Вступ

Неминучим результатом формування капіталістичного укладу і почався розкладу феодалізму було становлення абсолютизму. У переході до абсолютизму, хоча він супроводжувався подальшим посиленням самовластія короля, були зацікавлені самі широкі верстви французького суспільства XVI-XVII ст. Абсолютизм був необхідний дворянство і духовенства, оскільки для них у зв’язку зі зростанням економічних труднощів та політичного тиску з боку третіх сословия зміцнення і централізація державної влади стали єдиною можливістю зберегти на якийсь час свої великі станових привілеї.

У абсолютизму була зацікавлена і крепнущая буржуазія, яка не могла ще претендувати на політичну владу, але потребувала королівської захист від феодальної вольниці, знову всколихнувшейся у XVI столітті в зв’язку з Реформації і релігійними війнами. Встановлення миру, справедливості та громадського порядку було заповітною мрією основної маси французького селянства, пов’язують свої надії на краще майбутнє з сильною і милосердним королівської владою.

Коли внутрішня і зовнішня опозиція королю (у тому числі і з боку церкви) була подолано, а єдине духовне і національна самосвідомість об’єднала широкі маси французів навколо трону, королівська влада зуміла істотно зміцнити свої позиції в суспільстві та державі. Отримала широку громадську підтримку і спирається на зрослу державну міць королівська влада придбала в умовах переходу до абсолютизму великий політичну вагу і навіть відносну самостійність по відношенню до породила її суспільству.

Становлення абсолютизму в XVI ст. мало прогресивний характер, оскільки королівська влада сприяла завершенню територіального об’єднання Франції, формуванню єдиної французької нації, більш швидкому розвитку промисловості і торгівлі, раціоналізації системи адміністративного управління. Однак по мірі посилюється занепаду феодального ладу в XVII-XVIII ст. абсолютна монархія, в тому числі і в силу саморозвитку самих її владних структур, все більш підносячись над суспільством, відривається від нього, вступає з ним у нерозв’язні протиріччя. Таким чином, в політиці абсолютизму з неминучістю виявляються і набувають передують значення реакційні й авторитарні риси, у тому числі відкрите зневага до гідності і прав особистості, до інтересів і блага французької нації в цілому. Хоча королівська влада, використовуючи в своїх корисливих цілях політику меркантілізма і протекціонізму, неминуче підстьобує капіталістичне розвиток, абсолютизм ніколи не ставив собі за мету захист інтересів буржуазії. Навпаки, він використав всю міць феодального держави для того, щоб врятувати Приречений історією феодальний лад разом з класової і станових привілеями дворянства та духовенства.

Історична приреченість абсолютизму стала особливо очевидною в середині XVIII ст., Коли глибока криза феодальної системи привів до занепаду і розкладання всіх ланок феодального держави. Крайньої межі досягла судово-адміністративний произвол. Символом безглуздого марнотратства і дозвілля (нескінченні бали, полювання та інші розваги) став сам королівський двір, який називали «могилою нації».

Тема: «Абсолютна монархія. Політико-правовий аспект».

Мета: охарактеризувати абсолютну монархію з в політико-правовому аспекті.

Завдання роботи:

—   поняття монархії, абсолютна монархія;

— показати становлення і розвиток форм абсолютної монархії у  Франції;

— розкрити особливості англійського абсолютизму та абсолютизму епохи Просвітництва у Росії;

— виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині;

— аналіз  сучасних абсолютних монархій.

1. Поняття монархії, абсолютна монархія

Цей термін нині не має точного значення. Він вільно застосовується до такого суспільного ладу, за якою влада здійснюється без представницьких інституцій чи конституційних обмежень. Хоча термін “абсолютизм” в наш час часто вживають як синонім тиранії чи деспотизму, він звичайно застосовується до держав раннього Нового часу.

У XIX cт. до термінів на позначення даної форми правління долучили слова «бонапартизм» і «цезаризм», а в XX cт. – «тоталітаризм». Усі різновиди суспільного ладу цього типу породили подібні дискусії щодо питань, чи була абсолютна чи тотальна влада здобута фактично (насправді), чи вона існувала лише формально [7, c. 198].

Уперше цей термін з’явився у Франції приблизно в 1796 р., а в Англії та в Німеччині десь у 1830 р. Як і “просвітницький деспотизм”, це був неологізм, створений істориками після зникнення явища, яке він позначав. Протягом XIX ст., термін здебільшого вживали у негативному значенні. Зараз він використовується істориками політичної теорії і тими, хто займається виникненням держав у XVI-XVIII століттях [7, с. 198].

З одного боку, абсолютизм розглядають у ході дискусій з проблем суверенності, конституціоналізму, прав, опору і власності, а з іншого – фігурує в історикографічних диспутах між немарксистськими та марксистськими істориками про датування, функції і класову чи соціальну основу періоду, названого віком абсолютизму (1648-1789). Деякі немарксистські історики вважають абсолютизм спірним поняттям, яке краще розглядати як абсолютну монархію [7, с. 199].

Історики політичної та правової думки більш обережно підходять до розгляду обох дискусій, приводом до яких стали більш централізовані і досконалі держави та теорії, які використовувалися для їх визнання чи критики. В результаті, теоретики раннього Нового часу використовували мовне значення для позначення ступеня фактично існуючої необмеженої влади при функціонуванні режимів, які вони описували. Найвидатнішими прихильниками (захисниками) абсолютизму серед політичних теоретиків були Боден і Боссюе у Франції, Гоббс та Філмер в Англії. Обговорюючи деякі спірні питання, використовували і використовують у дослідженнях щодо їхньої творчості, Дейлі запропонував, щоб аналітики розглянули наступні питання щодо вживання слів “абсолютний” та “абсолютизм” у словниках ХУІІ ст.. Що має на увазі той, хто його вживає? У якому проміжку століття він творить? До якої партії чи фракцї він належить? Чи він каже, що король не має ніякої переваги? Чи що він не обирається, чи що йому не можна чинити опору? Чи “абсолютний” застосовується лише до королівської сили, яка використовується, щоб захопити трон, чи до поширення влади, яку надає цей трон? Чи це стосується окремого законного права, чи форм правління? Чи це означає право монарха підвищувати податки і виробляти закони без погодження?

Жан Боден був найвидатнішим теоретиком верховної влади. Безладдя того часу у Франції змусили його усвідомити потребу концентрації влади в централізованій державі. Політична та соціальна стабільність, вважав він, вимагає у кожній країні наявності найвищої чи верховної влади, необмеженої у своїй юрисдикції і постійної у своєму здійсненні. За теорією Бодена, верховна влада не означала необмеженої влади над людьми та їх власністю. Монарх був лише засобом для обмежених, пов’язаних з природнім правом і основним звичаєвим правом (наприклад, згода на оподаткування). Але ні природнє, ні звичаєве право не може бути нав’язане суспільством; легально, монарху не чинили опору і він не міг бути усунений від влади. Верховна влада є абсолютною і неподільною. Або влада принца незалежної держави є абсолютною, або ж вона використовується іншими станами, які є пануючими [1, с. 94].

Більш теологічною була версія теорії абсолютизму єпископа Боссюе, сучасника Людовика XIV. Боссюе поєднав традиційні біблійні та метафоричні поняття з новішими юридичними і гоббсенівськими твердженнями. Звертаючись до думки про давній рід у Франції, Боссюе розглядав короля як поставленого Богом для задоволення громадських потреб і для захисту простого люду від місцевих деспотів. Боссюе наполягав на тому, що король в державі займає таке ж місце, як Бог у Всесвіті. Гоббсенівський аргумент Боссюе додав до своєї теорії, коли стверджував, що кожен у державі отримує захист, відмовившись від своїх особистих прав на користь монарха. Монархія, як і Бог, є установчою і директивною; сама по собі вона запобігає анархії. Боссюе збільшив моральні вимоги до короля: він повинен правити доброчесно і безкорисливо, дотримуватися встановленого права (закону) і пам’ятати, що його судитиме Бог. Хоча “абсолютизм” в англійській мові був творінням XIX ст., термін “абсолютний” гаряче обговорювався в політичних та правових диспутах XVI-XVII ст., які торкалися проблем абсолютної монархії [1, с. 95].

В Англії за часів правління Тюдорів сер Томас Сміт уживав слово “абсолютний” як в негативному, так і в позитивному значенні. Він звинувачував Людовіка XI у перетворенні Франції з “законної і правильної монархії” у “монархію з абсолютною і тиранічною владою та управлінням”. Але Сміт гордо приписав Парламенту “найвищу і абсолютну владу королівства Англії”. Двозначність у застосуванні Тюдорами в політичній сфері терміну “абсолютний” призвела в XVII ст. до гострих конфліктів під час громадянської війни і після неї [1, с. 96].

Парламентаристи ототожнювали абсолютну владу з тиранією чи східним деспотизмом. Вони навіть не припускали, що король має якесь абсолютне право підкорення. Семюель Резерфорд писав, що “абсолютна необмежена монархія … є найгіршою формою управління”. Хоча реалісти громадянської війни визнавали владу короля, але не всі вони розглядали її як абсолютну. Ті, хто відстоював позицію, що Англія є монархією, де влада обмежується законом, заперечували наявність у короля абсолютної влади на видання законів “по своїй волі” і для власного задоволення. Навіть Генрі Ферн, розглядаючи повну і пасивну підкореність, відкидав думку, що абсолютна монархія означає пасивну підкореність: “Це не відмова від опору, яка забезпечує абсолютну владу монарха, це відмова від права обмежувати його волю” [1, с. 97].

Інші роялистські теоретики періоду Реставрації доводили, що влада короля є абсолютною у тому значенні, що вона не може бути обмеженою законом. Найвидатнішими теоретиками, які доводили, що влада короля є і абсолютною, і свавільною, були Гоббс і Філмер; обидва вони зверталися до теорії верховної влади Бодена. Гоббс наділяв ексклюзивною “необмеженою і надзвичайною владою” абсолютного правителя – короля чи законодавчий орган (асамблею). Він також намагався показати різницю між обмеженою та абсолютною монархією, заперечуючи, що тиранія означає щось більше, ніж ненависну монархію. Погляди Гоббса про верховну владу поділяв і Роберт Філмер, який майже один серед роялістів продовжував розглядати монархію як свавілля, у значенні, що король може робити все, що хоче. Це вже було заперечення того, що верховна влада може обмежуватися будь-яким законним способом, і що король може здійснювати владу, яка йому належить. Філмер, як і Гоббс, відкидав думку про те, що тиранія є багатозначним терміном. Філмер також зазначав, що спадкова влада короля відрізняється від природньої, дарованої Богом. Такі позиції дали підгрунтя для критики Філмера лібералами [1, с. 98].

Локк критикував ототожнення Філмера абсолютної монархії зі свавільною, як несумісне з поняттям громадянського суспільства чи з суспільством без певної форми управління. В той же час він розглядав таке управління у східних державах, наприклад у Туреччині, як деспотичне. Англійці не могли сприйняти поглядів Філмера, які Локк подав у такому вигляді: “Монарх-батько чи принц має Абсолютну, Свавільну, Необмежену і Необмежуючу Владу над Життям, Свободами і Майном своїх дітей і Підданих, яку він використовує для відчуження чи продажу їхнього Майна, кастрування чи використання їх як Осіб, як йому заманеться, всі вони є його Рабами, а він – Господар і Власник всього, а його безмежна Воля – Закон для них” [1, с. 101].

Після 1689 р. термін “абсолютне правління” став втрачати своє практичне значення і політичний зміст в Англії. Хоча це не стосується Північної Америки, де прирівняний до абсолютної тиранії та абсолютного деспотизму, він з’явився у Декларації про Незалежність [1, с. 101].

Сьогодні абсолютизм є переважно предметом дискусій серед істориків. Марксисти продовжують шукати класову основу абсолютистських держав. Немарксистські історики дійшли згоди, що абсолютні монархії Європи ніколи не були вільні від обмежень для ефективного здійснення влади за допомогою традиційних методів, поєднання суспільних сил і законів, чи інституцій, успадкованих з минулого (для Durand та Vierhaus). Ніде не було досягнуто певної свободи дій, навіть у Франції за часів Людовика XIV, правління часто подається як модель чи “сплав” абсолютизму. В той час, коли політичні теоретики возвеличували абсолютну верховну владу, як ніколи більше, старі порядки і колишні стани, які вже втратили владу, успішно запобігали перемозі абсолютизму. Що залишається пояснити про такий результат – це значення тих теоретиків, які критикували чи шукали якоїсь іншої альтернативи політичній теорії абсолютизму [1, с. 102].

2. Становлення і розвиток форм абсолютної монархії

2.1. Абсолютна монархія у Франції

Французьке королівство, що виникло в IX столітті з розпадом франкської держави Королінгов внесло істотну зміну до соціально-економічного розвитку областей, що входили в її склад. У період з IX-XIII ст. панують феодальна роздробленість і відповідні їй виробничі відносини. Вони визначили класову структуру суспільства і антагоністичні відносини між феодалами і залежними селянами. Земля, як основний засіб виробництва, стала монопольною власністю пануючого класу.

Починаючи з XVI століття формуються нові прогресивні капіталістичні відносини в промисловості і сільському господарстві. З’являється мануфактура в суднобудуванні, в гірській справі, в металургії, в книгодрукуванні. Утворилися крупні економічні центи в Парижі, Марселі, Ліоні, Бордо.

Розвиток товарно-грошових відносин привів до формування єдиного загальнонаціонального ринку, а зародження капіталістичних відносин викликало важливі зрушення в соціальній структурі суспільства. Разом з основним класом експлуататорів — феодалів з’явився новий клас експлуататорів — буржуазія, основу якого складали купці, лихварі, мануфактуристи. У цей період зростає зовнішня торгівля Франції із стародавньо-європейськими країнами.

Але зрушення у бік капіталізму поволі міняли характер французького суспільства. Феодальні виробничі відносини були як і раніше пануючими.

У цей період відбувається переклад частини селянської повинності у відповідні грошові платежі.

Багато буржуа купують посади в королівських судах або адміністративних органах, які передаються по спадку (едикт 1604 р.). Деякі посади давали право носити дворянський титул. Уряд Франції йшов на це, оскільки постійно потребувало засобів. Король передає значну частину податкових надходжень привілейованим станам у вигляді платні, субсидій, пенсій. Королівський фіск стає найважливішим інструментом експлуатації селянства. І дворянство, бажаючи збільшити доходи, постійно вимагає від короля збільшення оподаткування.

На початок XVI століття Францію стає єдиною державою. Формою цієї держави стає абсолютна монархія.

Абсолютизм характерний перш за все тим, що вся повнота законодавчої, старанної і судової влади концентрувалася в руках наслідного глави держави — короля. Йому був підпорядкований весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративний апарат, суд. Всі французи, включаючи і дворян, були підданими короля, зобов’язані беззаперечно покорятися [10, с. 245].

При цьому абсолютна монархія послідовно захищала класові інтереси дворянства.

Феодали так само розуміли, що в умовах загострення класової боротьби придушення селянства можливе лише за допомогою жорсткого державного абсолютизму. У розквіт абсолютної монархії в країні утвердилось соціально-політичну рівновагу двох основних експлуатаційних класів — привілейованого і такого, що має державні пости дворянства і набираючої сили буржуазії.

Значущу роль в становленні існуючого ладу у Франції зіграв перший міністр Людовика XIII — Рішельє. У період з 1624- 1642 рр. він, роблячи величезний вплив на короля, практично правив країною. При цьому його політика захищала інтереси дворянства, в чому Рішельє бачив зміцнення абсолютизму [10, с. 246].

При Людовику XIV (друга половина XVII — початок XVIII століття) французький абсолютизм досягає вищого ступеня свого розвитку.

З XVI століття по першу половину XVII століття абсолютна монархія безумовно грала прогресивну роль в розвитку Французької держави, оскільки стримувала розкол країни, сприяла зростанню капіталістичної промисловості і торгівлі. У цей період заохочувалося будівництво нової мануфактури, встановлювалися високі митні збори на товари, що ввозилися, грунтувалися колонії [10, с. 246].

Але формування абсолютизму поступово позбавляло феодальну знати країни впливу в королівській раді і в провінціях.

У XVIII столітті в промисловості остаточно утвердився, а в сільському господарстві посилився капіталістичний устрій. Абсолютистський для Феодала лад почав утрудняти подальший розвиток продуктивних сил.

У міру зміцнення буржуазії росла її опозиційність до абсолютної монархії.

Розкриваючи суть абсолютної монархії, що склалася у Франції в період з XVI-XVIII ст., необхідно дати характеристику державному механізму, що дозволив впродовж більше двох століть управляти багатоукладною державою, що динамічно розвивається.

Концентрація всієї державної влади в руках короля привела до припинення діяльності загально французьких зборів станів — Генеральних штатів (утвореного в 1302 році, де кожен стан:  духівництво, дворянство і «трете сословие» були представлені окремою палатою і ухвала виносилася простою більшістю голосів). У цей період також обмежуються права парламентів. Парламентам заборонялося брати у ведення справи, що стосуються держави, адміністрації і уряду. Світська влада, в особі короля, підпорядковує своєму контролю і церква, і саме у нього через деякий час з’являється виняткове право призначати кандидатів на вищі пости у французькій церкві [10, с. 248].

Зміцнення влади короля супроводжувалося посиленням впливу бюрократичного апарату. Як наголошувалося раніше, державному апарату французького абсолютизму були властиві особливості, до яких можна віднести продаж державних посад, що приносить чималий дохід уряду. Державні чиновники, що купили посаду відчували себе незалежно по відношенню до монархії, яка не могла звільнити їх з державної служби. Відгук був можливий лише за посадовий злочин і лише в судовому порядку.

В період політичних криз, що охопили Францію в XVI столітті, особливо за часів релігійних воєн, уряд, з метою залучення впливової знаті на свою сторону, передав їй деякі важливі пости в державному апараті, які згодом стали надбанням окремих аристократичних сімей.

Проблеми, що виникли при формуванні старого державного апарату, були вирішені шляхом створення нової системи державних органів. Найважливіші пости в новій системі займали осіб, що призначаються урядом, і які у будь-який час могли бути відкликані. Як правило, це були люди незнатні, освічені і зраджені монархії.

У результаті в країні одночасно функціонували державні органи, які умовно ділилися на дві категорії. До першої відносилися установи, успадковані від посад, що продаються, контрольованих знаттю. У їх веденні знаходилася другорядна сфера державного управління. Другу категорію представляли органи, створені абсолютизмом, де чиновники призначалися урядом, і саме вони складали основу управління [10,с. 250].

Бюрократичний механізм абсолютизму був громіздкий, складний, корумпований і дорогий. Поєднання різних установ, створених в різні періоди, представляло центральні органи державного управління Франції. Найвищим дорадчим органом при королеві була Державна рада. Його доповнювали: Рада фінансів, Рада депеш, Таємна рада, апарат канцлера і ін. Службовці отримували величезну платню. Так король привертав на свою сторону знати [10, с. 250].

На чолі органів державного управління стояв Генеральний контролер фінансів, він же був міністром фінансів, і чотири державні секретарі, що займалися військовими, іноземними, морськими справами і справами двору. Значення і вплив Генерального контролера фінансів визначала його компетенція, куди входили збір і розподіл грошових і інших ресурсів королівства, а також контроль і перевірка посадових осіб на місцях. У його веденні знаходилися промисловість, фінанси, державні роботи по будівництву портів, фортець, дорогий і так далі

Найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики вирішувалися королем у вузькому коло осіб. Цей круг називався Малою королівською радою. Структура апарату Генерального контролера була схожа на систему міністерства.

В період абсолютизму територія Французького королівства мала багатоступінчате ділення, куди входили женералите, губернаторства, диоцези, бальяжи, інтендантства і ін.

Важливе місце, як і в структурі будь-якої держави, зайняла поліція, яка була наділена королівською владою широкими повноваженнями. При цьому необхідно відзначити, що свавілля і корупція були нормою поведінки чиновників поліцейського відомства. Значна увага приділяється цензурі книг і рукописів. Процвітає перлюстрація приватної кореспонденції [10, с. 251].

Основною опорою для всього державного пристрою були фінанси, які в основній своїй масі формувалися з податків. Для збільшення грошових коштів, що поступають в казну держави, король був наділений правом самостійно вводити нові податки і різні збори. Регулярно збільшувалися непрямі податки на основні продукти і інші товари споживання. Слід зазначити податки на сіль, тютюн, папір і ін.

Встановлена у Франції відкупна система податків робила положення податних станів особливо важким. Суть системи полягала в тому, що уряд передало право збору податків приватним особам — відкупникам, які ще до початку зборів виплачували йому всю суму податків. Потім відкупники збирали з населення податки в свою користь із значним перевищенням. Відкупниками, як правило, були багаті буржуа. У разі потреби допомозі для зборів податків посилалися війська. При цьому були розстріли, биття, облави і так далі.

Не дивлячись на об’єднання Франції і ліквідацію роздробленості, продовжували існувати внутрішні митниці. Фіскальні заходи дозволяли уряду збирати значні засоби від мит не тільки за рахунок меж, але і усередині країни. На користь короля стягувалися судові платежі, штрафи, різні збори, засоби від продажу прав на виробництво певних видів продукції (таких як порох, сіль) і так далі.

В період абсолютної монархії у Франції встановилося декілька судових систем. Був суд королівський, синьориальний, міський, церковний. При цьому чіткого розмежування компетенції встановлено не було. Це породжувало дублювання і тяганину.

Очевидно є видимим в цей період посилення ролі королівських судів. Королівська юстиція отримала право приймати до судочинства будь-які справи з некоролівського суду на будь-якій стадії розгляду. Королівський суд складався з трьох інстанцій: судів превотальних, бельяжних і судів парламентів. На розгляді особливо важливих справ був присутній король, що очолює засідання.

Разом із загальними судами функціонували спеціальні суди. Практично кожне державне відомство мало свій суд, де розглядалися справи, що зачіпають відомчі інтереси. Були військові, морські і митні суди.

В період правління Рішельє 1624-1948 рр. в практику увійшло безстроковий висновок за наказом короля.

Абсолютизм завершив створення регулярної армії, яка була численна і добре оснащена. Армія мала чітко виражений класовий характер. Охочий стати офіцером повинен був довести своє дворянське походження.

У міру зміцнення економічних позицій буржуазії і посилення її у всіх сферах життя росла її опозиційність по відношенню до абсолютної монархії. Вона вимагала відміни внутрішніх митниць, пониження мит, ліквідації привілеїв духівництва і дворянства, знищення феодальних порядків в селі і так далі при Людовику XV Франція вступила в період щонайгострішої кризи абсолютизму. При Людовику XVI Генеральний контролер Тюрго намагався провести реформи буржуазного характеру, але вони були зірвані протидією привілейованих станів, що ще більш загострило революційну ситуацію [10, с. 253].

Характеризуючи основні ланки державного механізму абсолютної монархії необхідно відзначити основні риси що існує в даний період має рацію. У IX-XI ст. у Франції встановлюється принцип територіальної дії має рацію, тобто населення підкорялося тим нормам, які склалися на території його мешкання. Появу цього принципу можна пояснити, по-перше, пануванням натурального господарства, що відособляло окремі феодальні сеньории, і, по-друге, зосередженням в руках сеньйорів політичною, зокрема судовою, власті. Відбувалася заміна племінних звичаїв місцевими. Тут необхідно підкреслити, що в період роздробленої для феодала держави джерелом права були звичаї [14, с. 128].

Розглядаючи загальну правову побудову у Франції можна укласти, що аж до ліквідації абсолютної монархії вона не знала єдиної правової системи.

Залежно від джерел має рацію країна ділилася на дві частини, приблизною межею між якими була річка Луара. Територія на південь від цієї межі називалася «Країною писаного права» На ній діяло римське право, пристосоване з урахуванням звичаїв до нових умов. Територія півночі Франції вважалася «країною звичайного права», оскільки територіальні звичаї були там основним джерелом має рацію [14, с. 129].

В період формування централізованої держави у формі станово-представницької монархії робилися спроби систематизації і запису звичаїв. Збірка цих звичаїв була складена в 70-х роках XIII століття і був названий «Установи Людовика Святого». У XIV-XV ст. з’являються збірки звичаїв окремих селищ, міст і феодальних сеньйорій [14, с. 129].

Писаними джерелами права є акти королівської влади: укази, едикти, ордонанси. У XVII-XVIII ст. були видані ряд ордонансів в області кримінального права і процесу, цивільного права, в області торгівлі і мореплавання. У 1785 році видається так званий «чорний кодекс» про положення рабів в колоніях. Право власності на землю було основним інститутом феодального права, бо юридично закріплювало власність пануючого класу на основний засіб виробництва.

В період абсолютизму цивільний процес відділяється від кримінального. Процеси поєднували письмове виробництво з публічним і усним характером судового розгляду. При цьому, окрім позивача і відповідача були представники держави і представники сторін.

Абсолютизм був останнім етапом в розвитку французької феодальної держави. В ході Великої французької революції 1789-1794 рр. феодалізм і його найважливіший інститут — монархія припинили існування [14, с. 130].

2.2. Особливості англійського абсолютизму

Абсолютна монархія встановилася в Англії, як і в інших країнах, в період занепаду феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин. Разом з тим англійський абсолютизм мав свої особливості, завдяки чому отримав в літературі назву «незавершеного». Незавершеність цієї політичної форми в умовах Англії означала збереження Політичних інститутів, властивих попередньої епохи, а також відсутність деяких нових елементів, типових для абсолютизму класичного, французького зразка [12, с. 280].

Основна особливість англійської абсолютної монархії полягала в тому, що поряд з сильною королівською владою в Англії продовжував існувати парламент. До інших особливостей англійської абсолютизму відносяться збереження місцевого самоврядування, відсутність в Англії такий централізації і бюрократизації державного апарату, як на континенті. В Англії була відсутня і велика постійна армія.

Центральними органами влади та управління в період абсолютної монархії в Англії були король, Таємний рада і парламент. Реальна влада зосередилася в цей період повністю в руках короля.

Таємний рада короля, остаточно склався в період абсолютизму, складався з вищих посадових осіб держави: лорда-канцлера, лорда-скарбника, лорда-зберігача друку та ін

Зусилля королівська влада не змогла скасувати парламент. Його стійкість була наслідком союзу джентрі і буржуазії, основи якого були закладені в попередній період. Цей союз не дозволив королівської влади, використовуючи рознь станів, ліквідувати представницькі установи в центрі та на місцях.

Верховенство корони у взаємовідносинах з парламентом було оформлено статутом 1539 року, який прирівняв укази короля в Раді до законів парламенту. Хоча в 1547 році парламент формально скасував цей статут, перевага корони над парламентом фактично зберігалося [12, с. 281].

Парламент продовжував зберігати за собою прерогативу затвердження розмірів зборів та податків. Протидія парламенту встановлення нових податків примушу вало англійських королів вдаватися до позик, запровадження мита на ввезення та вивезення товарів, до видачі за великі грошові виплати привілеїв компаніям на виключне право торгівлі (так званих монополій). Ці дії іноді викликали опір парламенту, але його можливості впливати на політику королівської влади в цей період послабшали. У зв’язку з бурхливою колонізації неанглійскіх територій Британських островів англійська система управління поступово поширювалася на всю Британію. У 1536-1542 рр.. до складу англійської держави був остаточно інтегрований Уельс. У 1603 році під владу англійської корони перейшла північно-східна провінція Ірландії — Ольстера. З 1603 року в результаті дінастіческого престолонаследія в особистій унії з Англією (під владою одного короля) стала знаходитися Шотландія. Фактично це об’єднання було номінальним, і Шотландія зберігала статус самостійного державного утворення [12, с. 282].

У період абсолютизму остаточно стверджується верховенство королівської влади над англійської церквою. З метою установи в країні церкви, підпорядкованої королівської влади, в Англії була проведена Реформація, що супроводжується вилученням церковних земель і перетворенням їх у державну власність (секуляризації). Парламент Англії при Генріха VIII з 1529 по 1536 р. прийняв ряд законів, оголошує короля главою церкви і наділяє його правом намічають кандидатів на вищі церковні посади. У кінці XVI в. законодавчим шляхом було встановлено зміст віровчення нової церкви, а також порядок богослужіння. Таким чином, так звана Англіканська церква перестала залежати від римського папи і перетворилася в частину державного апарату [12, с. 283].

Вищим церковним органом країни була Висока комісія. До її складу поряд з духовними особами входили члени таємної ради та інші посадові особи. Компетенція комісії була надзвичайно великою. Вона розслідувала справи, пов’язані з порушенням законів про верховенство королівської влади в церковні справи, «заворушення духовного і церковного характеру». Основним завданням комісії була боротьба з супротивниками реформованої церкви — як з католиками, так і з прихильниками найбільш радикальних і демократичних форм протестантизму (наприклад, пресвітеріанства, вкорінені в Шотландії). Будь-які три члена комісії, якщо серед них був один єпископ, володіли правом піддавати покаранню осіб, які не відвідують церкву, припиняти єресі, смещать пасторів. В подальшому до ведення Високої комісії був віднесений ряд суто світських справ — про бродяга в Лондоні, про цензуру і т.п. Реформована церква, зберігши чимало рис католицизму як у структурі, так і в богослужінні, перетворилася на орган, одним із завдань якого стала пропаганда теорії божественного походження влади короля [12, с. 284].

З встановленням абсолютизму система місцевих органів управління стала більш стрункою, зросла їх залежність від центральних органів влади. Основні зміни в місцевому управлінні у цей період висловилися в установі посади лорда-лейтенанта і адміністративному оформленні місцевої одиниці — церковного приходу. Лорд-лейтенант, призначуваний в графство безпосередньо королем, очолював місцеве ополчення, керував діяльністю світових суддів і Констебль.

Прихід представляв собою низові самоврядних одиницю, що поєднує функції місцевого церковного та територіального управління. Збори парафіян, які сплачували податки, вирішувало питання розподілу податків, ремонту доріг та мостів і т.п. Крім того, збори обирали посадових осіб приходу (церковних старост, урядників за бідними та ін.) Ведення церковних справ у парафії здійснювалося настоятелем парафії. Уся його діяльність була поставлена під контроль світових суддів, а через них — під контроль органів управління графства і центральних органів. Четвертние сесії світових суддів перетворилися у вищі інстанції з усіх питань, що відносяться до справ управління парафіями. Зборів графство, ще збереглися від попереднього періоду, остаточно втрачають своє значення [12, с. 285].

При абсолютизм остаточно оформилася структура і юрисдикція центральних Вестмінстерський судів, у тому числі Суду справедливості та Вищого суду адміралтейства. Однак крім них створюються надзвичайні суди, такі як Зоряна палата та судові поради в «ворохобности» графствах. Зоряна палата в якості спеціального відділення таємного ради була знаряддям боротьби з супротивниками королівської влади (спочатку — з непокірними феодалами). Судочинство в ній носило в основному інквізіціонний характер, а рішення виносилися на розсуд суддів. Згодом Зоряна палата стала виконувати також функції цензора та органу нагляду за правильністю винесення вердиктів присяжними. Судові поради, підлеглі Тайное раді, були створені у тих районах Англії, де часто порушувалося «громадське спокій» (Уельс, Шотландія) [12, с. 286].

У період абсолютизму розширилася судова компетенція світових суддів. Всі кримінальні справи наказувалося розглядати роз’їзні і світовим суддям після затвердження з ним обвинувального акта великим журі. Присяжні засідателі включалися до складу суду. Майновий ценз для присяжних за законом Єлизавети I був підвищений з 40 шилінгів до 4 фунтів стерлінгів.

Основні принципи організації армії змінилися незначно. Під час встановлення абсолютної монархії Генріх VII (1485-1509), Щоб підірвати остаточну військову міць старої аристократії, видав закон про заборону феодалам мати свиту і затвердив монопольне право корони використовувати артилерійські знаряддя.

Упразднение збройних сил великих феодалів в Англії НЕ спричинило за собою створення постійної королівської армії. Стража фортець і королівська гвардія залишалися малим. Сухопутних армія продовжувала грунтуватися на військо у вигляді загонів міліції.

Англійське держава, займаючи острівне положення, потребувала для захисту своєї території в сильному морському флоті. Військовий флот став основою збройних сил Англії, знаряддям панування на морях і колонізації інших територій.

2.3. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині

Німеччина пізніше за інші європейські країни стала на шлях капіталістичного розвитку. Аграрні реформи 1807, 1816 і 1821 років в Прусії та інших німецьких державах мали обмежений характер. Торгівля була слабо розвинутою. Нечисленні міста по суті були лише резиденціями государів.

Розширення капіталістичного виробництва стримувалось кріпацтвом, політичною роздробленістю та засиллям консервативних елементів у державному апараті.

На початку ХІХ ст. Німеччина, як і раніше, складалась із багатьох держав з власними митними системами, органами управління, законодавствами, системами мір і ваги. Уряди цих держав мало цікавили проблеми загально-німецької єдності, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики вони керувались лише власними інтересами. До наполеонівських війн абсолютна монархія в цих державах була переважною формою правління [3, с. 318].

Наполеон, розбивши австрійські війська, поклав кінець існуванню Священної Римської імперії. В серпні 1806 року Франц ІІ відмовився від титулу її імператора. Міжнародний авторитет Габсбургів було підірвано. Політична самостійність багатьох феодальних держав була ліквідована, вони перетворились на васалів наполеонівської Франції.

Поразка французької армії в Росії допомогла німецьким державам здобути незалежність. Певний внесок в перемогу над Наполеоном, крім Росії внесли Австрія і Прусія.

30 травня 1814 року у Парижі був підписаний договір між державами-переможцями та переможеною Францією. Цей договір позбавив останню усіх територій, завойованих нею у війнах кінця XVIII – початку XIX ст. У вересні 1814 р. у Відні зібрався найбільш представницький з дипломатичних конгресів, які скликалися коли б то не було раніше. На нього з’їхалися 216 представників усіх європейських держав за винятком Османської імперії. 3-го січня 1815р. Англія, Австрія та переможена Франція уклали між собою таємний союз з метою протидії планам російського та прусського урядів у польському та саксонському питаннях. Нові союзники навіть обіцяли один одному військову допомогу в разі необхідності. В результаті їх об’єднаного тиску на Пруссію тій довелося примиритися з корекцією власних масштабних планів. До Пруссії відходила лише північна частина Саксонії, а південна залишалася самостійним королівством. Вона ж отримала додатково Познань і Ґданськ зі складу колишнього Великого герцогства Варшавського (що суперечило планам Росії на ці території), а також шведську Померанію, Рейнську провінцію та Вестфалію. Останні дві провінції були найбільш розвинутими в економічному відношенні німецькими землями, важливим було і їх стратегічне становище. Галичина тоді ж була передана Австрії [3, с. 320].

9 червня 1815р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього увійшли 34 монархії та 4 вільних міста (Гамбург, Бремен, Любек та Франкфурт-на-Майні). Прусські та австрійські володіння включалися до Німецького союзу не повністю. З прусських — поза Союзом залишалася Східна Пруссія та Познань, з австрійських -Галичина, Угорщина та більша частина південнослов’янських областей імперії. Австрійський канцлер Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і розглядав його як знаряддя австрійської політики. Тим самим Австрія перетворювалася на жандарма Європи. Керівний орган Німецького союзу — т. зв. Союзний сейм турбувався в першу чергу про збереження європейського статус-кво: державних кордонів, монархічних режимів, політичної ізоляції Росії та збереження політичної роздробленості німецьких земель. Після вражаючих перемог над Наполеоном Росія, намагалася претендувати на роль провідної європейської сили. Це не відповідало інтересам жодної з європейських наддержав — Англії, Австрії, Франції. Спроби Росії опертися на союз з Пруссією викликали зрозуміле занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В результаті цього Пруссії, як менш сильному учаснику намічуваної коаліції, дозволили дещо зміцнити свої позиції, але ціною розриву з Росією. Остання підтримувала прагнення Пруссії захопити усю Саксонію, але в свою чергу претендувала на герцогство Варшавське з Познанню та Гданськом включно [3, с. 323].

Союзний сейм (бундестаг) — рада уповноважених окремих німецьких монархів — перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного судового органу, ні об’єднаного дипломатичного представництва, ні загальної армії. Рішення сейму ставали обов’язковими лише за умови їх визнання усіма суверенними государями — членами Союзу. Тим самим Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і значення.

Володіння Пруссії були роз’єднані і складалися з двох основних частин. Східна частина включала давні прусські провінції та Познань, західна — Рейнську область та Вестфалію. Обидві частини королівства були розділені землями інших німецьких государів, відрізнялися вони і за своїм внутрішнім суспільним ладом. У східних провінціях панувало крупне поміщицьке землеволодіння (місцевих поміщиків називали юнкерами). Юнкерам належала на селах вища поліцейська влада і вотчинна юрисдикція. Селянство, особисто вільне після реформи 1807 р., але політично безправне і позбавлене землі, продовжувало нести панщину і платити оброки. В західних володіннях Прусського королівства, які довго перебували під управлінням французів, селянство уже вивільнилося з-під кріпосної залежності, в життя ґрунтовно увійшли буржуазні порядки і створене французькою революцією законодавство, рівність усіх громадян перед законом, гласне судочинство тощо. Поміщицька юрисдикція, що зберігалася на сході Пруссії, тут давно уже припинила своє існування. Ця дуалістична модель прусської держави мала деяке притягальне значення — вона демонструвала певну толерантність її монархів до місцевих порядків і звичаїв та дозволяла сподіватися, що в майбутньому цей принцип буде поширений і на інші німецькі землі в разі їх можливого входження до складу Пруссії. Певну роль відігравали і релігійні відмінності — у східній частині сповідувався переважно протестантизм, у західній — католицизм. У кожній з восьми провінцій Прусського королівства діяли станові ландтаги, не пов’язані між собою, їх функції зводилися до дорадчих при монарху [3, с. 324].

Політичний режим інших німецьких держав охоплював широкий спектр державно-правових моделей. Найтяжчим було становище народних мас на півночі — у Мекленбурзі, Брауншвейзі, Ольденбурзі та Гессені, де попередні феодальні порядки були відновлені у повному об’ємі. В чотирьох південно-німецких державах — Баварії, Вюртемберзі, Бадені та Дармштадті були введені конституції, дещо схожі на французьку Хартію 1814 р. У Ганновері та Саксонії поновлені станові ландтаги – анахронізм навіть не учорашньої, а позавчорашньої історичної епохи. Така політична строкатість виступала додатковою перепоною на шляху об’єднання усіх німецьких земель, перетворення Німеччини у цілісну та могутню державу [3, с. 325].

Разом з тим, потреби економіки, єдність історичного минулого, мови і традицій усе нагальніше вимагали німецького возз’єднання. В ролі об’єднавчого центру, на думку німецьких патріотів, могла виступити Пруссія в якості наймогутнішої з власне німецьких держав. Політична роздробленість німецьких земель не дозволяла німецькій буржуазії конкурувати з сусідніми державами, оскільки кордони і високі митні тарифи перешкоджали вільному руху товарів і капіталу. Як результат, німецькі товари були дорожчими і мали нижчу якість. Цікаво, що вперше в світі клеймо — «Made in…» з’явилося на англійських товарах в середині XIX ст. виключно з метою вирізнити якісні англійські вироби від дешевих німецьких підробок. Лише політичні зміни могли вивести німецьку економіку на вищий рівень, тільки об’єднана держава давала німецькій буржуазії шанс на виживання у конкурентній боротьбі. Ще у 1818р. в Пруссії був введений спільний для усіх восьми провінцій митний тариф. Пізніше її уряд здійснював постійні зусилля по знищенню митних перегородок між прусськими володіннями та сусідніми німецькими державами. У 1834 р. митний союз, нарешті, об’єднав 18 держав з 23 млн. населення. Це стало крупним політичним успіхом Пруссії. Німецька буржуазія починає розглядати Пруссію як свій форпост в економіці та політиці, тим більше, що Австрія та її сателіти до митного союзу не увійшли [3, с. 327].

Розвиток торгівлі, розширення внутрішнього ринку, будівництво доріг, особливо залізниць, зруйнували державну обмеженість і партикуляризм у праві. Буржуазія потребувала свободи підприємницької діяльності. Однак її сковували політичний лад і законодавство. Конфлікт між буржуазією та дворянством з кожним роком загострювався. Тільки буржуазна революція могла знищити економічне й політичне відставання Німеччини від передових країн Європи.

Наприкінці 40-х років політична ситуація в Німеччині ускладнилась економічною кризою та неврожаєм. Виступи селян загрожували перерости в селянську війну. В березні 1848 року в багатьох містах Німеччини почалися революційні демонстрації і влада в Бадені, Гессені, Дармштадті, Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії [3, с. 328].

В столиці Пруссії Берліні революційні події почалися 6 березня. 18 березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV про скликання об’єднаного для усіх восьми прусських провінцій ландтагу. Цей же документ проголошував необхідність прийняття нової конституції Німецького союзу, яка б передбачала створення загально-німецьких збройних сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Інший указ проголошував відміну цензури. 29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, прем’єром якого став лідер рейнських лібералів Кампгаузен. Більшість міністерських портфелів опинилася у руках обуржуазнених аристократів [3, с. 229].

1 та 8 травня 1848р. відбулися двоступеневі вибори до прусських Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу. Кампгаузен поставив на обговорення цих зборів проект конституції, яка передбачала збереження в Пруссії монархії та запровадження двопалатного парламенту. Одночасно Установчі збори виступили проти демократичного вирішення аграрного питання. Зокрема, вимога відміни феодальних повинностей без викупу була відкинута, що називається, з порогу.

Навесні 1848 р. були проведені вибори до загально-німецького парламенту. Більшість отримали представники ліберальної буржуазії.

Поразка червневого повстання робітників у Парижі означала поворот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами. Це мало свій вплив і на долю німецького об’єднання. Шанс здійснення цього об’єднання революційним шляхом, під тиском широких народних мас одночасно з проведенням назрілих демократичних перетворень був остаточно упущений.

Відразу після поразки пролетаріату в Парижі, в Пруссії впав ліберальний кабінет Кампгаузена і був сформований контрреволюційний уряд генерала Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки. 3 листопада в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранденбурга. Усі ліві газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні організації розпущені. 9 листопада державний переворот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу переведені до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого шуму розпустили. Тоді ж населенню Пруссії була «дарована» досить ліберальна конституція. Вона гарантувала свободу слова, зібрань та союзів представництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканість приватної власності. Разом з тим королівська влада проголошувалася «Божою милістю». Король отримував у повноваження право абсолютного вето, безконтрольного управління армією, оголошення війни. Зберігалося попереднє карне законодавство та податкова система, вводилися певні обмеження виборчого права [3, с. 331].

Уже 30 травня 1849 р. король видав т. зв. «трикласний виборчий закон», яким була здійснена відміна загального виборчого права. Згідно цього документа, чоловіче населення Пруссії у віці від тридцяти років поділялося на три курії в залежності від рівня сплачуваних податків. Усі три класи виборців (відповідно — 153 тис., 409 тис. та 2651 тис. чол.) обирали по однаковому числу виборщиків. В свою чергу, ці виборщики шляхом відкритого голосування обирали депутатів прусського ландтагу. Така процедура «виборів» забезпечила в першому з обраних ландтагів 250 з 350 депутатських місць королівським чиновникам [3, с. 332].

31 січня 1850 р. Пруссія знову ж таки з рук короля, а не ландтагу, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі «трикласного закону» 1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але уже з 1852 р., за наполяганням канцлера Бісмарка, стала пожиттєвою і спадковою. Вона формувалася з принців крові, князів і призначуваних королем перів. Сюди ж спочатку потрапили обер-бургомістри великих міст та представники університетів, але у 1852 р. їх представництво було скасоване.

За Конституцією 1850 р. король зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Йому ж належало право законодавчої ініціативи. Король був главою виконавчої влади. Він міг розпускати нижню палату, що іноді й відбувалося ще навіть до першого засідання ландтагу, якщо склад обраних депутатів видавався монарху надто ліберальним. Міністри були непідзвітними ландтагу, не несли колективної відповідальності не йшли у відставку внаслідок вотуму недовіри. По суті, ландтаг залишався дорадчим органом при королі. З деякими поправками ця конституція діяла у Пруссії до 1919 р. [3, с. 333]

До середини ХІХ ст. авторитет Австрії серед німецьких держав став помітно падати. Революція 1848 року в Угорщині, як і в інших німецьких державах, зазнала поразки. Однак австрійський уряд був змушений скасувати деякі феодальні порядки.

Наявність численних пережитків феодалізму, слабкість буржуазії були причиною сповільнених темпів економічного розвитку Австрії та збереження абсолютної монархії навіть після революції 1848 року. В кримінальному уложенні 1852 року були передбачені суворі покарання за організацію страйків, робітничих спілок [3, с. 334].

У 1866 році у битві під Садовою Прусія завдала Австрії нищівної поразки. Монархія Габсбургів розвалювалася під ударами національно-визвольного руху чехів, угорців, словаків, хорватів, поляків, італійців. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія Австрії переконали короля у необхідності піти на союз з поміщиками Угорщини для того, щоб послабити національний рух в Угорщині і врятувати від розвалу австрійську монархію.

У 1867 році австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про утворення Австро-Угорської монархії. Офіційно визнавалась державна унія двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король Угорщини. Угорщині було дозволено обирати свій парламент, кожна країна мала власну конституцію. Дворянство і велика буржуазія Угорщини добилися розширення своїх політичних прав. Основною метою цієї угоди верхів було запобігти назріванню нової буржуазної революції.

Угорський сейм, в якому засідали переважно представники дворянства й великої буржуазії, був однопалатним; рейхсрат Австрії складався з двох палат: верхньої – вона називалась палатою панів, і нижньої – палати представників. У верхній палаті рейхсрату засідали представники земельної аристократії, вищої знаті, частина з них призначалась імператором. Депутати нижньої палати обирались сеймами областей. Міністри повністю були відповідальними лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Влада парламенту була мізерною, всі функції у сфері управління здійснювали чиновники. Імператор був главою виконавчої влади і главою держави, він сам міг видавати надзвичайні укази [3, с. 335].

В Австро-Угорській монархії у загальному віданні залишились військові питання, фінанси і зовнішня політика. Відповідно було всього три загальноімперських міністри. Для контролю над ними та вирішення загальноімперських питань, здебільшого про бюджет, щороку в столицях обох країн повинні були збиратись делегації від законодавчих органів (по 60 чоловік від кожного). З невеликими змінами Австро-Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об’єднання країни) не були вирішені. Об’єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів [3, с. 336].

Різні соціальні групи боролися за об’єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.

Вирішення такого загально-німецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через велико німецьку республіку, і реакційним — через об’єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об’єктивно обидва варіанти були можливими.

Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити велико-німецьку республіку не пощастило.

Залишався реакційний варіант, а саме — об’єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави.

Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій.

Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз’яснював парламентській опозиції, що її «паперова конституція і парламентське голосування не варті мідного гроша», що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і не допустить «хазяйнування парламенту». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров’ю» [3, с. 338].

Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.

Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об’єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північно-німецький союз, що об’єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північно-німецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об’єднано частину Німеччини.

За межами утвореного Союзу залишалися південно-німецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південно-німецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія [3, с. 339].

Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2, — що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д. [3. с, 340]

Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.

Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п’ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п’ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу [3, с. 341].

Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку [3, с. 341].

Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.

Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19) [5, с. 409].

Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.

Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку [3, с. 343].

Загально-німецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).

При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.

Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.

В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.

Об’єднання Німеччини навколо Прусії з її особливо сильними традиціями правлячої монархії і здійснене військовим шляхом доволі швидко привело до росту значення в урядовій політиці єдиної імперії військового мілітаризму, до прагнення підвищити державне значення Німеччини за рахунок інших сусідніх країн. Це стало передумовою агресивної зовнішньої політики Німеччини в Європі, яка в підсумку призвела до початку Першої світової війни. В ході цієї війни Друга Німецька імперія зазнала поразки і розпалась [3. с. 345].

2.4. Абсолютизм епохи Просвітництва у Росії

У Росії, як і в інших європейських країнах, перехідна епоха від феодалізму до капіталізму породила ідеологію Просвітництва. На період освіченого абсолютизму відносяться 60-і рр. — час правління імператриці Катерини II.

Освічений абсолютизм в Україні характеризується такими заходами, в яких були зацікавлені дворяни і сама держава, але які в той же час сприяли розвитку нового капіталістичного укладу. Важливою рисою політики освіченого абсолютизму на яку вказують дослідники, було прагнення монархів послабити гостроту соціальних суперечностей у своїх країнах шляхом вдосконалення політичної надбудови.

Вступивши на престол, Катерина зробила у перші роки царювання ряд поїздок по країні: у 1763 р., їздила в Ростов і Ярославль, в 1764 р. відвідала прибалтійські губернії, в 1765 р. проїхала по Ладозькому каналу, у 1767 р. по Волзі на барці від Твері до Симбірська, а потім по суші повернулася в Москву. Імператрицю всюди зустрічали з невимовним захопленням. У Казані готові були, як пише В.О. Ключевський, себе послати замість килима під ноги імператриці. Селяни-подорожні спостереження могли вселити Катерині чимало урядових міркувань. Вона зустрічала по дорозі міста, «ситуацією прекрасні, а будовою мерзенні» [6, с. 511]. Народ у своїй культурі був нижче навколишньої його природи. «От я і в Азії», — писала Катерина Вольтеру з Казані. Це місто особливо вразив її строкатістю населення. «Це — особливе царство, — писала вона, — стільки різних обєктів, гідних уваги, та ідей на 10 років тут набрати можна». Поки нагромаджуються спостереження ще не встигли скластися в суцільний перетворювальні план, Катерина, за висловом Ключевського, «поспішала заштопати найбільш різкі діри управління» [6, с. 512].

На основі ідей європейських просвітителів у Катерини склалося певне подання про те, що необхідно робити для процвітання держави. «Я бажаю, я хочу лише добра країні, куди бог мене привів, — писала вона ще до зацарювання, — слава країни моя власна слава».

Наказ Комісії щодо складання проекту нового Уложення. Катерина II вирішила дати Росії законодавчий кодекс, заснований на принципах нової філософії і науки, відкритих епохою Просвітництва. Із цією метою в 1767 р. Катерина II почала за складання своєї знаменитої інструкції — «Наказу Комісії щодо складання проекту нового Уложення». При його складанні вона, по власним визнанням, «обібрав» Монтескє, який розробив ідею поділу влади в державі, і інших його послідовників. Її політика освіченого абсолютизму припускала правління «мудреця на трон». Вона була добре освічена, знала твори просвітителів — Вольтера, Дідро та ін, складалася з ними в листуванні [6, с. 513].

Їй вдалося ввести їх в оману, вони вважали її благодійником всієї нації, покровителем мистецтв. Вольтер називав її «північна зірка», а в листі до одного російській кореспонденту писав: «Я обожнюю тільки три предмети: свободу, терпимість і вашу імператрицю». Про ставлення Катерини II до поглядів просвітителів свідчить її спогад про зустрічах з Дідро: «Я довго з ним розмовляла, але більше з цікавості, ніж з користю. Якщо б я йому повірила, то довелося б перетворити всю мою імперію, знищити законодавство, уряд, політику, фінанси та замінити їх нездійсненними мріями. «Наказ» — компіляція, складена з кількох творів просвітницького спрямування того періоду. Головні з них — книжки Монтескє «Про дух законів» і робота італійського криміналіста Беккаріа (1738-1794) «Про злочини і покарання» [6, с. 514].

Книгу Монтескє Катерина називала молитовником государів, що мають здоровий глузд. «Наказ» складався з 20 розділів, до яких потім були додані ще два. Глави розділені на 655 статей, з яких 294 були запозичені у Монтескє. Широко скористалася Катерина та трактатом Беккаріа, спрямованим проти залишків середньовічного кримінального процесу з його тортурами, що проводив новий погляд на осудність злочинів і доцільність покарань. «Наказ» був пройнятий гуманним і ліберальним духом. Він стверджував необхідність самодержавства у Росії зважаючи на обширність простору Імперії та різноманітності її чистий. Мета самодержавного правління не то, «щоб у людей відняти природну їх вільність, але щоб дії їх направити до отримання найбільшого від усіх добра» [6, с. 515].

У «наказі» імператриці цитати з творів просвітителів використовувалися для обгрунтування кріпосного права і сильної самодержавної влади, хоча й були зроблені певні поступки, що розвиваються буржуазних відносин. Риси освіченого абсолютизму проглядаються у створення судів, відокремлених від адміністративних установ, реалізації виборного початку при заміщення деяких посад, в безстановий навчанні, проголошений в 1786 р. при організації губернських і повітових училищ. Даючи оцінку «Наказу» Катерини II, В.О. Ключевський писав: «Вільна від політичних переконань, вона заміняла їх тактичними прийомами політики. Не випускаючи з рук жодної нитки самодержавства, вона допускала непряме й навіть пряма участь суспільства в управлінні … Самодержавна влада, на її думки, отримувала новий вигляд, ставала чимось на зразок особисто-конституційного абсолютизму. У суспільстві, втратили почуття права, і така випадковість, як вдала особистість монарха, могла зійти за правову гарантію» [6, с. 517].

«Покладена комісія». Найбільшим заходом освіченого абсолютизму зявився скликання в 1767 р. Комісії про твір проекту нового уложення (Покладена комісія). Соціальний склад Комісії, за підрахунками Ключевського, виглядав таким чином: з 564 депутатів 5 відсотків припадало на урядові установи, від міст — 39, дворянства — 30, сільських обивателів — 14 відсотків. На козаків, іногородцев і інші класи припадало лише 12 відсотків.

Покладена комісія почала засідання в Грановитій палаті Московського Кремля влітку 1767 р. На подальшу російську дійсність робота цієї Комісії не вплинула, але зате шуму і гучного фразеології навколо цієї акції імператриці було більш ніж достатньо. На одному із засідань Катерині було надано титул «великої, премудрої матері Вітчизни». Катерина не прийняла і не відхилила титул, хоча в записці маршалу А.І. Бібікову (1729-1774) висловила своє невдоволення: «Я їм звеліла зробити Російської імперії закони, а вони роблять апології моїм якостям». За даними Ключевського, комісія працювала півтора року, провела 203 засідання, обмежилася обговоренням селянського питання та законодавства, але через війни, що почалася з Туреччиною була розпущена і більше в повному складі не збиралася [6, с. 518].

Новий кодекс законів при Катерині не був складений. Робота Комісії виявилася марною, велике діловодство зберегло лише значення памятника суспільно-історичної думки Росії епохи Катерини II.

Російські просвітителі. Ідеіфранцузскіх просвітителів розділяла не тільки імператриця, а й деякі росіяни вельможі. Граф Андрій Шувалов був відомим дружніми звязками з Вольтером і вважався серед просвітителів «північним меценатом». На кошти князя Д.А. Голіцина (1734-1803) в Гаазі друкувалося заборонене у Франції твір Гельвеція (1715-1771) «Про людину». Фаворит Катерини граф Григорій Орлов (1734-1783) і граф Кирила Розумовського (1728-1803) змагалися один з одним в наданні сприятливих умов для творчості що піддавався гонінням на батьківщині, у Франції, Ж.Ж. Руссо. При дворі Катерини обговорювали твори відомих французьких просвітників, переводили їх на російська мова [6, с. 519].

Селянська війна 1773-1775 рр.. Омеляна Пугачова (1740 або 1742-1775) та Велика французька буржуазна революція 1789 р. поклали край загравань Катерини II та її оточення з ідеалами Просвітництва. Штурм Бастилії, тривожні відомості про спалення дворянських замків нагадували російським феодалам про селянську війну в Росії.

Отримавши звістку про страту Людовика XVI, двір оголосив шестиденний жалобу у Петербурзі. Росія стала притулком для французьких вигнанців. Будь-яка інформація про події у Франції зазнавала суворої цензури, були розірвані дипломатичні відносини з Францією.

Одночасно посилилась і внутрішня реакція. Першою жертвою став письменник, мислитель А.Н. Радищев (1749-1802) — автор «Подорожі з Петербурга у Москву». У 1790 р. А.Н. Радищеву був винесений смертний вирок, замінений в 1792 р. посиланням у Тобольськ строком на 10 років. Слідом за Радищевим репресіям був підданий видавець Н.І. Новіков (1744-1818), який в 1792 р. був арештований і увязнений на 15 років до Шліссельбурзької фортецю. Долю Радищева і Новікова розділили і деякі інші активні представники Освіти [6, с. 521].

Ці факти знаменували відкритий край політиці освіченого абсолютизму у Росії.

В історії Росії навряд чи можна знайти час, рівний за своїм значенням перетворенням першій чверті XVIII ст. З діяльністю Петра I історики звязують новий період російської історії. Перетворення залишили глибокий слід перш за все тим, що вони охопили найрізноманітніші сфери життя країни.

У підсумку перетворень Україна стала сильною європейською державою. Багато в чому було подолано техніко-економічна відсталість, зароджувалися елементи капіталістичного устрою.

Політику Петра I, спрямовану на розвиток російської промисловості, продовжили Елизавета Петрівна і Катерина II. В другій половині XVIII ст. продуктивні сипи Росії зробили великий крок вперед не тільки в кількісному плані, але і в якісних параметрах. Формується всеросійський ринок, розширюється застосування вільнонайманої праці, створюється банківська система, розвивається ринкова інфраструктура — в Росії став незворотнім процес складання капіталістичних виробничих відносин. Незважаючи на це панівне становище в країні посідало дворянство, що володіло монополією на землю та на селянську працю.

З імператрицею Катериною II пов`язана політика освіченого абсолютизму в Росії. Століття прінізивала ідея внесословной цінності людини, носіями якого були видатні діячі російської Просвітництва. Вороже ставлення до Французької революції, переслідування передових людей всередині країни свідчили про кінець цієї політики.

3.Порівняльний аналіз сучасних абсолютних монархій

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя).Форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом державної влади вважається монарх і його влада передається спадково і не залежить від волі виборців.

Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман) — всевладдя глави держави; конституційна монархія — держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобританія і Північна Ірландія, Королівство Швеція, Іспанія) [2, с 489].

Конституційна монархія поділяється на дуалістичну (тобто подвійну) Йорданія, Кувейт, Марокко, в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково — законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими, а інколи має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Більшість сучасних демократичних монархій — парламентські монархії. Уряд в них формується парламентом і підзвітний парламенті ту, а не монарху.

Абсолютна монархія, що існувала в Росії до кінця XIX ст. в сучасних умовах є в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням у руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влад. Такий вид монархії розглядався багатьма політичними мислителями, особливо консерваторами — Пікколо Макіавеллі, Жаном Боденом, Кирилом Побєдоносцевим, Костянтином Леонт’євим та ін. у вигляді найбільш досконалої форми державного життя, що забезпечує стабільність суспільства та його єдність. її переваги, на думку Жана Бодена та ін., полягають в неподільності верховної влади, її постійності (особливо для спадкових монархій). Жан Боден визнав право на вбивство монарха, що узурпував владу, право службових осіб не виконувати несправедливі закони. В дуалістичній монархії монарх здійснює здебільшого виконавчу владу з правом вето на закони, прийняті парламентом та правом розпуску парламенту [2, с. 491].

В найбільш розповсюджених в сучасних умовах парламентарних монархіях, що за організацією та характером політичного режиму не набагато відрізняються від республік, влада монарха має багато символічний, часто представницький характер. Рішення монарха тут мають схвалюватися парламентом або урядом. У виборних монархіях правитель обирається на певний термін. Теократична монархія (Катар, Оман та ін.) відрізняється високою політичною роллю церкви, частим суміщенням у монарха вищої державної і церковної влад.

В сучасних умовах в світі є близько 40 монархій, а формально понад 70, тобто в специфічній формі монархія зберігається майже в третині всіх країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. В ряді країн Співдружності, очолюваної Великобританією, в Канаді, Австралії та ін. главою держави юридично вважається королева Великобританії.

Збереження монархії в сучасних умовах пояснюється історичними, національними особливостями країн, розстановкою владних і соціальних сил та іншими факторами політичного життя. Сучасні парламентські монархії, віддаючи данину політичної традиції і підтримуючи повагу громадян до держави, фактично мало відрізняються від республік. Так, в країнах, де довго існували феодальні або родоплемінні відносини і тепер зберігається абсолютна монархія (Бруней, Саудівська Аравія та ін.) [2, с. 493].

Абсолютна монархія — остання форма феодальної держави в період становлення капіталізму. В різноманітних країнах абсолютизм мав свої модифікації. В Англії і Франції був абсолютизм знищений в ході ранніх буржуазних революцій XVII — XVIII стст.

У країнах більш уповільненого капіталістичного розвитку сталися поступові перетворення абсолютної монархії. Там же, де боротьба феодалів і буржуазії завершувалася компромісами, зберігається конституційна парламентська монархія (Великобританія, Швеція, Іспанія та ін.) Форма державного устрою сама по собі мало впливає на процес соціально-економічного розвитку. Так, королівство Непал входить в число найменш розвинених країн, а королівство Швеція або імператорська Японія стали індустріальними гігантами [2, с. 494].

Найбільш розповсюдженою формою монархії є парламентсъка. Влада монарха не розповсюджується на сферу законодавчої діяльності і значно обмежена в сфері управління. Закони приймає парламент, а монарх практично не володіє правом вето. Фактичне управління країною здійснює уряд на чолі з прем’єр-міністром. Уряд відповідальний перед парламентом, а не монархом. Монарх виконує чисто представницькі функції.

Висновки

Монархія — це така форма правління, при якій  повноваження  верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору  і  т.п. При такій формі правління вся вища законодавча,  виконавча  і  судова  влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну  діяльність  монарх  ні перед ким не звітується і не несе юридичної  відповідальності.  Як  правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі  монархії  поділяються  на:  абсолютні,  обмежені,   дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При  абсолютній  монархії  влада  монарха  не  обмежена  і  має   всі характерні риси, які викладені у визначенні.  Такі  монархії  були  найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму.  Сьогодні  їх  залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді  їх називають парламентськими або конституційними.  Вони  характеризуються  тим, що влада монарха  обмежена  парламентом  або  конституцією.  За  таких  форм правління  монарх  —  глава  держави,  але  він  може  суттєво  впливати  на законодавчу  діяльність  парламенту  і  на  формування  ним   уряду.   Іноді монархічна форма правління має формальний характер.  До  обмежених  монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще  можна  назвати  конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх  —  глава держави сам формує уряд і призначає прем’єр-міністра. В такій  монархії  діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі  з  прем’єр-міністром.  В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна  влада релігійного  лідера  зливається  з  державною  владою.  Релігійний  лідер  є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія  характеризується  тим,  що  поряд  з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий  представницький  орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію  до 1917 р., Польщу в XVII- XVIII століттях.

Історія державності була власне кажучи історією монархій, і в ході її ця форма  правління  істотно  видозмінювалася.  Ось  чому  першою підставою класифікації монархій є їхній поділ по тим історичним епохам,  у  яких  вони існували й  існують.  В  історичному  розрізі  монархії  підрозділяються  на східно-деспотичні, засновані на  азіатському  способі  виробництва;  античні (рабовласницькі), у число яких входять рабовласницькі  держави,  що  виросли на основі  класичної  стародавності  (наприклад,  монархія  рабовласницького Рима); феодальні,  до  яких  відносяться  ранньофеодальні,  що  відрізнялися великим ступенем децентралізованості, сословно-представницькі, у яких  влада монарха була обмежена тим чи іншим  сословно-територіальним  представництвом (у Франції — Генеральними штатами, в  Англії  —  парламентом,  в  Іспанії  — кортесами і т.п.), і абсолютні (абсолютизм, самодержавство),  у  яких  влада цілком належить одній  особі  і  складаються  такі  державні  інститути,  як наймана армія, чиновництво, королівська  скарбниця  із  системою  податей  і т.д.; буржуазні, у яких влада короля обмежується конституцією і  парламентом і які підрозділяються на  дуалістичні,  коли  монарх  зберігає  всю  повноту виконавчої влади (зокрема, призначає міністрів, відповідальних  перед  ним), і парламентарні, коли монарх як глава виконавчої влади  обмежений  у  правах і, зокрема, призначувані ним міністри залежать від вотуму довіри  парламенту (наприклад, Великобританія, Швеція).

Список використаних джерел

1. Борисевич М. М. История государства и права зарубежных стран: Краткий учебный курс. — М. : Юриспруденция, 2001. — 344, с.
2. Бостан Л. М.Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник . — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. — К.: Істина, 2005. — 767, с.
4. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник /О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К. : Атіка, 2005. — 255, с.
5. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія. — К. : Видавничий дім, 2002. — 714 с.
6. История государства и права зарубежных стран: учебник : в 2 т. / ред. Н. А. Крашенинникова. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : НОРМА, 2009 —        Т. 1. — 815, с.
7. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник. — К. : Атіка, 2006. — 679, с.
8. Основи правознавства: Навчальний посібник. — К. : Алерта, 2005. — 377 с.
9. Рубаник В. Є. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник. — Х. : Консум, 2003. — 527 с.
10. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. — Х. : Право, 2001. — 415, с.
11. Прудников М. Н. История государства и права зарубежных стран: учеб. для студ. вузов. — М. : ЮНИТИ, 2009. — 543, с.
12. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2006. – 685. — с.
13. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник . — Львів : Новий Світ-2000, 2007. — 474, с.
14. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн : Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак.. — К. : Вентурі, 1997. — 303 с.