1. Трудовий колектив, як соціальні інститути. Проблеми розвитку трудових колективів в сучасному суспільстві

Колектив — складно організована система міжособистісних стосунків, яка впливає на ефективність спільної діяльності Це група високого рівня розвитку, Ідо відкриває можливості для узгодження спільної й індивідуальної діяльності, дає змогу своїм членам діяти відповідно до власних цілей і мотивів, у тому числі й за межами спільності.

Формування колективу — тривалий процес колективоутворення — переходу до міжособистісних стосунків, опосередкованих суспільне схвалюваними цінностями. Він супроводжується підвищенням згуртованості групи, появою трудового колективістських групових норм, таких явищ, як трудового колективістська Ідентифікація та трудового колективістське самовизначення. Проте цей процес може відбуватися лише на ґрунті колективоутворювальної діяльності, тобто такої, що її здійснення потребує руху мотивів її учасників у напрямку до їх об’єднання, взаємопроникнення членів групи в мотиваційну сферу один одного, обміну їх смислами Звичайно, при цьому важливе значення мають індивідуально-психологічні особливості учасників діяльності, що можуть як сприяти, так і перешкоджати цьому процесові, наприклад, ненормативні властивості характеру

Високий рівень розвитку спільності не означає, що його може бути досягнуто раз і назавжди. Соціально-психологічні явища мінливі, тому зі зміною завдань, які стоять перед групою, умов діяльності, оновленням складу, появою нового лідера, відсутністю зусиль, спрямованих на підтримку і розвиток групи тощо вона може регресувати, перейти до нижчого рівня функціонування, а то й узагалі розпастись.

Хоча колектив швидше уявна, ніж реальна спільність, він дає змогу моделювати міжособистісні стосунки, варті того, щоб бути ідеалом міжлюдських взаємин.

Соціальні інститути у сфері праці — це господарські об’єднання, заводи, банки, ринки, трудові колективи, профспілки тощо. Вони забезпечують усю сукупність виробничих зв’язків у суспільстві, одночасно з’єднуючи економічне життя з іншими підсистемами. Кожен соціальний інститут в економічній підсистемі має свої, чітко окреслені функції. Коли ж нормальне функціонування певного соціального інституту порушується, а зв’язки з соціальним середовищем набирають викривленого або неповного характеру, з’являється так звана дисфункція соціального інституту. Так, дисфункція деяких економічних, інститутів стає причиною існування «тіньової економіки», виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки, тягне за собою корумпованість як господарського, так і управлінського апарату. Ці явища особливо болюче даються взнаки під час «перехідного періоду» — періоду трансформації командно-адміністративної системи в ринкова орієнтовану систему вільного підприємництва, що яскраво видно на прикладі майже всіх посттоталітарних країн разом з Україною.

Трудовий колектив має спільні, співпадаючі інтереси з власником (роботодавцем) у стратегічному питанні про отримання якомога більшого прибутку, в ефективній організації виробництва, у доборі кваліфікованих і сумлінних кадрів, у забезпеченні внутрішнього трудового розпорядку, трудової дисципліни, дотриманні техніки безпеки, охорони праці. Протилежні інтереси лежать в основі розподілу прибутку, оплати праці, відрахувань з прибутку на заходи щодо впровадження нових захисних технічних засобів, безпеки праці, нешкідливих і безпечних технологій; фінансування з прибутку заходів щодо соціально-побутового обслуговування працівників, надання додаткових трудових пільг. Зона неспівпадання соціальних інтересів досить велика, і традиційно в суспільній свідомості і в правовому регулюванні ці суб’єкти знаходяться по різні боки соціальних «барикад». Отже, з наведеного досить явно видно, що поняття «трудовий колектив» має охоплювати тільки найманих працівників, котрі працюють за трудовим договором. Причому йдеться про працівників, котрі тривалий час працюють на підприємстві, оскільки угоди, які приймаються за участю трудового колективу, як правило, мають довготривалий характер. З огляду на це особи, які виконують для підприємства разові роботи за цивільно-правовими договорами, до складу трудового колективу не повинні включатися.

Закон України «Про підприємства в Україні» встановлює два види трудових трудового колективів залежно від форми власності, на якій засновано підприємство: трудовий колектив з правом найму робочої сили (тобто трудовий колектив працюючих власників); трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради становить у вартості майна більш як 50%. У зв’язку з цим розрізняють і повноваження цих видів трудових трудового колективів.

У відповідності до ст. 15 Закону України «Про підприємства в Україні» трудовий колектив з правом найму робочої сили:

— розглядає і затверджує проект колективного договору;

— розглядає і вирішує згідно з статутом підприємства питання самоврядування трудового колективу;

— визначає і затверджує перелік і порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг;

— бере участь у матеріальному і моральному стимулюванні продуктивної праці, заохочує винахідницьку і раціоналізаторську діяльність, порушує клопотання про представ­лення працівників до державних нагород.

Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради у вартості майна становить більш як 50%:

— разом з власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з об’єднання підприємств;

— приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового колективу органу для переходу на оренду і викупу підприємства.

2. Стратегічний та робочий план соціологічного дослідження

У кожному з досліджень створюється своя особиста стратегія наукового пошуку, яка визначає послідовність дій соціолога. Ця послідовність є стратегічним планом дослідження, який будується в залежності від типа гіпотези і мети дослідження. Існує три варіанти стратегічного плану дослідження: розвідувальний, аналітичний, експериментальний.

Розвідувальний план соціологічного дослідження застосовується у тих випадках, коли немає ясного уявлення про проблему чи об’єкт дослідження. Мета плану — формулювання проблеми. У тій області дослідження, де ще мало відповідної наукової літератури чи її взагалі немає, дослідження починається з загальної розвідки. Розвідка дозволяє більш ясно і чітко сформулювати проблему, визначити основний набір дослідницьких засобів — методик і технік дослідження, порядок їх застосування, визначити першочерговість завдань, які треба розв’язати, з точки зору їх важливості. Нерідко з’ясовується, що висунуті завдання занадто широкі, а знань і технічних засобів для їх розв’язання недостатньо. Всі ці питання уточнюються в процесі здійснення розвідувального плану.

Розвідувальний план передбачає три основних етапи роботи: вивчення документів, проведення інтерв’ю і здійснення спостережень.

Перш за все рекомендується продивитися всю літературу за темою дослідження, як вітчизняну, так і зарубіжну. При цьому складається бібліографія.

Мета інтерв’ю — з експертами, вченими, практиками — отримати додаткові знання про соціальний об’єкт, що вивчається спробувати сформулювати декілька первинних гіпотез.

Спостереження — заключний етап розвідки. До цього моменту соціолог вже має деяку інформацію. Розвідувальне спостереження — не формалізоване, як, наприклад, при аналітичному плані дослідження; є тільки перелік питань для вивчення.

Робота за розвідувальним планом закінчується ясним і чітким формулюванням проблеми.

Розвідувальний план треба відрізняти від такої дослідницької процедури, як проба чи пілотажне дослідження. Мета стратегічного розвідувального плану — формулювання проблеми і висунення гіпотез, а проба здійснюється тільки для перевірки методик і техніки дослідження. Її можна застосовувати при будь-якому стратегічному плані. Наприклад, при розвідувальному плані дослідження можна апробувати інтерв’ю з експертами.

Аналітичний план соціологічного дослідження застосовується у тих випадках, коли знання проблеми дозволяє виділити об’єкт і сформулювати описову гіпотезу, тобто гіпотезу про структурно-функціональні зв’язки і класифікаційні характеристики соціального об’єкта, що вивчається. Тут необхідні строгість емпіричної інтерпретації понять і точність фіксування даних.

При аналітичному плані дослідження буде недостатньо вивчення літератури, неформалізованих спостережень та інтерв’ю. У даному випадку застосовується інший набір дослідницьких засобів: вибіркове чи монографічне обстеження, анкетування, групування, кореляційний аналіз отриманих даних тощо.

Нерідко до досліджень за аналітичним планом висловлюються претензії у зв’язку з тим, що вони не розкривають причинних зв’язків чи дають тривіальні результати, тобто ті, що давно відомі. Однак те, що відомо на рівні здорового глузду, ще не є науково доведеним. Факти можна тлумачити по різному і навіть «довести істинність» брехливих гіпотез. Обертання Сонця навколо Землі не суперечить здоровому глузду, але суперечить науковим даним. Дослідник має обережно ставитися до «наявних» фактів. Дослідження за аналітичним планом допомагає упорядкуванню часто відомих фактів, встановленню співвідношення між ними — іноді у кількісній формі.

Експериментальний план дослідження застосовується у тих випадках, коли знання про об’єкт дозволяють сформулювати пояснюючу гіпотезу. Мета плану — встановити причинні зв’язки в об’єкті, розкрити не тільки його структуру, але і причини, які обумовлюють його функціонування чи розвиток.

Фактично аналітичний план завжди містить в собі елементи експериментального: явно чи неявно соціолог намагається розробити класифікаційні та структурно-функціональні гіпотези, спираючись хоча б на неясні уявлення про деякі причинні зв’язки соціальних об’єктів, що вивчаються. Після того, як завершена робота над аналітичним планом, виникають більш чіткі та ясні пояснюючі гіпотези. І тут відкривається можливість провести експеримент, тобто не тільки зафіксувати присутність зв’язків, але і визначити їхню спрямованість.

У реальній практиці соціологічних досліджень рідко буває так, щоби один з типів стратегічного плану здійснювався у чистому вигляді. Іноді в одному дослідженні застосовуються всі три плану, починаючи з розвідувального, потім йде висунення описових гіпотез і реалізація аналітичного плану, а після цього — дослідження причинних зв’язків з допомогою експериментального плану.

3. Охарактеризуйте основні напрями сучасної західної соціології

Сучасна Західна соціологія представлена різноманітністю шкіл і течій, які розвиваються за багатьма, напрямами.

Один з головних напрямів американської соціології після Другої світової війни. Вперше ідеї щодо функціонального принципу осмислення суспільства були висловлені у працях О. Конта і Г. Спенсера. Так, соціальна статика Конта спиралася на положення, за яким інститути, вірування, моральні цінності суспільства взаємопов’язані і становлять одне ціле. Пояснити будь-яке явище можна, описавши закон його співіснування з іншими явищами. Спенсер використовував спеціальні аналогії між процесами в людському організмі й суспільстві. Соціологія Е. Дюркгейма ґрунтувалася на визнанні того, що суспільство володіє власною, незалежною від людей реальністю; що це не просто ідеальне буття, а система активних сил, «друга природа»; що пояснення соціального життя треба шукати у властивостях самого суспільства.

Функціональні аспекти розвитку суспільства, соціальних явищ розробляли англійський соціолог Альфред-Реджінальд Радкліфф-Браун (1881—1955) та американець польського походження Броніслав-Каспер Малиновський (1884—1942). Цікаву систему пояснення суспільства з функціональних позицій виробили американські соціологи Толкотт Парсонс (1902— 1979) і Роберт Мертон (нар. у 1910 p.). Головне завдання соціології, на їх думку, полягає у вивченні механізмів і структур, які забезпечують сталість соціальної системи.

Функціоналізм часто ототожнювали зі структурним аналізом. Тому в соціологічній літературі вони постають як єдина структурно-функціональна теорія або як окремі функціоналістичні та структуралістичні концепції. Але між структурно-функціональним аналізом як теорією і як методом соціального дослідження існують суттєві відмінності.

Структурно-функціональний аналіз  — цей метод систематизований і докладно описаний Р. Мертоном. У парадигмі (системі форм) структурно-функціонального аналізу сформульовані такі основні поняття:

— «функції» — наслідки діяльності, що сприяють адаптації системи;

— «дисфункції» — несприятливі наслідки;

— «явні функції» — усвідомлені наслідки;

— «латентні функції» — неусвідомлені наслідки;

— «функціональні вимоги» — вимоги, виконання яких необхідне для нормальної життєдіяльності системи;

— «функціональні альтернативи» — еквівалентні структури, здатні виконувати однакові функції.

У структурно-функціональному аналізі розрізняють два основних підходи:

— структурний, що здійснюється від аналізу різних структур до виявлення виконуваних ним функцій;

— функціональний, який застосовується за умов формування певної сукупності функціональних вимог і наявності структур, що здійснюють ці функції.

У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім’ї, вивченні соціальної стратифікації. Наприкінці 50 — 60-х років функціональний підхід зазнав критики за застосування біологічних понять до соціальних систем, де вони втрачають однозначність; за позаісторичний (статичний) розгляд суспільства; за надто абстрактний категоріальний апарат. Опоненти також відзначали нездатність функціонального аналізу адекватно описати і проаналізувати конфлікти. Згодом теоретичні підходи структурно-функціонального аналізу синтезувалися з іншими соціологічними течіями.

Прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерівність — природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функціоналізму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм — не більше, ніж спроба виправдати статус. На їх думку, нерівність є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспільні цінності (багатство і владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.

Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса (1910—1989), втілює спроби встановити зв’язки між макро- і мікрорівнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Варіанти теорій соціального обміну набули поширення у соціології, соціальній психології, політології, економіці.

Поштовх до розвитку психоаналітичних теорій дало психологічне вчення відомого австрійця Зигмунда Фрейда (1856—1939), який висунув гіпотезу про домінуючу роль у людському житті несвідомих імпульсів, переважно сексуального характеру. Але між соціальною доктриною Фрейда і психоаналізом як конкретним методом вивчення неусвідомлених психічних процесів існує суттєва відмінність.

Згідно з Фрейдом проблема розв’язання сексуальних колізій має вирішальне значення не тільки в індивідуальному розвитку, а й в історичному процесі. В основі соціокультурної, художньої та інших видів людської діяльності лежить сублімація (перетворення, переключення) сексуальної енергії.

Головною особливістю символічного інтеракціонізму є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії — мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення індивідом своїх дій із соціальними нормами і зразками поведінки. Пізнавши соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості.

Список використаної літератури

1. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
2. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
3. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
4. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
5. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.
6. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2006. -559 с.