Історія держави і права зарубіжних країн. Питання для підготовки до екзамену

1. Предмет і метод вивчення історії держави і права

Предметом історії держави і права зарубіжних країн є вивчення процесів, загальних закономірностей, специфічних особливостей виникнення й розвитку держави та права в певних країнах світу конкретно — в історичних умовах і в хронологічній послідовності.

Методи історії держави і права зарубіжних країн — це сукупність прийомів, способів, шляхів та принципів, за допомогою яких вивчають цю дисципліну.

Найважливіші методи (підходи) такого вивчення:

1) діалектичний метод (держава та право вивчаються в розвитку, в русі — від їх елементарних форм й організацій до більш складних і розгалужених);

2) історичний метод (вимагає розглядати державу та право з позиції їх виникнення, розвитку і зміни, у зв’язку з іншими явищами й умовами певної епохи, у зв’язку з конкретним досвідом історії);

3) системно-структурний метод (виявляються елементи, що забезпечують єдність системи, вивчають взаємозалежність цих елементів);

4) порівняльний метод (конкретні державно-правові явища розглядаються в зіставленні їх у просторі та часі);

5) статистичний метод (досліджуються кількісні характеристики історичного процесу — темпи зростання, поширення, тривалість);

6) метод екстраполяції (поширення висновків, зроблених щодо однієї частини якого-небудь явища (процесу) на іншу) та ін.

Позитивні результати при вивченні історії держави і права зарубіжних країн може дати лише комплексний підхід у використанні методології.

2. Періодизація та джерела історії держави та права зарубіжних країн

До джерел історії держави і права зарубіжних країн належать:

пам’ятки права певної епохи чи країни-закони, кодекси, конституції, інші офіційні документи (Закони Хаммурапі (XVIII ст. до Р. X.); Закони XII таблиць (V ст. до Р. X.); Закони Ману (І І ст. до Р. X. — І ст.) тощо);
історичні трактати, археологічні дані, що певною мірою розкривають процеси виникнення та розвитку держави і права;
конкретні наукові, публіцистичні дослідження вчених Англії, Німеччини, Франції, Росії та інших країн, присвячені загальним чи окремим проблемам держави та права різних країн світу.

Історія держави і права зарубіжних країн вивчає виникнення та розвиток державно-правових інститутів певних країн хронологічно в межах чотирьох основних періодів:

1) Стародавнього світу (IV тис. до Р. X. — V ст.);

2) Середніх віків (V ст. — середина XVII ст.);

3) Нового часу (середина XVII — початок XX століть);

4) Новітнього часу (ХХ-ХХІ століття).

3. Характерні риси рабовласницького права

Рабовласницьке право як особлива правова система розвинутого рабовласницького суспільства має такі характерні особливості:

1.Раб перетворений на повну власність рабовласника. Раб — об’єкт, а не суб’єкт права. Його можна не лише продати, здати у винайм до публічного будинку, але й скалічити чи навіть убити (в Римі справу раба вирішував сімейний суд) або передати в гладіаторську школу (відкладена смерть) без будь-якої санкції з боку держави.

Вільні члени суспільства не є рівними. Найбільш захищені правом — громадяни (5-10% загальної кількості населення). їх статус свободи не може бути втрачений за борги, а лише за найтяжчі злочини, пов’язані з утратою громадянства. Багатьох прав, насамперед майнових, позбавлені вільні негромадяни (метеки в Афінах, періеки у Спарті, перегріни в Римі). Вони можуть втратити статус свободи навіть за цивільні правопорушення (наприклад, борги), а вільновідпущеники також і за «неповагу» до колишнього рабовласника. В розвинутому рабовласницькому суспільстві може існувати градація правового статусу і в самому середовищі вільних громадян (патриції і плебеї, патрони і клієнтела), а також і серед негромадян (латини «древні» і «нові», перегріни, вільновідпущеники). Кожна суспільна група має різні можливості доступу до службової кар’єри, володіння нерухомістю, іншими суспільними благами.
Участь в управлінні тією чи іншою мірою беруть усі громадяни — через народні збори (апелла, центуріатні та трибутні коміції тощо), колективні виборні органи (гелієя, буле, герусія, римський Сенат після введення процедури поповнення вивільнених вакансій цензорами), а також в разі свого обрання на службові посади (геронта, архонта, консула, претора, трибуна). Влада в цілому має незрівнянно більш демократичний характер, ніж в країнах Стародавнього Сходу (греки відкрито зневажали персів за те, що вони погоджуються бути підданими своїх деспотів). Відповідно, і джерелом права виступає воля більшості громадян, хоча, принагідно зауважимо, громадянськими правами у повному об’ємі користувалася відносна меншість населення.

4. Римська рабовласницька аристократична республіка

Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, розпаду родової організації і становлення держави погіршився стан багатьох плебеїв, які втрачали свої наділи землі. Родова знать патриціїв, втративши частину попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади, частим залученням до громадських робіт.

Цар дедалі частіше діяв як тиран. З сенатом він не тільки не рахувався, а й піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня. Царя наслідували його родичі, особливо сини. Їхня поведінка ображала суворі звичаї патриціїв.

Політична повноправність не означала повноправності “громадської”, тобто права розпорядження майном. Поки син жив з батьком, той укладав за нього всі майнові угоди. Жінки не мали ні політичних ні майнових прав, але, порівняно з афінськими, жінки в Римі знаходились у дещо кращому становищі.

Римським громадянином ставав і відпущений на волю раб. Але він не міг заміщувати виборних посад і внаслідок недовіри до нього служити у війську. Щодо свого колишнього гос-подаря вільновідпущеник ставав клієнтом, залежною особою, що проявлялось в особливій повазі, матеріальній допомозі.

У міру того як Рим із незначного селища перетворювався в столицю величезної території, склад його населення почав поповнюватись іноземцями. Багато з них приїжджали в Рим для ведення торгівлі і там залишались. Вони називались перігрінами. Як і вільновідпущеники, перігріни могли одержати права римських громадян за особливі заслуги перед Римом або на основі спеціальних актів державної влади, що поширювались на окремі групи іноземців.

Починаючи з ІV – ІІІ ст. до н.е., основним працівником у Римі стає раб. Праця рабів широко використовувалась у землеробстві і ремісництві. Кожна нова війна поповнювала число рабів. Але чим більше ставало їх значення, тим більш безправним і страшним ставало їх становище. Раби не мали жодних прав. Власнику раба не заборонялось його вбивство. Допит рабів проводився тільки під час катування.

5. Державний устрій та суспільний лад Вавилону

Суспільство поділялося на дві групи — вільнихДперебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).

Вільні люди, незалежно від свого економічного становища, поділялися на дві групи, що різнилися правами. Одні були повно-правними «синами мужа» (авілум), а другі — «підпорядковані» (мушкену). Останні були власниками та частково навіть рабовласниками, але обмежувались у своїх правах. Серед учених поки що немає єдиної думки про те, який критерій було покладено в основу поділу вільних людей. Одні вважають, що мушкену були напіввільними пролетаріями, інші — що вони були етнічною групою (шумерами), ще інші — що це були люди, котрі перебували на царській службі та втратили зв’язок з общиною, деякі — що це були простолюдини, а не привілейовані верстви суспільства.

Нижчий прошарок суспільства утворювали раби. Джерелами рабства були: військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дітей, віддання в рабство злочинців. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрубували їм вуха, карали на розсуд господаря (аж до смертної кари), приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свідками в суді, їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру.

За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесілугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження.

Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

У розпорядженні правителя перебував розгалужений апарат управління з великою кількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов’язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали «нубанда». Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригаційними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноваженням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самоврядування, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

6. Виникнення Афінської рабовласницької держави (реформи Солона і Клісфена)

Наприкінці VІІ ст. до н.е. протистояння демоса та аристократії стало жорстоким. Воно супроводжувалось загостренням боротьби між верхівками філ і фратрій. Розвиток товарно-грошових відносин дестабілізував політичну ситуацію в полісі. Маса селян опинилась у борговій кабалі в євпатридів, багато з них були продані в рабство за межі Аттики. Зросла кількість фетів – особисто вільних, але незаможних громадян. Маючи владу в ареопазі, опираючись на підтримку верхівки філ та фратрій, євпатріди пробували ліквідувати залишки родової демократії. Існування поліса як єдиного організму було в небезпеці.

Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі угруповання.

У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни підлягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли соціальному вибуху в Афінах.

До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рівності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі громадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій рахунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами.

При Клісфені були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання багатьом метекам громадянських прав. Була створена колегія десяти стратегів (по 1 від кожної філи).

Для того, щоб зберегти новий порядок від замахів на нього з боку ворогів, був введений остракізм ( суд черепків). Остракізм був формою таємного голосування, при якому кожен голосуючий писав на черепку ім’я людини, що здавалась йому небезпечною для існуючого ладу. Коли одне і теж ім’я повторювалось при підрахунку голосів 6 тис. разів, то ця особа піддавалась вигнанню з Афін на 10 років без конфіскації майна.

Реформи Клісфена були більш послідовні, ніж реформи Солона, і завершили більш ніж столітній період гострої боротьби між родовою аристократією і демосом, що закінчилась перемогою останнього. У результаті в Афінах склалась рабовласницька держава у формі демократичної республіки.

V ст. до н.е. відкрилось греко-перськими війнами (492 – 479 рр. до н.е.), що мали велике історичне значення. Грецька політична система і грецьке військо в цих війнах блискуче виправдали себе.

7. Суспільний лад Афінської аристократичної республіки (за реформами Тесея і Солона)

В історії Стародавньої Греції важливу роль відіграли два поліси: Афіни і Спарта.

Державний лад Афін став прикладом рабовласницької демократії, це той час, коли еталоном олігархії стала політична організація Спарти.

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.

Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами нового об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення но-вої посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

Процеси класоутворення та формування держави в Афі-нах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється писане право. Це були закони Драконта. Таким чином, Афіни були найбільш класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переваж-но із класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

8. Джерела та основні риси праву Риму посткласичного періоду

Основним досягненням цього періоду було те, що відбувається систематизація та кодифікація права, але на праві цього періоду не могли не відбитися кризові явища, що були характерні для тогочасного римського суспільства.

Джерела права — це форми, в яких відображаються правові норми. У Стародавньому Римі вони були такі:

— звичаї, що в процесі становлення держави перетворюються на норми звичаєвого права;

— рішення Народних зборів;

— рішення царів або рексів;

— закони;

— едикти преторів;

— постанови Сенату;

— конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);

— інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана, Модестина та ін.);

— кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).

Три століття – так званий посткласичний період – позначилися стрімким падінням рівня юридичної науки і розвитком так званого «простонародного права», тобто римського права, пристосованого до умов конкретних провінцій. З адміністративних міркувань імперію було розділено навпіл, однією частиною керували з Рима, іншою – з Константинополя, тож зріс і рівень бюрократизації. Процедуру формулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмовилися від непрофесіоналів і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно із законом і відповідно до фактів.

Цю процедуру запозичили й церковні суди, заклавши підвалини для середньовічної римської канонічної процедури, якій притаманна наявність суддів-професіоналів, деталізованих письмових позовних заяв і письмова фіксація всіх свідчень.

10. Римське рабовласницьке публічне та приватне право

Публічне і приватне право — це, з одного боку, суперечливі, а з іншого — взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне й публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова юридична наука визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але необхідним.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов’язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в законах XII таблиць зазначалося: «Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом». Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Зокрема, до публічного права римляни відносили норми, які визначають будову держави, її органів, компетенцію установ і службових осіб, акти, які виражають владний характер держави, наприклад акти, що передбачають покарання злочинців, стягування податків, та ін. Ульпіан вказує також, що до складу публічного права входять норми, які стосуються святинь, жерців, магістратів. Цей перелік, звичайно, не є вичерпним.

11. Соціальна структура та державний лад Стародавньої Індії

Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община.

Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були сангхи, що об’єднували ремісників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв виборний староста.

Давня пам’ятка літератури та історії “Ригведа” (ΙΙ ст. до н.е.) дає певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони захоплювалися музикою, любили поезією.

Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснювали обряд на честь алкогольної рідини – сома. У “Ригведі” написано, що їхнє головне божество Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був схильний до пияцтва.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми.

Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували панівний прошарок підтримувати станову солідарність. Посилення соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх незнатних одноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії зайняв не одне століття.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.

Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни (ст. 87 – 91; 142; 267 – 268; 270; 279). Від цього залежало навіть ім’я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможливим.

До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних творів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше з’явилась пригнічена варна – шудри, “раз народжені”. Існування варн пізніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману.

Основою держави вважався цар, який ще при житті призначав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею.

Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя.

12. Закони Ману. Загальна характеристика

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основному, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Головне в Законах Ману – закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень.

Право власності. У період створення Законів Ману в Індії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага.

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність володіння (гл. VІІІ, ст.147). При цьому підкреслювалось, що тільки при законному підтвердженні людина із володільця перетворюється на власника. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності, посилаючись на добросовісне володіння, заборонялось. Якщо у добросовісного набувача виявляли вкрадену річ, то вона поверталась попередньому власнику.

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний фонд держави складали землі царські, общинні, приватних осіб.

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг поступово (гл. VІІІ, ст. 177). Допускалось отримання боргу за допомогою сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших родичів померлого.

Кримінальне право за Законами Ману, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збереження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.

13. Джерела та основні риси права країн Стародавнього Сходу

До джерел історії держави і права зарубіжних країн належать:

пам’ятки права певної епохи чи країни-закони, кодекси, конституції, інші офіційні документи (ЗакониХаммурапі (XVIII ст. до Р. X.); Закони XII таблиць (V ст. до Р. X.); Закони Ману (І І ст. до Р. X. — І ст.) тощо);
історичні трактати, археологічні дані, що певною мірою розкривають процеси виникнення та розвитку держави і права;
конкретні наукові, публіцистичні дослідження вчених Англії, Німеччини, Франції, Росії та інших країн, присвячені загальним чи окремим проблемам держави та права різних країн світу.

Основним джерелом права в Стародавньому Єгипті був звичай, що поступово, в інтересах соціальної верхівки суспільства, перетворюється на звичаєве право. З розвитком держави більш активною стає нормотворча діяльність фараонів, які видавали закони та розробляли збірники права

В Індії, як і в більшості країн Стародавнього Сходу, спершу джерелом права був звичай. Однак, на відміну від інших країн, де звичаєве право поступово замінили державні закони, тут виникають релігійно-правові збірки, укладені різними брахманськими школами як накази порядним людям.

14. Джерела та основні риси права Риму найдавнішого періоду

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).

Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини.

Право ранньої Римської республіки V ст. до н. е. було набором неписаних звичаїв, які вважалися складовою римської спадщини і застосовувалися лише до громадян Риму (ius civile, цивільне право, право для cives, громадян). У випадках, коли звичай здавався сумнівним, вирішальне значення мало тлумачення казусів групою аристократів-патриціїв.

За традицією, непривілейовані плебеї домагалися запису звичаєвого права і систематизації неясних випадків у зрозумілих писаних правилах (або leges), відомих під назвою «Закони Дванадцяти таблиць», затверджених народними зборами в 451–450 роках до н. е. На інших територіях республіки діяло скорочене законодавство, що охоплювало приватне право, яке значно розвинулося завдяки запровадженню юридичних механізмів. Судовий процес поділявся на два етапи:

на першому з них сторони ставали перед суддею, претором, котрого обирали щороку, для встановлення в рамках закону сутності суперечки між ними,

на другому – окремий громадянин, якого вибирали сторони (iudex, щось на зразок єдиного присяжного), вислуховував свідчення та докази і виносив рішення в справі.

15. Суспільний лад та державний устрій рабовласницької Спарти

Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства. Турбота про збереження солідарності серед невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати.

На це були спрямовані закони проти розкоші, які приписують Лікургу. Реформи Лікурга – це комплекс перетворень соціально-економічного і правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально зникла, ніби розчинилась у масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, залишити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась “община рівних”.

Найбільш багаточисельним прошарком населення були ілоти – представники переможених племен, що були перетворені в державних рабів. Своєї землі вони не мали, працювали на ділянці, що була виділена спартіату державою, мали своє господарство і знаряддя праці. Половину врожаю, одержаного з землі, ілоти віддавали власнику ділянки. У період військових дій вони залучались як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано великі втрати. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами жорстокого терору. Ілоти могли бути відпущені на волю державою.

Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і людських ресурсів, що, врешті-решт, стало причиною швидкого занепаду спартанської “общини рівних”. Її політична і суспільна структура не витримала натиску товарно-грошових відносин.

Спарта втратила свою самостійність, потрапила під владу персів, потім македонців, а з 146р. до н.е. – Риму.

Спарта була аристократичною республікою. Народні збори не відігравали вирішальної ролі в політичному житті країни. Збирались вони від випадку до випадку і за рішенням посадових осіб. У зборах брали участь спартіати, які досягли 30 років і зберегли свої наділи. За надзвичайних обставин скликались надзвичайні збори, в яких брали участь представники найбільш знатних і впливових сімей. До компетенції народних зборів належало вибрання посадових осіб, прийняття рішення у випадку виникнення спору про престолонаслідування. Народні збори брали участь у законотворчості, вирішували питання війни і миру, союзу з іншими державами.

Разом з тим, віданню народних зборів не підлягали такі важливі питання, як фінансові, діяльність магістратів, судові справи.

Закони на зборах не обговорювались, вони або приймались, або відхилялись. Усі рішення зборів знаходились під контролем герусії.

Порядок діяльності народних зборів давав можливість спартанській олігархії впливати на їх роботу, направляти їх діяльність у потрібному напрямі.

16. Періодизація та загальна характеристика римського рабовласницького права

Більшість сучасних дослідників вважають, що Стародавня Римська держава виникла в 753 р. до Р. X., коли було засноване м. Рим. Саме тоді відбулося об’єднання трьох племен (латин, сабін і етрусків), які оселилися в середній частині Апенінського півострова біля річки Тібр, утворивши римський народ. Залежно від форм державного правління та організації влади, виділяють такі періоди (етапи) в розвитку державності Стародавнього Риму:

1) царський (753-509 рр. до Р. X.) — названий так тому, що в цей час тут правило сім царів, — характеризувався розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу;

2) республіканський (509-27 рр. до Р. X.) — важлива роль відводилася Сенатові та Народним зборам, державність досягла найвищого розквіту;

3) імперський (27 р. до Р. X. — 476 р.) — характеризувався встановленням монархічної форми правління та поділявся на два підетапи:

а) принципат (27 р. до Р. X. — 284 р.) — назва походить від «принцепс» — перший у списку сенаторів; монархія прикривається республіканством, частково зберігаються республіканські традиції та інститути;

б) домінат (284-476 рр.) — назва походить від «доміус» — владика, правитель; імператор визнається абсолютним монархом, який стоїть над законом.

17. Утворення римської рабовласницької держави. Реформи Сельвія Тулія

Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розря-ду (пролетарів).

Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 центурій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення.

Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення майнового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на утримання війська.

Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.

18. Державний устрій Афінської демократичної республіки (за реформами Солона і Клісфена)

Державний апарат Афінської демократії складався із та-ких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, ко-легії стратегів і колегії архонтів.

Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового стану і роду занять.

Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На на-родних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи, заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень, обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму. Специфічне значення мали права народних зборів щодо охорони основних законів. Була створена спеціальна колегія для охорони законів, яка одержувала свої повноваження від народних зборів.

У народних зборах був встановлений доволі демократичний порядок роботи. Виступати міг будь-який учасник зборів. Але він повинен був дотримуватися певних правил, які зводились до того, що не можна було повторюватись, ображати свого опонента, а говорити необхідно було по суті справи.

Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів.

Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект. Але при цьому він ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари), коли з’ясовувалось, що його пропозиція протирічить діючим законам і про це не було оголошено заздалегідь. Крім того, будь-який законопроект підлягав попередньому розгляду в раді п’ятисот. Остаточне рішення належало геліеї. Обговорення законопроекту, який пройшов усі попередні стадії, велось у геліеї у формі судового процесу: автор законопроекту виступав обвинувачем старих законів, а їх захисників призначали народні збори. Рішення приймалось більшістю присяжних при таємному голосування.

Після завершення перських війн в Афінах спостерігаються два політичні рухи: демократичний та олігархічний. Їх боротьба закінчилась перемогою демократії.

Уже під час війн у державному ладі Афін відбулися суттєві зміни. Вибрання архонтів шляхом голосування було замінено вибранням шляхом жеребкування, право бути обраним в архонти отримали і вершники. Ця реформа свідчить не тільки про демократизацію державного ладу Афін, але і про зниження ролі архонтів, що було пов’язано з підвищенням стратегів.

20. Римське кримінальне право періоду Республіки

Кримінальне право Стародавнього Риму передбачало такі види злочинів:

1) злочини проти всього співтовариства (змова з метою зміни форми державного ладу, військова зрада, дезертирство, посягання на магістратські та жрецькі обов’язки і їх виконання, замах на посадову особу та ін.);

2) злочини проти релігії християнської епохи (посягання на порядок, встановлений для державної церкви, та на відправлення церковних служб; посягання на недоторканність храмів тощо);

3) убивство (до караних убивств не належали: вбивство раба чи дитини, здійснене в разі потреби, на війні; вчинене поза римською територією; вбивство перебіжчика, засудженого до смерті; вбивство порушника святості шлюбу батьком потерпілого. Решта видів убивств розглядались як тяжкі злочини та каралися);

4) зловживання владою стосовно громадян (насильство посадової особи щодо власне особи чи майна громадянина, не зумовлене виконанням службових обов’язків);

5) підробка та брехня з правовими наслідками (підробка заповіту, мір і ваг та ін.);

6) статеві злочини (двоєженство, викрадення жінок, звідництво, мужолозтво тощо);

7) здирництво (хабарництво чиновників, вимагання при здійсненні посадових обов’язків);

8) злочини проти власності (крадіжка);

9) посягання на недоторканність особи ( каралася будь-яка спроба);

10) пошкодження майна (окрім майна приватних осіб, злочином було посягання на цілість суспільних будинків, будівель, храмів, гробниць та ін.);

11) передвиборча корупція (підкуп виборців);

12) злочини проти господарського порядку (зловживання економічною монополією: необґрунтоване підвищення цін, відмова в продажу товару якійсь особі не з причини ціни; корисливе використання торгової свободи (спекуляція)).

Основні види покарань:

смертна кара (відтинання голови, розп’яття на хресті, спалення, замурування в стіні, примус випити отруту тощо);
примусові роботи (два основні види — роботи на рудниках і використання в школі гладіаторів);
позбавлення цивільного статусу (могло бути максимальним — повним і остаточним (вигнання з общини назавжди, продаж у рабство за римську територію) та частковим);
ув’язнення (тільки стосовно рабів за незначні злочини);
тілесні покарання (членоушкоджувальні та болючі);
штрафи (за дрібні злочини та стягувалися грішми чи худобою).

22. Причини встановлення і суть східної деспотії

Основної формою державної організації давньосхідних держав була деспотія (від грецького слова «despotos» — хазяїн, пан), хоча їм були властиві також і республіканські форми правління, в яких значну роль відіграли традиції примітивної родової демократії (наприклад, республіки в містах-державах – Фінікії, Месопотамії). Ще від «батька історії» Геродота (У ст. до н.е.) бере свій початок концепція «східної деспотії». Поняття «східна деспотія» характеризується рядом ознак: по-перше, це необмежена форма правління з необмеженою владою спадкового монарха; по-друге, обоготворення його особи та зосередження в його руках релігійної влади; по-третє, визнання монарха верховним власником землі, єдиноособовим законодавцем та вищим суддею; по-четверте, централізована держава з тоталітарним режимом та розгалуженим чиновницьким апаратом. Тому деспотичну владу можна визначити як систему трьох принципів: єдиновладдя. єдинобогство, єдинодумство.

23. Державний устрій та суспільний лад Єгипту

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної людини визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної влади, аристократія, особливо провінційна (номова), встановлює майже повну незалежність. Власники провінційних землеволодінь звільняються від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось провінційних правителів – номархів. Це стало однією з причин розпаду Стародавнього царства.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким чином, незалежними від волі держави.

З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кастової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Знать наслідувала їх приклад.

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні наділи, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він сплачував податок.

В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів).

Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як керівник культу, “син бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці виконували свої обов’язки за його дорученням.

Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина).

Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків.

Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.

Центральне управління країною здійснював візир (арабська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні наділи, вершити суд і здійснювати вищі поліцейські функції”. Особливо наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат.

Отже, в руках візира зосереджувалась уся повнота влади.

25. Злочин та покарання за законами Ману

Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на першому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошкодження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власності та особи.

Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332).

Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивство, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смертною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жертвенних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349).

Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за перелюбство, замах на честь жінки (гл. VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371).

Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщувати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страждання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування.

27. Правовий статус населення в Стародавньому Римі

28. Правовий статус населення в державах Стародавнього Сходу

У ІУ-ІІІ тисяч, до н.е. виникли перші держави, які засвідчили про своєрідний перехід людства від первісного суспільства до цивілізації. У межах держави склалась складна організаційно-управлінська система, яка здійснювала управління суспільством, виступала формою соціальної обумовленості поведінки людини. Відбувається процес поділу населення на різні соціально-класові угрупування, результатом якого стала заміна первіснообщинного ладу рабовласницьким типом держави і права. Рабовласницька соціально-економічна формація стала першою сходинкою на шляху поділу суспільства на два основні класи, вільних і рабів, хоча соціальний склад суспільства був набагато строкатішим.

Право відкрито закріплювало соціальну нерівність, що проявлялась як в приниженому становищі рабів, так і деяких категорій вільного населення.

29. Суспільний устрій ранньофеодальної держави франків

Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів.

У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно володіла землею, її члени були рівноправними вільними селянами-воїнами. Франки переймали прийоми римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення про римське право, набирали до себе на службу римських поселенців.

Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для худоби перебували у спільному користуванні общини.

За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали рабів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу.

Найважливіші життєві питання общини вирішували збори її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень.

31. Форми цивільного процесу в Римській рабовласницькій державі

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розглядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

Що ж відбувається в римському цивільному процесі на стадіях jus та judicium?

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов’язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, формулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судовому захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася одноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення — Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium — це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж переведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

32. Джерела та основні риси права Риму класичного періоду

Класичний період (III ст. до Р. X. — III ст.) — етап розквіту римського права, розвитку найважливіших інститутів, які врегульовували найважливіші суспільні відносини (власності, товарно-грошові, шлюбно-сімейні та ін.).

Головною рушійною силою розвитку права в класичний період були праці правників – попри те, перебували вони на службі в імператора чи ні, – у вигляді коментарів до едикту або звичаєвого права і зводів висновків з приводу реальних чи гіпотетичних справ. Класичні правники запровадили в римське право різноманітні термінологічні тонкощі, а до того ж зробили його занадто розгалуженим, і в середині ІІ століття юрист Гай, нікому не відомий учитель права, розробив для своїх учнів «інституціональну» систему. За системою Гая право було поділено на три розділи, що стосувалися відповідно осіб, речей та дій.

Категорія осіб пов’язувалася з нормами, які регулювали різні види відносин, розглядуваних у трьох аспектах: свободи (вільні громадяни і раби), громадянства (громадяни та іноземці) і становища в сім’ї (незалежні члени родини і ті, хто підвладен іншому).

Категорія речей прийняла на себе головний удар у цій класифікації. Вона включала що завгодно, якщо воно мало вартість у грошовому виразі. Гай визнавав і матеріальні, і нематеріальні речі. До останньої категорії він зараховував, по-перше, боргові зобов’язання у вигляді майна в руках кредитора, які були наслідками або угод, або порушень закону (цивільні правопорушення), по-друге, групи речей, які переходять повністю від однієї особи до іншої, такі як спадок померлого, що потрапляє до рук спадкоємців як певна цілісність.

До третьої категорії належали способи діяльності та визначені різновиди діяльності. Хоча ця схема не мала значного безпосереднього впливу, її залюбки сприйняли як структуру системи приватного права загалом, тож її вплив можна помітити й у сучасних кодексах цивільного права.

Класичний період римського права увінчався в ІІІ столітті появою величезних узагальнювальних коментарів Павла та Ульпіана, які тривалий час обіймали найвищі в імперії посади преторіанських префектів. Опісля того занепад стабільного управління унеможливив розвиток права.

33. «Салічна правда» — пам’ятка ранньофеодального права франків

Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксований перелік правових звичаїв. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника.

Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то “він має заплатити своїм життям”. Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене ненавмисно.

Основним покаранням був штраф, який визначався в солідах і динаріях (1 солід = 40 ден.). Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба становив 35 солідів. За вбивство напіввільного (лита) призначалась плата 100 солідів, вільного франка – 200, графа, королівського чиновника – 300 солідів. За вбивство графа при виконанні ним службових обов’язків вергельд потроювався.

Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка (гл. ХХХ).

Статті Салічної правди охороняли і захищали життя та гідність жінки. За викрадання чужої дружини належало платити штраф 200 солідів. Той, хто хапав вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто називав вільну жін-ку розпусницею – 45 солідів (гл. 20, 30 пар. 3).

35. Суспільний устрій Росії в період абсолютної монархії

На кінець XVІІ ст. у Росії розпочинає складатись абсолютна монархія.

Для абсолютної монархії характерна наявність сильного, розгалуженого професійного бюрократичного апарату, сильної постійної армії, ліквідація всіх станово-представницьких органів і установ. Усі ці ознаки були характерні і для російського абсолютизму. Але у російського абсолютизму були свої суттєві особливості:

– якщо абсолютна монархія в Європі складалась за умов розвитку капіталістичних відносин і відміни старих феодальних інститутів (особливо кріпосного права), то абсолютизм у Росії співпав з розвитком кріпосництва;

– якщо соціальною базою західноєвропейського абсолютизму був союз дворянства з містами (вільними, імперськими), то російський абсолютизм опирався, в основному, на кріпосницьке дворянство, службовий стан.

Встановлення абсолютної монархії в Росії супроводжувалось широкою експансією держави, її вторгненням в усі сфери суспільного, корпоративного і приватного життя. Експансіоністські прагнення виразились, перш за все, у прагненні до розширення своєї території і виходу до моря. Наступним напрямом стала політика подальшого закріпачення, яка прийняла найбільш жорстокі форми у XVІІ ст. Посилення ролі держави виявилось також у детальній регламентації прав і обов’язків окремих станів та соціальних груп. Поряд з цим відбувалась юридична консолідація правлячого класу, із різних феодальних прошарків склався стан дворянства.

Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають “поліцейською” не тільки тому, що в цей період була створена професійна поліція, але й тому, що держава прагнула втручатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли гасити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди тощо.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу се-лян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. по-чали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

36. Основні риси феодального права

Феодалізм — панівна за середньовіччя у Західній і частково у Центральній та Східній Європі суспільно-економічна система.

Політична система більшості європейських країн в середні віки будувалася за принципом васалітету — надання військовій знаті землі в обмін на службу. Центром феодальної ієрархії був король, який у середні віки був перш за все полководцем. З 9-го по 14-е століття найважливішою складовою війська були кінні лицарі. Спорадження лицаря, проте, вимагало чималих коштів. Король віддавав землю, відому під назвою феод або лен найвищому прошарку знаті, отримуючи від них лицарів. Ця найвища знать була васалами короля. Найвища знать, в свою чергу, роздавала землю лицарям, які здавали її в оренду селянам. Король був сюзереном щодо своїх васалів, королівські васали були сюзеренами щодо своїх лицарів.

Васали присягали на вірність своїм сюзеренам, проте діяло правило безпосереднього підпорядкування «васал мого васала — не мій васал».

37. Судова реформа в Росії 1864 року та її значення

Судова реформа 1864 року звичайно трактується в літературі як найбуржуазніша з усіх реформ того часу. Дослідники вважають її самою послідовною. Дійсно, у принципах, на яких побудована реформа, буржуазна ідеологія відбилася найбільше повно. В жодній іншій реформі цього немає, там охоронний момент, захист інтересів дворянства, царату виявляються зі всією повнотою. Звичайно, треба мати на увазі, що суд та правосуддя – це системи, із якими громадянин зіштовхується не повсякденно, він може прожити життя, жодного разу не побувавши в суді. У цьому значенні для підданних Російської імперії судова реформа була менш важлива, ніж інші. Водночас у суді зіштовхуються не стільки міжкласові, скільки внутрішньокласові відносини. Дворяни позиваються з дворянами, купці з купцями. Отже, усякого роду процесуальні гарантії важливі для всіх верств суспільства, у тому числі і для експлуататорської верхівки. Судова реформа торкнула інтересів усіх класів, усіх прошарків Російського суспільства.

Судова реформа, як і всі реформи 60-70-х років, була наслідком визначеної кризи російського товариства, у тому числі і так називаної кризи верхів, під яким розуміють звичайно усвідомлення панівним класом та правлячою верхівкою необхідності тих або інших змін.

38. Формування англійської конституційної монархії. «Хабес корпус акт» 1679 p.. «Білль про права»

Найважливішим результатом перевороту 1689 року стало утвердження в Англії буржуазної конституційної монархії. Причому слід мати на увазі, що своєрідною рисою Англії є відсутність конституції як єдиного документа. Англійська конституція — це сукупність конституційних актів і угод (прецедентів), у яких отримали закріплення основні конституційні принципи і положення, структура державного механізму тощо. У цьому відношенні виняткового значення набирають два конституційні акти англійського парламенту: Білль про права 1689 року і Акт про престолонаступництво 1701 року.

Білль про права визначив провідну роль парламенту в системі державних органів. У ньому було сказано: припиняти закони або виконання законів ко-ролівським повелінням без згоди парламенту незаконно; не можна робити ви-лучення законів королівським повелінням; стягання зборів на користь корони без згоди парламенту незаконно; набір або утримання постійного війська в мирний час інакше, як за згодою парламенту, суперечить законові. Крім цього документ стверджував, що вибори в парламент повинні бути вільними, що парламент скликатиметься досить часто, що проголошується свобода слова, дебатів і актів у парламенті, що звернення до короля з клопотанням є правом підданих, що не допускається ні вимагання надмірних податків, ні накладання надмірних штрафів або жорстоких і надзвичайних кар. І нарешті, було сказано, що принц Вільгельм Оранський і принцеса Марія по праву повинні бути «в силу законів королівства» королем і королевою Англії, а корона після Вільгельма Оранського повинна перейти до його спадкоємців.

Таким чином, ці конституційні акти визначили правовий статус парламенту і короля, а також сформулювали основні принципи буржуазної конституційної монархії в Англії:

1) парламентаризм — «парламент вище корони»,

2) парламент — єдиний законодавчий орган,

3) розділення влади,

4) незмінність суддів,

5) гарантії основних свобод у парламенті (свободи слова, дебатів, виборів тощо).

39. Соборне Уложення 1649 року. Злочини та покарання

Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один у одного горнотяглових селян.

У перших дев’яти розділах зафіксовані міри покарання за злочини проти церкви і царської влади. Передбачалося спалення на багатті, якщо критикувалися бог і церква. Піддавався страти людей, звинувачений у зраді та образі честі государя, а також бояр, воєвод. Оголюючи в присутності царя зброю карався відсіканням руки. Таким чином, у Соборному Укладенні захищала особистість государя, честь государева двору, захищалися православя, феодальний лад. Землеволодіння закріплювалося як привілей панівного феодального класу, обмежувалося церковне землеволодіння.

40. Утворення Московської централізованої держави (XIII— XV ст.).

Утворення Московської держави пов’язане із формуванням російської народності. Перша літописна згадка про Москву датується 1147 р.

У другій половині XІV ст. у північно-східній Русі посилилась тенденція до об’єднання земель. Центром об’єднання стало Московське князівство, яке виділилось із Володимира-Суздальського ще в XІІст.

Послаблення і розпад Золотої Орди, розвиток економічних міжкнязівських зв’язків і торгівлі, виникнення нових міст і укріплення становища дворянства відіграли роль об’єднуючих факторів. У Московському князівстві інтенсивно розвивалась система помістних відносин: дворяни одержували землю від великого князя за службу і на строк служби. Це ставило їх в залежність від князя і укріплювало його владу.

З XІІІ ст. Московські князі і церква розпочинають здійснювати широку колонізацію заволзьких територій, створюються нові монастирі, міста.

Відбувається об’єднання російських земель навколо нового центру – Москви, створюється централізований державний апарат.

Під час централізації відбувається перетворення всієї політичної системи. Замість великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава.

Централізація привела до суттєвих змін у державному апараті і державній ідеології. Великий князь став називатися царем за аналогією з ординським ханом чи візантійським імператором. Русь прийняла від Візантії атрибути православної держави, державну і релігійну символіку. У XV ст. митрополит на Русі став призначатися без згоди візантійського патріарха.

Посилення влади великого князя (царя) відбувалось паралельно з формуванням нової системи державного управління – приказно- воєводської. Для неї були характерні централізація і становість. Вищим органом влади стала Боярська дума, що складалась із світських і духовних феодалів. Це був аристократичний дорадчий орган.

До середини XVІ ст. остаточно склалась багатонаціональна російська держава. На вершині державної ієрархічної піраміди знаходилась царська влада, не обмежена ні політично, ні юридично. Цар видавав статути, укази, судебники. Він був вищим джерелом державної влади.

Формування державного апарату здійснювалось за принципом місництва, яке базувалось на критеріях знатності походження. До компетенції Думи відносилась участь у формуванні законодавства, в управлінні та судовій діяльності. Як верховний орган управління, Дума зливалась з приказами.

З XVІ ст. двірцево-вотчинна система управління трансформується в приказно-воєводську систему. Великі князі дають своїм боярам доручення “відати” тією чи іншою областю управління, тобто “приказувати”. Із цих доручень виникають спеціалізовані, галузеві органи управління – прикази, які стають монопольними органами центрального управління (Посольський, Помістний, Розбійний), що суміщають адміністративні і судові функції. Очолює приказ боярин, якому підпорядковані приказні дяки і писарі. На місцях знаходились спеціальні уповноважені. Поряд з галузевими приказами пізніше стали виникати територіальні, які завідували справами окремих регіонів.

41. Державна Дума Росії (формування, структура, компетенція) початку XX століття

Система джерел права в цей період поповнюється новими елементами – постановами Ради міністрів і думками Державної ради. Ці форми хоч і носили підзаконний характер, але мали обов’язкову силу для всіх виконавчих органів. З’являється велика кількість актів, які називаються “Тимчасові правила”. Виникаючи як надзвичайні, спрямовані на конкретну ситуацію, акти набували характеру законів. Визначення “Тимчасові” найбільш адекватно відображало направленість законотворчості в період реформ.

Поряд з постановами Рада міністрів видавала також положення, які мали статусний, правовстановлюючий характер і які часто визначали структуру і функції заново створених органів влади і управління.

В великій кількості видавались укази, як правило, направлені на проведення конкретних правових акцій і перетворень. При реформуванні системи державних органів або створенні нових приймались акти, що мали назви установ. В назвах найбільш фундаментальних актів використовується термін “закон”.

Кодифікаційна робота проводилась цілим рядом установ: особливим відділенням державної канцелярії (по виданню Зводу Законів), департаментами Сенату, Державною радою і Державною думою, Радою міністрів і окремими міністерствами і управліннями. Керівництво цією роботою здійснював Сенат, поряд з яким було створено Юридичну нараду, яка керувала всією кодифікаційною діяльністю.

Як загальне правило поведінки для всіх громадян закон в даний період стає головним джерелом права. Закон повинен був виражати загальну волю трьох суб’єктів, яким належала сумісна влада, — Державної думи, Державної ради і імператора (указ міг видати тільки монарх).

42. Етапи розвитку феодальних держав Західної Європи. Загальна характеристика

Феодальне суспільство як у Західній, так і в Східній Європі, а також і в країнах інших континентів пройшло в своєму розвитку три основні стадії, або періоди, — раннього, розвинутого та пізнього феодалізму. Проте, питання про періодизацію доби середньовіччя на загальносвітовому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європи та Азії не був одночасним. Раніше за інших країн феодальні відносини, на думку багатьох дослідників, склались у Китаї; в Європі їх формування датується V—VІІ ст. н. е. Різними є для різних країн і хронологічні рубежі, що відділяють період раннього середньовіччя від періоду його розквіту та входження у завершальну стадію. Етапи феодалізму в цілому для країн Західної Європи визначаються з V до середини XVII ст., від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції. При цьому доба раннього феодалізму тривала з V до Х ст. включно; розквіту феодалізму — з XI по XV ст.; завершальна стадія, розклад феодального суспільства — з XV ст. до середини XVII ст.

Якщо в Італії та Франції феодалізм складався на основі синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, то в Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся через розпад родоплемінного ладу, обминаючи рабовласницьку формацію.

43. Особливості англійського та німецького абсолютизму

Aбcoлютнa мoнapxія в Aнглії зaxищaлa інтepecи двopянcтвa. Te, щo aнглійcькі кopoлі бopoлиcя із зaлишкaми фeoдaльнoї poздpoблeнocті, cтвopювaли цeнтpaлізoвaнy дepжaвy, відпoвідaлo інтepecaм бypжyaзії, щo poзвивaлacь. Їй пoтpібнa бyлa cильнa кopoлівcькa влaдa для забeзпeчення ceбe від peцидивів фeoдaльнoї анархії і пpидyшeння виcтyпів ceлян і peміcників, щo мacoвo poзopювалиcь y пepіoд пepвіcнoгo нaгpoмaджeння кaпітaлy. Зa Tюдopів цe бyлo пpичинoю тoгo, щo бaгaті cтaни гpyпyвaлиcь нaвкoлo кopoни.

Пopівнянo з aбcoлютистcькими мoнapxіями кoнтинeнтaльниx дepжaв aнглійcький aбcoлютизм мaв нeзaвepшeний xapaктep. Цe виявлялocь y збepeжeнні cтaнoвo-пpeдcтaвницькoгo opгaнy y вигляді пapлaмeнтy тa міcцeвoгo caмoвpядyвaння. B Aнглії нe бyлo пocтійнoї apмії і poзгaлyжeнoгo бюpoкpaтичнoгo aпapaтy. Ocтpівнe пoлoжeння Aнглії нa тoй чac cпpиялo дocтaтньoмy зaxиcтy від нaпaдy ззoвні.

У XVІІ ст. в Німеччині у князівствах панував абсолютизм, який відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу.

Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій території імперії, а в межах окремих князівств.

Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції, перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії князям.

У другій половині XVІІ ст. найбільшими абсолютиськими державами були Прусcія і Австрія, які суттєво відрізнялись одна від одної: Пруссія була переважно протестантською країною, а Австрія – католицькою. Хоча прусська дер-жава складалась із декількох окремих держав, її населення було німецьким або онімеченим, тоді як Австрія складалась із земель, заселених різними національностями. Між обома країнами існував постійний антагонізм, особливо в питанні про те, кому повинна належати керівна роль у Німеччині.

Австрія була менш централізованою державою. Спроби представників династії Габсбургів подолали сепаратизм, роздробленість князівств тривалий час залишались марними. Позначались суперечності між австрійським, угорським і чеським дворянством. При імператорі діяли такі установи: державна рада, королівська канцелярія, військова рада, комерцколегія.

Спроби знищити самостійність провінційних сеймів і ландтагів не дали бажаних результатів. Королівська влада не могла нав’язати провінціям своїх чиновників і була змушена призначати тих, кого рекомендувала місцева знать.

44. Виникнення станово-представницької монархії в Росії

У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Московського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професійних чиновників, пов’язаних з приказами.

Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVІ ст. до середини XVІІ ст. Їх скликання оголошувалось царською грамотою. У склад Собору входили Боярська дума, “Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів.

Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.

Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Питання обговорювались по станах, але приймались усім складом Собору.

Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових.

Станово-представницькими органами на місцях у середині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих органів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні самоуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілувальників і дяків.

Діяльність земських і губних хат контролювалась різними галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом.

Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот.

Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування.

Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розрядний, Помістний і Ямський прикази.

Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ.

До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приставів і прикажчиків.

45. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта

Після повернення з Єгипту до Франції (серпень 1799), Наполеон при підтримці промислової буржуазії здійснив 10-11.11.1799 (18 брюмера VIII року) державний переворот, який встановив режим консульства.

У внутрішній політиці проводив заходи спрямовані на зміцненя французької держави. Ліквідувавши самоуправління, запровадив систему префектів, мерів та їх підлеглих, які призначалися зверху. В економічній політиці сприяв розвиткові промисловості та торгівлі. За особистою участю Наполеона були розроблені цивільний (1804), торговельний (1807) і кримінальний (1810) кодекси.

В зовнішній політиці Наполеон прагнув забезпечити військово-політичну і економічну гегемонію Франції в Європі, здобути перемогу в боротьбі з Великобританією за світове торгівельне і колоніальне панування. В ході воєн з антифранцузькими коаліціями держав (в різні періоди в коаліціях брали участь Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія, Швеція) французька армія під командуванням Наполеона здобула перемоги під Маренго (1800), Аустерліцом (1805), Єною (1806), Ваграмом (1809), внаслідок яких територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю Західну і Центральну Європу.

46. Білль про права 1791 року. Перший цикл конституційних поправок Сполучених Штатів Америки

Штати вимагали включити розділ про громадянські права і свободи, закріпити принцип, за яким, штати зберігали суверенітет у тих межах, у яких його не було передано федерації. Тому конгрес 1789 року прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права». Поправка перша проголошувала, що конгрес не має права видавати закони, які обмежували б свободу совісті, «свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями». Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, було сказано в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмеженню». У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь-якого будинку без згоди його власника (поправка третя). Поправка четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів та власності «від необґрунтованих обшуків чи затримань». Ордери на обшук чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою.

Особливе значення мала поправка п’ята, яка забезпечувала охорону особи і приватної власності. Ніхто не повинен притягатися до відповідальності за тяжкий чи інший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розширеною колегією присяжних. Ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин, було сказано в цій поправці, нікого не повинні притягувати свідчити проти самого себе, ніхто не повинен бути позбавлений життя свободи чи власності без належного судового розгляду, «ніякої приватної власності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкодування».

Білль про права надавав громадянам право «на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних» у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й дали очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захисту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права (поправка сьома). Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання». При цьому перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у Біллі про права як вичерпний або «як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом» (поправка дев’ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята). Білль про права органічно ввійшов у конституцію 1787 року, яка відобразила таким чином дві тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання революції, з одного боку, і активну діяльність народних мас завдяки яким було здобуто перемогу у війні за незалежність,- з другого. Так у запеклій боротьбі лише після прийняття Білля про права у 1791 році була остаточно ратифікована конституція США. Однак офіційною датою прийняття конституції вважається 17 вересня 1787 року.

47. Державний лад Франкського королівства

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. — 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті).

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і особистим королівським майном, загальнодержавні питання розглядались як особисті справи королівського дому. А тому міністеріали фактично очолили державне управління і суд. Поступово вони стають власниками великих латифундій.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

– майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;

– пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;

– тезаурарій – королівський скарбник;

– маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;

– архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

48. Причини, особливості та етапи буржуазної революції у Франції (1789- 1794 pp.).

Причинами революції були:

конфлікт між новими продуктивними силами та феодальними виробничими відносинами (зміцніла буржуазія вже не хотіла миритися з феодально-абсолютистським ладом, не потребувала опіки з боку держави);
більшість населення (селянство, міські низи) через численні податки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Загальне незадоволення викликала юридична нерівність і станові привілеї (дворянство і духовенство були звільнені від сплати основної маси податків.

Лише дворянство могло займати адміністративні та судові посади);

загальна криза французького абсолютизму: щорічний дефіцит у королівській скарбниці перевищив 80 000 000 ліврів, а державний борг досяг 4 500 000 000 ліврів, постійно збільшувалися податки, знецінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі гроші на утримання двору, ведення війн та інші потреби;
ідеологія французького Просвітництва (погляди Ф. Вольтера, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та ін., які піддавали жорстокій критиці «старий порядок» і заявляли про соціальні та політичні претензії непривілейованоїчастини населення Франції»).

У 1788—1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства в містах (Ренне, Греноблі, Безансоні тощо). Монархія, що виявилася нездатною старими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787 р. були скликані нотаблі (збори призначених представників трьох станів), а потім засідання Генеральних штатів, куди було обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатів від третього стану (переважно великої буржуазії). Дворянство, духовенство та король обстоювали станове голосування (кожний стан — один голос), сподіваючись у такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів. Третій стан відхилив цей принцип (пропонував поіменне голосування) та 17 червня 1789 р. проголосив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня — Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. 13 липня 1789р. спалахнуло збройне повстання в Парижі. 14 липня повстанці штурмом взяли королівську фортецю — в’язницю Кастилію. Ця подія врятувала Установчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції.

В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи:

1) 14липня 1789р. — 10 серпня 1792р. — перетворення Франції на конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуазія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах;

2) 10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р. — утвердження республіки, проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувала торговельно-промислова буржуазія;

3) 2 червня 1793 р. — 27 липня 1794 р. — диктатура якобінців, завершується ліквідація феодальної системи, встановлюються капіталістичні відносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація.

49. «Кароліна» — пам’ятка права феодальної Німеччини

Важливий внесок у створення загально-німецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V («Кароліни»).

Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.

До загальних понять карного права, відомих «Кароліні», можна віднести намір і необережність, обставини, що виключають, зм’якшують й обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були досить чітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань.

50. Протекторат Кромвеля. «Знаряддя управління» 1653 року

Розгін О. Кромвелем 20 квітня 1653 р. Парламенту, що не підтримав його програму, означав початок встановлення в країні військової диктатури. Новий державний лад був юридичне закріплений 16 грудня 1653 р. своєрідною Конституцією під назвою «Знаряддя управління», котру розробила група офіцерів під керівництвом генерала Ламберта. Згідно з цією Конституцією, вища законодавча влада в країні зосереджувалася в руках лорда-протектора та Парламенту. Лорд-протектор наділявся широкими повноваженнями: очолював збройні сили, укладав міжнародні договори, призначав вищих посадових осіб, здійснював судові й адміністративні функції, видавав укази та ін. Він мав обиратися на певний строк, але для О. Кромвеля було зроблено виняток — оголошувався «довічним лордом-протектором вільної держави Англії, Шотландії, Ірландії і володінь, які їм належать». Парламент був однопалатним (400 депутатів від Англії і по 30 -від Шотландії та Ірландії), повинен був обиратися кожні три роки (високий майновий ценз для виборців -200 фунтів стерлінгів) і збирався за указом лорда-протектора. О. Кромвель розігнав перший (діяв

3 вересня 1654р. до 22 січня 1655р.) та другий (17 вересня 1656р.-

4 лютого 1658 р.) Парламенти протекторату, котрі хоч і були обрані вже зі встановленням високого цензу, але виявилися непокірними режимові О. Кромвеля.

Виконавчу владу лорд-протектор повинен був здійснювати спільно з Державною радою, кількісний склад якої міг коливатися від 13 до 21. Призначення членів Державної ради значною мірою залежало від волі лорда-протектора.

Оскільки протекторат не мав значної підтримки в суспільстві, то він змушений був зберігати в розмірах воєнного часу армію, що була його основним опертям. Усе це вимагало значних витрат, збереження старих і запровадження нових податків. Результатом такої політики було загальне незадоволення, що постійно зростало. Задля зміцнення своєї влади О. Кромвель установлює неприховану військову диктатуру. У 1655 р. запроваджується особлива система місцевого управління — країна поділяється на 11 військових адміністративних округів на чолі з генерал-майорами, що, фактично, були протекторами в мініатюрі (командували міліцією округу, контролювали оподаткування, здійснювали нагляд за моральністю тощо).

51. Селянська реформа 1861 року в Російській імперії та її особливості

Селянська реформа 1861 року — система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.

19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про відміну кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 міліонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов’язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і повинності тут були менші.

Наслідки реформи:

Соціальна диференціація селян.
Збереження поміщицького землеволодіння.
Тимчасово зобов’язаний стан.
Викупна операція
Зниження купівельної спроможності селян.
Обмеження самоврядування і правового статусу селян.

Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів — від 1 до З десятин на душу.

52. Конституція РСФСР 1918 року. Розробка, прийняття та загальна характеристика

В Конституції РРФСР 1918 року законодавчо закріплювалось, що найвищим органом влади республіки є Всеросійський з’їзд Рад, а в період між з’їздами — Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК), який був найвищим законодавчим, розпорядчим і контролюючим органом державної влади.

ВЦВК обирався з’їздом Рад і був у своїй діяльності підпорядкований і підзвітний йому.

Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет спрямовував роботу всього державного апарату, забезпечуючи єдність і цілеспрямованість дії усіх ланок апарату управління, передусім з питань законодавства і керівництва окремими галузями господарського і соціально-культурного життя. Крім того, він здійснював нагляд за додержанням Конституції та інших державно-правових актів.

Органом загального державного управління, за Конституцією РРФСР 1918 року, була Рада Народних Комісарів. Вона здійснювала повсякденне оперативне керівництво окремими галузями державного управління, вживала заходів, необхідних для правильного і своєчасного вирішення питань господарського і соціально-культурного будівництва. Рада Народних Комісарів в процесі своєї діяльності мала право видавати, відповідно до вимог соціалістичної законності, декрети, розпорядження та інструкції.

53. Цивільний кодекс Франції 1804 року

Французький цивільний кодекс (ФЦК) набрав чинності в 1804 р. і містить багато положень римського права. Разом з тим у ньому було відображено ідеї Великої французької революції 1789 р. ФЦК має значення не лише для Франції, а й для інших країн, зокрема Іспанії, Португалії, Італії, Бельгії, які побудували своє цивільне законодавство за французьким зразком. Наприклад, поширенню ФЦК у Бельгії сприяла передача її території Франції, яку здійснила Австрія згідно з Кампоформійським миром у 1797 р. Цей кодекс набув чинності в 1804 р. і продовжував діяти після проголошення незалежності Бельгії в 1830 р. Однак у результаті численних змін у наші дні він не набув самостійного значення у вигляді ЦК Бельгії.

55. Суспільний лад Московії періоду станово-представницької монархії (серед XVI-XVII ст.)

У XVІ ст. московська держава приєднує до себе нові і нові землі. Відбувається подальше юридичне оформлення станів (обов’язків і привілей). Правлячий клас чітко ділиться на феодальну аристократію – бояр і дворян. Економічною базою першої групи були вотчинні землеволодіння, другої – помістне землеволодіння. Вотчина була спадковою владою, помістя давалось на строк і при умові служби.

У середині XVІ ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину з помістям. Встановлювався єдиний порядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних угідь залежно від їх виду (вотчина чи помістя) власники зобов’язувались встановлювати однакове число екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на обидва феодальні стани – боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: дається дозвіл на обмін помістя на вотчину, передачу в придане, на спадкування. З XVІІ ст. помістя царським указом могли перетворюватись у вотчини.

Консолідація феодального стану супроводжувалась закріпленням його привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населен-ня в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Скла-лась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгували за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались у корпорації, користувались привілеями. Виконуючи фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власністю державної казни, і у повному об’ємі несли державне “тягло”, що накладалось на міську общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного “тягла” і називалась “білими слободами”. З 1550 р. розпочинається полі-тика скорочення “білих слобод”, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських людей у “білі слободи”.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

56. Кримінальне право Англії періоду абсолютизму

Фeoдaльнe кpимінaльнe пpaвo під злoчинoм poзyмілo зpaдy вacaлa cвoємy ceньйopy, якoмy він дaвaв клятвy віpнocті. Пoняття “зpaдa” oxoплювaлo і нeпoкopy, і oпіp ceньйopy з бoкy підвлaдниx йoмy ocіб. Звичaйнo цe пpизвoдилo дo втpaти вacaлoм дepжaння. Пoтім цeй тepмін пoшиpивcя нa вcі тяжкі злoчини, які з чacів Kлapeдoнcькoгo й Hopгeмптoнcькoгo aзиcів poзглядaлиcь виключнo кopoлівcькими cyдaми: тaємнe вбивcтвo, poзбій, підпaл, фaльшивoмoнeтництвo тa ін.

У XІV cт. з фeлoнії виділивcя нoвий дeлікт – влacнe зpaдa, якa, в cвoю чepгy, пoділялacь нa виcoкy й мaлy. Пoняття виcoкoї зpaди бyлo вcтaнoвлeнe зaкoнoм y 1352 p. і пoділялocь нa cім видів: зpaдa кopoлю, пoвcтaння пpoти ньoгo, зaдyм пoзбaвити життя мoнapxa, кopoлeвy aбo cпaдкoємця престoлy, пocягaння нa тілecнy нeдoтopкaніcть ocтaнніx, cпpoбa пoзбaвити їx cвoбoди, підpoбкa кopoлівcькoї пeчaтки, вбивcтвo кaнцлepa aбo кopoннoгo cyдді.

Фeoдaльнe пpaвo пepeдбaчaлo, щo дepжaвa cклaдaєтьcя з мoнapxa, йoгo cім’ї і піддaниx. Toмy дeлікти пpoти кopoля тa йoгo близькиx poзглядaли як ocoбливo тяжкі дepжaвні злoчини. У 1416 p. дo виcoкoї зpaди бyлo віднeceнo тaкoж фaльшивoмoнeтництвo.

Зa тaкі злoчини пеpeдбaчaлиcь нaдзвичaйнo жopcтoкі пoкapaння (нaпpиклaд, кoлecyвaння). Пopяд із зacyджeними відпoвідaльніcть нecли й їxні діти. Bвaжaли, щo дepжaвний злoчинeць пepeдaє “зіпcoвaнy кpoв, тoмy діти пoвинні нecти відпoвідaльніcть зa злoчини бaтьків”.

Пoняття “мaлoї зpaди” пepeдбaчaлo злoчиннe пoзбaвлeння життя людини, вчинeнe ocoбoю, якa пoвиннa бyлa кopитиcь йoмy (нaпpиклaд, yбивcтвo дpyжинoю чoлoвікa, cлyгoю – гocпoдapя).

Meнш тяжкі кpимінaльні дeлікти (міcдимінop) нaлeжaли дo тpeтьoгo pізнoвидy злoчинів. Іcтopичнo вoни бepyть пoчaтoк від цивільниx пpaвoпopyшeнь. Mіcдимінopaми бyли лжecвідчeння, фальсифікація, кpaдіжкa нa cyмy мeншe 12 пeнcів та інші.

Kpимінaльнe пpaвo пepeдбaчaлo cyвopі пoкapaння, мeтoю якиx бyлo зaлякyвaння. Дyжe бaгaтo злoчинів кapaлиcь cтpaтoю: cпaлювaння, здиpaння шкіpи, кoлecyвaння, відтинaння чacтин тілa тa ін. Taк, зa дeякі злoчини виcoкoї зpaди жінoк піддaвaли cпaлювaнню, a чoлoвіків – чeтвepтyвaнню. У 1401 p. пapлaмeнт ycтaнoвив для єретиків cтpaтy через cпaлювaння нa вoгнищі.

57. Кримінальний процес за «Кароліною» 1532 року

У 1532 р. Рейхстаг прийняв загальнонімецьке Кримінальне та кримінально-процесуальне уложення (кодекс) — «Кароліну». Його назва походить від імені імператора Карпа V (1500-1558). Це Уложення мало яскраво класовий феодальний характер і було спрямоване на залякування простого люду та жорстоке придушення будь-яких виступів проти феодального ладу. За більшість злочинів як основний вид покарання передбачалася смертна кара, що могла бути простою (відсікання голови мечем або повішання) та кваліфікованою (спалення, утеплення, четвертування, колесування, поховання заживо). Були передбачені також членоушкоджувальні, болючі та ганебні покарання. Основними видами злочину проголошувалися: злочини проти релігії, держави, власності, особи, моральності, порядку управління, торгівлі тощо. Замість змагального запроваджувався слідчий (інквізиційний) процес, який поділявся на дві стадії — розслідування (збирання інформації про злочин і злочинця, доказів винності підозрюваного) та судовий розгляд (проходив у закритому засіданні). Якщо обвинувачуваний не визнавав своєї провини, то його могли піддати катуванню.

58. Передумови, особливості та основні етапи англійської буржуазної революції

На початку XVII ст. Англія була типовою аграрною країною. 4/5 від 5 000 000 осіб з її населення проживало в селі. Та капіталістичні відносини в цій країні розвивалися значно інтенсивніше, ніж в інших європейських країнах (окрім Нідерландів). Відбувалося накопичення капіталу в промисловості й торгівлі. Однак розвиток капіталу в Англії стримувався: свавіллям у процесі встановлення та збирання податків; свавіллям судової влади, що перебувала в повній залежності від короля; терором і позасудовими розправами «Зоряної палати» й «Високої комісії»»; королівською монополією, що обмежувала свободу торгівлі й урядовими регламентаціями розвитку промисловості; релігійною політикою абсолютизму, що викликала загальне обурення. Отож в Англії складаються об’єктивні (економічні) та суб’єктивні (інтереси буржуазії) передумови до революції, яка розпочалася в середині XVII ст. Вона мала свої особливості:

революція розпочалася та відбувалася під релігійним стягом. Роль бойової теорії повстанців відіграла ідеологія пуританізму (від англ., лат. — чистота), гаслами якої були реформи панівної англіканської церкви, очищення її від католицизму, створення своєї общини на чолі з пресвітерами, відновлення давніх вольностей. Під час революції пуритани розділилися на три прошарки (напрямки): пресвітеріани (від грецьк.— старійшин, старійшина; відстоювали інтереси та погляди великої буржуазії: заводчиків, фабрикантів, купців, банкірів), які прагнули встановити в країні парламентську монархію; індепенденти (від англ. — незалежні; представники середньої буржуазії, середнього й дрібного дворянства, заможного селянства, дрібних торговців, ремісників) — погоджувалися з ідеєю конституційної монархії (але припускали можливість встановлення республіки) та вимагали, щоби за вільною людиною були визначені права на свободу слова, совісті, друку та ін.; певеллери (від англ.— урівнювачі; представники від ремісників і вільних селян) — вимагали ліквідації монархічної влади та встановлення демократичної республіки з однопалатним парламентом і загальним виборчим правом;
проти абсолютизму англійська буржуазія виступила в союзі з новим дворянством (джентрі), а не з народом;
консервативний характер англійської революції, що пояснюється тривалим союзом між буржуазією та більшою частиною великих землевласників.

Основне завдання, що стояло перед англійською революцією, -це ліквідація феодальної влади та встановлення буржуазного панування, забезпечення переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. У своєму розвиткові вона пройшла такі чотири етапи:

1) конституційний (1640—1642 рр.);

2) Перша громадянська війна ( 1642—1646 рр.);

3) боротьба за поглиблення демократичного змісту революції (1646-1649 рр.);

4) індепендентська республіка (1649-1653 рр.).

60. Земська та міська реформи в Росії у другій половині XIX століття

Міське управління в дореформенний період будувалось в повній відповідності з системою кріпосницького господарювання . Центральною фігурою в управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував в своїх руках економічну , адміністративно-судову і політичну владу над своїми селянами .

На губернському рівні головною особою в системі місцевого управління був губернатор . Наказом 1837р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими адміністративними, господарськими і ін.

Слідуюче місце після губернатора займав губернський керівник дворянства, який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські і інші функції. Повітовий керівник дворянства очолював апарат повітових чиновників.

Дореформена система місцевого управління виражала переважно інтереси дворянсько поміщицького класу.

Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебудови системи місцевого управління. Під час цієї реформи уряд намагався створити необхідні умови для збереження влади в руках дворян — поміщиків. В березні 1863р. спеціально створена комісія підготувала остаточні проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них.

Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи проектувалися як місцеві і громадські , які не мали своїх виконавчих органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний апарат держави.

Держава повинна була здійснювати жорстокий контроль за діяльністю земств. Губернатор в семиденний строк міг накласти вето на будь-яке розпорядження земського органу, для міністерства внутрішніх справ цей строк був значно збільшений .

1січня 1864р. було затверджено “Положення про губернські і повітові земські установи “. На них покладалось : завідування капіталами ,майном і грошима земства ; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і промисловості ;санітарні заходи ,участь в господарських відносинах в галузі охорони здоров’я і освіти.

Законом передбачалось створення трьох виборчих курій:

— курії повітових землевласників , яка складалась переважно з дворян-поміщиків, для участі в якій вимагався високий майновий ценз. Повітові землевласники з меншим цензом брали участь у виборах через уповноважених;

— міської курії, учасники якої повинні були мати купецьке свідоцтво або підприємство певного розміру ;

— сільської курії, в якій не був встановлений майновий ценз, але була введена система трьохступінчатих виборів: селяни, зібравшись на волосні збори, посилали своїх виборщиків на збори, які обирали земських гласних.

Земські збори і земська управа (виконавчий орган, який складався з голови і двох членів) обирались на три роки. Губернські земські збори обирались членами повітових зборів. Голова повітової управи затверджувався на посаді губернатором, голова губернської управи –міністром внутрішніх справ.

16 липня 1870р. було затверджено “Міське положення” ,яке закріпило систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і міську думу з міською управою – виконавчим органом. Думу і управу очолювала одна особа – міський голова, який затверджувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ.

Всі міські виборці у відповідності з майновим (податним) цензом поділялись на три групи, кожна з яких вибирала третину гласних в міську думу. Брати участь у виборах мали право особи ,які досягли 25-літнього віку, володіли нерухомим майном, промисловими чи торгівельними підприємствами, а також ті, які займались дрібною торгівлею. Не допускались до участі в виборах особи які були раніше засуджені, зняті з займаної посади, позбавлені духовного сану, а також ті що знаходились під слідством. Юридичні особи і жінки брали участь у виборах через представників . Голосування було таємним.

Дума і управа обирались на чотири роки ,половина складу управи повинна була переобиратись через кожні два роки. Міський голова міг призупинити рішення управи. Розбіжності між думою і управою вирішував губернатор.

Встановлювалась максимальна кількість осіб нехристиянського віросповідання , які допускались в склад управи – не більше однієї третини. Міським головою не могла бути особа єврейської національності.

В компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил про завідування міським майном, про набуття нерухомого майна в місті, про позики .

Як і земські органи, органи міського самоуправління в значній мірі залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ. Разом з тим створення нових органів самоуправління сприяло становленню громадсько-політичного і культурного життя, допомагало торгівельно-промисловому розвитку російських міст.

61. Основні принципи Конституції США 1787 року

Статті Конституції США містять чіткі формулювання, що виключає можливість трактувати їх по різному. Як наголошував голова Верховного Суду США Дж. Маршалл, протягом 200 років Конституція США «…спрямовувала розвиток урядових інституцій, створюючи засади для політичної стабільності, індивідуальної свободи, економічного зростання й суспільного прогресу»

За Конституцією 1787 року «… повноваження законодавчої влади надаються Конгресові Сполучених Штатів, який складається з Сенату й Палати представників»1. Обидві палати дістали рівні права в тому, що стосується законодавчої ініціативи і прийняття законів. У компетенцію Конгресу увійшли наступні питання (ст. 1, разд.8): встановлення і стягування мита, податків, акцизних зборів; турбота про загальний добробут і спільну оборону США; одноманітність податків, податей і акцизних зборів на всій території США; одержання позик від імені держави; питання зовнішньої торгівлі; одноманітне тлумачення законів на всій території федерації; карбування монети; поштова служба; заснування судів, підлеглих Верховному суду; оголошення війни; набір і утримання армії; придушення виступів, що порушують встановлений законом порядок, і ін. Крім того, до повноважень Конгресу увійшли затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів, підписаних президентом, призначення на найважливіші державні пости.

Головою виконавчої влади США є президент. Конституція об’єднала в його особі главу держави і уряду. Йому ж ввірялося верховне командування Збройними Силами. Як глава держави, президент репрезентує Сполучені Штати на міжнародній арені, підписує міжнародні угоди, здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою держави.

Урегулювання відносин між штатами, як суб’єктами федерації, з одного боку, і центральною владою — з іншого, виявилося навряд чи не найважчою справою Конституції. Розвиваючись спочатку як англійські колонії, потім як незалежні держави і, нарешті, як члени конфедерації, кожний штат мав свої особливості державного устрою, тільки йому властиві традиції. Неоднорідні були штати по соціальному і расовому складу населення.

62. Кримінальний (1810 рік) кодекс Франції

Кримінальний кодекс Франції, затверджений в 1810 році, структурно складається з: Загальної частини, яка включає попередні положення, і 2 книги, присвячені загальним питанням покарань, їх видам, кримінальній відповідальності; 3-я і 4-я книги представляють собою особливу частину кодексу. У них міститься перелік злочинних діянь.

Кодекс встановлює традиційну класифікацію злочинних діянь: — Злочини — найбільш тяжкі злочинні діяння; — Проступки. — Поліцейські порушення. Провівши аналіз норм Кодексу 1810 року, слід сказати, що він так само як і попередній (Кодекс 1791года) увів жорстокі покарання за щонайменше зазіхання на приватну власність і за злочини проти існуючого державного ладу. При цьому нехтували проголошеним революцією принципом: пропорційності покарання тяжкості скоєного злочину.

Болісними і ганебними покараннями були: — Смертна кара (шляхом відсікання голови); — Каторжні роботи довічні і термінові; — Депортація (посилання за межі імперії); — Лікарня для психічно хворих. У деяких випадках одночасно з застосуванням одного з зазначених покарань допускалося таврування.

До ганебних покарань відносилися: — Виставляння біля ганебного стовпа в нашийнику; — Вигнання; — Цивільна деградація (полягала в позбавлення виборчих прав і заборону займати посади). Серед виправних покарань Кодекс називає: — Термінове тюремне ув’язнення у виправному закладі; — Тимчасове позбавлення деяких прав — політичних, громадянських або сімейних, — Штраф. Публічне здійснення жорстоких покарань свідчить про те, що основною метою покарань як і раніше залишалося залякування. Книга друга КК встановлює підстави відповідальності та звільнення від відповідальності (божевілля і примушення до скоєння злочину силою). Детально описуються різні форми співучасті: підбурювання, пособництво. Право амністії й помилування розглядалося через призму «права реабілітації за законом». Право помилування, як «реабілітація за свавіллям» було скасовано, оскільки надто свіжими були спогади про королівські «листи про помилування». Зловживання цим правом створило атмосферу безкарності аристократичної верхівки й привілейованих класів. Збережено було лише право на амністію, що належало Установчим зборам й застосовувалось у вигляді «права на реабілітацію». За соціальним змістом й правовими наслідками «право на реабілітацію» відповідає, на мій погляд, сучасному інституту дострокового зняття судимості. Якщо відкинути зовнішню театральність й пишномовність цього дійства, то проглядаються паростки заохочення у вигляді благопристойної поведінки особи після відбуття покарання, прощення з боку держави його злочину у вигляді публічного акту й усунення всіх без винятку правообмежень, що були пов’язані із вчиненим злочином. М. Ісаєв таким чином наводить цю історичну процедуру: «Засуджений повинен прожити на теренах муніципалітету не менше двох років, щоб здобути право порушувати клопотання про реабілітацію.

63. Право Росії за «Артикулами військовими…»

Перша петровська (Петра І) систематизація кримінально-правових норм була зроблена в 1715 р. при створенні «Артикула військового».

Військові артикули складаються з двадцяти чотирьох глав і двохсот дев’яти статей і включені як Частина друга у Військовий статут.

Юридична техніка цього кодексу досить висока: законодавець уперше прагне використовувати найбільш ємні й абстрактні юридичні формулювання і відходить від традиційної для російського права казуальної системи.

Законодавець звертав увагу на ступінь випадковості — грань між необережним і випадковим злочинами була дуже тонкою. Виділивши суб’єктивну сторону злочину, законодавець усе-таки не відмовлявся від принципу об’єктивного зобов’язання: нерідко необережні дії каралися так само, як і навмисні: для суду був важливий результат дії, а не його мотив. Разом зі злочинцем несли відповідальність особи, що не робили злочини, — його родичі. Відповідальність знімалася чи зм’якшувалася в залежності від об’єктивних обставин. До пом’якшувальних обставин закон відносив стан афекту, малолітство злочинця, «незвичку до служби» і службова запопадливість, у запалі якої був скоєний злочин.

Характерно, що до обтяжуючих обставин закон уперше став відносити стан сп’яніння, що колись завжди було обставиною, що зм’якшує провину. Законодавець уводив поняття крайньої необхідності (наприклад, крадіжка від голоду) і необхідної оборони. У ряді випадків законодавець передбачав покарання за один тільки намір (у державних злочинах).

64. Звід законів Російської імперії. Загальна характеристика

Звід законів Російської імперії — систематизований збірник різних законів царської Росії, розміщених у тематичному порядку. Складений 1826—30 як витяг з «Повного зібрання законів», звід почав діяти з 1(13).І 1835 (перше видання 1832, наступні — 1842, 1857). Після 1857 повністю не перевидавався, виходили тільки окремі томи. Звід складався з 42 тис. статей, об’єднаних у 8 розрядів і вміщених у 15 томах. У 1892, після судової реформи 1864, окремим, 16-м томом вийшли «Судові статути». В 1—3-му томах Зводу містяться осн. закони, держ. і губ. установлення тощо; в 4-му — статути про рекрутські та земські повинності; в 5—8 му — статути про податки, мита, шинковий збір та ін., в 9-му — закони про стани та їхні права; в 10 му — закони цивільні та межові; в 12-му—статути кредитних установ, торгові, постанови про фабричну, заводську і ремісничу пром-сть тощо; в 13—14-му — статути благочиння (лікарський, про паспорти та втікачів, про утримання під вартою та ін.) і в 15-му — кримінальні закони. Звід був в основному збірником норм феод.-кріпосницького права, спрямованих на збереження, захист і зміцнення самодержавства. На Україні Звід набув чинності з 1835 лише в тій його частині, яка регулювала держ. і адм.-правові відносини; 1840 на Лівобережну, а 1842 — на Правобережну Україну поширено чинність Зводу і в частині цивільного та кримінального права. Звід діяв до перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції.

65. Державний устрій Російської імперії (XVIII ст. — перша половина XIX століття)

У 1725-62 у Росії точилася політична боротьба між дворянськими угрупованнями, що супроводжувалася «палацовими» переворотами. Наслідком одного з них було встановлення під час правління племінниці Петра І Анни Іоановни (1730—40) біронівщини (від імені фаворита Анни Іванівни, курляндського дворянина Е. Й. Бірона) — режиму шпигунства, доносів і переслідувань незадоволених. За правління Єлизавети Петрівни (1741-61), Катерини II (1762-96) і Павла І (1796—1801) у Росії стали з’являтися елементи індустріального розвитку, що засвідчив ріст товарно-грошових відносин, виникнення мануфактур із використанням вільнонайманої праці тощо. У той же час відбувалося подальше зміцнення позицій дворянства, станові привілеї якого найбільш повно були викладені у «Жалуваній грамоті дворянству» (1785).

Свого апогею досягла система кріпосництва, яку поширено і на землі Лівобережної України (1783), а невдовзі — Південної України (1796). В тогочасних джерелах кріпосництво обгрунтовувалось як спосіб прив’язати робітників до землі (нагадує сучасні контракти з роботодавцем) і таким чином забезпечити стабільність розвитку господарства і отже розбудову імперської державної машини, армії і флоту.

Обмежувались права російського козацтва, зростали державні податки. Відповіддю на соціальну політику уряду були масові народні виступи, з яких найбільшим була селянсько-козацька війна під керівництвом Омеляна Пугачова (1773-75), що охопила величезні простори Поволжя та Приуралля.

Великі зусилля спрявовувались на впровадження на всіх землях імперії уніфікованої системи адміністративно-территоріального устрою і державного управління. Цей процес майже завжди обмежував права місцевої влади і населення у вирішенні питань власного життя. У другій пол. 18 ст. у Лівобережній Україні остаточно ліквідовано залишки політичної автономії: у 1764 скасовано гетьманство, у 1781-83-ліквідованополково-сотенний устрій та козацькі полки, у 1775- знищено Запорозьку Січ. За правління Катерини II Р. проводила активну зовнішню політику, яка, в основному, зводилась до оволодіння Чорноморським побережжям. Успішні війни з Туреччиною (1768-74, 1787-91) призвели до ліквідації Кримського ханства (1783) та загарбання Р. Приазов’я і Північного Причорномор’я. Російська імперія взяла активну участь у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), внаслідок яких були захоплені Правобережна Україна (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства), Білорусь, частина Латвії та Литви.

66. Реорганізація поліції та армії в Росії у другій половині XIX століття

25 грудня 1862 р. Олександр II видав указ, яким затверджувалися Тимчасові правила про устрій поліції в містах та повітах губерній, що підлягають загальному установленню керованих. Але трапилося так, що норми Тимчасових правил фактично діяли понад півстоліття, а подальшого реформування нижчих ланок поліції так і не сталося.

З 1862 р. у коленому повіті існував єдиний поліцейський орган— повітове поліцейське управління. Стаття 633 зміненого Загального установлення губернської проголошувала: «Весь повіт з повітовими і безповітовими містами, посадами, містечками і селищами, розташованими в ньому, підлягає відомству повітової поліції». Повітове поліцейське управління являло собою колегіальний орган, що його очолював повітовий справник. При ньому були його помічник і члени-засідателі повітового поліцейського управління, які усі разом складали загальне присутствіє управління. Слід наголосити, що повітовий справник після реформи не обирався дворянами, як раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором. Про те, яке велике значення надавалося підбору відповідних кандидатур на посаду начальника реформованої поліції, свідчить хоч би те, що не всі колишні земські справники мали можливість посісти це місце. Указ Олександра II від 25 грудня 1862 p., зокрема, передбачав: «З обраних дворянами теперішніх справників… залишити на новій посаді тільки тих, хто на розсуд начальників губернії може дійсно на користь виконувати обов’язки, на них знов накладені, решту ж затим звільнити, замістивши їх іншими особами, також за безпосереднім розсудом начальників губерній». Підбираючи кандидатури на посаду повітового справника, губернатор міг ігнорувати формальні перепони: передбачалося, що, призначаючи справників він «не обмежується правилами про відповідальність чинів до розрядів посади». Серед чинів повітової поліції становище справника було особливим, що неодноразово підкреслювалося у законі. За ним залишалося право ухвального голосу з усіх питань, які розглядалися поліцією.

Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) та селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, які належали до розряду «виконавчих урядовців поліції». Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника. Кількість станів у повітах була різною (від 2 до 4) і залежала від таких чинників, як розмір території, чисельність населення, стан «порядку і спокою».

У 1878 р. становим приставам призначили помічників — поліцейських урядників. Вони вводилися в 46 губерніях Росії, причому кількість їх була неоднаковою: в 20 губерніях вона не перевищувала 100, в 15 — коливалась від 100 до 125, в 9 — від 125 до 175, а у Волинській та Подільській губерніях їх було по 200. Надалі кількість урядників збільшили.

І «виконавчі урядовці» (станові пристави), і «нижчі чини поліції» (урядники) одержували утримання від держави. У 60—70-х роках XIX ст. уряд вжив заходів щодо забезпечення поліції надійними кадрами, змінив порядок її комплектування (вводився принцип вільного наймання за контрактом), збільшив платню, підвищив розмір пенсій, установив нагороди за вислугу років.

Соцькі і десяцькі, які обиралися на ці посади безпосередньо населенням, виконували свої обов’язки безоплатно. У разі наймання на вказані посади сторонніх осіб, вони одержували винагороду за рахунок самооподаткування населення.

Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських та в «деяких визначних» містах, посадах і містечках. В Україні на початку XX ст. міську поліцію мали, крім дев’яти губернських центрів, і міста, «підвідомчі градоначальству» (Одеса, Керч, Севастополь, Миколаїв), а також повітові та безповітові міста; Балта Подільської губернії, Бердичів Київської губернії, Ніжин Чернігівської губернії, Бердянськ, Феодосія, Бахчисарай і Карасубазар Таврійської губернії.

Одним із завдань поліцейської реформи 60—70-х років XIX ст. було звуження компетенції поліції, звільнення її від багатьох «зайвих» функцій. Певною мірою це було досягнуто. Так, провадження попереднього слідства в кримінальних справах передавалося після судової реформи 1864 р. судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою — органам земського та міського самоврядування тощо. Однак поліцейська реформа мала незавершений характер, вона не внесла в компетенцію поліції ясність та виразність, не усунула плутанину і суперечності, притаманні її дореформеній діяльності. Зберегли свою чинність багато норм Положення про земську поліцію і Наказу її чинам та служителям 1837 p., які визначали коло завдань поліції. У Зводі законів компетенція органів поліції була в основному зафіксована в Загальному установлення губернському (т. II) та Статуті про попередження і припинення злочинів (т. XIV).

67. Якобінська диктатура у Франції та її державний механізм

Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюційнішою силою в історії французької революції. Республіка переживала критичний момент: скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змови контрреволюційних сил, натиск інтервентів. Дві третини території Франції (60 департаментів із 83) були захоплені ворогами революції. Урятувати та зміцнити революцію неможливо було без задоволення основних вимог народу.

Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка (протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. нової декларації та нової Конституції. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. відрізнялася від попередньої (1789 р.) значно більшим демократизмом і революційністю. Вона, проголошуючи непорушні права людини (рівність, свободу, безпеку, власність та ін.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людині можливість користування ними. Наводився також широкий перелік демократичних свобод: право на зібрання, подачу колективних петицій, свободу совісті тощо. З’являються принципово нові статті: про заборону під страхом смерті монархії, про право народу на повстання проти уряду, якщо останній порушуватиме його права та ін. Декларація 1793 р. стала одним з найдемократичніших документів революції. Та в ній чітко проявлявся і її буржуазний характер. Вона, приміром, закріплювала непорушність приватної власності, розглядала її як природне та невід’ємне право людини.

Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, який повинен був складатися з однієї палати. Виконавча влада доручалася Виконавчій раді, порядок формування якої був такий: збори виборців кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатів Законодавчий корпус призначав 24 членів Виконавчої ради. Виборчі права надавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього майнового стану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах, департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була схвалена народом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої та зовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції. Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового державного механізму. Так виникає диктатура якобінців.

Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видавати закони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною. Серед них вирізнялися: Комітет громадського порятунку (фактично був урядовим органом), Комітет громадської безпеки (боротьба з внутрішньою контрреволюцією). Представниками Конвенту на місцях були комісари, що наділялися надзвичайними повноваженнями. Органом боротьби з контрреволюцією був і Революційний трибунал. Якобінці здійснили перебудову армії, вона тепер засновувалася на демократичних засадах, мала надзвичайно високу боєздатність, революційний ентузіазм, тверду дисципліну. Було оголошено про масовий набір в армію. Насамперед, призову підлягали неодружені чоловіки віком від 18 до 25 років. Патріотичне піднесення дало змогу створити масову армію-тільки перший набір дав 450 000 чоловік.

За неповні 10 місяців свого правління якобінці здійснили низку важливих заходів: остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизували державний апарат, ліквідували рабство в колоніях.

Після розгрому внутрішньої контрреволюції та звільнення Франції від зовнішніх інтервентів потреба в якобінській диктатурі відпала, тому її владу в липні 1794 р. було повалено. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий і останній етап Великої Французької буржуазної революції.

68. Станово-представницькі органи Англії, Франції. Німеччини (XIII- XV століття).

Органи державної влади у Франції. Посилення королівської влади стало можливим з ряду причин:

Укріпились зв’язки міст і монархії. Ріст промисловості і торгівлі дозволяв містам надавати монархії значно більшу допомогу.
Навколо королівської влади об’єднались основні гру-пи середнього і дрібного дворянства, яким монархія могла дати також нові джерела прибутків у вигляді служби в армії й у державному апараті.
Сильна королівська влада потрібна для боротьби з зовнішнім ворогом.

Генеральні штати. Об’єднання держави могло бути успішно завершене тільки в обновленій державно-правовій формі, яка забезпечи-ла консолідацію всіх сил, що виступали за об’єднання. Почи-нають скликатися збори представників станів.

Королі одержали можливість звертатись за підтримкою до станів, минаючи представників найбільших сеньйорій. За їх допомогою королівська влада вперше ввела постійні загальнодержавні податки. Це дало змогу уряду сформувати найману армію, замість рицарського ополчення, а також централізований апарат управління.

В Англії тaктикa мoнapxів віднocнo пapлaмeнтy зaлeжнo від oбcтaвин змінювaлacь. Boни тo йшли нa coюз з мaгнaтaми пpoти дeпyтaтів від двopянcтвa і бypжyaзії, тo шyкaли в ocтaнніx підтpимки y бopoтьбі пpoти пepів.

Пapлaмeнт впливaв нa пoлітикy, якy пpoвoдили чинoвники кopoля, кopиcтyючиcь пpaвoм імпічмeнтy. Poзcлідyючи їxні пocaдoві злoчини, пaлaтa oбщин пepeтвopювaлacь нa oбвинyвaчувальнe жюpі. Пpи цьoмy кopoль нe міг пoмилyвaти зacyджeннoгo.

Heзвaжaючи нa іcнyючі oбмeжeння, мoнapx збepігaв ycю пoвнoтy влaди. Цe cтocyвaлocь нaвіть фінaнcів. Kopoнa бeз згoди пapлaмeнтy мoглa вимaгaти cплaти тaкиx пoдaтків: “щитoвиx гpoшeй”, тaлії, cтягyвaнoї з poзміщeниx y кopoлівcькoмy дoмeні міcт, фeoдaльнoї дoпoмoги, якa нaлeжaлa кopoлю як ceньйopy.

Moнapx мaв пpaвo нaклaдaти вeтo нa зaкoнoпpoeкти. Kopoль міг відcтpoчити викoнaння вжe пpийнятoгo зaкoнy, вилyчивши з-під йoгo дії бyдь-якy ocoбy. Kopoлівcькі opдoнaнcи і пpoклaмaції мaли тaкy caмy юpидичнy cилy, щo й пapлaмeнтcькі зaкoни. Te, що нe зaчіпали cтaтyти, peгyлювaлocь aктaми, які oднoocібнo видaвaв мoнapx.

Вище управління Німеччини зосереджувалось у руках колегії курфюрстів, які обирали імператора і були його радниками.

Час від часу збирався рейхстаг, що складався з трьох курій: курфюрстів, князів і імперських міст. Дрібне дворянство не мало у рейхстазі свого представництва. Не мало його і селянство.

Рейхстаг скликався імператором двічі на рік, інколи – один раз в декілька років. Рейхстаг вирішував питання щодо встановлення земського миру, організації загальноімперських військових заходів, війни і миру, відносин з іншими державами, обкладання імперськими повинностями, територіальних змін у складі імперії і князівствах, змін в імперському праві. Рішення рейхстагу виконувались засобами окремих земель, які входили у склад імперії, що не завжди призводило до їх чіткого виконання. У перервах між засіданнями імператор міг видавати при участі членів своєї ради укази, але вони набували силу закону лише після затвердження їх рейхстагом. Імператорська влада була слабкою. Імператор не мав загальноімперського війська, загальноімперського суду.

Влада князів в окремих землях спочатку не була необмеженою. Там існували ландтаги – станові представництва духовенства, дворян і міщан, іноді зустрічаються у цих зборах і представники вільного селянства. За структурою ці збори були двох- або трьохпалатними.

Компетенція ландтагів у різні періоди їх розвитку була різною. Ландтаг вважався верховним судом князівства, поки не виникли особливі суди, до яких пізніше перейшла юрисдикція лантагів. І тоді він у деяких державах став апеляційною інстанцією для цих судів. Ландтаг також вирішував справи, що не входили в юрисдикцію судів (наприклад, політичні). Вони втручались в управління державою, впливали на формування князівської ради, а також на призначення вищих чиновників. Найбільш важливим правом ландтагів було право встановлення податків. Із зростанням державних потреб і зменшенням доменів князям усе частіше потрібно було звертатись до ландтагів за грошовими субсидіями. Вони надавали грошові суми на утримання війська, що давало можливість втручатися в управління армією, будівництво оборонних споруд та ін.

Таким чином, ландтаги, у певній мірі, обмежували владу князів, і були, по суті, більш станово-представницькими органами, ніж рейхстаг, що дає підстави вважати, що станово-представницька монархія в Німеччині розвивалась у межах окремих князівств, а не в межах усієї імперії.

69. Абсолютна монархія Франції. Класичний французький абсолютизм

Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст.

З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйори), поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король.

Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів.

Склалась традиція реєстрації королівських едиктів у Паризькому парламенті. Якщо вони суперечили попереднім указам або звичаям країни, їх скасовували. Ця правомочність – право демонстрації – була предметом особливих гордощів Паризького парламенту.

Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості.

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продукції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини.

За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації.

70. Громадянська війна 1861 — 1865 років та її вплив на конституційний розвиток США

Громадянська війна в США 1861—1865 рр. — війна між північними штатами США і 11 рабовласницькими штатами Півдня, які відділилися від Сполучених Штатів Америки і повстали з метою збереження рабовласницького стану на території півдня США.

Війна була логічним наслідком протистояння двох систем — рабства та вільної праці. Першу систему підтримували південні штати, політичною елітою яких були великі плантатори-рабовласники. Південне суспільство зверху до низу було заражене расистськими забобонами. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися невартими білої людини, навіть бідняка. Північні штати навпаки : в їх конституціях рабство було заборонено. Основою сільського господарства там були вільні фермери. Увесь довоєнний час характеризувався намаганням південних штатів розширити територію рабовласництва за рахунок нових штатів. Так, наприклад, у 1820 р. був прийнятий, так званий, Міссурійский компроміс, що поділив територію на захід від ріки Міссісіпі за паралеллю 36°30′ с.ш. на дві частини — рабовласницька до півдня й вільна до півночі. На півночі прогресивна спільнота намагалася допомагати рабам: видавала антирабовласницьку літературу, організовувала нелегальну втечу рабів до вільних штатів.

Втрати жителів півночі склали майже 360 тис. чоловік убитими й померлими від ран і більше 275 тис. пораненими. Конфедерати втратили, відповідно, 258 тис. і близько 100 тис. чоловік. Тільки військові витрати уряду США досягли 3 млрд. доларів. Війна продемонструвала нові можливості військової техніки, вплинула на розвиток військового мистецтва. Вона завершилася перемогою Союзу. Заборона рабства була закріплена 13-ою поправкою до Конституції США, що вступила в силу 18 грудня 1865 (втім, штат Міссісіпі ратифікував цю поправку лише в 1995 р.). У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва, освоєння західних земель, зміцнення внутрішнього ринку. Війна не вирішила всі проблеми що стояли перед країною . Деякі з них знайшли вирішення під час Реконструкції Півдня, що тривала до 1877. Інші проблеми, зокрема надання кольоровому населенню рівних прав із білими, залишалися нерозв’язаними багато десятиліть.

71. «Криваве законодавство» в Англії

Король Генріх VІІІ почав видавати закони, що були направлені проти жебрацтва. Так, наприклад, збирати милостиню дозволялося тепер тільки хворим та немічним – тих же, хто ще міг працювати, били батогом і повертали додому. Якщо цю людину затримували вдруге – знову били та відрізали половину вуха, якщо втретє – страчували як злочинця. Наступний король Едуард VІ ще більше посилив ці міри – згідно з новими законами, той, хто не працював, віддавався у рабство до того, хто на нього доніс.

Таким своєрідним чином англійські королі боролися з кризою, яка того часу охопила Англію. До речі, ці закони ввійшли у історію під назвою “криваве законодавство”.

72. І Всесоюзний з’їзд Рад та його акти. Утворення СРСР

Перший Всесоюзний з’їзд Рад прийняв декларацію і Договір про утворення СРСР (1922). У роботі з’їзду взяло участь 360 делегатів від України.

30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. До складу новоствореної держави увійшли УСРР, БСРР, Закавказька РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цими документами проголошувався принцип добровільного і рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР. Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 1923— 1924 рр.

73. Конституційний розвиток Франції після Другої світової війни. Конституція 1946 року

1946 рік і початок 1947 року були перехідним періодом у Франції — періодом швидкого, можна сказати неухильного, переходу від деголлевської позиції “між Сходом і Заходом” і “твердості у відношенні Німеччини” до повного відмовлення від цієї політики у відношенні Німеччини, до радісної готовності прийняти допомогу за планом Маршалла і погодитися на зв’язані з нею політичні наслідки. Що стосується внутрішньої політики, то тільки в 1946 р. було проведено два референдуми, вибори в Установчі збори і Національні збори, прийняття нової конституції.

Процес створення нової конституції у Франції викликав дуже слабкий інтерес. Опитування суспільної думки, проведений на перших етапах обговорення конституції, показав, що половина опитаних зовсім не цікавилася конституцією, 30 відсотків виявляло лише випадковий інтерес і тільки 12 відсотків більш-менш систематично стежили за суперечками.

Конституція 27 жовтня 1946 року складається з 106 статей. По обсязі вона значно перевищує не тільки конституцію 1875 року, але також обидві конституційні хартії і конституції десятилітнього і довічного консульства, так само як і конституції Другої імперії (1852 і 1870 років). Але вона менш об’ємиста, чим конституція 1848 року і революційні конституції 1791, 1793 і 1795 років.

Таким чином, Конституція 27 жовтня 1946 р. зберегла основні традиції французьких республіканських конституцій XIX в.

Разом з тим їй були наявні і деякі специфічні риси, багато в чому обумовлені підйомом демократичного руху в країні й одночасно необхідністю компромісу між лівими і правими (консервативними) політичними силами:

Була збережена двопалатна система парламенту. Це додавало стабільність законодавству: законопроект, що піддався двохкратному обговоренню в незалежних друг від друга палатах, повинний бути більш зробленим. Разом з тим Конституція, з огляду на досвід Сенату Третьої республіки, що гальмували прийняття демократичного законодавства, істотно обмежила права верхньої палати;

Право приймати закони було надано тільки одній палаті – Національним зборам, яким Конституція забороняли його делегування;

Конституція не передбачала сильну і незалежну від парламенту президентську владу; Уводився режим із залежної від Національних зборів урядовою владою.

74. Пакт Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року та його наслідки

Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (зазначена в документі дата 23 серпня 1939 року) в Москві німецьким міністром зовнішніх справ Йоахимом фон Ріббентропом та радянським народним комісаром закордонних справ В’ячеславом Молотовим в присутності посла Німеччини Вернера Шуленбурга та Йосипа Сталіна. Угода спиралась на Берлінський договір 1926 року, а з нею, й на Рапалльський договір. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією в Першій світовій війні територій.

Саме цей пакт і призвів до початку Другої Світової війни. Це було викликано тим, що після нього по-суті стало неможливим укладання договорів, щоб стримувала агресію, і які б базувались на реальних умовах. Пакт Молотова – Ріббентропа сприяв дезінтеграції міжнародного становища.

75. Судебник 1497 p.. Судебник 1550 p., Московії

Судебник Івана IV (1497 р.) — перша російська загальнодержавна збірка законів, найважливіша пам’ятка юридичного характеру Московської Русі кінця XV ст.. Створений в часи правління Івана III.

Його джерелами були «Руська правда», Псковська судна грамота, поточне законодавство московських князів, звичаєве право. Складався з 68 статей. Поклав початок загальному закріпаченню селян, запровадивши повсюдно Юріїв день (назва від церковного свята 26 листопада за ст. ст.), тобто, час, протягом якого дозволявся перехід залежних селян від одного землевласника до іншого. За тиждень до Юрієвого дня і протягом тижня після нього селянин, виконавши свої зобов’язання перед паном, міг від нього піти.

Впровадження його було метою розповсюдити юрисдикцію великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідувати правові суверенітети окремих земель, наділів та областей. Кодифікував норми звичайного права, уставні грамоти, княжі укази та ін.

Більша частина збірки присвячена процесуальним нормам та лише кілька статей відноситься до питань матеріального права. Посилюються елементи розшуку, однак карні справи все ще вирішувались поєдинком сторін. До норм матеріального права у збірці відносяться положення: про купівлю, позику, спадок, землі, межі, холопів, землевласників. Вперше законодавчо оформив закріплення до землі вільних землевласників. Попередня свобода переходу селян обмежувалася терміном та платою «пожилого».

Судебник 1550 (царський або другий) — основний законодавчий акт Московської держави періоду формування станово-представницької монархії. До нього ввійшли норми Судебника 1497, а також нові норми адміністративного, цивільного, кримінального та судового права, прийняті в наступні роки.

76. Контрреформи російського уряду в 1880 — 1890 роках

На початку 70-х років у міру посилення революційного руху і збільшення через це кількості політичних процесів із судових статутів послідовно виключалися норми, якими закріплялися демократичні інститути. Реакція в галузі судочинства найчіткіше виявилася у встановленні порядку розгляду справ про державні злочини. Цю лінію було продовжено урядом на початку XX ст.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земського самоврядування (за реформою 1864 p.). Земська контрреформа 1890 p. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дворянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а згідно закону 1889 р. дільничі земські начальники призначалися переважно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військової служби, однак згідно встановленого порядку вони займали офіцерські посади. Дворянство заохочувалося до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Отже, загалом дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках минулого була приреченою. Дедалі глибша соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

77. Конституційний розвиток Франції після Другої світової війни. Конституція 1958 року

Конституцією Франції зазвичай вважається основний закон 1958 р., точніше, вона складається з трьох документів: Декларації прав людини і громадянина 1789 р., прийнятої під час Великої французької революції (у ній мовиться про деякі аспекти правового статусу особи, у зв’язку з чим в конституції 1958 р. відсутній відповідний розділ); преамбули конституції 1946 р., прийнятої під час підйому демократичного руху після Другої світової війни (у ній мовиться про можливість соціально-економічних реформ і про деякі соціально-економічні права особи); конституції 1958 р., в якій є посилання на вказані вище два документи і яка перш за все регулює відносини між найвищими органами держави. Конституція 1958 р. містить також посилання на деякі міжнародні акти, в яких бере участь Франція (тепер — договір про Європейський союз 1992 р.), і інші основоположні закони (наприклад, про асоціації 1901 р.), у зв’язку з чим окремі французькі юристи включають їх в „конституційний блок”.

Конституція Франції 1958 р. невелика за об’ємом. У ній разом з короткою преамбулою міститься 93 статті, об’єднані в 15 розділів (розд. 13 «Про Співтовариство» і 17 «Перехідні ухвали» відмінені в 1995 р.). Це 17-а конституція з часу Декларації 1789 р.

Конституція була підготовлена і прийнята в умовах гострої внутрішньополітичної і зовнішньополітичної кризи, пов’язаної перш за все з боротьбою Алжиру за визволення від колоніальної залежності. У цих умовах президент Шарль де Голль, який під час другої світової війни керував озброєною боротьбою французького народу проти фашистських окупантів, прагнучи зміцнити політичну стабільність і свою особисту владу, відповідно до повноважень, які йому надав парламент спеціальним законом, очолив розробку нової конституції натомість конституції 1946 р. Делегуючи йому ці повноваження, парламент обговорив ряд умов, що стосуються змісту нової конституції: парламент бере участь в її розробці, маючи 2/3 місць в Консультативному комітеті з її підготовки; зберігається принцип розподілу влади; уряд відповідальний перед парламентом; джерелом влади повинно бути загальне голосування та ін. Проект конституції був обговорений в Консультативній раді і Раді міністрів і схвалений на референдумі 28 жовтня 1958 р. Делегований спосіб розробки конституції і її ухвалення на референдумі були новим явищем у Франції — всі попередні конституції приймалися парламентами.

78. Жовтневий переворот у Петрограді, і І Всеросійський з’їзд Рад та його нормативно-правові акти

Жовтневий переворот (у радянській історіографії Велика Жовтнева соціалістична революція) — події в Росії, внаслідок яких владу захопили більшовики. Жовтневий переворот докорінно змінив хід історії на територіях колишньої Російської імперії та значним чином вплинув на хід світової історії.

Жовтневий переворот зробив величезний вплив на хід історії як на територіях Російської Імперії, так і у всьому світі:

Росія вийшла з Першої світової війни
Стався розвал Російської Імперії на окремі національні держави
На всій території колишньої Імперії почалася озброєна боротьба за владу між різними угрупуваннями, відома як Громадянська війна. Війна продовжувалася декілька років і забрала мільйони життів. Росію покинули сотні тисяч людей, в основному освічених класів.
Після закінчення Громадянської війни на більшій частині колишньої Імперії утворився СРСР — перша у світі соціалістична держава.
Поширення робітничого руху у світі.

79. Конституція Франції 1793 р. Загальна характеристика

Жирондисти звинуватили якобінців в узурпації влади. У відповідь на це якобінці підготували проект нової Конституції Франції. 24 червня 1793 р. Конвент урочисто схвалив її текст і поставив на всенародне обговорення.

Конституція закріпила республіканський режим: «Республіка єдина й неподільна» — записано в ст. 1. Вона містила більш радикальне тлумачення принципу суверенітету народу, ніж Конституція 1791 р. Колишнє абстрактне поняття верховенства нації було замінено конкретнішим змістом: «Суверенний народ — це сукупність усіх громадян» (ст. 7). Для прийняття закону або важливого загальнодержавного рішення голосування в Законодавчому корпусі було недостатньо. Потрібне було ще схвалення громадян, принаймні очевидної більшості їх. Таким чином якобінці прагнули реалізувати вчення Ж. Ж. Руссо про народний суверенітет і безпосередню, пряму демократію.

Виборче право надавалося всім французам, що досягли 21 року. Скасовувався поділ виборців на активних і пасивних. Вибори депутатів вводились прямі й рівні. Носієм вищої законодавчої влади проголошувалась нація. Було створено постійно діючий однопалатний законодавчий корпус із строком легіслатури один рік. Цей орган міг видавати декрети і пропонувати закони. Якщо проект закону діставав схвалення 1/10 первинних зборів більшості департаментів країни протягом сорока днів, він ставав законом. Декрети не потребували санкції народу і набували чинності негайно.

Функції державного управління покладались на Виконавчу раду з двадцяти чотирьох чоловік. До її обрання залучались виборці з департаментів. Цей орган міг діяти лише на основі законів і декретів і був підзвітним Законодавчому корпусу. Наприкінці кожної сесії Виконавчий комітет треба було наполовину обновляти. В ст. 30 Декларації зазначалося, що державні посади, по суті, тимчасові, їх слід розглядати не як відзнаки чи нагороди, а як обов’язок.

Якобінська Конституція була радикальним по духу й за формою актом французької буржуазної революції. Проте вона могла набути чинності лише після того, як збереться новий Законодавчий корпус, куди не міг бути обраний ніхто з депутатів Конвенту. Складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.

Улітку 1793 р. верховним органом республіки був Конвент, який здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну й судову владу. Комісари Конвенту в департаментах, армії мали великі повноваження, їм доручалось проводити чистку місцевих органів, наводити в них революційний порядок, усувати командуючих арміями та призначати нових. Якобінська диктатура послідовно здійснювала лозунг: «Феодальний режим повністю знищується». Логіка боротьби за врятування республіки зумовила встановлення революційної диктатури, єдиної влади, залізної дисципліни.

80. Декларація прав людини і громадянина (1789 p., Франція)

«Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р.

Розроблена в дусі загальнонаціонального маніфесту, який проголошував права громадян, що скинули панування феодального гноблення, Декларація закріплювала найважливіші принципи буржуазного ладу.

«Представники французького народу, які складають Національні збори, беручи до уваги, що незнання, забуття або зневаження прав людини є єдиними причинами суспільного лиха і псування уряду, — було сказано у вступі до Декларації, — вирішили відновити в урочистій декларації природні, невідчужувані, невіддільні і священні права людини, з метою, щоб ця декларація, будучи постійно перед усіма членами суспільного організму, безперервно нагадувала їм їхні права і обов’язки».

Декларація проголошувала, що «люди народжуються вільними і рівними в правах» і що метою якого б то не було політичного союзу є збереження природних і невід’ємних прав людини, що такими правами є «свобода, власність, безпека і опір гнобленню» (ст. 1-2).

Джерело суверенітету — в нації, підкреслювалося в Декларації. Тому «закон є виразом загальної волі» (ст. 6). Базуючись на цих положеннях, вона закріплювала принцип загального виборчого права. В ній йшлося про представницький характер законодавчого органу як верховного органу влади. «Всі громадяни мають право особисто або через представників брати участь у виданні законів». А закон має бути рівний для всіх, незалежно від того, чи дає він заступництво, чи карає.

Декларація не просто проголошує природні, невід’ємні права людини — вона одночасно розкриває їх сутність.

Так, свобода визначалась як право «робити все, що не шкодить іншому». Таким чином, здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими ж правами. Крім того, закон може забороняти дії, шкідливі для суспільства. «Все, що не заборонено, законом, дозволено» (ст. 5).

Отримало роз’яснення і природне право на безпеку, що знайшло своє виявлення в закріпленні принципу законності. «Ніхто не може бути обвинувачений, затриманий або арештований інакше, — стверджувала Декларація, — як у випадках, визначених законом, і за приписаними ним формами» (ст. 7). Ті, хто віддають незаконні накази, підлягають карі.

Було закріплено і презумпцію невинності. Як стверджувала Декларація, «кожна людина вважається невинною до того часу, поки її не оголосять винною» (ст. 9), а тому не повинно бути в разі арешту ніякої надмірної суворості.

Закон не має зворотної сили, вважала Декларація. «Ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону, встановленого і обнародуваного до вчинення злочину і законно застосованого» (ст. 8). А сам закон повинен встановлювати «тільки строго і очевидно необхідні кари».

81. Вибори та розпуск Установчих зборів в Росії

Всеросійські установчі збори — виборна представницька установа (Установчі збори), на яку різними політичними силами покладалось завдання остаточного вирішення питання про державний устрій Росії.

З ідеєю Установчих зборів Тимчасовий уряд пов’язував сподівання на стабілізацію — в своїх інтересах — політичної обстановки, зміцнення своєї влади. Водночас, вказуючи на перспективу Установчих зборів, уряд О. Ф. Керенського всіляко зволікав з відповіддю про автономію України. Установчі збори були формально скликані 5 січня 1918 р. в Петрограді, в умовах, коли влада уже належала більшовицьким Радам, і на першому засіданні розігнані.

Ще після жовтневої революції, коли владу фактично захопили більшовики, було вирішено все-таки проводити вибори до Всеросійський Установчих Зборів, як це і було заплановано Тимчасовим урядом. По Росії більшовики отримують 22% голосів, в Україні – 10,5.

О 10 годині 5 січня 1918 року розпочинають роботу Установчі Збори. Першим питанням, на якому почався конфлікт було питання про те, хто ж відкриє збори? Однак незважаючи на конфліктність, роботу збори все-таки розпочали. Більшовики, які були в меншості, запропонували прийняти програмний документ «Декларація прав трудящих і експлуатованих». Отримавши відмову вони покидають залу засідань, давши вказівку охороні випускати усіх бажаючих, але назад вже нікого не пускати. Збори пропрацювали до самого ранку наступного дня, коли начальник охорони Желєзняк попросив: «Господа, расходитесь! Караул устал!». Цього ж дня, вже 6 січня 1918 року, більшовицький уряд оголосив про розпуск антинародних Всеросійських установчих зборів, які, по-суті, проіснували лише добу. До розпуску Зборів Росія ще мала альтернативу свого розвитку: або Ради, або нова Конституція, після ж розпуску вона зникає

82. Виборчі реформи Великобританії у першій половині XX ст.

Після реформ ХІХ ст. (почались у 1832 році), виборча система була значно упорядкована. Більше не залежачи від верхньої палати, члени палати общин стали більш впевненими.

Верховенство Палати Общин було чітко встановлено на початку XX ст. У 1909, палата общин прийняла так званий «Народний Бюджет», який вводив численні зміни податків, невигідні для багатих землевласників. Палата лордів, що складалась з могутньої земельної аристократії, відхилила цей бюджет. Використовуючи популярність цього бюджету і непопулярність лордів, у 1910 році вибори виграла Ліберальна партія. Використовуючи результати виборів, ліберальний прем’єр-міністр Герберт Асквіт запропонував парламентський закон, який повинен був обмежити повноваження палати лордів. Коли лорди відмовились прийняти цей закон, Асквіт звернувся до короля з проханням створити декілька сотень ліберальних перів, щоб розмити більшість Консервативної партії у Палаті лордів. Перед лицем такої загрози, Палата лордів прийняла Парламентський акт, який дозволяв лордам лише затримувати прийняття закону на три сесії (скорочено до двох сесій у 1949), після чого він набирав чинності, незважаючи на їх заперечення.

83. Конституція Франції 1791 року. Загальна характеристика

Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. Перша частина— Декларація прав людини і громадянина 1789 р.— стала преамбулою Конституції. Друга її частина була присвячена вищим органам влади.

За формою правління французька держава ставала конституційною монархією. Вища законодавча влада надавалась однопалатному законодавчому корпусу. Громадяни поділялись на активних і пасивних.

Активними вважались французи, що досягли 25-річного віку, проживають у даній місцевості не менше року, сплачують прямий податок, не наймитують, занесені до списків Національної гвардії. Тільки вони користувались виборчим правом. Пасивні громадяни не допускались до участі у виборах. Вибори були двоступеневими, виборщиками могли бути лише активні громадяни, що відповідали вимогам майнового цензу. Неімущі громадяни, а вони становили більшість, були позбавлені політичних прав.

Виконавча, адміністративна влада надавалась королю і відповідальним перед ним міністрам. Король міг накласти вето на прийняті закони, яке однак мало лише відкладальний характер. Король був главою армії і флоту, йому доручалось піклуватись про підтримання громадського порядку тощо. Судову владу здійснювали виборні і в принципі незмінювані особи. Конституція гарантувала додержання політичних інтересів великої буржуазії її дія не поширювалась на колонії. Отже, в ній спостерігався відхід від революційних принципів Декларації прав людини і громадянина.

84. Паризька комуна: державний устрій та право

Паризька комуна — два періоди правління у Франції:

Паризьке муніципальне правління 1789-1794, що було встановлено після взяття Бастилії і протрималося до падіння Робесп’єра в 1794

Тимчасовий національний уряд 18 березня — травень 1871 р., сформований, коли Париж був оточений німцями під час Франко-прусської війни. Він складався із соціалістів і лівих республіканців і вважається першим соціалістичним урядом в історії. Обраний у Версалі праві Національні збори намагалися роззброїти Національну гвардію: уряд втратив владу, коли війська Версаля захопили Париж, було убито 20-30 тис. людей (21-28 травня).

Система державних органів, за Конституцією, базувалася на принципі розподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам, до складу яких входило сімсот п’ятдесят депутатів. Виборче право було прямим і загальним з таємним голосуванням. Виборцями могли бути всі чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий ценз було скасовано. Національні збори обиралися на три роки. Реальної сили і авторитету вони не мали.

Центральне місце в державі Конституція відводила незалежному від парламенту президенту. Відповідно до статті 43 «французький народ передає виконавчу владу одній особі — президенту», який обирався загальним голосуванням на чотири роки. Президент отримав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, право вето, право помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів, роздавав офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані збройні сили. Однак президент не міг бути переобраним відразу на другий строк, не мав права розпускати Національні збори. Проте він безконтрольно розпоряджався сильним поліцейсько-бюрократичним апаратом, йому підкорялася армія.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої призначалися Національними зборами на шість років. До її компетенції належав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, муніципалітети.

85. Корпоративна держава в Італії у 1920-х роках

Корпоративна держава є синонімом Фашистської держави і означає таку систему взаємовідносин, за якої державна влада здійснює керівництво над профспілками, перетворюючи їх на корпорації, тобто у знаряддя загальних інтересів.

3 квітня 1926 року було прийнято закон „Про правову організацію колективних трудових відносин”. Він передбачав дві форми зв’язків між юридично визнаними профспілками: вертикальну(синдикальну), яка пов’язувала профспілки, що представляли окремі елементи тієї чи іншої галузі (таким чином створювались галузеві федерації та конфедерації), а також горизонтальну (корпоративну), яка мала пов’язувати паралельні конфедерації підприємців і робітників. Окрім того, весною та влітку того ж року було прийнято ряд нормативних актів із відповідною тематикою, що отримали назву „Хартії праці”. Але проект не вдалося відразу втілити. По-перше, до кінця року Італію накрила хвиля фінансової кризи, що ускладнила реформи в економіці. По-друге, за словами фашистського історика Ф. Ерколе, корпоративні зв’язки не вдалося швидко налагодити, бо профспілки підприємців об’єднувалися в окремі конфедерації, а наймані робітники — ні. Справді, робітники складали єдину Фашистську конфедерацію праці, до складу якої вже входили окремі федерації. Залишаючись разом, робітники могли отримати більше користі. В свою чергу, представники конфедерацій підприємців не горіли бажанням об’єднуватися з робітниками. Пояснюючи труднощі, Муссоліні казав про першочергову необхідність налагодити синдикальні зв’язки, а вже потім переходити до зв’язків корпоративних.

Проте корпоративна система мала стати апофеозом фашизму та фундаментом для всієї подальшої політичної розбудови, тобто стати не лише стратегією розвитку економічних відносин, а формою політичного представництва. Тому, як тільки з’явилася можливість провести в життя реформу, це було використано. В грудні 1928 року, як розвиток положень закону „Про реформу політичного представництва”, було проведено очікувану деблокацію по галузях єдиної Фашистської конфедерації робітників, при чому, щоб не викликати великих протестів, екс-голова Конфедерації Е. Россоні був введений до складу Великої фашистської ради. Владі було вигідно розділити силу в 3 млн. осіб, що могла стати політичною. Було створено окремі Конфедерації найманих робітників паралельно до Конфедерацій працедавців. Під час виборів до Парламенту кожна Конфедерація висувала для загального списку певну кількість кандидатів, а саме: зі 100 кандидатів по 12 висували Конфедерації Сільських господарів та робітників і службовців сільського господарства; по 10 — Конфедерації промисловців та робітників і службовців промисловості; по 6 — від торговців та робітників і службовців торгівлі; по 5 — підприємці та робітники й службовці морського та повітряного транспорту; по 4 — підприємці та робітники й службовці сухопутного та каботажного транспорту; по 3 — від господарів банків та банківських службовців; 20 кандидатів висувала Конфедерація осіб вільних спеціальностей. Після відбору кандидатів ВФР вносила їх до списку, який і підлягав обранню чи не обранню на виборах до Парламенту. Цікаво, що паралельні Конфедерації підприємців та робітників і службовців висували однакову кількість кандидатів, не зважаючи на те, що кількість їхніх членів була досить неоднаковою.

86. Утворення ФРН. Конституція 1949 року.

Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему радянської зони. Таким чином Радянський Союз розраховував створити передумови для повного витиснення західних держав з Берліна.

Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки Конституції Західної Німеччини, західні держави недвозначно продемонстрували прагнення продовжити готування до створення західнонімецької держави.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).

Конституція ФРН прийнята 23 травня 1949 р. і носить дослівну назву „Основний Закон для Федеративної Республіки Німеччини”. Назва Основний Закон (Grundgesetz) пояснюється тим, що з самого початку документ задумувався як тимчасова конституція, за якою житимуть об’єднанні в ФРН західні землі Німеччини до повного відновлення єдиної німецької держави. Конституційний процес розпочався 1 липня 1948 р. передачею верховним командуванням західних окупаційних зон тзв. „франкфуртських документів” міністрам-президентам створених на території їхніх зон німецьких земель. В цих документах містилися вимоги створити демократичну, федералістичну систему правління, яка б гарантувала дотримання особистих прав і свобод. Саму розробку проекту майбутньої конституції здійснювала Парламентська рада. Найбільші дискусії викликала при цьому концепція федеративного устрою ФРН. Схвалена Парламентською радою конституція вступила в дію 23 травня 1949 р. на території тодішньої ФРН. Згідно з тодішніми планами ця конституція мала діяти до повного відновлення німецької державності, але беручи до уваги 40 років її бездоганного функціонування, вона була збережена майже без змін і після вступу колишньої Німецької Демократичної Республіки до складу Федеративної Республіки Німеччина.

87. Особливості італійського та японського фашизму

Саме слово «фашизм» традиційно асоціюється з Німеччиною 1933 — 1945 років. Це пов’язано з типово радянською точкою зору, яка бачить в режимах Гітлера і Муссоліні єдину силу, що є реакцією крупної буржуазії на переможний хід комуністичної ідеології. У режимах Гітлера і Муссоліні дійсно є багато загального. Втім, в 1935 році, коли VII конгрес Комінтерну сформулював цю тезу, між цими режимами було менше загального, ніж між радянським і німецьким режимами, що, до речі, визнавав і Гітлер.

З другого боку, італійський фашизм став першим досвідом влади «партії нового типу» некомуністичної спрямованості, і в цьому значенні дійсно з’явився попередником нацизму.

Тому фашизм в строгому значенні слова є перш за все явище італійське. Слово має латинське походження: fascii — щільно зв’язані пучки лозин зі вставленими в них топірцями, які носили охоронці римських посадовців — ліктори. Спочатку ліктори виконували поліцейські функції — фасції використовувалися для розгону натовпу, пізніше це стало традицією — ліктори з фасціями стали символом влади і могутності Риму.

Використовування цього латинського слова характерне для Італії взагалі і для Муссоліні зокрема. Довгий час після падіння Імперії на Заході 476р. римські державні традиції зберігалися в Європі і особливо — в Італії, де папський Рим вважав себе прямим наступником Риму імперського. Саме тому протягом багатьох сторіч Італія, навіть позбавлена державної єдності, залишалася одним з центрів європейського політичного життя.

88. Зміни в державному ладі Росії після Лютневої революції 1917 року

Вже на початку березня 1917 р. було утворено Петроградську міську Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів, а згодом Ради стали формуватись у містах і селах усіх районів унітарної Російської держави. Ними керували соціалістичні партії – меншовиків, есерів та ін., які ставили за кінцеву мету побудову у Росії шляхом реформ соціалістичного суспільства, спершу пройшовши тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, за якого пролетаріат не може і не повинен прагнути до влади. Їхня програма подальшого розвитку країни докорінно відрізнялась від планів і політики екстремістського крила російської соціал-демократії – більшовиків, які вважали, що Росія у своєму розвитку досягла найвищої стадії капіталізму – імпералізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Лідер більшовиків Володимир Ленін трактував революційний вибух у Росії як початок світової соціалістичної революції і стверджував, що демократична Лютнева революція є лише етапом у боротьбі трудівних мас за своє визволення і повинна перерости у соціалістичну революцію. Щоправда він визнав можливість мирного розвитку революції і переходу її від демократичної до соціалістичної шляхом завоювання комінустами більшості у Радах. Відтак, вони висунули гасло “Вся влада Радам!”, обіцяючи кожному робітнику, солдату і селянину участь в управлінні державою. Насправді ж єдиновладдя Рад створювало ідеальні умови для диктатури однієї партії, яка візьме контроль на Радами, і саме на її роль претендували більшовики, сподіваючись витіснити меншовиків і есерів з Рад. Політичний курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке у процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову – як необхідну передумову демократії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялись і від демократії, вступали у конфлікт з більшістю населення і, врешті, підштовхували Росію до громадянської війни.

Петроградська Рада претендувала на роль всеросійського державного центрального органу, аналогічного статусу прагнув буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи, тож за згодою лідерів Тимчасового комітету і керівництва Петроградської Ради 2 березня 1917 р. було створено Тимчасовий уряд на чолі з князем Г.Львовим. Формально він нікому не підпорядковувався, а фактично діяв під контролем Тимчасового комітету, з яким до травня 1917 р. проводив спільні засідання;а водночас був пов`язаний Петроградською Радою низкою зобов`язань, за виконанням яких вона стежила. Коаліційний Тимчасовий уряд, до якого входили кадети (головна партія російської буржуазії), народні соціалісти, меншовики і есери, був створений як тимчасовий вищий державний орган з усією повнотою влади, крім права видавати законодавчі акти, які б вносили докорінні зміни у державний і соціальний лад. Цю компетенцію він зберігав до скликання Всеросійських установчих зборів як вищого представницького органу держави, після чого мав залишитись лише урядовим органом.

89. Буржуазно-демократична революція (1918 рік) в Німеччині. Веймарська Конституція 1919 року

У 1918 році в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика – все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу.

Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 року в Росії. Під її впливом у січні 1918 року, коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з’явилася Ради робітничих депутатів і революційні старости.

Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 року у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 року затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської.

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право “опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому “рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74).

Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався “всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв “імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало “верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право “розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25).

Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то “президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо).

90. Характеристика Конституції Японії 1947 року

Конституція Японії 1947 року замінила попередню Конституцію Великої Японської Імперії, що втратила чинність після поразки Японії у Другій світовій війні 1945 року. До 2008 року, по сьогодні, жодних поправок до діючої Конституції Японії внесено не було.

Конституція Японії проголошує японську націю носієм державного суверенітету, а Імператора Японії — символом цієї нації. Конституція гарантує членам нації, особам які мають японське громадянство, основні права людини, якщо вони не протирічать громадському благу.

За Конституцією влада поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову, які уособлюються Парламентом Японії, Кабінетом Міністрів Японії і Верховним Судом Японії відповідно. Найвищим органом державної влади визначається двопалатний парламент. Виконавча вертикаль очолюється Прем’єр-міністром Японії. Регіональним і громадським об’єднанням на місцях надається право самоврядування. Імператор позбавлений впливу на державне управління.

Конституція Японії відома як «Мирна конституція» завдяки статті 9, в якій передбачено відмову Японії від війни як засобу ведення державної політики та відмову від утримання війська.

Діюча Конституція Японії є Верховним законом Японії, а усі постанови, укази і рескрипти, що протирічать їй не визнаються чинними.

91. Демократичні революції 1989-1990 років в країнах Південно-Східної та Центральної Європи

Назріваюча протягом довгого часу криза наприкінці 80-х рр. охопила всі країни Центральної та Південно-Східної Європи. Вона проявилася в економічній, політичній, ідеологічній і моральній сферах. Політичне банкрутство керівництва правлячих партій, невправність адміністративно-командних методів управління і небажання більшості населення жити в умовах тоталітарного режиму — все це зумовило виникнення своєрідної революційної ситуації в цих країнах. У різних державах вона складалась і розвивалася неоднаково. Але загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих партій, встановити демократичну форму правління і на основі широкої демократії обновити соціально-економічне й політичне життя суспільства.

Могутнім каталізатором революційних процесів у регіоні став національний фактор. Його виявлення були дуже відмінні у різних країнах і залежали від національних традицій, характеру політичного режиму, що передував тоталітарному, рівня розвитку національно-визвольного руху проти нацизму в роки другої світової війни, обставин приходу до влади комуністичних партій. Особливо великий вплив справляли національні проблеми на розвиток подій у Югославії, Чехословаччині, Румунії, Болгарії.

Кардинально вплинули на перебіг історичних подій у регіоні перебудовні процеси в СРСР після приходу до влади 1985 р. М. Горбачова. Новий генеральний секретар ЦК КПРС здогадувався, що Радянський Союз уже не може всіх повчати, як їм жити далі. Відносини СРСР з іншими соціалістичними країнами тепер будувалися на принципах реального рівноправ’я, невтручання у внутрішні справи інших країн, взаємовигідних економічних відносин. Зміни в СРСР із піднесенням сприйняли в Угорщині, Польщі, Югославії, де розпочалося реформування політичної системи. Однак у Румунії, НДР, Болгарії консервативно-бюрократичні сили й насамперед лідери цих країн гостро негативно поставилися до реформ у СРСР, хоча зовні це ставлення не завжди виявлялося.

Події 1989—1990 рр. за своїм характером були революційними, оскільки кардинально змінювали характер суспільно-політичних і соціально-економічних відносин у регіоні.

Форми й методи демократичних революцій були різними — від «ніжної», або «оксамитової»‘, революції в Чехословаччині до кривавих зіткнень у Румунії, що призвели до численних жертв.

Революції розгорталися майже одночасно. Це пояснювалося, по-перше, зрілістю передумов і високим ступенем соціальної напруженості в усіх цих країнах і, по-друге, розумінням того, що СРСР не втручатиметься у справи своїх західних сусідів: не надаватиме підтримки консервативним силам, які намагалися загальмувати демократичний процес.

Демократичні революції в Центральній та Східній Європі в 1989—1991 рр. стали однією з найважливіших подій другої половини XX ст. Вони зумовили недільки кардинальні внутрішні зміни, в країнах східноєвропейського регіону, а й викликали нове співвідношення сил у Європі, нову структуру економічних і політичних відносин між великими державами. Настав край конфронтації між Сходом і Заходом, між СРСР і США. Закінчилася довга виснажлива «холодна війна».

Після революцій у країнах Східної Європи створено дієву багатопартійну структуру. Часом хаотична в деяких країнах, вона стала, однак, беззаперечною реальністю, незважаючи на те, що демократична традиція тут була обмежена або не існувала зовсім. Дуже важливо, що після краху тоталітарного соціалізму затвердився конституційно-парламентський механізм зміни влади. За роки, що минули, така зміна відбулася в ряді країн уже декілька разів. Таким чином у країнах регіону створені демократичні правові державні установи.

92. Возз’єднання ФРН і НДР

Возз’єднання Німеччини — приєднання НДР і Західного Берліну до ФРН (зразка до 1990). Відбулося 3 жовтня 1990 року.

Після перших багатопартійних виборів 1990 року основу для об’єднання Німеччини заклав Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини (його також називають договором «Два плюс чотири», за країнами, які його підписали: НДР і ФРН плюс Великобританія, Франція, СРСР, США).

3 жовтня 1990 р., згідно з «Альянсом», за який проголосувала більшість населення Східної Німеччини, німецькі землі було об’єднано в єдину Федеративну Державу Німеччину.

НДР і ФРН вважалися правонаступниками довоєнної Німеччини.

Між ФРН і НДР кордон був з особливим режимом. У 1989 р. він змінився на полегшений режим, після чого почався інтенсивний відтік німців з НДР до Австрії та ФРН.

Процес об’єднання Німеччини є наслідком загальної кризи соціалістичного ладу, зокрема гострої кризи в СРСР.

В результаті об’єднання на території колишньої НДР було створено 5 нових земель (Мекленбург — Передня Померанія, Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Анхальт і Тюрингія). Границі земель ФРН не змінилися. Нова Німеччина стала членом ЄС і НАТО.

93. Конституція СРСР 1924 року. Загальна характеристика

В радянських республіках у 1922 р. були скликані з’їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з’їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. документи: Декларацію Договір Російської, Української , білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ всесоюзному з’їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є «добровільним об’єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу.

94. «Новий курс» Президента США Ф.Рузвельта

Нова адміністрація та конгрес перш за все були змушені розібратися з банківсько-фінансовими проблемами . На початку березня 1933 року банки припинили функціонувати . Президент був змушений оголосити надзвичайне положення і зачинити усі банки .

Наступним кроком адміністрації Ф.Д.Рузвельта , було зменшення кількості банків . У 1932 році їх було 6145 , а через рік їх вже було 4897 , а за данними на 1939 рік працювали 5203 банки з капіталом 33,1 млрд. долларів . Таким чином у період з 1933 по 1939 рік кількість банків зменшилась на 15% , а обсяг їх активів зріс на 37 % .

16.06.1933 року було прийнято ще один “банківський” закон — закон “Гласса-Стігала” . Він поділяв депозитні та інвестиціонні операції , тим самим перекриваючи можливість займатися спекулятивними операціями . Ще одним важливим введенням було страхування депозитних вкладів які , не перевищують 2500 долларів . У1934 році сумму , яка підлягає страхуванню підняли до 5000 долларів . У другій половині 1935 року , 14219 банків , які мали вклади на 45 млрд. долларів , повинні були страхувати усі вклади , які доходили до сумми 5000 долларів .

Згідно до банківського закону 1935 року , рада керівників отримала контроль над резервом , який повинен залишатися в банках – членах ФРС . Це означає , що рада зниженням чи підвищенням рівня резерву , мала змогу впливати на ділову активність . Це дуже важливо тому , що діяльність банків опинилась під контролем державної влади .

31 січня 1934 року , Ф.Д.Рузвельт видав закон , за яким золотий зміст доллара було знижено з 25 4/5 до 15 5/21 грама , та встановлено ціну на золото у розмірі 35 долларів за унцію . Таким чином доллар було девальвовано на 12 % . Завдяки цим діям процент платні по облігаціях знизився з 3,76 у 1932 році , до 2,39 у 1940 році . Банкіри також були змушені знизити процентні ставки в приватних операціях . Корпорації сплачували по кредитах 2,9 % , а не 4,25 % як раніше.

У тісному зв’язку з цими заходами впроваджувалось законодавство націлене на регулювання операцій на фондових біржах . Так у 1933-1934 роках були прийняті два закони для регулювання біржевої діяльності . На базі цих законів було створенно “Комісію по торгівлі акціями” . До 1937 року в цю комісію звернулись 3500 компаній для реєстрації їх акцій на загальну суму 13 млрд. долларів . Іноді комісія зверталась до суду з проханням не дозволяти тим чи іншим організаціям випуск акцій .

16.06.1933 також було прийнято закон про відновлення промисловості (National Industrial Recovery Act — НИРА) . Завдяки НИРА за короткий термін часу було сформовано 557 основних та 189 допоміжних кодексов в отраслях .

У сфері аграрної політики Ф.Д.Рузвельтом 12.05.1933 року був прийнятий білль о допомозі фермерам (Agricultural Adjustment Act — AAA) . Цей білль ставив для себе головною метою підняти рівень цін , щоб співвідношення між куплею та продажею стало таким як у період з 08.1909 по 07.1914 років . Для досягнення цієї мети було знищено 10,5 млн. акров хлопчатника , близько 6,5 млн. свіней а також багато іншої продукції . Також було об’явлено про виплату премій за зменшення посівних платежей . Но вже у 1936 році , а саме 1 березня , був підписаний закон “о збереженні плодородія почв та о квотах для внутрішнього ринка” . Цим законом було відкрито другий етап в аграрній політиці “Нового курсу” . Ціллю уряду залишилось підвищення цін на продукцію .

95. Основні соціальні та державно-правові перетворення в країнах Європи після Другої світової війни

Досить складна ситуація в Європі, надзвичайно повільний рух щодо відбудови її економічного потенціалу робив цілком необхідним надання певної допомоги. Таку допомогу могли надати лише США. Спеціально створена при президенті комісія, діяльність якої була спрямована на аналіз допомоги іноземним державам, підтвердила катастрофічний стан західноєвропейської економіки, відзначила значне зниження її довоєнного виробництва і високу потребу в імпорті та втрату Європою практично всіх джерел отримання іноземної валюти. Комісія також підтвердила існування «ножиць цін» між промисловістю та сільським господарством, руйнування єдиної системи внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Було очевидним, що без відповідної допомоги, яку могли надати лише США, Європа не зможе вийти з повоєнної кризи.

Після ІІ-ої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. Інтеграція — була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-их років XX сторіччя. Виникає запитання: „Чому саме тоді?“ Чому лише після ІІ-ої світової війни європейські країни почали думати про інтеграцію? Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

Потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі, прийшов час на нову якість у європейській політиці — час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи.

Потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були гарантувати, що більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн. Спільне прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна співпраця мали стати успішним бар’єром перед комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також перед економічною експансією США в Європі.

Сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об’єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також гарантією вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг.

Утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі. Лише тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони втратили .

96. Характеристика Конституції Італії 1947 року

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 року 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 року Конституція була промульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 року вона набрала чинності.

Італійська Конституція — це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові основи й юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов’язковість конституційних принципів і норм, що стосуються загальних питань державного устрою, демократичного характеру італійської держави та його прихильності до забезпечення цивільних прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу «Основні принципи», двох головних частин — «Права й обов’язки громадян» і «Устрій республіки» — і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер. її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і при наявності в обох палатах Парламенту, так званої конституційної більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють и особливі повноваження Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих Парламентом законів.

Своєрідно зважується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 Конституції визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить Парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд.

Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Ватикан — релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик — Папа — за традицією є римським єпископом.

Із 139 статей Конституції 54 присвячені правам, свободам і обов’язкам громадян.

Конституція закріплює традиційні права і свободи громадян: недоторканність особи, що доповнюється недоторканністю житла і таємницею листування, свободою пересування по країні, свободою зборів і асоціацій (за винятком таємних і військових організацій), свободою совісті, слова, друку, маніфестацій і т. ін. На судову владу покладене гарантування прав і свобод.

97. Створення німецької імперії. Конституція Німеччини 1871 року

Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об’єднання країни) не були вирішені. Об’єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.

Різні соціальні групи боролися за об’єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.

Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об’єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об’єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об’єднано частину Німеччини.

За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.

Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.

Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.

98. Реформи Петра І та Катерини ІІ у XVІІІ ст. в Росії

Характерною рисою абсолютизму є прагнення регламентувати правове становище кожного із існуючих станів. Таке втручання могло мати як політичний так і правовий характер. Законодавець прагнув визначити правовий статус кожної соціальної групи і регулювати її соціальні дії.

Правовий статус дворянства був суттєво змінений прийняттям Указу про єдиноспадкування 1714 р. Цей акт мав декілька наслідків:

1) Юридичне злиття таких форм земельної власності, як вотчина і помістя призвело до виникнення єдиного поняття “нерухомості”. На її основі відбулась консолідація стану. Поява цього поняття призвела до формування більш точної юридичної техніки, розробки правових повноважень власника, стабілізації зобов’язальних відносин.

2) Встановлення інституту майорату — спадкування нерухомості тільки одним старшим сином, не властивого російському праву, метою якого було збереження від роздроблення земельної дворянської власності.

Але реалізація нового принципу призводила до появи значних груп безземельного дворянства, змушеного влаштовуватись на військову чи цивільну службу. Це положення Указу викликало найбільше невдоволення дворян (було відмінено в 1731 р.).

3) Перетворивши помістя в спадкове землеволодіння, Указ разом з тим знайшов новий спосіб прикріпити дворянство до державної служби — обмеження спадкування змушувало його представників служити за платню. Дуже швидко почав формуватись багаточисельний бюрократичний апарат і професійний офіцерський корпус.

Логічним продовженням Указу про єдиноспадкування став Табель про ранги (1722 р.). Його прийняття свідчило про ряд нових обставин:

Бюрократичний підхід при формуванні державного апарату переміг аристократичний (зв’язаний з принципом місництва). Професійні якості, особиста відданість і вислуга стають визначальними при просуванні по службі.
Сформульована Табелем про ранги нова система звань і посад юридично оформила статус правлячого класу. Були підкреслені його службові якості: будь-яке вище звання могло бути присвоєне тільки після проходження через весь ланцюг нижчих звань. Встановлювались строки служби в певних званнях. З досягненням звань восьмого класу чиновник одержував звання спадкового дворянина і міг передати титул у спадщину.
Табель про ранги зрівняв військову службу з цивільною: звання присвоювались в обох сферах, принципи просування по службі були однакові.
Підготовка кадрів для нового державного апарату стала здійснюватись в спеціальних школах і академіях в Росії і за кордоном. Ступінь кваліфікації визначався не тільки чином, але й освітою, спеціальною підготовкою.

Реформи вищих органів влади і управління, що відбулися в першій чверті 17 століття прийнято ділити на три етапи:

— 1699-1710 рр. — часткові перетворення в системі вищих державних органів, в структурі місцевого самоуправління, військова реформа;

— 1710 — 1719 рр. — ліквідація колишніх центральних органів влади і управління, створення нової столиці, Сенату, проведення першої обласної реформи;

— 1719-1725 рр. — створення нових органів галузевого управління для колегій, проведення другої обласної реформи, реформи церковного управління, фінансово-податкової реформи, створення правової основи для всіх установ і нового порядку проходження служби.

В 1711 р під час знаходження Петра І у військовому поході був створений Сенат. По Указу Сенат повинен був, керуючись діючим законодавством тимчасово заміщувати царя. Пізніше Сенат стає постійно діючим органом. До компетенції Сенату відносились: судова і організаційно-судова діяльність фінансовий і податковий контроль, зовнішньоторгові і кредитні повноваження.

В 1718 р. в склад Сенату, крім призначених царем членів, ввійшли всі президенти створених установ-колегій (іноземних справ, юстиції, військова, бюджетна).

В 1722 р. Сенат був реформований трьома указами імператора. Був змінений його склад. В склад Сенату вже не входили президенти колегій.

Для контролю за діяльністю Сенату в 1715 р. була введена посада генерал-ревізора, якого пізніше замінив обер-секретар Сенату. Реформа 1722 р. Перетворила Сенат у вищий орган центрального управління.

З 1699 року розпочинається формування рекрутської системи набору в армію. З 1723 року на підставі перепису населення була введена система подушної розкладки рекрутів. В 1719 році вводиться “Статут військовий”, який регламентував склад і організацію армії, відносини командирів і підлеглих, обов’язки військових чинів.

В 1720 році був прийнятий Морський статут.

В 1721 році був заснований Святійший Синод, який став вищим органом церковного управління. Синод очолював світський чиновник – обер прокурор. Управління церковними землями став здійснювати Монастирський приказ, який став складовою структурою Синоду. Монарх перетворився в юридичного главу церкви. Він вирішував питання організації церковного життя, призначення ієрархів. Церква втратила свою роль ідеологічної опозиції світським властям: будь-які рішення монарха обговоренню не підлягали.

В жовтні 1721 року в зв’язку з перемогою в Північній війні Сенат і Святійший Синод присвоюють Петру І титул “Батька Вітчизни, Імператора Всеросійського”, і Росія стає імперією.

99. Статті конфедерації 1781 року (США)

Статті Конфедерації і вічного союзу — перший конституційний документ США. Статті Конфедерації були прийняті на Другому Континентальному конгресі 15 листопада 1777 року в Йорку (Пенсильванія) і ратифіковано усіма тринадцятьма штатами (останнім це зробив Меріленд 1 березня 1781 р.). У Статтях Конфедерації встановлювалися повноваження і органи влади Конфедерації. Згідно з статтями, Конфедерація вирішувала питання війни і миру, дипломатії, західних територій, грошового обігу та державних позик, в той час як інші питання залишалися за штатами.

Дуже скоро стало очевидно, що повноваження уряду Конфедерації були дуже обмеженими (зокрема, воно не мало повноважень по оподаткуванню) і це послаблювало єдність нової держави. Іншим великим недоліком стало рівне представництво від штатів в Конгресі Конфедерації, що викликало невдоволення великих і густонаселених штатів. Критика Статей Конфедерації і необхідність «створення більш досконалого Союзу» призвели до прийняття в 1787 році Конституції США, яка замінила Статті Конфедерації.

Статті Конфедерації були створені на п’яти сторінках і складаються з преамбули, тринадцяти статей і списку підписів.

Назва Конфедерації — «Сполучені Штати Америки».
Встановлюється суверенітет штатів і гарантуються їх повноваження в тій частині, в якій вони не передані Конфедерації.
Встановлюються цілі створення Конфедерація, штати зобов’язуються допомагати один одному.
Встановлюється свобода пересування громадян штатів по Конфедерації і обов’язок штатів екстрадіювати злочинців.
Принцип «один штат має один голос в Конгресі» та порядок призначення делегатів в Конгрес (делегатів визначають легіслатури штатів, одна особа не може бути делегатом понад три з кожних шести років).
Міжнародні відносини є виключною компетенцією Конфедерації, штатам забороняється мати власні збройні сили (за винятком ополчення) і військовий флот без дозволу Конгресу.
Порядок присвоєння військових звань під час війни (звання нижче полковника присвоюють легіслатури штатів).
Витрати Конфедерації оплачуються з зборів, встановлених легіслатурами штатів і розподілених по штатах пропорційно вартості землі в штатах.
Повноваження Конфедерації: оголошення війни, стандартизація мір і ваг (включаючи грошовий обіг), розгляд суперечок між штатами.

Комітет штатів — орган, що виконує обов’язки уряду в перервах між сесіями Конгресу.
Встановлюється порядок прийняття нового члена (Канада (сучасна провінція Квебек) приймається за замовчуванням, в інших випадках вимагається схвалення дев’яти штатів).
Підтвердження зобов’язань, прийнятих на себе Сполученими Штатами до затвердження Статей Конфедерації.
Порядок зміни Статей — зміни повинні бути схвалені всіма штатами.

100. Війна за незалежність США. Декларація незалежності 1776 року

Війна за незалежність США (1775–1783) — війна між королівством Великобританія і лоялістамі (прибічниками британської корони) з одного боку та революціонерами 13 англійських колоній (патріотами) з іншою, які проголосили свою незалежність від Великобританії, як самостійна союзна держава, у 1776 році. Значні політичні і соціальні зміни в життя жителів Північної Америки, викликані війною і перемогою в ній прибічників незалежності, іменуються в американській літературі «Американською Революцією»

Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки — виданий Другим Континентальним конгресом північноамериканських колоній Великої Британії документ, прийнятий 4 липня 1776 року, яким було проголошено, що тринадцять колоній у Північній Америці стають вільними та незалежними державами і що всі політичні зв’язки між ними та Великою Британією анулюються.

У вступній частині Декларації оповідається про природність людського прагнення до політичної незалежності; визнається, що підстави для досягнення такої незалежності мають бути достатньо вагомими та недвозначними. У преамбулі окреслюється загальна філософія такого явища, як уряд взагалі та пояснюється правомочність революції у випадку, якщо уряд порушує базові права підданих. У Декларації надається довгий перелік «неодноразових утисків та узурпацій», чинених британським урядом проти прав та свобод американських колоністів. Потому згадується про спроби колоністів привернути увагу британської влади до викладених проблем та про прикру відсутність реакції на ці спроби. Як висновок, Декларація містить твердження, що існують умови, за яких люди мають право змінити їхній уряд, що умови були створені внаслідок діяльності Великої Британії і що у зв’язку з цим колонії змушені відкинути свої політичні зв’язки з британською короною і перетворитись на незалежні держави. Декларацію підписано Президентом Другого Континентального Конгресу Джоном Хенкоком та п’ятдесятьма п’ятьма депутатами конгресу.

101. Утворення на Балканах незалежних держав (Сербії. Болгарії. Румунії)

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режимові надійшли з Трансільванії, де у великому промисловому центрі м. Тімішоара влада застосувала репресії проти реформаторського пастора Л. Текеша (угорця за національністю). Ці дії викликали виступи прочан його храму, до яких приєдналися жителі міста. Ввечері 16 грудня 1989 р. на центральній площі зібралося кілька тисяч осіб, які вимагали проведення демократичних реформ, лунали гасла «Геть Чаушеску!».

Перемогу революції було забезпечено і закріплено переходом армії на бік повсталого народу. Важливу роль відіграв при. цьому міністр оборони генерал-полковник В. Міля, який відмовився віддати армійським підрозділам наказ стріляти в демонстрантів у Тимішоарі та Бухаресті. За наказом Чаушеску Міля було негайно вбито.

Подружжя Чаушеску, що втекло із столиці, після тривалих пошуків притулку зупинилось у Тирговіште, біля центру з охорони підприємств, де люди, які дивилися телевізор, спершу не повірили, що перед ними Чаушеску, а потім викликали військовиків.

Створена в перші години повстання рада Фронту національного порятунку, оголосила про розпуск усіх державних структур, що існували за диктатора, у тому числі й компартії. Декретом ради ФНП від 29 травня 1990 р. Соціалістична Республіка Румунія зветься просто Румунією.

Влітку 1989 р. становище у Болгарії різко загострилося. У країні зростав товарний голод, прогресувала інфляція. Т. Живков, оголосивши «перебудову» в Болгарії, поступово втрачав важелі управління країною. Перші протести легальної болгарської опозиції викликали явне невдоволення системи, заснованої на ідеї безальтернативного розвитку.

Живков був занепокоєний створенням нових партій у Польщі та Угорщині, ситуацію в СРСР він розцінював як критичну. За кілька тижнів до 10 листопада 1989 р. болгарський лідер висловлював наростаючу Тривогу: «Ми не втримаємось у Болгарії самотужки». Втеча населення на Захід, яка розпочалась у НДР, стала каталізатором подій у Болгарії. Насильницька християнізація болгарських турків і закон про вільний виїзд із країни привели до масової втечі мусульманського й тюркомовного населення.

У вищому керівництві країни, яке доти вдавало гурт однодумців, наростав конфлікт. Член політбюро ЦК БКП, міністр закордонних справ Петр Младенов 24 жовтня 1989 р. надіслав різкого листа Живкову, в якому висловлював незгоду з його стилем І методами роботи, і подав у відставку. У Москві розуміли, що час Живкова безповоротно минув, і зробили ставку на П. Младено-ва, хоч активно у конфлікт не втручалися. 10 листопада керівництво БКП примусило Живкова піти у відставку з усіх посад.

У країні з’являлися десятки нових партій, організацій, рухів. Були спроби реформувати і БКП. XIV позачерговий з’їзд партії у січні 1990 р. відмовився від керівної ролі БКП у суспільстві, проголосив побудову «оновленого соціалізму». Т. Живкова та його оточення було виключено з партії. Незабаром БКП перейменували на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

У країні скасовувалися закони, які обмежували демократичні права громадян, деполітизувалися армія, правоохоронні органи, відбувалася реабілітація колишніх політичних в’язнів. 7 грудня 1989 р. було засновано Союз демократичних сил (СДС), який проголосив ідею розбудови Болгарської держави на принципах демократії та приватної власності. Керівником СДС став доктор філософських наук Желю Желев.

1 серпня 1990 р. Великі національні збори назвали Ж. Желева президентом Болгарії, а після виборів 19 січня 1992 р. він став першим всенародно обраним президентом країни.

102. Розпад СРСР. Утворення СНД

Із 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан. «Новоогарьовський процес» було зірвано.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, на якому громадяни майже одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республіки. Обраний президентом Л. Кравчук витлумачив результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового союзного договору.

8 грудня 1991 р. в білоруській урядовій резиденції «Впскулі», що в Біловсзькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік — Білорусі, Росії та України: С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений на засіданні Державної ради варіант договору Єльцин запропонував першим підписати українському президентові, підкресливши, що свій підпис поставить після нього. За власним визнанням Кравчука, «доля договору цілком залежала від України». І він заявив категоричне «ні» союзному договору.

Керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Потім Б. Єльцин телефонував президентові США Бушу, а С- Шушкевич — президенту Горбачову, що Радянського Союзу більше не існує, третій етап політичної реформи завершився розпадом СРСР.

На цій же зустрічі постало питання про підготування нового документа. Так народилася Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана керівниками Росії. України, Білорусі.

13 грудня в Ашхабаді керівники держав Середньої Азії та Казахстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. На зустрічі 21 грудня в м. Алмати відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку БІловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Грузія, яка приєдналася до СНД через два роки.

М. Горбачов, перший і останній президент СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19-й годині виступив по телебаченню із заявою про припинення свосї діяльності на посаді президента.

Того ж вечора, о 19-й годині, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом.