Вступ

Розділ 1. Головні передумови революційних подій 1848-1849 рр. в Європі

1.1. Характеристика передумов розгортання революцій в Європі

1.2. Особливості революційної ситуації в Європі

Розділ 2. Національні визвольні революції в 1848-1849 рр. в Європі

2.1. Революція у Франції

2.2. Революція в Німеччині

2.3. Особливості революції в Італії

2.4. Революція в Австрійській імперії та її значення

Розділ 3. "Весна народів". Революція 1848-1849 рр. та їх значення для України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

До середини XІХ ст. у Європі капіталістичний спосіб виробництва грав уже провідну роль. У Франції, Пруссії, Австрійській імперії, Сардинському королівстві й у деяких інших державах відбувався промисловий переворот, а в Англії він уже завершився. Однак у багатьох європейських країнах розвиток капіталізму стримувалося феодальними перешкодами, що зберігалися різними, політичним засиллям великих землевласників, реакційними порядками, державною роздробленістю й національним гнобленням.

З розвитком капіталізму виявилися властиві йому глибокі протиріччя. Ледь сталі капіталістичні відносини породили новий класовий антагонізм — між пролетаріатом і буржуазією. У конфлікти з підприємцями-капіталістами всі частіше вступали не тільки робітники, але й ремісники, що страждали від розвитку великого капіталу, селяни, широкі маси трудящих. Однак об'єктивні умови для ліквідації тільки тоді капіталістичних відносин, що затверджувалися, ще не зложилися.

У Німеччині й Італії невідкладною потребою було утворення об'єднаних буржуазних національних держав. Знищення феодалізму і його пережитків, національне звільнення пригноблених народів, з'єднання воєдино роздроблених німецьких і італійських земель, проведення всюди глибоких демократичних перетворень — ці завдання висувалися тоді на перший план всім ходом історичного розвитку. Радикально вирішити їх можна було тільки революційним шляхом. В 1848 р., писав В. И. Ленін, "…у всій Європі об'єктивно стояла на черзі буржуазно-демократична революція". На відміну від буржуазних революцій мануфактурного періоду вона назрівала в умовах відносно що далеко зайшли в ряді країн розвитку капіталізму.

Розділ 1. Головні передумови революційних подій 1848-1849 рр. в Європі

1.1. Характеристика передумов розгортання революцій в Європі

З розвитком капіталізму виявилися властиві йому глибокі протиріччя. Ледь сталі капіталістичні відносини породили новий класовий антагонізм — між пролетаріатом і буржуазією. У конфлікти з підприємцями-капіталістами всі частіше вступали не тільки робітники, але й ремісники, що страждали від розвитку великого капіталу, селяни, широкі маси трудящих. Однак об'єктивні умови для ліквідації тільки тоді капіталістичних відносин, що затверджувалися, ще не зложилися.

У другій половині 40- х років XІХ ст. у більшості держав Європи наростала криза "верхів", криза політики правлячих кіл. Усюди проривалося назовні збурювання "низів", ширилися народні рухи. Причини їх були різноманітні: важкий тягар феодальних поборів, посилення капіталістичної експлуатації, переплетення її з феодальними пережитками, чужоземне панування й насильницька асиміляція національних меншостей, засилля реакції й політичне безправ'я трудящих. В 1847 р. зложилася загальноєвропейська революційна ситуація. Вона виникла в умовах розвитку, що прискорилося в цілому, капіталізму й незавершеності в той же час майже всюди буржуазних перетворень. Повсюдне й одночасне загострення протиріч було викликано насамперед конфліктом між капіталізмом і феодалізмом або пережитками останнього, але почасти вже й самим капіталістичним способом виробництва. Початок революцій прискорили, за словами Маркса , дві економічних події світового значення — сільськогосподарські нещастя 1845- 1847 р. (картопляна хвороба й неврожай зерна й інших польових культур) і вибухнув в 1847 р. відразу в декількох країнах, що набули міжнародний характер економічна криза.

В 1848 р. гримнув загальний вибух народного невдоволення.

Важливою особливістю розміщення класових сил напередодні буржуазних революцій 1848-1849 р. було формування пролетаріату, що відбувалося в результаті промислового перевороту, і виділення його в особливий суспільний клас. Робітники вступали на шлях самостійної боротьби проти буржуазії. У передових європейських країнах ця боротьба висувалася на перший план і піднялася на новий щабель: масовий робочий рух здобувало вже не тільки економічний, але й політичний характер. У революціях 1848-1849 р. виступу робітників досягли найвищого підйому у Франції, де в червні 1848 р. у Парижу відбулася, як писала Енгельс, "…перша велика битва за панування між пролетаріатом і буржуазією…". Однак у тих історичних умовах не зложилося ще об'єктивних передумов для перемоги пролетаріату, він не був ще в силах очолити революційний рух мас[3, c. 59-60].

Інша особливість розміщення класових сил у революціях, що почалися, полягала в тому, що в період боротьби буржуазії за політичне панування відбувався процес відходу її від революційних позицій. Ступінь розвитку цього процесу була неоднакова в різних країнах, але навіть там, де напередодні революцій активність пролетаріату була ще невелика, налякана його виступами в інших частинах Європи буржуазія починала бачити в ньому найнебезпечнішого й грізного ворога. Це не могло не позначитися на її діях під час революцій 1848-1849 р., тим більше що робітники всюди виступали найбільш активною силою. Контрреволюційна буржуазія, що становилась, нерідко йшла на союз або серйозні компроміси з абсолютизмом і реакційними великими землевласниками.

У період революційного підйому в перших рядах борців за демократичні перетворення виявилася дрібна міська буржуазія, хоча в цілому її позиція в міру загострення протиріч між робітниками й підприємцями- капіталістами ставала усе більше хибкою й непослідовною. Розшарування селянства в цей період (особливо в капиталистически розвинених країнах) було вже набагато більше значним, чим під час ранніх буржуазних революцій. Заможна верхівка селянства і його малоземельна або зовсім безземельна частина по-різному ставилися до революційних подій. Одні побачили в них погрозу власному благополуччю, інші — можливість рятування від утисків і вбогості. Широкі шари селянства активніше всього виступали там, де зберігалися ще в тім або іншому з феодальні відносини або значні пережитки феодалізму.

Напередодні революцій 1848 — 1849 р. виник марксизм — революційне навчання, що визначило шляхи й засоби боротьби робітничого класу. Марксизм ще не здобув перемогу над розповсюдженими тоді серед робітників різного роду утопічними й реформістськими з, але в розвитку визвольного руху пролетаріату відбувся перелом[5, c. 104-105].

1.2. Особливості революційної ситуації в Європі

В 1847 р. у Франції вибухнула циклічна економічна криза, що викликав різке скорочення виробництва, потрясіння всієї грошової системи й гостра фінансова криза (золотий запасла Французького банку впав з 320 млн. франків в 1845 р. до 42 млн. на початку 1848 р.), величезний ріст державного дефіциту, широку хвилю банкрутств. Набагато знизилася заробітна плата робітників, більших розмірів досягло безробіття в містах і в сільській місцевості; звільнення склали 20% зайнятих у вугільній промисловості, 35% — у металургійній і текстильній. Положення народних мас було погіршено ще й тим, що торгово-промисловій кризі передували в 1845- 1846 р. погані врожаї, хвороба картоплі (збір його впав майже вдвічі), ріст дорожнечі. По всій країні прокотилася хвиля робочих страйків і виступів, у багатьох провінціях спалахували міські й сільські продовольчі хвилювання.

До кінця 1847 р. класові протиріччя у Франції вкрай загострилися. Розгорнута буржуазною опозицією банкетна кампанія охопила всю країну: у вересні — жовтні відбулося близько 70 банкетів із числом учасників 17 тис. чоловік. В умовах росту робочого руху буржуазію страшила перспектива революції, у якій неминуче повинен був виявитися внутрішній антагонізм самого буржуазного суспільства. Тому гасло лідера "династичної опозиції" О. Барро "Реформа щоб уникнути революції!" був з ентузіазмом підхоплений буржуазними політичними діячами.

Наприкінці 1847 р. недавні прихильники монархії Луї Філіпа відпали від урядової партії й утворили нове буржуазно-монархічне угруповання — "прогресивні консерватори". В опозицію до режиму, таким чином, перейшла й частина правлячої партії, це було одним з характерних проявів "з верхів".

Країна була напередодні революції — третьої по рахунку з кінця XVІІІ сторіччя. Її об'єктивним історичним змістом було усунення перешкод і перешкод широкому розвитку у Франції зрілого капіталізму. Мова йшла про те, щоб перекинути владу фінансової аристократії, що гальмувала промислово-капіталістичний розвиток країни, здійснити політичне панування всієї буржуазії як класу, провести з буржуазно-демократичні перетворення. У той же час нова революція дозрівала усередині буржуазного суспільства, в умовах, коли вже формувався пролетаріат, почався самостійний робочий рух, із суспільним впливом соціалістичні й комуністичні ідеї. Все це вплинуло на хід революції, у яку Франція вступила в лютому 1848 р.

До 1848 р. у Німеччині повністю зложилася революційна ситуація, вибух революції став неминучий. Основними її питаннями були: національне об'єднання Німеччини, звільнення селян від феодальних повинностей і порядків, знищення в країні пережитків феодалізму [7, c. 85-87].

З поширенням звісток про скинення монархії у Франції першими вступили в революційну боротьбу робітники, ремісники й селяни Баденського герцогства. Від імені багатолюдних зборів працюючі міста Мангейма представники баденської дрібнобуржуазної демократії внесли 27 лютого в палату герцогства петицію, у якій були сформульовані головні політичні вимоги: озброєння народу, необмежена воля печатки, суд присяжних і негайне скликання всенімецького парламенту. У столицю Бадена місто Карлсруе стали прибувати депутації від населення міст і сільських районів усього герцогства, щоб підтримати мангеймскі вимоги. Політичне розжарення в Бадене наростав з кожним днем. Герцог Леопольд поспішив затвердити запропоновані палатою вимоги народу. 9 березня зі складу уряду Бадена були вилучені найбільш реакційні міністри й на їхнє місце призначені міністри помірно-ліберального буржуазного напрямку.

Слідом за Баденом революційний рух охопило Гессен-Дармштадт, Вюртемберг, Баварію й Саксонію. Під напором народних мас місцеві монархи, рятуючи свої корони, поспішили призвати до влади представників ліберальної буржуазії, які пішли на угоду з монархами й дворянством.

Легка й швидка перемога ліберальної буржуазії західних і південно-західних держав була наслідком дружного й бойового виступу народу, особливо селянства, що домагалося скасування феодальних і напівфеодальних відносин у селі. Селяни задовольнилися незначними поступками, і революція в південно-західних землях Німеччини пішла на спад[1, c. 25-26].

Розділ 2. Національні визвольні революції в 1848-1849 рр. в Європі

2.1. Революція у Франції

Нова революція була зумовлена посиленням протиріч між фінансово-урядовою верхівкою та іншими верствами населення, її прихід прискорився неврожаями 1845—1846 pp. та економічною кризою 1847 р. Почалися масові банкрутства, звільнення та зростання безробіття. Улітку 1847 р. розпочався рух так званих банкетів: щоб пропагувати реформи і при цьому обійти суворі заборони спілок та зборів у Парижі та великих провінційних містах організовувались обіди. Під час них гучно говорили про реформи і різко критикували уряд. Розлючений уряд заборонив черговий такий банкет, призначений на 22 лютого 1848 р. Це стало безпосереднім приводом до революції. Почалися масові заворушення. Король відправив уряд у відставку, розпустив пала ту депутатів і погодився провести реформу. Армія не підтримала Луї-Філіпа. Коли він на коні у супроводі синів під'їхав до військ, які захищали його палац, то вони не відповіли на його привітання, а національна гвардія кричала: «Реформи!». 24 лютого Луї-Філіп зрікся престолу і втік в Англію, а 25 лютого 1848 р. було проголошено II республіку (І — в 1792-1804 pp.).

4 травня 1848 р. почали роботу Установчі збори. Більшість у них мали праві республіканці (500 місць з 880). Орлеаністи і легітимісти провели 300 кандидатів, демократи і соціалісти — 80. Збори відмовили у створенні міністерства праці, чого хотіли робітники; були заарештовані лідери робітничої опозиції. Це спричинило повстання в Парижі. Військовий міністр генерал Кавеньяк отримав повноваження диктатора. Проти 45 тис. повстанців було кинуто 250 тис. солдатів. 11 тис. учасників повстання, яке за чотири дні зазнало поразки, було відправлено в заслання.

12 листопада 1848 р. була прийнята Конституція II республіки. Вища виконавча влада належала президенту, якого обирали загальним голосуванням на три роки, а законодавча — Законодавчим зборам, які обиралися на чотири роки. Але виборче право не поширювалося на значні групи робітників. Президентські вибори відбулися 10 грудня 1848 р. Вважалося, що найбільші шанси має приборкувач червневого повстання генерал Кавеньяк. Але досить несподівано президентом обрали небожа імператора Наполеона Бонапарта, сина його брата Людовіка — Луї Бонапарта (1808-1873 pp.). На виборах він отримав 5,4 млн. голосів, а Кавеньяк — 1,4 млн. Він зібрав голоси всієї опозиції, за нього проголосували роялісти і католики, селяни і робітники, які не мали ніякого виховання і орієнтувалися лише на знамените прізвище Бона парт. На відміну від свого великого дядька Луї був людиною посередніх здібностей, але великих амбіцій. Він народився в Голландії, де Наполеон поставив свого брата королем, жив в Італії та Англії, Двічі намагався захопити владу у Франції (в 1836 і 1840 pp.), але невдало, був засуджений за це до довічного ув'язнення, відбув шість років, але зумів утекти[2,c. 131-132].

У 1850-1851 pp. у Законодавчих зборах розгорнулася боротьба між бонапартистами та їх супротивниками за внесення до Конституції поправки про можливість переобрання президента на другий термін. Отримавши відмову> бонапартисти здійснили державний переворот, У ніч на 2 грудня 1851 р. війська Луї Бонапарта за короткий термін захопили всі основні державні установи. Були заарештовані лідери опозиції, кількість заарештованих досягла 26 тис. Плебісцит, проведений 14 і 21 грудня, показав, що 7 млн. французів проголосували «за» президента і лише 700 тис. були «проти». У січні 1852 р. була опублікована нова Конституція, яка продовжувала термін правління Луї Бонапарта на 10 років. Законодавчий корпус був позбавлений багатьох прав. 21 листопада 1852 р на всенародному референдумі 7,8 млн. французів проголосувало за імперію, 253 тис. проти, близько 2 млн. утримались. 2 грудня 1852 р. Луї Бонапарт проголосив себе імператором під іменем Наполеона III (1852-1870 pp.). Наполеоном II бонапартисти вважали сина Наполеона І, який ніколи не правив і помер у 1832 р.[4, c. 289-290]

2.2. Революція в Німеччині

Наявність залишків феодалізму, роздробленість Німеччини, яка гальмувала її розвиток, вплив революції у Франції — все це зумовило розгортання революції в Німеччині.

Найперша революція почалася в Бадені. Народна демонстрація подала до парламенту цього герцогства петицію, де вимагала свободу зборів та друку, скликання загальнонімецьких Установчих зборів, призначення відповідального міністерства, запровадження суду присяжних. Під тиском демонстрантів уряд пішов на певні поступки.

У Баварії 3 березня 1848 р. королю Людвігу І були подані петиції з вимогою політичних свобод. Робітники і студенти захопили військовий арсенал і озброїлися. 21 березня Людвіг І зрікся престолу на користь свого сина і втік.

Революційний рух у Пруссії почався з Кельна, перекинувся на Берлін. 10 днів у місті йшли демонстрації, 18 березня 1848 р. почалися сутички з військами. Повстанці зазнали суттєвих втрат, але король наказав вивести війська з Берліна. 22 березня було видано указ про демократичні перетворення. Успіхи революції сприяли піднесенню національно-об'єднаного руху. Головною політичною вимогою став заклик до скликання всенімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 р. відбулися вибори до всенімецьких Установчих зборів, які отримали назву Франкфуртський парламент. Уперше разом з буржуазією у ньому мали представництво інтелігенція — професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнали цей парламент.

28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент схвалив Ім перську Конституцію, яка передбачала створення Німецької імперії, куди мала ввійти і Австрія. Усі держави імперії (Баварія, Саксонія, Ганновер, Вюртемберг, Баден) зберігали внутрішню самостійність, але зовнішні функції, командування збройними силами передавалися центральному уряду. Проголошувалися основні демократичні свободи. Імперську корону запропонували прусському королю Фрідріху Вільгельму IV, але він відмовився її прийняти. 29 дрібних та середніх німецьких держав визнали цю Конституцію, але основні німецькі держави відхилили її.

У травні 1849 р. почався новий етап революції в Німеччині. Початок цього етапу пов'язаний з повстанням у Дрездені. Далі події перекинулися на Рейнську область. Король спрямував сюди 60-тис. армію, яка придушила повстання[5, c. 476-477].

2.3. Особливості революції в Італії

В Італії революція 1848 р. почалася з народного виступу на острові Сицилія, де безземельне селянство і робітники сірчаних копалень нещадно експлуатувалися великими землевласниками і капіталістами. До цього додалося погіршення економічної ситуації із-за неврожаїв та криз. 12 січня 1848 р. спалахнуло повстання в Палермо — головному місті Сицилії. Урядові війська було розбито, король змушений був утворити ліберальний уряд і пообіцяти конституцію.

У березні революція перекинулася на інші області Італії. Особливістю революції 1848 р. в Італії було те, що вона була спрямована не лише проти феодально-абсолютистських порядків, а й проти австрійської влади. Король П'ємонту (Сардінське королівство) оголошує війну Австрії. Його підтримали уряди інших італійських держав. Але австрійський блок був неміцним, усередині нього були істотні суперечності. Першим не витримав Папа римський, якому австрійське духовенство загрожувало роз колом. Папа Пій IX відмовився воювати з Австрією, його дії повторив король Неаполітанський.

Ще до революції в Італії сформувалися дві основні течії: республіканська та ліберальна. На чолі першої стояв Джузеппе Мадзіні, який створив таємне товариство «Молода Італія». До цього руху належав і один з героїв Італії Джузеппе Гарібальді (1807-1882 pp.), який народився в Ніцці, у сім'ї мореплавця. Змушений за участь в організації «Молода Італія» покинути батьківщину, він воював у Бразилії та Уругваї проти реакційних режимів. У 1848 р. Гарібальді брав активну участь у війні проти Австрії.

Ліберальний рух розвивався в основному на півночі країни. Його лідером був Камілло Кавур, який прагнув об'єднати італійські держави під скіпетром Сардінського королівства [5, c. 511-512].

Антиавстрійська коаліція зазнала поразки. Проте революція не закінчилася. Мадзіні сказав: «Війна королів закінчилася, вій на народу починається». У Римі пройшли вибори до Установчих зборів на основі загального, прямого і таємного голосування. На пропозицію Гарібальді Збори прийняли рішення про позбавлення влади Папи римського і встановлення республіки. Уперше над Капітолієм піднявся трикольоровий національний прапор.

Під тиском громадськості сардинська армія знову почала військові дії проти австрійців, але зазнала поразки. Сардинський король змушений був зректися престолу. Почався спад революції. За закликом Папи римського в Італію направили свої війська Франція, Іспанія та Неаполь. Спочатку інтервенти зазнали поразки, але потім, вигравши час, розгорнули наступ і захопили Рим на початку липня 1849 р. Римська республіка nepJt-тала існувати.. Осередком революції залишилася лише Венеція. 11 місяців тривала нерівна боротьба цього міста з австрійськими військами, які блокували його з моря і суші. У місті почався голод, епідемії тифу та холери. 22 серпня 1849 р. Венеція капітулювала. Революція в Італії закінчилася. Італійському народу не вдалося ні звільнитися від іноземного гноблення, ні ліквідувати реакційно-монархічні порядки та феодальні пережитки, ні створити єдину національну державу.

2.4. Революція в Австрійській імперії та її значення

Особливістю революції в Австрії було те, що вона виникла як результат протидії феодальному, національному та релігійному гнобленню. Тому головним її завданням було знищення по земельної залежності селян, станових привілеїв, абсолютизму та національного гноблення.

Революційні події в імперії почалися після звістки про зречення французького короля. 13 березня 1848 р. почалося повстання. у Відні. Повстанці вимагали відставки канцлера Меттерніха, який очолював уряд понад 30 років. Імператор наступного дня змушений був задовольнити цю вимогу. Утворився новий уряд, який оприлюднив проект нової конституції та новий виборчий закон. Проте ці проекти мали недемократичний характер і викликали нові незадоволення народу, демонстрації та будівництво барикад. Імператор змушений був тікати зі столиці в Інсбрук.

15 березня 1848 р. почалася революція в Угорщині. Під тиском маніфестацій угорський сейм прийняв ряд постанов: про скасування дворянських привілеїв, скасування панщини (але за викуп). Був сформований національний угорський уряд.

У червні 1848 р. відбулося повстання у Празі. Німецька буржуазія в Чехії намагалася закріпити підлегле становище чехів, включити Чехію до складу єдиної Німецької імперії. Чеська буржуазія та дворянство висували план перетворення Австрійської імперії в союз автономних областей. 2 червня 1848 р. у Празі від крився з'їзд представників від усіх слов'янських областей Австрійської імперії, де були присутніми 340 делегатів (у більшості чехи). Головував чеський політичний діяч Палацький. З'їзд поділився на три течії: чесько-словацьку, польсько-українську та південнослов'янську. Більшість делегатів підтримувала збереження багатонаціональної Австрійської імперії та її перетворення у федерацію рівноправних народів. Оскільки монархія Габсбургів була одним із головних бастіонів контрреволюції, така позиція об'єктивно була малопродуктивною і неконструктивною.

12 червня 1848 р. почалося збройне повстання у Празі, яке тривало 5 днів, але було жорстоко придушене[9, c. 59-60].

У травні 1848»р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та українського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головна руська рада». Вона діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австрійської монархії, не чіпаючи основ ладу. Ця організація виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти українське духовенство з католицьким. Почала видаватися перша газета українською мовою — «Зоря Галицька», символом українського народу було проголошено галицький герб — золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор. Австрійська влада розпалювала національну ворожнечу між поляками та українцями, більше підтримуючи поляків. У Північній Буковині ви бухнуло селянське повстання на чолі з депутатом австрійського парламенту Лук'яном Кобилицею. Владі вдалося його остаточно придушити лише через півтора року.

У Відні 6 жовтня 1848 р. знову почалося збройне повстання, яке мало на меті завадити вводу військ в Угорщину. Це повстання було найзначнішою подією революції 1848 р. в Австрії. Близько місяця Відень знаходився в облозі імператорських військ і лише 1 листопада їм удалося захопити столицю. Почався терор. Але австрійський імператор Фердинанд І зрікся престолу на користь свого небожа Франца-Йосипа (1848-1916 pp.). Новий імператор направив війська в Угорщину і захопив Будапешт. Уряд і парламент революційної Угорщини переїхали в Дебрецен. Тут 14 квітня 1849 р. було проголошено незалежність Угорщини. Правителем було обрано Лайоша Кошута. Активну роль у революції відіграв поет Шандор Петефі. Спочатку угорська армія здобула ряд перемог, захопила Будапешт і наблизилася до австрійського кордону. Австрійський імператор попрохав допомоги в російського імператора Миколи І. У травні 1849 р. в Угорщину ввійшло дві російські армії чисельністю 140 тис. солдатів. Австрійська армія нараховувала 127 тис, а угорська — 170 тис. Угорські війська зазнали поразки, Кошута відсторонили від керівництва країною. 13 серпня угорська армія капітулювала, хоча останні осередки опору було придушено в кінці вересня 1849 р. Почалися репресії. Було страчено 13 генералів угорської армії та кілька сот найактивніших учасників революції, більше 10 тис. ув'язнено.

Революції 1848-1849 pp. дали поштовх формуванню лібералізму, привели до структурних змін у системі управління держав, сприяючи переходу до конституційних норм життя суспільства[5, c. 487-488].

Розділ 3. "Весна народів". Революція 1848-1849 рр. та їх значення для України

Навесні 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазно-демократичні революції. Їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно-поневолених народів Східної і Центральної Європи.

Звідси пішла назва революції — "Весна народів". Не залишалася осторонь і Австро-Угорська імперія.

13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в Східній Галичині. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину.

З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основною реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов'язків щодо своїх колишніх підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках тощо.

У результаті реформи в Східній Галичині виникло бл. 375 000 вільних селянських господарств. Та при проведенні реформи не було впорядковано права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишалися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки виступало причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини.

Шляхта, зі свого боку, насилала на "непокірних" поліцію і війська, які придушували селянські заворушення. А "справедливість" цісарсько-королівського суду полягала в тому, що з 32 000 позовів щодо лісів і пасовищ селяни програли 30 000, ще й 15000000 ринських за судові витрати[6, c. 79-80].

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією.

Українській селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово пробуджувався потяг до громадського та національного життя.

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на ім'я цісаря петицію з низкою демократичних вимог. У ній зокрема, зазначалось, що українці становлять частину великого слов'янського народу, що вони автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, цінують свою націю і хочуть її зберегти.

У петиції містилися прохання про введення української мови у народних і вищих школах;

• видання державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати;
• щоб було зрівняння в правах духівництво всіх обрядів і надання українцям доступу до всіх державних установ.

Як видно, вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 року представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом.

Її друкованим органом стала "Зоря Галицька" — перша у Львові газета українською мовою. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю. У програмній декларації Ради проголошувалося, що галицькі українці належать до великого українського народу, який тоді налічував 15 000 000, згадувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду.

У документі містився заклик до пробудження, адресований українському народові, і забезпечення йому кращої долі в межах австрійської конституції. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному полі — і приняла синьо-жовтий прапор як національний стяг української нації. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 50 місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію[7, c. 115-116].

Діяльність Головної Руської Ради зустріла неприхильне ставлення з боку польської Центральної Ради Народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками.

Вона спиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім'я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому відокремлюватись від поляків. На противагу Головній Руській Раді 23 квітня 1848 р. було створено "Руський собор", газеті "Зоря Галицька" протиставлено видання "Дневник Руський".

Під натиском революційних подій цісар Фердінанд дав дозвіл утворювати на території імперії т.зв. національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути "обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів". Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було численніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкові, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перепони з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності.

Трохи пізніше, у кінці 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпаттті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і нарахувала в одній тільки Станіславській окрузі майже 18000 чол.

У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 чол., що також призначався для боротьби проти угорської революції. Усі ці формування, завдяки галицькій інтелігенції, мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні тощо.

Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі в Празі. Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції.

Потім між ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену головним чином поляками.

Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу.

Пізніше, 19 жовтня 1848 року, у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури, у якому взяло участь 118 чол. Учасники з'їзду працювали в 9 секціях. З-поміж промовців особливо виділявся М.Устиянович. З'їзд схвалив єдину граматику української мови.

Було також підтримано вимогу поділу Галичини на дві частини: польську та українську.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою "Галицько-руська матиця".

Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути вогнищем письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність "Галицько-руська матиця" розпочала аж у 1850 р.

Наприкінці 1848 р., відповідно до цісарського декрету, у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, її професором було призначено Я.Головацького, який почав викладацьку роботу в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови.

10 липня 1848 р. почав роботу перший австрійський парламент. З 383 послів Галичину представляли 96, у т.ч. 39 від українців (27 селян, 9 священиків, 3 світські особи).

Українські посли в парламенті поставили вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 000 підписів.

Українські посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю[2, c. 76-77].

Ідеї "Весни народів" знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства.

У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, усе більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині.

Австрійську конституцію було відмінено. Уряд повернувся до давньої системи централізаторсько-бюрократичного управління. влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду і Галичина заснула на ціле десятиріччя.

Незважаючи на поразку, революція 1848-1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю.

Одним із здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

Висновки

Німецька революція 1848-1849 р. була незавершеною буржуазно-демократичною революцією, у якій буржуазно-демократичний переворот зупинився на півшляху, "… не зломивши монархії й реакції…". На відміну від Французької революції XVІІІ ст. Німецька революція 1848 р. розвивалася по спадній лінії. Вона не вирішила головних, що історично встали перед нею завдань: не була створена єдина Німеччина; у країні збереглися лише в незначно зміненому виді старі монархічні порядки, не були знищені, що зберігалися в селі феодальні повинності. Головними причинами поразки Німецької революції були: при величезній кількості місцевих виступів відсутність єдиного центра боротьби; зрадницька тактика ліберальної буржуазії, її зрада революційному народу; нерішучість і коливання дрібнобуржуазної демократії, її відмова від радикального рішення аграрного питання; недостатня організованість і слабка свідомість пролетаріату, що заважало йому піднятися до ролі керівника революції; придушення національно-визвольного руху, що підірвало розмах революції; міцність у країні монархічних традицій.

Наслідком поразки демократичних сил у Франції було посилення табору буржуазної контрреволюції, у країні встановилася справжня парламентська диктатура "партії порядку". Були прийняті антидемократичні закони: Законодавчі збори передали все народне утворення в руки католицького духівництва, скасувало загальне виборче право й увело новий виборчий закон, що вводив трирічний ценз осілості й інші обмеження. Цей закон був спрямований насамперед проти робітників, які в пошуках роботи часто міняли місце проживання: у Парижу, наприклад, право голосу втратили 40% робітників.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Дюрозель, Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів : монографія / Жан-Батіст Дюрозель,; Жан-Батіст Дюрозель ; Пер. з фр. Є.Марічев та ін. — К. : Основи, 1999. — 903 с.

6. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

7. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія / Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

9. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.