Адміністративно-правове регулювання охоронної системи в Україні

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний розвиток правової демократичної держави вимагає по-новому переосмислити проблеми охоронної діяльності. Як свідчить статистика Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України (далі – ДСО при МВС України), в Україні працюють понад 4 тисячі приватних суб’єктів охоронної діяльності та 331 підрозділ ДСО при МВС України. Під їх охороною перебувають понад 110 тис. об’єктів та 130 тис. помешкань громадян.

Поряд із такими позитивними тенденціями своєрідні суспільні відносини щодо адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності потребують подальшого вдосконалення. Тільки 10,2 % опитаних громадян вважають стан забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності високим, а 14,9 % визнали його незадовільним.

Окремі питання адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності досліджувалися вітчизняними вченими-адміністративістами. Вагомий внесок у розробку даної проблеми зробили О.М. Бандурка, М.І. Бачило, В.В. Галунько, І.П. Голосніченко, Ю.В. Гридасов, Г.В. Джагупов, В.І. Курило, П.В. Синицький, О.П. Угровецький, В.У. Хатуаєв, В.І. Шаповал та ін. Завдяки їх доробку створено теоретичну базу, визначено теоретико-методологічні принципи, розкрито окремі аспекти адміністративно-правового регулювання, проте цілеспрямовано проблеми у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності вони не досліджували, зосереджуючи свої зусилля на суміжних із даною темою суспільних відносинах.

Отже, проблема є такою, що потребує подальших теоретичних розробок. Побудова в Україні правової демократичної соціальної держави з ефективною ринковою економікою, розвиток громадянського суспільства потребують вирішення багатьох актуальних правових питань щодо підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання у сфері охоронної діяльності.

Недостатня розробленість на науковому рівні питань адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні, неврегульованість багатьох чинників участі органів виконавчої влади в державному регулюванні забезпечення безпеки фізичних осіб та охороні права власності, неузгодженість нормативних актів, наявність спірних проблем у сфері охоронної діяльності і зумовили вибір теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до ст. 5, 6, 7 Закону України від 1 липня 2010 р. № 2411-VI «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» та пп. 1.1-1.3, 2.1-2.2, 6.1, 9.1, 9.3 згідно з тематикою Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 роки, схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 12 грудня 2005 року.

Тема дисертації затверджена Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 27 квітня 2010 р. (протокол № 4).

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ та дослідження практичної діяльності МВС України визначити адміністративно-правові засади регулювання в Україні охоронної діяльності, визначити шляхи її удосконалення.

Відповідно до поставленої мети дисертаційного дослідження в роботі необхідно вирішити такі завдання:

— визначити поняття охоронної діяльності як об’єкту адміністративно-правового регулювання;

— з’ясувати зміст правового статусу органів публічної адміністрації у сфері охоронної діяльності;

— здійснити адміністративно-правову характеристику видів охоронної діяльності;
— сформувати пропозиції щодо елементів механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності;
— розкрити структуру адміністративно-правових відносин у сфері охоронної діяльності та визначити їх поняття;
— сформулювати принципи регулювання охоронної діяльності;
— розкрити заходи і форми адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності;
— визначити межі адміністративної діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності;
— окреслити досвід адміністративної діяльності поліції країн Європейського Союзу щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності;
— окреслити напрями удосконалення законодавства та адміністративної діяльності міліції України у сфері надання охоронних послуг.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності.

Предмет дослідження – адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності в Україні.

Методи дослідження визначаються специфікою роботи та поставленими завданнями. У вирішенні зазначених завдань використовувалися загальнофілософські, загальнонаукові, загальнологічні та спеціальні наукові методи пізнання. Серед загальнофілософських методів основним, що використовувався при написанні роботи, був діалектичний, який дозволив здійснити дослідження державно-правових явищ у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні в їхньому розвитку, багатоманітності та зв’язку (підрозділ 1.1, 2.1).

Провідним методом у роботі став формально-догматичний. За його допомогою було здійснено аналіз чинного законодавства щодо адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності і практики його застосування органами публічної адміністрації (підрозділи 1.2, 1.3, 2.2, 2.4, 3.1).

Головним серед загальнонаукових методів, який використаний під час дослідження, є системно-структурний, сутність якого полягала в комплексному дослідженні організації та діяльності системи МВС України, інших органів публічної влади щодо адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності як єдиного комплексного інституту з узгодження всіх його елементів та частин (підрозділи 1.2, 3.1). Широко застосовувались під час написання роботи загальнологічні методи. У дослідженні використано дедуктивний метод, за допомогою якого на основі вивчення окремих праць та юридичних документів, що стосуються охоронної діяльності і її регулювання, зроблено підсумкові висновки до матеріалу (підрозділи 2.3, 3.3). Метод індукції використовувався при узагальненні позитивних практичних напрацювань суб’єктів охоронної діяльності щодо адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності (підрозділи 1.3, 3.2). Методи аналізу та синтезу використовувались при дослідженні міжгалузевого інституту регулювання охоронної діяльності та дозволили виокремити складові його частини (підрозділи 1.2, 2.1, 3.1). Для аналізу та характеристики сучасних юридичних праць, присвячених дослідженню охоронної діяльності, застосовувався порівняльно-правовий (підрозділи 3.2, 3.3) та описово-аналітичний методи (підрозділ 2.4).

Базове підґрунтя для виконання дисертаційної роботи склали наукові праці із філософії права, теорії держави і права, конституційного права, адміністративного права та теорії управління. Вагомий внесок у розробку даної проблеми зробили вчені-адміністративісти В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурка, В.М. Бевзенко, Ю.П. Битяк, А.С. Васильєв, В.М. Гаращук, І.П. Голосніченко, С.Т. Гончарук, Є.В. Додін, А.І. Єлістратов, С.В. Ківалов, В.В. Коваленко, А.П. Клюшниченко, В.К. Колпаков, В.В. Ковальська, А.Т. Комзюк, Т.О. Коломоєць, Т.М. Кравцова, Є.Б. Кубко, В.Н. Кудрявцев, О.В. Кузьменко, Н.П. Матюхіна, Р.С. Мельник, Н.Р. Нижник, В.І. Олефір, В.П. Пєтков, Д.В. Приймаченко, А.О. Селіванов, О.Ю. Синявська, М.М. Тищенко, О.І. Харитонова, В.К. Шкарупа та ін.

Положення і висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, чинних законодавчих та інших нормативно-правових актів, які визначають правові та організаційні засади діяльності органів публічної адміністрації у сфері регулювання охоронної діяльності. Інформаційну та емпіричну основу дослідження становить узагальнена практика управлінської діяльності органів державної влади – МВС України, ДСО при МВС України та приватних охоронних структур. Вузькопрофільність дисертації зумовила необхідність збору інформації, що обумовило участь у соціологічному дослідженні в якості «експертів» 211 громадян.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена характером обраної теми та підходом до її дослідження. Вона полягає в тому, що робота є вагомим комплексним дослідженням адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні. Під час дослідження отримано результати, які характеризуються науковою новизною. Основні з них такі:

— отримали подальшого розвитку наукові положення щодо поняття охоронної діяльності як об’єкту адміністративно-правового регулювання, яке полягає у визначених діях публічної адміністрації щодо ліцензування охоронної діяльності, контролю за дотриманням ліцензійних умов, навчання персоналу охорони, участі у проведенні розслідувань про законність застосування охоронниками і охоронцями спеціальних засобів, застосування адміністративного примусу до порушників режиму охоронної діяльності;

— удосконалено зміст правового статусу публічної адміністрації, який полягає у визначенні їх обов’язків і компетенції, у поєднанні з правосуб’єктністю щодо адміністративного впливу на різноманітні об’єкти публічного управління з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності;

— дістали подальшого розвитку положення про види об’єктів охоронної діяльності, які за критерієм суспільної цінності поділені на: забезпечення безпеки фізичної особи; фізичну охорону права власності; дистанційну охорону права власності; інкасацію грошових коштів та супровід цінних речей і вантажів; охорону вантажів; надання юридичних консультативних послуг; інші види охоронного забезпечення;

— удосконалено наукові положення щодо елементів механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності як цілісного комплексу адміністративно-правових засобів, що спрямовані на забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності від протиправних посягань;

— дістали подальшого розвитку пропозиції щодо визначення структури та поняття адміністративно-правових відносин як форми соціальної взаємодії органів публічної адміністрації та об’єктів охоронного впливу, що виникають на підставі реалізації адміністративно-правових норм та мають основним покликанням забезпечення реалізації захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, публічного інтересу держави і суспільства в цілому;

— вперше розроблені принципи адміністративного права у сфері забезпечення безпеки фізичних осіб, до яких віднесено відправні засади, що встановлюють керівні вимоги та настанови, які визначають основоположні правила по забезпеченню безпеки фізичних осіб;

— отримали подальшого розвитку наукові положення щодо форм та засобів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності. Форми – як однорідні за своїм характером та правовою природою групи адміністративних дій, що мають зовнішнє вираження з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності від протиправних посягань;

— отримали подальшого розвитку пропозиції щодо окреслення меж адміністративної діяльності органів внутрішніх справ у сфері регулювання охоронної діяльності, які визначаються врегульованими нормами адміністративного права підзаконною виконавчо-розпорядчою діяльністю щодо забезпечення безпеки фізичних осіб, охорони права власності та наданням адміністративних послуг;

— на основі аналізу досвіду країн Європейського Союзу отримали подальшого розвитку компаративістичні положення, які мають перспективи впровадження у вітчизняне законодавство, зокрема врегулювання охоронної діяльності спеціальними законами, наявністю мінімальних стандартів професійної кваліфікації персоналу охорони;

— вперше у вітчизняній юриспруденції запропоновано закріпити індивідуальне ліцензування охоронників та охоронців, здійснено подальший розвиток інших напрямків удосконалення законодавства та адміністративної діяльності міліції України у сфері регулювання охоронної діяльності.

Практичне значення одержаних результатів. Визначення особливостей адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності та пошук шляхів її удосконалення має важливе теоретичне та практичне значення. Окремі положення роботи будуть використані у:

— правотворчості – для вдосконалення чинного законодавства щодо розроблення авторського проекту Закону України «Про охоронну діяльність в Україні» (акт впровадження Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 24.02.2011 р.);

— правозастосовчій діяльності – використання одержаних результатів дозволило поліпшити практичну діяльність управління громадської безпеки УМВС України в Херсонській області (акт впровадження управління громадської безпеки УМВС України в Херсонській області від 17.05.2010 р.);

— навчальному процесі – матеріали роботи використані при підготовці курсу лекцій з таких навчальних дисциплін, як «Адміністративне право», «Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ». Положення дисертації використовуються при проведенні практичних занять у Херсонському юридичному інституті Харківського національного університету внутрішніх справ, їх враховано в навчально-методичних розробках, підготовлених за участю дисертанта (акт впровадження Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ від 24.05.2010 р.);

— науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшого розроблення і вирішення проблем реформування системи державного управління у сфері охоронної діяльності (акт впровадження Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ від 24.05.2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно з використанням останніх досягнень науки адміністративного права, усі сформульовані в ньому положення та висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора. Для аргументації окремих положень роботи використовувались праці інших вчених, на які обов’язково зроблено посилання. У співавторстві підготовлено та видано монографію «Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХI століття)» (дисертант написав Розділ 8 (підрозділи 8.2, 8.4, 8.5, 8.7). У дисертації не використовувались ідеї та розробки, які належать співавторам.

Апробація результатів дослідження. Підсумки розробки проблеми в цілому та окремі її аспекти, одержані узагальнення й висновки були оприлюдненні дисертантом на 10 науково-практичних конференціях (4 всеукраїнських та 6 міжнародних): «Проблеми запобігання правопорушенням у молодіжному середовищі» (м. Херсон, 2009 р.), «Держава, регіон, підприємство: теорія та практика економіко-правового регулювання» (м. Херсон, 2009 р.), «Запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням в умовах проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу» (м. Львів, 2009 р.), «Проблеми правотворчості очима науковців» (м. Тернопіль, 2010 р.), «Тенденції розвитку юридичної науки в сучасних умовах» (м. Горлівка, 2010 р.), «Реформування адміністративного права: реалії та перспективи» (м. Луганськ, 2010 р.), «Захист прав, свобод та законних інтересів особи на досудових стадіях кримінального судочинства України» (м. Херсон, м. Запоріжжя, 2010 р.), «Актуальні проблеми адміністративного законодавства України: шляхи його вдосконалення» (м. Івано-Франківськ, 2010 р.), «Теорія і практика сучасного права» (м. Херсон, 2010 р.), «Проблеми правознавства очима молодих вчених» (м. Херсон, м. Тернопіль, 2011 р.). За результатами 9 з них опубліковані тези доповідей. Основні результати роботи пройшли апробацію в навчально-виховному процесі Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ. Основні положення роботи обговорені на засіданнях кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення та результати дисертації відображені в одній монографії (у співавторстві), 5 наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визначені як фахові з юридичних дисциплін, а також у 9 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1. Охоронна діяльність як об’єкт адміністративно-правового регулювання

Визнання України правовою, соціальною та демократичною державою [88] є історичною необхідністю. За таких умов пріоритетними для нашої країни стають такі напрямки, як забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина.

Охоронна діяльність, що здійснюється в умовах демократичної трансформації українського суспільства, потребує удосконалення в багатьох аспектах, але водночас вона об’єктивно є тим фундаментом, на основі якого наша держава формується як правова та забезпечує захист прав та свобод людини і громадянина. Охоронна діяльність, що зараз існує в Україні, на наш погляд, повинна базуватися на більш чіткій законодавчій регламентації, а її багатовекторні розгалуження, що проникли у велику кількість сфер суспільного життя, вимагають ґрунтовного дослідження. Вагоме місце у системі правового регулювання охоронної діяльності займає її адміністративно-правова складова. Відповідно виникає нагальна потреба виявити юридичну сутність охоронної діяльності як об’єкту адміністративно-правового регулювання.

У найзагальнішому вигляді під об’єктом (від лат. оbjectum — предмет) розуміють те, на що спрямована та чи інша діяльність (або те, що створено цією діяльністю); в більш широкому значенні — будь-який предмет взагалі [112]. Іноді в складі об’єкту виділяють предмет. Об’єкт є більш ширшим поняттям, що вміщує в себе предмет. Предмет — поняття, що позначає певну цілісність, виділену із світу об’єктів у процесі практичної та духовної діяльності. У менш строгому значенні ототожнюється з поняттям об’єкта або речі [112].

У новому тлумачному словнику української мови, укладачами якого є В.В. Яременко, О.К. Сліпушко, експлікація слова об’єкт розшифровується як явище, предмет, особа, на які спрямована певна діяльність, увага тощо [108, с. 392].

В юриспруденції під об’єктом правовідносин розуміють матеріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких виникають права й обов’язки учасників правовідносин [63, с. 344].

На слушний погляд В.В. Копєйчикова, об’єкти правовідносин – це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей, і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки [128, с. 107].

Якщо звернутися до поглядів В.В. Галунька, то прослідкуємо, що він у своїх працях зазначає, що люди завжди вступають у правові відносини заради задоволення різних матеріальних, культурних, політичних або інших інтересів та потреб. Для досягнення цієї мети суб’єкти правових відносин здійснюють певні дії, спрямовані на досягнення корисного для них результату. Цей результат і є об’єктом правовідносин [34, с. 182].

Об’єкт правовідносин, на думку В.В. Галонька, є те матеріальне або нематеріальне благо, на використання чи охорону якого спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правових відносин. Це блага матеріальні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти вступають у правові відносини [34, с. 182]. В.В. Лазарєв також під об’єктами розуміє матеріальне або нематеріальне благо [113, с. 38].

Інші науковці, не маючи суттєвих антагоністичних протиріч із наведеними вище поглядами, визначають об’єктом – реальне (матеріальне чи нематеріальне) благо, з приводу якого суб’єкти вступають у правовідносини. Об’єкт, пов’язаний з інтересом уповноваженої сторони, і являється благом, що знаходиться в його розпорядженні й охороняється державою [178, с. 144-145].

Таким чином, у науковій юридичній літературі розглядають об’єкт адміністративно-правових відносин, так би мовити, у двох площинах: це, з одного боку, об’єкти матеріального світу, тобто речі, майно, а з іншого підходу — певні дії, що являють собою характер діяльності окремих суб’єктів права, правовий інтерес, юридичні наслідки поведінки цих суб’єктів [50, с. 28].

Для того, щоб дослідити охоронну діяльність як об’єкт адміністративно-правового регулювання, на наш погляд, слід, у першу чергу, звернутися до нормативно-правових актів та поглядів різних учених на окреслений вище феномен.

У загальному вигляді під категорією «охороняти» розуміють: оберігати від небезпеки кого; що-небудь, забезпечувати від загрози нападу, замаху і т. ін.; стояти на варті біля кого, чого-небудь; вартувати, стерегти; оберігати від руйнування, знищення, завдання шкоди і т.ін.; захищати від чого-небудь [107, c. 170].

У відповідності до діючих Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг , «охоронна діяльність – це діяльність із надання послуг, пов’язаних з охороною майна юридичних і фізичних осіб та забезпечення особистої безпеки фізичних осіб на підставі цивільно-правових угод [137]».

М.І. Зубок пропонує таку дефініцію охоронної діяльності, як комплексу організаційних та спеціальних заходів, спрямованих на обмеження доступу до об’єктів (вантажів), захист їх території, споруд (приміщень, виробничих та складських ділянок) та персоналу (фізичних осіб) від протиправних посягань [68, с. 9].

На погляд М.В Оніщука, В.В Онопенка, Ю.А Кармазіна охоронна діяльність – здійснення заходів щодо забезпечення охорони фізичної особи або майна [64].

Л. Ляпкало до охоронної діяльності відносить охорону майна та охорону громадян, які здійснюються в процесі ліцензування. Він надає визначення охорони майна та охорони громадян [98, c. 1]. В.С. Ковальський, В.К. Гіжевський окремо виділяють охоронну діяльність держави, що на їх погляд є складовою частиною суспільної правоохоронної діяльності [126, c. 304].

Автори проекту закону України від 14 липня 2009 р. № 4824 «Про охоронну діяльність» В.С. Малишев, В.М. Грицак, В.А. Бевз, О.В. Новіков, О.О.Буджерак, який 5 березня 2010 р. прийнятий у першому читанні, вважають, що: «охоронна діяльність – надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян». Хоча у попередній редакції законопроекту від 18 червня 2008 р. № 2314 О.В. Новіков під охоронною діяльністю вважав, здійснення заходів щодо забезпечення охорони фізичної особи або майна на умовах і в порядку, передбаченому законодавством [155, c. 1].

Найбільш широко проблему охоронної діяльності трактує О.П. Угровецький, який вважає, що: «охорона діяльність становить певний механізм, стосовно охоронної діяльності, яку здійснює ДСО, то цей механізм, на його погляд, представлений у вигляді системи правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, пов’язаних із збереженням належного їх майна, забезпечення безпеки фізичних осіб» [180, c. 9].

Таким чином, в юридичній літературі існує два основних підходи до проблеми поняття охоронної діяльності: вузький, який розкривається через правові відносини у цій сфері; та широкий, в основу якого покладено певний механізм, представлений у вигляді системи правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, пов’язаних із збереженням належного їм майна, забезпечення безпеки фізичних осіб.

Крім того, цікавою є думка Л.П. Ляпкала, що під охороною майна розуміється діяльність суб’єктів охоронної діяльності з організації та практичного здійснення на підставі цивільно-правових договорів заходів, спрямованих на забезпечення схоронності, цілісності визначеного власником майна належних йому будівель, споруд, іншого рухомого та нерухомого майна з метою відвернення або недопущення безпосередніх посягань на майно, припинення не санкціонованого власником доступу до нього для збереження його фізичного стану і забезпечення здійснення власником цього майна всіх належних йому повноважень щодо нього. Під охороною фізичних осіб розуміється діяльність суб’єктів охоронної діяльності з організації та практичного здійснення заходів, спрямованих на забезпечення особистої безпеки індивідуально визначеної фізичної особи, шляхом відвернення та/або недопущення негативного безпосереднього впливу факторів кримінального, побутового або екологічного характеру на стан її життєдіяльності [98, c. 3].

Щодо першої складової в адміністративному аспекті Р.О. Денчук вважає, що адміністративно-правова охорона власності — це оптимальний стан адміністративно-правового механізму, передусім його основного елементу норм адміністративного права. Похідними від цієї первинної клітини правової матерії є правовідносини, які проявляються у правах і обов’язках суб’єктів адміністративного права, виконанні ними відповідних обов’язків, здійснюваних заходах та характері цих заходів [45, c. 8].

У науковій юридичній літературі розглядають об’єкт адміністративно-правових відносин, так би мовити, у двох площинах: це, з одного боку, об’єкти матеріального світу, тобто речі, майно, а з іншого підходу — певні дії, що являють собою характер діяльності окремих суб’єктів права, правовий інтерес, юридичні наслідки поведінки цих суб’єктів [130].

На наш погляд, у дослідженні охоронної діяльності, перш за все, треба взяти за основу другий підхід, коли до об’єкту адміністративно-правових відносин відносять поведінку людей та їх певні дії.

Виходячи з таких позицій, матеріальною основою об’єкту адміністративно-правового регулювання є категорія «адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності», яка на сучасному етапі розвитку законодавства ще не отримала законодавчого врегулювання.

З метою подальшого розвитку категорійного апарату в аналізованій сфері здійснимо ґрунтовний аналіз таких філософсько-правових категорій, як: «правове регулювання», «адміністративно-правове регулювання», «адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності» та ін., щодо яких на сучасному етапі не затихають правові диспути.

До їх аналізу в різні епохи зверталися вчені не тільки в галузі адміністративного права, але й таких наук, як теорія держави та права, соціологія тощо. Так, класик адміністративно-правової охорони власності З.М. Рахлін зазначав, що важливою категорією у цій сфері є правове регулювання [159, с. 10].

Відповідно, логічним буде висвітлити, що розуміється в юридичній літературі під таким феноменом, як «правове регулювання», як вихідне положення адміністративно-правого регулювання охоронної діяльності.

В юридичній енциклопедії за редакцією Ю.С. Шемшученка зазначається, що правове регулювання (від лат. regulare – спрямовувати, впорядковувати) – один із основних засобів державного впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування в інтересах людини, суспільства і держави, є різновидом соціального регулювання. Предмет правового регулювання – правові, політичні, економічні та інші суспільні відносини, впорядкування яких не можливе без норм права [186, с. 41].

Класик юриспруденції С.С. Алексєєв під правовим регулюванням переважно розуміє здійснення за допомогою системи правових засобів результативного нормативно-організаційного впливу на суспільні відносини в цілях їх упорядкування, охорони, розвитку у відповідності з суспільними потребами даного соціального устрою. Предметом правового регулювання можуть бути найрізноманітні суспільні відносини, в тому числі і відносини, пов’язані з охороною об’єктів різних форм власності приватними охоронними підприємствами [184, с. 171].

Більш глибинно вітчизняні вчені В.Д. Ткаченко, Є.Б. Ручкін до змісту будь-якого різновиду соціального регулювання відносять дії морального характеру, що полягають у визнанні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб’єктів, встановленні ідеальних моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного дотримання ними даних установлень. На їх слушну думку, все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин. Разом із тим вони щодо правового регулюванню виділяють і певну специфіку: 1) правове регулювання є прийнятим тільки для вольових суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо обирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки; 2) специфіка цього виду соціальної регуляції не дозволяє застосовувати його до тих сторін суспільного буття, що не підпадають зовнішньому контролю. Право не здатне (і не повинне) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань; 3) воно є найбільш ефективним для досить сталих, повторюваних, типових суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у правових приписах; 4) правове регулювання повинне застосовуватись лише до тих соціальних відносин, що мають певну суспільну значущість і (або) не можуть без цього нормально розвиватися і функціонувати; 5) правове регулювання не придатне для визначення характеру особистих суспільних стосунків людей, таких як кохання, дружба та деякі інші [63, с. 404-408].

Таким чином, придатним для нашого дослідження є роздуми В.Д. Ткаченка, Є.Б. Ручкіна, що правове регулювання являє собою систему, тобто здійснюється за допомогою різноманітних елементів (норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін.); окреслює коло суспільних відносин, котрі визначаються комплексом різноманітних юридичних засобів; відіграє провідну роль в упорядкуванні суспільних відносин, які підпадають під дію права; направляє вектор своєї діяльності на тісний зв’язок із державою; характеризується наявністю стадій у функціональному аспекті та змістовому плані; виділяє специфічні, не характерні для інших видів соціального регулювання риси (загальність, обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість); упорядковує лише найбільш важливі соціальні відносини у сфері регулювання охоронної діяльності, які не зможуть без правового регулювання ефективно існувати та розвиватися.

Схожих поглядів на проблему правового регулювання притримуються В.В. Лазарєв та Т.Н. Радько, які вважають, що правове регулювання є частиною (аспектом) дії права, котра характеризує спеціально-юридичну (не інформативну і ціннісно-мотиваційну) дію права на поведінку і діяльність його адресатів, але безпосередньо з ними ще не пов’язана. В результаті правової регуляції формується юридична основа, визначаються фіксовані в правових приписах орієнтири для організації діяльності учасників регулятивних відносин і досягнення фактичних цілей права. На їх думку, правове регулювання охоплює по-перше, специфічну діяльність держави, пов’язану з виробленням юридичних настанов і визначенням юридичних засобів забезпечення їх діяльності; по-друге, діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, націлену на пошук і залучення засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з правом (його принципами, цілями, призначенням). І так, правове регулювання може бути представлене як державним регулюванням, так і регулюванням, що здійснюється безпосередніми адресатами права, тобто саморегуляцією [113, с. 133].

Зазначені вище вчені влучно визначили межі правового регулювання як певну «демаркаційну лінію», що відокремлює область правового від не правового і окреслює кордони розповсюдження права, визначеність його дії на свідомість людини і її діяння. Межі правового регулювання обумовлені неюридичними факторами. Вони знаходяться в природі людської діяльності, визначені їх загальною культурою і цивілізованістю, детерміновані існуючою системою відносин, економічними, історичними, релігійними, національними та іншими обставинами [113, с. 133].

Цікавими у цьому переліку є тлумачення змісту правового регулювання, здійснене В.В. Галуньком. Проблему правового регулювання він характеризує такими рисами: має цілеспрямований характер, оскільки постає певним регулятором суспільних відносин, впорядковуючи їх за допомогою права на рівні суспільства; має організаційний та упорядкований характер, тобто здійснюється за допомогою певних засобів; спрямовано на досягнення певних цілей, а тому має регулятивний характер; має певний предмет і сферу правового впливу, які усвідомлюються людьми і суспільством та мають для них певне значення; забезпечується певними методами, які координують діяльність суб’єктів права або здійснюються за допомогою їх субординаційної підлеглості у процесі виконання або використання норм права; має визначені стадії, які передбачають правову регламентацію суспільних відносин, виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків та їх реалізацію. Крім того, ним виділено три групи суспільних відносин, які входять до сфери правового регулювання: 1) відображають як індивідуальні інтереси людей, так і загальні інтереси в цілому; 2) реалізують взаємні інтереси всіх її учасників, кожний із яких йде на певний утиск своїх інтересів задля задоволення інтересів іншого; 3) потребують дотримання певних правил поведінки, обов’язковість яких підкріплена силою держави [34, с. 116-118].

Крім цього, в юридичній літературі можна зустріти інші визначення поняття правового регулювання, наведені вченими в галузі адміністративного права, наприклад, І.П. Голосніченко вважає, що правове регулювання –специфічний вплив, особливий порядок, що відзначається підвищеною чіткістю нормативної регламентації. Таким чином, дія і вплив права на відносини, їхнє регулювання правом співвідносяться між собою як ціле, особливе і окреме [42, с. 89]. На думку В.К. Гіжевського, В.В. Головченка, В.С. Ковальського, правове регулювання – здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою упорядкування, закріплення, охорони й розвитку, а також вплив на поведінку та свідомість громадян шляхом проголошення їх прав та обов’язків, встановлення певних дозволів та заборон, затвердження певних правових актів тощо [126, с. 369].

Комплексний логіко-сегматичний аналіз наведеного матеріалу приводить до висновку, що згадані вище вчені мають хоча не тотожне, але не антагоністичне розуміння змісту правового регулювання. На наш погляд, кожний із них розкриває в тому чи іншому напрямку більш глибинну сутнісну складову зазначеного феномену.

Узявши за основу теоретичні положення вище зазначених учених, сформуємо специфічні ознаки правового регулювання як вихідного положення адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності: 1) є різновидом соціального регулювання зі специфічними рисами, що характеризуються загальністю, обов’язковістю, конкретністю, державною примусовістю, стабільністю і прогнозованістю; 2) це один із основних засобів державного впливу на суспільні відносини з метою охорони життя і здоров’я фізичних осіб, власників майна та публічного інтересу суспільства і держави; 3) являє собою систему, здійснюється за допомогою різноманітних елементів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін., при цьому норма права є первинною клітиною, основою правового регулювання; 4) характеризується наявністю специфічного предмету, методів, видів та стадій впливу на суспільні відносини з метою їх урегулювання; 5) предметом правового регулювання є суспільні відносини, пов’язані з охороною життя, здоров’я фізичних осіб та різних форм власності, впорядкування яких неможливо забезпечити без норм права; 6) метод правового регулювання — це сукупність юридичних способів забезпечення охорони життя і здоров’я фізичних осіб та охорони права власності; 7) до типів правового регулювання відносяться загальний дозвіл та звільнення від заборони, до стадій – правова регламентація, конкретизація прав і обов’язків та фактична реалізація.

Отже, правове регулювання як вихідне положення адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це система основоположних засобів (норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін.) державного впливу на суспільні відносини з метою охорони життя і здоров’я фізичних осіб, власників майна та публічного інтересу держави і суспільства, що характеризується наявністю специфічного предмета, методів, типів та стадій впливу на суспільні відносини з метою їх урегулювання.

У ході дослідження ми з’ясували поняття правового регулювання як вихідного положення адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, але більш детального розкриття потребує категорія адміністративно-правового регулювання, що є підґрунтям, первинною складовою для адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності.

Влучною в цьому аспекті є теза В.Б. Авер’янова, що проблема верховенства права може бути з’ясована і розв’язана лише в контексті налагодження таких взаємостосунків (відносин) людини з державними органами та їх посадовими особами, які максимально орієнтовані на ефективне забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, подібний стан даних відносин потребує відповідного правового регулювання – і, перш за все, за допомогою норм адміністративного права [1, с. 60]. При цьому, на його думку, вирішальна роль у правовому регулюванні взаємин між державою і людиною належить галузі адміністративного права, норми якої покликані забезпечувати конкретне застосування конституційних приписів щодо різноманітних прав і свобод громадян у їх численних стосунках з органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадовими особами, так як дотепер у національній доктрині адміністративного права, на жаль, переважають колишні радянські або, умовно кажучи, «неорадянські» підходи і штампи (догми). Вони аж ніяк не відбивають справжньої ролі адміністративного права як найдавнішого засобу публічно-правового регулювання відносин між публічною владою і людиною, що давно вже є загальноприйнятим стандартом у демократичних країнах світу. На слушну думку В.Б. Авер’янова, вирішальне значення для створення нової національної доктрини адміністративного права має переосмислення фундаментальних засад теорії адміністративного права, базове місце серед яких посідає наукове тлумачення предмета регулювання цієї галузі права. Адже саме з огляду на свій предмет адміністративне право виокремлюється як власне самостійна галузь українського права і визначається сфера її регулятивної дії [2, с. 11].

Аналіз вище зазначеного матеріалу дає можливість сформулювати наступні провідні риси адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності:

1) характеризується визначеними елементами: адміністративно-правові норми, методи типи та стадії діяльності органів виконавчої влади, громадських організацій при здійсненні делегованих державних функцій;

2) предмет адміністративного права у сфері регулювання охоронної діяльності поєднує класичну владно-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади, а також їх діяльність у зв’язку з підготовкою і прийняттям різного роду індивідуальних рішень, реагування на різноманітні звернення приватних осіб та застосування заходів адміністративного примусу;

3) усі суб’єкти державного управління, а також посадові й службові особи об’єктів управління використовують у своїй діяльності другий тип правового регулювання — «спеціальний дозвіл» на відміну від них, фізичні особи (об’єкти адміністративно-правового управління), які не мають спеціального статусу (посадових і службових осіб) в адміністративно-правових відносинах користуються першим типом правового регулювання — «загальним дозволом»;

4) в юридичній літературі та нормативно-правових актах немає сталої точки зору щодо визначення поняття охоронної діяльності. Виділяється вузький та широкий підходи: в першому випадку — це комплекс юридичних заходів щодо забезпечення охорони фізичної особи та охорони права власності; в основу другого підходу покладено широкий механізм, представлений у вигляді системи правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, пов’язаних із збереженням забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності;

5) під охороною майна розуміється діяльність суб’єктів охоронної діяльності з організації та практичного здійснення заходів, спрямованих на забезпечення схоронності, цілісності визначених власником майна належних йому будівель, споруд, іншого рухомого та нерухомого майна;

6) забезпечення безпеки фізичних осіб – це діяльність суб’єктів охоронної діяльності з організації та практичного здійснення заходів, спрямованих на забезпечення особистої безпеки індивідуально визначеної фізичної особи шляхом відвернення та/або недопущення негативного безпосереднього впливу факторів кримінального, побутового або екологічного характеру на стан їх життєдіяльності;

7) адміністративно-правова охоронна діяльність поряд із охороною фізичних осіб і майна має за мету боротьбу з іншими правопорушеннями в місцях, котрі охороняються.

Таким чином, можна стверджувати, що адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності – це система суспільних відносин, які виникають між органами виконавчої влади, громадськими організаціями при здійсненні делегованих державних функцій і охоронними структурами, а в деяких випадках і особами, що знаходяться під охороною, які врегульовуються нормами адміністративного права з метою забезпечення безпеки життя і здоров’я фізичних осіб, охорони права власності на договірних засадах, дотримання балансу публічних інтересів фізичних і юридичних осіб, держави й суспільства в цілому.

У системі публічного управління охоронною діяльністю своє невід’ємне місце займають об’єкти публічного управління. На думку Ю.П. Битяка, об’єкт – це те, заради чого виникають правовідносини, об’єктом правовідносин, предметом адміністративних правовідносин будуть об’єкти матеріального характеру, тобто майно, речі [9, с. 41-42]. В свою чергу С.В. Ківалов вважає, що об’єктом адміністративного права є певна дія, поведінка людей, речі та матеріальні предмети [71, с. 17]. В.К. Шкарупа доводить, що об’єктом адміністративно-правових відносин є суспільні відносини, що уособлюють у собі характер діяльності окремих суб’єктів права, юридичні наслідки їх поведінки, певні правові інтереси, у т.ч. майнового чи немайнового характеру, та ін. При цьому він також окремо виділяє такий додатковий елемент, як предмет правовідносин, якими можуть бути окремі речі, предмети, майно тощо [16, с. 26]. Невід’ємною складовою об’єкта адміністративно-правових відносин є його предмет, до якого адміністративісти відносять об’єкти матеріального характеру, тобто майно, окремі речі, предмети тощо [9, с. 41- 42; 71, с. 17; 16, с. 26].

Отже, у науковій літературі розглядають об’єкт адміністративно-правових відносин – це, по-перше, об’єкти матеріального світу, тобто майно, речі; по-друге, певні дії, що являють собою характер діяльності окремих суб’єктів права, правовий інтерес, юридичні наслідки поведінки цих суб’єктів.

Виходячи з такого розуміння змісту адміністративно-правового регулювання, на наш погляд, до об’єктів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності відносяться:

1) фізичні особи, які знаходяться під охороною;

2) фізичні особи, підприємства, установи, організації, які заключили з охоронними структурами договір про охорону як фізичних осіб, так і права власності;

3) охоронні підприємства, які здійснюють охоронну діяльність, на основі отриманих у МВС України ліцензій на здійснення охоронної діяльності, або знаходяться під контролем МВС України (підрозділи ДСО при МВС України) та відомчі служби охорони (служби безпеки) підприємств, установ, організацій;

4) сама охоронна діяльність як об’єднані діяння осіб з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності від протиправних посягань на договірних засадах.

У першу чергу розглянемо детальніше такий об’єкт адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, як фізична особа. Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [88]. Характеристикою загальноправового статусу громадян є те, що громадянин діє як приватна особа, тобто має можливість самостійно, у межах своєї волі визначати модель своєї поведінки [12, с. 96]. Наприклад, фізична особа обирає: чи слід їй особисто заключати договір про надання для неї охоронних послуг. Тим самим, об’єктом адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні виступають не всі без винятку фізичні особи, а лише ті, які уклали договори про надання їм охоронних послуг у визначеному законодавством порядку.

Аналіз нормативних документів свідчить, що права і свободи, встановлені для громадян України, рівнозначно стосуються й іноземних громадян. Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, законами, а також міжнародними договорами України. Іноземці можуть, відповідно до законодавства України, мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. На підставах і в порядку, встановлених законодавством України, вони мають право одержати жиле приміщення і набувати права власності на нього [89, с. 156-157].

Тим самим, хоча іноземці та особи без громадянства за своїм правовим статусом дещо відрізняються від громадян України, вони також можуть бути об’єктом адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні, якщо уклали договори про надання їм охоронних послуг.

Таким чином, фізична особа як об’єкт адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності характеризується наступними рисами:

1) Конституція України визначила, що людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, але при цьому приватна фізична особа має можливість самостійно, у межах своєї волі визначати модель своєї поведінки, зокрема щодо забезпечення охорони невід’ємних своїх природних прав;

2) тим самим, об’єктом адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні виступають не всі без винятку фізичні особи, а лише ті, які уклали договори про надання їм охоронних послуг із професійними охоронними структурами у визначеному законодавством порядку;

3) щодо надання охоронних послуг статус громадян України та іноземців і осіб без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, не суттєво різниться.

Отже, адміністративно-правовий статус фізичної особи у сфері охоронної діяльності полягає в тому, що, забезпечуючи своє конституційне право на життя, здоров’я, недоторканість і безпеку, вона може укласти договір із професійною охоронною структурою щодо безпосередньої фізичної охорони вищезазначених природних невід’ємних цінностей. З цього моменту регулювання дотримання умов договору здійснюється не лише на основі приватного права, але й засобами адміністративного права.

До другої категорії об’єктів охоронної діяльності відносяться фізичні особи, підприємства, установи, організації, які заключили з охоронними структурами договір про охорону майна. Безпосередня охорона майна власників охоронними структурами здійснюється на основі цивільно-правових договорів і відноситься до сфери приватного права. У відповідності до ст. 978 ЦК України «Договір охорони» визначає, що за договором охорони охоронець, який є суб’єктом підприємницької діяльності, зобов’язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються, володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов’язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки [185, с. 312].

Поряд із цим через механізм ліцензування охоронної діяльності щодо дотримання суб’єктами господарювання визначених ліцензійних умов та обов’язкових для володільців такого майна правил особистої та майнової безпеки зазначені відносини набувають адміністративних аспектів, а статус володільців (фізичних осіб, установ, організацій та підприємств) у деяких рисах стає адміністративним. Наприклад, при укладені договору між підрозділом ДСО при МВС України та володільцем об’єкту, що підпадає під обов’язкову охорону.

Таким чином, володільці майна – фізичні особи, підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності, у випадку укладення договору охорони майна із охоронною структурою набувають деяких ознак адміністративно-правового статусу.

У свою чергу охоронні підприємства, які здійснюють охоронну діяльність на основі отриманих в МВС України ліцензій на здійснення охоронної діяльності, або знаходяться під контролем МВС України (підрозділи ДСО при МВС України) підпадають під адміністративний вплив МВС України щодо додержання ними ліцензійних умов. Вони зобов’язані виконувати імперативно-владні, видані на основі законів та на виконання законів України у сфері ліцензування охоронної діяльності нормативні та індивідуальні акти МВС України.

Таким чином, адміністративно-правовий статус охоронних підприємств, які здійснюють охоронну діяльність на основі отриманих в МВС України ліцензій на здійснення охоронної діяльності, полягає в їх зобов’язані щодо виконання імперативно-владних нормативних та індивідуальних актів МВС України, виданих на основі законів та на виконання законів України у сфері ліцензування охоронної діяльності.

У науковій літературі існує така точка зору, що із об’єкту виходить більш вужче поняття – предмет, що уточнює ширше поняття, так би мовити деталізує його. У ракурсі нашого дослідження його також доречно буде виділити.

Предметом адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності є діяльність органів публічної адміністрації щодо:

1) ліцензування охоронної діяльності та контролю за дотриманням суб’єктами професійної охоронної діяльності ліцензійних умов;

2) накладення на професійні охоронні структури адміністративних санкцій;

3) організації навчання працівників професійних охоронних структур усіх форм власності;

4) прийом у них заліків та видання відповідних сертифікатів;

5) контроль за застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї при здійсненні охорони фізичних осіб та охороні права власності;

6) участь у проведенні розслідувань про законність застосування фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї охоронниками професійних охоронних структур.

Отже, охоронна діяльність як об’єкт адміністративно-правового регулювання – це поведінка людей, визначені дії органів виконавчої влади щодо ліцензування охоронної діяльності, контролю за дотриманням ліцензійних умов, накладення на охоронні структури адміністративних санкцій, організації навчання охоронників і охоронців, прийом у них заліків та видання відповідних сертифікатів, участі у проведенні розслідувань про законність застосування фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї персоналом охорони.

1.2. Правовий статус публічної адміністрації у сфері охоронної діяльності

Виявлення правового статусу публічної адміністрації є вагомим чинником, що безпосередньо впливає на забезпечення прав і свобод фізичних і юридичних осіб у процесі охоронної діяльності.

З погляду теорії державного управління кожна соціальна система управління складається з двох самостійних, але взаємопов’язаних підсистем: управляючої (тобто тієї, яка управляє) та керованої (тієї, якою управляють), або суб’єкта управління та об’єкта управління. До керованої підсистеми відносяться всі елементи, що забезпечують безпосередній процес створення матеріальних і духовних благ або надання послуг [121, с. 160].

Не є виключенням із зазначеного правила і відносини у сфері охоронної діяльності, сутність якої полягає в тому, що в процесі державного управління органи публічної адміністрації впливають на різноманітні об’єкти державного управління.

Важливим у цьому випадку є розуміння співвідношення державного управління та адміністративно-правового регулювання сфери охоронної діяльності.

З одного боку «державне управління» можна розглядати ширше, ніж адміністративно-правове регулювання, так як формально до складу першого крім органів виконавчої влади входять також законодавча і судова гілки влади. В цьому випадку за предметом правового регулювання державне управління теж є ширшим поняттям, так як він складається із діяльності щодо здійснення рішень політичної влади, динаміки інститутів управління та культури управління [14, c. 55].

З другого боку, у юридичній літературі з адміністративного права державне управління розглядають також у вузькому розумінні, отожнюючи його із виконавчою та розпорядчою діяльністю органів виконавчої влади [47, c. 30]. У цьому аспекті вчені-адміністративісти розглядають поняття «державне регулювання» як більш широке, ніж «державне управління», оскільки перше охоплює ширшу сферу організаційності діяльності держави. На думку В.Б. Авер’янова, державне регулювання застосовується не тільки в межах виконавчої влади і передбачає не тільки вплив на об’єкти управління, а цей вплив розповсюджується на суспільне середовище цих об’єктів [15, с. 112].

На наш погляд, для умов регулювання охоронної діяльності більш придатним є другий підхід, коли державне управління розглядається, у вузькому розумінні, як складова адміністративно-правового регулювання. Більш того, у процесі здійснення регулятивного впливу на об’єкти охоронного впливу беруть участь не тільки органи виконавчої влади, а також інші публічні органи, які наділенні законом у зазначеній сфері державними функціями, наприклад, органи місцевого самоврядування, громадські організації. При такому підході вже доцільніше було б уживати термін публічне управління.

Виходячи з таких позицій, виникає нагальна необхідність більш детально проаналізувати адміністративно-правовий статус публічної адміністрації, що здійснює адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності.

Важливим для нашого дослідження є аналіз поняття та змістовної характеристики категорії «публічна адміністрація». В.К. Колпаков вважає, що публічна адміністрація в адміністративному праві європейських країн, у більшості випадків, визначається як сукупність органів та установ, які реалізують публічну владу шляхом виконання закону, підзаконних актів та вчинення інших дій у публічних інтересах. На його слушний погляд таке її розуміння є актуальним і для української правової системи [83, с. 35].

На думку В.К. Колпакова, публічна адміністрація — це система організаційно – структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень для їх реалізації в публічних інтересах. Все це зумовлює необхідність розглядати теорію публічної адміністрації як методологічну основу адміністративного права і використовувати її поняття як базове у формуванні адміністративно-правових відносин [83, с. 36]. Саме така дефініція публічної адміністрації, на нашу думку, є найбільш вдалою та придатною для дослідження суб’єктів і об’єктів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні.

Отже, з урахуванням зазначеного вище, а також предмету нашого дослідження, вважаємо, що публічна адміністрація у сфері регулювання охоронної діяльності – це система організаційно-структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень для їх реалізації з метою державного регулювання забезпечення безпеки фізичних та охорони права власності на договірних засадах.

Що стосується структури органів виконавчої влади в аналізованій сфері, то доцільно скористатись доктринальними розробками В.В. Галунька, який досліджував суміжні з нами суспільні відносини — адміністративно-правову охорону права власності в Україні. На його погляд, на процес формування прав і обов’язків суб’єктів та об’єктів адміністративно-правової охорони права власності суттєво впливають основні властивості сучасного адміністративного права: по – перше, адміністративно-правові відносини є такими, за яких суб’єкт управління є імперативно-владний, а об’єкт управління – підпорядкований; по-друге, в умовах демократичної соціальної держави основною метою діяльності публічної влади є забезпечення та охорона прав і свобод людини; по-третє – це протиріччя між першим і другим зазначеним аспектом: суб’єкти публічної влади адміністрації самі тяжіють за своєю оперативною природою до порушень прав і свобод людини. За таких умов, на слушну думку В.В. Галунька, до владних суб’єктів адміністративного права відноситься: 1) органи виконавчої влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) інші владні суб’єкти, які постійно чи тимчасово здійснюють державні функції; 4) посадові та службові особи всіх зазначених суб’єктів [32, с. 210-211].

Погоджуючись в цілому з таким підходом до сутності та структури публічної адміністрації, зазначимо, що до інших владних суб’єктів, які постійно чи тимчасово здійснюють державні охоронні функції, відносяться — громадські організації та підприємства, які виконують делеговані державні функції щодо забезпечення охорони фізичних осіб та усіх форм власності.

Таким чином, до публічної адміністрації у сфері охоронної діяльності відносяться 1) органи виконавчої влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) громадські організації та підприємства, які виконують делеговані державні функції щодо забезпечення охорони фізичних осіб та усіх форм власності; 4) посадових та службових осіб усіх зазначених суб’єктів.

На органи виконавчої влади припадає основне навантаження щодо забезпечення регулювання охоронної діяльності. В теорії адміністративного права під органом виконавчої влади розуміють: О.В.Дьяченко — організацію, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюється в порядку, встановленому законом або іншим правовим актом, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за дорученням держави і покликана у порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соціально-культурним будівництвом та адміністративно – політичною діяльністю [11, с. 72]; В.К. Колпаков – носія державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління і має юридичний ( нормативно зафіксований ) статус органу державної виконавчої влади [82, с. 91]; А.С. Васильєв — первинний елемент апарату державного управління, що утворюється державою для здійснення від його імені задач і функцій державної виконавчої влади [23, с. 78].

Отже, орган виконавчої влади у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності — це найбільш вагомий орган державного управління, який має певну компетенцію та структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюється в порядку, встановленому законом і реалізує свою компетенцію в сфері державного регулювання охоронної діяльності.

До другої групи владних суб’єктів адміністративного права відносять органи місцевого самоврядування, в адміністративно-правовій науці існує багато міркувань з приводу визначення даного поняття. Наприклад, В.М. Гаращук вважає, що сутність місцевого самоврядування полягає в гарантованому державою праві територіальної громади, громадян та їх органів розв’язувати значну частину місцевих справ та управляти ними, діючи в межах закону, під свою відповідальність та в інтересах держави [11, с. 92]. Н.О. Армаш зосереджує свою увагу на тому, що Конституція України наділяє громадян правом безпосереднього і самостійного управління територією, на якій вони проживають. Таке управління має назву місцеве самоврядування і визначається як право територіальної громади – жителів села добровільного об’єднання у сільську громаду, жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [10, с. 31].

У сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності компетенція органів місцевого самоврядування зосереджується на безпосередній організації охорони комунальної власності та громадському контролі за правоохоронними органами та професійними охоронними структурами щодо якісного надання ними охоронних послуг, сприяння їм у зазначеній діяльності.

Отже, органи місцевого самоврядування у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це органи, які на основі і в межах Конституції і законів України самостійно забезпечують охорону комунальної власності, сприяють діяльності професійних охоронних підприємств.

Деякий вклад в забезпечення адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності вносять громадські організації та підприємства при здійсненні делегованих функцій з охорони права власності. При цьому громадські організації у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності сприяють розвитку охоронної діяльності та виступають «арбітром» (надають рекомендацію чи не рекомендують органу видавати, анулювати ліцензію) між органом ліцензування та суб’єктом господарювання, який займається (має бажання займатися) охоронною діяльністю. Державні підприємства – підрозділи ДСО при МВС України у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності здійснюють делеговані їм державною адміністративні функції, а саме: 1) працівники міліції ДСО при МВС України при здійсненні охоронної діяльності мають право застосовувати засоби примусу у відповідності до ст. 12-15-1 Закону України «Про міліцію»; 2) посадові особи ДСО при МВС України здійснюють діловодство із ліцензійного провадження по наданню (позбавленню) недержавних охоронних структур ліцензій на охорону державної й іншої власності та охорони фізичних осіб.

Для потреб адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності виникає необхідність здійснити послідуючу класифікацію органів, які здійснюють охоронні функції.

За критерієм спеціалізації: 1. Спеціалізовані органи державного управління. До них відносяться: підрозділи ДСО при МВС України; спеціальний підрозділ міліції «Титан»; недержавні професійні структури, які займаються охоронною діяльністю; відомча воєнізована охорона на залізничному транспорті; підрозділи охорони внутрішніх військ; відомчі підрозділи охорони установ, організацій, підприємств. 2. Інші суб’єкти охоронної діяльності, до однієї із функцій яких відносяться питання публічного забезпечення охорони фізичних осіб і усіх форм власності від протиправних посягань. Наприклад, КМ України, МВС України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування тощо.

У свою чергу, друга група державних органів потребує подальшої градації за ієрархічним статусом у владній вертикалі. За таким критерієм виділяємо. Вищі органи державного управління: Президента України та КМ України. Центральні органи: Міністерства, центральних органів виконавчої влади, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. Місцеві органи: обласні (районі) управління (відділи) центральних органів виконавчої влади, місцеві державні адміністрації; органи місцевого самоврядування; громадські організації та підприємства при здійсненні делегованих охоронних функції.

Вищі органи — Президент України та КМ України здійснюють загальне регулювання охоронної діяльності. На слушну думку О.П. Гетьманець, Президент України контролює додержання законності в усіх сферах економіки й структурах організаційно-виконавчої системи [38, с. 184]. КМ України також здійснює загальне адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності та організації охорони державної форми власності [32, с. 216-219].

Серед центральних органів виконавчої влади найбільший вклад в адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності вносить МВС України як орган ліцензування охоронної діяльності. Воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМ України, є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів [49, с. 69].

В.В. Ковальська в своїх працях слушно зазначає, що система правоохоронних органів держави виступає основним суб’єктом реалізації державної влади, через яку проявляється відповідний вплив на стабілізацію і розвиток громадянського життя, захист прав та законних інтересів людей [74, с. 8].

У п. 3 Положення про МВС зазначено, що основними завданнями МВС є: по-перше організація і координація діяльності ОВС щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки; по-друге, організація охорони і оборони внутрішніми військами особливо важливих об’єктів; по-третє, здійснення на договірних засадах охорони майна всіх форм власності [49, с. 69]. На нашу думку, саме ці три завдання є найбільш значущими для адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні.

МВС України, відповідно до покладених на нього завдань, організовує на договірних засадах охорону об’єктів та іншого майна державної, колективної та приватної власності, майна іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб, а також громадян [148].

Крім того, слід акцентувати увагу, що МВС України у відповідності до Постанови КМ України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування», МВС України є органом ліцензування, зокрема щодо надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян щодо таких видів господарської діяльності [141].

Таким чином, МВС України виконує контрольно-наглядову функцію з ліцензування охоронної діяльності, під якою в юридичній літературі розуміють підзаконну владно-розпорядчу діяльність підрозділів і посадових осіб МВС України, що направлена на створення комфортних умов для фізичних осіб – підприємців України, полегшення охоронних заходів для власників майна, на фоні клопітливості та складності цього процесу, що залежить від різноманітних характеристик об’єктів, які підлягають охороні [32, c. 302].

Отже, функція з ліцензування охоронної діяльності має важливе значення для власників майна щодо охорони їх майна шляхом здійснення заходів щодо ліцензування діяльності професійних охоронних структур, контролю за дотриманням ними ліцензійних умов та застосування у випадку порушення адміністративного примусу.

При цьому МВС України делегувало функції контролю за додержанням суб’єктами господарювання ліцензійних умов із надання послуг, пов’язаних з охороною державної та ін. власності, надання послуг з охорони громадян ДСО при МВС України [148]. Контрольно-наглядова діяльність ДСО при МВС України, будучи за сутністю управлінською діяльністю, багатогранна за своїми проявами [165, с. 1]. Планові перевірки щодо додержання ліцензіатом ліцензійних умов затверджуються наказом відповідного ГУМВС, УМВС України, з урахуванням того, що планова перевірка ліцензіата проводиться не частіше одного разу на рік [166, с. 507].

Таким чином, МВС України поміж центральних органів регулювання охоронної діяльності в Україні займає одне з провідних місць, адже виконує контрольно-наглядову функцію з ліцензування охоронної діяльності.

Важливу роль у державному управлінні охоронною діяльністю відігравав Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва [120]. Після ліквідації був виданий Указ Президента України від 9 грудня 2010 р. № 1085 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», правонаступником цього органу стало Міністерство економічного розвитку і торгівлі України. Зокрема, щодо здійснення повноважень, як спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, державної регуляторної політики та дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

Адміністративно-правовий статус підрозділів ДСО при МВС України. У відповідності до Постанови КМ України від 10 серпня 1993 р. № 615 «Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності» була утворена на базі підрозділів охорони при ОВС ДСО при МВС, яка є централізованою системою підрозділів, створених для охорони на договірних засадах об’єктів та іншого майна державної, колективної та приватної власності, майна іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб, а також громадян.

Основними завданнями ДСО при МВС України є: здійснення на договірних засадах охорони особливо важливих об’єктів згідно з переліком, що затверджується КМ України, інших об’єктів (обмежені території, будівлі та споруди, гроші, цінні папери, вантажі тощо), незалежно від форм власності, а також охорони громадян з метою забезпечення їхньої особистої безпеки; розроблення та здійснення заходів щодо реалізації єдиної на території України концепції охорони об’єктів усiх форм власності та громадян; розроблення основних вимог до захисту об’єктів усiх форм власності та громадян від злочинних посягань, типових договорів i вимог до технічної укріпленості та оснащення засобами охоронної сигналізації об’єктів державної та інших форм власності, інструкцій, технічних умов, а також інших документів, що регламентують виконання охоронних функцій; забезпечення проведення єдиної технічної політики з розробки систем охоронної сигналізації, відповідних датчиків i приладів, їх промислового освоєння та виробництва, здійснення контролю за якістю цих систем та інших технічних засобів, їх впровадженням, тактикою використання та обслуговуванням [149].

По виконанню цих завдань ДСО при МВС України має право: інспектувати діяльність служб відомчої охорони державних підприємств, організацій та установ, вносити до КМ України, міністерств i відомств, органів місцевого та регіонального самоврядування пропозиції про усунення причин i умов, що сприяють розкраданню державного майна; видавати керівникам об’єктів державної власності обов’язкові для виконання приписи про впровадження технічних засобів охорони; контролювати в установленому МВС порядку діяльність суб’єктів підприємницької діяльності з надання охоронних послуг, монтажу, ремонту i профілактичного обслуговування охоронної сигналізації, підприємств i організацій, що займаються виробництвом засобів охоронної сигналізації, роботу служб охорони недержавних підприємств та організацій.

На погляд П.В. Синицького, до структури адміністративно-правового статусу ДСО при МВС України слід віднести такі елементи: 1) цільовий блок; 2) організаційно-структурний блок; 3) компетенційний блок; 4) юридична відповідальність працівників ДСО при МВС України [167, с. 130].

Отже, ДСО при МВС України є централізованою системою підрозділів, створених для охорони на договірних засадах об’єктів та іншого майна державної, колективної та приватної власності, а також громадян, з цією метою вона наділена значними адміністративно-правовими повноваженнями.

Основною функцією спеціального підрозділу міліції «Титан» є забезпечення особистої безпеки фізичних осіб, у тому числі іноземних громадян. Саме цей чинник вимагає окремого аналізу статусу зазначеного суб’єкта охоронної діяльності.

Спеціальні підрозділи міліції охорони «Титан» забезпечують на договірних засадах захист фізичних осіб від злочинних посягань [152]. З цією метою особовий склад міліції охорони підрозділу «Титан» комплектується на конкурсній основі з числа найбільш професійно підготовлених працівників міліції, які мають необхідний рівень бойової підготовки та стаж роботи в ОВС не менше одного року. По забезпеченню особистої безпеки та захисту фізичних осіб призначаються працівники, які пройшли відповідний курс навчання за програмою підготовки щодо забезпечення захисту особи.По виконанню зазначеного вище, наряди підрозділів «Титан» зобов’язані: вести нагляд за обстановкою навколо особи, яка знаходиться під охороною; негайно доповідати, не допускати контакту сторонніх громадян з особою без згоди на те останньої, негайно надавати допомогу особі при її раптовому захворюванні, отриманні травми, виникненні непередбачених обставин тощо [152].Таким чином, основною функцією спеціального підрозділу міліції «Титан» є забезпечення особистої безпеки фізичних осіб від протиправних посягань, з цією метою працівники міліції «Титан» наділені усіма загальними та спеціальними повноваженнями у відповідності до Закону України «Про міліцію».

Недержавні охоронні структури, які займаються охоронною діяльністю, в цілому не мають владних адміністративних повноважень. Поряд із цим їх охоронники та охоронці при несенні служби мають право застосовувати щодо осіб, які посягнули на життя і здоров’я особи, що знаходиться під охороною, чи скоїли крадіжку майна, засоби адміністративного примусу. Правовою основою застосування спеціальних засобів для охоронника є статті: 36. Необхідна оборона; 38. Затримання особи, що вчинила злочин; 39. Крайня необхідність; 42. Діяння, пов’язане з ризиком, Кримінального Кодексу України та Положення «Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування, спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівливої дії» (Постанова КМ України від 7 вересня 1993 року № 706). Зокрема, спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівливої дії, застосовуються громадянами для захисту від злочинних посягань на своє життя і здоров’я, житло та майно інших громадян, для захисту від нападу на приміщення організації, установи та суб’єкт підприємницької діяльності, де вони працюють, для затримання особи, яка скоїла злочин і намагається втекти або вчинити опір, з наступною передачею її працівникам ОВС [31, с. 123].

Таким чином, недержавні охоронні структури, які займаються охоронною діяльністю, а саме їх охоронники та охоронці при несенні служби мають право застосовувати щодо осіб, які посягнули на життя і здоров’я особи та право власності, засоби адміністративного примусу у передбачених законом випадках.

Адміністративно-правовий статус охоронників відомчої охорони, підрозділів охорони, установ, організацій, підприємств є схожим із адміністративно-правовим статусом недержавних підприємств, які займаються охоронною діяльністю, за виключенням, що вони не можуть займатися охороною фізичних осіб і їх повноваження розповсюджуються не на всю територію України, а лише на конкретну територію установи, організації, підприємства.

Відомча воєнізована охорона на залізничному транспорті займає своє місце серед суб’єктів адміністративно-правового захисту права власності, адже серед великої кількості завдань, які необхідно розв’язувати в сучасних умовах, проблема охорони вантажів і об’єктів на залізничному транспорті є досить актуальною [67, с. 3].

Відомча воєнізована охорона на залізничному транспорті має право утворювати систему спеціалізованих воєнізованих організацій, що здійснюють охорону вантажів на шляху прямування, об’єктів на підприємствах, в установах та організаціях, що входять до сфери управління Укрзалізниці. Основним керівним документом для всіх підприємств, установ і організацій залізничного транспорту України, працівників всіх рівнів воєнізованої охорони Укрзалізниці є Положення про порядок охорони вантажів і об’єктів на залізницях України [67, с. 166]. У відповідності до якого працівники відомчої воєнізованої охорони для забезпечення покладених на них обов’язків, мають право: вимагати від працівників залізничного транспорту та інших осіб дотримання правил пропускного режиму на підприємствах, в установах та організаціях залізничного транспорту; перевіряти умови зберігання матеріальних цінностей, справність огорож, технічних засобів охорони, виконання посадовими особами правил забезпечення збереження вантажів і в разі виявлення порушень цих правил і загрози збереженню матеріальних цінностей вживати заходів до їх усунення, тимчасово зупиняти експлуатацію будинку, споруди, приміщення; згідно з чинним законодавством мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення за ст. 51 КУпАП та проводити особистий огляд і огляд речей, осіб [67, с. 167].

При цьому працівники відомчої охорони зобов’язані: чесно і сумлінно виконувати службові обов’язки, суворо дотримуватися законодавства України, з питань забезпечення збереження вантажів, охорони об’єктів; зберігати відомчу зброю, техніку, майно і утримувати їх у належному стані; під час виконання службових обов’язків носити формений одяг і знаки розрізнення встановленого зразка відповідно до своєї посади та ін. [143].

Отже, спеціальним суб’єктом у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності є відомча воєнізована охорона на залізничному транспорті, яка наділена вагомою компетенцією щодо охорони вантажів, у тому числі її працівники згідно з чинним законодавством мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення за ст. 51 КУпАП та проводити особистий огляд і огляд речей, осіб.

Спеціалізовані підрозділи охорони внутрішніх військ МВС України створюються для забезпечення фізичної охорони спеціальних особливо важливих об’єктів, перелік яких встановлюється КМ України, охорони установ виконання покарань і лікувально-трудових установ. Відповідно до Закону України «Про внутрішні війська МВС України» при здійсненні охорони зазначених об’єктів вони мають усі права, передбачені військовим статутом Караульної служби.

Таким чином, спеціалізовані підрозділи охорони внутрішніх військ МВС України створюються для забезпечення фізичної охорони спеціальних особливо важливих об’єктів, перелік яких встановлюється КМ України, охорони установ виконання покарань і лікувально-трудових установ та при здійсненні охорони зазначених об’єктів вони мають усі права, передбачені військом статутом Караульної служби.

Отже, публічна адміністрація у сфері охоронної діяльності – це органи державного управління, які мають конкретно визначений у нормативно-правових актах механізм утворення, структуру та чисельність, владну компетенцію, територіальний масштаб діяльності, юридичний статус, вони здійснюють владно-розпорядчу адміністративну діяльність та володіють певними методами роботи, здійснюють ліцензування охоронної діяльності суб’єктів підприємництва усіх форм власності та співпрацюють з аналогічними службами інших держав і переймають у них позитивний досвід, а також застосовують технічні засоби та розробки для ефективнішого здійснення охорони та удосконалення її напрямків у позитивному руслі.

Отже, правовий статус публічної адміністрації у сфері охоронної діяльності полягає у визначенні її обов’язків і компетенції органів у поєднанні з правосуб’єктністю щодо адміністративно-правового впливу на різноманітні об’єкти державного управління з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності охоронними структурами.

1.3. Адміністративно-правова характеристика видів охоронної діяльності

У сучасних умовах Україна розвивається як правова демократична держава, що зумовлює динамічний розвиток охоронних послуг. Потреба забезпечення ефективної безпеки фізичних осіб, охорони права власності приводить до удосконалення існуючих видів охорони, виділення із їх складу підвидів з іншою нормативною якістю та застосування нових видів охорони, які раніше не використовувались. Усе це потребує комплексного, системного дослідження адміністративно-правової характеристики видів охоронної діяльності.

Таким чином, різноманітні види адміністративно-правового забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності складають значний масив інформаційного матеріалу, дослідити який без об’єднання їх за певними критеріями у види як об’єктів адміністративної охорони проблематично.

Так, як найбільш динамічно різноманітні види охоронних послуг розвиваються в спеціальних охоронних структурах, проаналізуємо їх досвід. Є загальновизнаним, що переважна більшість сталих в умовах сьогодення адміністративно-правових засобів управління зародилися саме у сфері бізнесу [121, с. 40-46].

ДСО при МВС України надає наступні послуги: 1) охорона квартир; 2) Титан (охорона фізичних осіб, охорона туристичних груп, охорона вантажів і цінностей, майнова безпека як українців, так і іноземних громадян, охорона разових заходів, охорона міжбанківських перевезень); 3) технічний захист інформації; 4) послуги GPS; 6) сертифікація; 7) реагування; 8) пультова охорона; 9) фізична охорона; 10) інкасація [127].

До комплексних охоронних послуг, які надає ТОВ «Ельба-інвест», відноситься: 1) охорона об’єктів усіх форм власності; 2) охорона громадського порядку, матеріальних цінностей в ресторанах та кафе; забезпечення проведення масових заходів; 3) забезпечення особистої безпеки громадян; 4) забезпечення безпеки перевезень, супроводження та експедиція цінних паперів, валютних та інших цінностей; 5) встановлення систем сигналізації; 7) юридична підтримка [86].

Охоронні послуги ТОВ «Сіріус» полягають у: 1) охороні об’єктів різних форм власності; 2) охорона громадського порядку при супроводженні делегацій, забезпечення безпеки проведення масових заходів; 3) забезпечення особистої безпеки громадян; 4) забезпечення перевезень, супроводження та експедиція інших паперів, валютних та інших цінностей; 5) встановлення систем відеонагляду, обмеженого доступу, кодових замків [116].

Звернемося до аналізу деякого міжнародного досвіду у зазначеній сфері. Так, у відповідності до Закону Російської Федерації від 11 березня 1992 р. № 2487 – 1 “Про приватну детективну і охоронну діяльність в Російській Федерації” в цілях охорони забезпечується надання наступних видів послуг: 1) захист життя і здоров’я громадян; 2) охорона майна власників, зокрема при його транспортуванні; 3) консультування і підготовка рекомендацій клієнтам із питань правомірного захисту від протиправних посягань; 4) забезпечення порядку в місцях проведення масових заходів. При цьому охоронним підприємствам дозволяється надавати послуги у вигляді озброєної охорони майна власників, а також використовувати технічні й інші засоби, що не заподіюють шкоди життю і здоров’ю громадян і навколишньому середовищу, засоби оперативного радіо і телефонного зв’язку [115].

Розглядаючи зазначені вище послуги, неможливо критично не звернути увагу на деякі їх аспекти.

По-перше, не можна погодитись із тим, що професійні охоронні структури недержавної форми власності пропонують таку послугу, як охорона громадського порядку. Продовжуючи такі міркування, поняття громадського порядку не є законодавчо визначеним, відповідно усі його визначення носять доктринальний характер, який у юридичній літературі розглядається у двох аспектах – широкому і вузькому. У широкому розумінні поняття «громадський порядок» включає в себе суспільні відносини, які регулюються правовими та іншими соціальними нормами [51, c. 9]. На погляд М.І. Єропкіна та Л.Л. Попова, громадський порядок у широкому розумінні – це система суспільних відносин, яка складається в результаті дотримання соціальних норм (права, моралі, звичаїв та ін.), які регулюють поведінку особи в громадських місцях, – це результат закріплення соціальними нормами фактичних відносин, що склались в процесі спілкування людей [51, c. 7]. У вузькому розумінні, на слушну думку О.О. Онищука, громадський порядок — це система суспільних відносин, які впорядковуються, в першу чергу, на основі юридичних норм з метою забезпечення кожному громадянинові особистої безпеки, захистові прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у громадських місцях [114].

Таким чином, у цьому випадку професійним охоронним структурам більш виваженим було б пропонувати клієнтам не такий вид охоронної діяльності, як «забезпечення громадського порядку», а надання послуг із забезпечення безпеки фізичних осіб під час проведення масових заходів (спортивно-культурних, громадсько-політичних заходів та ін.).

По-друге, у послугах ДСО при МВС України безпосередньо відсутній такий вид охорони, як забезпечення безпеки фізичних осіб. Зазначений вид охоронної діяльності у них визначений як підвид охорони, що здійснюється СПМ «Титан», до компетенції якого входить забезпечення охорони фізичних осіб, охорона туристичних груп. На наш погляд, забезпечення безпеки фізичних осіб, виходячи із ступеня суспільної небезпеки, коли відвернення протиправних посягань на життя і здоров’я людини та складності (елітності) надання такої послуги є першим видом охоронної діяльності. Крім того, враховуючи змістовне лінгвістичне наповнення дефініцій «безпека», — це стан, коли кому, чому-небудь ніщо не загрожує [110, c. 83] та охороняти – це оберігати від небезпеки кого, що-небудь, забезпечувати від загрози нападу замаху і т.ін. [111, c. 507], більш слушним буде для зазначеного виду охоронної діяльності застосовувати першу назву.

Таким чином, на наш погляд, є переконливим, що першим видом охоронної діяльності є забезпечення безпеки фізичних осіб.

Отже, в залежності від критеріїв суспільної цінності об’єктів охоронної діяльності доцільно здійснити їх класифікацію на наступні види: 1) забезпечення безпеки фізичної особи; 2) фізична охорона права власності; 3) дистанційна охорона права власності за допомогою технічних засобів; 4) інкасація грошових коштів та супровід цінних речей та вантажів; 5) охорона вантажів; 6) надання юридичних консультативних послуг; 7) інші види охоронного забезпечення.

Забезпечення безпеки фізичної особи займає провідне місце в розрізі нашого дослідження, адже ступінь суспільної небезпеки у випадку посягання на життя і здоров’я людини набагато вищий, ніж зазіхання на право власності. Це підтверджується тим, що в Конституції України, а саме в ст. 3, визначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Право на життя є первинною цінністю. Воно посідає найважливіше місце серед інших особистих немайнових прав людини як суб’єктивне право, наділене своїм специфічним змістом. Зміст права людини на життя розкривається через такі можливості: вчиняти власні дії, які безпосередньо впливатимуть на фізичне життя його носія, вимагати від інших суб’єктів вчинення певних дій, спрямованих на забезпечення чи захист права на життя або утримання від їх учинення, звертатись за захистом права на життя до державних чи інших уповноважених органів та організацій, одержувати належну юридичну охорону права на життя, його відповідне правове регулювання [174, с. 14]. Забезпеченням особистої безпеки фізичних осіб займається такий суб’єкт адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, як охоронці суб’єктів господарювання, які отримали в МВС України ліцензії на здійснення такого виду діяльності, та спеціальні підрозділи міліції охорони «Титан».

Під особистою безпекою фізичної особи розуміється стан захищеності її життєдіяльності від безпосередніх загроз її життю, здоров’ю, тілесній неушкодженості, а також особистій свободі [137].

Таким чином, забезпечення безпеки фізичної особи в процесі адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності характеризуються наступними рисами: 1) здійснюється з метою забезпечення стану захищеності фізичної особи та її життєдіяльності від безпосередніх загроз життю, здоров’ю, тілесній неушкодженості, а також особистій свободі; 2) забезпечується тільки спеціальними високопрофесійними суб’єктами (СПМ «Титан» та іншими суб’єктами господарювання, які отримали в МВС України ліцензії на здійснення такого виду діяльності); 3) заходи щодо охорони фізичної особи розпочинаються тільки після укладення про це письмового договору; 4) особі, яка знаходиться під охороною, та її охоронцям забороняється порушувати права, свободи та законні інтереси інших осіб, порушувати громадянський порядок.

Отже, забезпечення безпеки фізичної особи – це найбільш складний вид охоронної діяльності, який здійснюється високопрофесійними охоронними суб’єктами з метою забезпечення стану захищеності фізичної особи та її життєдіяльності від безпосередніх загроз життю, здоров’ю, тілесній неушкодженості, а також особистій свободі на договірних засадах, при умові не порушення прав, свобод та законних інтересів інших осіб.

Згідно зі змістом охоронної діяльності її іншим видом є охорона права власності, що підтверджується також і джерельною базою матеріалу. Так, у відповідності до п. 43 ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-III «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» до видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, поряд із наданням послуг з охорони громадян, відноситься надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності [150]. Що є природним, так як власність є прогресивною категорією, яка забезпечує постійний розвиток духовно-культурних і моральних якостей індивідів, формою володіння, користування та розпорядження матеріальними та інтелектуальними благами, виражає суспільні відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання цих благ, вона потребує постійного захисту, що здійснюється за допомогою правових та організаційних форм [32, с. 26].

Найбільший об’єм надання охоронних послуг припадає на фізичну охорону майна. Що треба розуміти під охороною права власності? Законодавчо зазначена категорія не врегульована.

У доктринальному розумінні Ю.П. Полєтаєв під схоронністю розуміє такий стан майна (сировини, матеріалів, устаткування й т.д.), що свідчить про його натурально речовинну цілість, незмінність його первісного стану (кількісних і якісних характеристик) [124, c. 64].

У відповідності до «Ліцензійних умов провадження діяльності з надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності», затверджених Наказом МВС України, визначається зміст фізичної охорони [137]. На наш погляд, більш досконалими є зміст фізичної охорони права власності, розкритий у Наказі МВС України від 25 листопада 2003 р. № 1430 «Про організацію службової діяльності цивільної охорони ДСО при МВС України» [153].

Взявши його за основу, вважаємо, що зміст фізичної охорони права власності полягає у комплексі заходів, що здійснюються персоналом охорони за допомогою візуального контролю, з метою безпосередньої охорони матеріальних цінностей від протиправних посягань; забезпечення встановленого на об’єкті пропускного та внутрішньооб’єктового режиму; попередження та припинення крадіжок, знищення або псування майна, що охороняється; інформування ОВС про вчинення протиправних дій та забезпечення недоторканності місця вчинення правопорушення.Крім того, у відповідності до ст. 255 КУпАП «Особи, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення» [78, с. 244], уповноважений власником підприємства персонал охорони має право складати на осіб, які скоїли дрібне викрадення чужого майна, протокол про адміністративне правопорушення за ст. 51 КУпАП [78, с. 27].Отже, фізична охорона права власності – це забезпечення візуального контролю за збереженням кількісних та якісних властивостей майна, яке увірене володільцем під охорону персоналу охорони, шляхом безпосередньої охорони матеріальних цінностей, забезпечення встановленого на об’єкті режиму, попередження та припинення викрадення, знищення та псування майна, здійснення адміністративно-деліктних процедур у випадку закінченого правопорушення.

Фізична охорона є найбільш масовим видом охоронної діяльності, що здійснюється різноманітними суб’єктами. В залежності від статусу персоналу охорони її доцільно класифікувати на наступні підвиди: фізична охорона об’єктів міліцією охорони; цивільними охоронниками; воєнізована охорона «Укрзалізниці»; фізична охорона кредитно-фінансових установ.

Фізична охорона об’єктів міліцією охорони в цілому є не типовим видом охорони для Європейської спільноти та має використовуватись лише у виключних випадках. Поряд із цим, саме вона, незважаючи на велику вартість для клієнтів, є найбільш бажаною, так як висока професійна підготовка міліціонерів охорони, їх державно-правовий статус, наявність вогнепальної зброї забезпечує найвищу якість надання охоронних послуг. Не дивлячись на невідповідність зазначеного виду охорони Європейському досвіду діяльності поліції, вона, на наш погляд, має право на існування. Соціологічний підхід до права демократичної держави в цьому випадку стає обґрунтуванням для продовження терміну дії зазначеного виду охорони. Зрозуміло, що з часом буде законодавчо врегульовано використання вогнепальної зброї цивільними охоронниками, покращиться їх професійна підготовка, тільки тоді міліція охорони має відійти в історію.

Таким чином, фізична охорона міліції охорони – це виключний вид охорони права власності, яка застосовується, як правило, щодо особливо важливих об’єктів з метою забезпечення кількісних і якісних характеристик майна, а також підтримання міліцією охорони громадського порядку у місцях несення служби.

Фізична охорона цивільними охоронниками — найбільш масовий вид охорони права власності, яка характеризується тим, що персонал такої охорони не має правоохоронного статусу. Більш того, в умовах сьогодення він не може використовувати при несенні служби вогнепальну зброю. За допомогою такого виду охорони практично забезпечується схоронність переважної кількості матеріальних цінностей в сучасних умовах. Основною проблемою зазначеного виду охорони є відсутність законодавчого врегулювання статусу персоналу охорони.

В умовах сьогодення зазначений вид охорони регулюється різними підзаконними нормативно-правовими актами. Правовою основою діяльності цивільної охорони ДСО при МВС України є Наказ МВС України від 25 листопада 2003 р. № 1430 «Про організацію службової діяльності цивільної охорони ДСО при МВС України»; недержавних професійних охоронних структур «Ліцензійні умови провадження діяльності з надання послуг, пов’язаних з охорони державної та іншої власності»; служб охорони підприємств, організацій, установ; внутрішні інструкції, затверджені їх керівниками. Але практично їх статус є єдиним, вони при здійсненні охорони права власності користуються ст. 18, 19 КУпАП «Крайня необхідність», «Необхідна оборона». Або більш жорсткими засобами впливу на правопорушників, які посягають на право власності, ст. 37, 38 КК України.

Таким чином, фізична охорона, яка здійснюється цивільними охоронниками – це діяльність персоналу охорони, що не має правоохоронного статусу з метою забезпечення збереження кількісних і якісних властивостей майна, що знаходиться під охороною із законодавчо прописаною можливістю впливу на правопорушників у межах необхідної оборони чи крайньої необхідності, а також у випадку уповноваження власниками складання на осіб, які скоїли дрібне розкрадання чужої власності, протоколів про адміністративне правопорушення за ст. 51. КУпАП.

В останній час воєнізована охорона підприємств, установ, організацій майже припинила своє існування. Єдиним виключенням із цього переліку є воєнізована охорона «Укрзалізниці», яка характеризується наступними особливостями: 1) відомча воєнізована охорона на залізничному транспорті — це система спеціалізованих воєнізованих організацій, що здійснюють охорону вантажів на шляху прямування, об’єктів на підприємствах, в установах та організаціях, що входять до сфери управління Укрзалізниці, а також забезпечують проведення заходів, спрямованих на запобігання та гасіння пожеж на них; 2) діяльність воєнізованої охорони на залізничному транспорті врегульована спеціалізованими підзаконними нормативно-правовими джерелами, зокрема «Положенням про відомчу воєнізовану охорону на залізничному транспорті», яке затверджене Постановою КМ України від 11 січня 1994 р. N 7; 3) значним профілактичним впливом. Так, протягом 2009 року завдяки злагодженим діям працівників воєнізованої охорони залізничного транспорту та транспортної міліції на залізницях України вдалося попередити 1548 крадіжок вантажів, майна та матеріальних цінностей вартістю більше 1,66 млн грн. За крадіжки затримано та передано до правоохоронних органів більше 1,7 тис. осіб [129]; 4) порядок застосування вогнепальної зброї працівниками воєнізованої охорони «Укрзалізниці», встановлений 12 жовтня 1992 р. Постановою КМ України № 575, у відповідності до якої, зокрема, працівниками відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті вогнепальна зброя може застосовуватися для відбиття збройного чи групового нападу на приміщення державного і громадського підприємства, установи і організації, об’єкту, що охороняється, або залізничний рухомий склад, де працює або несе службу зазначена посадова особа.

Таким чином, воєнізована охорона «Укрзалізниці» — це система спеціалізованих воєнізованих організацій, що здійснюють охорону вантажів на шляху прямування, об’єктів на підприємствах, в установах та організаціях, що входять до сфери управління Укрзалізниці.

Дистанційну охорону права власності за допомогою технічних засобів доцільно поділити на наступні підвиди: 1) охорона за допомогою пультів централізованої охорони; 2) дистанційний нагляд: а) відеонагляд; б) за допомогою пультів централізованого спостереження; в) GPS тощо.

Охорона за допомогою пультів централізованої охорони. Технічні засоби охоронного призначення відповідно до їх характеристик і цільового призначення використовуються для виявлення осіб, які проникли (намагалися проникнути) на об’єкти охорони, пересуваються об’єктами охорони, пересуваються об’єктами охорони або залишають їх [137].

Охорона за допомогою пультів централізованої охорони є найбільш розповсюдженим видом охорони права власності, в тому числі адміністративно-правовими засобами. Практично, центральний пульт можна назвати мозком і серцем системи охорони права власності. Його основні завдання: 1) обробка інформації, отриманої від датчиків спостереження; 2) забезпечення безперервності їх працездатності; 3) спостереження за належним функціонуванням інших елементів технічної охорони; 4) прийняття юридичного (в своїй основі адміністративно-правового) рішення, щодо переходу груп «швидкого реагування» в режим «групи затримання».

Таким чином, охорона об’єктів права власності здійснюється в ході несення служби персоналом охорони в процесі патрулювання, спостереження за об’єктами пульту централізованої охорони у постійній готовності переходу по тих об’єктах, із яких надійшов по технічних засобах дистанційної охорони сигнал «Тривога» в інший юридичний статус. Зазначене стає підставою переведення групи «швидкого реагування» в спеціальну групу, що починає характеризуватися адміністративно-правовими рисами групи «швидкого затримання» осіб, які скоїли протиправне посягання на об’єкт, що охороняється, чи усунення технічної похибки у стані пульту централізовані охорони.

Зазначена зміна статусу персоналу охорони пов’язана із зміною юридичних відносин із приватних (цивільно-правових) на публічні (адміністративні чи кримінально-правові) у сфері централізованої охорони права власності викликана в першу чергу із зміною властивостей об’єкта централізованої охорони, в якого в процесі діяльності групи затримання виникає нова якість. Він стає об’єктом охорони не тільки цивільно-правої угоди про охорону майна, але й складовою адміністративно-правової охорони, що здійснюється органами державного управління незалежно від форми власності. Це можуть бути посадові особи міліції охорони чи персонал охорони приватних охоронних структур. Найбільш важливим у цьому випадку є те, що вони вступають у суспільні відносини не з персоніфікованими суб’єктами та об’єктами державного управління у специфічні адміністративно-правові відносини. В цьому випадку об’єкти державного управління – це будь-які фізичні особи, що знаходяться в межах об’єкту охорони, з якого надійшов сигнал «Тривога». Їх діяння, наприклад, — спроба втечі, і приводять персонал охорони до обґрунтованої підозри про скоєння протиправного посягання на об’єкт охорони. Це дає персоналу охорони можливість посилити пильність, бути готовим до застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї з метою захисту права власності, забезпечення безпеки громадян та власного життя і здоров’я. Стає одним із вагомих аргументів законності приведення спеціальних засобів активної дії і вогнепальної зброї в режим готовності до безпосереднього застосування.

Важливим при цьому є наступне, що міліція охорони груп затримання практично є ще незамінною. Вона в тому чи іншому вигляді, тільки під іншими назвами, використовується у всіх розвинутих демократичних країнах, так як захищає не окремо взятого клієнта, а сотні й тисячі фізичних і юридичних осіб, зберігає їх майно, життя та здоров’я. Тут практично вступає в дію перший закон діалектики — «взаємного переходу кількісних змін у якісні» [182, с. 252]. Так, як під охороною групи швидкого реагування пульту централізованої охорони знаходиться велика кількість об’єктів, то вони вже захищають інтереси не окремих громадян, а великої частини суспільства в цілому. В такому випадку вже можна зазначати не про міліцію охорони, а про міліцію, що забезпечує громадську безпеку багаточисельної частини населення – міліцію охорони громадського порядку в цілому.

Таким чином, персонал охорони, який здійснює виїзд на сигнали «Тривога», що надійшли з пультів централізованої охорони, змінюють свій статус із цивільно-правового на адміністративно-правовий (групи затримання) та забезпечують вже не тільки охоронну функцію окремих фізичних та юридичних осіб, а діють у більш широкому форматі – забезпечення громадської безпеки та охорони громадського порядку в цілому.

Технічно пульт централізованої охорони включає в себе декілька елементів: 1) зони чи рівні спостереження; 2) вхід, який забезпечує цілодобове спостереження за функціонуванням датчиків; 3) період затримки, котрий відповідає часу виходу із приміщення, що охороняється людиною, котра вмикає систему; 4) вихід на зовнішню сирену з таймером відключення; 5) додатковий вихід на внутрішню сирену з обмеженням по тривалості 10 хвилин, виходи реле для управління різними видами сигналізації; 6) додатковий вихід для світловказівника; 7) вихід для видачі команди на зовнішній передатчик сигналу «Тривоги»; 8) вбудований чи зовнішній телефонний номероспостерігач; 9) джерело живлення, котре має здатність забезпечувати роботу детекторів та сигналізації [69, с. 22-23].

Але для нас є цікавими не детальні описи функцій ПЦО, а загалом його завдання виявити порушення цілісності об’єкта охорони, відокремити їх від санкціонованих власником та повідомити про це персонал охорони відповідним сигналом «Тривога». Важливим у цьому аспекті є розуміння персоналом охорони спеціальних технічних термінів, які вже отримали стійке юридичне забарвлення, зокрема: «Тривога» — попередження про наявність небезпеки для життя, здоров’я, права власності або довкілля; «Сигнал тривоги» — сигнал, сформований системою тривожної сигналізації, коли вона перебуває в режимі тривога [139].

В умовах сьогодення найбільш поширеними є ПЦО ДСО при МВС України, які забезпечують централізовану пультову охорону об’єктів усіх форм власності та будь-якого ступеня складності, використовуючи технічні засоби охорони та системи тривожної сигналізації. Розгалуженість охорони забезпечується роботою більш як 200 пультів централізованої охорони по всій території України, на сигнал із яких одночасно реагують понад 500 груп затримання [127].

Невід’ємною складовою системи пультів централізованої охорони є самі пульти централізованого спостереження, які можуть в адміністративно-правовому аспекті функціонувати і як відносно окремий вид дистанційної охорони. Зазначений стан виникає, коли власник чи його представник укладає договір на технічне спостереження за цілісністю об’єкта охорони, за допомогою технічних дистанційних засобів, а реагування здійснює самостійно чи силами інших приватних чи публічних осіб, наприклад, силами територіального органу внутрішніх справ.

До основних функцій, які покладаються на пульти централізованого спостереження, відноситься: 1) централізоване спостереження шляхом забезпечення контролю за станом шлейфу сигналізації та приймально-контрольного приладу, встановлених на об’єктах, що охороняються, та підключених до системи передавання тривожних сповіщень, оброблення інформації, яка надходить, та реагування на неї; 2) забезпечення комплексу заходів із передачі тривожних сповіщень визначеним особам; 3) експлуатаційне обслуговування комплексів тривожної сигналізації на об’єктах, що охороняються, системою передачі тривожних сповіщень та іншого обладнання, встановленого на пункті централізованого спостереження й автоматичній телефонній станції [139].

Відносно незалежним підвидом технічної дистанційної охорони є монтаж, налагодження та підключення до пульту централізованого спостереження охоронного обладнання. При цьому підключення забезпечується шляхом пультового спостереження за станом засобів охоронної сигналізації, встановлених на об’єкті через телефонізовані, інші провідні лінії або по радіоканалу та з використанням стільникового зв’язку [127].

Відеонагляд є одним із додаткови х видів дистанційної охорони права власності за допомогою технічних засобів. Системи відеонагляду дозволяють здійснювати відеоконтроль за ситуацією на об’єкті та дають можливість відеозапису подій, контролю за ними та запису їх на магнітні та цифрові носії інформації. Існують стандартні системи відеонагляду та комп’ютерні. Останні являються найбільш актуальними і відрізняються більшою функціональністю у сукупності з простотою використання. В залежності від типу об’єкту комплектація відеонагляду варіюється. Система контролю доступу застосовується для відслідковування проходу людей в окремі приміщення та для збору і запису інформації про дії співробітників об’єкта та його відвідувачів. Система контролю доступу постійно забезпечує контроль за порядком на об’єкті [116].

Таким чином, відео нагляд є одним із найбільш сучасних, широкого розповсюджених та актуальних підвидів дистанційної охорони права власності за допомогою технічних засобів, він набув досить широкого застосування в усіх сферах охоронної діяльності.

Дистанційна охорона за допомогою системи навігації GPS – це найсучасніший дистанційний вид охорони, що динамічно розвивається в умовах сьогодення. Він забезпечує комплексне рішення щодо організації систем охорони автотранспорту та вантажоперевезень – спостереження за рухомими об’єктами з використанням технологій супутникової навігації GPS, мережі GSM – 900/1800 та радіозв’язку по всій території України та поза її межами. Технічні можливості системи дають змогу використовувати як на транспортних засобах великих підприємств, так і на приватних авто. Персонал охорони дістає змогу ефективно контролювати та координувати переміщення транспортних засобів [127]. Система глобального позиціонування (англ. Global Positioning System) – сукупність супутників, обладнаних радіочастотним приймально-передавальним обладнанням, за допомогою якої можна орієнтуватись на місцевості [195].

Не є виключенням із цього переліку і дистанційна охорона за допомогою GPS. Вона полягає: 1) в централізованому спостереженні за транспортом у режимі реального часу; 2) визначенні місцезнаходження автотранспортного засобу на території України з точністю до 10 метрів; 3) перевірці історії маршрутів транспортних засобів, підрахунок швидкості руху та довжини пройденого шляху; 4) підключенні до будь-яких автомобільних систем виведення на пульт інформації про роботу, стан і цілісність транспортного засобу; 5) в дистанційному блокуванні систем автомобіля в разі його викрадення; 6) у мобільному реагуванні на спрацювання систем сигналізації [127].

Дистанційна охорона за допомогою GPS здійснюється шляхом: 1) спостереження за транспортом у режимі реального часу; 2) визначенні місцезнаходження автотранспортного засобу на території України з точністю до 10 метрів; 3) перевірці історії маршрутів транспортних засобів, підрахунок швидкості руху та довжини пройденого шляху; 4) підключенні до будь-яких автомобільних систем виведення на пульт інформації про роботу, стан і цілісність транспортного засобу; 5) в дистанційному блокуванні систем автомобіля в разі його викрадення; 6) у мобільному реагуванні на спрацювання систем сигналізації [127].

Таким чином, дистанційна охорона за допомогою GPS – це система глоба́льної супутникової охорони рухових об’єктів шляхом фіксації точного режиму їх знаходження на поверхні землі з реагуванням персоналу охорони у випадку його порушення.

Інкасація грошових коштів та супровід цінних речей та вантажів. Ще один вид диференціації охоронної діяльності в залежності від критеріїв суспільної цінності об’єктів охоронної діяльності, що потребує нашого розгляду через призму поставленої проблематики.

Інкасування грошових коштів і цінностей є найвідповідальнішим видом діяльності персоналу охорони. Це пов’язано як з великою відповідальністю, яка на неї покладається, так і з тим ризиком, якому піддаються охоронці банків та інкасатори у зв’язку зі специфікою їх професії. Особистому охоронцю часто доводиться виконувати функції інкасатора, тобто приймати й охороняти готівку (або інші цінності), — поодинці, разом із клієнтом, з іншими співробітниками. Що, загалом, фахівцями цієї області не схвалюється [162, с. 405].

Інкасація – це збирання та доставка інкасаторами згідно з укладеними з клієнтами договорами національної грошової одиниці, валютних цінностей клієнтів до каси банківської установи та у зворотному напрямку. Інкасатор — це особа підрозділу інкасації, яка здійснює перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів [135]. Сутність інкасації полягає в тому, що юридична особа, до якої входить служба інкасації, несе матеріальну відповідальність за збереження коштів, які знаходяться під супроводом. Національна грошова одиниця, валютні цінності приймаються персоналом інкасації під охорону із письмовим фіксуванням у встановленому порядку виду та розміру. Юридична особа служби інкасації укладає із персоналом інкасації договори про матеріальну відповідальність.

НБ України здійснює контроль за дотриманням правил і порядку проведення операції з перевезення валютних цінностей та інкасації коштів. З цією метою у підрозділах охорони, комерційних банках створюються служби інкасації [135].

На служби інкасації покладаються такі завдання: 1) інкасація коштів; 2) доставка валютних цінностей із підлеглих філій (агентств, кас) до банківських установ та у зворотному напрямку, між касами власників або між установами банків; 3) доставка підкріплень та інкасація банкоматів; 4) доставка та вивезення валютних цінностей до/з обмінних пунктів; 5) охорона валютних цінностей, що їх привозять уповноваженні особи замовника; 6) тимчасове зберігання валютних коштів [127].

Таким чином, інкасація як вид охоронної діяльності – це спеціалізований супровід грошової одиниці України та валюти, що здійснюється під охороною спеціальних служб інкасації, які утворюються під наглядом НБ України в охоронних структурах та кредитно-фінансових установах із матеріальною відповідальністю останніх за доставку матеріальних цінностей за місцем призначення замовника.

Супровід матеріальних цінностей має багато схожих рис із інкасацією. Сутнісні розмежування між ними полягають в тому, що при здійсненні супроводу персонал охорони не приймає під охорону безпосередньо види і розмір матеріальних цінностей. При цьому персонал охорони здійснює охорону представника клієнта, який і здійснює облік матеріальних цінностей. Тим самим, при здійсненні супроводу персонал охорони безпосереднього не допущений до матеріальних цінностей, тобто не має до них доступу та не несе матеріальної відповідальності за їх збереження у повному обсязі. Відповідальність охоронного підприємства обмежується умовами цивільно-правового договору, укладеного між ним та клієнтом.

Таким чином, супровід як вид охоронної діяльності – це охорона матеріальних цінностей, переміщення яких забезпечується силами замовника, що здійснюється персоналом охорони без прив’язки відповідальності суб’єкта охоронної діяльності вартості матеріальних цінностей.

Особливості організації охорони вантажів. На слушну думку М.В. Коваліва, адміністративно – правовий порядок збереження вантажів – це наявність встановлених (на основі адміністративних норм) правил, стандартів, технічних умов і засобів правового регулювання, за допомогою яких забезпечується виконання контрактів, угод по перевезенню і збереженню вантажів [72, с. 8].

Охорона вантажів складається з ланцюжка послідовності таких дій: аналіз ситуації та стану охорони вантажів суб’єктами охоронної діяльності; укладання договорів з обраними суб’єктами охоронної діяльності на охорону вантажів; визначення заходів по збереженню конфіденційності фактів перевезення вантажів; прийняття рішення про охорону вантажів при їх завантаженні (вивантаженні), на маршрутах та зупинках; підготовка сил охорони для виконання завдань по охороні вантажів; прийняття вантажів під охорону [68, с. 70].

Таким чином, охорона вантажів – це вид забезпечення цілісності кількісних і якісних властивостей вантажів, що перевозиться автомобільним, повітряним, морським, залізничним, трубопровідним та ін. транспортом від розкрадань.

Фізична охорона кредитно-фінансових установ. Одним із найвідповідальніших та небезпечних видів охоронної діяльності, що потребує використання найбільш підготовлених охоронників, є охорона кредитно-фінансових установ. Це пов’язано як з великою відповідальністю, яка на неї покладається, так і з ризиком, якому піддаються охоронці банків і інкасатори у зв’язку із специфікою їх професії [86, с. 405].

На слушну думку М.І. Зубка, банки організовують охорону своїх установ власною службою охорони або залучають до охорони підрозділи ДСО при МВС України чи суб’єктів господарювання – юридичних осіб, які мають право здійснювати охоронну діяльність. Банки мають право використовувати комбіновані варіанти охорони [68, с. 133]. Прийому банку під охорону передує обстеження об’єкту комісією з числа представників банківської установи і служби безпеки банку або охоронного підприємства, якому передбачається передати приміщення банку під охорону [86, с. 407].

Одночасно з появою комерційних банків виник ряд неіснуючих раніше проблем. Одна з них – необхідність із забезпечення захисту банків від протиправних посягань. Кількість таких посягань дуже велика і має тенденцію до збільшення [122, с. 3].

Особливістю цієї проблеми є те, що основну роботу з організації захисту комерційних банків від протиправних посягань законодавство покладає на самі банки під наглядом НБ України [142].

З цією метою у КФУ забезпечується банківська безпека. До числа основних елементів режиму безпеки банку відносяться: 1) правила організації роботи по охороні банку та його підрозділів; 2) розроблені у взаємодії із службою безпеки банку і закріплені наказом керівника банку правил внутрішнього розпорядку для банківських службовців, 3) тактико – технічні особливості охорони банку і його підрозділів; 4) принципи і схеми збору інформації про джерела загрози банку і його службовцям [162, с. 408].

Таким чином, охорона кредитно-фінансових установ – це вид охоронної діяльності, який полягає в спеціалізованій діяльності персоналу охорони, яка направлена на забезпечення безпеки громадян та охорони різноманітних цінностей цих установ, що організується власником при нагляді НБ України.

Надання консультативних охоронних послуг. Охоронна діяльність має служити не тільки цілям охорони життя та здоров’я клієнта та права власності, але й може використовувати у своєму арсеналі й інші дозволені законом види охорони.

У відповідності до Рішення Конституційного суду України (справа про право вільного вибору захисника) від 16 листопада 2000 р. № 1-1 зазначається, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», розуміється конституційне право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Визнати такими, що не відповідають Конституції України: положення частини першої статті 268 КУпАП, за яким обмежується право на вільний вибір особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи [61]. Аналогічно правова допомога при вирішенні справ у адміністративному суді може здійснюватись адвокатурою й іншими фахівцями в галузі права [75].

Таким чином, спеціалізовані охоронні підприємства, які мають серед персоналу охорону фахівців юристів з вищою освітою, можуть надавати консультативні послуги з питань забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

На думку В.Г. Савченка, консультування – це невід’ємна частина діяльності охоронної структури. Воно може бути як постійним, так і носити разовий характер. У першому випадку поради (наприклад, особистого охоронця) є, так би мовити, пропонованою реабілітацією охорони на неправильні дії клієнта, які або порушують встановлений охороною режим безпеки, або провокують оточуючих на агресію [162, с. 22]. У другому випадку мова може йти про надання порад клієнту у відповідь на поставлені питання на підставі інформації, яка належить охоронному підприємству, або на підставі іншої інформації, наданої клієнтом. Зазвичай консультації носять, як правило, усний характер та можуть підкріплюватись ознайомленням клієнта з наданими йому різноманітними проспектами, пам’ятками або ілюстрованими матеріалами [162, с. 22].

Таким чином, надання консультативних охоронних послуг – це додатковий вид охоронної діяльності, який здійснюється керівним складом персоналу охорони, які мають вищу юридичну освіту з питань забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

Сертифікація технічних засобів охоронного призначення є додатковим видом забезпечення охоронної діяльності. Вона здійснюється Державним центром сертифікації засобів охоронного призначення, який створений спільним наказом МВС України і Держстандарту України в 1993 р. і є структурним підрозділом Департаменту ДСО при МВС України. Основою реалізації єдиної державної політики Центру у сфері сертифікації продукції є забезпечення надійної охорони об’єктів державної та інших форм власності, безпеки життя людини та охорони навколишнього середовища [48].

Державний центр сертифікації засобів охоронного призначення уповноважений Держспоживстандартом України наказом від 03 липня 2008 року № 208 на виконання робіт із сертифікації продукції та послуг у Системі УкрСЕПРО [48], а також Національним Агентством з акредитації Мінекономіки України на компетентність відповідно до вимог ДСТУ EN 45011 – 2001 [105] на виконання робіт із сертифікації продукції в інших системах згідно з атестатом акредитації від 12 квітня 2007 року № 10071 [48].

Об’єктами сертифікації є продукція, що виготовлена в Україні, і та, що ввозиться на її митну територію. Якість виконання робіт із сертифікації продукції контролюється шляхом дотриманням нормативних документів системи управління якістю згідно ДСТУ ISO 9001-2001, сертифікат якості на відповідність цьому стандарту Центр отримав у 2006 році. До складу ДЦС ЗОП входить випробувальна лабораторія технічних засобів охоронного призначення, акредитована Національним Агентством з акредитації України Мінекономіки України відповідно до вимог ISO/IEC 17025:2006 [48].

Центр надає методично-консультативну допомогу виробникам, постачальникам, монтажним і експлуатаційним організаціям, а також усім зацікавленим особам із тематики, що стосується сфери сертифікації, стандартизації, випробувань, монтажу засобів сигналізації та інженерно-технічної укріпленості об’єктів.

Основні напрямки діяльності Державного центру сертифікації: по-перше, обов’язкова сертифікація — проведення сертифікації продукції проводиться на відповідність чинним в Україні національним стандартам, що гармонізовані з міжнародними та європейськими стандартами, які стосуються продукції, що входить до розділу 15 “Переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні”. Згідно листа Держспоживстандарту України від 29.03.2007 № 2621-5-10/17 [93] сертифікації підлягає як нова продукція, так і така, що була в користуванні: системи тривожної сигналізації (системи охоронної і охоронно–пожежної сигналізації; охоронні теле (відео) системи; системи контролювання доступу; системи охоронної сигналізації транспортних засобів; дорожні транспортні засоби та їх складові частини та приладдя; захист панцерів спеціалізованих автомобілів [48]. По-друге, добровільна сертифікація: засоби інженерно – технічної укріпленості та захисту об’єктів (замки високої безпеки; захисні двері та скло; тамбур-шлюзи; сховища зберігання цінностей, двері сховищ; сейфи та АТМ сейфи; пломби та пломбувальні пристрої); послуги з забезпечення безпеки; послуги з забезпечення безпеки проектування, монтажу, обслуговування та ремонту засобів охоронного призначення [48].

Продукція, що отримала сертифікат відповідності, створює умови, що унеможливлюють доступ до споживачів продукції та послуг, які становлять загрозу для життя та здоров’я людей, а також майна та охорони довкілля [164].

Таким чином, сертифікація технічних засобів охоронного призначення є додатковим видом охоронної діяльності, яку здійснює Державний центр сертифікації засобів охоронного призначення, з метою забезпечення безпеки життя людини, надійної охорони об’єктів та охорони навколишнього середовища.

Отже, в залежності від критеріїв суспільної цінності об’єктів охоронної діяльності вони поділяються на такі основні види: 1) забезпечення безпеки фізичної особи; 2) фізична охорона права власності; 3) дистанційна охорона права власності за допомогою технічних засобів; 4) інкасація грошових коштів та супровід цінних речей та вантажів; 5) охорона вантажів; 6) надання юридичних консультативних послуг; 7) інші види охоронного забезпечення (наприклад, сертифікація технічних засобів охоронного призначення).

Висновки до розділу 1

Охорона діяльність — це діяльність суб’єктів господарювання з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності на договірних засадах.
Предмет охоронної діяльності поділяється на: ліцензування охоронної діяльності та контролю за дотримання суб’єктами охоронної діяльності ліцензійних умов; накладення на охоронні структури адміністративних санкцій; організації навчання працівників охоронних структур усіх форм власності, прийом у них заліків та видання відповідних сертифікатів; контроль за застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї; участі у проведенні розслідувань про законність застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї.
Публічна адміністрація у сфері охоронної діяльності – це система організаційно-структурних утворень, які у відповідності до законодавства набули владних повноважень для їх реалізації з метою правового регулювання, а в деяких випадках безпосереднього забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.
До органів публічної адміністрації у сфері охоронної діяльності відносяться: органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; громадські організації та підприємства, які виконують делеговані державні функції щодо забезпечення охорони фізичних осіб та охорони права власності; посадові та службові особи усіх зазначених суб’єктів.
Органи виконавчої влади у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності — це найбільш вагомі органи державного управління, які мають певну прописану законодавством компетенцію та структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюються в порядку, встановленому законом і реалізують свої повноваження в сфері регулювання охоронної діяльності.
Органи місцевого самоврядування, у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це органи, які на основі і в межах Конституції і законів України самостійно забезпечують охорону комунальної власності, сприяють діяльності охоронних підприємств.
МВС України поміж центральних органів регулювання охоронної діяльності в Україні займає одне з провідних місць, адже виконує контрольно-наглядову функцію з ліцензування охоронної діяльності.
ДСО при МВС України є централізованою системою підрозділів, створених для охорони на договірних засадах об’єктів та іншого майна державної, колективної та приватної власності, а також громадян, з цією метою вона наділена значними адміністративно-правовими повноваженнями.
Недержавні підприємства, які займаються охоронною діяльністю, а саме їх охоронники та охоронці, при несенні служби мають право застосовувати щодо осіб, які посягнули на життя і здоров’я особи та право власності, засоби адміністративного примусу у передбачених законом випадках.
Спеціальним суб’єктом у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності є відомча воєнізована охорона на залізничному транспорті, яка наділена вагомою компетенцією щодо охорони вантажів, у тому числі її працівники згідно з чинним законодавством мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення за ст. 51 КУпАП та проводити особистий огляд і огляд речей, осіб.
Спеціалізовані підрозділи охорони внутрішніх військ МВС України створюються для забезпечення фізичної охорони спеціальних особливо важливих об’єктів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, охорони установ виконання покарань і лікувально-трудових установ, при здійсненні охорони зазначених об’єктів вони мають усі права, передбачені військовим статутом Караульної служби.
Адміністративно-правовий статус фізичної особи у сфері охоронної діяльності полягає в тому, що, забезпечуючи своє конституційне право на життя, здоров’я, недоторканість і безпеку, може бути укладений договір із охоронною структурою щодо безпосередньої фізичної охорони вищезазначених природних невід’ємних прав. І з цього моменту регулювання дотримання умов договору здійснюється не лише на основі приватного права, але й засобами адміністративного права.
Адміністративно-правовий статус охоронних підприємств, які здійснюють охоронну діяльність на основі отриманих в МВС України ліцензій на здійснення охоронної діяльності, полягає в їх зобов’язані щодо виконання імперативно-владних нормативних та індивідуальних актів МВС України, виданих на основі законів та на виконання законів України у сфері ліцензування охоронної діяльності.
Забезпечення безпеки фізичної особи – це найбільш складний вид охоронної діяльності, який здійснюється високопрофесійними охоронними суб’єктами з метою забезпечення недоторканості фізичної особи, її життєдіяльності від безпосередніх загроз життю, здоров’ю, тілесній неушкодженості, а також особистій свободі, на договірних засадах, при умові не порушення прав, свобод та законних інтересів інших осіб.
Фізична охорона права власності – це забезпечення візуального контролю за збереженням кількісних та якісних властивостей майна, яке увірене володільцем під охорону персоналу охорони, шляхом безпосередньої охорони матеріальних цінностей, забезпечення встановленого на об’єкті режиму, попередження та припинення викрадення знищення та псування майна, здійснення адміністративно-деліктних процедур у випадку закінченого правопорушення.
Охорона об’єктів права власності здійснюється в ході несення служби персоналом охорони, в процесі патрулювання, спостереження за об’єктами пульту централізованої охорони у постійній готовності переходу по тих об’єктах, з яких надійшов по технічних засобах дистанційної охорони сигнал «Тривога» в інший юридичний статус. Зазначене стає підставою переведення групи «швидкого реагування» в спеціальну групу, що починає характеризуватися адміністративно-правовими рисами групи «швидкого затримання» осіб, які скоїли протиправне посягання на об’єкт, що знаходиться під охороною, чи усунення технічної похибки у стані пульту централізовані охорони.
Персонал охорони, який здійснює виїзд на сигнали «Тривога», що надійшли з пультів централізованої охорони, змінюють свій статус із цивільно-правового на адміністративно-правовий (групи затримання) та забезпечують вже не тільки охоронну функцію окремих фізичних та юридичних осіб, а діють у більш широкому форматі – забезпечення громадської безпеки та охорони громадського порядку в цілому.
Інкасація, як вид охоронної діяльності, – це спеціалізований супровід грошової одиниці України та валюти, що здійснюється під охороною спеціальних служб інкасації, які утворюються під наглядом НБ України в охоронних структурах та кредитно-фінансових установах із матеріальною відповідальністю останніх за доставку матеріальних цінностей за місцем призначення замовника.
Супровід, як вид охоронної діяльності, – це охорона матеріальних цінностей, переміщення яких забезпечується силами замовника, що здійснюється персоналом охорони без прив’язки відповідальності суб’єкта охоронної діяльності вартості матеріальних цінностей.
Сертифікація технічних засобів охоронного призначення є додатковим видом охоронної діяльності, яку здійснює Державний центр сертифікації засобів охоронного призначення з метою забезпечення безпеки життя людини, надійної охорони об’єктів та охорони навколишнього середовища.

РОЗДІЛ 2

МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Зміст механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності

У процесі побудови в Україні демократичної, правової, соціальної держави особливо гостро постає проблема ефективного захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також надійності охорони права власності в нашій державі. Її ефективне вирішення полягає не тільки у вдалій науковій розробці певних аспектів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, а і в тому, як забезпечується її практичне здійснення, які матеріальні правові гарантії надає держава для ефективної та демократичної реалізації цих прав. Поміж цих гарантій вагома роль належить механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності.

Фахівцями багатьох галузей знань для визначення взаємодіючих частин цілого застосовується термін «механізм». Він також широко використовується юристами – правознавцями на сучасному етапі розвитку юриспруденції. Для того, щоб забезпечити упорядковану й врегульовану охоронну діяльність, щоб не допустити хаотичного стану справ у цій сфері суспільних відносин, необхідно мати виняткову умову — налагоджений механізм адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності.

Зазначена вище категорія «механізм» у юридичній літературі розглядається з різних точок зору: «соціальний механізм права», «механізм державно-правового регулювання», «механізм правового регулювання», «механізм адміністративно — правового регулювання» тощо [175, с. 367-368; 113, с. 395; 63, с. 413; 40, с. 9; 171, с. 498-499; 41, c. 20-22; 89, с. 42; 71, с. 14; 43, с. 23; 39, с. 10; 177, с. 64].

Перш ніж досліджувати поняття механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, нам необхідно визначитися з аналізом поняття соціального механізму права, механізму правового регулювання та механізму адміністративно-правового регулювання.

На слушну думку В.П. Андрущенка, В.І. Волович, М.І. Горлач, соціальний механізм права – це механізм взаємодії правових та інших соціальних факторів, що беруть участь у житті права на всіх етапах його функціонування. В реалізації соціальної дії права важливе значення мають форми правового впливу дії, засоби правового впливу, стадії соціальної дії права. Правове регулювання суспільних відносин шляхом надання прав і покладення обов’язків на суб’єктів є найбільш специфічною формою правового впливу [175, с. 367-368].

В аспекті нашого дослідження доцільно було б звернутися до точки зору Н.П. Осипової, яка вважає, що право – це такий інструмент регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей [176, c. 81]. На її думку, право охоплює всю соціальну систему: регулює життя об’єкта управління; визначає характер та параметри самого управління; регулює внутрішнє життя суб’єкта, який управляє (держави та його органів). При цьому виділяється три рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціального управління [176, с. 81]: 1) норми права регулюють суспільні відносини, а через них поведінку кожної людини, яка виступає в певних соціальних ролях. Цей процес відбувається шляхом сприяння формуванню нових, закріплення вже існуючих або висвітлення вже віджилих відносин. Різні засоби – зобов’язання, дозвіл, заборона та пов’язані з ними заходи схвалення або покарання, стимули або санкції – дозволяють по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активність особистості. Таким чином, на думку Н.П.Осипової, здійснюється як регулювання (стабілізація, контроль поведінки), так і управління (активізація, зміна поведінки); 2) правові норми регулюють відносини всередині суб’єкта управління, визначаючи компетенцію, структуру та функції всіх систем управління та їх елементів (наприклад, органів держави, посадових осіб тощо). Тут правові приписи мають директивний характер і виступають безпосередньою причиною поведінки. Регулюючи діяльність посадових осіб, вони впливають і на перший рівень; 3) норми права діють на вищому рівні, де об’єктом управління виступає вся соціальна система, а етапи її розвитку займають великі відрізки часу. Перехід всієї соціальної системи у новий стан супроводжується значними змінами у законодавстві та праці [176, с. 81].

Таким чином, В.П. Андрущенко, В.І. Волович, М.І. Горлач слушно визначають, що соціальний механізм права – це механізм взаємодії правових та інших соціальних факторів, що беруть участь у житті права на всіх етапах його функціонування, а правове регулювання суспільних відносин є найбільш специфічною формою правового впливу шляхом надання прав і покладення обов’язків на суб’єктів. А Н.П. Осипова вдало доповнює, що право є таким інструментом регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей, при цьому вона виділяє три рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціального управління.

Таким чином, соціальне регулювання як вихідне положення адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності характеризується наступними рисами: 1) це система взаємодії правових та інших соціальних факторів, які беруть участь у функціонуванні права; 2) виступає інструментом впливу на існуючі суспільні відносини; 3) бере активну участь у житті об’єкта управління та визначає його характер і параметри, встановлює внутрішнє функціонування суб’єкта, що носить управлінську специфіку; 4) охоплює всю соціальну площину; 5) діє на трьох рівнях, де відіграє роль регулятивного засобу соціального управління;

Отже, соціальне регулювання як вихідне положення адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності — це система взаємодії правових та інших соціальних факторів, які беруть участь у функціонуванні права, що виступає інструментом впливу на існуючі суспільні відносини та бере активну участь у житті об’єкта управління, визначає його характер та параметри, встановлює внутрішнє функціонування суб’єкта, що носить управлінську специфіку, а також діє на трьох рівнях, де відіграє роль регулятивного засобу соціального управління.

Визначившись із соціальним регулюванням суспільних відносин, проаналізуємо характерні риси механізму правового регулювання як вихідного положення механізму адміністративно-правового регулювання. У тлумачному словнику, укладачами якого є В.Г. Гончаренко, П.П. Андрущенко, Т.П. Базова, механізм правового регулювання (в подальшому МПР) містить такі елементи, як правові норми; правові відносини; правову відповідальність; правову свідомість та ін. Позитивна реакція на вимоги і дозволи утворюють правомірну поведінку суб’єктів суспільних відносин. Поведінка, що відхиляється від установлених норм, утворює правопорушення [188, c. 218].

В юридичній літературі механізм правового регулювання розкривається, перш за все, як система юридичних засобів [63, с. 413; 13, с. 90; 39, с. 9; 171, с. 498-499], які використовуються для досягнення певних цілей правового регулювання [63, с. 413], за допомогою яких здійснюється правовий вплив на суспільні відносини [13, с. 90; 39, с. 9]. У свою чергу О.Ф. Скакун, окрім засобів відносить до механізму правового регулювання способи і форми, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок [171, с. 498-499].

Крім того, деякі вчені, відмежовуючи елементи механізму правового регулювання від інших правових явищ, виділяють специфічні риси зазначеного феномену, наприклад: 1) інституційність — до елементів механізму правового регулювання відносяться засоби – те, що виражає субстанційну, статичну сторону правової системи; 2) конкретну функціональність: до елементів механізму правового регулювання відносяться правові явища, котрі реально функціонують [39, с. 25].

Таким чином, до змісту механізму вчені юристи відносять наступні основні елементи: систему юридичних засобів, способів і форм, які використовуються для досягнення певних цілей правового регулювання, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок. Деякі вчені виділяють додаткові специфічні риси інституційність та конкретну функціональність.

Цікавою є точка зору С.С. Алєксєєва, на елементи механізму правового регулювання, яка потрібна для формулювання поняття механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, який відносить до їх складу індивідуальні приписи застосування права як факультативний елемент, і пише про те, що нерідко виникає необхідність у додатковій четвертій стадії, котра або передує виникненню правовідносин, або покликана забезпечити їх реалізацію (стадія застосування права характеризується тим, що компетентний владний орган видає владний індивідуальний акт) [39, с. 26].

Якщо звернутися до поглядів М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, Л.Л. Богачова, то МПР — може бути визначений як система послідовно організованих юридичних засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання [63, с. 413].

На слушну думку вчених у галузі адміністративного права В.К. Шкарупи, Ю.А. Ведєрнікова, В.П. Підчибія МПР – система юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на суспільні відносини [13, с. 90]. Найбільш загальним чином С.С. Алєксєєв визначає МПР як взяту в єдності систему правових засобів, за допомогою котрої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини [39, с. 9]. Він розкриває правове регулювання також через категорію впливу, визначаючи останній як здійснюваний за допомогою правових засобів результативний нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Це визначення є методологічним для різних галузей права, у тому числі й адміністративного [42, с. 87]. Разом із тим поняття МПР, хоча й похідне від поняття правового регулювання, має самостійне місце в категорійному апараті загальної теорії права. [39, с. 10].

Питання про елементи МПР – це питання про його структуру, склад і співвідношення правових явищ, що входять у нього [39, с. 24]. Відмежовуючи елементи МПР від інших правових явищ, важливо звернути увагу на наступні їх риси: 1) інституційність — до елементів МПР відносяться засоби – те, що виражає субстанційну, статичну сторону правової системи, тому правові явища – процеси (наприклад, правотворчість і застосування права) при всій їх важливості в правовому регулюванні входять в МПР не безпосередньо, а у вигляді актів, техніко-юридичних засобів і т. д [39, с. 25]. 2) конкретна функціональність: до елементів МПР відносяться правові явища, котрі реально функціонують. Тому загальні, глобальні правові явища, наприклад, законність, правосвідомість при всьому їх визначаючому значенні в правовій системі виступають не у вигляді елементів МПР, а у вигляді, так би мовити, його середовища, загального фону – фактору, що приєднується до того чи іншого елемента у процесі його функціонування [39, с. 25].

З позиції В.В. Лазарєва механізм правового регулювання являє собою основну соціальну функцію права і держави. Звідси значення, котре набуває той механізм, за допомогою якого досягаються цілі права і держави, тобто механізм державно-правового регулювання (в подальшому — МДПР). Поняття МДПР дозволяє: 1) зібрати разом усі частини юридичної надбудови і фактори, що на неї впливають; 2) розставити їх по своїх місцях; 3) побачити ті основні функції, котрі виконують юридичні, соціальні, психологічні й інші фактори у процесі правового регулювання, тобто у процесі виконання правом своїх функцій; 4) зрозуміти процес трансформації правових принципів і норм у поведінці (правомірне і протиправне), виникнення законності і правопорядку чи правового нігілізму; 5) обґрунтувати необхідність удосконалення правового регулювання в суспільстві, підвищення ефективності і якості реалізації права, рівня юридичної культури всього населення і професіональної культури всіх працівників правоохоронних органів [113, с. 395].

Якщо звернутися до точки зору О.Ф. Скакун, то з’ясовується, що вона визначає МПР як узяту в єдності систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок. До основних ознак (рис) МПР, на думку О.Ф. Скакун, відносяться такі : 1) є складовою частиною механізму соціального регулювання; 2) будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності: засоби (норми права, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, рішення судів тощо, об’єктивовані в правових актах); способи (дозволяння, зобов’язання, заборона); форми (використання, виконання, додержання, застосування); 3) становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв’язку і взаємодії; 4) є динамічною частиною правової системи суспільства; 5) результатом його діяльності є встановлення правопорядку в суспільстві. [171, с. 498-499].

Якщо розглянути детальніше стадії МПР, то переважна кількість зазначених вище вчених відносить до них три головні стадії : 1) стадія формування і дії юридичних норм; 2) стадія виникнення прав і обов’язків (правовідносин); 3) стадія реалізації прав і обов’язків [39, с. 26; 113, с. 395-396].

Піднімаючи питання стадій (етапів) МПР, слід відзначити, що деякі вчені виділяють факультативну, четверту стадію — застосування права, наприклад, С.С. Алєксєєв зазначає, що вона або передує виникненню правовідносин, або покликана забезпечити їх реалізацію та характеризується тим, що компетентний владний орган (перш за все суд) видає владний індивідуальний акт [39, с. 26]. У цьому аспекті заслуговують на увагу, також погляди О.Ф. Скакун, яка зазначає, що використання у певному порядку тих чи інших елементів механізму, характеризує процес правового регулювання, який може бути простим (використання лише одного державно-владного акта — нормативно-правового) і складним (два акти державно-владного характеру, один нормативно-правовий, а інший – акт застосування норм права) [171 с. 503].

Наведений матеріал проаналізований за допомогою комплексного логіко-сегматичного методу приводить до висновку, що зазначені вчені мають хоча не тотожне, але не антагоністичне розуміння сутності механізму правового регулювання. На наш погляд, кожний із них розкриває в тому чи іншому напрямку більш глибинну основну складову зазначеного феномену.

Взявши за підґрунтя теоретичні положення вище зазначених учених, сформуємо специфічні ознаки механізму правового регулювання як вихідного положення механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності: 1) є специфічною частиною основоположного механізму соціального регулювання, його правова діяльність переплітається з етичними, політичними, економічними та іншими видами механізму соціального регулювання; 2) це один із основних засобів державного впливу на суспільні відносини, за допомогою котрого досягаються цілі права і держави; 3) являє собою систему правових засобів, за допомогою котрої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини; 4) механізм правового регулювання містить такі елементи, як правові норми; правові відносини; правову відповідальність; правову свідомість та ін.; 5) допомагає усвідомити процес трансформації правових принципів і норм у поведінці (правомірне і протиправне), виникнення законності і правопорядку чи правового нігілізму; 6) несе функціональне навантаження розуміння нагальності підвищення ефективності і якості реалізації права, рівня юридичної культури всього населення і професіональної культури, удосконалення правового регулювання в суспільстві, підвищення ефективності і якості реалізації права, рівня юридичної культури всього населення.

Отже, механізм правового регулювання як вихідне положення механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності це – специфічна частина механізму соціального регулювання, один із основних засобів державного впливу на суспільні відносини, що являє собою систему правових засобів, за допомогою котрої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини, містить такі елементи: правові норми; правові відносини; правову відповідальність; правову свідомість та правову культуру, правові засоби та ін.[60, с. 258].

Під час попереднього аналізу ми з’ясували поняття механізму правового регулювання як прямого вихідного положення механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, але більш детального розкриття потребує категорія механізму адміністративно-правового регулювання, що є безпосередньою основою для механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності.

У доступній юридичній літературі зміст механізму адміністративно – правового регулювання розкривається, перш за все, як система (сукупність) адміністративно-правових засобів, [41, c. 20-22; 89, с. 42; 43, с. 23; 39, с. 10; 177, с. 64], за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері дії норм адміністративного права [39, с. 10; 177, с. 64], котрі впливають на суспільні відносини, організовуючи їх у відповідності з задачами держави і суспільства [89, с. 42]. Деякі вчені, аналізуючи зміст механізму адміністративно — правового регулювання, розкривають його як сукупність адміністративно-правових засобів, за допомогою яких справляється вплив на відносини, що виникають у процесі здійснення виконавчої влади [41, c. 20-22], з допомогою яких здійснюється правове регулювання (упорядкування) суспільних відносин у сфері державного управління [43, с. 23].

Таким чином, до змісту механізму адміністративно-правого регулювання всі вчені юристи, погляди яких ми зазначили вище, відносять сукупність адміністративно-правових засобів.

Що стосується складових частин механізму адміністративно-правового регулювання, то переважна кількість юристів відносить до них наступні основні елементи: 1) норми адміністративного права; 2) адміністративно-правові відносини; 3) акти тлумачення норм адміністративного права; 4) акти реалізації адміністративно-правових норм і відносин [41, c. 20-22; 43, с. 23; 39, с. 10; 177, с. 66; 102, с. 34].

А.П. Корєнєв вважає, що в структуру механізму входять наступні елементи, не тільки норми адміністративного права, а і його принципи, що об’єктивно виражені в законах, указах Президента України й інших нормативних актах. У свою чергу він також уточнює, що кожний елемент механізму адміністративно-правового регулювання виконує специфічну роль у регулюванні поведінки людей і виникаючих на його основі суспільних відносин. Відповідно, ці елементи механізму одночасно виступають в якості юридичних засобів адміністративно-правового регулювання [89, с. 42]. На відміну від нього С.О. Мосьонз до системи механізму адміністративно – правового регулювання не відносить принципи адміністративного права, а відносить наступні елементи: адміністративно — правові норми; акти тлумачення адміністративно-правових норм; акти реалізації адміністративно — правових норм; адміністративно-правові відносини [102, с. 34].

Якщо врахувати викладені вище міркування, то, на нашу думку, в даному питанні щодо існування в структурі механізму адміністративно-правового регулювання такого складового елементу як принципи права слід приєднатися до точки зору А.П. Корєнєва і зазначити, що принципи є підґрунтям, першоосновою зазначеного феномену.

Це підтверджується думкою Ю.В. Пирожкової, яка зазначає, що здійснення адміністративно-правового регулювання неможливе без стійкого розвинутого механізму, фундаментом якого є принципи [119, с. 119].

До структури механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності входять адміністративно-правові норми.

В теорії права під нормою права розуміють загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлене або санкціоноване державою і за порушення якого держава застосовує державний примус [179, с. 107].

Сталою у юридичній літературі є точка зору, що загальна частина адміністративного права містить норми адміністративного права, що мають регулятивне значення для всіх галузей та інших сфер державного управління [187, c. 19]. А особлива частина адміністративного права охоплює норми, якими регулюються суспільні відносини в окремих галузях державного управління: економіки, соціально-культурного будівництва, адміністративно-політичної діяльності, оборони, забезпечення законності та охорони громадського порядку тощо [24, с. 18].

Зазначене підтверджується думкою більшості вітчизняних та зарубіжних учених у галузі адміністративного права — О.Ф. Андрійко, І.П. Голосніченко та ін. [26, с. 513; 22, с. 50].

Відомий французький вчений у галузі адміністративного права Г. Бребан, стверджує, що сукупність адміністративно-правових норм визначає сутність адміністративно-правового регулювання в повному об’ємі загального адміністративного права [22, с. 50].

Таким чином, провідне місце при розкритті складових елементів механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності посідає феномен адміністративно-правової норми.

На думку Г.Г Забарного, Р.А. Калюжного, В.О. Терещука, В.К. Шкарупи адміністративно-правова норма – це норма права, що регулює відносини в сфері державного управління, а також відносини управлінського характеру, що виникають у процесі здійснення державної діяльності [16, с. 18]. Аналізуючи праці В.В. Богуцького, ми з’ясували, що адміністративно-правова норма – це правило поведінки, встановлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного управління [9, с. 32].

В.В. Галунько зазначає, що адміністративно-правова норма – це встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формально визначене, юридично обов’язкове, охоронюване засобами державного примусу правило поведінки учасників адміністративно-правових відносин з метою забезпечення публічних прав та свобод людини і громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства та держави [14, с. 59].

Т.О. Коломоєць розкриває зміст адміністративно-правової норми як формально визначеного, загальнообов’язкового правила поведінки, що встановлює та охороняє держава, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються, у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку [10, с. 10]. В свою чергу С.В. Ківалов та Л.Р. Біла зазначають, що адміністративно-правова норма – це правило поведінки, яке встановлюється та санкціонується державою і є обов’язковим для виконання [71, с. 14]; Т.С. Гончарук − загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі її компетентних органів і призначене для організації та регулювання суспільних відносин у сфері державного управління [43, с. 23].

Досліджуючи поняття адміністративно-правової норми, можна зробити висновок, що В.В. Богуцький, В.К. Шкарупа, Т.О. Коломоєць, С.В. Ківалов, Л.Р. Біла, Т.С. Гончарук називають її правилом поведінки, тільки вживають при цьому різні епітети. В.В. Богуцький зазначає, що вона встановлена державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади); В.К. Шкарупа та Т.О. Коломоєць називають її формально визначеною, загальнообов’язковою, що встановлюється та охороняється державою; С.В. Ківалов та Л.Р. Біла також зазначають, що вона встановлюється та санкціонується державою і є обов’язковою для виконання; Т.С. Гончарук вважає її загальнообов’язковою, формально визначеною, встановленою або санкціонованою державою в особі її компетентних органів. На відміну від зазначених вище думок, Г.Г Забарний, Р.А. Калюжний, В.О. Терещук, В.К. Шкарупа характеризують адміністративно-правову норму не як правило поведінки, а як норму права, що регулює відносини в сфері державного управління, а також відносини управлінського характеру, що виникають в процесі здійснення державної діяльності. І вже у даному питанні до них приєднується Т.С. Гончарук, що зазначає, що адміністративно-правові норми призначені для організації та регулювання суспільних відносин у сфері державного управління. Також до них наближаються погляди В.К.Шкарупи та Т.О. Коломоєць, які фіксують, що метою адміністративно-правової норми є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у різних сферах. Схожі думки з цього питання має В.В. Богуцький, який метою адміністративно-правових норм називає регулювання суспільних відносин у сфері державного управління.

Аналіз зазначених думок провідних вчених щодо проблеми дефініції адміністративно-правової норми говорить про неоднозначність та багатогранність цього феномену. Практично можна стверджувати, що кожен із учених — адміністративістів має свою, почасти несхожу на інші, думку щодо зазначеного виклику. Тому зробимо підсумок, у висвітленні адміністративно-правової думки із зазначеної тематики та зазначимо, що для ефективності дослідження найбільш яскраво, на наш погляд, зазначене вище поняття розкрито Н.Б. Писаренком, який говорить, що адміністративно-правові норми – встановлені, ратифіковані або санкціоновані державою, забезпечені при необхідності її примусовою силою, загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які надають учасникам суспільних відносин, що складають предмет адміністративного права, юридичні права й покладають на них юридичні обов’язки [11, с. 42].

На основі наведеного вище можна сформулювати провідні риси адміністративно-правової норми як складового елементу змісту механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності: 1) є загальнообов’язковим правилом поведінки у сфері охоронної діяльності; 2) встановлюються або санкціонуються Верховною Радою України у законах, або підзаконних нормативно-правових актах, що виражається у постановах, указах, наказах та ін.; 3) призначена для регулювання суспільних відносин у різних сферах, у тому числі для регулювання охоронної діяльності; 4) за порушення них органи державного управління мають право застосовувати до порушників засоби адміністративного примусу.

Таким чином, адміністративно-правова норма як складовий елемент механізму адміністративно-регулювання охоронної діяльності – є загальнообов’язковим правилом поведінки, яке встановлюється або санкціонується Верховною Радою України у законах або органами державного управління в ході підзаконної діяльності у постановах, указах, наказах та ін., призначена для регулювання суспільних у сфері охоронної діяльності та за порушення якої застосовуються засоби адміністративного примусу.

С.В. Ківалов, Л.Р. Біла акцентують свою увагу на тому, що адміністративно-правові відносини є важливою складовою механізму адміністративно — правового регулювання. Будучи різновидом правових відносин, вони мають такі ж ознаки, як останні. Поряд із цим слід звернути увагу на те, що їм властиві певні особливості. Структуру адміністративно-правових відносин складають: об’єкт (дія, поведінка людей, матеріальні предмети, речі), суб’єкт (громадяни, особи, державні органи, підприємства, установи, організації та ін.), зміст (сукупність прав і обов’язків сторін). Також обов’язковим елементом, на думку С.В. Ківалова та Л.Р. Білої, механізму адміністративно-правового регулювання виступають адміністративно-правові норми, тобто правила поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою і є обов’язковими для виконання [71, с. 14-16]. Вирішення адміністративно-правових спорів чи вирішення питань, що виникають у зв’язку з необхідністю застосування до фізичних чи юридичних осіб відповідних засобів адміністративно-примусового характеру, передбачає встановлення визначеного порядку, тобто спеціальних правил, котрими слід керуватися при здійсненні адміністративної юрисдикції [55, с. 151].

Поряд із цим в юридичній літературі можна зустріти і погляди щодо наявності функціонування двох рівнів адміністративно-правового регулювання, так А.П. Корєнєв стверджує, що важливими засобами механізму адміністративно-правового регулювання є нормативні та індивідуальні акти, саме ці акти відповідають зазначеним вище двом рівням. Перший рівень складають загальні правила поведінки людей, а другий рівень утворюють індивідуальні акти, що визначають на основі адміністративно-правової норми права і обов’язки конкретних учасників у правовідносинах. Акт застосування норми адміністративного права включається в механізм адміністративно-правового регулювання як засіб індивідуальних прав, обов’язків і мір юридичної відповідальності [89, с. 42].

Інші науковці, досліджуючи сутність механізму адміністративно-правового регулювання, зазначають, що він лежить в основі управлінських відносин між керуючою та керованою сторонами, при цьому воля керованих у певних межах підпорядкована єдиній керуючій волі суб’єкта виконавчої влади. Іншими словами, механізм адміністративно-правового регулювання розрахований на такі відносини, де виключається юридична рівність учасників [20, с. 58].

Цікавими для нашого дослідження є думки С.Г. Стеценка щодо сутності механізму адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, він зазначає, що сьогодні зазначений вище юридичний термін уявляється як категорія, що виражає процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Іншими словами, правові норми, які використовуються в адміністративному праві, самі по собі статичні, а в рух вони приводяться саме за допомогою механізму адміністративно-правового регулювання. Також із деякою мірою умовності можна припустити, що норми адміністративного права – це статика, а механізм адміністративно-правового регулювання – динаміка. Базуючись на зазначених вище теоретичних засадах, він дає таке визначення механізму адміністративно-правового регулювання, як сукупності правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права.

Таким чином, придатними для нашого дослідження є теорія механізму адміністративно-правового регулювання, висвітлена С.Г.Стеценком [177, с. 62-67] у наступних аспектах: по-перше, це категорія, що виражає процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права; по-друге, правові норми, які використовуються в адміністративному праві, самі по собі статичні, а в рух вони приводяться саме за допомогою механізму адміністративно-правового регулювання; по-третє, існують органічні та функціональні частини механізму адміністративно-правового регулювання.

У юридичній літературі зазначається, механізм адміністративно-правового регулювання реалізує свою діяльність за допомогою визначених стадій (етапів), що відбуваються в певній площині.

З.Г. Гладун, С.Г. Стеценко до стадій механізму адміністративно-правового регулювання відносять: регламентацію суспільних відносин (розробка та прийняття правових норм, які формулюють правила поведінки для учасників суспільних відносин), на цій стадії відбувається правотворча діяльність компетентних державних органів зі створення правових норм і нормативно-правових актів; виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, тут відбувається процес переходу від загального до конкретного, від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки того чи іншого суб’єкта адміністративного права, «пусковим моментом» у цьому випадку є юридичний факт (фактичний склад), у рамках цієї стадії відбувається деталізація, уточнення загальних правил поведінки відповідно до конкретної ситуації; реалізація (фактичне використання) суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. На цій стадії фактично втілюються в життя приписи норм адміністративного права в реальну поведінку того чи іншого суб’єкта адміністративного права [39, с. 11; 177, с. 68].

Таким чином, механізм адміністративно-правового регулювання, як основа механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності характеризується наступними ознаками: 1) це система адміністративно-правових засобів; 2) спрямування на врегулювання суспільних відносин у процесі задоволення державно-правових інтересів фізичних і юридичних осіб суб’єктами державного управління; 3) сутність яких полягає у реалізації взаємозв’язків між керованою та керуючою сторонами адміністративно-правових відносин, коли воля керованої сторони, у рамках режиму законності, підпорядкована керуючій волі владного суб’єкта; 4) здійснюється з метою охорони життя і здоров’я фізичних осіб, охорони майна, забезпечення балансу публічного інтересу держави на суспільства в цілому; 5) представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації; 6) містить такі основні елементи: адміністративно-правові норми; адміністративно-правові відносини; принципи; адміністративно-правові форми; адміністративну відповідальність; правову свідомість та правову культуру.

Отже, механізм адміністративно-правового регулювання як основа механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це система адміністративно-правових засобів, що спрямована на врегулювання суспільних відносин у сфері охоронної діяльності, сутність якої полягає у реалізації владних повноважень суб’єкта у рамках режиму законності підпорядкування об’єктів управління з метою охорони життя і здоров’я фізичних осіб, охорони майна, забезпечення балансу публічного інтересу держави та охоронних структур.

У ході дослідження ми з’ясували дефініції соціального регулювання, механізму правового регулювання, механізму адміністративно-правового регулювання як вихідного положення механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, але, на нашу думку, слід більш детального розкрити юридичну категорію механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, а саме його зміст та структуру, адже без нього неможливе якісне висвітлення природи адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні.

До аналізу механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в різні епохи зверталися вчені адміністративного права. Але їх увага постійно зосереджується або ж на фрагментарному аналізі зазначеної вище дефініції під кутом зору близьких або суміжних відносин, або ж на окремих елементах його структури, що в свою чергу зумовлює відсутність надійного наукового фундаменту для нормотворчої діяльності щодо відповідної сфери відносин. Наприклад, А.В. Венедиктов зазначав, що, встановлюючи складний механізм державного планування і регулювання діяльності усіх господарських та адміністративних органів, держава забезпечує здійснення кожним державним органом покладених на нього функцій у жорсткій відповідності із законом і всіма директивами вищих органів не тільки шляхом кримінально-правових санкцій чи засобів дисциплінарної відповідальності, направлених на адресу конкретних порушників, але шляхом адміністративно-правових санкцій, направлених на адресу самих державних органів [25, с. 526].

Інший вчений тієї епохи З.М. Рахлін виділяв у механізмові адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності такі елементи: норми права, окремо їх санкції, статус учасників адміністративно-правових відносин, методи і засоби, форми, адміністративно-правові акти, а також технічні норми [159, с. 5-29].

У цілому, погоджуючись із таким підходом, зазначимо, що у сучасній правовій площині простежується тенденція, що технічні норми можуть набирати ознак юридичних (наприклад, технічна фіксація порушень правил дорожнього руху). Але завжди треба пам’ятати, що за порушення технічних норм відповідальність несуть деліктноздатні фізичні особи тільки у тих випадках, коли перші закріплені юридичними нормами [104, с. 30].

Таким чином, технічні норми тільки тоді відносять до складу механізму адміністративно-правового регулювання, якщо вони отримали своє подальше юридичне опосередкування.

Відомий радянський учений у сфері адміністративно-правової охорони права власності В.Д. Рєзвих до механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності відносить такі складові: адміністративно-правові норми; адміністративно-правовий режим власності; адміністративно-правові способи охорони власності; органи, які охороняють власність адміністративним способом; порядок здійснення ними охоронної діяльності [104, с. 16].

О.П. Угровецький проблему правового регулювання досліджує за допомогою механізму його здійснення. Досліджуючи елементи механізму правового регулювання здійснення охорони всіх форм власності та особистої безпеки громадян було визначено: юридичні норми, що складають нормативно-правову базу такого регулювання; правовідносини, тобто безпосередній результат дії норм; акти реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, які визначають поведінку конкретних суб’єктів управлінських відносин щодо здійснення охоронної діяльності ДСО при МВС України [180, с. 9]. Також хотілося б зосередити свою увагу на тому, що, аналізуючи співвідношення термінів «охорона» і «охоронна діяльність», автор прийшов до висновку, що охоронна діяльність становить певний механізм. Стосовно охоронної діяльності, яку здійснює ДСО при МВС України, то цей механізм представлений у вигляді системи правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, пов’язаних із збереженням належного їм майна, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб [180, с. 9].

На його погляд, послуги з охорони власності та забезпечення особистої безпеки громадян – це вид адміністративно-правових відносин, який за своїм суб’єктивним складом і змістом є зобов’язальними правовідносинами і здійснюється на підставі законодавчих, інших нормативно-правових актів. У ході дослідження було доведено складність об’єкта охоронної діяльності. Це полягає в його структурі, тобто двох складових частинах – матеріальної (предмети) і нематеріальної (дії, діяльність). Правове регулювання визначається як специфічний вид соціального регулювання, який полягає у нормотворчій діяльності уповноважених органів. О.П. Угровецький правове регулювання охоронної діяльності аналізує через основні способи правового регулювання та правовий режим [180, с. 15].

В.У. Хатуаєв вважає, що адміністративно-правовий захист майна від протиправних посягань носить багатоаспектний характер, і з цим ми однозначно погоджуємося. На його думку, до змісту адміністративно-правового захисту власності відносяться: 1) норми, які регулюють суспільні відносини в сфері забезпечення безпеки майна; 2) суб’єкти, які займаються адміністративно-правовим захистом майна від протиправних посягань, до яких, на погляд В.У. Хатуаєва, відносяться: а) органи виконавчої влади; б) організації всіх форм власності; в) громадяни і їх громадські об’єднання.

Адміністративно-правова система забезпечення майнової безпеки включає в себе: 1) органи виконавчої влади; 2) адміністрації державних і недержавних організацій та їх посадових осіб; 3) громадян та їх об’єднання, що здійснюють діяльність по забезпеченню захищеності майна від протиправних посягань у межах їх компетенції, що спираються на основоположні засади і методи адміністративного права та постійно оновлюються, а також міри державного примусу, що застосовуються за посягання на чуже майно [184, с. 62-68].

В.В. Галунько, досліджуючи дещо суміжні відносини, зазначає, що механізм адміністративно – правової охорони права власності складається з : 1) адміністративно-правових норм; 2) адміністративно-правових відносин: а) суб’єктів публічного управління; б) юридичних фактів (правомірних і протиправних дій та подій); в) об’єктів охоронного впливу; 3) індивідуальних актів; 4) форм; 5) засобів діяльності суб’єктів управління, які використовуються з метою публічної охорони власників майна та всіх осіб, які з шкідливим майном пов’язані [28, с. 25].

Отже, механізм адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це цілісний комплекс адміністративно-правових засобів, які спрямовані на забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності від протиправних посягань, сутність якої полягає у реалізації владних повноважень органами державного управління у рамках режиму законності щодо публічного забезпечення балансу інтересів фізичних і юридичних осіб, що знаходяться під охороною охоронних структур держави та суспільства в цілому.

До складу механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності відносяться: адміністративно-правові норми, адміністративно-правові відносини, принципи діяльності суб’єктів органів державного управління, індивідуальні акти, форми та засоби, які застосовуються з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони усіх форм власності від протиправних посягань.

2.2. Адміністративно-правові відносини у сфері охоронної діяльності

Досліджуючи зміст механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, ми визначилися, що провідними складовими елементами цього юридичного феномену є адміністративно-правові відносини, що потребують ґрунтовного дослідження в розрізі поставлених завдань.

Адміністративно-правові відносини в свою чергу є складовими частинами системи адміністративного права, тобто вони не тільки входять до елементів механізму адміністративно — правового регулювання охоронної діяльності, але й є початковими основами всієї галузі адміністративного права.

Продовжимо дослідження змісту механізму адміністративно-правового регулювання через призму дослідження дефініції адміністративно-правових відносин.

У тлумачному словнику юридичних термінів, (укладачі В.Г. Гончаренко, П.П. Андрущенко, Т.П. Базова) предметом правового регулювання адміністративного права визначені суспільні відносини управлінського характеру, що склалися у сфері державного управління в процесі практичної реалізації і функціонування виконавчої влади [188, c. 14]. Продовжуючи зазначене думкою А.С. Васильєва, що адміністративно-правові відносини виникають у специфічній сфері державного і суспільного життя – в сфері реалізації державної виконавчої влади. Тут функціонують і реалізують свої повноваження особливі суб’єкти правових відносин – органи виконавчої влади, котрі реалізують виконавчо-розпорядчі, управлінські функції, забезпечують охорону суспільного порядку і здійснюють захист законних прав та інтересів громадян. Це значить, що в адміністративно-правових відносинах зосереджуються всі основні напрями дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій [23, с. 41].

Також, у юридичній літературі проблемі визначення адміністративно-правових відносин приділяли увагу ще такі вчені-адміністративісти, як В.К. Шкарупа, Т.О. Коломоєць, які вважають, що адміністративне право покликане врегульовувати відносини у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного та самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку [10, с. 15].

В.В. Галунько, в свою чергу, зазначає, що адміністративно-правові відносини у широкому розумінні – це форма соціальної взаємодії публічної адміністрації та об’єктів публічного управління, що виникає на підставі адміністративно-правих норм з метою забезпечення прав та свобод людини і громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства і держави, учасники якої мають суб’єктивні права і несуть юридичні обов’язки [14, с. 70].

Таким чином, можна зробити такий висновок: природним є те, що в умовах плюралізму наукового життя дефініції зазначеної категорії (адміністративно-правових відносин) учені формують дещо по-різному.

Щодо зазначеної проблематики В.Г. Гончаренко, П.П. Андрущенко, Т.П. Базова зазначають, що предметом правового регулювання адміністративного права виступають суспільні відносини управлінського характеру. Продовжуючи полеміку, А.С. Васильєв визначає, адміністративно-правові відносини, як такі, що виникають у специфічній сфері державного і суспільного життя, – в сфері реалізації державної виконавчої влади, а в свою чергу В.К. Шкарупа, Т.О. Коломоєць констатують, що адміністративне право покликане врегульовувати відносини у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

На наш погляд, у змісті висвітлених вище визначень немає суттєвих протиріч, кожне з них в якомусь напрямку лише більш детально розкриває загальне розуміння адміністративно-правових відносин. Враховуючи викладене вище, ми вважаємо, що найбільш вдалим для нашого дослідження є визначення В.К. Шкарупи, Т.О. Коломоєць, адже вони зазначають, що адміністративно-правові відносини покликані забезпечувати реалізацію захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, це є надзвичайно прогресивним та актуальним із точки зору сучасного етапу розвитку в Україні правової держави та громадського суспільства.

Як зазначалось у розділі першому, до суб’єктів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності слід віднести: органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; громадські організації та підприємства, які виконують делеговані державні функції щодо забезпечення охорони фізичних осіб та усіх форм власності; посадових та службових осіб усіх зазначених суб’єктів; МВС України; ДСО при МВС України; СПМ «Титан»; недержавні охоронні структури, які займаються охоронною діяльністю; відомча воєнізована охорона на залізничному транспорті; спеціалізовані підрозділи охорони внутрішніх військ МВС України (див. підрозділ 1.2).

Адміністративно-правові відносини як складовий елемент механізму адміністративного регулювання охоронної діяльності виступають формою соціальної взаємодії органів державного управління та об’єктів охоронного впливу, що виникає на підставі реалізації адміністративно-правових норм та має основним покликанням забезпечення реалізації захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб публічного інтересу держави і суспільства в цілому.

В юридичній літературі існує стала точка зору щодо структури адміністративно-правових відносин, що складаються із суб’єктів, об’єктів, змісту юридичних відносин та юридичних фактів. Це підтверджується в працях В.В. Галунька та Т.О. Коломоєць. Остання слушно зазначає, що для виникнення адміністративно-правових відносин потрібна наявність юридичних фактів. При цьому юридичні факти як підстава виникнення адміністративно-правових відносин поділяються за наслідками, що настали та за наявністю або відсутністю зв’язку факту з волею суб’єкта. На її погляд, адміністративно-правові відносини традиційно складаються із: суб’єктів, об’єктів та змісту, як сукупності прав та обов’язків сторін [15, с. 19]. В.В. Галунько в своїх працях стверджує, що адміністративно-правові відносини мають структуру, яка характеризується взаємопов’язаністю всіх їх складових компонентів [14, с. 70].

Придатними для нашого дослідження є думки вченого в галузі адміністративного права А.С. Васильєва, що суб’єкт адміністративного права (адміністративно-правових відносин) – це такий потенційний учасник адміністративно-правових відносин, котрий у силу особливостей свого правового статусу і комплексу соціальних умов свого функціонування здатен бути носієм адміністративних повноважень, обов’язків і відповідальності [23, с. 68].

В.В. Галунько в свою чергу зазначає, що суб’єкти – це учасники адміністративно-правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки й наділені специфічними юридичними властивостями, іншими словами, до суб’єктів адміністративно-правових відносин відносяться як суб’єкти публічної адміністрації, так і об’єкти публічного управління [14, с. 70].

Суб’єкти адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності детально розглянуті в підрозділі 1.2.

Тепер доречно буде проаналізувати наступний складовий елемент адміністративно-правових відносин – це об’єкт правовідносин.

У новому тлумачному словнику української мови (укладачами якого є В.В. Яременко, О.К. Сліпушко) слово об’єкт розшифровується як явище, предмет, особа, на які спрямована певна діяльність, увага і т. ін. [107, с. 392].

На слушний погляд В.В. Копєйчикова, об’єкти правовідносин – це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки [128, с. 107].

На погляд Л.Л. Попова, об’єктом адміністративно-правових відносин є воля, свідомість і опосередкована ними поведінка (дії) тих, ким управляють у сфері реалізації виконавчої влади, іноді в якості об’єкта адміністративно-правових відносин називають будь-який матеріальний предмет (наприклад знаряддя правопорушення), забуваючи при цьому, що адміністративно-правовому регулюванню підлягає не річ, а дія людини по відношенню до цієї речі [125, с. 82-83]. На погляд В.В. Галонька, об’єктом адміністративно-правових відносин є те матеріальне або нематеріальне благо, на використання чи охорону якого спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників адміністративно-правових відносин; це блага матеріальні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти вступають у адміністративно-правові відносини [128, с. 71]. На думку Ю.П. Битяка, об’єкт – це те, заради чого виникають правовідносини. Об’єктом правовідносин, предметом адміністративних правовідносин будуть об’єкти матеріального характеру, тобто майно, речі [9, с. 41-42].

Обов’язковим атрибутом об’єкта адміністративно-правових відносин є його предмет, до якого провідні вчені в галузі адміністративного права відносять об’єкти матеріального характеру, тобто майно, окремі речі, предмети, тощо [125, с. 82-83 ; 9, с. 4 — 42 ; 16, с. 26 ; 71, с.17].

Таким чином, у науковій юридичній літературі розглядають об’єкт адміністративно-правових відносин, так би мовити, у двох взаємопов’язаних ракурсах, це , з одного боку, об’єкти матеріального світу, тобто речі, майно, а з іншого боку, — певні дії, що являють собою характер діяльності окремих суб’єктів права, правовий інтерес, юридичні наслідки поведінки цих суб’єктів.

У площині нашого дослідження об’єктів адміністративно-правових відносин як елементів механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності доречним буде взяти за основу два підходи до визначення об’єктів, що вміщуватимуть в себе як об’єкти матеріального світу, тобто речі, майно, так і поведінку людей, певні дії.

Як зазначалося у першому розділі, до об’єктів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності відносяться: 1) люди, які знаходяться під охороною професійної охоронної структури з метою забезпечення безпеки фізичної особи; 2) фізичні особи, підприємства, установи, організації, які заключили з професійними охоронними структурами договір про охорону як фізичних осіб, так і права власності; 3) професійні охоронні підприємства, які здійснюють охоронну діяльність на основі отриманих в МВС України ліцензій на здійснення охоронної діяльності, або знаходяться під контролем МВС України (підрозділи ДСО при МВС України) та відомчі служби охорони (служби безпеки) підприємств, установ, організацій; 4) сама охоронна діяльність як об’єднані діяння осіб з метою захисту життя і здоров’я фізичних осіб та права власності від протиправних посягань на договірних засадах (див. підрозділ 1.2).

Отже, об’єкти адміністративно-правових відносин як елемент механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності вміщують в себе як об’єкти матеріального світу, тобто речі, майно, так і поведінку людей, певні дії.

На нашу думку, для чіткішого розуміння складу відносин, що існують у галузі адміністративного права та є придатними для нашого дослідження, адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні слід детальніше уточнити дефініцію юридичних фактів.

Якщо звернутися до тлумачного словника юридичних термінів (укладачі В.Г. Гончаренко, П.П. Андрушко, Т.П. Базова), то там юридичні факти визначаються як передбачені законом конкретні обставини, які складають основу для виникнення (зміни, припинення) конкретних правовідносин [188, с. 302]. У свою чергу В.В. Галунько наводить визначення юридичних фактів, як юридичних підстав виникнення, зміни або припинення правовідносин [14, с. 71].

У різних юридичних джерелах існують різні критерії класифікації юридичних фактів : залежно від форми прояву – позитивні й негативні [128, с. 108]; за ознаками залежності від волі суб’єкта – дії та події [188, с. 302; 128, с. 108]; за юридичними наслідками – правотворчі, правозмінні, правоскасувальні [128, с. 108]. Але ми не будемо детально зосереджувати свою увагу на різноманітних критеріях класифікації юридичних фактів, а перейдемо до більш глибинного аналізу чергових елементів складу правовідносин у галузі адміністративного права, що цікавлять нас із точки зору адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні.

Юридичні факти — це передбачені законом конкретні обставини, які слугують для виникнення, зміни чи припинення конкретних правовідносин.

У нашому випадку юридичні факти виникають у випадках: 1) отримання суб’єктом професійної охоронної діяльності ліцензії в МВС України, яка надає йому право здійснювати заходи щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності; 2) накладення на професійні охоронні структури МВС України адміністративних санкцій за порушення ліцензійних умов; 3) видача працівнику охорони сертифікату придатності займатись охоронною діяльністю; 4) застосуванням працівником охорони фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї при здійсненні охорони фізичних осіб та охороні права власності; 5) видача компетентним органом висновку щодо законності застосування фізичної сили, спеціальних засобів, вогнепальної зброї охоронниками професійних охоронних структур.

Наступним елементом складу відносин у галузі адміністративного права, що потребує нашої уваги, є зміст адміністративно-правових відносин. На думку С.В. Ківалова та Л.Р. Білої його складають сукупність прав і обов’язків, і в цьому їх думки абсолютно ідентичні з Т.О. Коломоєць [71, с. 17; 128, с. 19] все це загальноприйняті погляди в галузі адміністративного права. І в контексті розгляду адміністративно-правових відносин як складових елементів механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності саме таке розуміння їх змісту, на нашу думку, є найбільш вдалим.

Зміст адміністративно-правових відносин у сфері регулювання охоронної діяльності полягає в наявності відповідних прав і обов’язків у суб’єкта професійної охоронної діяльності та МВС України.

Отримання суб’єктом професійної охоронної діяльності ліцензії в МВС України, яка надає йому право здійснювати заходи щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності, тягне за собою ряд вимог, адже суб’єкт охоронної діяльності повинен забезпечити: відсутність серед засновників та свого персоналу охорони осіб, які мають не зняту чи не погашену в установленому порядку судимість за вчинення умисних злочинів або які за вироком суду позбавлені права займатися цим видом діяльності; наявність у персоналу охорони під час виконання заходів охорони: 1) дозволів установленого зразка на право носіння та застосування спеціальних засобів; 2) знаків належності до конкретного суб’єкта охоронної діяльності, що установлюються вказаним суб’єктом, про запровадження яких у місячний термін письмово інформується орган ліцензування; 3) посвідчення, що підписується та скріплюється печаткою суб’єкта охоронної діяльності, в якому зазначаються прізвище, ім’я, по-батькові особи, що належить до персоналу охорони, рівень її кваліфікації та дані про документ, на підставі якого воно отримане, дата видачі та термін дії посвідчення; недопущення вчинення персоналом охорони правопорушень щодо об’єктів охорони [137].

Суб’єкт охоронної діяльності, який надає послуги згідно з отриманою ліцензією, зобов’язаний: 1) надавати послуги лише за письмово укладеними цивільно-правовими договорами; 2) розміщувати на видному місці на центральному посту (посту) з охорони стаціонарного об’єкта місцезнаходження та номер ліцензії суб’єкта охоронної діяльності; 3) негайно сповіщати орган внутрішніх справ за місцезнаходженням об’єкта охорони про вчинення протиправних посягань на об’єкт, що охороняється, виявлення крадіжок, інших правопорушень, уживати заходів щодо недопущення сторонніх осіб на місце події до прибуття представників органу внутрішніх справ; 4) дотримуватись вимог придбання, реєстрації та використання спецзасобів згідно з постановою КМ України від 07.09.93 N 706 «Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії» [157]; 5) дотримуватись установленого чинним законодавством порядку прийняття та оформлення громадян на роботу до суб’єкта охоронної діяльності відповідно до вимог глави III Кодексу законів про працю України [134] та Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 N 58 (із змінами), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.08.93 за N 110 [136], та забезпечити зберігання наданих документів.

До штату суб’єкта охоронної діяльності, його філії, іншого відокремленого підрозділу має (мають) входити особа (особи), до посадових обов’язків якої (яких) входить організація та проведення заходів охорони, контроль за виконанням персоналом охорони, покладених на нього обов’язків.

Охоронники, охоронці повинні відповідати кваліфікаційним вимогам, визначеним наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004 N 336 «Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників [176].

Для фізичних осіб — підприємців є обов’язковим дотримання вимог, установлених для персоналу охорони суб’єкта охоронної діяльності.

У п. 3 Положення про МВС зазначається, що основними завданнями МВС є: по-перше, організація і координація діяльності ОВС щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки; по-друге, організація охорони й оборони внутрішніми військами особливо важливих об’єктів; по-третє, здійснення на договірних засадах охорони майна всіх форм власності.

МВС України та суб’єкт професійної охоронної діяльності мають визначені права й обов’язки, які тотожні (становлять сукупність) змісту адміністративно-правових відносин у сфері регулювання охоронної діяльності.

Далі зосередимо свою увагу на класифікації адміністративно-правових відносин. На думку Ю.П. Битяка, залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції) адміністративні правовідносини поділяють на регулятивні та охоронні [11, с. 54]. Регулятивні правовідносини — це правове регулювання організаційних, управлінських відносин у суспільстві, пов’язаних із реалізацією позитивних завдань виконавчої влади [11, с. 54]. У свою чергу Г.Г Забарний, Р.А. Калюжний, В.О. Терещук, В.К. Шкарупа залежно від виконуваних функцій адміністративно-правові відносини поділяють на регулятивні та правоохоронні [16, с. 27]. До регулятивних належать ті, що пов’язані з реалізацією позитивних завдань державного управління. Це організація роботи апарату управління, керівництво нижчими структурами, задоволення запитів громадян тощо [16, с. 27].

Отже, класифікація на регулятивні і правоохоронні розподіляється по-різному: Г.Г Забарний, Р.А. Калюжний, В.О. Терещук, В.К. Шкарупа зазначають, що такий поділ залежить від виконуваних функцій, а Ю.П. Битяк вважає, що таке розмежування залежить від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції). В доступних юридичних джерелах існує різноманітна класифікація адміністративно-правових відносин: щодо цільового призначення, щодо змісту адміністративно-правових норм, щодо характеру юридичних стосунків між сторонами, щодо характеру фактів, які їх породжують, щодо способу захисту, від прояву щодо системи, щодо сфери виникнення [43, с. 33]. Зовсім інші критерії класифікації наводить у своїх працях Т.О. Коломієць — за функціональним призначенням; за адміністративно-правовим статусом суб’єктів; за галузевою належністю; за змістом; за галузевою діяльністю; за спрямованістю; за механізмом захисту; за майновою належністю; за способом регулювання; за характером взаємодії суб’єктів тощо [10, с. 14].

Можна продовжити характеризувати класифікацію адміністративно-правових відносин, адже в кожному джерелі існують свої чинники поділу, вони не мають значних антагоністичних протиріч, кожний автор намагається внести щось нове в критерії класифікації. На наш погляд, для потреб адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності найбільш слушним буде класичний поділ адміністративно-правових відносини на регулятивні та охоронні, що відбувається за критерієм відповідних функцій права.

Регулятивні правовідносини — це правове регулювання організаційних управлінських відносин у суспільстві, пов’язаних із реалізацією позитивних завдань виконавчої влади [189]. Прикладом таких правовідносин може служити постанова КМ України від 10 серпня 1993 р. № 615 «Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності», якою передбачене проведення організаційної роботи щодо створення на базі підрозділів охорони при ОВС ДСО при МВС. Організація створення такої служби покладена на МВС, а загальне керівництво — на КМ України.

Охоронні правовідносини регулюють правоохоронну діяльність шляхом установлення правових заборон і застосування до порушників мір адміністративного примусу [189], наприклад, мір адміністративного припинення, адміністративної відповідальності й інших заходів адміністративного впливу.

Отже, підводячи підсумки, можна зробити такі висновоки, що адміністративно-правові відносини як складовий елемент механізму адміністративного регулювання охоронної діяльності виступають формою соціальної взаємодії органів державного управління та об’єктів охоронного впливу, що виникає на підставі реалізації адміністративно-правових норм та має основним покликанням забезпечення реалізації захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб публічного інтересу держави і суспільства в цілому.

2.3. Принципи регулювання охоронної діяльності

Від якості формування принципів регулювання охоронної діяльності та їх дотримання усіма суб’єктами державного управління у сфері охоронної діяльності напряму залежить реальне забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Тим самим, принципи діяльності публічної адміністрації, які застосовуються з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони усіх форм власності від протиправних посягань, носять фундаментальний характер для всіх інших елементів аналізованого механізму.

У найбільш загальному вигляді правознавці під принципами права розуміють керівні засади (ідеї), які визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Значення принципів права полягає у тому, що вони в стислому вигляді концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є його квінтесенцією, «обличчям» [186, с. 128].

Філософи права під принципами права розуміють категорію науки, яка виводить на такий щабель пізнання правових явищ, що свідчить про істинність найзагальніших уявлень, здатних стати основою теоретичної побудови, стрижневою ідеєю правової доктрини, школи [181, с. 281].

У загальнотеоретичному аспекті О.Ф. Скакун вважає, що принципи права — об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку [171, с. 221]. На її думку, принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв’язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії [171, с. 221].

У свою чергу В.І. Семенов розуміє принципи права як керівні вимоги, що сприяють розумінню правової системи в цілому. Через принципи права розкриваються риси та особливості права, його сутність. Принципи права мають нормативний характер, тобто покликані регулювати, направляти поведінку людей, діяльність установ та організацій. Їх регулюючий вплив проявляється через визначений комплекс юридичних норм, разом із якими вони діють. Принципи права мають важливе значення в практичній діяльності. Точна їх реалізація сприяє правильному застосуванню правових норм при вирішенні юридичних справ [163, с. 198-199].

Учені в галузі конституційного права вважають, що принципи права є первинним об’єктивним проявом права від часів його виникнення. Початково вони втілювали морально-етичні та релігійні ідеали людства від часів трансформації додержавного суспільства у державу. Із часом принципи права стали концентровано втілювати уявлення суспільства та окремих індивідів про «право» і «неправо», чинне і бажане право, а з розмежуванням права — на приватне і публічне, національне і міжнародне, матеріальне і процесуальне принципи права стали ідеологічним уособленням сутності суспільних відносин, що виступали предметом зазначених складників права [87, с. 146].

Аналіз положень теоретиків права дає можливість переконливо стверджувати, що принципи права – це керівні вимоги, ідеї, об’єктивно властиві праву відправні начала, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві [34, с. 109; 171, с. 221; 163, с. 198-199].

Що ж до практичної юридичної діяльності, то правильно зазначає С.Г. Міщенко, що принцип означає одну з основних вимог, якій повинна відповідати дана діяльність [101, с. 578]. На думку М.А. Вороніна, у науковій літературі принципи характеризують як загальні вимоги до суспільних відносин і їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлення, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливості й свободи, а також визначають загальну спрямованість і найістотніші риси діючої правової системи [63, с. 193].

Вчені-адміністративісти від принципами адміністративного права розуміють: Ю.П. Битяк – вихідні, об’єктивно зумовлені основоположні засади, відповідно до яких формується й функціонує система та зміст цієї галузі права. Головним, що випливає з цього поняття, є нерозривна єдність суб’єктивного й об’єктивного, усвідомлення, що принципи адміністративного права формувалися протягом значного періоду, їм притаманна прийнятність прогресивних загальнодемократичних ідей [11, с. 29]; С.В. Ківалов – основоположні ідеї, наукові положення даного виду діяльності [71, с. 29]; В.К. Колпаков – позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням діючих у державі юридичних правил [81, с. 22].

На погляд вченого в галузі адміністративного права Ю.П. Битяка, за межами соціальної активності та практичної діяльності суб’єктів принципи адміністративного права не можуть бути сформовані й закріплені, а тим більше реалізовані [14, с. 80].

Таким чином, принципами адміністративного права є основоположні ідеї, позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, відповідно до яких формується й функціонує система та зміст цієї галузі права.

В.В. Галунько вважає, що під принципами адміністративного права слід розуміти основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких ґрунтується діяльність суб’єктів адміністративного права, забезпечуються права і свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави [14, с. 81].

Охоронна діяльність є об’єктивним досягненням сучасного суспільства, без якого неможливо у наш час почуватися безпечно, забезпечувати надійне та всебічне збереження майна у будь-яких сферах. Чітке формулювання визначення принципів діяльності публічної адміністрації у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності дасть змогу розробити вихідні положення, що забезпечать реальне дотримання прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб в аналізованій сфері.

У першу чергу, слід звернутися до поглядів учених-теоретиків щодо поняття та диференціювання принципів права і вчених у галузі адміністративного права та особливостей суспільних відносин у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності.

Перше, на що треба звернути увагу, так це на те, що спеціальні принципи адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності базуються на загальних принципах адміністративного права, які притаманні всій системі адміністративно-правового регулювання.

Існування універсальних закономірностей, які притаманні для всього адміністративно-правового регулювання, зумовлює наявність загальносистемних принципів у зазначеній вище сфері. На нашу думку, до них відносяться універсальні принципи: принцип верховенства права та правового закону; демократизму; розподілу влади; публічності; соціальної спрямованості.

Принцип верховенства права в Україні закріплений у статті 8 Конституції України [88]. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй [9, с. 9]. Тобто найголовнішим регулюючим фактором суспільних відносин є право та його норми, втілені у Конституції України та інших законодавчих нормативно-правових актах. Виключно право встановлює дозволену поведінку учасників суспільних відносин, поза ним відносини, які виникають, не є правовими [75, с. 90].

Принцип законності тісно пов’язаний із принципом верховенства права. Закони у правовій державі повинні забезпечувати пріоритет прав людини і громадянина, тобто бути правовими згідно із теорією юридичного праворозуміння. Це означає, що усі дії органів виконавчої влади при здійсненні адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності мають чітко відповідати вимогам ст. 6 Конституції України. У відповідності до якої, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у межах, встановлених Конституцією та законами України [19]. Звичайно, не є виключенням із цього правила і відносини в сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності.

Принцип демократизму знаходить своє втілення у ст. 5 Конституції України – втілює народовладдя у державному регулюванні та означає забезпечення участі громадян у діяльності щодо регулювання сфери охоронної діяльності [119, с. 123]. Зазначений вище принцип у сфері охоронної діяльності означає, що будь-яка особа, яка законно знаходиться на території України, може укласти із суб’єктом охоронної діяльності договір на здійснення охорони фізичної особи чи майна. Відмова від укладення договору за ознаками виду власності, раси, національності, статі та ін. забороняється.

Розкрити значення принципу розподілу влади в державному управлінні допоможуть всі інші принципи, що є його підґрунтям, і з цього випливає, що контроль за виконанням законів, вся правозастосовча і правотворча діяльність повинні бути розподіленні за допомогою системи стримувань і противаг. Для сфери адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності цей принцип означає, що тільки органи виконавчої влади мають право безпосередньо здійснювати заходи щодо регулювання охоронної діяльності. Ні судова, ні законодавча гілки влади не повинні порушувати заданий баланс.

Принцип публічності означає, що в основі діяльності органів державного управління щодо адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності має лежати публічний інтерес, який забезпечується через відкритість і прозорість діяльності, доступності кожній фізичній і юридичній особі охоронних послуг тощо.

Принцип соціальної спрямованості адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності випливає зі ст. 1 Конституції України [88], що втілює пріоритет соціальної спрямованості держави. Це положення означає, що органи виконавчої влади мають забезпечити захист прав і свобод людини, а специфіка їх роботи повинна бути такою, щоб забезпечити задоволення потреб у якісній, своєчасній та ефективній охороні широкого загалу фізичних та юридичних осіб.

Враховуючи висвітлені вище положення, сформулюємо провідні риси загальних принципів адміністративного права у сфері регулювання охоронної діяльності: 1) відправні начала діяльності органів державного управління в аналізованій сфері визначаються з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та права власності фізичних і юридичних осіб; 2) вони встановлюють вихідні вимоги та настанови, які і визначають основні правила, за якими організовується порядок утворення, діяльність, сутність і призначення в суспільстві органів державного управління, що здійснює регулювання охоронної діяльності; 3) втілюють високі морально-етичні ідеали, ідеї справедливості й свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси діючої правової системи, якими і мають керуватися у своїй роботі посадові особи органів виконавчої влади; 4) принципам адміністративного права у сфері регулювання охоронної діяльності притаманний прогресивний характер, що констатує високі стандарти діяльності посадових осіб.

Отже, під принципами адміністративного права у сфері регулювання охоронної діяльності слід розуміти відправні засади, які встановлюють керівні вимоги та настанови, що визначають основоположні правила по забезпеченню безпеки фізичних осіб та охорони права власності усіх форм власності на договірних засадах, вони втілюють високі морально-етичні ідеали, ідеї справедливості й свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси діючої правової системи, носять прогресивний характер.

Ми визначилися з загальним розумінням принципів адміністративного права у сфері регулювання охоронної діяльності. На черзі спеціальні принципи у сфері забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності усіх форм власності на договірних засадах.

У проекті Закону України від 18 червня 2008 р. № 2314 «Про охорону діяльність» запропоновано два наступних принципи охоронної діяльності: «1. Охоронна діяльність основана на безумовному дотриманні принципів законності, гуманізму, повазі та забезпеченні прав і свобод людини й громадянина, прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, відповідності застосування сили характеру посягань та цілям цієї діяльності, неприпустимості застосування прийомів і правил здійснення оперативно-розшукової діяльності персоналом охорони під час надання охоронних послуг. 2. Порушення прав і свобод людини та громадянина персоналом охорони не допускається. У взаємовідносинах із громадянами персонал охорони повинен виявляти високу культуру і такт. При виконанні обов’язків із здійснення заходів з охорони майна та фізичних осіб персонал охорони на вимогу громадянина зобов’язаний назвати своє прізвище, посаду та пред’явити посвідчення» [155]. В свою чергу аналогічний законопроект від 14 липня № 4824 взагалі не містить принципів, що є неприпустимим.

Таким чином, спеціальні принципи адміністративного права у сфері охоронної діяльності потребують подальшого розвитку, а принципи забезпечення безпеки фізичних осіб на договірній основі ґрунтовної розробки.

Правовим підґрунтям діяльності органів публічної адміністрації є Загальна декларація з прав людини, Європейська конвенція з прав людини, що втілюють найпрогресивніші традиції, котрі існують на світовій арені, які формувалися протягом досить тривалого часу щодо охорони права власності та охорони фізичних осіб на договірній основі. Наведені вище міжнародно-правові акти потребують поглибленої юридичної деталізації [57, с. 59]. Положення міжнародних світових стандартів у зазначеній вище сфері мають бути вагомим чинником для формування принципів адміністративного права у сфері регулювання охоронної діяльності та втілюватися у їх практичну діяльність, нам треба брати краще з міжнародного досвіду і застосовувати його через призму реалій сьогодення [56, с. 62].

Відповідно до Загальної декларації з прав людини, а саме ст. 3, кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість [62]. Водночас, це розвивається Конвенцією з прав людини та основоположних свобод, а саме в ст. 2, де зазначається, що право кожного на життя охороняється законом [52]. Цей же світовий стандарт ми простежуємо через призму ще одного міжнародного нормативно-правового акту – «Кодексу поліцейської етики» [77]. У ст. 1 цього документа зазначено, що основними цілями поліції в демократичному суспільстві визначені захист і дотримання основних прав і свобод у тому вигляді, в якому вони закріплені, зокрема, в Європейській конвенції з прав людини.

Без усякого сумніву, що наведені вище положення потребують поглибленої науково-юридичної деталізації щодо застосування їх у сфері регулювання охоронної діяльності.

Комплекс основоположних прав і свобод задекларований в Конституції України. Зокрема, ст. 3 визначила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [88]. Тим самим, Основний Закон України фундаментально виражає інтереси людини, права, свободи та законні інтереси не владних фізичних та юридичних осіб. При цьому, рівень охорони життя і здоров’я усіма не забороненими засобами є барометром прогресу і розвитку всього суспільства.

Таким чином, первинна цінність теорії природного права у сфері забезпечення безпеки фізичної особи є охорона життя і здоров’я, честі, гідності, недоторканності людини.

Поряд із цим, cт. 23 Конституції України, надаючи кожній людині право на вільний розвиток своєї особистості, одночасно вимагає не порушувати права і свободи інших людей та мати обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості [88].

Тим самим, при забезпеченні безпеки фізичної особи, що знаходиться під охороною, нею самою та її охоронцями не можуть порушуватись права, свободи та законні інтереси інших осіб, публічний інтерес держави та суспільства в цілому.

Виходячи з зазначених позицій, а також враховуючи загальні принципи аналізованої сфери, сформулюємо спеціальні принципи адміністративного права щодо забезпечення безпеки фізичних осіб:

Компетентності, яка полягає в тому, що суб’єкт охоронної діяльності укладає договір на забезпечення безпеки фізичної охорони тільки від тих видів небезпеки, щодо яких є теоретична можливість їх попередити чи припинити, та в об’ємі своєї компетентності і професіоналізмі охоронців. Професіоналізму, який полягає в тому, що суб’єкт охоронної діяльності надає фізичній особі для охорони охоронців, які за своїм рівнем психологічної та професійної підготовки спроможні забезпечити визначений договором рівень безпеки.3. Спеціальної публічності — це означає, що охоронці при здійсненні охорони фізичної особи не можуть допускати порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних, юридичних осіб та порушувати громадський порядок. Відмовитись від надання охоронних послуг фізичній особі у разі порушення фізичною особою, що знаходитися під охороною прав, свобод та законних інтересів інших фізичних, юридичних осіб, або (та) систематичного порушення громадського порядку.4. Адекватності. Застосування засобів примусу щодо осіб, які здійснили протиправне порушення права, свободи фізичної особи, що знаходиться під охороною, має бути адекватне ступеню реальної небезпеки.5. Відповідальності. Охоронці, що здійснюють охорону фізичної особи, мають нести відповідальність за неналежне забезпечення безпеки фізичної особи, порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних і юридичних осіб.6. Порядності. Охоронці не мають права розголошувати та не повинні нести відповідальність за відмову давати показання на фізичних осіб, які знаходяться (знаходилися) під охороною, в питаннях, визначених як комерційна таємниця, та фактів особистого життя клієнтів.Що стосується спеціальних принципів адміністративного права сфери охорони права власності, то вони ґрунтовно розкритті у працях В.В. Галунька [32, c. 236-257; 36; 37]. З його позиції вважаємо, що до спеціальних принципів адміністративного права у сфері забезпечення охорони права власності відносяться: 1) принцип пріоритету захисту права людини та життя і здоров’я перед правом на охорону власності (правова аксіома в сфері охорони права власності); 2) рівного захисту усіх суб’єктів права власності; 3) створення умов для власника щодо самоохорони права власності; 4) принцип відповідальності власників майна за тягар його утримання; 5) обов’язковості публічної державної реєстрації нерухомого майна; 6) принцип невідворотності компенсування збитків власнику, який добросовісно виконував тягар його утримання.

2.4. Форми та заходи адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності

До складу механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності відносяться форми та заходи, які застосовуються з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони усіх форм власності від протиправних посягань. Вони є одним із провідних юридичних інструментів у механізмі адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності. На думку С.С. Алексєєва, спеціально-юридичний аспект інструментарію механізму правового регулювання охоплює весь комплекс засобів, весь юридичний інструментарій, який «працює» в процесі правового регулювання [17, с. 12].

Під формою (від. лат. forma) розуміють контури, зовнішній вираз сутності [173, с. 1417]. В загальноюридичному розумінні правові форми діяльності держави – це визначений законом (юридично оформлений) порядок здійснення компетентними органами і особами юридично значущих дій, спрямованих на здійснення функцій. Держава здійснює функції через свій механізм шляхом використання різних форм і методів. Серед форм діяльності держави пріоритетне місце посідають правові форми – юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображається зв’язок держави і права, обов’язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону [63, с. 81]. Вдало зазначене підсумовує В.В. Галунько, що державна влада не реалізується сама по собі, вона завжди втілюється в деякому зовнішньому вияві певного змісту – через правові форми [34, с. 258].

Серед учених в галузі адміністративного права на зазначену категорію домінують наступні підходи: у редакції О.М. Бандурки – це зовнішній прояв управлінської діяльності, спосіб вираження її змісту в конкретних умовах, тобто це та або інша управлінська дія, що має зовнішній прояв [12, c. 185]; В.К. Колпакова – зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюють органи виконавчої влади для реалізації поставлених перед ними завдань [82, с. 132].

Аналіз вище зазначених визначень «форми управління» [82, с. 132; 12, c. 185; 10, c. 54] та «форми реалізації виконавчої влади» [23, c. 137], на нашу думку, приводить до сталого висновку про відсутність серед провідних вчених у галузі адміністративного права протиріч щодо розуміння цієї категорії.

З урахуванням зазначених вище позицій, «форми в сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності» – це однорідні за своїм характером та правовою природою групи адміністративних дій, що мають зовнішнє вираження з метою забезпечення органами державного управління завдань щодо охорони фізичних осіб та права власності від протиправних посягань на договірних засадах.

В юридичній літературі за характером та правовою природою форми адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності класифікуються на такі групи: 1) видання нормативних актів управління; 2) видання індивідуальних адміністративних актів управління; 3) укладення адміністративних договорів; 4) здійснення матеріально-технічних операцій; 5) вчинення інших юридично значимих адміністративних дій [17, с. 122; 12, c. 185; 118, c. 276].

Крім того, на наш погляд, для більш повного поділу форм адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності у ролі уточнюючого критерію використовується ступінь їх правової регламентації. У відповідності до такого підходу розмаїття форм адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності зведені та відокремлені у дві основі групи: 1) правові; 2) неправові (організаційні) [132, c. 23; 44].

Провідне місце в роботі суб’єктів адміністративно-правого регулювання охоронної діяльності відіграють зовнішні акти, які спрямовані за межі їх апарату, адресовані фізичним і юридичним особам, які не знаходяться у їх підпорядкуванні. З їх допомогою персонал охорони забезпечує завдання суб’єктів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності у зазначеній вище сфері. Наприклад, Наказ МВС України від 25.11.2003 N 1430 «Про організацію службової діяльності цивільної охорони ДСО при МВС України» направлений зовні так, як стосується не тільки персоналу охорони ДСО при МВС України, але й осіб, які не підпорядковані цій організації (осіб, які здійснюють протиправне посягання на право власності, порушують громадський порядок та ін.) [153].

У продовження дослідження слід зазначити, що такий суб’єкт адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності як МВС України видає чисельні нормативні акти, що стосуються широкого кола не підпорядкованих їй осіб. Суттєвим при цьому є те, що зазначенні акти обов’язково проходять реєстрацію в Міністерстві юстиції України. Наприклад, наказ № 505 від 1 грудня 2009 р. «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян» [137]. Зовнішні акти, такого суб’єкта адміністративно — правового регулювання як МВС України, публікуються в офіційних виданнях України.

Таким чином, видання нормативних актів управління — це провідна форма адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, що передбачає розпорядчу діяльність органів державного управління, спрямовану на виконання закону шляхом встановлення певних підзаконних загальних правил у зазнаній сфері.

Видання індивідуальних адміністративних актів управління є найбільш поширеним способом реалізації адміністративних повноважень органів державного управління, без видання яких не може бути вирішена жодна більш-менш важлива справа у цій сфері.

Індивідуальні адміністративні акти – це прийняті у процесі владної діяльності органів державного управління адміністративні приписи персоніфікованого характеру, видані з метою забезпечення завдань охоронної діяльності. Наприклад, наказ начальника управління ДСО при МВС України при прийомі під охорону об’єкта, який підпадає під обов’язкову охорону, носить усі ознаки індивідуального акту.

Зазначені індивідуальні акти мають свої особливості: на відміну від наказів та інструкцій вони адресуються конкретним громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам; на відміну від постанов вони, як правило, не пов’язані з правопорушеннями, застосуванням санкцій і мають мету реалізації диспозиції правових норм [3, с. 281-282].

Таким чином, індивідуальні акти управління прийняті у процесі владної діяльності органів державного управління — це приписи персоніфікованого характеру, видані з метою забезпечення завдань охоронної діяльності, що встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини та є найбільш поширеним способом реалізації адміністративних повноважень органів державного управління.

Укладення адміністративних договорів є одним із напрямків охоронної діяльності органів державного управління. До їх переваг як форм адміністративно-правового регулювання належить: універсальний характер даного правового акта, що містить як регулятивний, правозастосовний, так і правоохоронний аспекти; значні потенційні можливості договірного регулювання суспільних відносин в умовах децентралізації та деконцентрації державної влади; забезпечення процесів можливого зближення публічно-правових і приватноправових засад у сучасному державному управлінні; можливості реального гарантування захисту конституційних прав громадянина і людини, прав колективних суб’єктів адміністративного права, не наділених державно-владними повноваженнями в управлінських відносинах [177, c. 3-4].

На думку К.К. Афанасьєва, серед правових форм державного управління однією з перспективних вважається договірна форма регулювання адміністративних правовідносин. Використання адміністративних договорів суб’єктами адміністративного права, як уявляється, значною мірою буде сприяти подальшому розвитку тенденції гармонізації галузей публічного та приватного права [18, c. 8-9].

В теорії адміністративного права під адміністративним договором розуміють угоду двох чи більше суб’єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб’єктом виконавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права та обов’язки [9, c. 141].

Основне питання цієї проблеми полягає в тому, що договірні відносини характерні для цивільного права і відрізняються юридичною рівністю волевиявлення сторін, які в них вступають. Тобто договір – це угода юридично рівноправних сторін. Природа державного управління передбачає імперативність, юридичну владність волевиявлень даної сторони і як наслідок – юридичну підвладність іншої сторони [82, c. 205].

На жаль, у сфері адміністративної діяльності ОВС адміністративні договори використовуються не часто. Як вдалий приклад можна привести факти укладення між підрозділами ДСО при МВС України договору на охорону об’єктів, які у відповідності Додатку 1 Постанови КМ України від 10 серпня 1993 року № 615 підлягають обов’язковій охороні зазначеними підрозділами [149]. У цьому випадку укладений цивільно-правовий договір набирає нової якості — ознак адміністративного.

Таким чином, адміністративні договори є одним із напрямків охоронної діяльності, що має визначений перелік переваг, але, на жаль, у сфері адміністративної діяльності ОВС адміністративні договори використовуються не часто.

Під здійсненням матеріально-технічних операцій суб’єктів адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності розуміють операції щодо передачі, зберігання й обробки інформації, використання технічних засобів і створення матеріально-технічних умов праці тощо. Вони широко використовуються при забезпеченні охоронної діяльності, але у більшості випадків не носять адміністративного характеру.

Таким чином, матеріально-технічні операції мають для адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в основному факультативне значення.

Наступною правовою формою адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності є вчинення інших юридично значимих адміністративних дій. До них належать такі дії, які відповідно до закону безпосередньо створюють нове юридичне положення, змінюють існуючі правовідносини або виступають необхідною умовою для настання зазначених правових наслідків незалежно від того, були вони спрямовані на ці наслідки чи ні [159, c. 283]. Прикладом таких дій можуть бути процедурні провадження щодо перевірки реєстрації та видачі посадовими особами МВС України ліцензій суб’єктам господарювання на здійснення охорони фізичних осіб, державної та інших форм власності.

Таким чином, форми, які використовуються при здійсненні охоронної діяльності, характеризуються наступними рисами: 1) форми в сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це однорідні за своїм характером та правовою природою групи адміністративних дій, що мають зовнішнє вираження з метою забезпечення органами державного управління завдань щодо охорони фізичних осіб та права власності від протиправних посягань на договірних засадах; 2) в юридичній літературі за характером та правовою природою форми адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності класифікуються на такі групи: а) видання нормативних актів управління; б) видання індивідуальних адміністративних актів управління; в) укладення адміністративних договорів; г) здійснення матеріально-технічних операцій; д) вчинення інших юридично значимих адміністративних дій; 3) видання нормативних актів управління — це провідна форма адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, що передбачає розпорядчу діяльність органів державного управління, спрямовану на виконання закону шляхом встановлення певних підзаконних загальних правил у зазнаній сфері; 4) індивідуальні акти управління прийняті у процесі владної діяльності органів державного управління – це адміністративні приписи персоніфікованого характеру, видані з метою забезпечення завдань охоронної діяльності, що встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини, та є найбільш поширеним способом реалізації адміністративних повноважень органів державного управління; 5) одним із напрямків охоронної діяльності органів державного управління є адміністративний договір, що має визначений перелік переваг, але, на жаль, у сфері адміністративної діяльності ОВС адміністративні договори використовуються не часто.

Проведений аналіз вище зазначених елементів механізму адміністративно-правового регулювання в Україні дозволив сформулювати основоположні засади щодо забезпечення охоронної діяльності. Разом із тим, для повноти дослідження слід докладніше проаналізувати конкретний практичний зміст державної регуляторної діяльності, яка втілюється в життя за допомогою реалізації відповідних заходів адміністративно-правового забезпечення охоронної діяльності.

Звертаючись до питання особливостей заходів, які застосовуються з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони усіх форм власності від протиправних посягань, входять до складу механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності й займають у ньому досить вагому функціональну частину.

У найбільш загальнонауковому розумінні «засіб» — це спосіб, прийом, захід, якась спеціальна дія, що дає можливість здійснювати щось [109, c. 723]. В свою чергу «метод» – це спосіб пізнання явищ природи та суспільного життя. Прийом або система прийомів, що застосовується в якій-небудь галузі діяльності. Тим самим, у нашому дослідженні категорії метод і засіб будуть використовуватись як ціле і частка, що підтверджується думкою Ю.В. Пирожкової, яка вважає, що «метод» означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь. Найбільш типовими теоретичними визначеннями категорії методу є підходи, де метод трактується як спосіб, підхід, інструмент, прийом, комплекс різноманітних засобів, що використовується для досягнення певної мети [118, c. 115].

Якщо звернутися до поглядів В.К. Колпакова, то він зазначає, що під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності. Використовуючи дану теоретичну конструкцію, можна сформулювати визначення методів державного управління – це різноманітні способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління та їх посадових осіб на свідомість, волю поведінку керованих [81, c. 180]. Звернувшись до поглядів О.М. Бандурки, ми констатуємо, що методи державного управління – це різноманітні способи або прийоми безпосереднього впливу органів управління і їхніх посадових осіб на керовані системи з метою виконання завдань і функцій, що ставляться перед ними [45, c. 190].

Аналіз зазначеного приводить до висновків, що методи адміністративного права в редакції О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка – це способи та прийоми [9, c. 146; 12, c. 190; 82, c. 184]; у О.В. Кузьменко, В.К. Колпакова — це способи, прийоми та засоби [81, c. 180; 82, c. 184]. При цьому сталою є точка зору, що методи адміністративного права відображають керівну роль цілеспрямованого впливу органів управління, їхніх посадових осіб, на свідомість, волю, поведінку керованих, а також на керовані системи з метою виконання завдань і функцій, що ставляться перед ними [81, c. 180; 82, c. 184; 17, c. 146; 12, c. 190].

Отже, підводячи підсумки, можна визначити основні риси заходів адміністративно-правового забезпечення охоронної діяльності: 1) сукупність різноманітних прийомів та способів; 2) для них характерне здійснення безпосереднього та цілеспрямованого впливу органів державного управління на охоронну діяльність в Україні на сучасному етапі; 3) зазначений вище вплив повинен знаходитися в чітко регламентованих та встановлених межах; 4) для безпосереднього та цілеспрямованого впливу органів державного управління важливе значення має здійснення його у відповідній формі.

Враховуючи здобутки вчених-адміністративістів, заходи адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це сукупність різноманітних прийомів та способів здійснення безпосереднього та цілеспрямованого впливу органів публічної адміністрації на підставі закріплених нею прав і обов’язків у відповідній формі на окремі об’єкти охоронної діяльності та саму охоронну діяльність в цілому.

На наш погляд, провідними заходами адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності на сучасному етапі розвитку нашої держави є засоби попередження, переконання та примусу.

Основними заходами попередження у сфері охоронної діяльності є самі факти ускладнення між фізичними і юридичними особами договорів на охорону. Охорона фізичних осіб та права власності професійними охоронними структурами значно знижує ймовірність посягання на життя і здоров’я фізичної особи, яка знаходиться під охороною, та при комплексному підході майже унеможливлює викрадення майна. Останнього можливо досягти у разі використання фізичними і юридичними особами високопрофесійного персоналу охорони, комплексної охорони – механічної фізичної і дистанційної (технічної), а також поєднання на різних рубежах охорони державної і недержавних служб охорони. Усе вище зазначене має підкріплюватися укладенням договору охорони майна із матеріальною відповідальністю паралельно із договором страхування.

Таким чином, самі факти укладення між фізичними і юридичними особами договорів на охорону є основними заходами попередження у сфері охоронної діяльності. Якщо професійні охоронні структури охороняють право власності та фізичних осіб, то це на порядок знижує ймовірність посягання на життя і здоров’я фізичної особи, яка знаходиться під охороною, та при комплексному підході майже унеможливлює викрадення майна.

Провідними методами адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності є заходи переконання і примусу. Переконання є пріоритетним методом адміністративного права. Під ним розуміється – система заходів правового і неправового характеру стосовно громадян, державних і громадських організацій, яка виявляється у вживанні виховних, роз’яснювальних і заохочувальних заходів з метою формування в осіб необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів [84, с. 43].

У сфері охоронної діяльності найбільш поширеними формами використання методу переконання є: 1) здійснення систематичної роз’яснювальної роботи серед суб’єктів права власності, що правова охорона власності потребує додаткової організаційної охорони (фізичної, дистанційної, механічної), яка здійснюється професійними охоронними структурами чи власною службою охорони; 2) критика антигромадських вчинків, тих власників майна, яка здійснює оптимізацію своїх витрат за рахунок безпеки відвідувачів, наприклад, ігнорують приписи міліції щодо встановлення більш високого рівня охорони в приміщеннях кредитно-фінансових установ; 3) інформування населення про стан охорони майна підвищеного криміногенного та екологічного характеру; заохочення громадян, які активно беруть участь в охороні права власності, наприклад, встановлення винагороди за інформацію, яка може повернути власнику викрадене в них майно.

Будучи основними методами адміністративної діяльності, переконання не завжди є достатньо ефективним заходом. У зв’язку з цим держава, охороняючи права, свободи та законні інтереси фізичних і юридичних осіб, уповноважує співробітників міліції застосовувати примус до тих із них, які не піддаються впливу переконання.

На слушну думку Т.О. Коломоєць, адміністративний примус – це визначені нормами адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках і громадських організацій, на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів у випадках вчинення цими особами протиправних діянь або в умовах надзвичайних обставин з метою попередження та припинення протиправних діянь, забезпечення провадження в справах про правопорушення, притягнення винних осіб до відповідальності, попередження та локалізації наслідків надзвичайних ситуацій [79, c. 16].

На думку В.К. Колпакова, невід’ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жорстких заходів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами [82, c. 192].

В юридичній літературі з адміністративного права сталою є точка зору, що у відповідності до призначення заходи адміністративного примусу, які застосовуються органами державного управління, поділяються на три групи: 1) адміністративно-запобіжні заходи; 2) заходи адміністративного припинення; 3) адміністративні стягнення [85, c. 12].

Для встановлення кола суб’єктів, що застосовують заходи адміністративного попередження та припинення, важливе значення має визначення сфери державної діяльності, в якій вони реалізуються. Оскільки ці заходи виконують функції щодо забезпечення правопорядку і законності, захисту прав і свобод людини, охорони прав і законних інтересів державних та недержавних організацій, боротьби з правопорушеннями, зроблено висновок, що вони використовуються в правоохоронній діяльності держави [100, c. 8].

Адміністративно-запобіжні заходи в діяльності органів публічної адміністрації мають чітку профілактичну спрямованість, орієнтовані на захист інтересів на недопущення протиправних посягань на життя, здоров’я фізичних осіб та на право власності. Вони передбачають у встановлених законом випадках застосування обмежень до фізичних та юридичних осіб і в цьому виявляється їх примусовий характер, хоча правопорушення при цьому відсутні. Наприклад, персонал охорони забороняє стороннім особам проникати на об’єкт, що знаходиться під охороною.

Таким чином, адміністративно-запобіжні заходи у сфері охоронної діяльності, що застосовуються в діяльності органів публічної адміністрації – це комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти і не допускати правопорушення у сфері охоронної діяльності за різних надзвичайних обставин.

Адміністративно-запобіжні заходи застосовуються органами державного управління з метою безпосереднього попередження чи виявлення правопорушень, є найчисленнішим видом адміністративно-запобіжних заходів. Завдяки цим заходам створюються умови для виявлення правопорушень та наступного їх припинення, а також встановлення особи правопорушника і притягнення його до відповідальності (перевірка документів, огляд та ін.) чи попереджається вчинення правопорушень конкретними особами (взяття на облік і офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки, адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі та ін.).

Заходи адміністративного припинення в діяльності персоналу охорони мають за мету своєчасне реагування на ті чи інші антигромадські діяння, припинення, переривання протиправної поведінки і тим самим недопущення настання шкідливих наслідків щодо порушення прав та свобод фізичної особи та права власності. Вони спрямовані на примусове переривання (припинення) діянь, які мають ознаки адміністративного правопорушення, а в окремих випадках – і кримінально-правовий характер, недопущення шкідливих наслідків протиправної поведінки, забезпечення провадження в справі про адміністративне правопорушення і притягнення винного до адміністративної, а у виняткових випадках – до кримінальної відповідальності.

Залежно від різних критеріїв заходи адміністративного припинення в діяльності органів публічної адміністрації поділяються: мети – самостійні (оперативні) і допоміжні (забезпечувальні); за характером правоохоронного впливу – особистісні, організаційні і майнові; формою процесуального виражання – на усні, письмові і такі, що виражаються в певних матеріально-технічних діях; за характером сфери застосування — на заходи загального і спеціального призначення.

Фактичними підставами застосування органами державного управління заходів адміністративного припинення є конкретна протиправна ситуація, яку в майбутньому може бути визнано адміністративним проступком, злочином або об’єктивно протиправним діянням душевнохворого чи малолітнього.

В усіх випадках застосування заходів адміністративного припинення мова може йти лише про підозру у вчиненні правопорушення, тому що визнання діяння тим чи іншим видом правопорушення, пов’язане із спеціальною процедурою розгляду справи і прийняттям відповідного рішення.

Самостійні заходи адміністративного припинення загального призначення і повноваження органів державного управління щодо їх застосування ще називаються оперативними, оскільки вони характеризуються тим, що оперативно вирішують конфліктну ситуацію, тобто після їх застосування конфлікт частіш за все вичерпується остаточно [84]. Наприклад, видворення сторонньої особи, яка порушила пропускний режим, із території об’єкта, що знаходиться під охороною.

Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні проступки в діяльності органів публічної адміністрації – це несамостійні, допоміжні заходи впливу, застосуванням яких забезпечується створення умов для притягнення порушника до адміністративної відповідальності (в деяких випадках – і до кримінальної). Наприклад, за здійснення викрадення чужого майна.

Застосування органами державного управління заходів адміністративного припинення спеціального призначення з метою забезпечення громадського порядку, охорони прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб є об’єктивно обґрунтованими. До таких заходів належать заходи застосування фізичного впливу, спеціальних заходів і, як крайній захід, вогнепальної зброї. Якщо звернутися до такого суб’єкту адміністративно-правового регулювання як ДСО при МВС України, то стосовно заходів адміністративного припинення спеціального призначення щодо зазначеного суб’єкту, вони детально врегульовані у розділі ІІІ «Застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї» Закону України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію» [151].

В цілому, законодавча регламентація застосування працівниками ДСО при МВС України заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї у відповідності до Розділу ІІІ (ст. 12-15-1) Закону України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію» є досконалою [151].

Поряд із цим, на наш погляд, неможливо критично не звернути увагу працівників міліції на частину 4 ст. 15 Закону України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію», у відповідності до якої працівники міліції як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти [151].

Серед науковців та правозахисників сталою є точка зору, що зазначена норма не у повній мірі відповідає ст. 3 Конституції України, Загальній декларації прав людини, Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [84, c. 21; 131, с. 486]. З погляду цінностей природного права та вище зазначених нормативно-правових актів найвищою соціальною цінністю для держави і суспільства є людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Не підпадають під виключення із цього переліку і особи, які скоїли злочини. Це ще раз доводиться в ст. 3 Розділу 1 Загальних засад Конституції України, де наголошується, що людина, її честь і гідність визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю, таким чином, найголовніший обов’язок держави – забезпечення прав і свобод людини [88].

Так, як в умовах демократичної правової держави базовим ґрунтом будь-якого права стала «Людина», її права і свободи стають пріоритетом державної і міжнародної політики, а захист стає метою і першочерговим завданням державних міжнародних різноманітних систем [30, c. 133].

Щодо практичного застосування працівниками міліції зазначеної норми, то тут потрібний дуже виважений підхід, буде не виправданим людину (в тому числі особу, яка вчинила тяжкий злочин і намагається втекти) позбавляти життя, наносити тяжкі тілесні ушкодження, якщо вона своїми діями не загрожує життю, здоров’ю інших людей (просто тікає).

На наш погляд, потребує удосконаленої правової регламентації порядок застосування вогнепальної зброї працівниками воєнізованої охорони «Укрзалізниці», що встановлений Постановою КМ України № 575 від 12 жовтня 1992 р. [147]. У відповідності до якої, зокрема, працівниками відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті вогнепальна зброя може застосовуватися для затримання особи, яка вчинила злочин і намагається втекти або вчинити збройний опір. Простежується відмінність у порядку застосуванні зброї працівниками міліції, які мають право застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину, а в свою чергу, працівниками відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті вогнепальна зброя може застосовуватися для затримання особи, яка вчинила злочин. Потребує уточнення норма щодо застосування вогнепальної зброї працівниками відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті відповідно до класифікації злочинів, розподілу описаних у кримінальному законі злочинних діянь на групи за певними критеріями [104, с. 19], констатуємо факт, що у них більший спектр застосування зброї, ніж у працівників міліції, адже вони можуть застосовувати її тоді, коли особа вчиняє не тяжкий злочин. А це суперечить цінностям природного права та вище зазначених нормативно-правових актів, які визнають найвищою соціальною цінністю для держави і суспільства – людину , її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. На наш погляд, ці норми потребують радикальної зміни та детального доопрацювання в ракурсі міжнародних нормативно-правових актів ратифікованих Верховною Радою України та утвердження світових і загальнолюдських стандартів у нашій країні.

Таким чином, у сфері охоронної діяльності потребують виключення ч. 3 п. 1 Постанови КМ України від 12 жовтня 1992 р. № 575 «Про затвердження положення про порядок застосування вогнепальної зброї» та ч. 4 ст. 15 Закону України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію», у відповідності до якої персонал охорони як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні злочину і яка намагається втекти [151].

Адміністративні стягнення, які застосовуються органами державного управління, становлять третю, останню складову адміністративного примусу, реалізація повноважень щодо їх застосування складає серцевину адміністративно-юрисдикційної діяльності органів публічної адміністрації.

КУпАП надав персоналу охорони (працівникам міліції безпосередньо, цивільним охоронникам через делегування повноважень власником) владні повноваження щодо складання протоколів про адміністративні правопорушення, уповноважені ст. 51 КУпАП «Дрібне викрадення чужого майна [103, с. 83]».

При цьому важливе значення для забезпечення законності притягнення до адміністративної відповідальності має правильна кваліфікація зазначеного правопорушення.

Так, об’єктом правопорушення є суспільні відносини в сфері власності.

Об’єктивна сторона правопорушення полягає у вчиненні: 1) крадіжки (таємного викрадення чужого майна); 2) шахрайства (заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою); 3) привласнення; 4) розтрати [103, с. 84].

Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке винна особа вважає, що робить це непомітно для інших осіб. Як правило, крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Шахрайство є заволодінням майном або придбанням права на майно шляхом обману або зловживання довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий – власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, добровільно передає майно, право на майно винній особі. Привласнення полягає у протиправному і безоплатному вилученні (утриманні, неповерненні) винним чужого майна, яке знаходилось у його правомірному володінні, з наміром надалі обернути його на свою користь чи користь третіх осіб. У результаті привласнення чужого майна винний починає незаконно володіти і користуватися вилученим майном, поліпшуючи безпосередньо за рахунок викраденого своє матеріальне становище. Розтрата передбачає незаконне і безоплатне витрачання (споживання, продаж, безоплатну передачу, обмін, передачу в рахунок погашення боргу тощо) винним чужого майна, яке йому ввірене чи перебувало в його віданні. В результаті розтрати винний поліпшує майнове становище інших осіб шляхом безпосереднього споживання ними незаконно вилученого майна, позбавлення їх за рахунок витрачання такого майна, певних матеріальних витрат, збільшення доходів інших осіб [103, с. 84].

Суб’єктом правопорушення може бути особа, якій виповнилось 16 років. Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується прямим умислом і корисливою метою. Розгляд зазначеної категорії справ віднесено до компетенції суду [103, с. 84].

Отже, через форми і засоби правового регулювання органи публічної адміністрації безпосередньо забезпечують права фізичних осіб на безперешкодне володіння, користування та розпорядження своїм майном, забезпечують невід’ємне право людини та життя і здоров’я, свободу пересування та ін.

Висновки до розділу 2

Механізм адміністративно-правового регулювання охоронної — це система заходів щодо забезпечення правових, організаційних, економічних, технологічних та інших чинників, пов’язаних із забезпеченням особистої безпеки фізичних осіб та збереженням якісних і кількісних характеристик майна, що знаходиться під захистом різноманітних охоронних структур.
Механізм адміністративно-правового регулювання охоронної містить складові елементи: адміністративно-правові норми, адміністративно-правові відносини (в склад яких входять суб’єкти, об’єкти, юридичні факти), адміністративно-правовий режим власності, адміністративно-правові принципи, індивідуальні акти, форми та засоби.
Адміністративно-правові відносини як складовий елемент механізму адміністративного регулювання охоронної діяльності – це форма соціальної взаємодії органів державного управління та об’єктів охоронного впливу, що виникає на підставі реалізації адміністративно-правових норм та має основним покликанням забезпечення реалізації захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб публічного інтересу держави і суспільства в цілому.
Об’єкти адміністративно-правових відносин як елемент механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, вміщують в себе як об’єкти матеріального світу, тобто речі, майно, так і поведінку людей, певні дії.
МВС України та інші суб’єкти охоронної діяльності мають визначені права і обов’язки, які тотожні (становлять сукупність) змісту адміністративно-правових відносин у сфері регулювання охоронної діяльності.
До загальних принципів регулювання охоронної діяльності відносяться універсальні принципи адміністративного права (верховенства права та правового закону; демократизму; розподілу влади; публічності; соціальної спрямованості), пристосовані до потреб охоронної діяльності.
До спеціальних принципів адміністративного права щодо забезпечення безпеки фізичних осіб відносяться принципи: компетентності; професіоналізму; забезпечення публічного інтересу, що означає — охоронці при здійсненні охорони фізичної особи не можуть допускати порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних, юридичних осіб та порушувати громадський порядок; адекватності; відповідальності та порядності.8. До спеціальних принципів адміністративного права щодо забезпечення охорони права власності відносяться такі: пріоритету захисту права людини та життя і здоров’я перед правом на охорону власності; рівного захисту усіх суб’єктів права власності; самоохорони права власності; відповідальності власників майна за тягар його утримання; невідворотності компенсування збитків власнику, який добросовісно виконував тягар його утримання.
Видання нормативних актів управління – це провідна форма адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, що передбачає розпорядчу діяльність органів державного управління, спрямовану на виконання закону шляхом встановлення певних підзаконних загальних правил у зазнаній сфері.
Індивідуальні акти управління прийняті у процесі владної діяльності органів державного управління адміністративні приписи персоніфікованого характеру, видані з метою забезпечення завдань охоронної діяльності, що встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини та є найбільш поширеним способом реалізації адміністративних повноважень.
Адміністративні договори є одним із напрямків охоронної діяльності, що має визначений перелік переваг, але у сфері адміністративної діяльності ОВС адміністративні договори використовуються не часто.
Заходи адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це сукупність різноманітних прийомів та способів здійснення безпосереднього та цілеспрямованого впливу органів державного управління на підставі закріпленої компетенції і у відповідній формі на окремих об’єктів охоронної діяльності та саму охоронну діяльність в цілому.
Факти укладення між фізичними і юридичними особами договорів на охорону є основними заходами попередження у сфері охоронної діяльності. Якщо охоронні структури охороняють право власності та фізичних осіб, то це на порядок знижує імовірність посягання на життя і здоров’я фізичної особи, яка знаходиться під охороною, та при комплексному підході майже унеможливлює викрадення майна.
Адміністративно-запобіжні заходи у сфері охоронної діяльності, що застосовуються в діяльності органів державного управління – це комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти і не допускати правопорушення у сфері охоронної діяльності за різних надзвичайних обставин.
Потребують виключення ч. 3 п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 575 «Про затвердження положення про порядок застосування вогнепальної зброї» та ч. 4 ст. 15 Закону України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію», у відповідності до якої персонал охорони, як крайній захід, має право застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні злочину і яка намагається втекти.

РОЗДІЛ 3

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ У СФЕРІ ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

3.1. Межі адміністративної діяльності ОВС України щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності

У контексті реформування адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні і як наслідку модернізації всіх складових частин механізму відповідного регулювання, особливого значення набуває розгляд та визначення меж адміністративної діяльності ОВС України щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

Окремі аспекти визначення меж адміністративної діяльності ОВС України щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності розглядали в наукових працях учені в галузі адміністративного права — О.М. Бандурка, М.І. Бачило, В.В. Бугуйчук, А.С. Васильєв, В.В. Галунько, Т.С. Гончарук, М.І. Зубок, С.В. Ківалов, Л.Л. Попов, О.П. Угровецький, В.У. Хатуаєв, В.І. Шаповал та ін. Завдяки доробку зазначених вище вчених були розроблені принципи, функції та засоби адміністративної діяльності ОВС у сфері охоронної діяльності, які стали фундаментальною базою для подальших розробок у цьому напрямку. Поряд із цим, як в теорії, так і в практиці державотворення залишаються не врегульованими та потребують поглибленого додаткового дослідження вагомі проблеми формування понятійного у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності, а також окреслення чітких меж адміністративної діяльності ОВС України щодо регулювання охоронної діяльності. Самостійні монографічні дослідження щодо визначення меж адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності ОВС України не проводилися.

У найбільш загальному вигляді під терміном діяльність розуміють – специфічну людську форму відношення до оточуючого світу, зміст якої складає його цілеспрямовану та доцільну зміну та перетворення в інтересах людей; умови існування суспільства [173, с. 384-385]. Охоронна діяльність є комерційною, отже деякі її аспекти регулюються Податковим кодексом України [123]. Юридична діяльність є одним із різновидів діяльності та представляє собою складну високоорганізовану і динамічну систему соціально-політичного і правового механізму держави та суспільства в цілому. Вона поєднує в собі внутрішньо диференціальну єдність багатьох її складових елементів: мети і результату; суб’єктів і об’єктів державного управління; дій і процедур; методів і засобів їх здійснення. Які не тільки функціонально взаємодіють між собою, але й органічно поєднанні один із одним за допомогою розповсюдженої сітки генетичних та структурних, горизонтальних та вертикальних, координаційних та субординаційних, просторових та тимчасових управлінських зв’язків і відносин. Для юридичної діяльності характерним є те, що об’єднання компонентів в єдину систему здійснюється на основі двох факторів: мети діяльності суб’єктів та внутрішньої (процесуальної форми). При цьому елементами змісту юридичної діяльності виділяються: суб’єкти і об’єкти державного управління, методи і засоби їх здійснення та результати дій. Одним із центральних інтегруючих елементів змісту юридичної діяльності є суб’єкти такої діяльності [70, c. 7-9, 52-53], серед яких в сучасних умовах найбільш часто виділяють підрозділи та посадових осіб ОВС [132].

У правовій літературі з адміністративного права на юридичну природу адміністративної діяльності ОВС панують в цілому сталі погляди. Деякі вчені під адміністративною діяльністю ОВС розуміють врегульовану нормами адміністративного права їх виконавчо-владну діяльність, спрямовану на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, прав і інтересів юридичних осіб, громадської безпеки та боротьбу з правопорушеннями [6, c. 5-6]. Інші вчені в галузі адміністративного права визначають адміністративну діяльність як специфічну, виконавчо-розпорядчу, підзаконну, державну владну діяльність та здійснення охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження й припинення злочинів та інших правопорушень [7, c. 6]. Наступна група вчених вважає, що адміністративна діяльність ОВС — це специфічна виконавчо-розпорядча, підзаконна державно-владна діяльність з організації та здійснення охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження й припинення злочинів та інших правопорушень [8, c. 8-12].

На нашу думку, дещо специфічних поглядів та природу адміністративної діяльності притримувався Ю.І. Римаренко, який практично ототожнював адміністративну та поліцейську діяльність ОВС. За Ю.І. Римаренком, під час дослідження адміністративної діяльності мають розглядатися: поняття громадського порядку і конституційні основи його охорони; сутність та принципи адміністративної діяльності; її завдання і методи здійснення; основні форми участі громадян в охороні громадського порядку; суспільні відносини, що складаються у цій сфері, а також норми адміністративного права, які регулюють цю діяльність [4, c. 29].

Аналіз зазначених вище теоретичних поглядів провідних вітчизняних адміністративістів системи МВС України дає можливість стверджувати, що вони не заперечують, а органічно доповнюють один одного, формулюючи дефініції адміністративної діяльності ОВС. Що є природним, так як зміст адміністративної діяльності ОВС побудований на вагомій джерельні базі. В першу чергу, Законі України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію», відповідно до якого основними завданнями міліції щодо забезпечення безпеки осіб та охорони права власності є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; захист власності від злочинних посягань; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків [151].

По виконанню зазначених завдань КУпАП надав право ОВС суттєві владні повноваження щодо здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності [80, с. 21]. В організаційному плані у відповідності до Положення про МВС основними завданнями МВС України щодо забезпечення безпеки осіб та охорони права власності визначено: організацію і координацію діяльності ОВС щодо забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, організація охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів; здійснення на договірних засадах охорони майна незалежно від форми власності [146]. Тим самим, переважна кількість завдань, які стоять перед ОВС, носять адміністративний характер. Практично до адміністративної діяльності задіються усі особи рядового та начальницького складу ОВС.

Отже, ОВС щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності на основі адміністративно-правових норм забезпечують наступні основі завдання: 1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів; 2) попередження правопорушень та профілактики злочинів, припинення правопорушень і злочинів; 3) охорони на договірних засадах майна усіх форм власності; 4) здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності; 5) надання соціальної та правової допомоги громадянам; 6) сприяння державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них обов’язків.

Новітній зміст адміністративної діяльності міліції у сфері охорони права власності має будуватись на основі логічного методу аналізу поглядів учених, нормативних джерел у цій сфері та синтезу їх кращих надбань, що відповідають Європейським правовим стандартам для потреб правової демократичної держави з ринковою економікою [54, с. 109].

Адміністративна діяльність міліції щодо охорони права власності – це виконавчо-розпорядча діяльність підрозділів та посадових осіб ОВС України, яка полягає у виконанні визначених законодавством України підзаконних, державно-владних функцій, комплексу правових, організаційних, економічних, технологічних заходів, врегульованих нормами адміністративного права, спрямованих на забезпечення особистої безпеки громадян, захисту прав усіх суб’єктів права власності, боротьбу з іншими правопорушеннями в місцях несення служби та впровадження новітніх засобів охорони [54, с. 110].

Виходячи з таких міркувань, адміністративна діяльність ОВС щодо забезпечення безпеки осіб та охорони права власності – це врегульована нормами адміністративного права їх владно-розпорядча діяльність, спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів, охорони на договірних засадах майна усіх форм власності, здійснення адміністративних процедур щодо складання протоколів про адміністративні правопорушення та їх розгляду, виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень, надання соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них обов’язків.

В юридичній літературі існує стала точка зору, що в адміністративній діяльності ОВС доцільно виділяти два тісно пов’язаних між собою види: внутрішньосистемну (внутрішню) та зовнішню адміністративну діяльність [6, c. 5-6; 8, с. 8; 7, с. 6]. Внутрішньосистемна (внутрішня) адміністративна діяльність спрямована на забезпечення чіткого функціонування усіх підрозділів і служб організованої роботи співробітників ОВС, а також ефективне використання сил і засобів. Вона включає в себе: визначення структури штату ОВС; планування роботи; контроль і перевірку виконання; розповсюдження позитивного досвіду; добір, розстановку та виховання кадрів та ін. Тим самим, переважна частина адміністративної діяльності ОВС у сфері регулювання охоронної діяльності має зовнішню спрямованість, тобто, здійснюється у правовій формі та розповсюджується на не підпорядкованих по службі підрозділах та посадовими особам ОВС фізичних і юридичних осіб.

Аналіз вище зазначених джерел права дає можливість виділити наступні основі напрямки зовнішньої адміністративної діяльності ОВС щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності: 1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів; 2) забезпечення адміністративно-юрисдикційних проваджень; 3) безпосередня охорона права власності підрозділами міліції охорони; 4) участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам шляхом надання консультативних послуг; 5) сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності – здійснення процедур щодо ліцензування охоронної діяльності.

Таким чином, адміністративна діяльність ОВС у сфері регулювання охоронної діяльності — це врегульована нормами адміністративного права підзаконна, державно-владна, виконавча-розпорядча діяльність щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

Проблема забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів посідає провідне місце в системі адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності. Адже найвищою соціальною цінністю, згідно з Основним Законом нашої держави, є людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Відповідно посягання на життя і здоров’я людини має найбільший ступінь суспільної небезпеки та вимагає від працівників міліції найбільших зусиль у процесі адміністративної діяльності.

Як визначалось вище, безпосереднім суб’єктом забезпечення особистої безпеки фізичних осіб та їх захистом на договірних засадах займаються міліціонери спеціального підрозділу «Титан». Підрозділи міліції охорони «Титан» є складовою частиною ДСО при МВС України. Одним із основних їх завдань є здійснення на договірній основі охорони власності фізичних та юридичних осіб, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб від злочинних посягань, надання інших спеціальних охоронних послуг. Тим самим, спеціальні підрозділи міліції охорони «Титан» відіграють провідну роль у забезпеченні особистої безпеки громадян, захисті їх прав, свобод та законних інтересів у процесі адміністративної діяльності МВС України.

Таким чином, забезпечення безпеки фізичної особи в процесі адміністративної діяльності ОВС України характеризуються наступними аспектами: 1) здійснюється з метою забезпечення стану захищеності фізичної особи та її життєдіяльності від безпосередніх загроз життю, здоров’ю, тілесній неушкодженості, а також особистій свободі; 2) забезпечується тільки спеціальними високопрофесійними суб’єктами (СПМ «Титан»); 3) заходи щодо охорони фізичної особи розпочинаються тільки після укладення про це письмового договору; 4) особі, яка знаходиться під охороною та її охоронцям забороняється порушувати права, свободи та законні інтереси інших осіб, порушувати громадянський порядок.

Забезпечення адміністративно-юрисдикційних проваджень працівниками міліції є важливим напрямком зовнішньої адміністративної діяльності ОВС у процесі регулювання охоронної діяльності.

Тут слід звернутися до ст. 51 КУпАП: «Дрібне викрадення чужого майна». Зазначена норма права характеризується наступною внутрішньою будовою: диспозиція — дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати; санкція — тягне за собою накладення штрафу від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк від п’яти до десяти діб; гіпотеза — викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Частина друга в сучасних умовах має наступну редакцію: повторне протягом року вчинення правопорушення, передбаченого частиною першою, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, — тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк від десяти до п’ятнадцяти діб [78].

Як зазналось вище, у відповідності до ст. 252 КУпАП у справах про адміністративні правопорушення, уповноважені посадові особи ОВС мають право складами протоколи про адміністративні правопорушення, зокрема за ст. 51 КУпАП. Крім того, у відповідності до тієї ж статті органи цивільної охорони ДСО при МВС України можуть бути уповноважені власником підприємства, установи, організації, на складання протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 51 КУпАП. У відповідності ст. 221 КУпАП розгляд зазначеної категорії справ відноситься до повноважень районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів (суді) в залежності від місця скоєння правопорушення [78].

Таким чином, важливим чинником адміністративної діяльності у сфері регулювання охоронної діяльності є адміністративно-юрисдикційні провадження, що здійснюються посадовими особами ОВС України, в першу чергу, шляхом складання на осіб, які здійснили дрібне викрадення чужої власності протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 51 КУпАП.

Безпосередня охоронна діяльність підрозділів міліції охорони відіграє провідну роль у забезпеченні реалізації конституційного положення щодо рівноправності різних форм власності. Згідно зі ст. 13 Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом, отже, саме тому усі суб’єкти права власності мають право на забезпечення безпосередньої охорони права власності незалежно від її форми.

Із погляду визначення меж адміністративної діяльності ОВС України щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності в безпосередній охороні права власності найбільш значну роль займає ДСО при МВС України. Цей структурний елемент МВС України, що визначений у Постанові КМУ про ДСО при МВС України № 615 від 10 серпня 1993 р., як централізована система підрозділів, створених для охорони на договірних засадах об’єктів та іншого майна державної, колективної та приватної власності, майна іноземних держав, міжнародних організацій, напрямків зовнішньої адміністративної діяльності ОВС щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності [149].

ДСО при МВС України – спеціалізована структура, яка з 1952 року на високому професійному рівні забезпечує надійний захист майнових інтересів і життя громадян України. ДСО надає повний комплекс охоронних послуг. Під охороною ДСО – майже 95 тис. об’єктів і понад 92,5 тис. помешкань громадян. Під захистом ДСО квартири, офіси, магазини, великі торгівельні центри, важливі стратегічні об’єкти, дачні будинки тощо. В арсеналі ДСО найновітніша техніка, сучасна зброя, швидкісні авто – все, що допомагає її співробітникам ще ефективніше пильнувати спокій та добробут співвітчизників [48].

Безпосередньо та за участю працівників ДСО щороку припиняються понад 80 тис. злочинів. З метою більш активної участі громадян у попередженні злочинів і правопорушень, надання їм можливості негайно викликати міліцію підрозділами ДСО оснащено кнопками тривожної сигналізації та відповідними інформаційними написами 3085 місць термінового виклику. Для організації дистанційного контролю за оперативною обстановкою в місцях масового перебування громадян установлено 604 системи відеоспостереження. З метою вдосконалення порядку реагування на повідомлення про злочини та інші правопорушення в містах Києві та Харкові на базі підрозділів ДСО створені центри оперативного управління силами та засобами [48].

Таким чином, безпосереднє забезпечення безпеки фізичних осіб та охорона права власності здійснюється підрозділами міліції охорони, що в наш час забезпечують провідний вклад в дотримання прав свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб на договірних засадах і вносять вагомий вклад у профілактику інших правопорушень засобами адміністративного права.

Участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам у сфері охоронної діяльності шляхом надання консультативних послуг здійснюється усіма підрозділами громадської безпеки МВС України. При цьому вони приймають деяку участь у забезпеченні охоронної діяльності.

ДІМ є провідною службою МВС України, яка здійснює участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам у сфері охоронної діяльності. В першу чергу це забезпечується в процесі профілактичної роботи щодо попередження посягань на право власності [32, с. 283; 65, с. 5].

Таким чином, ДІМ серед ОВС України вносять деякий вклад в адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності. Це виражається в їх профілактичній роботі по попередженню правопорушень та майнових злочинів на дільниці, припинення майнових правопорушень та здійснення провадження щодо притягнення осіб, які скоїли дрібне розкрадання чужої власності, до адміністративної відповідальності за ст. 51 КУпАП.

Здійснення процедур щодо ліцензування охоронної діяльності є однією із основних частин адміністративної діяльності ОВС щодо регулювання охоронної діяльності.

Важливим чинником віктимологічної поведінки суб’єктів права власності є їх активні дії, направлені на створення умов для ускладнення особам, які схильні до скоєння майнових правопорушень, реалізувати свої протиправні наміри. Відповідно, значна кількість суб’єктів права власності доповнює правову форму охорони права власності організаційними засобами самоохорони. У цьому випадку власники майна (особи, які здійснюють управління ним) можуть застосовувати такі варіанти активної самоохорони: 1) здійснювати охорону майна особисто; 2) створити для цієї мети власну службу безпеки і доручити їй заходи щодо охорони права власності; 3) найняти для цієї мети ПОС, що здійснюють охоронну діяльність із забезпечення безпеки фізичних осіб і охорони права власності на основі отриманих у МВС України ліцензій. Розвиток ринкових відносин в Україні та врахування того, що охоронна діяльність характеризується такими чинниками як складність, відповідальність, постійність, є джерелом підвищеної небезпеки, призводять до того, що все більше власників майна для забезпечення охорони своєї власності користуються послугами професійних охоронних структур, які здійснюють охоронну діяльність на основі отриманих в МВС України ліцензій [29 с. 350].

Охорона права власності охоронними структурами здійснюється на основі цивільно-правових договорів і відноситься до сфери приватного права. Ст. 978 ЦК України «Договір охорони» визначає, що охоронець, який є суб’єктом підприємницької діяльності, зобов’язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються [185]. Проте, такий важливий напрямок політичної діяльності держави, як охоронний, не може здійснюватись приватними особами безконтрольно без застосування норм адміністративного права, які захищають публічний інтерес [29, с. 351].

На слушну думку В.І. Курила, у сфері охоронної діяльності держава створює відповідний механізм контролю, який має ознаки державного охоронного нагляду як різновиду адміністративного провадження [95, c. 54]. Адміністративне провадження – це дії учасників адміністративно-юрисдикційного процесу, врегульовані адміністративно-правовими нормами з вирішення конкретних справ, що виникають у процесі адміністративно-юрисдикційних відносин [21, c. 11].

Таким чином, державний охоронний нагляд — це адміністративно-юрисдикційні дії посадових осіб МВС України, які здійснюються з метою перевірки дотримання охоронними структурами ліцензійних умов у сфері забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

Поряд із цим ліцензування певних видів господарської діяльності є засобом державного регулювання у сфері господарювання, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних, соціальних прав громадян, держави і суспільства та національної безпеки держави в цілому. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. № 1775-III «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», дія якого поширюється на всі суб’єкти господарювання, що займаються наданням послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян [150].

Відповідно до Постанови КМ України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» МВС України є органом ліцензування, зокрема: щодо надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян [141]. Метою ліцензування охоронної діяльності є: здійснення єдиної державної політики в галузі охорони власності та охорони громадян; сприяння демонополізації в галузі охорони власності та охорони громадян за договорами, розвитку підприємництва і конкуренції; залучення коштів суб’єктів колективної та приватної форм власності до зміцнення охорони власності й охорони громадян за договорами; забезпечення законності в діяльності охоронних підприємств і громадян, суб’єктів підприємництва, високого рівня якості послуг із охорони, що ними надаються [158].

На нашу думку, доречним буде зазначити, що ліцензія – виданий компетентним органом державної виконавчої влади або місцевого самоврядування дозвіл на здійснення виду діяльності, яка на підставі чинного законодавства підлягає ліцензуванню (наприклад банківська, страхова, приватна медична тощо).

Відповідно до «Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян», затверджених Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва МВС України від 14 грудня 2004 р. за № 45/1501, під охоронною діяльністю розуміється діяльність із надання послуг, пов’язаних із охороною майна юридичних і фізичних осіб та забезпечення особистої безпеки фізичних осіб на підставі цивільно-правових угод [138].

Суб’єктами охоронної діяльності визначаються зареєстровані в установленому чинним законодавством України порядку юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які провадять господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізичні особи – підприємці, які отримали ліцензію на право здійснення господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян. Зазначений суб’єкт повинен забезпечити кадрові, організаційні та матеріальні ліцензійні умови [133].

Суб’єктом правовідносин у сфері ліцензування поряд із суб’єктом господарювання (ліцензіатом) та органом ліцензування виступає КМ України, як спеціально уповноважений орган із питань ліцензування, та експертно-апеляційна рада [27, с. 36]. Він здійснює загальне державне управління з реалізації державної політики у сфері ліцензування. У свою чергу рішення експертно-апеляційної ради мають характер експертних висновків і є обов’язковими для розгляду спеціально уповноваженим органом із питань ліцензування [150].

Наказ МВС України від 10 травня 1994 р. за № 92/301 визначив Департамент ДСО при МВС України та управління (відділи) ДСО при ГУМВС (УМВС) в АРК, м. Києва, м. Севастополя, областей — суб’єктами публічного управління, що уповноважені вести діловодство з питань ліцензування охоронної діяльності суб’єктів підприємництва [29, с. 353].

Рішення про відмову у видачі (продовженні строку дії) ліцензії може бути оскаржене суб’єктом підприємницької діяльності до адміністративного суду. Нагляд і контроль у сфері ліцензування за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у цій сфері здійснює спеціально уповноважений орган із питань ліцензування шляхом проведення планових і позапланових перевірок, і за результатами перевірки спеціально уповноважений орган із питань ліцензування складає акт [140].

Вище зазначені теоретичні положення та практична процедура здійснення контрольно-наглядової функції МВС України з ліцензування охоронної діяльності свідчать як про досягнення, так і про прогалини у правотворчому забезпеченні та правозастосовчій діяльності підрозділів і посадових осіб МВС України [99].

На погляд В.В. Галунька, до позитивних складових контрольно-наглядової діяльності у сфері ліцензування охоронної діяльності відносяться: по-перше, сам факт законодавчого визначення поняття ліцензійної діяльності та встановлення єдиних загальних правил щодо її здійснення; по-друге, законодавче визначення переліку видів господарської діяльності, яка підлягає ліцензуванню; по-третє, те, що перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензій, визначаються КМ України і є виключним. Одним із основних недоліків у роботі недержавних охоронних структур є низький професійний, культурний та правовий рівень більшості їх працівників, що безпосередньо виконують охоронні функції. Від такого практичного стану речей потерпають передусім власники майна, які не отримують від охоронних структур, у яких працюють низькокваліфіковані працівники, того захисту, на який розраховують при укладенні договору. Тим самим, на наш погляд, слушною є пропозиція В.В. Галунька, що впровадження індивідуального ліцензування фізичних осіб – охоронників, які перед початком практичної охоронної діяльності мають пройти обов’язкове навчання (самонавчання), здати тести та отримати від органу ліцензування сертифікат допуску до виконання охоронних функцій, а це позитивно вплине на забезпечення прав і свобод власників майна [29, с. 354-355].

Друга, на думку В.В. Галонька, причина незадовільного стану управлінського аспекту у сфері ліцензування охоронної діяльності лежить в організаційній площині діяльності МВС України, так як посадові особи ДСО при МВС України продовжують здійснювати діловодство у сфері ліцензування охоронної діяльності. В умовах жорсткої конкурентної діяльності це призводить, з одного боку, до прихованого порушення ними антиконкурентного законодавства, з іншого – неефективного контролю за сферою ліцензійної діяльності недержавних охоронних структур, так як будь-які їх рішення щодо позбавлення суб’єкта господарювання ліцензії, порушення ліцензійних умов наражається на опір із боку посадових осіб ліцензіата, оскільки неупередженість перевірки посадовими особами конкурента (посадовими особами ДСО при МВС України) незалежно від реального стану щодо дотримання суб’єктом ліцензійних вимог вважаються широким загалом осіб «замовленими» [29, с. 355; 96, c. 70; 66].

Тим самим ми підтримуємо погляди поважної когорти вчених про доцільність передачі від ДСО при МВС України повноважень щодо здійснення питань діловодства з ліцензування охоронної діяльності працівникам дозвільної системі МВС України [35, c. 104-107; 145; 183, c. 16]. При цьому треба погодитись із точкою зору В.В. Галунька, що з метою професійного неупередженого нагляду за ліцензуванням охоронної діяльності доцільно ввести у відділах дозвільної системи ГУМВС (УМВС) України в АРК, містах Києві та Севастополі, областях посади інспекторів охоронного нагляду [29, с. 356].

Таким чином, однією із основних складових частин адміністративної діяльності ОВС щодо регулювання охоронної діяльності є здійснення процедур щодо ліцензування охоронної діяльності. Відповідно до Постанови КМ України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» МВС України є органом ліцензування, зокрема щодо надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг із охорони громадян [141].

Контрольно-наглядова функція МВС України щодо ліцензування охоронної діяльності – це владно-розпорядча діяльність підрозділів і посадових осіб МВС України, яка направлена на створення комфортних та безпечних умов для фізичних осіб, які знаходяться під охороною, власників майна деяких інших осіб та публічного інтересу держави і суспільства, шляхом здійснення заходів щодо ліцензування діяльності професійних охоронних структур, контролю за дотриманням ними ліцензійних умов із застосуванням у випадку їх порушення засобів адміністративного впливу включно до адміністративного примусу [29, c. 359].

Таким чином, межі адміністративної діяльності ОВС щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності лежать у площині нижче вказаних параметрів: 1) забезпечення особистої безпеки громадян підрозділами «Титан» ДСО при МВС України; 2) забезпечення адміністративно-юрисдикційних проваджень за ст. 51 КУпАП міліцією охорони, ДІМ та деякими іншими службами міліції; 3) безпосередня охорона права власності підрозділами міліції ДСО при МВС України; 4) надання консультативних послуг щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності; 5) здійснення ліцензування охоронної діяльності недержавних охоронних підприємств та контролю за діяльністю підрозділів ДСО при МВС України.

3.2. Досвід адміністративної діяльності поліції країн Європейського Союзу щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності

В умовах прагнення вітчизняного суспільства до європейських цінностей, потреби зближення наших правових систем, все більшої нагальності набуває проблема приведення охоронної діяльності в Україні до стандартів Європейського Союзу. Україна направляє вектор свого розвитку в європейську спільноту, через це є частиною інтеграційних процесів, що безпосередньо пов’язані з розвитком у ній громадянського суспільства та утвердженням її як молодої незалежної країни, що займає гідне місце на світовій арені [58, с. 178]. О.Ю. Синявська в своїх працях слушно зазначає, що в наш час одним із основних напрямків діяльності держави стало розроблення відповідної законодавчої бази, спрямованої на забезпечення прав і свобод людини, а також створення механізму реалізації цього законодавства [168, с. 3]. На думку М.І. Неліпи, О.О. Мережко, формування нового світового порядку, фундаментом якого є права людини та примат міжнародного права в міждержавних відносинах, наполегливо вимагає розробки нових підходів до проблеми запобігання та боротьби зі злочинами проти прав і свобод особистості [106, с. 171]. Слушною при цьому є думка І.С. Крилової, що за час свого існування Європейський Союз став впливовою організацією країн Західної Європи, має значний вплив на економіку і політику не тільки цих країн, але й, можна без перебільшення сказати, усього світу [94, с. 59]. Залучення України до програм Європейського Союзу та тісне співробітництво МВС України з правоохоронними органами країн членів Європейського Союзу, міжнародними правоохоронними організаціями в сфері юстиції та внутрішніх справ розглядається у спільних актах Європейського Союзу та України як важлива передумова створення в Європі простору безпеки, стабільності, громадського порядку [94, с. 3].

Проведений аналітиками Європейського Союзу аналіз адміністративної діяльності поліції у сфері регулювання діяльності індустрії приватних охоронних підприємств у 27 країнах Європейського Союзу дає можливість виділити наступні успіхи, недоліки та шляхи подальшого розвитку охоронної діяльності. За останні три десятиліття у приватному секторі безпеки в 27 державах-членах Європейського Союзу — накопичений значний досвід, який свідчить про значне зростання активності як за кількістю підприємств, так і за якістю надання охоронних послуг.

Станом на 1 січня 2005 р. у приватному секторі безпеки працювало більше персоналу, ніж перебувало на службі в поліції, а в більшості держав ці показники значно переважали чисельність поліції. У порівнянні з населенням, можна відзначити, що кількість персоналу охорони співвідноситься до загальної кількості населення країн Європейського Союзу приблизно у пропорції 1/500. Наприклад, за даними управління статистики ФРН кількість приватних охоронних фірм у період з 1992 до 2002 року зросла з 1 290 до 2 748. Число персоналу охорони збільшилася в них, відповідно до даних Федерації німецьких приватних охоронних компаній, в період з 1993 до 2003 року з 101 000 до 170 000 осіб [204]. Що є цікавим, значні адміністративні зусилля поліції та громадськості зосереджені на тому, щоб співробітники поліції та військовослужбовці, які вийшли на пенсію, знаходили собі роботу в приватних охоронних підприємствах. Приватні охоронні компанії ФРН працюють також за кордоном, наприклад, вони здійснюють підготовку персоналу цивільної охорони в Лівії [192].

В адміністративній діяльності поліції країн Європейського Союзу виділяється дві, на перший погляд, взаємно протилежні тенденції: по-перше, у державах-членах Європейського Союзу, професійні охоронні структури знаходяться під пильним адміністративним державним контролем, наприклад, у республіці Польща до обов’язків поліції згідно з Законом «Про поліцію», прийнятим 6 квітня 1990 року, належить контролювати муніципальну й міську охорону, а також приватні охоронні агентства [161, с. 82-83]; по-друге, одночасно виконавча влада пропонує їм широкий спектр соціального діалогу, що відіграє важливу роль у забезпеченні функціонування приватних охоронних структур. У ФРН зазначене офіційно оформлено у вигляді адміністративного договору між МВС ФРН та асоціаціями приватних охоронних структур «Декларація про принципи взаємодії між поліцією і приватними охоронними підприємствами», в якій зокрема, зазначається, що забезпечення громадської безпеки і порядку є обов’язком держави й особливо поліції. Зазначений двохвимірний підхід до регулювання охоронної діяльності характеризується в Західноєвропейській науці поліцейської діяльності як аксіоматичний [193]. Наприклад, для підвищення рівня громадської безпеки в місті Бремені Німецька Федеральна асоціація приватних охоронних підприємств і поліція міста Бремена уклали угоду про співробітництво, що дозволило оперативно забезпечити надання інформації в поліцію з питань скоєння протиправних учинків та вжиття заходів по них. При цьому правопорушення можуть присікатися силами самих охоронних структур, але, як правило, це взаємна праця охоронних підприємств та поліції [200]. Інший приклад із землі Саксонії, з метою захисту громадян існує тісна співпраця між органами поліції й приватними охоронними компаніями. Формально зазначене оформлено своєрідним адміністративним договором у виді декларації про принципи між поліцією і приватними охоронними підприємствами, які представляють приватний сектор безпеки. За допомогою чого приватний сектор безпеки скоригований поліцією на зміцнення загального правопорядку попередження та присікання правопорушень [197]. У ФРН приватні охоронні підприємства вносять вагомий внесок у національну безпеку в Німеччині [207].

В цілому, на думку поліцейських чиновників МВС ФРН, адміністративно-правова співпраця поліції і приватних охоронних структур забезпечує високий рівень ефективності забезпечення громадського порядку та охорони права власності. Так, як персонал охорони постійно знаходиться в центрі місць, які мають підвищені криміногенні властивості (банки, ювелірні магазини, громадський транспорт, місця іншого зосередження осіб із значними матеріальними цінностями) й оперативно самостійно чи у взаємодії з поліцією забезпечують попередження та присікання протиправних вчинків [200].

Отже, в країнах Європейського Союзу співпраця спеціальних громадських організацій, створених приватними охоронними підприємствами (персоналом охорони) і поліції, є досить плідною. Формально вона забезпечується шляхом укладення адміністративних договорів у різних формах, що позитивно впливає на рівень забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

В юридичному аспекті більшість держав-членів Європейського Союзу, за винятком Австрії та ФРН, врегульовують суспільні відносини у сфері охоронної діяльності на основі спеціалізованого законодавства. Традиційно в ньому розглядаються наступні питання охоронної діяльності: порядок забезпечення безпеки фізичних осіб; охорони майна (рухомого, нерухомого); охорони грошових коштів; охорони за допомогою центрів тривожного реагування; проектування, монтаж і технічне обслуговування засобів і систем сигналізації. Так, наприклад, в республіці Польща діє спеціалізований закон від 26 липня 1996 № 1/26 «Про захист осіб та майна». Цей закон містить дев’ять розділів: загальні положення; об’єкти та вантажі, що підлягають обов’язковій охороні; послуги із внутрішньої безпеки; принципи ведення господарської діяльності у сфері надання послуг із охорони осіб та майна; контроль над охоронною діяльністю; кваліфікаційні вимоги до персоналу охорони; спеціальні засоби, що застосовуються персоналом охорони; нагляд за спеціалізованими озброєними охоронними формуваннями та станом охорони територій, об’єктів та устаткування, які ними охороняються; кримінальні положення; порядок внесення змін, перехідні та прикінцеві положення. Всього закон містить 58 статей, у яких закріплено порядок охорони майна та людей, що здійснюється в республіці Польща. Зокрема, згідно із ним визначається, що захист людей та майна здійснюється в Польщі у таких формах: 1) прямий фізичний захист: а) постійний або тимчасовий; б) у складі груп швидкого реагування, що надходять із об’єктів охорони за допомогою електронних пристроїв і систем сигналізації; в) шляхом супроводу грошових коштів та інших цінностей або небезпечних речовин; 2) технічної охорони, яка складається із: а) встановлення електронного устаткування і систем сигналізації, технічного її обслуговування та ремонту; б) установки механічного устаткування [206].

Крім того, у більшості країн на законодавчому рівні (за винятком Чеської Республіки та Кіпру) до компетенції приватних охоронних структур віднесені заходи щодо безпеки фізичних осіб та їх майна в аеропортах та літаках під час польотів [199].

Досить специфічно врегульовані питання охоронної діяльності в законодавстві Іспанії. В ній охоронна діяльність розглядається в контексті громадської безпеки і забезпечується спеціальним законом, який регулює не в цілому питання охоронної діяльності, а безпосередньо відносини, що пов’язані зі спектром дій персоналу охорони. Так, відповідно до закону Іспанії від 30 липня 1992 р. LEY 23/1992 «Про співробітників приватних охоронних служб безпеки» та інших нормативних актів, регулювання охоронної діяльності відбувається в рамках контролю держави за функціонуванням приватних служб безпеки з метою підтримки громадського порядку та захисту людей і майна. У зв’язку з цим контроль за приватними службами безпеки входить до компетенції місцевої адміністрації через підпорядковані їй служби поліції [202]. Що стосується Австрії, то забезпечення безпеки фізичних осіб і охорони права власності на договірних засадах регулюються нормами комерційного права, а у ФРН — статтями промислового кодексу [199].

Таким чином, законодавство, що діє в країнах Європейського Союзу та регулює суспільні відносини у сфері охоронної діяльності, можна назвати спеціалізованим, адже в більшості держав-членів існують специфічні діючі закони, що в юридичному аспекті регулюють питання забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності [53].

У відповідності до національного законодавства країн Європейського Союзу органами адміністративного впливу на приватні охороні структури визначені МВС, Міністерство юстиції. Виключенням із цього правила є Чеська Республіка, в якій зазначені функції покладені на Міністерство промисловості. Усі країни-члени Європейського Союзу, за винятком Ірландії, від суб’єкта господарювання перед початком надання охоронних послуг вимагають отримати обов’язкову ліцензію, яка видається державними органами на певний термін. У більшості випадків дозвіл видається поліцією або єдиним загальнонаціональним департаментом ліцензування. Іншими відповідальними органами державного управління у цій сфері визначаються, як правило, Міністерство праці, місцеві адміністрації, а в деяких країнах — міністерства оборони [199].

Наприклад, у республіці Польща згідно із законом від 26 липня 1996 № 1/26 «Про захист осіб та майна», щоб розпочати господарську діяльність у сфері послуг охорони осіб та майна, треба отримати ліцензію. У ст. 16 цього закону вказано, що МВС за поданням відповідного воєводського коменданта провінційної поліції уповноважене надавати або відмовити у видачі дозволу на господарську діяльність у сфері послуг з охорони осіб та майна. Ліцензія видається за заявою 1) підприємця, який є фізичною особою, якщо вищезгадана особа має індивідуальну ліцензію другого ступеня; 2) фізичній особі, що має індивідуальну ліцензію другого ступеня уповноваженій юридичною особою здійснювати управління у сфері охорони фізичних осіб та майна. МВС визначає процедури видачі ліцензії. Міністр внутрішніх справ може делегувати свої повноваження із зазначених вище питань Головному коменданту поліції, який у свою чергу наділений правом доручити здійснення контролю за професійними охоронними підприємствами воєводським комендантам поліції [206].

В Іспанії порядок регламентації ліцензування охоронних підприємств та контролю за ними здійснюється у відповідності до Королівського указу від 9 грудня 1994 р. Real Decreto 2364 «Регулювання діяльності приватної охорони», у відповідності до якого охоронна діяльність здійснюється на основі ліцензії (мандату). Визначаються вимоги до приватних охоронних компаній, встановлюється відповідальність за порушення цих вимог. При цьому зазначається, що приватні охоронні підприємства є відповідальними перед автономною громадою за захист людей та майна і підтримку громадського порядку. Так, як у відповідності до конституції Іспанії територіальний устрій побудований за типом «Регіональної унітарної держави», коли кожний автономний регіон має широкі повноваження, свої власні виконавчі органи, законодавчі збори [191]. Відповідно, саме виконавчим органам автономного регіону центральна влада делегувала функції стосовно видачі ліцензії на здійснення охоронної діяльності, зокрема право здійснювати контроль за діяльністю професійних охоронних структур. Це здійснюється через органи Міністерства юстиції, МВС на місцях та адміністрацію губернаторів. Поряд із цим, провідне місце у цій системі належить поліції та Національній гвардії, так як саме на них покладено виконання наказів, вказівок, спостереження за персоналом охорони та охоронними підприємствами в цілому. Зокрема, Головне управління Національної гвардії в різних формах здійснює повноваження з контролю над діями персоналу приватних охоронних структур. Охоронні компанії у формі юридичної особи протягом п’ятнадцяти днів зобов’язані повідомляти органи внутрішніх справ про будь-які зміни у засновницьких документах [202].

У більшості держав орган ліцензування (поліція, орган міністерства юстиції) має право накладати на порушників режиму охоронної діяльності адміністративні санкції — від штрафу до призупинення (позбавлення) ліцензій. Наприклад, у республіці Польща у ст. 29 закону «Про захист осіб та майна» зазначено, що у випадку надходження інформації про те, що проти працівника охорони порушено кримінальну справу за фактом зазіхання на життя, здоров’я та майно, воєводський комендант поліції на час прийняття остаточного рішення у справі призупиняє права, зазначені в індивідуальній ліцензії [206]. А в Іспанії, тяжкими правопорушеннями у сфері охоронної діяльності визнаються: а) надання охоронних без ліцензії, або персоналом, який не має необхідної кваліфікації; б) порушення положень щодо зберігання зброї; в) порушення детективом права особи на честь, особисту або сімейну таємницю, порушення таємниці зв’язку; г) засудження охоронника за вчинення умисного злочину при виконанні ними своїх повноважень; д) відмова від надання допомоги чи співпраці з правоохоронними органами під час досудового та судового слідства у кримінальних справах. До правопорушень середньої тяжкості відносить: а) виконання персоналом охорони функцій або послуг, які перевищують отриману кваліфікацію; б) зловживання при здійсненні своїх функцій, що пов’язані з громадянами; в) образливі, довільні або дискримінаційні вчинки, що пов’язані з фізичним або моральним насильством; г) відсутність поваги до честі та гідності особистості; д) здійснення охоронної діяльності, що пов’язана з політичними конфліктами, передачею інформації іншим особам про своїх клієнтів або про об’єкти, що охороняються; е) порушення профспілкових прав персоналу охорони; є) неподання звіту до ОВС відомостей про діяльність приватних детективів; ж) неповідомлення про злочини, судове переслідування щодо персоналу охорони. До дрібних правопорушень у сфері охоронної діяльності в Іспанії відносяться малозначні проступки, наприклад, нетактовне поводження з громадянами. За вчинення правопорушень середньої тяжкості контролюючі органи можуть накладати на суб’єкт охоронної діяльності наступні санкції: а) штраф у розмірі від 50 000 до 500 000 євро; б) тимчасове призупинення дії ліцензії на строк, що не перевищує одного року. За вчинення дрібних порушень контролюючі органи можуть накладати на суб’єкт охоронної діяльності такі санкції: а) попередження; б) штраф у розмірі до 50 000 євро. Відповідні санкції має право накладати: Міністр внутрішніх справ щодо остаточного позбавлення ліцензії; директор Національної гвардії за здійснення тяжких правопорушень; Генеральний директор поліції автономної території за порушення середньої тяжкості; губернатори провінцій накладають санкції за дрібні порушення. Санкції під час розгляду відповідних рішень накладаються відповідно до адміністративно-процесуального законодавства республіки Іспанія [196]. Крім того, за здійснення визначених у країнах суспільно небезпечних діянь у сфері охоронної діяльності винні посадові особи та персонал охорони може бути притягнутий до кримінальної відповідальності [199].

Таким чином, поліцейська діяльність щодо ліцензування охоронної діяльності в країнах Європейського Союзу характеризується наступними рисами: 1) носить підзаконний владно-розпорядчий характер; 2) містить вимогу від суб’єкта господарювання перед початком надання охоронних послуг отримати обов’язкову ліцензію, яка видається державними органами на певний термін, тобто, щоб розпочати господарську діяльність у сфері послуг охорони осіб та майна, треба отримати ліцензію (концесію, дозвіл, мандат); 3) у більшості випадків дозвіл видається поліцією або єдиним загальнонаціональним департаментом ліцензування, іншими відповідальними органами державного управління визначаються Міністерство праці, місцеві адміністрації, Національна гвардія, міністерство оборони тощо; 4) у більшості держав орган ліцензування має право накладати на порушників режиму охоронної діяльності адміністративні санкції — від штрафу до призупинення (позбавлення) ліцензій.

Отже, поліцейська діяльність щодо ліцензування охоронної діяльності в країнах Європейського Союзу – це підзаконна владно-розпорядча діяльність поліції, що вимагає від суб’єкта господарювання перед початком надання охоронних послуг отримати обов’язкову ліцензію (концесію, дозвіл, мандат, в різних країнах — різні назви), при дотриманні визначених ліцензійних умов, яка видається поліцією на певний термін та характеризується наявністю в органу ліцензування права накладати на порушників режиму охоронної діяльності адміністративні санкції (від штрафу до позбавлення ліцензій).

Важливим чинником адміністративної діяльності країн-членів Європейського Союзу у сфері охоронної діяльності є визначення кваліфікаційних вимог до персоналу охорони. Законодавство більшості країн вимагає, щоб персонал охорони мав високі ділові та особисті якості, забороняє приймати на роботу осіб, які мають судимість. При здійсненні охоронних послуг персонал охорони має бути в уніформі та мати посвідчення. До зайняття охоронною діяльністю у більшості країн допускаюся особи, яким виповнилось 18 років. Поряд із цим в Естонії зазначений мінімальний вік становить 19 років, у Литві, Польщі та Словаччині — 21 рік.

Майже всі держави-члени розробили правові рамки для індустрії приватних служб безпеки. При цьому усі держави-учасники Європейського Союзу впроваджують у діяльність професійних охоронних структур мінімальні стандарти професійної кваліфікації [199]. Наприклад, у республіці Польща до виконання охоронних функцій допускається персонал охорони, який отримав індивідуальну ліцензію першого чи другого ступеня. Ліцензія першого ступеня необхідна персоналу охорони, який здійснює супровід грошових цінностей, інших цінностей, небезпечних предметів; забезпечення безпеки фізичних; здійснення нагляду і контролю за роботою відомчих служб безпеки [206]. Право на отримання ліцензії другого ступеня мають особи, які мають польське громадянство або громадянство іншої держави, яка є дійсним членом Європейського Союзу; вільно володіє польською мовою; досягла віку — 21 року; закінчила середню школу; має повну дієздатність; не була засуджена за умисний злочин; має врегульовані стосунки із військовою службою [206]. Право на отримання індивідуальної ліценції працівником фізичної охорони першого ступеня може особа, яка додатково до вищезазначених вимог має позитивну характеристику, видану комендантом відповідного комісаріату поліції; фізично та психічно здатна виконувати завдання, що підтверджено лікарською довідкою; закінчила курси працівників охорони першого ступеня і склала екзамен відповідній комісії або надала довідку про бездоганну службу в Бюро охорони Уряду протягом не менше 15 років [206]. Індивідуальну ліцензію видає або відмовляє у видачі, визнає тимчасово недійсною та анулює у формі адміністративного рішення відповідний воєводський комендант поліції за місцем проживання фізичної особи. Ліцензія видається на необмежений термін. За видачу ліцензії здійснюється оплата. Міністр внутрішніх справ визначає зразок ліцензії працівника фізичної охорони та ліцензії працівника технічного забезпечення, а також порядок їх видачі; режим та частоту видачі органами поліції характеристик на працівників охорони [206].

У відповідності до ст. 10 Закону Іспанії від 30 липня 1992 р. № 23 «Про співробітників приватних охоронних структур» для персоналу охорони ставляться наступні вимоги: бути громадянином однієї з держав-членів Європейського Союзу або держави-учасниці Угоди про Європейський економічний простір; бути повнолітнім; мати фізичні та розумові здібності, необхідні для виконання обов’язків; здати відповідні тести, щоб продемонструвати знання та навички, які необхідні для здійснення своїх функцій; не мати судимості; бути придатним до служби у збройних силах. В цілому персонал охорони перед початком практичної охоронної діяльності повинен отримати індивідуальну ліцензію (дозвіл) від органу Міністерства внутрішніх справ, який видається за клопотанням суб’єкта охоронної діяльності. Громадяни держав-членів Європейського Союзу або держав-учасниць Угоди про Європейський економічний простір, чия кваліфікація і професійна підготовка була отримана в одній із цих держав, можуть виконувати приватні охоронні функції та надавати свої послуги приватним службам безпеки в Іспанії. Але тільки після перевірки органом Міністерства внутрішніх справ, коли буде підтверджено, що вони відповідають наступним вимогам: володіють ступенем акредитації або сертифікатом, виданим компетентними органами будь-якої держави-члена Європейського Союзу або держави-учасниці Угоди про Європейську економічну зону; продемонстрували знання, професійну підготовку та практичні навички достатні для здійснення охоронної діяльності в Іспанії; володіють достатніми знаннями іспанської мови [196].

Таким чином, мінімальними стандартами професійної кваліфікації персоналу охорони щодо надання послуг із забезпечення безпеки фізичних осіб та майна є : 1) досягнення певного віку, який у різних країн входить у вікові межі від — 18 років до 21 року, в деяких країнах охоронну діяльність можна розпочинати з 18 років, в інших — з 21 року (віковий ценз); 2) фізична та психічна здатність виконувати завдання, що підтверджено лікарською довідкою; 3) мати повну середню освіту; 4) відсутність судимості за навмисні злочини; 5) позитивна характеристика про наявність високих ділових та особистих якостей; 6) володіння відповідним ступенем акредитації або сертифікатом, виданим компетентними властями будь-якої держави-члена Європейського Союзу або держави-учасниці Угоди про Європейську економічну зону на отримання індивідуальної ліцензії щодо здійснення функцій із забезпечення безпеки фізичних осіб і охорони майна; 7) володіють достатніми знаннями відповідної мови; 8) мати врегульовані із військовою службою у збройних силах відносини; 9) при здійсненні охоронних послуг персонал охорони має бути в уніформі та мати посвідчення.

Отже, наявність мінімальних стандартів професійної кваліфікації персоналу охорони щодо надання послуг із забезпечення безпеки фізичних осіб та майна є досить прогресивним явищем у правовому просторі Європейського Союзу. В Україні слід також на законодавчому рівні утвердити мінімальні стандарти професійної кваліфікації персоналу охорони, які б позитивно вплинули на підбір персоналу та наявність у нього відповідних якостей для надання послуг із забезпечення безпеки фізичних осіб та майна.

Хоча в країнах-учасниках Європейського Союзу не встановлено єдиного спеціального органу, який здійснює навчання персоналу охорони приватної служби охорони, тим не менш, приблизно 60% держав-членів вимагають від персоналу охорони проходження базової спеціальної підготовки. Ця підготовка може організовуватись як самими охоронними підприємствами, так і у спеціалізованих коледжах. Інший приклад, у ФРН навчання не є обов’язковим, але, як правило, персонал охорони його проходить у спеціалізованих коледжах, так як персоналу охорони потрібна тверда базова підготовка, щоб здати обов’язковий іспит у Торгово-промисловій палаті. Під час підготовки до екзамену вони опановують різні сфери охоронної діяльності відповідно до завдань, що ставляться перед особами, які мають складати іспит. Підготовка відбувається за напрямками: правова та організаційна охорона; безпека та використання спеціальних засобів і техніка безпеки; обов’язки працівників охорони і сервісно-етичні правила поведінки персоналу охорони. У якості викладачів запрошуються теоретики поліцейського права та практики органів державної влади, які мають багаторічний досвід роботи у зазначеній сфері. У деяких землях програма навчання має бути затверджена органом ліцензування (поліцією або місцевими органи влади) [194]. Наприклад, в університеті «Управління поліції та безпеки» міста Гамбурга програма включає кілька модулів, які забезпечують потреби приватних служб безпеки [190]. В Іспанії згідно з наказом МВС від 7 липня 1995 р. «Про діяльність МВС у сфері персоналу приватної безпеки» визначаються загальні професійні навчальні модулі для підготовки приватних охоронців та охоронників, сторожів об’єктів вибухових речовин, методичні матеріали для підготовки приватних детективів. Особлива увага звернута на професійну підготовку зазначених осіб щодо зберігання, носіння та застосування вогнепальної зброї [198].

Отже, більшість із 27 країн-учасниць Європейського Союзу вимагають від персоналу охорони проходження базової спеціальної підготовки, але в країнах-учасницях Європейського Союзу не встановлено єдиного спеціального органу, який здійснює навчання персоналу охорони приватної служби охорони. Підготовка може організовуватись як самим охоронними підприємствами, так і у спеціалізованих коледжах, як правило, приватної форми власності.

Що стосується використання персоналом охорони вогнепальної зброї при здійсненні охоронної діяльності, то тут треба відзначити наступне. Використання приватними охоронними структурами вогнепальної зброї заборонено тільки в чотирьох країнах-учасниках Європейського Союзу: Данія, Франція, Нідерланди та Велика Британія. В інших країнах персонал охорони приватних охоронних структур має законодавче право на носіння та використання вогнепальної зброї при забезпеченні безпеки фізичних осіб та охорони права власності. Реєстрація вогнепальної зброї та контроль за її зберіганням забезпечується самими охоронними підприємствами та поліцією. Наприклад, у республіці Польща детально режим зберігання носіння та застосування вогнепальної зброї визначений Главою 7 «Нагляд за спеціалізованими озброєними охоронними формуваннями та станом охорони територій, об’єктів та устаткування, які ними охороняються» закону від 26 липня 1996 № 1/26 «Про захист осіб та майна». В ньому визначається, що начальник поліції здійснює нагляд за діяльністю спеціалізованих озброєних оборонних формувань: правил і способів виконання завдань щодо захисту людей і майна; способів застосування працівниками вищезгаданих формувань засобів примусу або вогнепальної зброї; наявності у працівників охорони необхідної кваліфікації [206]. Зазначені положення деталізує Закон республіки Польща від 21 травня 1999 р. № 53 «Про зброю і боєприпаси», який, зокрема, визначає порядок надання і скасування дозволів на зброю приватним охоронним підприємствам, придбання, зберігання, носіння, перевезення та застосування. У Главі 2 цього Закону визначено терміни й умови надання та анулювання ліцензій на зброю та утилізації зброї і боєприпасів, а також терміни й умови видачі, відкликання ліцензії на зброю, її реєстрацію, а також знищення зброї та боєприпасів.

Вогнепальна зброя і боєприпаси можуть бути у володінні на підставі ліцензії, виданої відповідними начальниками поліції у місцях реєстрації охоронних підприємств. Ліцензія може бути видана для захисту в особистих цілях або для забезпечення безпеки інших осіб та майна. Компетентний орган поліції може видавати ліцензію, в якій підтверджується законність наявності цієї зброї у її власника, обмежувати або виключати можливість носіння цієї зброї. Згідно з Європейською хартією щодо вогнепальної зброї обов’язковою є інформація про: 1) особу, що має вогнепальну зброю, у тому числі: а) її ім’я; б) дату і місце народження; в) адресу, місце проживання. Ліцензія видається на підставі адміністративного рішення. Дозвіл має передбачати: 1) мету, з якою його було видано; 2) вид зброї; 3) кількість одиниць зброї. Покупець зброї зобов’язаний зареєструвати її протягом 5 днів. Реєстрація відбувається компетентними органами поліції на підставі документів про придбання зброї. Ліцензії на зброю не надаються якщо: 1) особі не виповнився 21 рік; 2) особа має психічний розлад; 3) особа продемонструвала можливість психологічної неурівноваженості; 4) має залежність від алкоголю, наркотичних, психотропних речовин; 5) не має постійного місця проживання на польській території; 6) якщо існує обґрунтоване побоювання, що вона може застосовувати зброю в цілях, що суперечать інтересам безпеки або громадського порядку, зокрема, визнана винною за остаточним рішенням суду за злочин, насильство або проти особи порушено кримінальну справу за вчинення злочину. Особі, яка бажає отримати ліцензію на зброю, необхідно скласти іспит перед комісією, призначеною компетентним органом поліції зі знанням правил, що регулюють володіння та використання зброї, а також можливість застосування такої зброї. Свідоцтво на зброю може бути видано підприємцям, які мають ліцензію на здійснення діяльності у сфері захисту людей і майна, якщо ця зброя необхідна для використання на місцях і у формі, зазначеній у концесії [205].

Закон Іспанії «Про зброю» визначає, що надання ліцензії приватним охоронним підприємствам здійснюється «Постійною міжвідомчою комісією про зброю і вибухові речовин», що діє як дорадчий орган із делегованими державними функціями при поліції. Ліцензії видаються двох видів: перший – дозвіл на конкретних охоронців для здійснення ними охоронних функцій із використанням рушниць; другий, коли надаються послуги із охорони важливих об’єктів, що перешкоджає використанню габаритних засобів, то Генеральний директорат національної гвардії може видати дозвіл на використання спеціальної короткоствольної зброї [201]. Крім того, Закон Іспанії від 30 липня 1992 р. № 23 «Про особисту безпеку» встановлює, що дозвіл на використання зброї персоналом приватної охорони видається, якщо вони мають фізичні та розумові здібності, необхідні для виконання своїх функцій [203]. Його уточнює королівський указ від 9 грудня 1994 р., Real Decreto 2364 «Регулювання діяльності приватної охорони», в якому зазначається, що вогнепальна зброя персоналом охорони має застосовуватись при забезпеченні фізичних осіб та майна обґрунтовано.

Отже, в більшості країн Європейського Союзу дозволяється використання зброї персоналом приватних охоронних структур, але порядок її видачі, застосування, зберігання, знаходиться в рамках чіткої регламентації та контролю, як правило, органів поліції, що позитивно впливає на рівень забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

Інше важливе питання охоронної діяльності, що знайшло детальне врегулювання у законодавстві країн-учасниць Європейського Союзу, це порядок застосування такого засобу адміністративного примусу, як використання собак. Воно регулюється жорсткими правилами: собаки мають бути навчені, бути зареєстровані та мати встановленого взірця посвідчення. Крім того, наприклад у Греції забороняється використання собак в громадських місцях або місцях, що доступні для громадськості. Важливим чинником демократизації Європейського громадянського суспільства є розуміння другого аксіоматичного твердження охоронної сфери. В усіх державах-членах працівники приватних підприємств безпеки об’єднуються у спілки. Представники приватного сектору безпеки організували асоціації з роботодавцями. Більшість країн розробили офіційний соціальний діалог між приватними охоронними структурами та поліцією.

Отже, підсумовуючи матеріал досвіду адміністративної діяльності поліції країн Європейського Союзу щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності, на нашу думку, в Іспанії охоронна діяльність розглядається в контексті громадської безпеки, регулюються відносини не охоронної діяльності, а відносини, які безпосередньо пов’язані зі спектром дій персоналу охорони. В ФРН адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності здійснюється в рамках тісного зв’язку з громадськістю, а в республіці Польща багато схожих із нашою державою моментів, адміністративно-правове регулювання охоронної діяльності характеризується тим, що поряд із державною дозволяється діяльність недержавних охоронних структур, при цьому перші знаходяться в привілейованому стані.

3.3. Напрями удосконалення законодавства та адміністративної діяльності у сфері надання охоронних послуг

Наявність ефективних та демократичних важелів адміністративно-правового забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності вимагає більш детального законодавчого врегулювання. Це підтверджується ще й тим, що тільки 10,2 % опитаних громадян вважають стан забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності високим, а 14,9 % визнали його незадовільним [Додаток А]. Саме з цією метою необхідно вдосконалити законодавство у сфері адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності. Для втілення в життя зазначеного, слід внести низку змін і доповнень до діючих нормативно-правових актів України та одночасно врегулювати законодавчі прогалини у цій сфері.

Зокрема, на слушну думку В.В. Крутова та Г.П. Новицького, нині надання приватних безпекових заходів здійснюють як фізичні, так і юридичні особи. Їх діяльність з одного боку підпадає під визначення підприємницької, однак із другого, у сфері недержавної системи безпеки, виникають та діють громадські організації, діяльність яких зосереджена на координаційних, методичних, пропагандистських та інших функціях. Усі ці суб’єкти діяльності на ринку безпекових послуг (як приватні, так і громадські) в сукупності формують системні риси недержавного сектора безпеки підприємництва. Ця створена реальною практикою система пов’язана своїм змістом і організаційними принципами з об’єктивними процесами демократизації суспільства, потребує правової підтримки як шляхом уточнення наявних законодавчих актів, так і прийняття нових законів [92, с. 83]. Сьогодні недержавний і державний сектори безпеки не пов’язані єдиними правовими механізмами функціонування і взаємодії, функціонують у різних площинах. Незважаючи на єдність цілей і на певне взаєморозуміння, яке на практиці супроводжує взаємодію структур недержавного і державного секторів безпеки, обидва суб’єкти однієї системи діють повністю автономно, будучи об’єктивно взаємозалежні, ці дві системи практично не функціонують як єдина загальнонаціональна система, а інколи і просто конфліктують, чим явно знижують рівень забезпечення національної безпеки [91, с. 187]. Якщо особа, користуючись створеними державою умовами, може реалізувати потребу в безпеці, спираючись на свої природні права і користуючись своєю громадською правосуб’єктністю, то структури громадянського суспільства не мають такої можливості. Їх правовий статус не передбачає можливості самостійно вирішувати проблеми забезпечення власної безпеки. Отже, виникає суперечливість: з одного боку, держава об’єктивно не в змозі забезпечити безпеку кожної підприємницької структури, а з іншого – вона не бажає втрачати монополію в питаннях безпеки і тому не вирішує на законодавчому рівні питань функціонування недержавного сектора безпеки, що є однією з основних проблем у розвитку недержавної безпеки підприємницької діяльності [91, с. 185].

Таким чином, треба погодитись із думкою В.В. Крутова та Г.П. Новицького, щодо потреби на законодавчому рівні забезпечити формування єдиної системи правового регулювання охоронної діяльності професійних охоронних структур усіх форм власності. Для цього слід внести низку змін до діючих нормативно-правових актів України та прийняти нові. Зазначене найбільш доцільно здійснити через розробку та прийняття комплексного закону, який би регламентував питання забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності професійними охоронними підприємствами на договірних засадах – проекту закону України «Про охоронну діяльність в Україні».

У зазначеному законі є потреба висвітлення наступних положень, зокрема: принципи забезпечення охоронної діяльності; регламентування індивідуального ліцензування персоналу охорони; врегулювання порядку застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї персоналом охорони; визначити мінімальні стандарти надання охоронних послуг; врегулювати порядок придбання, зберігання та носіння вогнепальної зброї персоналом охорони. Тим самим, концептуально аналізований законопроект має забезпечити демократичне й одночасно ефективне забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

По-перше, цей нормативно-правовий акт має окреслити категорійний апарат, зокрема визначити такі дефініції, як: охорона діяльність – об’єднані діяння осіб з метою захисту життя і здоров’я фізичних осіб та права власності від протиправних посягань на договірних засадах [33, с. 297]; об’єкт охорони – фізична особа, будівля, споруда, приміщення, територія, транспортний засіб, вантаж, інша рухома та нерухома власність, а також постійні або окремі громадські заходи, стосовно яких здійснюється охоронна діяльність; суб’єкт професійної охоронної діяльності – суб’єкт господарювання будь-якої форми власності, створений та зареєстрований на території України, або однієї із країн-учасників Європейського Союзу (після вступу України до ЄС), що здійснює забезпечення безпеки фізичних осіб та (або) охорону права власності; забезпечення безпеки фізичної особи – діяльність із організації та практичного здійснення заходів безпеки, спрямованих на забезпечення особистої безпеки, життя та здоров’я індивідуально визначеної фізичної особи (групи осіб) шляхом запобігання або недопущення негативного безпосереднього впливу факторів (діяльності або бездіяльності) протиправного характеру; охорона права власності – діяльність щодо організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення недоторканості, цілісності визначених власником (особою, яка на законних підставах, підтверджених офіційними документами, здійснює володіння чи управління) належних йому будівель, споруд, територій, акваторій, транспортних засобів, валютних цінностей, цінних паперів та іншого рухомого й нерухомого майна, з метою запобігання та/або недопущення, чи припинення протиправних дій щодо нього, для збереження його фізичного стану, припинення несанкціонованого власником доступу до нього та забезпечення здійснення власником цього майна всіх належних йому повноважень стосовно нього; персонал охорони – працівники, які пройшли навчання у відповідності до затвердженої програми, здали тести та отримали індивідуальну ліцензію на право виконувати функції із забезпечення безпеки фізичних осіб та (чи) охорони права власності; охоронник – особа персоналу охорони, яка здійснює охорону права власності; охоронець – особа персоналу охорони, яка забезпечує безпеку фізичної особи; керівник охоронного напрямку – суб’єкт професійної охоронної діяльності, до безпосередніх посадових обов’язків якого входить організація та проведення заходів із організації безпеки фізичних осіб та (або) охорони права власності, забезпечення контролю за виконанням персоналом охорони покладених на них обов’язків; пропускний режим – установлені на об’єктах охорони правові, організаційні інженерно-технічні обмеження щодо виключення можливості безконтрольного входу (виходу) осіб, в’їзду (виїзду) транспортних засобів, внесення (винесення), ввезення (вивезення) майна на об’єкти та з об’єктів охорони; внутрішньооб’єктовий режим – порядок, установлений у межах об’єктів охорони, який забезпечується сукупністю заходів і правил внутрішнього розпорядку, обов’язкових для виконання особами, які на них знаходяться; центр спостереження за системою охоронної сигналізації (пункт централізованого спостереження) – центр із працюючим персоналом, який спостерігає за станом системи охоронної сигналізації; група швидкого реагування – дві і більше особи персоналу охорони, які на транспортних засобах здійснюють виїзд на об’єкти охорони; ліцензія на забезпечення безпеки фізичних осіб – це документ, що підтверджує професійну компетенцію фізичної особи щодо надання зазначеного в документі виду послуг у сфері охоронної діяльності; ліцензія на охорону права власності – це документ, що підтверджує професійну компетенцію фізичної особи щодо надання послуг з охорони права власності; порядок видачі ліцензії на забезпечення безпеки фізичних осіб та ліцензії на охорону права власності повинні регламентувати правила КМ України, дані ліцензії є дійсними на всій території відповідної адміністративно-територіальної одиниці України першого рівня. Ліцензія на забезпечення безпеки фізичних осіб та ліцензія на охорону права власності видається на п’ять років; фізична охорона, яка здійснюється цивільними охоронниками – це діяльність персоналу охорони, що не має правоохоронного статусу з метою забезпечення збереження кількісних і якісних властивостей майна, що знаходиться під охороною із законодавчо прописаною можливістю впливу на правопорушників у межах необхідної оборони чи крайньої необхідності, а також у випадку уповноваження власниками складання на осіб, які скоїли дрібне розкрадання чужої власності протоколів про адміністративне правопорушення за ст. 51. КУпАП; тривога – попередження про наявність небезпеки для життя, майна або довкілля [169, с. 3]; дія — будь-яка обміркована дія або робота користувача [169, с. 3]; система тривожної сигналізації — електричне обладнання, призначене для виявлення та попереджування про наявність небезпеки [170, с. 2-3]; система охоронної сигналізації – електричне обладнання, що є складова частина системи тривожної сигналізації, призначене для виявлення та попереджування про наявність нападу та/або проникнення в зони чи на об’єкти, що знаходяться під охороною [170, с. 3].

Окреслення категорійного апарату в законі «Про охоронну діяльність в Україні» дозволить чіткіше визначити поняття, які будуть у ньому використовуватися, для розуміння їх як працівниками всіх видів структур, що діють у цій сфері, а також пересічними громадянами, що будуть знайомитися з цим нормативно-правовим актом.

По-друге, визначити принципи у сфері охоронної діяльності. До принципів забезпечення безпеки фізичних осіб доцільно віднести наступні вихідні положення діяльності персоналу охорони: компетентності, професіоналізму, спеціальної публічності, адекватності, відповідальності, порядності [59, с. 78].

Принцип компетентності полягає в тому, що суб’єкт охоронної діяльності укладає договір на забезпечення безпеки фізичної охорони тільки від тих видів небезпеки, щодо яких є теоретична можливість їх попередити чи припинити в об’ємі своєї компетентності і професіоналізму охоронців.

Принцип професіоналізму, полягає в тому, що суб’єкт охоронної діяльності надає фізичній особі для охорони охоронців, які за своїм рівнем психологічної та професійної підготовки спроможні забезпечити визначений договором рівень безпеки.

Принцип спеціальної публічності означає, що охоронці при здійсненні охорони фізичної особи не можуть допускати порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних, юридичних осіб та порушувати громадський порядок, а також відмовитись від надання охоронних послуг фізичній особі у разі порушення фізичною особою, що знаходиться під охороною прав, свобод та законних інтересів інших фізичних, юридичних осіб, або (та) систематичного порушення громадського порядку.

Принцип адекватності полягає в тому, що застосування засобів примусу щодо осіб, які здійснили протиправне порушення права, свободи фізичної особи, що знаходиться під охороною, має бути адекватне ступеню реальної небезпеки.

Принцип відповідальності полягає в тому, що охоронці, які здійснюють охорону фізичної особи, мають нести відповідальність за неналежне забезпечення безпеки фізичної особи, порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних і юридичних осіб.

Принцип порядності означає, що охоронці не мають права розголошувати та не повинні нести відповідальність за відмову давати показання на фізичних осіб, які знаходяться (знаходилися) під охороною, в питаннях, визначених як комерційна таємниця та фактів особистого життя клієнтів.

До спеціальних принципів адміністративного права у сфері забезпечення охорони права власності відносяться: принцип пріоритету захисту права людини та життя і здоров’я перед правом на охорону власності (правова аксіома в сфері охорони права власності); рівного захисту усіх суб’єктів права власності; створення умов для власника щодо самоохорони права власності; принцип відповідальності власників майна за тягар його утримання; обов’язковості публічної державної реєстрації нерухомого майна; принцип невідворотності компенсування збитків власнику, який добросовісно виконував тягар його утримання. Втілення в законопроекті «Про охоронну діяльність в Україні», що має бути прийнятий Верховною Радою України, спеціальних принципів адміністративного права щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та спеціальних принципів адміністративного права у сфері забезпечення охорони права власності носить прогресивний характер, адже дозволить ефективніше реалізовувати механізм забезпечення прав і свобод людини, що діє у сучасній юриспруденції не тільки в межах України, але і на міжнародній арені. Це дозволить нашій державі все ближче та краще втілити статус правової держави в життя та підвищити добробут громадян.

При цьому нагальною є необхідність внесення змін до ст. 978 ЦК України та викласти її гіпотезу редакції «За договором охорони персонал охорони, суб’єкта підприємницької діяльності, який в установленому порядку отримав ліцензію на забезпечення безпеки фізичних осіб та (або) охорони права власності зобов’язується забезпечити безпеку фізичної особи та (або) охорону права власності. Фізична особа, щодо якої забезпечують безпеку та (або) володілець права власності зобов’язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати суб’єкту підприємницької діяльності встановлену плату».

По-третє, запровадити індивідуальне ліцензування персоналу охорони, що має стати ефективною передумовою для якісної підготовки та підбору кваліфікованих кадрів персоналу охорони і позитивно вплине на забезпечення прав і свобод власників майна. До несення служби із забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності допускаються лише ті особи, які перед початком практичної охоронної діяльності пройшли обов’язкове навчання у відповідності до програми, затвердженої у встановленому законом порядку, здати тести на її знання. Охоронниками та охоронцями повинні бути лише ті особи, які отримали від органу ліцензування — МВС України індивідуальну ліцензію на право забезпечувати безпеку фізичних осіб, або (та) здійснювати охорону права власності, вона є основним документом, що забезпечує допуск до виконання охоронних функцій. Індивідуальні ліцензії видаються загального та вищого рівня (ступеня).

Право на отримання ліцензії загального рівня має особа, яка: 1) має громадянство України чи іншої держави-члена Європейського Союзу (після вступу України до Європейського Союзу); 2) є повнолітньою; 3) має середню освіту; 4) є дієздатною; 5) не має судимості за навмисні злочини; 6) має врегульовані відносини із військовою службою у Збройних силах України; 7) успішно склала тести в закладах, які отримали в МОН України ліцензію на підготовку охоронників.

Ліцензійні умови для персоналу охорони загального ступеня надають право персоналу охорони здійснювати охорону права власності, крім об’єктів, які віднесенні до компетенції охорони охоронниками вищого рівня.

Ліцензійні умови для персоналу охорони вищого ступеня передбачають для персоналу охорони право на: 1) забезпечення безпеки фізичних осіб; 2) здійснення охоронної діяльності із вогнепальною зброєю; 3) забезпечення охорони кредитно-фінансових установ, інкасації та супроводу грошових коштів і цінностей; 4) здійснення охорони особливо важливих об’єктів; 5) здійснення контролю за діяльністю персоналу охорони.

Вимоги до персоналу охорони вищого рівня: 1) повинен мати громадянство України чи іншої держави-члена Європейський Союзу (після вступу України до Європейського Союзу); 2) вік не менше 21 року; 3) мати повну середню освіту; 4) бути дієздатним; 5) не мати судимості; 6) мати врегульовані відносини із військовою служби у Збройних силах України; 7) мати стаж роботи за спеціальністю не менше трьох років.

Ліцензія співробітника охорони вищого рівня (ступеня) може бути видана персоналу охорони, який: 1) має бездоганну характеристику від дільничного інспектора міліції ОВС за місцем проживання; 2) не має фізичних, розумових, психологічних, наркологічних протипоказань для несення служби із вогнепальною зброєю, підтверджених медичною довідкою; 3) має сертифікат школи професійної охоронної діяльності або іншого навчального закладу, що підтверджують проходження відповідного навчання та складання тестів; 4) має довідку про бездоганну службу, не менше, як останні 15 років у Державній охороні України, Збройних силах України, МВС України, Прикордонних військах України, Служби безпеки України, Цивільного захисту України, Органів виконання покарань України на посадах рядового та начальницького складу.

По-четверте, на законодавчому рівні врегулювати порядок застосування вогнепальної зброї персоналом охорони.

Для персоналу охорони попередженням про намір застосувати вогнепальну зброю має бути попередження голосом та попереджувальний постріл. Без попередження вогнепальну зброю дозволяється застосовувати якщо: 1) напад був раптовим; 2) при нападі застосовується зброя або предмети, що загрожують життю чи здоров’ю людини, чи використовуються механічні транспортні засоби; 3) особа, яку затримують, надає опір із застосуванням зброї; 4) у випадку застосування вогнепальної зброї працівник персоналу охорони робить усе можливе для зменшення нанесення травм нападнику.

Про кожний випадок застосування вогнепальної зброї працівник охорони в найкоротший термін сповіщає міліцію і свого безпосереднього начальника. У випадку, коли життю, здоров’ю чи майну людини нанесені збитки, повинні бути збережені всі обставини місця пригоди, а при наявності постраждалих їм обов’язково і в найкоротший термін забезпечується надання медичної допомоги.

По-п’яте, в законопроекті мають бути відображені та чітко визначені мінімальні стандарти надання послуг персоналом охорони, які, виходячи з досвіду охоронної діяльності країн-учасниць Європейського Союзу, присутні в правовому полі цих держав та позитивно впливають на регламентацію суспільних відносин у зазначеній вище сфері. До складу яких має входити: 1) висока кваліфікація персоналу охорони; 2) якість надання ними охоронних послуг; 3) забезпечення відшкодування збитків (шкоди) у випадку нанесення збитків клієнтам.

По-шосте, розробка програми базової спеціальної підготовки щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності буде сприяти якісній підготовці кадрів для охоронної діяльності та здобуттю ними знань та навичок, які необхідні їм у подальшій професійній роботі.

Навчання має здійснюватись спеціалізованими коледжами, які за погодженням із МВС України отримали в МОН України ліцензії на підготовку робітничих спеціальностей – охоронник та охоронець.

Для персоналу охорони загального рівня зазначена підготовка може здійснюватись самими охоронними підприємствами із складанням тестів комісії в МВС України.

У програму включаються напрямки: правова та організаційна охорона; безпека та використання спеціальних засобів і техніка безпеки; обов’язки працівників охорони і сервісно-етичні правила поведінки персоналу охорони. У якості викладачів повинні запрошуватися теоретики різних галузей знань, медичні працівники та практики органів державної влади, які мають багаторічний досвід роботи у зазначеній сфері.

По-сьоме, в законі «Про охоронну діяльність в Україні» слід врегулювати порядок придбання, зберігання, носіння та застосування вогнепальної зброї персоналом охорони. Як показує досвід Європейського Союзу, де дозволяється використання зброї персоналом приватних охоронних структур, порядок її видачі, застосування, зберігання, знаходиться в рамках чіткої законодавчої регламентації. Державний контроль у цьому випадку покладається, як правило, на органи поліції. Усе це позитивно впливає на рівень забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності. В Україні також, на нашу думку, видача, зберігання, носіння і застосування вогнепальної зброї приватними охоронними структурами має знаходитися в рамках чіткої законодавчої регламентації та контролю органів міліції.

При цьому персонал охорони, як крайній захід, мав би право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках: 1) збройного нападу на охоронника (охоронця) або фізичну особу, що знаходиться під охороною; 2) групового нападу на охоронника (охоронця) або фізичну особу, що знаходиться під охороною, якщо їхньому життю чи здоров’ю загрожує реальна небезпека; 3) якщо особа, яка вчинила збройний напад на персонал охорони, фізичну особу або об’єкт, що знаходиться під охороною, намагається втекти зі зброєю, загрожуючи життю і здоров’ю людей; 4) для знешкодження тварин, що загрожують життю чи здоров’ю людей на території об’єктів охорони.

Перед застосуванням вогнепальної зброї посадова особа повинна попередити про намір її застосування, крім випадків, коли її життю чи життю інших громадян загрожує безпосередня небезпека. У разі застосування зброї у відношення нападаючого та отриманні ним поранень, персонал охорони повинен негайно викликати карету швидкої допомоги, вжити заходів до забезпечення охорони місця події, сповістити ОВС про застосування зброї.

Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупчені (скуплені) людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи, а також по відношенню до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку чи вираженими ознаками інвалідності та малолітніх (крім випадків вчинення ними збройного нападу).

Зазначені положення про порядок застосування вогнепальної зброї, як крайнього заходу персоналом охорони, мають бути відображені у спеціалізованому законі «Про охоронну діяльність в Україні».

По-восьме, для забезпечення прозорого та ефективного адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності слід комплексно і системно підійти до питань нагляду та контролю за ліцензуванням охоронної діяльності. Ця функція має залишитись за МВС України. Поряд із цим, на сучасному етапі розвитку нашої держави, потребують демократизації та розвитку, а також втілення в проекті «Про охоронну діяльність в Україні» тенденції динаміки розвитку суспільних відносин щодо співпраці МВС України з приватними охоронними структурами та їх персоналом.

На нашу думку, слід вжити конкретні заходи для удосконалення адміністративної діяльності ОВС у аналізованій сфері, зокрема, пропонуємо в дозвільній системі МВС України створити підрозділ охоронного нагляду за діяльністю професійних охоронних структур, а у ГУМВСУ (УМВСУ) в АРК, областях, м. Києві та м. Севастополі запровадити посади інспекторів охоронного нагляду, до компетенції яких мають належати питання ліцензування охоронної діяльності та здійснення контролю за суб’єктами господарської діяльності, які вже отримали в МВС України ліценції на забезпечення безпеки фізичних осіб та охорону права власності.

Висновки до розділу 3

Адміністративна діяльність міліції щодо охорони права власності – це виконавчо-розпорядча діяльність підрозділів та посадових осіб ОВС України, яка полягає у виконанні визначених законодавством України підзаконних, державно-владних функцій, комплексу правових, організаційних, економічних, технологічних заходів, врегульованих нормами адміністративного права, спрямованих на захист прав усіх суб’єктів права власності, забезпечення прав і законних інтересів інших осіб публічного інтересу держави і суспільства в місцях несення служби персоналом охорони, впровадження новітніх засобів охорони.
Адміністративна діяльність ОВС щодо забезпечення безпеки фізичних осіб – це врегульована нормами адміністративного права їх владно-розпорядча діяльність, спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, захисту їх прав, свобод та законних інтересів при дотриманні прав, свобод інших осіб, публічного інтересу держави і суспільства в цілому.
Забезпечення безпеки фізичної особи в процесі адміністративної діяльності ОВС України характеризуються наступними рисами: здійснюється з метою забезпечення стану захищеності фізичної особи та її життєдіяльності від безпосередніх загроз життю, здоров’ю, тілесній неушкодженості, а також особистій свободі; забезпечується тільки спеціальними високопрофесійними суб’єктами (СПМ «Титан»); заходи щодо охорони фізичної особи розпочинаються тільки після укладення про це письмового договору; особі, яка знаходиться під охороною, та її охоронцям забороняється порушувати права, свободи та законні інтереси інших осіб, порушувати громадянський порядок.
Важливим чинником адміністративної діяльності у сфері регулювання охоронної діяльності є адміністративно-юрисдикційні провадження, що здійснюються посадовими особами ОВС України, в першу чергу, шляхом складання на осіб, які здійснили дрібне викрадення чужої власності, протоколів про адміністративні правопорушення за ст. 51 КУпАП, що поряд з іншими чинниками забезпечують вагомий профілактичний вплив на осіб, які схильні до подібного типу злочинів.
Безпосереднє забезпечення безпеки фізичних осіб та охорона права власності підрозділами міліції охорони забезпечують права свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб і вносять вагомий вклад у профілактику аналогічних злочинів засобами адміністративного права.
Однією з основних складових частин адміністративної діяльності ОВС щодо регулювання охоронної діяльності є здійснення процедур щодо ліцензування охоронної діяльності. Відповідно до Постанови КМ від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» МВС України є органом ліцензування, зокрема щодо: надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг із охорони громадян.
Контрольно-наглядова функція МВС України щодо ліцензування охоронної діяльності – це владно-розпорядча діяльність підрозділів і посадових осіб МВС України, яка направлена на створення комфортних та безпечних умов для фізичних осіб, які знаходяться під охороною, власників майна деяких інших осіб та публічного інтересу держави і суспільства шляхом здійснення заходів щодо ліцензування діяльності професійних охоронних структур, контролю за дотриманням ними ліцензійних умов із застосуванням у випадку їх порушення засобів адміністративного впливу включно до адміністративного примусу.
Межі адміністративної діяльності органів внутрішніх справ у сфері регулювання охоронної діяльності окреслюються сферою: 1)забезпечення особистої безпеки громадян підрозділами «Титан» ДСО при МВС України; 2)забезпечення адміністративно-юрисдикційних проваджень за ст. 51 КУпАП міліцією охорони, ДІМ та деякими іншими службами міліції; 3) безпосередня охорона права власності підрозділами міліції ДСО при МВС України; 4) надання консультативних послуг щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності; 5) здійснення ліцензування охоронної діяльності недержавних охоронних підприємств та відомчого контролю за діяльність підрозділів ДСО при МВС України.
У країнах Європейського Союзу регулювання охоронної діяльності характеризується наступними особливостями, які мають перспективи впровадження у вітчизняні нормативно-правові акти: законодавство, що діє в країнах Європейського Союзу та регулює суспільні відносини у сфері охоронної діяльності, можна назвати спеціалізованим, адже в більшості держав-членів існують специфічні діючі закони, що регулюють питання забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності; наявність мінімальних стандартів професійної кваліфікації персоналу охорони; в більшості країн Європейського Союзу дозволяється використання зброї охоронниками та охоронцями, проте порядок її придбання, зберігання і застосування знаходиться в рамках чіткої регламентації та контролю органами поліції.
Потребує прийняття проект закону «Про охоронну діяльність в Україні», який має стати ключовим нормативно-правовим актом та основоположним джерелом права щодо надання охоронних послуг суб’єктами охоронної діяльності, сутність якого полягає в тому, що передбачається режим індивідуального ліцензування охоронників та охоронців, які несуть службу з використанням спеціальних засобів активної дії.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано новий підхід до вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні сучасного стану та перспектив розвитку і вдосконалення адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні.

Сформовано висновки, пропозиції та рекомендації, спрямовані на виконання зазначеного завдання.

Охоронна діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності на договірних засадах.
Публічна адміністрація у сфері регулювання охоронної діяльності – це система організаційно-структурних утворень органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій та підприємств, які у відповідності до законодавства набули владних повноважень для їх реалізації з метою правового регулювання, а в деяких випадках безпосереднього забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.
Забезпечення безпеки фізичної особи – це діяльність із організації та практичного здійснення заходів безпеки, спрямованих на забезпечення особистої безпеки, життя та здоров’я індивідуально визначеної фізичної особи, шляхом запобігання або недопущення негативного безпосереднього впливу на них факторів протиправного характеру.
Сутність механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності полягає у реалізації владних повноважень публічною адміністрацією у рамках режиму законності щодо забезпечення балансу інтересів фізичних і юридичних осіб, що знаходяться під охороною, охоронних структур, держави та суспільства в цілому.
Адміністративно-правові відносини – це форма соціальної взаємодії суб’єктів публічного управління та об’єктів охоронного впливу, які виникають на підставі реалізації адміністративно-правових норм з метою забезпечення безпеки фізичних осіб і охорони права власності на договірних засадах.
Принципи у сфері регулювання охоронної діяльності – це відправні засади, які встановлюють керівні вимоги та настанови, що визначають основоположні правила по забезпеченню безпеки фізичних осіб та охорони права власності усіх форм власності на договірних засадах. Вони втілюють високі морально-етичні ідеали, ідеї справедливості й свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси діючої правової системи, носять прогресивний характер; за критерієм спеціалізації поділяються на загальні та спеціальні. Спеціальні, в свою чергу, класифікуються на — принципи забезпечення безпеки фізичних осіб та принципи охорони права власності.
Заходи адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності – це сукупність різноманітних прийомів та способів здійснення безпосереднього та цілеспрямованого впливу органів публічної адміністрації на підставі закріпленої компетенції й у відповідній формі на окремих об’єктів охоронної діяльності та саму охоронну діяльність в цілому.
Межі адміністративної діяльності органів внутрішніх справ у сфері регулювання охоронної діяльності окреслюються сферою: 1) забезпечення особистої безпеки громадян підрозділами «Титан» ДСО при МВС України; 2) забезпечення адміністративно-юрисдикційних проваджень за ст. 51 КУпАП міліцією охорони, ДІМ та деякими іншими службами міліції; 3) безпосередня охорона права власності підрозділами міліції ДСО при МВС України; 4) надання консультативних послуг щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності; 5) здійснення ліцензування охоронної діяльності недержавних охоронних підприємств та відомчого контролю за діяльність підрозділів ДСО при МВС України.
У країнах Європейського Союзу регулювання охоронної діяльності характеризується наступними особливостями, які мають перспективи впровадження у вітчизняні нормативно-правові акти: законодавство, що діє в країнах Європейського Союзу та регулює суспільні відносини у сфері охоронної діяльності можна назвати спеціалізованим, адже в більшості держав-членів існують специфічні діючі закони, що регулюють питання забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності; наявність мінімальних стандартів професійної кваліфікації персоналу охорони; в більшості країн Європейського Союзу дозволяється використання зброї охоронниками та охоронцями, проте порядок її придбання, зберігання і застосування знаходиться в рамках чіткої регламентації та контролю органами поліції.
Потребує прийняття проект закону «Про охоронну діяльність в Україні», який має стати ключовим нормативно-правовим актом та основоположним джерелом права щодо надання охоронних послуг суб’єктами охоронної діяльності, сутність якого полягає в тому, що передбачається режим індивідуального ліцензування охоронників та охоронців, які несуть службу з використанням спеціальних засобів активної дії.

ДОДАТКИ

ДОДАТОК А

Результати соціологічного опитування громадян України

щодо проблем охоронної діяльності

Усього опитано 211 респондентів. Вибірковим анкетуванням були охоплені мешканці таких регіонів: Автономної Республіки Крим – 36 осіб (17,06%), Донецької – 34 особи (16,11%), Тернопільської – 27 осіб (12,79%), Харківської – 28 осіб (13,27 %), Херсонської – 39 осіб (18,48%), Хмельницької – 29 осіб (13,74 %), Чернігівської – 18 осіб (8,53 %). За соціальним статусом: державних службовців – 49 осіб (23 %); робітників, які працюють за наймом – 57 осіб (27 %), приватних підприємців – 10 осіб (5 %); молоді, яка не працює – 38 осіб (18 %); громадян, які проживають за рахунок соціального забезпечення – 57 осіб (27 %). Час проведення анкетування – друге півріччя 2009 і перше півріччя 2010 року. Репрезентативність складає 5,6 %.

1. Як Ви оцінюєте реальний рівень забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності?
Високий	10, 2 %
Задовільний	74, 9 %
Незадовільний	14, 9 %
2. Хто, на Ваш погляд, робить найбільший внесок у забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності?
Приватні охоронні структури	33,7 %
Державна служба охорони при МВС України	5,3%
МВС України в цілому	21 %
Суди	29,5 %
Антимонопольний комітет України	0 %
Інші суб’єкти	10,5 %
3. Хто є суб’єктом порушення права людини на життя, здоров’я та права власності?
Органи державної влади	14,3%
Громадяни	70,7%
Органи місцевого самоврядування	7,5%
Іноземці	0,5%
Інші	7,0%
4. Які заходи адміністративно-правового впливу є найбільш ефективними для забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності?
Переконання	5,5%
Адміністративна відповідальність	59,5%
Постанова, рішення суду	19,7%
Заохочення	5,3%
Антимонопольні заходи	4,6%
Відновлення державою порушеного права	5,4%
5. Які напрямки покращення забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності?
Посилення юридичної відповідальності	8,4%
Вдосконалення законодавства	12,6%
Правове виховання населення	33,7%
Ефективна робота державних органів	17,2%
Викорінення корупції	28,1%

ДОДАТОК Б

ПРОЕКТ

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про охоронну діяльність в Україні

Цей Закон відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, (ВВР), 2003, №№40-44, ст. 356), Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., № 36, ст. 299; 2005, № 9, ст. 183) Господарського кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № 18 — 22, ст. 144), норм міжнародного права, ратифікованих Верховною Радою України, визначає правила забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності на договірних засадах, що здійснюється суб’єктами охоронної діяльності на основі отриманих ліцензій.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

охоронна діяльність – діяльність суб’єктів господарювання з метою забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності на договірних засадах;

об’єкт охорони – фізична особа, будівля, споруда, приміщення, територія, транспортний засіб, вантаж, рухоме та нерухоме майно, а також постійні або окремі громадські заходи, стосовно яких здійснюється охоронна діяльність;

суб’єкт охоронної діяльності – суб’єкт господарювання будь-якої форми власності, створений та зареєстрований на території України або однієї із країн учасників Європейського Союзу (після вступу України до ЄС), що здійснює забезпечення безпеки фізичних осіб та (або) охорону права власності;

забезпечення безпеки фізичної особи –діяльність з організації та практичного здійснення заходів безпеки, спрямованих на забезпечення особистої безпеки, життя та здоров’я індивідуально визначеної фізичної особи (групи осіб) шляхом запобігання або недопущення негативного безпосереднього впливу на них факторів (діяльності або бездіяльності) протиправного характеру;

охорона права власності – діяльність щодо організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення недоторканості, цілісності визначених власником (особою, яка на законних підставах, підтверджених офіційними документами, здійснює володіння чи управління) належних йому будівель, споруд, територій, акваторій, транспортних засобів, валютних цінностей, цінних паперів та іншого рухомого й нерухомого майна, з метою запобігання та/або недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього для збереження його фізичного стану, припинення несанкціонованого доступу до нього;

персонал охорони – керівник охоронного напрямку, охоронник, охоронець, сторож; інженер, черговий, електромонтажник пульту централізованого спостереження та інші особи, які здійснюють заходи щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та/або охорони права власності;

керівник охоронного напрямку – посадова особа, до безпосередніх посадових обов’язків якої входять організація та проведення заходів із організації безпеки фізичних осіб та/або охорони права власності, забезпечення контролю за виконанням персоналом охорони, покладених на них обов’язків;

охоронець – особа персоналу охорони, яка пройшла навчання у відповідності до затвердженої програми, здала тести та отримала індивідуальну ліцензію на право виконувати функції із забезпечення безпеки фізичних осіб;

охоронник – особа персоналу охорони, яка пройшла навчання у відповідності до затвердженої програми, здала тести та отримала індивідуальну ліцензію на право виконувати функції із охорони права власності;

пропускний режим – установленні на об’єктах охорони правові, організаційні, інженерно-технічні обмеження щодо виключення можливості безконтрольного входу (виходу) осіб, в’їзду (виїзду) фізичних осіб, транспортних засобів та ін., внесення (винесення), ввезення (вивезення) майна на об’єкти та з об’єктів охорони;

внутрішньооб’єктовий режим – порядок, установлений у межах об’єктів охорони, який забезпечується сукупністю заходів і правил внутрішнього розпорядку, обов’язкових для виконання особами, які на них знаходяться;

центр спостереження за системою охоронної сигналізації (пункт централізованого спостереження) – центр із працюючим персоналом, який здійснює нагляд за станом системи охоронної сигналізації;

група швидкого реагування – два і більше охоронника, які на транспортних засобах або в пішому чи іншому порядку здійснюють термінове прибуття на об’єкт охорони;

індивідуальна ліцензія на забезпечення безпеки фізичних осіб – це документ державного взірця, який підтверджує професійну компетенцію охоронця для забезпечення безпеки фізичної особи;

індивідуальна ліцензія на охорону права власності – це документ державного взірця, який підтверджує професійну компетенцію охоронника для надання послуг із охорони права власності;

ліцензія на охоронну діяльність – це документ державного взірця, який підтверджує потенційну готовність суб’єкта господарювання забезпечувати безпеку фізичних осіб та/або охорону права власності;

система тривожної сигналізації – обладнання, призначене для сповіщення про наявність небезпеки;

система охоронної сигналізації – обладнання, призначене для дистанційного виявлення порушення цілісності об’єкту або/та стороннього проникнення в зону, що знаходяться під охороною;

«тривога» – сигнал, який надійшов із об’єкта, що знаходиться під охороною, щодо порушення законних прав і свобод фізичних осіб чи високої ймовірності викрадення, порушення цілісності кількісних та якісних характеристик майна, який надає право охоронникам групи швидкого реагування привести засоби захисту й затримання до готовності до застосування.

Стаття 2. Мета Закону

Основною метою цього Закону є створення умов для:

забезпечення права людини і громадянина на життя, здоров’я, недоторканість, право суб’єктів права власності володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном на договірних засадах;

забезпечення державного контролю за здійсненням охоронної діяльності, нагляду над охоронними формуваннями;

розвитку та вдосконалення галузі охоронної діяльності.

Стаття 3. Сфера дії Закону

Цей закон регулює відносини суб’єктів охоронної діяльності усіх форм власності під час організації та здійснення ними охоронної діяльності на договірних засадах. Не регулюються цим Законом охоронні заходи, що надаються військовими формуваннями, які фінансуються із державного бюджету.

Стаття 4. Принципи охоронної діяльності

Принципи забезпечення безпеки фізичних осіб:

компетентності — суб’єкт охоронної діяльності укладає договір на забезпечення безпеки фізичної охорони тільки від тих видів небезпеки, щодо яких є можливість їх попередити чи припинити, та в об’ємі своєї компетентності й професіоналізму охоронців;

професіоналізму — суб’єкт охоронної діяльності надає фізичній особі для охорони охоронців, які за своїм рівнем психологічної та професійної підготовки спроможні забезпечити визначений договором рівень безпеки;

забезпечення публічного інтересу — охоронці при здійсненні охорони фізичної особи не можуть допускати порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних, юридичних осіб та порушувати громадський порядок, а також мають відмовитись від надання охоронних послуг фізичній особі у разі систематичного порушення нею законодавства;

адекватності — застосування засобів примусу щодо осіб, які здійснили протиправне порушення прав, свобод фізичної особи, що знаходиться під охороною, має бути адекватне ступеню реальної небезпеки;

відповідальності — охоронці, які здійснюють охорону фізичної особи, мають нести відповідальність за неналежне забезпечення безпеки фізичної особи, порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних і юридичних осіб;

порядності — охоронці не мають права розголошувати та не несуть відповідальність за відмову давати показання на фізичних осіб, які знаходяться (знаходилися) під охороною в питаннях, визначених як комерційна таємниця та/чи фактів особистого життя клієнтів.

Принципи охорони права власності

— пріоритету захисту права людини та життя і здоров’я перед правом на охорону власності;- рівного захисту усіх суб’єктів права власності;- створення умов для власника щодо самоохорони його права власності;- відповідальності власників майна за тягар його утримання;- обов’язковості державної реєстрації нерухомого майна та майна підвищеної небезпеки;- обов’язковості страхування цінного майна та майна підвищеної небезпеки;- невідворотності компенсування збитків власнику, який добросовісно виконував тягар його утримання.

Розділ ІІ

ОБ’ЄКТИ ОХОРОНИ

Стаття 5. Об’єкти охорони

У цьому Законі об’єкти охорони поділяються на:

1) фізичних осіб, щодо яких охоронці здійснюють заходи щодо забезпечення їх безпеки;

2) право власності фізичних і юридичних осіб, які уклали із охоронними структурами договір на його охорону.

Стаття 6. Договір охорони фізичної особи

Договір охорони фізичної особи укладається за кошти фізичної особи чи третьої особи. В останньому випадку договір охорони має бути трьохсторонній: фізична особа, професійна охоронна структура, фізична чи юридична особа, яка здійснює оплату.

Стаття 7. Об’єкти, які підлягають під обов’язкову охорону

Під обов’язкову охорону суб’єктів охоронної діяльності, незалежно від форм власності на конкурсній основі, підпадають наступні об’єкти (за виключенням тих, охорона яких здійснюється військовими формуваннями, що фінансуються із державного бюджету):

1) території, споруди, устаткування, транспортні засоби та ін., що мають значення для національної безпеки України, забезпечення громадської безпеки та інших важливих національних інтересів українського народу, що потребує обов’язкової охорони із застосуванням вогнепальної зброї або відповідного активного технічного захисту із ймовірністю враження людини (висока напруга, механічні засоби враження, бойові собаки та ін.);

2) об’єкти та обладнання спеціальних організацій, підприємств, фабрик та ін., на яких проводяться зберігання, наукові дослідження, виробництво, утилізація:

а) ядерних матеріалів і радіоактивних відходів, токсичних речовин, наркотиків, вибухових речовин або хімічних речовин з високою вогненебезпечністю;

б) вогнепальної зброї та боєприпасів;

г) стратегічно важливих державних резервів;

д) місця видобутку корисних копалин, що мають стратегічне значення;

е) порти й аеропорти, вокзали, які мають стратегічне значення;

є) банки та підприємства з виробництва, зберігання і транспортування грошових коштів, цінностей у значних кількостях;

ж) місця, приміщення, обладнання, що необхідні для функціонування міських районів, пошкодження яких може загрожувати життю і здоров’ю людини та навколишнього середовища, зокрема, теплоцентралі, водні ресурси, водопостачання, водосховища та очисні споруди;

з) паливних трубопроводів, ліній електропередач та телекомунікаційних систем, гребель, шлюзів та іншого обладнання, розташованого на відкритій місцевості, знищення або ушкодження яких є небезпечним для життя чи здоров’я людини, навколишнього середовища;

і) творів національної культури, архівних матеріалів.

Розділ ІІІ

ПОСЛУГИ ОХОРОНИ

Стаття 8. Види охоронної діяльності

1) забезпечення безпеки фізичної особи;

2) фізична охорона права власності (мілітаризована та цивільна);

3) дистанційна охорона права власності за допомогою технічних засобів;

4) інкасація грошових коштів та супровід цінних речей та вантажів;

5) охорона вантажів;

6) надання юридичних консультативних послуг;

7) інші види охоронного забезпечення.

Стаття 9. Фізична охорона права власності

Фізична охорона права власності – це забезпечення візуального контролю за збереженням кількісних та якісних властивостей майна, яке увірене володільцем під охорону персоналу охорони, шляхом безпосередньої охорони матеріальних цінностей, забезпечення встановленого на об’єкті режиму, попередження та припинення викрадення, знищення та псування майна, здійснення адміністративно-деліктних процедур у випадку закінченого правопорушення.

Стаття 10. Фізична охорона мілітаризованими суб’єктами охоронної діяльності

Фізична охорона мілітаризованими суб’єктами охоронної діяльності – це виключний вид охорони права власності, який застосовується, як правило, щодо об’єктів, які підлягають під обов’язкову охорону, з метою забезпечення національної безпеки, а також кількісних та якісних характеристик майна і підтримання громадського порядку та громадської безпеки у місцях несення служби.

Стаття 11. Фізична охорона, яка здійснюється цивільними охоронниками

Фізична охорона, яка здійснюється цивільними охоронниками, – це діяльність персоналу охорони, що не має правоохоронного статусу з метою забезпечення збереження кількісних і якісних властивостей майна, що знаходиться під охороною із законодавчо прописаною можливістю впливу на правопорушників у межах заходів, визначних цим Законом.

Стаття 12. Види дистанційної охорони права власності за допомогою технічних засобів

1) охорона за допомогою пультів централізованої охорони;

2) дистанційний нагляд:

а) відеонагляд;

б) за допомогою пультів централізованого спостереження;

в) супутниковий нагляд тощо.

Пульт централізованої охорони відповідно до його характеристик і цільового призначення використовується для виявлення та затримання охоронниками групи швидкого реагування осіб, які проникли (намагалися проникнути) на об’єкти охорони, пересуваються об’єктами охорони або залишають їх.

Стаття 13. Інкасація

Вид охоронної діяльності, що забезпечує спеціалізований супровід грошової одиниці України та валюти, що здійснюється озброєною службою інкасації, яка утворюється під наглядом Національного банку України в охоронних структурах із матеріальною відповідальністю останніх за доставку матеріальних цінностей за місцем призначеним замовника.

Стаття 14. Супровід

Вид охоронної діяльності, що полягає в охороні матеріальних цінностей, переміщення яких забезпечується силами замовника, що здійснюється персоналом охорони без прив’язки відповідальності суб’єкта професійної охоронної структури до вартості матеріальних цінностей.

Стаття 15. Охорона вантажів

Вид охоронної діяльності, основною метою якого є забезпечення цілісності кількісних і якісних властивостей вантажів, що перевозиться автомобільним, повітряним, морським, залізничним, трубопровідним та ін. транспортом, від розкрадань.

Стаття 16. Надання консультативних охоронних послуг

Додатковий вид охоронної діяльності, який здійснюється керівним складом персоналу охорони, які мають вищу юридичну освіту, з питань забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності.

Розділ ІV

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 17. Державне регулювання охоронної діяльності

Органами державного регулювання охоронної діяльності є Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ України та Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.
Державне регулювання у сфері охоронної діяльності здійснюється вказаними органами відповідно до вимог цього Закону, Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, Закону України «Про судоустрій» та ін.

Стаття 18. Ліцензування охоронної діяльності

Щоб розпочати господарську діяльність у сфері охоронних послуг, потрібно отримати в МВС України ліцензію, що визначає межі та форми надання таких послуг, — забезпечення безпеки фізичних осіб та/ або охорони права власності. Ліцензія видається після перевірки можливості забезпечення суб’єктом господарювання мінімальних стандартів надання охоронних послуг – ліцензійних умов.

Основні ліцензійні умови визначаються цим Законом, додаткові — Міністерством внутрішніх справ за погодженням із Міністерством економічного розвитку і торгівлі України та реєструються в Міністерстві юстиції України.

Підготовку ліцензійних документів суб’єктам господарювання здійснюють підрозділи дозвільної системи ГУМВС (УМВС) в АРК., областях, м. Києві та м. Севастополі на основі укладених адміністративних договорів. Зміст, процедури та ціна зазначеної послуги визначаються Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.

Загальний термін розгляду документів не може перевищувати двох місяців з моменту звернення.

Ліцензія видається терміном на 5 років.

Дія ліцензії щодо забезпечення безпеки фізичних осіб і супроводу та інкасації грошових коштів, цінностей розповсюджується на територію всієї держави.

Ліцензія на охорону права власності розповсюджується на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці першої величини (АРК, області, м. Київ, м. Севастополь), де зареєстрований суб’єкт господарювання та куди він повинен звернутися за отриманням ліцензії.

Стаття 19. Права суб’єкта охоронної діяльності

Суб’єкт охоронної діяльності має право:

для забезпечення охоронної діяльності придбавати, зберігати та використовувати в установленому законом порядку спеціальні засоби;

для забезпечення радіозв’язку використовувати в установленому порядку радіочастоти;

використовувати в охоронній діяльності технічні засоби охоронного призначення;

використовувати транспорт.

Суб’єкти охоронної діяльності можуть у встановленому законодавством порядку набувати право власності на спеціальні засоби, а також пістолети, револьвери, набої, до яких споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії.

Стаття 20. Обмеження в охоронній діяльності

Під час організації та здійснення охоронної діяльності забороняється:

1) використовувати ознаки (елементи символіки, формений одяг тощо) приналежності до Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних, природоохоронних і контролюючих органів держави, в тому числі на одязі, транспорті реагування, будівлях, у документації;

2) перешкоджати представникам правоохоронних та інших органів державної влади й місцевого самоврядування, посадовим особам, а також громадянам у здійсненні ними повноважень, наданих їм законами та іншими нормативно-правовими актами, при пред’явленні ними відповідних документів (посвідчень);

3) розголошувати відомості про вжиті заходи щодо організації та здійснення охоронної діяльності, інформацію про господарську діяльність, віднесену в установленому порядку до комерційної таємниці, а також відомості про приватне життя особи, що охороняється, які стали відомими в процесі здійснення охоронної діяльності, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством;

4) приховувати факти про злочини, що готуються або здійснені, незалежно від інтересів замовників охоронних послуг;

5) свідомо охороняти фізичну особу, яка вчиняє протиправні дії;

6) здійснювати дії, що зазіхають на права, свободи та власність фізичних осіб, а також ставлять під загрозу їх життя та здоров’я, честь, гідність і ділову репутацію;

7) використовувати спеціальні методи та засоби, проведення яких дозволено законами України лише відповідним правоохоронним органам за дозволом суду;

8) здійснювати заходи, що відносяться до оперативно-розшукових, відповідно до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”;

9) залучати до охоронних заходів осіб, які не відповідають кваліфікаційним вимогам;

10) вдаватись до дій, направлених на силове протистояння між персоналом охорони.

Стаття 21. Контроль за суб’єктами охоронної діяльності

Планові перевірки дотримання суб’єктами охоронної діяльності ліцензійних умов здійснюються один раз за термін дії ліцензії, але не раніше одного року з моменту її отримання та пізніше одного року до її закінчення. Суб’єкт господарювання, який висловив бажання продовжити ліцензію, звертається із заявою у відповідний дозвільний підрозділ ГУМВС (УМВС) за рік до її закінчення. Після чого у термін до шести місяців здійснюється перевірка дотримання ним ліцензійних умов та робиться висновок про можливість продовження (не продовження) ліцензії на наступні п’ять років.

Стаття 22. Позапланові перевірки

Здійснюються за обґрунтованим клопотанням правоохоронних органів за рішенням суду. Крім випадків, перевірки законності застосування вогнепальної зброї та спеціальних засобів активної дії.

Розділ V

КВАЛІФІКАЦІЙНІ ВИМОГИ ДО ПЕРСОНАЛУ ОХОРОНИ

Стаття 23. Індивідуальне ліцензування персоналу охорони

До несення служби із забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності допускаються особи, які перед початком практичної охоронної діяльності пройшли обов’язкове навчання у відповідності до програми, затвердженої у встановленому порядку, здали тести на її знання.
Охоронниками та охоронцями можуть бути лише особи, які отримали від органу ліцензування — МВС України, індивідуальну ліцензію на право забезпечувати безпеку фізичних осіб, або/та здійснювати охорону права власності. Вона є основним документом, що забезпечує допуск до виконання охоронних функцій. Індивідуальні ліцензії видаються загального та вищого рівня (ступеня).
На об’єктах охорони, які не входять до переліку визначеного статтею 6 цього Закону, допускається використання робітників, які не мають індивідуальної ліцензії – сторожів.

Стаття 24. Право на отримання ліцензії загального рівня

1) надається особі, яка має громадянство України чи іншої держави-члена Європейського Союзу (після вступу України до Європейського Союзу);

2) є повнолітньою;

3) має середню освіту;

4) є дієздатною;

5) не має судимості за навмисні злочини;

6) має врегульовані відносини із військовою службою у Збройних силах України;

7) успішно склала тести в закладах, які отримали в МОН України ліцензію на підготовку охоронників.

Ліцензійні умови для персоналу охорони загального ступеня надають право персоналу охорони здійснювати охорону права власності, крім об’єктів, які віднесені до компетенції охорони охоронниками вищого рівня.

Стаття 25. Ліцензійні умови для персоналу охорони вищого ступеня

Ліцензійні умови для персоналу охорони вищого ступеня передбачають для персоналу охорони право на:

1) забезпечення безпеки фізичних осіб;

2) здійснення охоронної діяльність із вогнепальною зброєю;

3) забезпечення охорони кредитно-фінансових установ, інкасації та супроводу грошових коштів і цінностей;

4) здійснення контролю за діяльністю персоналу охорони.

Вимоги до персоналу охорони вищого рівня:

1) повинен мати громадянство України чи іншої держави-члена Європейського Союзу (після вступу України до Європейського Союзу);

2) вік не менше 21 року;

3) мати повну середню освіту;

4) бути дієздатним;

5) не мати судимості;

6) мати врегульовані відносини із військовою службою у Збройних силах;

7) мати стаж роботи за спеціальністю не менше трьох років.

Ліцензія співробітника охорони вищого рівня (ступеня) може бути видана персоналу охорони, який:

1) має бездоганну характеристику від дільничного інспектора міліції органу внутрішніх справ за місцем проживання;

2) не має фізичних, розумових, психологічних, наркологічних протипоказань для несення служби із вогнепальною зброєю, підтверджених медичною довідкою;

3) має сертифікат школи професійної охоронної діяльності або іншого навчального закладу, що підтверджує проходження відповідного навчання та складання тестів;

4) має довідку про бездоганну службу не менше, як останні 15 років у Державній охороні України, Збройних силах України, МВС України, Прикордонних військах України, Службі безпеки України, Цивільного захисту України, Органів виконання покарань України на посадах рядового та начальницького складу.

Стаття 26. Підготовка персоналу охорони

Підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації персоналу охорони (охоронників та охоронців) здійснюється в акредитованих закладах, незалежно від форми власності та підпорядкування, які за результатами атестації отримали відповідний атестат. Підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації персоналу охорони (охоронників та охоронців) здійснюються спеціалістами, які відповідають визначеним кваліфікаційним вимогам. Кваліфікаційні вимоги до них визначаються спільним актом Міністерства освіти і науки України та Міністерства внутрішніх справ України.

Стаття 27. Права персоналу охорони

Персонал охорони під час виконання функціональних обов’язків має право:

— вимагати від осіб припинення протиправних дій, дотримання законності та правопорядку;

— вимагати від службових осіб об’єктів охорони та інших осіб дотримання пропускного та внутрішньооб’єктового режимів;

— затримувати осіб, які намагаються проникнути (проникли) на об’єкт охорони або намагаються залишити його з порушенням установлених правил;

— протидіяти правопорушникам і негайно сповіщати органи внутрішніх справ у разі скоєння ними адміністративного або кримінального правопорушення;

— застосовувати на умовах, передбачених цим Законом, фізичну силу та спеціальні засоби;

— під час здійснення пропускного режиму на об’єктах охорони проводити огляд речей, що знаходяться при фізичній особі (з її дозволу), на транспортних засобах, вилучення речей і документів, що є знаряддями або предметами правопорушення, перевірку документів, що засвідчують особу, дають право на вхід (вихід) осіб, внесення (винесення), ввезення (вивезення) майна, в’їзд (виїзд) транспортних засобів, їх відповідності складу матеріальних цінностей, що переміщуються на об’єкти охорони (з об’єктів охорони);

— проводити відкрито кіно-, відео-, фотозйомку та звукозапис подій, як допоміжний засіб запобігання протиправним діям і документування правопорушень.

Стаття 28. Обов’язки персоналу охорони

Персонал охорони під час виконання обов’язків зобов’язаний:

— забезпечувати цілісність об’єктів охорони та недоторканність майна, що на них зберігається, недоторканність фізичних осіб;

— припиняти шляхом здійснення заходів реагування безпосередні правопорушення проти власності, фізичних осіб, порушення режиму роботи об’єктів охорони;

— негайно у будь-який спосіб повідомляти відповідні правоохоронні органи про вчинення протиправних дій щодо власності, фізичних осіб та інших незаконних дій у місцях здійснення заходів охорони, що мають ознаки злочину;

— зберігати таємницю, що охороняється законом, а також конфіденційну інформацію про господарську діяльність суб’єктів господарювання, оголошену такою в установленому порядку, відомості про приватне життя фізичних осіб, що стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків;

— не вчиняти дії, що порушують громадський порядок.

Розділ VІ

ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОГО ВПЛИВУ

І СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ

Стаття 29. Умови і межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї

Охоронці та охоронники мають право застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби у випадках і в порядку, передбачених цим Законом.
Застосуванню сили і спеціальних засобів повинно передувати попередження про намір їх використання. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю охоронця, охоронника або фізичної особи, яка знаходиться під охороною.
Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними збройного нападу.
У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідні для виконання, покладених на охоронця, охоронника обов’язків і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушників.
При застосуванні заходів фізичного впливу і спеціальних засобів, також про будь-які ушкодження або смерть, які спричинені особі внаслідок застосування охоронцем, охоронником заходів фізичного впливу чи спеціальних засобів, має бути ним особисто невідкладно:

викликано швидку медичну допомогу;
повідомлено територіальний підрозділ органу внутрішніх справ,
надано першочергову медичну допомогу;
повідомлено орган прокуратури;
доведено до відома безпосереднього керівництва.

Перевищення повноважень по застосуванню сили, в тому числі спеціальних засобів, тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 30. Застосування засобів фізичного впливу

Охоронець, охоронник має право застосовувати заходи фізичного впливу для захисту від безпосередньої небезпеки фізичної особи, яка знаходиться під охороною, затримання особи, яка вчинила викрадення майна та намагається втекти.

Стаття 31. Застосування спеціальних засобів

Охоронці, охоронники мають право застосовувати наручники, гумові кийки, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії у таких випадках:

1) для захисту фізичної особи, що знаходиться під охороною, від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю;

2) для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, які знаходяться під охороною;

3) для затримання і доставки в міліцію осіб, які вчинили напад на фізичну особу, яка знаходиться під охороною, чи здійснила викрадення майна із об’єкта, що знаходиться під охороною.

Повний перелік спеціальних засобів, а також правила їх застосування встановлюються Кабінетом Міністрів України за висновком Міністерства охорони здоров’я України, Генеральної прокуратури України і публікуються в засобах масової інформації.

Розділ VІІ

КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН

Стаття 32. Контроль за додержанням прав і свобод громадян

Контроль за додержанням прав і свобод громадян здійснює Міністерство внутрішніх справ України та його територіальні органи на місцях шляхом здійснення планових і позапланових перевірок.

Стаття 33. Експертна рада з питань здійснення охоронної діяльності

Експертна рада з питань здійснення охоронної діяльності (далі – експертна рада) є колегіальним органом її положення, склад затверджується Кабінетом Міністрів України. Експертна рада у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Рішення експертної ради мають характер експертних висновків і є обов’язковими для розгляду органами державної влади, що реалізують державну політику у сфері охоронної діяльності.

До компетенції експертної ради належать:

— експертиза проектів нормативно-правових актів із питань здійснення охоронної діяльності, у тому числі з організації навчання у сфері охоронної діяльності;

— питання взаємодії суб’єктів охоронної діяльності з правоохоронними органами;

— розроблення рекомендацій з основних проблем державної політики у сфері охоронної діяльності;

— розгляд заяв, претензій та скарг суб’єктів господарювання на рішення органів державної влади щодо порушень законодавства у сфері охоронної діяльності;

— аналіз стану та розроблення рекомендацій щодо вдосконалення галузі охоронної діяльності.

Склад експертно-апеляційної ради формується з державних службовців, науковців, інших фахівців та представників громадських організацій у сфері здійснення охоронної діяльності.

До складу експертної ради залучаються незалежні експерти та представники громадських організацій у кількості не менше, ніж двадцять відсотків загальної кількості членів цієї ради.

Організаційне, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності експертної ради здійснюють громадські організації, що входять до її складу. Експертна рада має право залучати для консультацій та експертизи державних службовців, науковців та інших фахівців на громадських засадах.

Проекти нормативно-правових актів, пропозиції та звернення (апеляції) розглядаються експертною радою протягом двадцяти робочих днів із дня їх реєстрації секретарем експертної ради.

Рішення експертної ради приймається більшістю голосів від загальної кількості членів експертної ради.

За результатами розгляду поданих проектів нормативно-правових актів, пропозицій та звернень (апеляцій) приймається рішення експертної ради, яке оформляється протоколом, що підписується головою та секретарем експертної ради.

Стаття 34. Нагляд за додержанням прав і свобод громадян

Нагляд за додержанням прав і свобод громадян у питаннях застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів здійснює Генеральний прокурор України та підлеглі йому прокурори.

Розділ VІІІ

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СФЕРІ ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 35. Адміністративна відповідальність суб’єктів охоронної діяльності

Суб’єкти охоронної діяльності здійснюють охоронну діяльність виключно на основі письмових договорів. Надання охоронних послуг без договору тягне за собою накладення на суб’єкта господарювання штрафу у розмірі від 1 000 до 5000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Повторне правопорушення, визначене у частині першій зазначеної статті, тягне за собою накладення штрафу від 5 000 до 10 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення ліцензії.

Не відшкодування збитків (шкоди) у термін більше двох місяців володільцю права власності, з яким укладено договір охорони унаслідок неналежного виконання умов договору, тягне за собою накладення штрафу від 5 000 до 10 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення ліцензії.
Визнання незаконним застосування охоронцем, охоронником засобів фізичної сили чи спеціальних засобів тягне за собою накладення штрафу від 1 000 до 20 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення ліцензії.
Надання охоронних послуг без ліцензії

— тягне за собою накладення штрафу у розмірі 20 000 неоподаткованих мінімуму громадян.

Стаття 36. Цивільна відповідальність суб’єктів охоронної діяльності

За неналежне виконання умов договору, внаслідок якого була нанесена шкода (збитки) об’єкту, який знаходиться під охороною професійної охоронної структури, останньою мають відшкодуватися збитки у розмірі до 5 000 неоподаткованих мінімумів громадян, якщо більша сума не була визначена у договорі.

Стаття 37. Адміністративна відповідальність охоронців, охоронників

Не повідомленням охоронцями, охоронниками територіального підрозділу органу внутрішніх справ та органу прокуратури про застосування фізичної сили заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї тягне за собою накладення штрафу у розмірі від 100 до 200 неоподаткованих мінімумів громадян.

Повторне правопорушення визначене у частині першій зазначеної статті тягне за собою накладення штрафу від 200 до 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення індивідуальної ліцензії.

Стаття 38. Інша юридична відповідальність

За інші правопорушення посадові особи, персонал охорони та професійні охоронні структури, в цілому, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну, господарську та кримінальну відповідальність у відповідності до чинного законодавства.

Розділ ІХ

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування і вводиться в дію з 1 січня 2013 року.
Кабінету Міністрів України у шестимісячний строк з дня набрання чинності цим Законом забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом; привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення у відповідність із цим Законом нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Голова Верховної Ради України В.М. Литвин

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до проекту Закону України «Про охоронну діяльність в Україні»

Обґрунтування необхідності прийняття акта

Однією з провідних проблем сучасності є забезпечення безпеки фізичних осіб та охорона права власності. Конституція України визначає, що: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3)»; «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (с. 13)»; «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. … Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. …(ст. 41)».

Правова, демократична держава вагому частину своїх повноважень делегує різноманітним інститутам громадянського суспільства, залишаючи за собою правотворчі та контрольні функції. Відповідно фізичні та юридичні особи, з метою забезпечення свого життя і здоров’я від протиправних посягань та охорони права власності, мають право скористатись послугами професіоналів, у тому числі на основі укладення цивільно-правових договорів.

Проте зазначені положення конституційно-правових норм не знайшли своєї деталізації у спеціалізованому законі, що стримує розвиток системи недержавної безпеки та приводить до надання фізичним і юридичним особам неякісних охоронних послуг. Як результат, законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб у зазначеній сфері часто порушуються.

Цілі і завдання прийняття акта

Ґрунтуючись на положеннях правової системи Європейського Союзу «Acquis communautaire (acquis)», проект закону спрямований на встановлення правових, організаційних та економічних засад провадження охоронної діяльності суб’єктами господарювання всіх форм власності, визначення повноважень суб’єктів охоронної діяльності, гарантії правового та соціального захисту персоналу охорони, прав фізичних і юридичних осіб під час здійснення охоронної діяльності, порядку контролю за її здійсненням, а також взаємодії суб’єктів охоронної діяльності з державними органами в галузі охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю.

Закон має подолати правову прогалину у сфері законодавчого регулювання охоронної діяльності.

Стан нормативно-правової бази в даній сфері правового
регулювання

Правову основу забезпечення безпеки особи та охорони права власності становлять Конституція України та інші нормативно-правові акти, які регламентують господарську діяльність суб’єктів господарювання.

Юридична база, що стосується безпосередньо охоронної діяльності, обмежується: згадуванням у п. 43 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», де віднесена до ліцензійної діяльність із надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян; Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян, затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, МВС України від 14 грудня 2004 року № 145/1501, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 31 грудня 2004 року за № 1678/10277; Порядком контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян, затвердженого наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства внутрішніх справ України від 13 березня 2006 року № 24/238, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 31 березня 2006 року за № 363/12237.

Що стосується проекту закону України № 4824 від 14.07.2009 «Про охорону діяльність», то його прийняття у другому читанні, на наш погляд, є не доцільним. Зазначений висновок обґрунтовується наступними основними чинниками:

Порушені фундаментальні вимоги ст.3, 13 Конституції України. У відповідності до положень цих статей на першому місці має знаходитись «безпека людини», а не послуги, пов’язані з охороною державної та іншої власності. Держава забезпечує захист не «власності», а «прав усіх суб’єктів права власності і господарювання», іншими словами «права власності». Немає потреби виділяти «державну та іншу власність», адже усі форми власності є рівними.
Відсутні системні посилки на нормативні акти вищої юридичної сили.
Не достатньо розкритий понятійних апарат, зокрема немає визначення провідних суб’єктів охоронної діяльності — «охоронника» та «охоронця».
Відсутні принципи охоронної діяльності, що в процесі правозастосування приведе до порушення прав і свобод фізичних і юридичних осіб.
Заходи державного регулювання охоронної діяльності є не конкретними, що приведе до порушення суб’єктами охоронної діяльності ліцензійних умов та до зловживань із сторони контролюючих органів.
Не визначені об’єкти, які підлягають під обов’язкову охорону суб’єктами охоронної діяльності.
Відсутній інститут індивідуального ліцензування охоронників та охоронців, які будуть нести службу із використанням спеціальних засобів активної дії, не передбачене їх обов’язкове навчання.
Не деталізована юридична відповідальність у сфері охоронної діяльності. [Див. Порівняльну таблицю до проектів законів України № 4824 від 14.07.2009 «Про охоронну діяльність» та авторського “Про охоронну діяльність в Україні”].
Загальна характеристика та основні положення акта

У проекті закону було використано законодавчий досвід Латвійської Республіки, Республіки Польща, Російської Федерації, який уніфіковано в редакції законопроекту.

Законопроект містить дев’ять розділів, включаючи прикінцеві положення, та складається з 38 статей.

Фінансово-економічне обґрунтування

Реалізація проекту нормативно-правового акту не потребує додаткових матеріальних витрат із державного та місцевих бюджетів.

Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття акта

Прийняття зазначеного закону надасть можливість забезпечити прозорі цивілізовані форми забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності на договірних засадах. Одним із результатів зазначеного стане збільшення інвестицій в економіку України, збільшення надходжень до державного і місцевого бюджетів.

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ

до проектів законів України № 4824 від 14.07.2009 «Про охоронну діяльність»

та авторського «Про охоронну діяльність в Україні»

Положення законопроекту № 4824 від 14.07.2009.

Зауваження та пропозиції, висловлені автором

Редакція норм авторського законопроекту

Преамбула

Цей Закон визначає правові та організаційні принципи надання охоронних послуг на договірних засадах, а також загальні засади взаємодії суб’єктів охоронної діяльності з правоохоронними органами, спрямований на створення сприятливих умов для розвитку галузі охоронної діяльності, задоволення потреб юридичних та фізичних осіб у доступних, якісних і безпечних послугах з охорони.

1. Не має системного законодавчого посилання на нормативні акти вищої юридичної сили;

2. Преамбула є занадто декларативною.

Преамбула

Цей Закон відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, норм міжнародного права, ратифікованих Верховною Радою України, визначає правила забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності на договірних засадах, що здійснюється суб’єктами охоронної діяльності на основі отриманих ліцензій.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

охоронна діяльність – надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян;

1. Порушена ст. 13 Конституції України, де зазначається, що «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки»:

по-перше, держава забезпечує захист не «власності», а «прав усіх суб’єктів права власності і господарювання», іншими словами — «права власності»;

по-друге, немає потреби виділяти «державну та іншу власності», так як усі форми власності є рівними.

2. Порушена ст. 3 Конституції України «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Тим самим, на першому місці має знаходитись «безпека людини», а не послуги, пов’язані з охороною державної та іншої власності.

суб’єкт охоронної діяльності – суб’єкт господарювання будь-якої форми власності, створений та зареєстрований на території України, що надає охоронні послуги та отримав у встановленому порядку ліцензію на здійснення охоронної діяльності

Потребує редакції.

суб’єкт охоронної діяльності – це суб’єкт господарювання будь-якої форми власності, створений та зареєстрований на території України, або однієї із країн учасників ЄС (після вступу України до ЄС), що здійснює забезпечення безпеки фізичних осіб та (або) охорону права власності;

охорона майна – діяльність щодо організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення недоторканості, цілісності визначених власником і належних йому будівель, споруд, територій, акваторій, транспортних засобів, валютних цінностей, цінних паперів та іншого рухомого й нерухомого майна, з метою запобігання та/або недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього, для збереження його фізичного стану, припинення несанкціонованого власником доступу до нього та забезпечення здійснення власником цього майна всіх належних йому повноважень стосовно нього;

Привести назву у відповідність до Конституції України та розмістити її після «забезпечення безпеки фізичної особи».

охорона права власності – діяльність щодо організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення недоторканості, цілісності визначених власником (особою, яка на законних підставах, підтверджених офіційними документами, здійснює володіння чи управління) належних йому будівель, споруд, територій, акваторій, транспортних засобів, валютних цінностей, цінних паперів та іншого рухомого й нерухомого майна, з метою запобігання та/або недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього, для збереження його фізичного стану, припинення несанкціонованого доступу до нього.

охорона фізичної особи – діяльність з організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення особистої безпеки, життя та здоров’я індивідуально визначеної фізичної особи (групи осіб) шляхом запобігання або недопущення негативного безпосереднього впливу факторів (діяльності або бездіяльності) протиправного характеру;

Привести назву у відповідність до вимог ст. 3 Конституції України – «забезпечення безпеки фізичної особи» та розмістити її перед терміном «охорона права власності».

забезпечення безпеки фізичної особи – діяльність з організації та практичного здійснення заходів безпеки, спрямованих на забезпечення особистої безпеки, життя та здоров’я індивідуально визначеної фізичної особи (групи осіб) шляхом запобігання або недопущення негативного безпосереднього впливу на них факторів (діяльності або бездіяльності) протиправного характеру

персонал охорони – працівники, які безпосередньо виконують функції з охорони майна або фізичних осіб відповідно до свого кваліфікаційного рівня;

Визначення є аморфним та потребує уточнення, які саме працівники виконують функції з охорони фізичних осіб чи майна.

фахівець з організації заходів охорони – керівник суб’єкта охоронної діяльності або його заступник, начальник філії, іншого структурного підрозділу або його заступник, до посадових обов’язків якого входить організація та проведення заходів охорони, контроль за виконанням персоналом охорони покладених на них обов’язків.

Термін «фахівець» означає, що це «той, хто має глибокі знання з певної галузі» є занадто загальним, до нього можуть відноситись не тільки посадові особи. Тим самим, зміст визначення і його назва є не відповідними. Більш придатним назвати зазначену категорію посадових осіб «керівник охоронного напрямку».

керівник охоронного напрямку – посадова особа, до безпосередніх посадових обов’язків якої входять організація та проведення заходів із організації безпеки фізичних осіб та/або охорони права власності, забезпечення контролю за виконанням персоналом охорони покладених на них обов’язків;

Немає визначення провідного суб’єкта охоронної діяльності «охоронника» та «охоронця», вони відсутні, хоча для охоронної діяльності вони мають ключове значення.

охоронець – особа персоналу охорони, яка пройшла навчання у відповідності до затвердженої програми, склала тести та отримала індивідуальну ліцензію на право виконувати функції із забезпечення безпеки фізичних осіб;

охоронник – особа персоналу охорони, яка пройшла навчання у відповідності до затвердженої програми, склала тести та отримала індивідуальну ліцензію на право виконувати функції із охорони права власності;

транспорт реагування – транспортний засіб суб’єкта охоронної діяльності, що призначений для забезпечення негайного реагування персоналу охорони на протиправні дії щодо об’єкту охорони, або на події та обставини, що завдають (можуть завдати) майнову шкоду, або створюють можливу загрозу особистій безпеці громадян або персоналу охорони на об’єктах охорони;

Немає системного підходу, так як транспортний засіб відділений від охоронників, що є неприпустимим.

технічні засоби охоронного призначення – прилади та обладнання, які призначені для виявлення та попередження про наявність небезпеки для життя людей та/або майна, що охороняються. До технічних засобів охоронного призначення належать системи охоронної сигналізації, системи контролю доступу та системи відеоспостереження, що мають функції охоронної сигналізації або відеоконтролю, призначені для здійснення охоронних функцій.

В умовах динамічного розвитку технічних засобів зазначене визначення швидко втратить свою актуальність. Тут треба застосувати більш загальне.

система тривожної сигналізації – обладнання, призначене для сповіщення про наявність небезпеки;

Відсутні провідні визначення, без яких важко уявити регулювання охоронної діяльності.

індивідуальна ліцензія на охорону права власності – це документ державного взірця, який підтверджує професійну компетенцію охоронника для надання послуг з охорони права власності;

«тривога» – сигнал, який надійшов із об’єкта, що знаходиться під охороною, щодо порушення законних прав і свобод фізичних осіб чи високої ймовірності викрадення, порушення цілісності кількісних та якісних характеристик майна, який надає право охоронникам групи швидкого реагування привести засоби захисту й затримання щодо готовності до застосування.

Стаття 2. Мета Закону

Основною метою цього Закону є створення умов для:

— захисту майна, забезпечення прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та фізичних осіб;

— забезпечення державного контролю за здійсненням заходів з охорони майна та фізичних осіб;

— розвитку та вдосконалення галузі охоронної діяльності.

Потребує уточнення до вимог Конституції України та національної безпеки України.

Стаття 2. Мета Закону

Основною метою цього Закону є створення умов для:

— забезпечення права людини і громадянина на життя, здоров’я, недоторканість, право суб’єктів права власності володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном на договірних засадах;

— забезпечення державного контролю за здійсненням охоронної діяльності, нагляду над охоронними формуваннями;

— розвитку та вдосконалення галузі охоронної діяльності.

Стаття 3. Сфера дії Закону

1. Цей Закон регулює відносини суб’єктів господарювання під час організації та здійснення ними охоронної діяльності.

Потребує конкретизації, занадто загально.

Стаття 3. Сфера дії Закону

Цей закон регулює відносини суб’єктів охоронної діяльності усіх форм власності під час організації та здійснення ними охоронної діяльності на договірних засадах.

Не регулюються цим Законом охоронні заходи, що надаються військовими формуваннями, які фінансуються із державного бюджету.

Законодавство України відноситься до Романо-Германської правової сім’ї, для якої характерним є дедуктивний метод будівництва – від загального до конкретного, від принципів до засобів (процедур). Відсутність принципів в аналізованому нормативно-правовому акті призводить до порушення системності, що неминуче приведе в процесі правозастосування до порушення прав і свобод громадян.

Стаття 4. Принципи охоронної діяльності

1. Принципи забезпечення безпеки фізичних осіб:

компетентності — суб’єкт охоронної діяльності укладає договір на забезпечення безпеки фізичної особи тільки від тих видів небезпеки, щодо яких є можливість їх попередити чи припинити в об’ємі своєї компетентності й професіоналізму охоронців;

професіоналізму — суб’єкт охоронної діяльності надає фізичній особі для охорони охоронців, які за своїм рівнем психологічної та професійної підготовки спроможні забезпечити визначений договором рівень безпеки;

забезпечення публічного інтересу – охоронці, при здійсненні охорони фізичної особи, не можуть допускати порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних, юридичних осіб та порушувати громадський порядок, а також мають відмовитись від надання охоронних послуг фізичній особі у разі систематичного порушення нею законодавства;

адекватності — застосування засобів примусу щодо осіб, які здійснили протиправне порушення прав, свобод фізичної особи, що знаходиться під охороною, має бути адекватне ступеню реальної небезпеки;

відповідальності — охоронці, які здійснюють охорону фізичної особи, мають нести відповідальність за неналежне забезпечення безпеки фізичної особи, порушення прав, свобод та законних інтересів інших фізичних і юридичних осіб;

порядності — охоронці не мають права розголошувати та не несуть відповідальність за відмову давати показання на фізичних осіб, які знаходяться (знаходилися) під охороною, в питаннях, визначених як комерційна таємниця та/чи фактів особистого життя клієнтів.

2. Принципи охорони права власності

— пріоритету захисту права людини та життя і здоров’я перед правом на охорону власності;- рівного захисту усіх суб’єктів права власності;- створення умов для власника щодо самоохорони права власності;- відповідальності власників майна за тягар його утримання;- обов’язковості державної реєстрації нерухомого майна та майна підвищеної небезпеки;- обов’язковості страхування цінного майна та майна підвищеної небезпеки;- невідворотності компенсування збитків власнику, який добросовісно виконував тягар його утримання

Стаття 4. Державне регулювання у сфері охоронної діяльності

1. Органами державного регулювання у сфері охоронної діяльності є Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ України та Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Державне регулювання у сфері охоронної діяльності здійснюється вказаними органами відповідно до вимог цього Закону, Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” та Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”.

Заходи державного регулювання охоронної діяльності є не конкретними, що, з одного боку, приведе до порушення суб’єктами охоронної діяльності ліцензійних умов, а з другого, — до зловживань зі сторони контролюючих органів.

Стаття 17. Державне регулювання охоронної діяльності

1. Органами державного регулювання охоронної діяльності є Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ України та Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

2. Державне регулювання у сфері охоронної діяльності здійснюється вказаними органами відповідно до вимог цього Закону, Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, Закону України «Про судоустрій» та ін.

Стаття 18. Ліцензування охоронної діяльності

Щоб розпочати господарську діяльність в сфері охоронних послуг, потрібно отримати в МВС України ліцензію, що визначає межі та форми надання таких послуг — забезпечення безпеки фізичних осіб та/ або охорони права власності.

Ліцензія видається після перевірки можливості забезпечення суб’єктом господарювання мінімальних стандартів надання охоронних послуг – ліцензійних умов.

Основні ліцензійні умови визначаються цим Законом, додаткові Міністерством внутрішніх справ за погодженням із Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.

Підготовку ліцензійних документів суб’єктам господарювання здійснюють підрозділи дозвільної системи ГУМВС (УМВС) в АРК, областях, м. Києві та м. Севастополі на основі укладених адміністративних договорів. Зміст, процедури та ціна зазначеної послуги визначаються Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.

Загальний термін розгляду документів не може перевищувати двох місяців з моменту звернення.

Ліцензія видається терміном на 5 років.

Дія ліцензії щодо забезпечення безпеки фізичних осіб, супроводу, інкасації грошових коштів, цінностей розповсюджується на територію всієї держави.

Ліцензія на охорону права власності розповсюджується на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці першої величини (АРК, області, м. Київ, м. Севастополь), де зареєстрований суб’єкт господарювання та куди він звернувся за отриманням ліцензії.

Стаття 21. Контроль за суб’єктами охоронної діяльності

Планові перевірки дотримання суб’єктами охоронних структур ліцензійних умов здійснюється один раз за термін дії ліцензії, але не раніше одного року з моменту її отримання та пізніше одного року до її закінчення.

Суб’єкт господарювання, який висловив бажання продовжити ліцензію, звертається із заявою у відповідний дозвільний підрозділ ГУМВС (УМВС) за рік до її закінчення. Після чого у термін до шести місяців здійснюється перевірка дотримання ним ліцензійних умов та робиться висновок про можливість продовження (не продовження) ліцензії на наступні п’ять років.

Стаття 22. Позапланові перевірки

Здійснюються за обґрунтованим клопотанням правоохоронних органів за рішенням суду, крім випадків перевірки законності застосування вогнепальної зброї та спеціальних засобів активної дії.

Стаття 5. Види охоронних послуг

1. Суб’єкт охоронної діяльності на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії надає такі охоронні послуги:

1) охорона майна;

2) охорона фізичних осіб;

3) проектування, монтаж та обслуговування технічних засобів охоронного призначення на нерухомих об’єктах згідно переліку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

Немає потреби до видів ліцензійних охоронних послуг відносити «проектування, монтаж та обслуговування технічних засобів охоронного призначення».

Стаття 5. Об’єкти охорони

У цьому Законі поділяються на:

1) фізичних осіб, щодо яких охоронці здійснюють заходи щодо забезпечення їх безпеки;

2) право власності фізичних і юридичних осіб, які уклали із охоронними структурами договір на його охорону.

Не визначені види та зміст охоронної діяльності.

Стаття 8. Види охоронної діяльності

1) забезпечення безпеки фізичної особи;

2) фізична охорона права власності (мілітаризована та цивільна);

3) дистанційна охорона права власності за допомогою технічних засобів;

4) інкасація грошових коштів та супровід цінних речей та вантажів;

5) охорона вантажів;

6) надання юридичних консультативних послуг;

7) інші види охоронного забезпечення.

Стаття 9. Фізична охорона права власності

Фізична охорона права власності – це забезпечення візуального контролю за збереженням кількісних та якісних властивостей майна, яке увірене володільцем під охорону персоналу охорони шляхом безпосередньої охорони матеріальних цінностей, забезпечення встановленого на об’єкті режиму, попередження, припинення, викрадення, знищення, псування майна, здійснення адміністративно-деліктних процедур у випадку закінченого правопорушення.Стаття 10. Фізична охорона мілітаризованими суб’єктами охоронної діяльності

Фізична охорона мілітаризованими суб’єктами охоронної діяльності – це виключний вид охорони права власності, який застосовується, як правило, щодо об’єктів, які підлягають під обов’язкову охорону з метою забезпечення національної безпеки, а також кількісних та якісних характеристик майна, а також підтримання громадського порядку та громадської безпеки у місцях несення служби.

Стаття 11. Фізична охорона, яка здійснюється цивільними охоронниками

Фізична охорона, яка здійснюється цивільними охоронниками – це діяльність персоналу охорони, що не має правоохоронного статусу з метою забезпечення збереження кількісних і якісних властивостей майна, що знаходиться під охороною із законодавчо прописаною можливістю впливу на правопорушників у межах заходів, визначених цим Законом.

Стаття 12. Види дистанційної охорони права власності за допомогою технічних засобів

1) охорона за допомогою пультів централізованої охорони;

2) дистанційний нагляд:

а) відеонагляд;

б) за допомогою пультів централізованого спостереження;

в) супутниковий нагляд тощо.

Стаття 13. Інкасація

Вид охоронної діяльності, що забезпечує спеціалізований супровід грошової одиниці України та валюти, що здійснюється озброєною службою інкасації, яка утворюється під наглядом Національного банку України в охоронних структурах з матеріальною відповідальністю останніх за доставку матеріальних цінностей за місцем призначеним замовника.

Стаття 14. Супровід

Стаття 15. Охорона вантажів

Стаття 16. Надання консультативних охоронних послуг

Не визначені об’єкти, які підлягають під обов’язкову охорону.

Стаття 7. Об’єкти, які підлягають під обов’язкову охорону

Під обов’язкову охорону суб’єктів охоронної діяльності, незалежно від форм власності, на конкурсній основі підпадають наступні об’єкти (за виключенням тих, охорона яких здійснюється військовими формуваннями, що фінансуються із державного бюджету):

1) території, споруди, устаткування і транспортні засоби та ін., що мають значення для національної безпеки України, забезпечення громадської безпеки та інших важливих національних інтересів українського народу, що потребує обов’язкової охорони із застосуванням вогнепальної зброї або відповідного активного технічного захисту із ймовірністю враження людини (висока напруга, механічні засоби враження, бойові собаки та ін.);

б) вогнепальної зброї та боєприпасів;

г) стратегічно важливих державних резервів;

д) місця видобутку корисних копалин, що мають стратегічне значення;

е) порти і аеропорти, вокзали, які мають стратегічне значення;

ж) місця, приміщення і обладнання, що необхідні для функціонування міських районів, пошкодження яких може загрожувати життю і здоров’ю людини та навколишнього середовища, зокрема, теплоцентралі, водні ресурси, водопостачання, водосховища та очисні споруди;

з) паливних трубопроводів, ліній електропередач та телекомунікаційних систем, гребель і шлюзів, іншого обладнання, розташованого на відкритій місцевості, знищення або ушкодження яких є небезпечним для життя чи здоров’я людини, навколишнього середовища;

і) творів національної культури, архівних матеріалів.

Розділ ІІІ. УЧАСТЬ В ОХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДЯН

Стаття 11. Умови залучення до охоронної діяльності громадян

1. Персоналом охорони можуть бути тільки дієздатні громадяни України, які досягли 18-річного віку, за умови, що їх функціональні обов’язки передбачають використання пістолетів, револьверів, набої до яких споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, 21-річного віку, пройшли відповідну навчальну підготовку, уклали трудовій договір із суб’єктом господарювання та:

не перебувають на обліку в органах охорони здоров’я з приводу психічної хвороби, алкоголізму чи наркоманії;

не мають непогашену чи не зняту судимість за умисні злочини;

не мають обмежень, встановлених судом щодо виконання покладених на них функцій з охорони;

не мають обмежень за станом здоров’я для виконання функціональних обов’язків;

зареєстровані за місцем проживання в установленому законодавством порядку.

2. Фахівець з організації заходів охорони повинен відповідати вимогам частини першої цієї статті, мати повну вищу освіту і в установлені Міністерством освіти та науки України терміни та порядку підвищувати рівень кваліфікації.

3. Технічні працівники повинні відповідати вимогам частини першої цієї статті, мати повну загальну середню освіту та професійно-технічну освіту або загальну середню освіту та професійну підготовку.

4. Особи, визначені в частинах першій – третій цієї статті, при укладенні трудового договору із суб’єктом господарювання зобов’язані надати поряд із документами, передбаченими трудовим законодавством, також документи, що засвідчують відсутність обмежень, передбачених цією статтею.

5. Працевлаштування інвалідів здійснюється суб’єктом охоронної діяльності з кількості штатних працівників, не задіяних до виконання заходів охорони згідно з нормативом робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленим законодавством.

6. Персонал охорони виконує заходи з охорони майна за обов’язкової наявності на його одязі ознак про приналежність до відповідного суб’єкта охоронної діяльності та виконання ним функцій з охорони майна. Зразки одягу персоналу охорони затверджуються керівником суб’єкта охоронної діяльності.

7. Персонал охорони під час виконання функціональних обов’язків повинен мати при собі посвідчення встановленого Міністерством внутрішніх справ України зразка, яке видається керівником суб’єкта господарювання за його підписом, скріпленим печаткою.

8. Фахівець з організації заходів охорони зобов’язаний забезпечити дотримання чинного законодавства в організації та функціонуванні охорони, у прийомі на роботу, підготовці й контролі технічних працівників, персоналу охорони, носіння відповідного одягу та розпізнавальних знаків, а також в оснащенні засобами оборони та індивідуального захисту.

Стаття 14. Підготовка та перепідготовка персоналу охорони, технічних працівників

1. Персонал охорони, технічні працівники навчаються, проходять підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації в навчальних закладах різних форм власності. Представники Міністерства внутрішніх справ України обов’язково залучаються до складу кваліфікаційних комісій цих навчальних закладів.

2. Порядок і рівень підготовки, терміни підготовки, перепідготовки (спеціалізації) та підвищення кваліфікації персоналу охорони, технічних працівників визначаються Міністерством освіти та науки України.

3. Персонал охорони відповідного кваліфікаційного рівня зобов’язаний проходити періодичні навчальні стрільби з метою визначення його придатності до дій, пов’язаних із застосуванням (використанням) вогнепальної зброї, а також пістолетів, револьверів та пристроїв, набої до яких споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, один раз у шість місяців. Порядок проведення персоналом охорони періодичних навчальних стрільб визначається Міністерством внутрішніх справ України.

Відсутній інститут індивідуального ліцензування охоронників та охоронців, які будуть нести службу із використанням спеціальних засобів активної дії.

Не передбачене обов’язкове навчання охоронників і охоронців.

РОЗДІЛ V. КВАЛІФІКАЦІЙНІ ВИМОГИ ДО ПЕРСОНАЛУ ОХОРОНИ

Стаття 23. Індивідуальне ліцензування персоналу охорони

1. До несення служби із забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності допускаються особи, які перед початком практичної охоронної діяльності пройшли обов’язкове навчання у відповідності до програми, затвердженої у встановленому порядку, склали тести на її знання.

2. Охоронниками та охоронцями можуть бути лише особи, які отримали від органу ліцензування — МВС України, індивідуальну ліцензію на право забезпечувати безпеку фізичних осіб або/та здійснювати охорону права власності, вона є основним документом, що забезпечує допуск до виконання охоронних функцій. Індивідуальні ліцензії видаються загального та вищого рівня (ступеня).

3. На об’єктах охорони, які не входять до переліку, визначеного статтею 6 цього Закону, допускається використання робітників, які не мають індивідуальної ліцензії – сторожів.

Стаття 22. Право на отримання ліцензії загального рівня

2) є повнолітньою;

3) має середню освіту;

4) є дієздатною;

5) не має судимості за навмисні злочини;

6) має врегульовані відносини із військовою службою у Збройних силах України;

7) успішно склала тести в закладах, які отримали в МОН України ліцензію на підготовку охоронників.

Стаття 23. Ліцензійні умови для персоналу охорони вищого ступеня

1. Ліцензійні умови для персоналу охорони вищого ступеня передбачають для персоналу охорони право на:

1) забезпечення безпеки фізичних осіб;

2) здійснення охоронної діяльність із вогнепальною зброєю;

3) забезпечення охорони кредитно-фінансових установ, інкасації та супроводу грошових коштів і цінностей;

4) здійснення контролю за діяльністю персоналу охорони.

2. Вимоги до персоналу охорони вищого рівня:

1) повинен мати громадянство України чи іншої держави-члена Європейський Союзу (після вступу України до Європейського Союзу);

2) вік не менше 21 року;

3) мати повну середню освіту;

4) бути дієздатним;

5) не мати судимості;

6) мати врегульовані відносини із військовою службою у Збройних силах;

7) мати стаж роботи за спеціальністю не менше трьох років.

3. Ліцензія співробітника охорони вищого рівня (ступеня) може бути видана персоналу охорони, який:

4) або має довідку про бездоганну службу не менше, як останні 15 років у Державній охороні України, Збройних силах України, МВС України, Прикордонних військах України, Службі безпеки України, Цивільного захисту України, Органів виконання покарань України на посадах рядового на начальницького складу.

Стаття 24. Підготовка персоналу охорони

РОЗДІЛ IV ЗАСТОСУВАННЯ В ОХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ФІЗИЧНОЇ СИЛИ, СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ТА ВИКОРИСТАННЯ СЛУЖБОВИХ СОБАК

Стаття 16. Порядок застосування персоналом охорони фізичної сили та спеціальних засобів

1. Під час здійснення заходів з охорони майна та фізичних осіб персонал охорони має право застосовувати до правопорушників фізичну силу та спеціальні засоби в особливих випадках, якщо інші заходи не призвели до припинення правопорушення або виконання правопорушником законної вимоги персоналу охорони, в разі:

— захисту себе або іншої особи від нападу, що несе загрозу їх життю та здоров’ю або майну;

— запобігання незаконній спробі насильницьким шляхом заволодіти спеціальними засобами;

-необхідності затримати правопорушника, який незаконно проник на об’єкт, що охороняється або який вчиняє інші протиправні дії, у разі, якщо правопорушником чиниться опір;

знешкодження тварини, яка загрожує життю та здоров’ю фізичних осіб або персоналу охорони.

2. Затримання персоналом охорони особи не відноситься до адміністративного затримання. Затримана особа негайно передається міліції за місцем вчинення правопорушення.

3. Застосовувати заходи фізичного впливу та спеціальні засоби дозволяється тільки після попередження голосом про намір їх застосування.

4. Фізична сила та спеціальні засоби можуть застосовуватися без попередження у разі:

раптового нападу;

нападу чи опору з використанням зброї або предметів, що несе загрозу життю та здоров’ю особи, або з використанням механічних транспортних засобів.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивності їх застосування визначаються з урахуванням ситуації, що склалася, характеру правопорушення та особи правопорушника.

5. Забороняється застосовувати фізичну силу та спеціальні засоби проти жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, а також проти осіб, які відповідно до законодавства України є носіями спеціального статусу недоторканності, крім випадків учинення ними нападу, що несе загрозу життю та здоров’ю фізичних осіб, персоналу охорони, або збройного нападу чи збройного опору.

6. У разі, якщо неможливо уникнути застосування фізичної сили та використання спеціальних засобів, їх застосування не повинно перевищувати меж необхідної оборони та крайньої необхідності, а також заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, і повинно обмежуватися заподіянням мінімальної шкоди здоров’ю правопорушників. У разі заподіяння такої шкоди, персонал охорони повинен негайно викликати швидку медичну допомогу та надати першу до лікарняну допомогу потерпілим.

7. Персоналу охорони забороняється застосовувати спеціальні засоби в місцях значного скупчення людей, якщо це може призвести до заподіяння шкоди життю та здоров’ю сторонніх осіб, за винятком випадків самооборони (самозахисту).

8. Перевищення меж необхідної оборони та крайньої необхідності, а також заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин, здійснене внаслідок застосування фізичної сили та спеціальних засобів, тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

9. Про всі факти припинення правопорушення стосовно персоналу охорони, майна або фізичних осіб, що охороняються, застосування фізичної сили, спеціальних засобів, зброї та їх наслідки персонал охорони зобов’язаний негайно в усній або письмовій формі сповістити своєму безпосередньому керівникові та територіальний орган внутрішніх справ.

10. У випадку виявлення ознак злочину персонал охорони зобов’язаний до прибуття працівників правоохоронних органів ужити всіх можливих заходів з охорони місця події та збереження слідів злочину, виявлення очевидців і фіксації їх установчих даних. Після прибуття працівників правоохоронних органів персонал охорони зобов’язаний діяти за їх вказівкою.

Застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби може не весь персонал охорони, а лише охоронники і охоронці.

РОЗДІЛ VІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ФІЗИЧНОГО ВПЛИВУ

І СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ

Стаття 29. Умови і межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів

1. Охоронці та охоронники мають право застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби у випадках і в порядку, передбачених цим Законом.

2. Застосуванню сили і спеціальних засобів повинно передувати попередження про намір їх використання. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю охоронця, охоронника або фізичної особи, яка знаходиться під охороною.

3. Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними збройного нападу.

4. У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на охоронця, охоронника обов’язків і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушників.

5. Про застосування заходів фізичного впливу і спеціальних засобів, також про будь-які ушкодження або смерть, які спричинені особі внаслідок застосування охоронцем, охоронником заходів фізичного впливу чи спеціальних засобів, має бути ним особисто невідкладно:

1) викликано швидку медичну допомогу;

2) повідомлено територіальний підрозділ органу внутрішніх справ;

3) надано першочергову медичну допомогу;

4) повідомлено орган прокуратури;

5) доведено до відома безпосереднє керівництво.

Стаття 30. Застосування засобів фізичного впливу

Охоронець, охоронник має право застосовувати заходи фізичного впливу для захисту від безпосередньої небезпеки фізичної особи, яка знаходиться під охороною, затримання особи, яка вчинила викраденням майна та намагається втекти.

Стаття 31. Застосування спеціальних засобів

Охоронці, охоронники мають право застосовувати наручники, гумові кийки, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, у таких випадках:

1) для захисту фізичної особи, що знаходиться під охороною від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю;

2) для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, які знаходяться під охороною;

3) для затримання і доставки в міліцію осіб, які вчинили напад на фізичну особу, яка знаходиться під охороною чи здійснила викрадення майна, із об’єкта, що знаходиться під охороною;

Повний перелік спеціальних засобів, а також правила їх застосування встановлюються Кабінетом Міністрів України за висновком Міністерства охорони здоров’я України і Генеральної прокуратури України і публікуються в засобах масової інформації.

Стаття 15. Відповідальність персоналу охорони

1. Персонал охорони, технічні працівники за невиконання або неналежне виконання покладених на нього обов’язків несе дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.

Не деталізована юридична відповідальність у сфері охоронної діяльності. Відсутня її класифікація за видами.

Стаття 35. Адміністративна відповідальність суб’єктів охоронної діяльності

1. Суб’єкти охоронної діяльності здійснюють охоронну діяльність виключно на основі письмових договорів. Надання охоронних послуг без договору тягне за собою накладення на суб’єкта господарювання штрафу у розмірі від 1 000 до 5000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

2. Не відшкодування збитків (шкоди) у термін більше двох місяців володільцю права власності, з яким укладено договір охорони, унаслідок неналежного виконання умов договору тягне за собою накладення штрафу від 5 000 до 10 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення ліцензії.

3. Визнання незаконним застосування охоронцем, охоронником засобів фізичної сили чи спеціальних засобів тягне за собою накладення штрафу від 1 000 до 20 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення ліцензії.

4. Надання охоронних послуг без ліцензії

тягне за собою накладення штрафу у розмірі 20 000 неоподаткованих мінімуму громадян.

Стаття 36. Цивільна відповідальність суб’єктів охоронної діяльності

Стаття 37. Адміністративна відповідальність охоронців, охоронників

Повторне правопорушення, визначене у частині першій зазначеної статті, тягне за собою накладення штрафу від 200 до 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення індивідуальної ліцензії.

Стаття 38. Інша юридична відповідальність

За інші правопорушення посадові особи, персонал охорони та професійні охоронні структури, в цілому, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну, господарську, адміністративну та кримінальну відповідальність у відповідності до чинного законодавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Авер’янов В.Б. Утвердження принципу верховенства права у новій доктрині Українського адміністративного права / В. Б. Авер’янов // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – № 11 (61). – С. 57-63.
Авер’янов В.Б. Не «керувати» людиною – служити їй / В.Б. Авер’янов // Віче 4 (157). – 2005. – № 4. – С. 10-15.
Адміністративна (поліцейська )діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина : підручник / [Аверін Ю., Авер’янов В., Бєльський К. та ін.] ; кер. Ю.І.Римаренко, Є.М. Моїсеєв, В.І. Олефір. – К. : КНТ, 2008. – 816 с.
Адміністративна (поліцейська) діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина : підручник / [Аверін Ю., Авер’янов В., Бєльський К. та ін.] ; кер. Ю.І. Римаренко, Є.М. Моїсеєв, В.І. Олефір. – К. : КНТ, 2009. – 834 с.
Адміністративна діяльність : навчальний посібник / [М.В. Ковалів, З.Р. Кісіль, Д.П. Каянова та ін.]. – К. : Правова єдність., 2009 – 432 с.
Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ : навчальний посібник / [В.Д. Сущенко, В.І. Олефір, С.Ф. Константінов та ін.] ; за ред. Є.М. Моїсеєва. – К. : КНТ., 2008 – 264 с.
Адміністративна діяльність : [навчальний посібник для студенів вищих навчальних закладів] / [М.В. Ковалів, З.Р. Кісіль, Д.П. Каянова та ін.]. – К. : Правова єдність., 2009 – 432 с.
Адміністративна діяльність. Частина особлива : підручник / [Бандурка О.М., Корнієнко М.В, Безсмертний О.К. і ін.]; за ред. О.М. Бандурки. – Х.: Вид-во Університету внутрішніх справ, «Еспада», 2000 – 368 с.
Адміністративне право України / [Битяк Ю.П., Богуцький В.В., Гаращук В.М. та ін.] ; під ред. Ю.П. Битяка . – Х. : Право, 2001. – 528 с.
Адміністративне право України : навчальний посібник / [Шкарупа В.К., Коломоєць Т.О, Гулєвська Г.А. і ін.]; за ред. Т.О. Коломоєць, Г. Ю. Гулєвської. – К.: Істина, 2007. – 216 с.
Адміністративне право України : підруч. / Битяк Ю.П., Гаращук В.Т., Дьяченко О.В. та ін.] ; за ред. Ю.П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 544с.
Адміністративне право України : Підручник / [Бандурка О.М., Бугайчук К.Л., Джагупов Г.В. та ін.] ; за ред. О.М. Бандурки. – Харків: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. – 480 с.
Адміністративне право України : словник-довідник / [ уклад. В.К. Шкарупа, Ю.А. Ведєрніков, В.П. Підчибій та ін.].- Дніпропетровськ: Юрид. Акад.. МВС України, 2001. – 196 с.
Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХI століття) : монографія / [В.В.Галунько, В.І. Олефір, М.П. Пихтін, О.О. Онищук, Ю.В. Гридасов, М.М. Новіков, У.О. Палієнко, І.А. Дьомін, О.М. Єщук ] ; за заг. ред. В.В. Галунька. – Херсон : ВАТ «Херсонська міська друкарня», 2010. – 378 с.
Адміністративне право України : підручник / [ Пирожкова Ю.В., Сінєлік Р.В., Лютиков П.С. та ін.]; за ред. Т.О. Коломоєць. – К. : Істина, 2010. – 480 с.
Адміністративне право України: посібник для підготовки до іспитів / Г.Г. Забарний, Р.А. Калюжний, В.О. Терещук, В.К. Шкарупа. – К.:Вид. Паливода А.В., 2001. – 194 с.
Алексеев С.С. Общая теория права : [монография в 2 томах] / С.С. Алексеев. – М.: Юридическая литература., 1982. – Т.2.: Технико-юридическое содержание права. – 360 с.
Афанасьєв К.К. Адміністративний договір як форма державного управління (теоретико-правовий аспект) : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право» / К.К. Афанасьєв – Луганськ., 2002. – 18 с.
Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення : монографія / Олександр Маркович Бандурка. – Х. : Основа, 1999. – 438 с.
Бедрак Н. Зміст та особливості механізму адміністративно-правового регулювання туристичної галузі / Н. Бедрак // Адміністративне право. – 2009. – № 6. – С. 56-59.
Бородін І.Л. Адміністративно-юрисдикційний процес : монографія / Іван Лук’янович Бородін. – К. : Алерта, 2007. – 184 с.
Брэбан Г. Французское административное право / Г. Брэбан; [пер. с фран. Д. И. Васильева, В. Д. Карповича] ; под. ред. С. В. Боботова. – М. : Прогрес, 1988. – 488 с.
Васильєв А.С. Адміністративне право України /А.С. Васильєв. Х.: «Одісей», 2002. – 288 с.
Великий енциклопедичний юридичний словник / [ред.- упоряд. Ю.С. Шемшученко]. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.
Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность: монография / Анатолий Васильевич Венедиктов. – М., Л. : Издание Академии наук СССР, 1948. – 842 с.
Виконавча влада і адміністративне право / [Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Голосніченко І.П. та ін.] ; за ред. В. Б. Авер’янова.- К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. – 668 с.
Галунько В. В. Застосування адміністративно-господарських санкцій до суб’єктів господарювання : навчальний посібник / Валентин Васильович Галунько. – Херсон : МУБіП, 2006. – 201 с.
Галунько В.В. Адміністративно-правова охорона права власності в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук: спец. 12.00.07 «адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / В.В. Галунько. – Харків, 2009. – 35 с.
Галунько В.В. Адміністративно-правова охорона права власності в Україні: дис. … доктора юридичних наук: 12.00.07 / Галунько Валентин Васильович. – Х., 2009. – 498 с.
Галунько В.В. Адміністративно-правова охорона суб’єктів права власності в Україні : монографія / Валентин Васильович Галунько; – Херсон : ВАТ ХМД, 2006. – 356 с.

31. Галунько В.В. Кишенькова книжка охоронника : навчальний посібник / Валентин Васильович Галунько. – Тернопіль : Вектор, 2006. – 144 с.

Галунько В.В. Охорона права власності : Адміністративно-правові аспекти: монографія / Валентин Васильович Галунько ; за ред. В.К. Шкарупи. – Херсон : ХМД, 2008. – 348 с.
Галунько В.В. Проблеми законодавчого врегулювання охоронної діяльності в Україні / Галунько В.В, Єщук О.М. // Актуальні проблеми адміністративного законодавства України: матеріали ІІІ Міжн. наук. – практ. конф. (м. Івано-Франківськ, 4-5 червня 2010 р.). – Івано-Франківськ: ПЮІ ЛьвДУВС, 2010. – С. 295-301.
Галунько В.В. Теорія держави та права : конспект лекцій / В.В. Галунько, Г.О. Пономаренко, В.К.Шкарупа ; за заг. ред. В.К. Шкарупи – Херсон : ВАТ «ХМД», 2008. – 280 с.
Галунько В.В. Охорона суб’єктів права власності підрозділами місцевої міліції / В. В. Галунько // Бюлетень з обміну досвідом роботи МВС України. – 2007. – № 170. – С. 104-108.
Галунько В. В. Розвиток принципів адміністративного права у сфері захисту суб’єктів права власності / В.В. Галунько // Право і суспільство. – 2007.– № 3. – С. 101-105.
Галунько В. В. Спеціальні принципи адміністративного права у сфері охорони суб’єктів права власності / В. В. Галунько // Право України. – 2007. – № 9.– С. 69-72
Гетьманець О.П. Бюджетний контроль: організаційно-правові засади : монографія / О.П. Гетьманець. – Харків: Екограф, 2008 – 308 с.
Гладун З.С. Адміністративне право України : [опорні конспекти лекцій] / Зиновій Степанович Гладун. – вид. – 2-ге. – Тернопіль : Вид-во ТАНГ, 2002. – 258 с.
Гладун З.С. Адміністративне право України : навчальний посібник – довідник для підготовки до іспиту / З.С. Гладун. – Тернопіль: ТНЕУ, 2008. –172 с.
Голосніченко І.П. Адміністративне право України: основні поняття. Навчальний посібник. / Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф., Золотарьова Н.І. – К.: ГАН, 2005. – 232 с.
Голосніченко І.П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права : монографія / І.П. Голосніченко. – К.: «Вища школа», 1991. – 207 с.
Гончарук С.Т. Адміністративне право України : навчальний посібник. [на допомогу слухачам, що складають державні та поточні іспити з адміністративного права] / С.Т. Гончарук. – К.: 2000. – 240 с.
Гриценко І.С. Становлення і розвиток наукових поглядів на основні інститути вітчизняного адміністративного права : [монографія / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка] / Іван Сергійович Гриценко. – К. : Київський університет, 2007. – 334 с.
Денчук Р.О. Адміністративно-правова охорона комунальної власності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук. : 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право». – К., 2006.– 19 с.
Державна служби охорони при МВС України : [Електронний ресурс] // Державна служба охорони при МВС України. – 25 лютого 2010. – Режим доступу. – http://www.dso.com.ua/index.php. – Назва з екрану.
Державне управління : навчальний посібник / [Мельник А.Ф., Оболенський О.Ю., Васіна А.Ю., Гордієнко Л.Ю.] ; за ред. А.Ф. Мельника – К. : Знання – Прес, 2003. – 343 с. (Вища освіта ХХІ століття).
Державний центр сертифікації засобів охоронного призначення (ДЦС ЗОП) : [Електронний ресурс] / Офіційний Веб-сайт Державної служби охорони при МВС України. – 2 лютого 2010. – Режим доступу : http://www.dso.com.ua/index.php?lang_id=1&menu_id=17. – Назва з екрану.
Довідник працівника міліції / [упоряд. С.М.Гусаров та ін., відп. ред. Білоконь В.М. та ін.]. – К. Видавнича компанія «Воля», 2003. – (Законодавчі та інші нормативно-правові акти з питань діяльності органів внутрішніх справ) — Ч.1. – 2003. – 584 с.
Дьомін І.А. Адміністративно-правові засади запобігання та протидії корупції міліцією України : дис. … кандидата юридичних наук: 12.00.07 / Ігор Анатолійович Дьомін – К., 2010. – 198 с.
Еропкин М.И. Административно-правова охрана общественного порядка : монография / Михаил Иванович Еропкин, Лев Леонидович Попов. – Ленинград : Лениздат, 1983. – 328 с.
Європейська конвенція з прав людини // Політичний вимір діяльності Міністерства внутрішніх справ України (відповідь на виклики XXI століття) / [Авторський колектив Гіда Є.О., Головатий М.Ф., Захаров В.Ф. та інші]; За ред. Ю.І. Римаренка, Я.Ю. Кондратьєва. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 292 с.
Єщук О.М. Досвід адміністративної діяльності поліції країн Європейського Союзу щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності / О.М. Єщук // «Реформування адміністративного права: реалії та перспективи» : [Електронний ресурс]. – 25 травня 2010. – Режим доступу http://dikiy.host.sk/index.php?name=pages&file=Publikacii. – Назва з екрану.
Єщук О.М. Зміст адміністративної діяльності ОВС щодо охорони права власності./О. М. Єщук // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 45. – С. 106-110.
Єщук О.М. Межі адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності в Україні / О. М. Єщук // Форум права. – 2009. – № 2. – С. 150-153. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ e-journals/FP/2009-2/09eomdvu.pdf.
Єщук О.М. Міжнародні засади охоронної діяльності в сфері забезпечення прав людини/ О.М. Єщук // Матеріали міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Проблеми правотворчості очима науковців» : [Частина 1] ; – Тернопіль. – 9 лютого 2010 р. – Тернопіль, 2010 – Ч.1 – С. 61- 63.
Єщук О.М. Норми діяльності щодо попередження протиправних посягань на право власності / О.М. Єщук // Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції «Проблеми запобігання правопорушенням у молодіжному середовищі» – Херсон – 20 жовтня 2009 р. – Херсон: ХЮІ ХНУВС 2009. – С. 57- 59.
Єщук О.М. Охорона діяльність – міжнародні стандарти забезпечення прав людини/ О.М. Єщук // Збірник науково-методичних праць «Держава, регіон, підприємництво: теорія та практика економіко-правового регулювання» – Херсон – 26-27 листопада 2009 р. – Херсон : Видавництво ХДУ 2009 – С. 178-181.
Єщук О.М. Принципи адміністративного права у сфері регулювання охоронної діяльності / О.М. Єщук // Сборник материалов 1-й Международной научно-практической конференции по юридическим наукам «Тенденции развития юридической науки в современных условиях» : [Выпуск 1]; – Горловка – 30 марта 2010 г. – Горловка, 2010 – В.1 – С. 77-79
Єщук О.М. Механізм адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності / О.М. Єщук // Держава і право. – 2010. – № 47. – С. 255-258.
За конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) : рішення Конституційному суду України від 16 листопада 2000 р. № 1-17 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 47. – С. 109. – Ст. 2045.
Загальна декларація прав людини // Політичний вимір діяльності Міністерства внутрішніх справ України (відповідь на виклики XXI століття) / [Авторський колектив Гіда Є.О., Головатий М.Ф., Захаров В.Ф. та інші]; за ред. Ю.І. Римаренка, Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 292 с.
Загальна теорія держави та права / [Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Богачова Л.Л. та ін.] ; за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: «Право», 2002. – 427 с.
Загальна теорія держави та права (основні поняття, категорії, правові конструкції та наукові концепції): навч. посіб. / [Копиленко О. Л., Зайчук О. В., Заєць А. П., Журавський В. С., Оніщенко Н. М., Бобровник С. В.].— К. : Юрінком Інтер, 2008. – 400 c.
Запорожцев А. Професія – народний міліціонер / А. Запорожцев // Міліція України. – 2007. – № 7. – С.4-5.
Заходи щодо реалізації Основних напрямів конкурентної політики на 1999-2000 роки : указ Президента України від 26 лютого 1999 р. № 219 [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної ради України.- 1 січня 2010.- Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=219%2F99 – Назва з екрану.

67. Зеркалов Д.В. Довідник залізничника. У дев’яти книгах Книга восьма : Воєнізована охорона / Д.В Зеркалов . – К.: Основа, 2008. – 656 с.

Зубок М.І. Охорона та охоронна діяльність : [навч.-метод. посіб.]. / М.І. Зубок.. – К. : Київ. нац. торг. — екон. ун-т, 2005. – 172 с.
Кадино Э. Электронные системы охраны / Эрве Кадино [пер. с франц.] – М. : ДМК Пресс, 2005. – 256 с. : ил.
Карташов В.Н. Юридическая деятельность : понятие, структура, ценности : монография / Владимир Николаевич Карташов ; под. ред. Н.И. Матузова. – Саратов : изд-во Саратовского университета, 1983. – 218 с.
Ківалов С.В. Адміністративне право України : навчально-методичний посібник. / С.В. Ківалов, Л.Р. Біла. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Одеса : «Юридична література», 2002. – 312 с.
Ковалів М.В. Адміністративно-правові та організаційні заходи забезпечення збереження вантажів на об’єктах залізничного транспорту: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.07 «теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право»/ М.В. Ковалів – Київ, 2000. – 20 с.
Ковалів М.В. Правові та організаційні засади забезпечення збереження вантажів на залізничному транспорті України : монографія / Мирослав Володимирович Ковалів – Львів : Афіша, 2003 р. – 198 с.
Ковальська В.В. Міліція в системі правоохоронних органів держави (адміністративно-правові аспекти) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук: спец. 12.00.07 «адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / В.В. Ковальська. – Київ, 2009. – 38 с.
Кодекс адміністративного судочинства України : наук.-практ. комент. / [Армаш Н.О., Бандурка О. М., Басов А.В., Бевзенко В.М., Гуржій Т.С. та ін.]. за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Т. Комзюка. – К.: Прецедент; Істина. – 823 с.
Кодекс законів про працю України : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 8 вересня 2010 р.- Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=322-08 — Назва з екрану.
Кодекс поліцейської етики // Політичний вимір діяльності Міністерства внутрішніх справ України (відповідь на виклики XXI століття) / [Авторський колектив Гіда Є.О., Головатий М.Ф., Захаров В.Ф. та інші]; За ред. Ю.І. Римаренка, Я.Ю. Кондратьєва. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 292 с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення : за станом на 1 січня 2011 р. // Відомості Верховної ради УРСР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації : автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Т.О. Коломоєць ; Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2005. – 43 с.
Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: Теорія, досвід та практика реалізації : монографія / Тетяна Олександрівна Коломоєць ; за ред. В.К. Шкарупи. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – 404 с.
Колпаков В.К. Адміністративне право України / В.К. Колпаков. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
Колпаков В.К. Адміністративне право України : підручник / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
Колпаков В.К. Предмет адміністративного права : сучасний вимір/ В.К. Колпаков // Юридична Україна – 2008.- № 3. – С. 33 -39.
Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації : монографія / Анатолій Трохимович Комзюк ; за ред. О.М. Бандурки. – Х. : Видавництво Національного ун-ту внутрішніх справ, 2002. – 355 с.
Комзюк А.Т. Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції в Україні : автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / А.Т. Комзюк ; Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2002. – 37 с.
Комплексні охоронні послуги Ельба-Інвест / Київ, Україна : [ Електронний ресурс] // 26 січня 2010. – Режим доступу: http: / www. elba-invest. kiev.ua / services _ ua. html – Назва з екрану.
Конституція і конституціоналізм в Україні: вибіркові проблеми. Збірник наукових праць членів Товариства конституційного права з нагоди десятої річниці Конституції України, КСУ та самого товариства / [Сліденко І.Ф., Шевчук С.В., Федоренко В.Л., Онищук М.В. та ін.]. відп. ред. П.Ф. Мартиненко, В.М.Кампо – К.: Купріянова, 2007. – 320 с.
Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Коренев А.П. Административное право России : [учебник в 3 частях] / А.П. Коренев. – М. : МЮИ МВД России, Издательство «Щит – М», Часть 1. – 1999. – 280 с.
Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави та права: Навчальний посібник / Кравчук М.В. [3-тє вид., змін. й доп.]. – Тернопіль : Карт-бланш, 2002. – 247 с.
Крутов В.В. Недержавний сектор безпеки як складова системи забезпечення національної безпеки України / В. В. Крутов, Г. П. Новицький // Держава і право. – 2009. – № 44. – С.180-187.
Крутов В.В. Становлення та розвиток недержавної системи безпеки підприємництва в Україні : [монографія] / В.В.Крутов – К.: Фенікс, 2008 – 496 с.
КрылачЮ. Сертификация — залог качества / Ю. Крылач / Державний Центр Сертифікації Засобів Охоронного Призначення при ДДСО при МВС України : [Електронний ресурс] Державний Центр Сертифікації Засобів Охоронного Призначення – 1 травня 2010. – Режим доступу : http://www.bos.dn.ua/view_article.php?id_article=696 – Назва з екрану.
Крылова И.С. / Проблемы управления в Европейском Союзе в связи с его расширением / И.С. Крылова // Государство и право. – 2003. – № 7. – С. 59-66.
Курило В.І. Адміністративні правочини у сільському господарстві України : сучасна парадигма : монографія / Володимир Іванович Курило. – К. : Магістр-ХХІ сторіччя, 2007. – 312 с.
Курило В.І. Правові засади охоронної діяльності : [навч. посібник для студ. вищих навч. закл.] / Володимир Іванович Курило. – К. : Кондор, 2005. – 182 с. – (Юридична книга).
Курко М.Н. Діяльність міністерства внутрішніх справ України щодо європейської інтеграції: організаційно-правові засади: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12. 00. 07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Микола Нестерович Курко – Харків, 2004. – 20 с.
Ляпкало Л. Облік охоронної діяльності / Л. Ляпкало / Дебет-кредит : [Електронний ресурс] // Дебет-кредит. – 20 вересня 2009. – Режим доступу : http://www.dtkt.com.ua/show/3cid0916.html. – Назва з екрану.
Малига В.А. Ліцензування як умова створення недержавних охоронних підприємств / В. А. Малига, О. М. Шелухін // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності : збірн. наук. праць ДЮІ ЛДУВС. – 2006.– № 4. – С. 286-293.
Мельник Р.С. Забезпечення законності застосування заходів адміністративного примусу, не пов’язаних із відповідальністю : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право» / Р.С. Мельник ; Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2002. – 19 с.
Міщенко С.Г. Принципи забезпечення діяльності кримінальної юстиції у протидії злочинності / С.Г. Міщенко // Держава і право. – 2009. – № 44.- С. 578 – 581.
Мосьондз С. О. Адміністративне право України у визначеннях та схемах : [навч. посібник : Університет економіки та права «КРОК»] / Сергій Олександрович Мосьондз. – К. : Прецедент, 2006. – 176 с.
Науково-практичний коментар до кодексу України про адміністративні правопорушення / [Андреєва О.Б., Калюжний Р.А., Комзюк А.Т., Шопіна І.М. та ін.] — [2-ге видання] – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008.- 655 с. — (Нормативні документи та коментарі).
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / [Александров Ю.В., Андрушко П.П., Матишевський П.С., Фесенко Є.В. та ін.]; за ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2005.- 848 с.- (Нормативні документи та коментарі).
Національне агентство з акредитації України: [Електронний ресурс] / Офіційний Веб-сайт Національного агентства з акредитації України – 2 лютого 2010. – Режим доступу : http://www.naau.org.ua/ua/accreditation_txt.html – Назва з екрану.
Неліп М.І Силовий захист прав людини. / М.І. Неліп, О.О. Мережко. – К.: Наукова думка, 1998. – 187 с. (Питання легітимності в сучасному міжнародному праві).
Новий тлумачний словник української мови : [у 3 т.] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : Вид-во Аконіт, 2003. – Т. 3 : ОБЕ-РОБ. – 927 с.
Новий тлумачний словник української мови : [у 3 т.] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : Вид-во Аконіт, 2003. – Т. 2 : Ж-ОБД. – 910с.
Новий тлумачний словник української мови : [у 4 т.] / [укладачі В. Яременко, О. Сліпушко]. – К. : Вид-во Аконіт, 2004. – Т. 1 : А-К. – 926 с.
Новий тлумачний словник Української мови : [у 3-х томах] / [укладачі В.В. Яременко, О.М. Сліпушко]. – К. : АКОНІТ, 2008. – Т. 3 : П-Я. – 862 с.
Новий тлумачний словник Української мови : [у 3-х томах] / [укладачі В.В. Яременко, О.М. Сліпушко]. – К. : АКОНІТ, 2008. – Т. 2 : К-П. – 926 с.
Об’єкт : [Електронний ресурс] / Вікіпедії – вільної енциклопедії. – 12 серпня 2010. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ Об’єкт – Назва з екрану.
Общая теория права и государства / [Афанасьев В.С., Герасимов А.П., В.И. Гойман и др.] ; под ред. В.В. Лазарева – [2-е изд. перераб. и доп.].– М.: Юристь, 1996 – 472 с.
Онищук О.О Громадський порядок як провідний напрям адміністративної діяльності міліції громадської безпеки в сучасних умовах / О.О. Онищук // Держава і право. – 2010. – № 47. – С. 234-239.
Охорона — Ліцензія на приватну охорону діяльність: [ Електронний ресурс] // Ліцензія на приватну охорону діяльність — 26 січня 2010. — Режим доступу: http: //licdon.dn.ua/oxorona/licenziya-na-pryvatnu-oxoronnu-diyalnist/– Назва з екрану.
Охоронні послуги, охорона об’єктів : [ Електронний ресурс] // ТОВ «Сіріус». – 26 січня 2010. — Режим доступу: http: / www. tovsirius. com. ua./ poslygu.html – Назва з екрану.
Охрана и сбережение социалистической собственности / [Голубятников С.П., Томин В.Т., Устинов В.С., Резвых В.Д.].– М.: Юрид. лит., 1983. – 224 с.
Пирожкова Ю.В. Адміністративно-правове регулювання у сфері автомобілебудування в Україні: організаційний аспект : [монографія] / Ю.В. Пирожкова; за заг. ред. Т.О. Коломоєць. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2008. – 205 с.
Пирожкова Ю.В. Принципи як елемент організаційно-правового механізму адміністративно-правового регулювання в сфері автомобілебудування в Україні: аналіз та пропозиції щодо нормативного закріплення / Ю.В. Пирожкова // Митна справа. – 2008. – № 2 (56). – С.119 – 125.
Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва : указ Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000 : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 11 січня 2009. – Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua. – із змінами і доповненнями.
Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ / В.М. Плішкін. – К. : Національна академія внутрішніх справ України, 1999. – 702 с.
Побережний С.М. Організація діяльності підрозділів банківської безпеки в сучасному комерційному банку / С.М. Побережний. – Суми: Видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1» ЛТД, 2004. – 56 с.
Податковий кодекс України : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 6 грудня 2010 р.- Режим доступу до Законодавство України : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=322-08 — Назва з екрану.
Полетаев Ю.П. Правовая оборона имущества государственного предприятия (обьединения) / Ю.П. Полетаев – М. : Юрид. Лит., 1991. – 280 с.
Попов Л.Л. Административное право: учебник / Козлов Ю.М., Овсянко Д.М., Попов Л.Л. – М.: Юристь, 2002.- 697 с.
Популярна юридична енциклопедія / [укладачі В. К. Гіжевський, В.В. Головченко, В.С. Ковальський (кер.)]. – К.: Юрінком Інтер , 2003 – 528с.
Послуги Державної служби охорони при МВС України : [Електронний ресурс] // Державна служба охорони при МВС України. – 2 лютого 2010. – Режим доступу. – http://www.dso.com.ua/index.php. – Назва з екрану.
Правознавство: [підручник] / [Демський С.Є., Ковальський В.С., Колодій А.М. та ін.] ; за ред. В.В.Копєйчикова. – [6-е вид., стер.] – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 736 с.
Працівники воєнізованої охорони Укрзалізниці попередили більше 1,5 тис. крадіжок вантажів та майна : [Електронний ресурс] // Укр.. залізниці — http://www.uz.gov.ua/index.php?m=speach.complaint&f=Doc.View &p= news_4880.0.news.- Назва з екрану.
Предмет : [Електронний ресурс] / Вікіпедії – вільної енциклопедії. – 13 серпня 2010. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ Предмет – Назва з екрану.
Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / [Ю.І. Римаренко, Ю.С. Шемшученко, Т. Вюртенбергер та ін.] ; відп. ред. Ю.І. Римаренко. – К. : КНТ, 2006. – 740 с.
Приймаченко Д.В. Адміністративна діяльність митних органів у сфері реалізації митної політики держави : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право» / Д.В. Приймаченко. – Ірпінь, 2007. – 42 с.
Про застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівливої дії : постанова Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706 : [Електронний ресурс] // ЛІГА:ЗАКОН ENTERPRISE. – 8 січня 2009. – Режим доступу : http://www.ligazakon.ua/enterprise. – із змінами і доповненнями.
Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників : наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2004 р. № 336 : [Електронний ресурс] // Веб-сайт Законодавство України – 8 вересня 2009.- Режим доступу: http://uapravo.net/data/akt14/page1.htm — Назва з екрану.
Про затвердження Інструкції з організації перевезення валютних цінностей та інкасації коштів у банківських установах в Україні : постанова Правління Національного банку України від 14 лютого 2007 р. № 45 [зареєстровано в Міністерстві юстиції України 3 березня 2007 р. за N 181/13448] // Офіційний вісник України. – 2007. – № 17. – С. 103. – ст. 668.
Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників : наказ Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення від 29 липня 1993 р. № 58: [Електронний ресурс] // веб-сайт. 8 вересня 2010. – Режим доступу: //http://www.osvita.irpin.com/viddil/v5/d21.htm. – Назва з екрану.
Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян : наказ Міністерства внутрішніх справ України 1 грудня 2009 р. № 505 [зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 грудня 2009 р. за N 1248/17264] : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 3 лютого 2009.- Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua. – із змінами і доповненнями.
Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян : наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, МВС України від 14 грудня 2004 р. за № 145/1501: [зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31 грудня 2004 р. за № 1678/10277] : Офіційний вісник України. – 2005. – № 1. – С. 116. – ст. 46.
Про затвердження Настанови з технічної експлуатації засобів охоронного призначення та організації роботи центрів спостереження в підрозділах Державної служби охорони при органах внутрішніх справ і спеціалізованих підприємствах, що знаходяться у сфері управління ДСО при МВС України : наказ МВС від 7 лютого 2003 р. № 125. – К. : ДСО при МВС України, 2003. – 50 с.
Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності : постанова Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 27. – С. 37. – Ст. 1212. – із змінами і доповненнями.
Про затвердження переліку органів ліцензування : постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 46. – С. 218. – ст. 2001.
Про затвердження Положення про вимоги щодо технічного стану та організації охорони приміщень банків України» : [зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 січня 2008 р. за N 49/14740] : постанова Правління національного банку України від 29 грудня 2007 р. № 493 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 7. – С. 5. – ст. 176.
Про затвердження Положення про відомчу воєнізовану охорону на залізничному транспорті : постанова Кабінету Міністрів України від 11 січня 1994 № 7 : [Електронний ресурс] // Веб-сайт «НаУ правові системи». – 8 січня 2009.- Режим доступу до веб – сайту «НаУ правові системи». : http : // zakon.nau.ua/doc/?code =7-94-%EF. – із змінами і доповненнями.
Про затвердження Положення про відомчу воєнізовану охорону на залізничному транспорті : постанова Кабінету Міністрів України від 11 січня 1994 р. № 7 // [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 03 лютого 2010.- Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua.- із змінами та доповненнями.
Про затвердження Положення про дозвільну систему: постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576: [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 8 січня 2009. – Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua. – Назва з екрану. – із змінами і доповненнями.
Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України : постанова Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 р. № 1383 // Офіційний вісник України вiд 18.10.2006. – 2006 р. – № 40. – С. 106. – ст. 2687. – із змінами і доповненнями.
Про затвердження Положення про порядок застосування вогнепальної зброї : постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 575 : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 3 лютого 2009.- Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua.- Назва з екрану. – із змінами і доповненнями.
Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян : Наказ МВС України та Держкомпідриємництво від 13 березня 2006 р., № 24/238//Офіційний вісник України. – 2006. –№ 14. – Ст. 1036.
Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності : постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 615 : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 8 січня 2009.- Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua. – Назва з екрану.
Про ліцензування певних видів господарської діяльності : закон України вiд 1 червня 2000 р. № 1775-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – ст. 299. – із змінами і доповненнями.
Про міліцію : закон України від 20 грудня 1990 р. № 565 – XII за станом на 1 січня 2009 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. –Ст. 20. – із змінами і доповненнями.
Про організацію службової діяльності спеціальних підрозділів міліції охорони «Титан» : наказ Міністерства Внутрішніх справ України 25 листопада 2003 р. № 1432 : [зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 липня 2004 р. за N 943/9542] : за станом на 1 січня 2010 р. : [Електронний ресурс] // веб-сайт «Закони України». – 8 січня 2009.- Режим доступу до веб – сайту «Закони України» : http : // www. uazakon. com/documents/date_4e/pg_imgtss/index.htm. – із змінами і доповненями.
Про організацію службової діяльності цивільної охорони Державної служби охорони при МВС України» [зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 червня 2004 р. за N 762/9361] : наказ Міністерства внутрішніх справ 25 листопада 2003 р. N 1430 : [Електронний ресурс] // веб-сайт «Закони України». – 8 лютого 2010.- Режим доступу до веб – сайту «Закони України» : http : // www. uazakon. com/documents/date_4e/pg_imgtss/index.htm — Назва з екрану. – із змінами і доповнення.
Про організацію службової діяльності цивільної охорони Державної служби охорони при МВС України : наказ Міністерства внутрішніх справ 25 листопада 2003 р. N 1430 : [зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 червня 2004 р. за N 762/9361] : [Електронний ресурс] // Веб-сайт «Закони України». – 8 лютого 2010.- Режим доступу до веб – сайту «Закони України» : http : // www. uazakon. com/documents/date_4e/pg_imgtss/index.htm. – із змінами і доповненями.
Про охоронну діяльність : проект закону України від 18 червня 2008 р. № 2314 : [автор законодавчої ініціативи : О.В. Новіков]: [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 20 лютого 2010.- Режим доступу до Законодавство України : http : // zakon1.rada.gov.ua. – Назва з екрану.

156. Про охоронну діяльність суб’єктів господарювання недержавної форми власності : проект Закону України : [автор законодавчої ініціативи : О.М. Бандурка, В.П. Батків] // [Електронний ресурс ] / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 8 січня 2009. – Режим доступу до Законодавство України : http: // zakon1. rada.gov.ua. – Назва з екрану.

Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії: постанова Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706 : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 8 вересня 2009.- Режим доступу до Законодавство України : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=706-93-%EF — Назва з екрану.
Про розгляд звернення : лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 27 травня 2004 р. № 3592 : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 8 січня 2009. – Режим доступу до Законодавство України : http://zakon1.rada.gov.ua. – Назва з екрану.
Рахлін З.М. Административно-правовая охорона социалистической собственности в СССР// автореф. дисс. на соискание ученой степени доктора юрид. наук / З.М. Рахлин. – Харков, 1965. – 36 с.
Резвых В.Д. Административно-правовая охрана социалистической собственности : монография / Виктор Джумаевич Резвых. – М. : Юрид. лит., 1975. –168 с.
Реформування поліції в країнах Центральної та Східної Європи: Процес і прогрес/ [Абрахам П., Бакрач Д., Бек А. та ін.]; за ред. М. Капаріні, О. Мареніна. – К., 2005. – 296 с.
Савченко В.Г. Основи охоронної діяльності / Савченко В.Г., Бугуйчук В.В., Шуба В.О. – Дніпропетровськ: Дріант, 2007 – 488 с.
Семенов В.И. Теория государства и права. Вопросы и ответы : учебное пособие / В.И. Семенов. – М. : ООО Издательство «Юрлитинформ», 2002. – 352 с.
Сертифікація : [Електронний ресурс] / Офіційний Веб-сайт Державної служби охорони при МВС України. – 2 лютого 2010. – Режим доступу : http://www.dso.com.ua/index.php?lang_id=1&menu_id=17. – Назва з екрану.
Синицький П.В. Контрольно-наглядова діяльність ДСО при МВС України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / П.В. Синицький – Харків, 2010. – 18 с.
Синицький П.В. Місце контрольно-наглядової діяльності ДСО при МВС України в адміністративній діяльності міліції/ П.В. Синицький // Форум права. – 2009. – № 1. – С. 505-511 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ e-journals/FP/2009-1/09eomdvu.pdf.
Синицький П.В. Статус Державної служби охорони при МВС України як носія функцій і повноважень міліції / П.В. Синицький // Вісник Харк. нац. ун-ту внутр. справ. – 2009. – Вип. 45 – С. 121-130.

168.Синявська О.Ю. Організаційно-правові засади забезпечення життєдіяльності персоналу ОВС України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук: спец. 12.00.07 «адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О.Ю. Синявська. – Харків, 2008. – 44 с.

Системи тривожної сигналізації. Системи охоронної і охоронно-пожежної сигналізації. Терміни та визначення: ДСТУ 3960-2000 [Чинний від 2000-07-01]. – К.: Держспоживстандарт України 2006. – 21с. – (Державний стандарт України).
Системи тривожної сигналізації. Системи охоронної сигналізації. Частина 3. Прилади приймально-контрольні. Технічні умови: ДСТУ 4357-3: 2004 [Чинний від 2006-04-01]. – К.: Держспоживстандарт України 2006. – 23 с. – (Національний стандарт України).
Скакун О.Ф. Теорія держави та права : [підручник / пер. з рос.] / Ольга Федорівна Скакун. – Харків : Консум, 2001. – 656 с.
Словник термінів по теорії держави та права : [уклад. Н.І. Панов та ін.]. – Х.: «Основа», 1997. – 180 с.
Советский энциклопедический словарь : [ок. 80000 слов] / [Абашидзе И. В., Азимов П. А., Александров А. П. и др.] ; гл. ред. А. М. Прохоров. – М. : Сов. энциклопедия, 1990. – 1632 с.
Соловйов А.В. Право людини на життя: цивільно-правові аспекти: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.03 «цивільне право і процес; сімейне право; міжнародне приватне право»/ Андрій Володимирович Соловйов – Львів, 2004. – 19 с.
Соціологія / [ Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І. та ін.] ; за ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача – [3-тє вид.]. – Київ-Харків – 1998. – 621 с.
Соціологія права : підручник / [Панов М.І., Осипова Н.П., Герасимова Л.М. та ін.] ; під ред. Н.П. Осипової. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 276 с.
Стеценко С.Г. Адміністративне право України : навчальний посібник / С.Г. Стеценко. – К.: Атіка, 2008. – 624 с.
Теория государства и права / [Оборотов Ю.Н., КрыжановскийА.Ф., Крестовская Н.Н., Матвеева Л.Г.] – Х.: «Одиссей», 2005. – 192 с.
Теорія держави і права : термінологічний словник / [автори-упорядники : Пихтін М.П., Галунько В.В., Новіков М.М., Новікова М.М., Онищук О.О.] ; за заг. ред. В.В. Галунька. – Херсон : ХЮІ ХНУВС, 2010. – 277с.
Угровецький О.П. Організаційно-правові засади охоронної діяльності Державної служби охорони при МВС України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.07 «теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О.П. Угровецький. – Харків, 2004. – 21 с.
Філософія права: словник / [авт. Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І.]. – К.: Концерн « Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 408 с.

182. Філософія, Курс лекцій : навч. посібник / [Бичко І.В., Ю.В. Осічнюк, В.Г. Табачковський та ін.].- К.: Либідь, 1991. – 456 с.

Харитонов О.В. Дозвільна система в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. В. Харитонов. – К., 2004. – 22 с.
Хатуаев В.У. Административно-правовая система обеспечения имущественной безопасности : монография / Владимир Умарович Хатуаев. – Воронеж : Изд-во Воронежского государственного университета, 2004. – 216 с.
Цивільний кодекс України : за станом на 1 вересня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.
Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / [ укладачі Ю.С. Шемшученко, М.П. Зюблюк, В.П. Горбатенко та ін.]. – К. : Видавництво «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана. – Т. 5 : П-С., 2003 – 736 с.
Юридичний словник-довідник / [ ред.- упоряд. Ю.С. Шемшученко]. – К.: Феміна, 1996. – 696 с.
Юридичні терміни. Тлумачний словник / [ Гончаренко В.Г., Андрушко П.П., Базова Т.П.,Орлюк О.П. і ін.] ; за ред. В.Г. Гончаренка. – [ 2-ге видання, стереотипне]. – К.: Либідь, 2004. – 320 с.
Юридичні послуги Online : [Електронний ресурс] / Види адміністративно-правових відносин – 7 вересня 2010. – Режим доступу — http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/literatura/admin_pravo/010.php – Назва з екрану.
Ausbildung für Polizei und Sicherheitswirtschaft : [Електронний ресурс] //Ausbildung für Polizei und Sicherheitswirtschaft – 16 березня 2010.- http://www.sicherheit.info/si/cms.nsf/si.ArticlesByDocID/1101178?Open – Назва з екрану.
Constitución española de 1978 : [Електроннийресурс] // Constitución española de 1978. – 17 березня 2010. – http://es.wikipedia.org/wiki/Constituci%C3%B3n_espa%C3%B1ola_de_1978#cite_ref-0. – Назва з екрану.
Deutscher Bundestag Drucksache 16/9190 16. Wahlperiode: [Електронний ресурс] // Deutscher Bundestag Drucksache 16/9190 16. Wahlperiode – 13 березня 2010. –http://dip21.bundestag.de/dip21/btd/16/091/1609190.pdf – Назва з екрану.
Entwurf fur eine Grundsatzerklerung uber das Zusammenwirken Zwischen Polizei und Privaten Sicherheitsunternehmen: [Електронний ресурс] // Entwurf fur eine Grundsatzerklerung uber das Zusammenwirken Zwischen Polizei und Privaten Sicherheitsunternehmen. – 13 березня 2010. – http://www.bdws.de/cms/DSD/4-01/03.pdf – Назва з екрану.
Geprüfte Schutz- und Sicherheitskraft: [Електронний ресурс] // Geprüfte Schutz- und Sicherheitskraft – 25 лютого 2010. – http://www.bvsw.de/gepruefte-schutz-und-sicherheitskraft-gsk.html – Назва з екрану.
GPS : [Електронний ресурс] / Вікіпедії – вільної енциклопедії. – 5 лютого 2010. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/GPS. – Назва з екрану.
LEY 23/1992, DE 30 DE JULIO (BOE núm. 186, de 4 de agosto) : [Електронний ресурс] // LEY 23/1992, DE 30 DE JULIO (BOE núm. 186, de 4 de agosto)- 13 березня 2010.- http://www.mir.es/SGACAVT/derecho/le/le23-1992.html – Назва з екрану.
Neufassung der Grundsatzerklärung über das Zusammenwirken von Polizei und Sicherheitsgewerbe : [Електронний ресурс] // Neufassung der Grundsatzerklärung über das Zusammenwirken von Polizei und Sicherheitsgewerbe – 13 березня 2010. – http://www.polizei.sachsen.de/lka/2914.htm. – Назва з екрану.
Orden del Ministerio del Interior de España, del 7 de julio de 1995 sobre las actividades del Ministerio del Interior en materia de personal de seguridad privada «/ Boletín Oficial. – № 169. – S. 17.
Panorama de l’Industrie de la Sécurité Privée dans les 25 Etats membres de l’Union Européenne Introduction : [Електронний ресурс] // Panorama de l’Industrie de la Sécurité Privée en Europe après le 1er mai 2004. – 28 лютого 2010. – Режим доступу: http://www.coess.org/pdf/panoramic_overview_conclusion-fr.pdf – Назва з екрану.
Polizei und private Sicherheitsdienste arbeiten enger zusammen: [Електронний ресурс] // Polizei und private Sicherheitsdienste arbeiten enger zusammen – 25 лютого 2010. – http://www.cop2cop.de/2009/11/12/polizei-und-private-sicherheitsdienste-arbeiten-enger-zusammen/ – Назва з екрану.
Real Decreto 137/1993, de 29 de enero, por el que se aprueba el Reglamento de Armas : [Електронний ресурс] // Base de Datos de Legislación. — 16 березня 2010. – Режим доступу. – http://noticias.juridicas.com/ base_datos/Admin/rd137-1993.html#. – Назва з екрану.
Real Decreto 2364/1994 de 9 de diciembre, que aprueba el Reglamento de Seguridad Privada : [Електронний ресурс] //Real Decreto 2364/1994 de 9 de diciembre, que aprueba el Reglamento de Seguridad Privada – 13 березня 2010. – http://www.mir.es/SGACAVT/derecho/rd/rd2364-1994.html – Назва з екрану.
Real Decreto 2487/1998, de 20 de noviembre, por el que se regula la acreditación de la aptitud psicofísica necesaria para tener y usar armas y para prestar servicios de seguridad privada : [Електронний ресурс] // Base de Datos de Legislación. – 16 березня 2010. – Режим доступу. – http://www.mir.es/SGACAVT/derecho/rd/rd2487-1998.html – Назва з екрану.
Städte im Blickpunkt Innerer Sicherheit: [Електронний ресурс] // Städte im Blickpunkt Innerer Sicherheit – 13 березня 2010. – http://www.bpb.de/publikationen/VN3CLL,2,0,St%E4dte_im_Blickpunkt_Innerer_Sicherheit.html – Назва з екрану.
USTAWA z dnia 21 maja 1999 r o broni i amunicji. [Dz. U. Nr 53, poz. 549] : [Електронний ресурс] // USTAWA z dnia 21 maja 1999 r o broni i amunicji – 17 березня 2010. – http://es.wikipedia.org/wiki/Cons – Назва з екрану.
W sprawie ogłoszenia jednolitego tekstu ustawy z dnia 26 lipca 2005 r. o ochronie osób i mienia : [за станом на 1 січня 2010 р.] // Kancelaria Sejmu s. 1/26. – Dz.U. 2005. – Nr 145. – poz. 1221.
Willkommen beim BDWS : [Електронний ресурс] // Willkommen beim BDWS – 13 березня 2010. – http://www.bdws.de/cms/index.php – Назва з екрану.

Освіта та самоосвіта

Адміністративно-правове регулювання охоронної системи в Україні

РОЗДІЛ 1

1.1. Охоронна діяльність як об’єкт адміністративно-правового регулювання

РОЗДІЛ 2

2.1. Зміст механізму адміністративно-правового регулювання охоронної діяльності

РОЗДІЛ 3

3.1. Межі адміністративної діяльності ОВС України щодо забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ

Розділи

Теги