Вступ

Останнім часом у багатьох країнах проводиться активна правова політика у сфері протидії корупції. Однак, незважаючи на розвинену законодавчу базу України у сфері протидії корупції і націленість державної політики на її ліквідацію, корупція у країні викликає безліч нарікань.

У даний час не можна стверджувати про значні досягнення у сфері її подолання, корупція набула системного характеру. Вона в значній мірі обумовлена неефективністю державного управління, особливостями суспільного менталітету, специфікою політичної культури, а також нерозвиненістю інститутів громадянського суспільства [11, с. 57], покликаних контролювати діяльність органів виконавчої влади. До того ж соціально-економічні та політичні умови життя суспільства постійно змінюються, «корупційне поле» соціальних взаємодій оновлюється через упровадження в нього все нових дійових осіб. Іншими словами, коло об’єктів і суб’єктів корупційних відносин постійно розширюється. Із корупцією стикаються практично всі громадяни, тоді як про-являються і відповідно караються лише окремі чиновники, які вчинили корупційні дії. Як наслідок, це підриває принцип невідворотності покарання і зводить нанівець результативність антикорупційних заходів.

Таким чином, актуальність проблеми в цілому обумовлена проявом негативних тенденцій і деструктивних процесів, пов’язаних із ростом корупції в Україні, а також необхідністю запобігання і протидії даному явищу, перш за все в системі органів державної влади. Адже, корупційними правопорушеннями в Україні зараз охоплені практично всі сфери державної влади і управління, що призводить до руйнування державного апарату і знищення моральних засад суспільства.

Мета роботи полягає в обґрунтуванні теоретичного змісту сучасних адміністративно-правових засобів боротьби з корупцією в державних органах влади України, виявленні проблем, пов’язаних із реалізацією їх положень на практиці.

1. Адміністративно-правовий механізм боротьби з корупцією

Неефективність правової політики у сфері запобігання та протидії корупції обумовлена слабким державним контролем із протидії корупції, недосконалістю законодавства (наявністю законодавчих прогалин, правових колізій, заплутаністю правових норм, безліччю підзаконних актів тощо), а також зниженням морально-духовного потенціалу суспільства з панівним у ньому правовим нігілізмом, невір’ям громадян у невідворотність покарання користолюбства чиновників.

Вищезазначені аспекти визначають особливу актуальність і необхідність теоретичного та практичного переосмислення накопиченого досвіду й аналізу законодавчого регулювання в даній сфері, а також узагальнення практики реалізації органами виконавчої влади заходів, спрямованих на протидію корупції на сучасному етапі розвитку держави і права.

Адміністративно-правовий механізм боротьби з корупцією включає в себе встановлення норм права, які забороняють вчинення корупційних діянь, а також запровадження заходів адміністративно-правової відповідальності у випадку їх скоєння, визначення переліку правоохоронних органів, що ведуть боротьбу із корупцією та їх повноважень.

Діяльність щодо боротьби з корупцією повинна здійснюватися на таких основних принципах:

— демократизації керівництва суспільством, побудови та організації державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечує оптимальну відкритість для населення діяльності посадових осіб;

— верховенства права;

— пріоритету та захисту прав людини;

— зміцнення доброчесності у відносинах державного апарату і службовців усіх категорій з населенням;

— системності;

— комплексності, що передбачає здійснення заходів економічного, соціально-політичного, організаційно-управлінського, правового, соціально-психологічного та іншого характеру;

— взаємодії владних структур з різними інститутами суспільства і населенням;

— удосконалення порядку та нормативного регулювання організації праці посадових осіб;

— наукової обґрунтованості;

— входження до міжнародної системи боротьби з корупцією та розвитку всебічного співробітництва з іноземними державами.

Боротьба з проявами корупції має ґрунтуватися на поєднанні профілактичних, правоохоронних і репресивних заходів. При цьому пріоритет повинен надаватися профілактичним заходам загальносоціального і спеціального кримінологічного спрямування. Основною метою державної політики у галузі боротьби з корупцією є створення дієвої системи запобігання і протидії корупції, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків, викриття корупційних діянь, обов’язкової відповідальності винних у їх вчиненні.

Згідно Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5.10.1995 року до таких органів належать:

— відповідні підрозділи

а) Міністерства внутрішніх справ України

б) Державної податкової служби України

в) Служби безпеки України

г) органи прокуратури України

— інші органи та підрозділи, які створені для боротьби з корупцією згідно з чинним законодавством.

Суб’єкти боротьби з корупцією поділяються на наступні групи:

—  суб’єкти безпосередньої правоохоронної діяльності, в тому числі спеціально створені для запобігання корупційній діяльності, її викриттю і розслідуванню;

— суб’єкти, які в межах виконання інших своїх функцій забезпечують правоохоронні органи інформацією, що містить відомості про корупційні діяння;

— суб’єкти, діяльність яких спеціально або внаслідок виконання інших функцій спрямована на здійснення попереджувального та обмежувального впливу на соціальні передумови корупції, запобігання причинам та умовам, що безпосередньо сприяють корупційним діянням;

— суб’єкти, які здійснюють координацію боротьби з корупцією.

Згідно ч.2 ст. 2 Закону України «Про боротьбу ї корупцією» від 5.10.1995 р., суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією є особи, уповноважені на виконання функцій держави, а саме:

— народні депутати України;

— депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— депутати сільських, селищних, міських, обласних рад;

— сільські, селищні, міські голови;

— державні службовці;

— голови районних, обласних рад.

Для попередження корупції законом України “Про боротьбу з корупцією” передбачено ряд спеціальних обмежень щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави.

Так, державний службовець, або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави не має права: сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів та пільг з метою такого незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг; займатися безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління та інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність, відмовляти фізичним чи юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її. надавати недостовірну чи неповну інформацію.

Крім цих обмежень, державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

• сприяти, використовуючи своє посадове становище фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно- банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;
• неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними свої повноважень;
• бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність яких він контролює;
• надавати незаконні переваги фізичним чи юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень. Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються щодо встановлення цих обмежень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.04.1997 року № 388 затверджено План заходів організаційного забезпечення реалізації Національної програми боротьби з корупцією, яка розрахована на 5 років та передбачає як заходи щодо припинення вказаних правопорушень і притягнення винних до відповідальності, так і заходи по запобіганню їм та усуненню умов і обставин для їх скоєння. Вже сам статус даної Програми як Національної визначає її широкомасштабність та важливість у боротьбі з корупцією в Україні.

Про необхідність подолання корупції, як основного завдання органів державної влади на сучасному етапі державотворення в Україні, йдеться також в Указах Президента України від 24.04.1998 року «Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 роки»5 та “Про першочергові заходи щодо реалізації Послання Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки» від 23 лютого 2000 року та в ряді інших нормативних документах.

Основним нормативним актом, який регламентує правові та організаційні засади здійснення боротьби з корупцією в Україні, є Закон України «Про боротьбу з корупцією», прийнятий Верховною Радою України 5 жовтня 1995 року. Закон визначає поняття корупції, встановлює коло суб’єктів корупційних діянь та перелік органів, уповноважених на боротьбу з корупцією в Україні.

2. Сучасні адміністративно-правові засоби запобігання та протидії корупції

Сучасні державно-правові реформи в Україні повинні були сформувати платформу для подальшого соціально-економічного розвитку країни, зміцнити престиж державної служби, а також сприяти вдосконаленню адміністративно-правового статусу державного службовця. Окрім того, реформи повинні були сформувати сучасні адміністративно-правові засоби запобігання та протидії корупції в системі державної служби, однак замість очікуваного зниження рівня корупції остання має тенденцію до зростання.

Усі дані обставини викликають серйозну заклопотаність як в інститутах державної влади, так і в громадянському суспільстві України [11, с. 60].

Сьогодні міжнародне співтовариство з метою підвищення ефективності боротьби з корупцією розробляє різні правові рекомендації, наполягає на необхідності вдосконалення антикорупційного законодавства. Утім успіх реалізації зазначених рекомендацій в Україні передбачає врахування сформованої правової системи.

Так, В. Баштанник зазначає, що в історії України застосовувалися різні державно-правові засоби боротьби з корупцією, як власне правові, так і організаційні, а також були періоди, коли застосовувався системний підхід у боротьбі з нею [3, с. 25].

Виявлення умов, що сприяють корупційним правопорушенням, а також аналіз історичного досвіду боротьби з цими негативними явищами на різних етапах еволюції політичних і соціально-економічних відносин в Україні дозволяє оцінити позитивні зрушення і недоліки даної боротьби.

Сучасній корупції властиві транснаціональність і системність, а також значна розгалуженість структур, не тільки здійснюють протиправну діяльність, але і включаються в міжнародні механізми тіньової економіки [13, с. 219]. Учинення корупційних діянь передбачає використання різних механізмів: політичних, соціальних, економічних (підкуп, хабар, матеріальна вигода). Механізми шантажу і погроз, а також шпигунства й інша протиправна діяльність у сукупності складають складну систему. Зокрема,

О. Андрійко, Є. Невмержицький, А. Суббот зауважують у своїх дослідженнях, що в Україні в основному сформовані правові й організаційні засади протидії корупції, ефективність ужитих заходів залишається недостатньою [2, с. 115; 8, с. 153; 11, с. 56]. Однак проблема протидії корупції в системі органів державної влади адміністративно-правовими засобами в даних наукових роботах розглядається в загальнотеоретичному плані.

Аналіз праць дослідників свідчить, що корупція в системі державних органів в Україні створює цілий ряд проблем у ході становлення державності як у минулому, так і на сучасному етапі. Наявні в даний час проблеми зі зростаючим рівнем корупції в системі державних органів дуже негативно позначаються на соціально-економічному розвитку країни. Корупція перешкоджає надходженню в економіку нашої країни іноземних інвестицій, стимулює відтік національного капіталу за кордон, створює загрозу правопорядку і безпеки держави [16, с. 50].

У спеціальній літературі розрізняють корупцію політичну і економічну [14, с. 50]. Розвиток політичної корупції може призвести до неконтрольованої політичної ситуації у країні, оскільки вона являє реальну загрозу демократичним інститутам і балансу різних гілок влади. Економічна корупція знижує ефективність ринкових інститутів і регулюючої діяльності держави.

Таким чином, для створення дієвого механізму реалізації адміністративно-правових засобів запобігання та припинення корупції в державних органах України необхідно: використовувати історичний, міжнародний досвід; упроваджувати наукові розробки і позитивний міжнародний досвід боротьби з корупцією; використовувати рекомендації міжнародних організацій та експертів у процесі нормо- творчої діяльності та забезпечення ефективного функціонування правоохоронних органів.

Безумовно, поділяємо думку А. Суббота, що в Україні необхідно об’єднати і координувати роботу держави та громадянського суспільства, налагодивши їх діалог і взаємодію за допомогою прийняття ефективної нормативної бази [11, с. 62].

Сучасну правову базу боротьби з корупцією в Україні становить Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. № 1700-УП, що визначає правові й організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст і порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що в Україні боротьба з корупцією базується на основних принципах, викладених у ст. 3 раніше чинного Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». До даних принципів належать: а) верховенство права; б) законність; в) комплексне здійснення правових, політичних, соціально-економічних, інформаційних й інших заходів; г) пріоритетність заходів боротьби з корупцією; д) невідворотність відповідальності за вчинення корупційних правопорушень; е) відкритість і прозорість діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування; ж) участь громадськості в заходах щодо запобігання і протидії корупції, державного захисту осіб, які надають допомогу у здійсненні таких заходів; з) забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкодування збитків, шкоди, заподіяної корупційними правопорушеннями.

Водночас слід урахувати, що основним напрямом боротьби з корупцією має бути її запобігання, тобто вплив на її причини й умови. Відтак антикорупційна політика є частиною державної політики і повинна включати в себе заходи, спрямовані на вирішення таких завдань: організація боротьби з корупцією на всіх її рівнях; звуження поля умов і обставин, що сприяють корупції; збільшення ймовірності виявлення корупційних дій і покарання за них; вплив на мотиви поведінки посадової особи; створення атмосфери суспільного неприйняття корупції у всіх її проявах [12, с. 68]. Тобто мова йде про прояв безкомпромісної політичної волі держави у справі практичної реалізації антикорупційної програми і про активну співпрацю державних антикорупційних структур із громадянським суспільством, зазначає А. Суббот [11, с. 62].

Зважаючи на вищезазначене, в Україні необхідно виділити основні етапи державної політики в боротьбі з корупцією в державних органах влади, а саме забезпечити: а) прояв сильної політичної волі; б) установлення довіри виборців; в) початок наступу на корупцію в усіх гілках влади; г) залучення нових кадрів; д) використання нетрадиційних методів відповідальності корумпованих чиновників; е) адаптацію міжнародного досвіду до місцевих умов; ж) застосування нових технологій для обмеження безпосереднього контакту громадян із державними органами; з) активне використання сучасних засобів комунікації.

Окрім даного, запобігання і протидія корупції повинні бути звільнені від бюрократичних пут. Слід залучити міжнародний принцип: якщо чиновнику пред’явлено звинувачення в корупції і доводиться факт корупції, він несе відповідальність за пред’явленим звинуваченням із обов’язковим звільненням із посади і неможливістю його роботи на аналогічних посадах в органах державної влади надалі [15, с. 113]. Дана міра покарання повинна бути обов’язковою за всіма видами корупції, у тому числі — адміністративним і дисциплінарним порушеннями.

На нашу думку, без забезпечення гласності та прозорості діяльності органів державної влади, які здійснюють боротьбу з корупцією, без залучення громадян і громадських формувань, а також без створення обстановки нетерпимості, засудження й аморальності будь-якого факту прояву корупції всіх рівнів не можна буде вести мову про втілення найважливіших принципів протидії і запобігання корупції.

Перед тим як розглянути комплекс заходів, спрямованих на запобігання та протидію корупції в Україні, вважаємо за потрібне проаналізувати дані про протидію корупції в органах державної влади для систематизації всього комплексу заходів із протидії корупції.

Так, запобігання корупційним правопорушенням здійснюється шляхом організації і проведення моніторингу ефективності боротьби з корупцією, кінцева мета якого полягає в отриманні об’єктивної інформації, що є основним і необхідним елементом ефективного управління. У даному контексті слід виділити основні напрями, за якими буде здійснюватися антикорупційний моніторинг, а саме: вивчення громадської думки про стан корупції; вивчення й аналіз виявлених корупційних правопорушень; проведення аналізу скарг і звернень фізичних і юридичних осіб про факти вчинення корупційних право-порушень, що надійшли в державні органи; узагальнення результатів перевірок, проведених у державних органах; узагальнення результатів антикорупційної експертизи нормативних правових актів і їх проектів; проведення аналізу публікацій про корупцію в засобах масової інформації; здійснення контролю за ви-конанням заходів, передбачених у планах протидії корупції, і узагальнення отриманих даних.

Виходячи з вищевикладеного, повинні бути прийняті нормативно-правові акти, що регулювали б по-рядок проведення антикорупційного моніторингу в Україні, у тому числі й у всіх їх адміністративно- територіальних центрах. До таких актів повинні входити:

а) розробка і прийняття на основі діючих державних програм із протидії корупції, а також короткострокових муніципальних цільових програм із протидії корупції. У даний час більшістю місцевих адміністрацій в Україні розроблені і прийняті програми протидії корупції, але без конкретного механізму реалізації їх положень, у зв’язку з чим вони мають суто декларативний характер;

б) організація і проведення антикорупційної експертизи нормативних правових актів і соціально- економічних програм. Порядок проведення антикорупційної експертизи повинен бути регламентований національним законодавством.

В Україні в даний час існує така експертиза, і покладена вона на Міністерство юстиції України, що само по собі вже передбачає корупційну складову у здійсненні міністерством своїх повноважень. Тому існує необхідність передати такі повноваження новому державному органу, підзвітному безпосередньо президенту, із превентивними функціями, незалежним статусом і не пов’язаним із формуванням будь- якої державної політики. Метою і завданням такого органу має бути незалежна антикорупційна експертиза нормативно-правових актів, із тим щоби забезпечити ефективне запобігання та зниження ризиків прояву корупційних норм у нормативно-правових актах.

Висновки. Таким чином, існуючу систему суб’єктів протидії корупції в Україні можна поділити на дві групи:

а) спеціалізовані суб’єкти, які визначають основні напрями державної політики у сфері протидії корупції, забезпечують розробку і прийняття законів, розподіляють функції між органами виконавчої влади, координують їх діяльність, здійснюють і забезпечують ефективну реалізацію державної антикорупційної політики, реалізують запобігання посадовим і корупційним злочинам, у тому числі: Президент, Парламент, Прем’єр-міністр, уряд, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, судові органи, правоохоронні органи всіх рівнів;

б) неспеціалізовані суб’єкти, пов’язані зі спеціалізованими суб’єктами єдиними цілями, а також інформаційними, координаційними і правовими зв’язками, у тому числі: комерційні та некомерційні організації із різними формами власності, підприємства і установи, громадські, міжвідомчі та місцеві комісії, асоціації і фонди; політичні партії і масові громадські організації, що діють на основі статутів і положень та мають вертикальну і горизонтальну структури на різних рівнях; ЗМІ; об’єднання та молодіжні формування; профспілки; громадські організації і формування, створювані на добровільних засадах.

Спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції є органи прокуратури, органи внутрішніх справ України, Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції. 

Висновки

Отже, говорячи про протидію корупції як про діяльність уповноважених органів, можна виділити три основних види даної діяльності: а) запобігання корупції, у тому числі щодо виявлення та подальшого усунення причин корупції (профілактика корупції); б) виявлення, запобігання, припинення, розкриття і розслідування корупційних правопорушень (боротьба з корупцією); в) мінімізація або ліквідація наслідків корупційних правопорушень. Однак при всій масштабності форм діяльності та формування антикорупційної політики правоохоронних органів державної влади в Україні вони будуть марними без активної підтримки з боку громадянського суспільства.

Адміністративно-правове забезпечення запобігання корупції включає певні заходи, що спрямовані на:

• запобігання та врегулювання конфлікту інтересів;
• нормативно визначення правил професійної етики поведінки особи, уповноваженої на виконання завдань і функцій держави або місцевого самоврядування;
• проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів;
• визначення ознак корупційних правопорушень:
• передбачення адекватних заходів відповідальності за вчинення корупційних правопорушень.

Удосконалення діяльності по боротьбі з корупцією треба пов’язувати з комплексним здійсненням правових, політичних, організаційних, технічних і фінансових заходів, що забезпечують розвиток необхідних механізмів, реалізація яких дозволить створити вагомі передумови для докорінної зміни ситуації у сфері протидії масштабним проявам корупції. 

Список використаної літератури

1. Андрианов В. Д. Коррупция как глобальная проблема: История и современность : монография / В. Д. Андрианов. — М. : Экономика, 2011. — 301 с.
2. Андрійко О. Ф. Проблеми організаційно-правового забезпечення державного управління в Україні / О. Ф. Андрійко, В. П. Нагребельний // Право України. — 2014. — № 5. — С. 115-125.
3. Баштанник В. В. Формування державної антикорупційної політики в умовах модернізації влади / В. В. Баштанник // Наук. розвідки з держ. та муніцип. упр. — К., 2012. — Вип. 1. — С. 25-34.
4. Кожевников О. А. Борьба с коррупцией должна начинаться с устранения дефектов антикоррупционного законодательства / О. А. Кожевников // Право и образование. — 2010. — № 3. — С. 74-83.
5. Корупція загрожує безпеці країни : (за матеріалами засідання Нац. антикорупц. комісії) // Голос України. — 2011. — 9 черв.
6. Лук’янець Д. М. Проблеми використання інституту адміністративної відповідальності в системі заходів запобігання та протидії корупції / Д. М. Лук’янець // Прав. вісн. Укр. акад. банк. справи. — 2011. — № 1 (4). — С. 32-35.
7. Михалева Г. В. Некоторые вопросы правового обеспечения борьбы с коррупцией [Електронний ресурс] / Г. В. Михалева, Т. В. Ромашова // Молодой ученый. — 2014. — № 2. — С. 588-592.
8. Невмержицький Є. Проблеми удосконалення антикорупційних механізмів / Є. Невмержицький // Наук. зап. — К., 2012. — Вип. 4 (60). — С. 153-168.
9. Онищук О. О. Концептуальні засади запобігання та протидії корупції в Україні / О. О. Онищук // Адвокат. — 2010. — № 9. — С. 35-37.
10. Пелішенко В. О. Корупція в контексті сучасних соціально-політичних концепцій / В. О. Пелішенко // Сучасне суспільство: політ. науки, соціол. науки, культур. науки. — 2014. — № 2. — С. 121-130.
11. Суббот А. Участь громадськості в запобіганні та протидії корупції // Вісн. Нац. акад. прокуратури України. — 2014. — № 4. — С. 56-62.
12. Усаченко Л. М. Природа корупції в Україні: суперечності, ризики, проблеми : навч. посіб. / Л. М. Усаченко, B. М. Гурієвська ; Каб. Міністрів України ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України ; Навч.-наук. ін-т післядиплом. освіти. — Херсон : Грінь Д. С., 2014. — 143 с.
13. Циц С. В. Загальнотеоретичний аналіз корупції / С. В. Циц // Унів. наук. зап. — Хмельницький, 2010. — Вип. 1. -C. 219-224.
14. Ярошенко М. Боротьба з корупцією в Україні / М. Ярошенко // Юрид. журн. — 2011. — № 10. — С. 50-51.
15. Яфонкін А. О. Антикорупційна політика України: проблеми правового забезпечення / А. Л. Яфонкін // Наук. зап. — Х., 2010. — Спец. вип. — С. 113-118.
16. Яцків І. І. Адміністративно-правові засади протидії корупції в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 /І. І. Яцків ; Нац. акад. внутр. справ. — К., 2011. — 239 с.