрацію акціонерного товариства, де вказується дата і номер державної реєстрації, назва товариства, а також найменування органу, що реєструє.

Акціонерне товариство — це складна організаційно-правова форма товариства, тому чинне законодавство передбачає і складну багатоступінчасту систему органів управління. До них належать загальні збори акціонерів, рада акціонерного товариства (спостережна рада), правління, голова правління, ревізійна комісія.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори. На загальних зборах мають право брати участь всі акціонери незалежно від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах із правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, що не є акціонерами.

Передача акціонером своїх повноважень іншій особі здійснюється згідно із законодавством. Доручення на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути засвідчене реєстратором або правлінням акціонерного товариства. До компетенції загальних зборів належить:

— визначення основних напрямків діяльності акціонерного товариства і затвердження планів та звітів про їх виконання;

— внесення змін у статут товариства;

— обрання і відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної ради);

— обрання і відкликання членів виконавчого органу і ревізійної комісії;

— затвердження річних звітів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, термінів і порядку виплати частини прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків;

— створення, реорганізація і ліквідація дочірніх підприємств, філій і представництв, затвердження їх статутів і положень;

— винесення рішень про залучення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариством;

— затвердження правил та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;

— вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, яке воно випускає;

— визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій і представництв;

— затвердження договорів (угод) на суму, що не перевищує зазначену в статуті товариства;

— ухвалення рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу [12, с. 122].

Про проведення загальних зборів акціонерів власникам іменних акцій повідомляється персонально передбаченим статутом способом.

Крім того, загальне повідомлення публікується в місцевій пресі за місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному з офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України або Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку із зазначенням часу та місця проведення зборів і порядку денного. Повідомлення повинне бути опубліковане не менше ніж за 45 днів до скликання загальних зборів.

До загальних зборів акціонерам повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, пов'язаними з порядком денним зборів. Загальні збори не мають права приймати рішення з питань, не включених до порядку денного.

Загальні збори акціонерів скликають не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачене статутом товариства.

Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, які мають відповідно до статуту товариства більше 60 відсотків голосів. Голосування проводиться за принципом: одна акція — один голос.

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю в 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:

— зміна статуту товариства;

— ухвалення рішення про припинення діяльності товариства;

— створення і припинення діяльності дочірніх підприємств, філій і представництв товариства [12, с. 123].

З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства, яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.

У роботі ради акціонерного товариства із правом дорадчого голосу беруть участь представники профспілкового органу або іншого уповноваженого трудовим колективом органу, що підписав колективний договір від імені трудового колективу.

В акціонерному товаристві, що нараховує більше 50 акціонерів, створення ради акціонерного товариства обов'язкове.

Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного товариства можуть бути покладені окремі питання, що віднесені до компетенції загальних зборів.

Питання, віднесені статутом акціонерного товариства до виняткової компетенції ради акціонерного товариства, не можуть бути передані на рішення у виконавчі органи товариства.

Виконавчим органом акціонерного товариства, що здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом.

Роботою правління керує голова правління, що призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства.

Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, котрі належать до компетенції загальних зборів і ради акціонерного товариства. Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних йому прав до компетенції правління.

Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і раді акціонерного товариства й організовує виконання їх рішень.

Як відомо, існує два види акціонерних товариств: відкриті та закриті. Основна відмінність між ними полягає у способі розподілу акцій — за відкритою або закритою підпискою.

Акції відкритого акціонерного товариства вільно продаються і купуються, і співвласником об'єднаного майна такого товариства стає той, хто купив акції. Акції можуть переходити від однієї особи до іншої без згоди інших акціонерів. Основними характеристиками відкритого акціонерного товариства є масштаби об'єднаного капіталу і велика кількість власників. Головна мета, що звичайно переслідується при створенні такої форми підприємства, полягає в залученні і концентрації великих коштів (капіталу) населення й інших підприємств із метою їх використання для одержання прибутку [12, с. 124].

У закритому акціонерному товаристві акції розподіляються серед засновників, переходять у власність іншої особи тільки за згодою більшості акціонерів, якщо інше не передбачене статутом. Таким чином, закрите акціонерне товариство являє собою об'єднання не тільки капіталів, але й конкретних учасників (фізичних та юридичних осіб).

Різниця між закритим і відкритим акціонерним товариством полягає також у способі первинного розміщення акцій серед інвесторів. Акції відкритого акціонерного товариства імітуються у формі публічного розміщення цінних паперів серед необмеженого кола інвесторів з публічним оголошенням емісії рекламною програмою. Акції закритого акціонерного товариства імітуються шляхом приватного розміщення без оголошення реклами, реєстрації і публікації проспекту емісії. Коло інвесторів заздалегідь відоме і обмежене.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, а також внесенням змін у статут товариства.

Права акціонерів поділяються на два види: особисті та майнові. До особистих прав, насамперед, належить право акціонера на дорадчий і вирішальний голос на загальних зборах. Число голосів акціонерів визначається пропорційно номінальній ціні належних їм акцій.

Крім права голосу, акціонер має такі особисті права: бути обраним до складу виборних органів товариства, вносити пропозиції загальним зборам, вимагати скликання позачергових загальних зборів, вимагати перевірки фінансово-господарської діяльності виконавчого органу товариства, право на інформацію.

Основним майновим правом акціонерів є право на одержання дивіденду. Дивіденд — це вид доходу, що виплачується учасникам акціонерного товариства за підсумками господарської діяльності за рік після сплати відповідних податків згідно з рішенням загальних зборів [12, с. 125].

У правовому аспекті оголошення загальними зборами товариства розміру дивіденду є корпоративним правом майнової вимоги до товариства — його боргом перед акціонером, що захищається судом (господарським судом) у позовному порядку. Правовий режим дивідендів визначається як урегульований правом колективної (акціонерної) власності порядок утворення, визначення розміру, оголошення і виплати акціонерам доходів за акціями з чистого прибутку товариства. Він забезпечується відповідним законодавством України — Законом України «Про цінні папери і фондову біржу», Законом України «Про господарські товариства» [12, с. 125].

Дивіденди можуть виплачуватися у вигляді акцій, облігацій, паїв, грошей, у натуральній формі (товари, ресурси, послуги).

Практиці акціонерних правовідносин відомі такі види дивідендів: фіксований, частковий, партнерський, комбінований.

Фіксований дивіденд — визначений відсоток від номінальної вартості акцій, що вказується безпосередньо в акціях. Це найбільш простий і доступний спосіб визначення дивіденду, що надає власникам акцій у визначеній мірі гарантії доходу. Але разом з тим цей вид доходу має і недоліки, основними з яких є недостатній зв'язок рівня дивіденду з рівнем рентабельності діяльності товариства. Це не стимулює роботу акціонерів-засновників щодо економічної відповідальності за наслідки господарювання [12, с. 126].

Частковий дивіденд установлюється як відсоток до чистого прибутку. Це більш динамічний, стимулюючий вид дивіденду, що посилює відповідальність за прибутковість діяльності товариства.

Партнерський дивіденд не має чіткого механізму свого утворення. Він визначається статутом акціонерного товариства. Варіантами утворення партнерського дивіденду є розподіл чистого прибутку після сплати податків, платежів за зобов'язаннями і відрахувань у фонди або розподіл приросту чистого прибутку порівняно з будь-яким попереднім періодом.

Комбінований дивіденд є комбінацією трьох попередніх видів. Застосовуються здебільшого такі його різновиди: фіксований партнерський і частковий.

Крім права на дивіденд, до майнових прав акціонера належить і його право на ліквідаційний залишок товариства. Статути деяких акціонерних товариств передбачають і право на переважне (перед третіми особами) придбання акцій додаткового випуску.

Висновки

Акціонерне товариство — одна з найбільш складних організаційно-правових форм підприємства.

Список використаних джерел

Про акціонерні товариства : Закон від 31 жовтня 2008 року № 639 // Голос України. — 2008. — 5 листопада. — С. 13-23
Бойко Н. Правовый статус акционерного общества и его акционеров // Справочник кадровика. — 2009. — № 11. — С. 24-31
Воловик О. Межі відповідальності акціонерів: проблеми і перспективи правового регулювання // Юридична Україна. — 2010. — № 1. — С. 97-101
Головатенко О. Проблемні питання власності в акціонерних правовідносинах // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 9. — С. 97-100
Гулик А. Право акціонера на участь в управлінні справами акціонерного товариства // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 3. — С. 40-43
Доліненко Л. О. Цивільне право України: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2006. — 354, с.
Заіка Ю. О. Українське цивільне право: навчальний посібник. — К.: Правова єдність, 2008. — 367, с.
Костенко Н. Права акціонерів та можливості їх реалізації // Податки та бухгалтерський облік. — 2008. — 13 листопада. — С. 58-61
Матвійчук В. К. Цивільне право України: загальна частина, практикум. — К. : КНТ, 2006. — 733, с.
Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: закони і законодавчі акти / Ю. Б. Бек, Й. Г. Богдан, Л. В. Григоровська та ін.; За ред. В. М. Коссака. — К. : Істина, 2004. — 975, с.
Спасибо-Фатєєва І. Акціонери як суб'єкти правовідносин: питання термінології // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 2. — С. 72-80
Спасибо-Фатєєва І. Особливості правовідносин, що виникають при створенні акціонерного товариства // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 4. — С. 121-128
Правознавство: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / за заг. ред. : С. М. Тимченка, Т. О. Коломоєць. — 2-ге вид., стереотип. — Суми : Університетська книга, 2008. — 554, с.
Харитонов Є. О. Цивільне право України: Підручник. — К. : Істина, 2007. — 815 с.
Цивільне право України: підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2007 — Т. 2. — 2007. — 549, с.
Цивільне право: практикум : навч. посібник / відп. ред. : Р. А. Майданик, Н. С. Кузнєцова, О. В. Дзера. — К. : Всеукр. асоц. вид. "Правова єдність", 2008. — 621 с.

Освіта та самоосвіта

Акціонерне товариство, як суб´єкт цивільних правовідносин

Вступ

1. Правоздатність юридичної особи

2. Види юридичних осіб

3. Порядок виникнення і припинення юридичних осіб

4. Поняття і статус акціонерного товариства

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги