76. Предмет теорії держави та права

Теорія держави і права — система наукових знань про об’єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку розвитку); про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.

Як і будь-яка інша наука, теорія держави і права має свій предмет і метод. Предмет науки (або навчальної дисципліни) -це коло питань, які вона вивчає (відповідає на питання «що?»). Метод науки (або навчальної дисципліни) — це засіб або сукупність засобів, за допомогою яких вивчається предмет (відповідає на питання «як?»).

Предмет теорії держави і права — об’єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Предмет науки теорії держави і права є історичним. Він змінюється в міру залучення до сфери пізнання нових властивостей і явищ правової і державної дійсності, а також вилучення всього того, що виявляється ілюзією, помилкою, оманою.

77. Методологія теорії держави та права

Методологія теорії держави і права — це система підходів, принципів, прийомів і методів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об’єктивність, повноту і всебічність цих досліджень. В той же час методологію можна розглядати і як науку про методи.

У цілому теорію держави і права щодо інших юридичних наук можна з упевненістю назвати методологічною наукою, адже вона розробляє конкретні засоби і прийоми вивчення державно-правової дійсності галузевими та іншими юридичними науками.

Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем не лише юридичної науки, але й юридичної практики. Методологічна культура юристів-практиків впливає на результати практичної діяльності. Їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і обґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню на практиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і теоретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилково відшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй належне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходження правильного розв’язання будь-якої правотворчої, правовиконавчої або правоохоронної проблеми.

Питання структури методології теорії держави і права різними вченими вирішуються по-різному. Основна відмінність у поглядах стосується класифікації методів теорії держави і права, а також інших складових методології. Представлена структура методології може відрізнятись від матеріалів інших підручників і наукових праць, що свідчить про складність цієї проблеми. Але, незважаючи на це, в сучасній науці майже всі вчені поділяють погляди на основні підходи, принципи і сутність методів теорії держави і права.

Пропонована структура методології теорії держави і права включає в себе такі складові елементи, як філософські підходи, методологічні принципи, логічні прийоми, методи.

78. Методи досліджень державно-правових явиш.

Предмет теорії держави і права знаходиться в тісному взаємозв’язку з методом його дослідження. Якщо теорія держави і права розкриває природу, сутність і закономірності державно-правових явищ і процесів, то метод орієнтує і націлює на певні пізнавальні підходи і необхідні дії, спрямовані на їх дослідження.

Методи теорії держави і права — це засоби і способи пізнання держави і права, одержання нових знань про них та логічного впорядкування наявного матеріалу з метою глибшого і різнобічного його вивчення. Окрім специфічних, властивих кожній окремій науці, існує сукупність універсальних методів, які використовуються всіма науками в цілому.

Загальним методом теорії права і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики (матеріалістичної та ідеалістичної). Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв’язках розвитку буття і свідомості. Наприклад, метод філософської діалектики припускає розгляд права як явища, котре: 1) визначається природою людини і умовами життя суспільства; 2) пов’язано з іншими соціальними явищами, пронизує сферу суспільних відносин — економічних, політичних, духовних та ін.; 3) перебуває у постійному розвитку, якісному відновленні (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, неокапіталістичне право).

79. Функції теорії держави та права

Функції теорії держави і права — основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, виконувані в суспільстві з метою його прогресивного перетворення.

1. Онтологічна (онтологія — поняття існуючого) — виражається в пізнанні та поясненні явиш і процесів державного і правового життя суспільства. Теорія держави і права не лише вивчає в узагальненій формі державно-правову систему, а й пояснює об’єктивні процеси її розвитку, з’ясовує, які саме закономірності лежать в підґрунті цих процесів, визначає їх зміст і сутність.
2. Евристична (евристика — мистецтво знаходження істини) — виражається як у глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, так і в з’ясовуванні їх тенденцій, відкритті нових закономірностей, збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права («нарощення» знань).
3. Прогностична — виражається в передбаченні («погляд у майбутнє») подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об’єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхів подальшого вдосконалення законодавства і практики його застосування. Істинність гіпотез, висунутих теорією держави і права, перевіряється практикою.
4. Методологічна — виражається у формуванні поняттєвого апарату системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права.
5. Ідеологічна — полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства (наприклад, ідея про демократичну, соціальну правову державу).
6. Політична — виражається у впливі на формування політичного курсу держави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їх науковості.
7. Науково-прикладна — полягає у розробці рекомендацій для практичного вирішення завдань державно-правового будівництва — підготування законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться правозастосовними органами.

80. Система юридичних наук і місце в ній теорії держави та права

Теорія держави і права належить до системи юридичних наук, об’єднаних загальною назвою — правознавство.

За класифікацією юридичних наук вона належить до теоретико-історичних наук разом з історією держави і права та історією політичних і правових вчень (або вчень про державу і право).

Історія держави і права вивчає процес історичного розвитку державно-правових форм життя конкретних країн у хронологічному порядку, тобто застосовує переважно історичний метод. Теорія держави і права досліджує розвиток держави і права в узагальнено-теоретичному вигляді, тобто застосовує переважно формально-логічний метод. Конкретні дані історії держави і права використовуються теорією держави і права для теоретичних узагальнень, вироблення загальних закономірностей розвитку держави і права різних народів у конкретні історичні періоди.

Історія вчень про державу і право досліджує і висвітлює історію виникнення і розвитку теоретичних знань про державу і право. Історично закономірний процес накопичення людьми уявлень про державно-правові вища відбивається у вченнях, теоріях, ідеях мислителів різних народів світу (Аристотеля, Монтеск’є, Руссо, Канта та ін.). Теорія держави і права вивчає результати їх пошуків у вигляді узагальнень і відіграє суттєву роль як одна з найважливіших передумов удосконалення теоретичних розробок проблем держави і права. Історія вчень про державу і право немов би виступає історичною частиною теорії держави і права. Вона поставляє матеріал про історичне формування поняттєвого апарату теорії. Наприклад, теорія держави і права досліджує проблему державного суверенітету (поняття, види, ознаки). Історія вчень про державу і право надає відомості про те, коли (XVI ст.), ким (французьким мислителем Жаном Боденом) і у зв’язку з чим (з метою обґрунтування абсолютної монархії) уперше було розроблене поняття державного суверенітету, розкриває його основні ознаки в трактуванні цього мислителя.

Якими є взаємовідносини теорії держави і права і галузевих юридичних наук ?

Теорія держави і права — наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв’язку з державно-правовою дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Це означає, що усі вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, що спостерігаються і піддаються перевірці. Завдання теорії держави і права полягає у тому, щоб систематизувати, витлумачити та узагальнити факти державно-правової дійсності. Вона вносить порядок і смисл до набору фактів, налагоджує належні взаємозв’язки між ними і виводить із них певні узагальнення. Теорія без фактів може бути порожньою, але факти без теорії — нісенітні. Теорія держави і права вивчає основні загальні закономірності державних і правових явищ у цілому, незалежно від того, у якій конкретній сфері громадського життя вони відбуваються. Вона сама безпосередньо, за допомогою своїх методів і прийомів осягає головне і глибинне в державі і праві, знаходячи його в юридичній практиці.

Теорія держави і права — узагальнююча загальнотеоретична наука відносно інших юридичних наук, яка інтегрує їх досягнення.

Галузеві юридичні науки (наука кримінального права, наука цивільного права, наука адміністративного права та ін.) вивчають певні державно-правові явища (правовідносини, правопорушення тощо) з точки зору характеристик, властивих даним явищам у конкретних сферах правового і державного життя.

81. Значення вивчення теорії держави та права для підготовки юристів

Теорія держави і права не підміняє теорію галузевих юридичних наук і не розчиняється в ній. Кожна галузева юридична наука досліджує закономірності та особливості власного предмета. Сфера теоретичних узагальнень у галузевих юридичних науках значно вужче, ніж у теорії держави і права. Так, теорія держави і права вивчає не кримінально-правові злочини (галузь науки кримінального права), не цивільно-правові правопорушення (галузь науки цивільного права) тощо, а правопорушення в узагальненому вигляді, враховує загальне і особливе, що властиво усім видам правопорушень.

У рамках теорії держави і права відбувається підсумовування знань, отриманих галузевими і спеціальними юридичними науками, а також загальнотеоретичних даних, здобутих при вивченні юридичної практики. Іншими словами, теорія держави і права є систематизований результат знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою.

Теорія держави і права — методологічна, базова наука відносно галузевих юридичних наук, її висновки, загальнотеоретичні положення є підґрунтям для вирішення спеціальних питань галузевих наук. Виробляючи свою галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями теорії держави і права. Так, модель правового статусу підозрюваного (галузь науки кримінального процесу) грунтується на загальнотеоретичній моделі правового статусу людини.

Теорія держави і права формує свої висновки в тісному зв’язку з галузевими науками, використовує фактичний матеріал, що міститься в них, спирається на їх досягнення. Це забезпечує цілісність наукових уявлень і єдність категоріального апарату в усіх юридичних науках. Основні державно-правові категорії поняттєвого апарату науки теорії держави і права — загальні для всієї юридичної науки.

У взаємовідносинах теорії держави і права і галузевих юридичних наук існує своєрідна рівноправність, яка полягає у взаємному збагаченні і взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей держави і права.

82. Система навчального курсу «Теорія держави та права»

Загальна теорія держави і права — це вчення про призначення та сутність держави і права, їх категоріальний та понятійний апарат. Як наука, теорія держави і права почала зароджуватись у XIII ст. в епоху Просвітництва. Загальна теорія держави і права незалежної України взяла чимало корисного з вітчизняного досвіду минулого. Разом з тим вона послідовно звільняється від догматично постульованих уявлень про державу і право соціалістичного типу. Сучасна українська теорія держави і права у тлумаченні державно-правових явищ виходить з інтересів людини та громадянина. Досліджуючи доленосні для держави та суспільства проблеми, теорія держави і права як наука й сама повинна розвиватись, вдосконалюючи свої наукознавчий інструментарій та наукознавчі механізми. Загальна теорія держави і права посідає особливе місце у науці про суспільство. Це пояснюється насамперед її специфічними об’єктами вивчення — держави та права, які належать до найбільш важливих суспільних інституцій. Теорія держави і права відрізняється від таких наук, як природничі або технічні, адже вона є суспільно-гуманітарною наукою, предметом дослідження якої є суспільні явища — держава і право. Особливо тісно загальна теорія держави і права пов’язана з політологією, яка вивчає політику та політичні системи світу. Ґрунтуючись на політологічних даних про політичну систему суспільства, теорія держави і права розглядає її з точки зору місця та ролі у ній держави, характерних ознак і особливостей, що відрізняють її від партій, громадських організацій та інших ланок політичної системи. Теорія держави і права має тісні та плідні взаємозв’язки з наукою про суспільство — соціологією, яка вивчає структурні елементи суспільства. Маючи у своїй структурній будові відносно автономні частини, теорія держави і права — єдина наука, яка дає узагальнене уявлення про державно-правову дійсність у її цілісності. Вивчаючи та узагальнюючи практику, теорія держави і права формує поняття та визначення державно-правових явищ, виробляє наукові рекомендації і висновки. Отже, будучи важливою суспільствознавчою та провідною юридичною наукою, теорія держави і права має на меті одержання, оновлення та поглиблення узагальнених, достовірних знань про державу і право. Теорія держави і права має досить широкий спектр дослідно-функціональних можливостей. Як і будь-яка суспільствознавча наука, теорія держави і права виконує ідеологічну функцію.

83. Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні

Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні — надто широка й об’ємна тема, тому, аби сформувати початкове уявлення про неї, необхідно проаналізувати одну з найважливіших її проблем, а саме, розвиток доктрини «правової держави» в юридичній думці України.

Історія розвитку правової державності у вітчизняній юридичній думці починається з розвитку ідеї обмеження верховної влади в державі, зафіксованої у перших, що дійшли до нас, пам’ятках давньоруської юридичної літератури. Осмислення державно-правових проблем в давньоруській юридичній думці проводилось на конкретному соціальному матеріалі. Верховна влада в державі з самого початку свого виникнення була обмежена владою боярської думи і народних зборів (віча).

На відміну від мислителів Київської Русі, що ставили питання про відповідальність князя тільки перед Богом, в період утворення Російської централізованої держави верховна влада вже обмежується як моральними, так і юридичними нормами, шляхом взаємних зобов’язань правителя й підданих, причому останні вважались як вільні індивіди.

У середині XVI ст. у сфері юридичного мислення з’явились висловлювання, засновані на ідеях природних прав особи і її відносної незалежності від верховної влади позитивним законом. Ідеали природного права в Україні відстоював наприкінці XVI — на початку XVII століття І. Вишенський. Вільнодумницькі ідеї тут розвивались і зміцнювались завдяки утворенню козацьких поселень, незалежних, у певному розумінні, від феодальної держави. Сама поява такої воєнізовано-владної структури, як Запорозька Січ, була викликана, в кінцевому підсумку, не­обхідністю захисту свободи той мірою, як це визначали тодішні політичні і моральні інституції. Відповідно до питань державотворення та встановлення демократичних інститутів велике значення мали ідеї, що проголошувалися Конституцією Пилипа Орлика, повна назва якої була «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», від 10 травня 1710 р. В ній визнавалося право українського народу на власну державу, у загальному плані обґрунтовувалася ідея поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, особливо підкреслювалася роль представницького органу — Ради, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від всіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького».

Принципи природно-правової теорії розвивали як російські, так і українські просвітителі (С. Десницький, Я. Козельський, М. Новиков, І. Третьяков, Д. Фонвізін, О. Куніцин та ін.), декабристи, демократи. Саме вони розробили два критерії щодо обмеження суб’єктивізму і сваволі у здійсненні верховної влади: нормативний і організаційний. Воля правителя обмежена, насамперед, законом, причому в це поняття вкладається найширший зміст (релігійний канон, моральна заборона, юридична настанова, звичай). Крім того, одноосібна воля правителя обмеже­на волею колегіального органу. На Русі воля князя чи царя практично завше певною мірою врівноважена волею радника, Думи, Соборів і т. ін. Таким чином, постійне протиборство одноосібного і колегіального начала у функціонуванні верховної влади вочевидь спостерігається і в сучасних державах.

У розвитку доктрини «правової держави» велику роль відіграли тогочасні вчення представників різних юридичних шкіл, що існували на той час (юридичного позитивізму — О. Градовського, О. Романовича-Славатинського, М. Рен-ненкампфа, Ф. Тарановського та ін., соціологічного пози­тивізму — М. Капустіна, М. Коркунова, М. Ковалев-ського, О. Кістяківського та ін., психологічної школи — Л. Петражицького, синтетичних підходів — О. Алексєєва, С. Котляревського, П. Новгородцева, Б. Кістяківського, М. Палієнка та ін.).

84. Взаємозв’язок суспільства та держави

На стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру, коли в ньому існували антагоністичні класові протиріччя, сформувалось вчення про класову боротьбу як основу уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але на­вряд чи це вчення може бути основою для дослідження і конструювання сучасних держави і права, коли в суспільстві сформувались нові умови, зокрема:

а) суспільство позбавлено чітко визначених класів, а існує складна і розгалужена соціальна структура;

б) соціальні протиріччя вже не є антагоністичними, а тому організоване державою насилля щодо великих соціальних груп втрачає свою актуальність;

в) рівень матеріального достатку дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає сучасним уявленням про людську гідність.

Разом з цим, відмова від теорії класового насильства як пануючої теорії сутності держави і права однозначно не визнає заміни її будь-яким іншим вченням. Для цього потрібний аналіз історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Дійсність просякнута ідеями гуманізму, пріоритету загальнолюдських цінностей. Все це знаходить своє відображення у сучасних найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з точки зору єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об’єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб та їх об’єднань, державних посадових осіб та органів, законів та інших правових документів. Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

всеохоплююча організація — об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загально суспільні інтереси і потреби;

територіальна організація — об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація, що об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

офіційна організація — репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами;

універсальна організація, бо об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя;

верховна організація — є вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

централізована організація — внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих

органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

85. Поняття та ознаки держави

Держава є особливою формою організації суспільства, що об*єднує всіх його членів, відображає і забезпечує загальносуспільні інтереси та потреби, репрезентує суспільство, виступаючи від його імені, є вищим за значенням та силою об*єднанням у суспільстві. Ознаки: 1)Відокремлення публічної влади від суспільства, вона не збігається з організацією всього населення, з’являється верства професійних управлінців. 2)Право на стягнення з населення податків та зборів, необхідних для утримання численних державних службовців та для матеріального забезпечення державної політики (економічної, соціальної, оборонної). 3)Наявність території, в межах якої діють закони та повноваження держави. 4)Видання законів, обов’язкових для всього населення. 5)Монополія на легальне застосування сили, фізичного примусу, для чого держава посідає армію, поліцію, службу безпеки. 6)Державний суверенітет. Основні функції держави — забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Держава повністю не зливається із суспільством, вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму державної системи, має власні принципи становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.

86. Походження держави

Держава є формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цільність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. Тому виникнення її обумовлено відповідними потребами у зміні його станів, у першу чергу, ускладненням власне соціального життя, якісний стрибок якого виявив неспроможність «первинної демократії» у нових умовах ефективно виявляти, забезпечувати та охороняти загальні інтереси.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. Необхідність виникнення держави здебільше пов’язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви (класи, страти), зміною форми і характеру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин має підхід до державогенезу — класовий, теологічний, патріархальний, договірний, психологічний, насильницький. Наприклад, при класовому розумінні сутності держави як знаряддя класового пригноблення основну причину її виникнення вбачають у поділі суспільства на антагоністичні класи, потреби пануючого класу зберегти і закріпити своє становище придушенням боротьби пригноблених класів за своє визволення від експлуатації. Разом з цим, історія людства має факти виникнення держави у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні протиріччя (стародавньоіндійські, Київське та Новгородське у ранній період їх розвитку, перші держави-міста Двуріччя, китайські держави Шань-Інь і Західне Чжоу, держави майя, інків, ацтеків тощо).

У кожному окремому суспільстві виникнення держави обумовлювалося своєрідним «набором» цих причин, в свою чергу, залежних від особливостей існування попереднього стану суспільства (географічних, кліматичних, етнічних, виробничих і т. ін.). Крім того, виникнення і формування держави — це суспільний процес, який має свою історію та відповідні стадії становлення. З цієї точки зору доцільно розподілити типовий і нетиповий державогенез, розглядати виникнення держави і соціальне розшарування суспільства на верстви (класи, страти) як довготривалі, суперечливі та взаємообумовлюючі процеси.

87. Історичні типи держави

Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основною класифікацією держав є їх поділ і об’єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає сукупність усіх суспільних відносин у їх взаємозв’язку з домінуючим способом суспільного виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих положень, що, по-перше, певним історичним етапам розвитку людства відповідають притаманні тільки їм спосіб ви­робництва та характер виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації. Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії людства.

Згідно з класифікацією суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на держави рабовласницького, феодального, буржуазного та сучасного типів.

Рабовласницький тип держави — це перший в історії людства тип держави, який не мав загального поширення і був перехідним типом. Це обумовлює наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу становила приватна власність і на такий засіб виробництва, як раб. Членами держави визнавалася меншість населення — передусім рабовласники та деякі пред­ставники інших прошарків (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона також базувалася в основному на сільськогосподарському виробництві, характерним є те, що селянин визнається членом держави, але не маючи права власності на землю, володіє деякими засобами виробництва (хатою, будівлями, інвентарем). Феодальна держава об’єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує у цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілісності, що існує на певній території та спроможна виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому головною закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації є монархія. Для феодального періоду розвитку суспільства характерним є збільшення території держави, концентрація влади, становлення її ієрархічної будови, стабілізація державних рішень у часі у вигляді «писаних» законів. Феодальне суспільство доводить значення своєї форми до абсолюту, коли держава стає гальмом подальшого розвитку суспільних відносин.

На зміну синкретичності суспільства і держави за часів феодалізму, в якому вони існували як єдність форми і змісту за домінуючої ролі держави і положення членів суспільства тільки як підданих, приходить дискретність буржуазного суспільства. Для нього характерним є поділ на державу як інституціалізовану форму організації загального інтересу і громадянське суспільство, в якому загальний інтерес забезпечувався іншими механізмами, безпосередньо товарним способом виробництва. Товар поєднував на певній території виробників як його власників, а у вигляді капіталу створив інші недержавні форми централізації і концентрації суспільної влади.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою державної діяльності. Сучасні держави в найбільш розвинутих суспільствах забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення і захист основних прав людини. їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості саме власників засобів виробництва та результатів їх виробничої діяльності, рівноправність різних форм власності — приватної, муніципальної та державної. Важливою ознакою сучасної держави є відсутність протилежності між державною формою організації суспільства і її соціальним змістом. На відміну від держави буржуазного типу, сучасна «постбуржуазна» є всеохоплюючою організацією суспільства, в якому держава виступає як форма виявлення і забезпечення інтересу більшості його членів і протистоїть особливим інтересам монополістичного капіталу.

88. Поняття та ознаки права

Роль права у наш час велика, як ніколи раніше, оскільки воно стає не тільки засобом управління, а й системою основних прав та свобод людини і громадянина. Дуже важливо визначити сутнісні ознаки права, що допоможе не тільки у його вивченні і пізнанні, але й буде надійною теоретичною базою для юриста-практика в його правоохоронній та правозастосовчій діяльності.

У юридичній літературі склалася думка, що поняття права повинно відображати такі важливі сутнісні ознаки:

1. При державно-вольовому характері.

Право виражає волю громадян конкретної країни. Виказану думку не слід розуміти у тому значенні, що державна воля, виражена у праві, завжди є втіленням волі кожного окремого громадянина чи волі всього суспільства. Такі норми права приймаються, але далеко не завжди (наприклад, прийняття Конституції України 1996 року).

Для того, щоб зрозуміти, про яку волю, виражену в праві, йдеться, як співвідноситься воля окремої людини з волею, вираженою у праві, необхідно розрізняти такі поняття, як «воля у психологічному значенні» та «державна воля».

Воля у психологічному значенні — це функція нормального працюючого людського мозку, одне із спрямувань свідомого життя людини. Спеціалісти-психологи визначають волю як таку сторону психічного життя особи, яка виражена у її свідомих діях та вчинках.

Право є виразом не будь-якої волі, а тільки втіленої у офіційних актах держави у вигляді законів і підзаконних актів. Саме така воля набуває значення державної, походить від імені держави, адресується всім громадянам як загальнообов’язкова.

Іншими словами, поза офіційними актами державна воля суспільства, політичної групи, партії, класу не є державною, а, отже, не може бути визнана і виражена як право.

Ось чому право має не просто вольовий, а саме державно-вольовий характер.

Праву, закону передують соціальні умови життя суспільства, суспільна у них потреба.

Отже, в основу волі, що виражена у праві, покладено певні потреби та інтереси (економічні, політичні, моральні тощо). Магістральними серед них є інтереси економічні. Різноманітні потреби, що відображені у свідомості людей, впливають на їх волю. Безпосереднім джерелом вольових дій є усвідомлені людьми інтереси і потреби у формі мотивів, що призводять до прояву волі зовні. Для того, щоб одержати санкцію закону, економічні факти повинні одержати форму юридичного мотиву.

2. При нормативному характері.

Державно-вольовий характер права органічно пов’язаний з його нормативністю. Право складається з норм — загальних правил поведінки, спрямованих на регулювання і охорону суспільних відносин.

Нормативний характер права відображає об’єктивну потребу охопити загальним правилом повторювані кожного дня акти виробництва, розподілу і обміну продуктів та намагання зробити так, щоб окрема людина підкорялася загальним законам виробництва і обміну. Нормативність — універсальна і глибинна якість права. Норма є і у стародавньому звичаї, і в сучасному законі.

3. При специфічній формі виразу.

Державна воля, щоб вважатися правом, повинна бути оформлена як правове веління. Його можна оголосити як заяву, програму, звернення. У таких документах оголошується про наміри, побажання тощо. Для права історичною практикою напрацьовані свої, специфічні форми існування. Це — санкціоновані державою звичаї, адміністративний чи судовий прецедент, нормативний акт, виданий компетентними органами, договір, укладений між сторонами.

Найпоширенішою формою закріплення державної волі в якості права є законодавство. Іноді право ототожнюється із законом. Це не зовсім вірно. Закон — найважливіша форма права, проте лише одна з форм його існування. Правові ідеї, наміри, державне волевиявлення втілюється в різних формах, набуваючи якості права. Виникнення тієї чи іншої форми права пов’язане з історичними умовами становлення позитивного права, з його національними традиціями, правовою психологією та ідеологією народу.

4. При системному характері.

У будь-якій сучасній державі право повинно бути узгодженою, взаємообумовленою системою. Між чинними правовими нормами і новими нормативними актами має бути певна узгодженість, спадкоємність, інакше право буде не регулювати відносини в суспільстві, а, навпаки, породжувати протиріччя і конфлікти. Історії відомо багато випадків руйнування існуючої правової системи і створення нової (революції, контрреволюції, зміна політичного курсу тощо). Ці процеси завжди супроводжувалися руйнуванням правових традицій, появою правового романтизму, посиленням правового нігілізму, що негативно впливало на правопорядок, спричиняло порушення прав і свобод громадян, неповагу до них. Необхідні були десятиліття щоб налагодити потрібні взаємодії усередині права, поновити його системність, яка є досить потужним стабілізуючим фактором у всіх відносинах. Системоутворюючі зв’язки у праві — найважливіша, іманентна його ознака, обов’язковий атрибут законодавчого процесу.

5. При формальній визначеності.

Ця ознака надає певної чіткості, зрозумілості, визначеності правовим приписам, а, отже, і самому праву. Право виступає як формальний масштаб, однаково рівний для всіх учасників відносин, що регулюються. У правових приписах визначені межі поведінки кожного із суб’єктів права, закріплені їх права і обов’язки. Право тим ефективніше виконує завдання формального регулятора суспільних відносин, чим досконаліша законодавча техніка.

89. Право і держава: аспекти співвідношення

Держава і право загалом – це різні за своєю сутністю і призначенням утворення, що функціонують в реальному житті як однопорядкові за значущістю, взаємопов’язані суспільні явища. Проте, у юридичній науці, в залежності від ступеню присутності «держави у праві» (або «права у державі»), вирізняються два традиційні підходи щодо співвідношення цих категорій. Не виходячи за межі предмету нашого дослідження, розглянемо їх з позицій соціального призначення держави і права. Перший – етатичний – побудований на пріоритеті держави над правом; соціальна роль права визначається (обмежується) державою в ході виконання нею правотворчої та правозастосовчої функцій. Вважається, що функціонально активного (відокремленого) права, як такого, не існує, право виступає як особливий атрибут держави, обов’язкова складова державної влади. Другий підхід закріпився в руслі природно правових поглядів. На думку прихильників «школи природного права», праву належить перевага перед державою, оскільки воно виникло раніше держави і спонукало її появу. Сама ж держава є лише (принаймні має бути) інституційною формою функціонування права.

90. Громадянське суспільство та правова держава: поняття і співвідношення

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

• вона сприймається як об’єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;
• у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;
• вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;
• розвинена система чинного законодавства;
• взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;
• провідна роль суду в розв’язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;
• ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;
• високий рівень правосвідомості та правової культури громадян; професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.

91. Державний суверенітет

Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

З проблемою суверенітету завжди було пов’язане визначення найважливіших характеристик конституційного права, зокрема з’ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суверенітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристика держави. Поняття суверенітету відображає якісні риси держави. Водночас воно прямо пов’язане з властивостями державної влади, тобто суверенітет — це вияв самої природи влади. Зв’язок між державним і народним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами.

92. Держава і людина

Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи, визначають такі головні принципи їх взаємодії: а) взаємну відповідальність держави і особи; б) гармонійне поєднання інтересів держави і особи; в)  взаємоєдність прав і обов’язків держави і громадян; г)  рівність основних прав і обов’язків громадян; д) поширення прав і свобод громадян, підвищення їх соціальної активності, відповідальності і самодисципліни при виконанні обов’язків; ж) законність цих стосунків. При цьому використовуються такі поняття, як «людина», «особистість», «громадянин», що тісно взаємопов’язані, проте мають й деякі відмінні ознаки. Так, коли ми говоримо «людина», розуміємо природно-суспільну, біосоціальну істоту, тобто розглядаємо її соціальні ознаки у тісному зв’язку з біологічними, фізичними, психофізіологічними характери стиками. Коли використовуємо термін «особистість», то розуміємо людину у її соціальному середовищі, в суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину у її відношенні до суспільства, держави, права. Особистість — це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість — це єдність загальних і індивідуальних типових і своєрідних якостей людини. Проте, це зовсім не означає, що поняття «особистість» не включає природне, біологічне, а поняття «людина» — соціальне.

93. Держава і економіка

Сучасна держава — це ринкова держава. Суть ринкової економіки зводитися і вільному товарообміну, визнанню непорушності приватної власності і законних інтересів власника, волі праці і приватного підприємництва.

Ринкові відносини розвиваються тим краще, чим менше держава обмежує волю учасників цих відносин. Однак є такі сфери громадського життя, котрі не можуть бути передані у владу приватних інтересів — це: — бюджетна сфера; — охорона громадського правопорядку і боротьба зі злочинністю (організація і підтримка міліції, судів, в’язниць); — оборона країни і т.д.

Є також категорія населення, яка не може бути учасниками ринкових відносин — діти, інваліди, старі. В інтересах цих людей, а також з метою змісту бюджетної сфери виробництва, держава втручається в ринкові відносини, перерозподіляючи доходи від найбільш заможних категорій населення до менш заможного і вилучення засобів на поповнення держбюджету. Таким чином, економічна функція держави виражається у виборі і координації державою стратегічних напрямків розвитку економіки країни в найбільш оптимальному режимі.

94. Держава і культура

Культура — це загальний спосіб існування людини, її діяльності та об’єктивований результат цієї діяльності. Продуктами культури є уявлення про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін. Культура — соціальне нормативна, а її норми — історично первинні, основа всіх інших нормативних систем: релігії, моральності, естетики, права. Право, як мораль і релігія, є інститутом культури, визначається її змістом. Усі юридичні норми є нормами культури, однак не всі норми культури перетворюються на юридичні норми. Суспільство добирає культурні норми з настановою на включення їх до права. До числа відібраних трапляють ті культурні норми, що мають найбільшу значущість для всього суспільства, виконання загальносоціальних завдань держави. Не можуть перетворитися на право ті правила поведінки, що не стали нормою культури. Право — частина соціальної культури, яке визначає один з її видів — правову культуру.

 

95. Держава і природа

Держава — політична форма організації суспільства. Держава — основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури. Державу відрізняє, по-перше, наявність органів, що здійснюють верховну владу, яка поширюється на все населення; по-друге, наявність права — сукупності загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою; по-третє, наявність певної території, на яку розповсюджується влада, юрисдикції держави.

Звичайно ж, поняття держави неоднозначне. Під державою розуміється політична організація економічно панівного класу, що має своєю метою охороняти існуючий порядок і придушувати опір інших класів, соціальних верств і соціальних спільностей. Але під державою розуміється й організація великої соціальної спільності, верстви. У такому випадку держава тотожна суспільству, народу. Якщо цілісність певних внутрішньосуспільних зв’язків та їх форм, тобто структура державного апарату, поняття держава тотожно уряду, адміністрації. І, нарешті, під державою розуміється система органів і формально-правових принципів, що визначають їх функціонування. Держава — це особливе явище, що виникає на певному етапі розвитку людства, універсальна організація, яка має суверенітет і здійснює владу на повній території.

96. Поняття політичної системи суспільства

Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Основними ознаками політичної системи є:

• взаємозв’язок групи елементів;
• утворення цими елементами певної цілісності;
• внутрішня взаємодія всіх елементів;
• прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;
• здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління (самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об’єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

97. Основні функції та елементи політичної системи суспільства

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.
2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.
3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.
4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.
5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.
6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.
7. Артикуляції інтересів – пред’явлення вимог до осіб, які виробляють політику.
8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.
9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

98. Політична і державна влада

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення) відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі (інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Яке співвідношення політичної та державної влади?

Є дві точки зору з цього питання:

• «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;
• «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною.

Дійсно, політична влада нерозривно пов’язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий засіб здійснення політичної влади.

99. Місце і роль держави у політичній системі суспільства

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів — також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

 

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, — народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

100. Сутність і соціальне призначення держави

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

• класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;
• загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством (див. § «Громадянське суспільство і держава»).

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу. Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв’язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набувають загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у неокапіта-лістичних і неосоціалістичних державах, у тому числі в Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

101. Внутрішні функції держави: поняття і зміст

В сучасний період Українській державі властиві такі голоті внутрішні функції:економічна; соціальна; розвитку культури, науки й освіти; оподатковування і стягування податків; екологічна; охорони прав і свобод громадян, усіх форм власності, правопорядку.

Економічна функція. В ній найповніше виявляється сучасна роль держави у сфері господарювання. В основі цієї функції лежить життєво необхідна реальна ринкова реформа, покликана докорінно трансформувати економічний механізм України.

Соціальна функція. Зміст цієї функції багатоманітний: у державі охороняються праця і здоров’я людей, встановлюється гарантований мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів і престарілих громадян; розвивається система соціальних служб; встановлюються державні пенсії, грошові допомоги й інші гарантії соціального захисту.

Соціальна функція держави спрямована на пом’якшення і подолання таких явищ теперішнього перехідного періоду, як бідність, поглиблення нерівності та ріст безробіття; на стабілізацію рівня житія населення і більш рівномірний розподіл тягаря економічних труднощів між різними групами населення.

Функція розвитку культури, науки и освіти. Ця функція склалася замість культурно-виховної функції, що здійснювалася раніше із властивим їй домінуванням монопольної державної ідеології. На відміну від старої, теперішня функція розвитку культури, науки й освіти ґрунтується на визнанні Конституцією України (ст. 15) ідеологічної різноманітності, відповідно до якої ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості обов’язкової. Стаття 54 Конституції гарантує кожному свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуал ьної власності, авторських прав.

Екологічна функція, або функція охорони природи і раціонального використання природних ресурсів. Об’єктивним чинником, що викликає необхідність такої основної державної функції, є науково-технічна революція та її наслідки для людини. Маючи величезні блага для людей, НТР водночас неминуче пов’язана з багаторазово зростаючим залученням навколишнього природного середовища в суспільне виробництво, що у свою чергу викликає різного роду негативні наслідки в екологічних системах, веде до забруднення повітря і водних джерел, підвищенню радіації, створює загрозу рослинному і тваринному світу, здоров’ю і життю людини. У цих умовах проблема екології вийшла на передній план не тільки в межах окремої країни, але й у глобальному, міжнародному масштабі, перетворилася на проблему порятунку землі, збереження людства.

Головний зміст екологічної функції складають державне керівництво і координація діяльності в області охорони навколишнього середовища, регулювання природокористування, забезпечення екологічної безпеки, оздоровлення і поліпшення якості навколишнього середовища.

Функція оподатковування і стягування податків. Цей напрямок діяльності держави охоплювався раніше більш загальною, господарсько-організаторською функцією.

У нових умовах розвитку України в силу зростання ролі, значного розширення обсягу й ускладнення змісту ця функція, будучи тісно пов’язаною з економічною, водночас виділилася в одну із самостійних основних функцій. її зміст складають формування і поповнення як державного, так і муніципального бюджету за рахунок усіх видів податків, у тому числі податку з прибутку підприємств, заснованих на усіх формах власності, податку з доданої вартості, акцизів, податків з громадян та ін., а також передбачених законом фінансових зборів, митних зборів і платежів.

Функція охорона прав і свобод громадян, усіх форм власності, забезпечення законності і правопорядку. В сучасних умовах відбуваються суттєві зміни і розвиток усіх складових змісту цієї функції.

102. Зовнішні функції держави: поняття і зміст

Протягом останнього часу змінилася не тільки Україна, але й увесь світ. Залишилися в минулому глобальна конфронтація і пряма загроза ядерної війни.

Відповідно суттєвих змін зазнали зовнішні функції Української держави. Одні з них відпали (функції взаємодопомоги і співробітництва із соціалістичними країнами, допомоги державам і народам, що розвиваються), інші — отримали подальший, адекватний новим умовам розвиток (функції у сфері оборони країни, боротьби за мир), треті — з’явилися (функції співробітництва з країнами СНД, інтеграції у світову економіку, європейський ринок тощо)1.

Реалізація функції інтеграції у світову економіку стала можливою з ослабленням напруженості у відносинах між державами. Ця функція ґрунтується на визнанні взаємозалежності держав у сучасному світі. Взаємозалежність охоплює широке коло відносин, у тому числі виробничі, науково-технічні, торговельні, валютні, кредитні, транспортні та ін.

Економічна інтеграція відіграє величезну роль у збереженні світового порядку та у встановленні стабільних відносин між державами. Інтеграція базується на ряді принципів, головними з який є: 1) принцип суверенітету держав над їхніми природними ресурсами, кожна держава вільна у розпоряджанні ними; 2) свобода вибору форм інтеграційних зв’язків; 3) рівність і взаємовигідне співробітництво, виключення дискримінаційних заходів.

Ці принципи передбачають систему державно-правового захисту права власності й іноземних інвестицій. Зокрема, іноземні інвестиції і власність повинні бути захищені від націоналізації й експропріації.

Функція оборони базується на сьогодні у більшості демократичних держав на принципі підтримки достатнього рівня обороноздатності країни, що відповідає вимогам національної безпеки. З цього випливає, що збройні сили потрібні державі тільки для реалізації двох завдань: а) захист незалежності і територіальної цілісності держави; б) виконання міжнародних зобов’язань. Це дозволяє значно скоротити військові витрати держави, здійснити у великих обсягах конверсію оборонної промисловості.

103. Форми і методи здійснення функцій держави

Функції держави — це напрями діяльності, але не сама діяльність. Діяльність щодо здійснення функцій наповнюється конкретно історичним змістом, і саме у процесі реалізації складається їх конкретне співвідношення (питома вага, значення кожної функції в системі інших).

Оскільки сфери державної діяльності дуже різні, то перед теорією держави постає проблема визначення головних напрямків її діяльності, в яких втілюється, реалізується, розвивається її сутність і які відображають способи існування держави. Водночас не слід розуміти, що в функціях держави відображається тільки її сутність, оскільки часто виникають завдання і функції, зумовлені особливостями моменту, ситуацією політичного володарювання, специфікою управління державно організованим суспільством.

Виділення основних (головних) напрямів діяльності держави — це «подріблення» діяльності держави в цілому, яке, однак, не означає роздрібнення діяльності державних органів. Головні напрями — це соціальне значущі сторони діяльності держави, до реалізації яких підключені всі її органи, а неокремі ланки. У протилежному випадку сутність та соціальне призначення держави не отримають виразу у функціях, і сама категорія «функція держави» втратить теоретичний та практичний сенс і буде чисто спекулятивною.

104. Поняття форми держави, співвідношення форми держави з сутністю

Форма держави — порядок організації і функціонування державної влади відносно форми правління, форми територіального устрою та форми державно-правового режиму.

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її складові елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин. Як уже було сказано, в юридичній літературі існують різні думки щодо змісту категорії «форма держави». Одні зводять зміст форми держави лише до характеристики форм правління, інші розглядають сукупність форми правління та територіальної організації держави без врахування державного режиму тощо. Проте ці позиції не знайшли широкої підтримки у більшості дослідників.

Завершуючи висвітлення цього питання, слід зазначити, що під час розгляду форм держави необхідно враховувати їх динамічну мінливість, чутливу реакцію на зміни в соціально-економічній структурі суспільства. Форма держави відображає єдність, взаємозумовленість об’єднаних в ній елементів, у результаті чого народжується нова якість, яка не властива жодній із цих окремо взятих складових частин.

105. Поняття та види форми правління

Форма правління — організація верховної державної влади, яка передбачає порядок її утворення і діяльності, компетенцію і взаємозв’язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Серед основних форм правління кожен із нас, безумовно, може назвати монархію та республіку. Але, мабуть, не всі чітко розуміють відмінність між цими поняттями.

Сьогодні все ще існують монархії з високим соціальним та життєвим рівнем і демократичними урядами (наприклад, Швеція, Нідерланди) і, з іншого боку — республіки, де слабо розвинута демократія (наприклад, Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, Північна Корея).

Монархія — це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково здійснюється однією особою, що належить до правлячої царської династії (фараон, король, шах, цар, імператор та ін.).

Вона характеризується:

1. Безстроковістю влади монарха.
2. Спадковим трононаступництвом.
3. Представництвом монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом.
4. Непідпорядкованістю влади монарха будь-яким іншим суб’єктам. Монархами у різних народів були королі, царі, імператори, султани, шахи, правителі тощо. Відомі такі її форми: необмежена (абсолютна) та обмежена.

Необмежені монархії — це монархії, в яких влада монарха ніким і нічим не обмежені. У такій країні відсутні будь-які державні органи, які б могли обмежити повноваження монарха.

Серед інших ознак цієї форми правління можна назвати такі:

1)        єдиним законотворчим центром є глава держави — монарх. Парламенту європейському розумінні як представницький орган, що вільно обирається і акти якого мають вищу юридичну силу, відсутній;

2)        відсутня конституція як основний закон, котрий би визначав (і обмежував) повноваження вищих органів державної влади, поділяв функціонально їх юрисдикцію та закріплював недоторканість прав людини;

3)        монарх є також главою виконавчої і судової влади, має установчу владу, тобто право зміни державного ладу;

4)        органи державної влади складають централізовану ієрархічну систему;

5)        абсолютна монархія опирається на недемократичний політичний режим (у Саудівській Аравії, наприклад, спроба створення політичної партії передбачає кримінальне покарання у вигляді смертної кари).

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади.

Республіка має такі юридичні ознаки:

а)         обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади;

б)        виборність і відповідальність глави держави;

в)         можливість представництва держави лише за дорученням парламенту чи виборців.

106. Поняття та види форми державного устрою

Під формою державного устрою розуміємо національно-територіальну й адміністративно-територіальну організацію державної влади, яка характеризує співвідношення частин держави та її органів між собою і державою в цілому. Це спосіб взаємовідносин її територіальних утворень (складових частин), який закріплений конституцією.

Форма державного устрою носить самостійний характер, у багатьох випадках визначається існуючими традиціями, історичними особливостями виникнення і розвитку держави.

Можемо провести наступний поділ між державами, а саме: поділ за \х організаційною формою: унітарні, федеративні держави та конфедерації.

Унітарна держава — це єдина держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Федерація — це складна держава, суб’єкти якої володіють державним суверенітетом, мають юридично визначену політичну самостійність.

Федерація наділена наступними ознаками:

По-перше, вона характеризується наявністю двох систем законодавчої, виконавчої і судової влади: федеративної і суб’єктів федерації.

По-друге, федеративні органи і суб’єкти федерації володіють своєю сферою повноважень, у яку ніхто не може втручатися.

По-третє, суб’єкти володіють політичною самостійністю у тій мірі, в якій це відповідає їх статусу.

По-четверте, статус суб’єктів федерації не може бути змінений без їх згоди.

По-п’яте, суб’єкти федерації мають територіальну цілісність.

Імперія — форма державного устрою великої колоніальної держави. Ця складна держава включає головну державу (метрополію) та її колонію (колонії).

107. Поняття та види державно-правового режиму

Державний режим — сукупність засобів, прийомів реалізації державної влади, що відображає її характер і зміст із точки зору співвідношення демократичних та авторитарних засад.

Державний режим являє собою спосіб реалізації державою свого призначення в суспільстві. Він складається із системи методів, засобів здійснення державної влади.

В залежності від того, які методи здійснення політичної влади запроваджуються і практикуються в державі, можна виділити такі види режимів: демократичний і антидемократичний.

Демократичний режим — стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян, їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини. Це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Це поняття дає відповідь на питання про те, які методи панують у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою.

Недемократичний режим — державна влада здійснюється більш жорстокими методами, шляхом порушення прав людини та усунення можливостей для вільного виявлення інтересів груп населення.

До антидемократичного типу в історії держав належали наступні його різновиди:

Тоталітарний режим — це сукупність таких засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням, немає жодної можливості для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються усіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим — це така сукупність засобів, прийомів, способів реалізації державної влади, за яких уся влада концентрується в руках правлячої верхівки; допускається деяке розмежування політичнихсил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об’єднання відстоювати інтереси певних верств населення. Проте коли така поляризація політичних сил надто антагоністична, тоді включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

Деспотичний — режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній безправності підданих.

Тиранічний — панування жорстких способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах.

Військово-диктаторський; військово-поліцейський; режим військової диктатури; расистський; фашистський; мусульмансько-фундаментальний та ін.

108. Фактори, які зумовлюють форму держави

Ознаки, які у своїй сукупності розкривають сутність форм держави, об’єднані в групи, які характеризують її складові частини:

1. Ознаки, що характеризують способи організації державної влади, включаючи порядок її утворення.

Сукупність цих ознак дає нам підставу говорити про форму державного правління.

2. Ознаки, що характеризують сукупність способів організації державної влади з урахуванням внутрішнього поділу держави на частини (в межах її території), взаємодію державних органів і її частин між собою.

Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, які розкривають сукупність засобів і методів здійснення державної влади, характеризують державно-правовий режим.

109. Особливості форм Української держави

Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв’язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

— він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб);

— В Україні поряд з Президентом діє Прем’єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем’єр-міністра і уряд відповідний перед президентом).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

110. Механізм держави: поняття, структура, призначення

Механізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державних організацій, які практично здійснюють завдання та функції держави. Механізм є структурним та предметним втіленням держави, це її постійно функціонуюче вираження.

Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв’язок. Оскільки механізм створюється для виконання функцій держави, саме їм у цьому зв’язку надається вирішальна роль. Будова механізму держави залежить від того, які функції бере на себе держава.

Структура механізму держави складається з державних органів, державних підприємств і державних установ. Цілісність державного механізму забезпечується єдиними принципами організації та діяльності державних органів, підприємств і установ, спільними цілями.

Між складовими елементами механізму держави існує ієрархічний зв’язок: різні органи та установи посідають неоднакове місце в державному механізмі. Лише органи держави наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких відбувається управління справами суспільства.

111. Державні організації: поняття та види

Всі державні організації тісно пов’язані між собою. Кожна з них виконує певні завдання.

Виділяються наступні види державних організацій:

1) державні підприємства;

2) державні установи;

3) державний аппарат.

112. Поняття державного аппарату

Державний аппарат – це вид державних організацій, що є системою органів держави, які наділені владними повноваженнями для виконання завдань і функцій держави.

Державний апарат є системою державних органів, а державний орган є первиною клитинкою державного апарату. Орган держави — це структурований і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців (або депутатів Рад), який (орган) наділений державними владними повноваженнями, здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення.

Державний аппарат – це частина механізму держави, що представляє собою сукупність державних органів, що наділені владними повноваженнями для реалізації державної влади.

Найбільш загальні характерні ознаки державного апарату виражаються в наступному:

1) Механізм держави складається з людей, що спеціально займаються управлінням (законотворчістю, виконанням законів, їхньою охороною від порушень).

2) Державний механізм являє собою складну систему органів і установ, що знаходяться в тісному взаємозв’язку при здійсненні своїх безпосередніх владних функцій.

3) Функції всіх ланок державного апарату забезпечуються організаційними і фінансовими засобами, а в необхідних випадках і примусовим впливом.

4) Механізм держави покликаний надійно гарантувати й охороняти законні інтереси і права своїх громадян. Сфера владних повноважень державних органів обмежується правом, що максимально забезпечує гармонічні, справедливі відносини між державою й особистістю.

113. Структура державного апарату

Державний апарат охоплює систему державних органів.

Орган держави – це складова частина апарату держави, що має у відповідності з законом власну структуру, суворо визначені повноваження по керуванню конкретною сферою громадського життя й органічно взаємодіюча з іншими частинами державного механізму, що утворять єдине ціле. Кожний державний орган являє собою відносно самостійну, структурно відособлену ланку державного апарату, створювану державою з метою здійснення суворо визначеного виду державної діяльності, наділену відповідною компетенцією і, що спирається в процесі реалізації своїх повноважень на організаційну, матеріальну і примусову силу держави.

В структуру механізму держави входять, окрім державного апарату, державні установи та державні підприємства.

В найбільш абстрактній, узагальненій формі структура державного апарату виглядає так:

1) органи законодавчої влади;

2) органи виконавчої влади;

3) правоохоронні органи.

114. Принцип розподілу влад і державний аппарат

В раціонально влаштованій державі, якою є правова держава, влада здійснюється за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі влади: законодавча, виконавчо-розпорядча і судова. Для того, що запобігти зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не зв’язаної правом, ці вітки не повинні з’єднюватися в руках одного органу, тобто повинні бути роздільні. Розподіл влад таким чином є структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації і контролю. Розмежування направлено на то, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Всі органи і вітки державної влади покликані бути хоронителями Конституції. Конституція повинна стояти над цими владами, а не влади над Конституцією. Розподіл влад виражається в розподілі компетенцій, в взаємному контролі, в системі задержок і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і взаємопогодження .

Принцип розподілу влад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Hі одному з органів не належить вся державна влада в її повному об’ємі. Забороняється реалізовувати функції, що належать іншому органу. Таким чином в правовій державі відсутня яка-небудь необмежена влада, не зв’язана правом і принципами Конституції. Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави в рамках принципів розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особи, закріплених в Конституції. Розподіл влад полягає і в тому, щоб ні один з органів не заняв авторитарно-абсолютного положення і не перевернув право і конституцію. Відомо сказане положення про те, що розподіл влад являє собою розподіл ро-боти в державному механізмі з ціллю раціоналізації і контролю. Розподіл влад — це не застигнутий стан відокремлених структур, а працюючий, діючий механізм, досягаючий єдності на основі складного процесу узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених в тому числі і на випадок конфлікту і екстремальної ситуації. Загальний принцип єдності і розподілу влад конкретизується в залежності від примінення в різних історичних ситуаціях і положеннях. Єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напругу, співдопомогу і процес улагодження. Але при цьому обов’язкова умова: не повинно бути зосередження влади в руках однієї особи чи органу, інакше стануть не можливі взаємоконтроль, здержки і противаги, і отже, розподіл влад і правова держава. Законодавець пов’язаний принципами права і конституції, правами людини. Крім того він є під контролем народу. Важливе значення має орган конституційного нагляду. З його допомогою забезпечується конституційність усіх законів і підзаконних нормативних актів. В системі здержок і противаг, на випадок необдуманих, поспішних рішень законодавця, виправляючу роль грає глава держави (відкладне вето, в певних випадках призначення дострокових виборів і інші його повноваження). Без цього механізм розподілу влади буде недосконалим.

115. Законодавча влада: поняття і призначення

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті[3] (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву «стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва. Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

— представницьку,

— законодавчу,

— фінансову,

— засновницьку,

— контрольну.

116. Виконавча влада: поняття і призначення

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем’єр-міністр (наприклад, у Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний міністр (Норвегія),

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем’єр), міністри, що очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами законодавчої влади;
• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

117. Судова влада: поняття і призначення

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обгрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.

Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб’єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості. В Україні суд не може привласнювати собі функції законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а також привласнення цих функцій

118. Поняття, ознаки органу держави

Державні органи є структурними ланками державного апарату.

 

Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію[1] для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.

Структура органу держави:

• Апарат, що безпосередньо виконує завдання і функції держави
• Допоміжний апарат

— має державно- владні повноваження

— не має державно-владних повноважень

Ознаки органу держави:

1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент) відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції, які він здійснює від імені держави;

3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати юридичне обов’язкові дії:

а) видає нормативні та індивідуальні акти;

б) здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;

в) забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби — державного примусу;

4) функціонально взаємодіє із іншими органами в процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо-передбачено законом». Принцип «дозволене усе, що не заборонено законом» не належить до діяльності державних органів. Цей принцип діє у сфері майнових відносин громадян, юридичних осіб;

5) складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних Повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в посадових інструкціях, штатних розкладах та ін.

6) має необхідну матеріальну базу — казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування — державний бюджет;

7) має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і чисельним складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової підзвітності та службової дисципліни.

119. Класифікації органів держави

За способом створення вони поділяються на первинні та похідні. Первинні створюються шляхом прямого волевиявлення всього або більшості населення (Верховна Рада), або виникають внаслідок спадкування (монархія), а похідні утворюються первинними органами та їм підзвітні.

За обсягом владних повноважень державні органи класифікуються на вищі (їх влада розповсюджується на територію всієї держави) та місцеві (функціонують в адміністративно-територіальних одиницях, їхні повноваження розповсюджуються лише на ці регіони).

За широтою компетенції виділяють органи загальної та спеціальної компетенції. Органи загальної компетенції уповноважені вирішувати широке коло питань, яке охоплює всі функції держави (уряд), органи спеціальної компетенції виконують одну функцію (міністерство фінансів, міністерство юстиції).

За принципом розподілу владних повноважень державні органи поділяють на законодавчі, виконавчі та судові.

За способами створення — виборні, призначувані та ті, що успадковуються.

За часом функціонування — постійні та тимчасові.

За складом — одноособові (монарх або президент) та колегіальні (парламент, уряд).

120. Державна служба

Державна служба — це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обо-в’язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян.

121. Поняття та види державних службовців

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою.

Державний службовець повинен: сумлінно виконувати свої службові обов’язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Державному службовцю забороняється: брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України, ускладнюють функціонування державних органів; скоювати дії, що можуть бути розцінені як використання свого службового становища в корисливих цілях у власних інтересах, а також дії, які відповідно до чинного законодавства вважаються корупційними; виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, установи, організації, органу, об’єднання громадян чи конкретної особи; проявляти бюрократизм, відомчість і місництво.

У ряді країн розроблені та прийняті кодекси честі й поведінки державних службовців. У США діє Кодекс поводження федеральних службовців, Акт про етику поводження державних службовців тощо. Цими актами пропонувалося зробити все можливе, щоб домогтися повної переконаності кожного громадянина США в чесності й щирості державних службовців. Їм приписано постійно дотримуватись принципів етики. Державна служба розглядається як сфера діяльності, з якої виключаються будь-які особисті чи фінансові інтереси. Заборонено приймати будь-які подарунки, що даруються з метою вплинути на прийняття того чи іншого рішення.

122. Сучасні вимоги та основні напрямки удосконалення державного апарата України

Удосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі її Конституції.

До системи державних органів України належать: законодавчий орган — Верховна Рада України; глава держави — Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України), центральні (міністерства, державні комітети; інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом); місцеві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також управління і відділи центральних органів виконавчої влади з вертикальним підпорядкуванням).

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об’єднань громадян у громадянському суспільстві. Органи місцевого самоврядування не належать до апарату держави. Держава визнає і гарантує місцеве самоврядування.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні (місцеві, апеляційні, вищі) суди та Верховний Суд України. Місцеві суди включають районні, міські (міст обласного підпорядкування), районні у містах, господарські, адміністративні, гарнізонні суди. До системи апеляційних судів закон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, суди міст Києва і Севастополя окружні господарські і адміністративні суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил України, Апеляційний Суд України. Вищими (касаційними) судами в Україні є вищі суди (господарський, адміністративний). Очолює всю систему судів загальної юрисдикції в Україні Верховний Суд України. Він же є касаційною інстанцією для всіх інших судів України.

У самостійну систему органів держави виокремлюються контролюючі та наглядові органи України. До наглядових органів належать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори; до контролюючих — податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції, органи внутрішніх справ, Служба Безпеки України, прикордонна та митна служба тощо.

Отже, апарат держави посідає головне місце в системі організацій державного механізму, оскільки здійснює державну владу та управління в державі та суспільстві.

123. Теологічна теорія походження держави

Однією з найдавніших теорій є теологічна або теорія божественного походження держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла по Божій волі, або визначена людині Богом. Підтвердження цієї теорії ми можемо знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Ця теорія мала успіх у стародавньому світі: в країнах Далекого Сходу, в Єгипті, Вавилоні, Сирії та інших.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

124. Патріархальна теорія походження держави

Патріархальна теорія виводить походження держави від сім’ї, яка шляхом розвитку переходить в рід, від роду до пле­мені, до об’єднання племен і до виникнення народності, як со­юзу племен. Державна влада поступово виростає від влади батька в сім’ї до влади Ради старійшин племені і досягає влади кня­зя, короля або вождя.

125. Договірна теорія походження держави

Другою теорією є договірна те­орія про походження держави, яка є складовою частиною теорії “природного права” (XVII—XVIII століття). Суть цієї концепції зводиться до того, що держава і право виникли із людських угод, що вони створені по волі людей шляхом суспільного договору для захисту власності, життя і свободи людей. Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за дер­жавну владу і вони прийшли до компромісу — угоди.

Договірна (природно-правова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

126. Психологічна теорія походження держави

Психологічна теорія походження держави — система поглядів, що пояснюють процес виникнення держави і права як результат розвитку люд. психіки. Зародилася в Європі наприкінці 30-х pp. 19 ст., коли почала формуватися психологія як самост. галузь знань, набули поширення експерим. методи дослідження і з’явилися школи з різним трактуванням психіки. Запозичені соціологами та юристами ідеї цих шкіл поклали початок формуванню нових напрямів у юрид. науці. Прихильники психол. теорії намагалися знайти універсальну причину, що пояснила б процес виникнення д-ви і права. Це були Г. Тард (Франція), Л. Й. Петражицький, Ф. Ф. Ко-кошкін і М. М. Коркунов (Росія), О. Гірке і

Ф. Штір-Зомло (Німеччина) та ін. Вчення підтримували амер. соціологи Е. Гіддінс, Л. Уорд, Дж. Болдуїн.

Психол. школа поставила своїм завданням вивчення процесів псих, взаємодії між людьми, які живуть спільно. Колект. психологія позначилася на соціології, що проявилося в уявленні про сусп-во як виключно психічну взаємодію. Так, Г. Тард зводив усе сусп. життя до актів винаходу та імітації. Ф. Штір-Зомло виходив з того, що все держ. життя — це вираження люд. дій, а останні, внаслідок прагнення людини до співжиття, потребують певної організації. На думку Ф. Ф. Кокошкіна, два фактори є вирішальними для встановлення сусп. влади: особиста влада людини над людиною і взаємний псих, вплив людей, які створюють у кожному сусп-ві певний комплекс спільних почуттів, настроїв, прагнень і думок, що впливають на кожну людину як зовн. зворотна сила. До цього додається сила звички. Існування влади як сили, котру можна використати для досягнення певних цілей, породжує в окр. осіб і цілих груп людей прагнення захопити владу і використати її у своїх інтересах. Це призводить до б-би за владу, яка, в свою чергу, сприяє пробудженню свідомого ставлення до влади навіть з боку тих елементів сусп-ва, які не беруть безпосеред. участі у цій б-бі. Неминучі за умов б-би тимчас. періоди анархії, коли більшість населення перебуває у гіршому становищі, ніж за будь-якої влади, призводять до переконання у необхідності влади взагалі.

В цій теорії влада раціоналізується. Сусп. визнання, що є фактичною та юрид. підставою державної влади, має змішаний характер, у ньому переплітаються два психол. елементи: 1) стихійне, інстинктивне підкорення, засноване на почуттях і звичках; 2) свідоме підкорення, що випливає з рац. мотивів. Один з чільних представників психол. школи права Л. Й. Петражицький вважав, що психіка людини, її імпульси та емоції відіграють вирішальну роль не тільки у пристосуванні людини до мінливих умов, а й у виникненні д-ви і права. На його думку, право є псих, фактором сусп. життя, це «етичні переживання, емоції, які мають атрибутивний характер», тобто пов’язані з можливістю пред’явити претензію. «Наші права, — зазначав він, — по суті, закріплені за нами, такі, що належать нам, як наш актив, обов’язки інших осіб». Щодо права як об’єктив, системи норм, за Л. Й. Петражицьким, це «фантазія» та «емоційна проекція» — «імперативно-атрибутивні норми (проекційне об’єктивне право)».

127. Теорія насильства

Четвертою теорією є теорія “завоювання” або насильства. Її суть зводиться до того, що держава виникла в результаті на­сильства і завоювання одного племені іншим, одного народу іншим. Вона розглядається як панування сильного над слаб­ким. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори ви­никнення держави, але упускає соціальні причини виник­нення держави.

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

128. Органічна теорія походження держави

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-орга-ни, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.

129. Класова теорія походження держави

Найбільш розповсюдженою теорією виник­нення держави є соціально-економічна або класова (марксист­ська) теорія. Вона пояснює причини розпаду родового су­спільства виникненням моногамної сім’ї, великими суспіль­ними поділами праці, переходом від родової (колективної) власності до приватної власності, а також виникненням про­тилежних антагоністичних класів. З виникненням антагоніс­тичних класів і соціальних груп родове суспільство (Рада старійшин) уже не могли регулювати відносини між цими кла­сами і соціальними групами. В зв’язку із цим необхідна була нова організація влади — державна влада та її апарат, чинов­ники, для яких управління і примус були основною діяльніс­тю або єдиною. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгель­са “Походження сім’ї, приватної власності і держави” на уза­гальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародав­ньому Римі і в германців. Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: ви­никнення моногамної сім’ї, приватної власності і протилеж­них антагоністичних класів.

130. Теорія національної держави

Теорія національної держави в сучасній науці розцінюється неоднозначно. Найчастіше вона асоціюється з досить небезпечними ідеями націоналізму, національної винятковості одних націй на противагу іншим. В умовах багатонаціональних держав необхідно обов’язково враховувати інтереси не лише титульної нації, але й національних меншостей.

131. Питання держави в концепції солідаризму

Теорія солідаризму розглядає державу як засіб забезпечення соціальної солідарності, досягнення консенсусу на основі узгодження інтересів і потреб всіх соціальних верств. Відкидається ідея класової боротьби, революційного шляху розвитку суспільства.

132. Доктрина держави загального благоденства

Ідея держави загального благоденства передбачає активний державний вплив на економічне і соціальне життя, стабілізацію господарських, виробничих і політичних процесів. У другій половині XX ст. ця ідея набула широкого розповсюдження на Заході. Згідно з цією концепцією панування приватної власності та вільної конкуренції призводить до різкого майнового і соціального розмежування населення. Держава повинна брати активну участь в регулюванні економічних процесів з метою забезпечення кожному достатнього життєвого рівня.

133. Основні ідеї марксистського вчення про державу

Специфіка марксистського підходу до вивчення держави і права полягає, насамперед, у тому, що аналіз явищ політичного та правового життя проводився, у першу чергу, як органічних складових частин класової суспільно-історичної формації, відмовляючись від того, щоб вбачати у політико-юридичних інститутах феномени релігійного, психологічного, етнічного, етичного порядку. Цей підхід базується на ідеї залежності держави і права передусім від рівня суспільного розподілу праці, класової структури і співвідношення класових сил у державі.

Учення марксизму певною мірою є спільним доробком К.Маркса та Ф.Енґелса, принаймні, програмний твір марксизму «Маніфест комуністичної партії» вони створили разом. Це дає підставу аналізувати їхню творчість як цілісне вчення.

134. Роль держави в концепції плюралістичної демократії

Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає в себе права людини, вільну конкуренцію в політичному середовищі, розподіл влади, федералізм. Такі принципи надають гарантії кожній політичній силі, кожному угрупованню спиратися на різні важелі влади. При цьому забезпечується воля більшості при обов’язковому врахуванні інтересів меншості, можливість доведення громадянами своїх потреб до влади з метою їх найповнішого задоволення. Всебічно гарантується право кожного на свободу думки і вільного вибору, свобода створення організацій, існування альтернативних джерел інформації, гарантується опозиція і змагальність у політичній сфері.

135. Теорія елітарної демократії

Прибічники теорії еліт вважають, що народні маси не здатні здійснювати владу, управляти суспільними справами. Ця функція покладається на еліту. Еліта розглядається як меншість суспільства, що являє собою привілейовану групу, наділену особливими психологічними, розумовими, соціальними і політичними якостями, яка безпосередньо бере участь у використанні державної влади або активно впливає на її здійснення. Еліта утворюється в трьох головних сферах суспільного життя — політичній, економічній та інтелектуальній — шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.

У партійних елітах теж ведеться боротьба, що приводить до заміни одної партійної еліти іншою.

Зараз набула поширення теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер уважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно сумістити елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зводиться до наступного: а) в сучасному суспільстві діє не одна, а декілька еліт; б) між елітами існує конкуренція; в) еліти контролюються народними масами через загальне виборче право що стимулює конкуренцію еліт; г) доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців із народу.

136. Шляхи розвитку сучасної держави в теорії конвергенції

Теорія конвергенції — (від лат. convergo — зближуватись) — одна із соціологічних концепцій, висунутих у 50-60 роках ХХ ст., яка обстоювала ідею неминучості зближення у вік НТР двох соціальних систем — капіталізму і соціалізму та створення на цій основі змішаного суспільства із змішаним типом держави. Сутність цієї теорії зводиться до того, що в світі існують дві протилежні системи; капіталізм і соціалізм. Вони поступово зближаються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50-60-х рр. XX ст.; її основоположниками були Р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Ця теорія втілюється в життя, зокрема в незалежних державах колишнього Радянського Союзу.

137. Анархізм і держава

Анархізм виникає одночасно з марксизмом. Його сутність зводиться до заперечення державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення всякої політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П.-Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XIX ст. На відміну від марксизму, анархізм відкидав ідею держави диктатури пролетаріату, проте, на противагу йому, головну надію в зміні суспільного ладу покладав не на революційний рух усього пролетаріату на чолі з комуністичною партією, а на індивідуальний терор. Жертвами анархізму стало чимало політичних та державних діячів, зокрема німецький кайзер Вільгельм I, італійський король Гумберт, президент США Мак-Кінлі.

Ідея ліквідації держави в анархізмі тісно пов’язана з поняттям абсолютної свободи особи. На переконання анархістів, саме існування держави виключає можливість існування свободи індивіда, тому для її забезпечення необхідно знищити державу. Тому, на відміну від марксистів, анархісти вважали необхідним найперше знищити цілком і повністю державу, а вже наслідком цього буде ліквідація капіталу, приватної власності тощо. Отже, якщо марксисти стверджували, що у процесі соціалістичної революції на зміну буржуазній державі прийде держава диктатури пролетаріату, то анархісти заявляли, що у процесі анархістської революції буде знищено буржуазну державу без заміни її будь-якою іншою формою держави. Щодо ставлення до права власності, то в анархізмі можна виділити три головні напрями: анархоіндивідуалізм, основоположником якого був Прудон, анархоколективізм М.Бакуніна та анархокомунізм П.Кропоткіна.

138. Теорія правової держави

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Хоча в самій античній державно-правовій практиці й політичних вченнях відсутні системні теоретичні концепції правової держави, але в той же час ідейні передумови правової державності, досвід демократії, республіканізму та правопорядку, що були започатковані в античну епоху, безумовно, вплинули на подальше формування теоретичних уявлень та практику правової державності.

Правова держава — це така, в якій тільки юридичними засобами забезпечується верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд за утворенням і здійсненням юридичних законів. Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Основними рисами правової держави вважають:

— верховенство і панування правового закону;

— постійне утвердження суверенітету народу, як єдиного джерела державної влади;

— поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов’язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством;

— урегулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам — тільки те, що прямо дозволено законом;

— взаємну відповідальність особи й держави, відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

— ефективну організацію контролю та нагляду за здійсненням законів і режиму законності. До основних напрямків формування правової держави в Україні слід віднести:

— необхідність зв’язати правом (загальносоціальним, що характеризується правами людини, народу, людства) діяльність держави та її органів;

— формування правового механізму, з допомогою якого можна подолати відчуження людини й громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої та представницької форм демократії;

— чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції України та конституційних законів;

— створення системи незалежних судів загальної та спеціальної юрисдикції;

— формування в людей (народу України) нового правового мислення, високого рівня правової культури, знань про життєво необхідні закони і вміння використовувати ці закони в повсякденному житті. Отже, правова держава — це така держава, в якій досягнуто пріоритет прав людини, де держава зв’язана саме цим правом і підкоряється йому, де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства в повсякденній своїй діяльності. Соціальна держава — це держава, в якій;

— громадянам забезпечується гідне людини життя в царині їх матеріальних статків і соціального захисту в цілому;

— громадянам гарантується особиста свобода;

— в суспільстві культивується і забезпечується цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирішення протиріч, які виникають чи можуть виникнути.

139. Теорія соціальної держави

У сучасних умовах суспільного розвитку до основних характеристик правової держави додається соціальний характер держави. Правова і соціальна держава — це не антитези, а діалектика розвитку держави, що визнає пріоритет прав людини і визначає відповідно до них форми і методи своєї діяльності.

Кінцевою метою соціальної держави є:

— досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання всіма суб’єктами права своїх обов’язків;

— ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму, експлуатації людини людиною;

— гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості;

— досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб, політичними методами;

— модернізація виробництва і поступовий перехід до ринкових відносин.

Соціальна держава: зобов’язує індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань; є регулятором суспільного життя; здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу; досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу; стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії, здійснює чимало інших демократичних перетворень.

140. Теорія етатизму

Протилежністю анархізму є теорії етатизму, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г. Моска різновидами диктатури вважав соціалізм і фашизм.

Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання й заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати будь-яку антилюдську дію. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844-1900). Він умотивовував ненаситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв ідеал справжнього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом Гітлером.

Основними ідеями німецького фашизму були такі:

1. Проповідування і втілення в життя расизму, тобто поділ людей за біологічними і соціальними ознаками на раси. При цьому одна раса оголошується вищою, істинними представниками роду людського, а інша — напівзвірами, що мають забезпечувати процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: «Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише в тій мірі, в якій ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури», — цинічно заявляв Гіммлер.
2. Загарбання й перетворення на рабів народів інших країн для поширення арійської раси та забезпечення життєвого простору.
3. Проповідь і вихваляння тоталітарної держави, де всі аспекти життя суспільства чітко регламентовані. Держава оголошується «живим організмом народу», вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окремого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права і свободи.
4. Проповідування свободи свавілля фашистської партії та держави, її чиновників, не зв’язаних ніякими законами, суд вершиться не на основі законів, а згідно з ідеологічними настановами.
5. Обґрунтовування і постійно ідеалізація ідеї вождизму. На чолі держави і нації стоїть фюрер, наділений абсолютною владою. Право — це те, чого прагне народ, а волю народу відображає фюрер, який має вищий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Все, що він каже і робить, є правильним, позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.
6. Проповідування у відносинах між людьми та між державами культу сили. Насильство оголошується важливим чинником розвитку суспільства, а гуманізм розглядається як виправдання слабовілля і боягузтва.
7. Вихваляння ідеї Ніцше про надлюдину, «біляву бестію», що буцімто є ідеалом справжнього арійця.
8. Проголошення «націонал-соціалізму», сутність якого зводиться до заперечення конкретного індивіда і злиття його з суспільством у вигляді фашистської держави.

О. Шпенглер підкреслював, що соціалізм — це дисципліна і твердий державний порядок, ієрархія влади. Він ототожнював державу й суспільство.

Отже, фашизм — антилюдська, антигуманна ідеологія, що обґрунтовувала самоуправство, беззаконня, насильство, використовуючи найнижчі людські інстинкти. Це — реакція на гострі кризові явища в суспільстві. Необхідно давати рішучу відсіч поширенню неофашистських ідей в суспільстві.

141. Поняття права та його соціальна цінність

Право має загальнообов’язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їхніх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об’єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуються такими його проявами:

1. Право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення з соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня.
2. Воно об’єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їх специфічних інтересів.
3. Цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві.
4. Право являє собою джерело оновлення суспільства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку.
5. Як явище культури й цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Отже, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства.

142. Сутність і зміст права

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб’єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов’язки учасників суспільних відносин, а також як вид і міра реакції держави (санкції), застосовувані у випадках порушень велінь, що містяться в нормативних приписах. Пі приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.

Право стає обов’язковим лише тоді, коли воно виїдається чи санкціонується уповноваженим на те суб’єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що пред’являються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

143. Право як нормативний регулятор суспільних відносин

Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб’єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого — відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави — це система загальнообов’язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв’язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві.

144. Історичні типи права

Історичний тип права — це сукупність суттєвих рис, притаманних усім правовим системам, які спираються на певний тип виробничих відносин і відповідний тип держави та виражають соціальну сутність і спрямованість правового регулювання у соціально неоднорідному суспільстві.

Поділяти право, правові системи на ті або інші різновиди (класи, групи, типи) можливо й за інши­ми критеріями, зокрема за характером домінуючих джерел (зовнішніх форм права), за історичною послідовністю формування («за хронологією»), за особливостями методів, засобів забезпечення, за співвідношенням типів правового регулювання (співвідношення дозволів, обов’язків, заборон) та ін. Усі зазначені класифікації, відображаючи певні реальні аспекти, грані, сторони права, правового регулювання, мають істотне пізнавальне й практичне значення.

Проте жодна з них неспроможна дати відповідь на питання, волю якої саме частини соціально не­однорідного населення певної держави (або групи держав) виражає дане право. А без такої відповіді його соціальна сутність залишається нерозкритою, прихованою.

145. Принципи права та їх види

Принципи права — це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права, як керівні юридичні вимоги, відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і направляють правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

— закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

— юридичну рівність однойменних суб’єктів у всіх правовідносинах;

— верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

— взаємопов’язаність юридичних прав та обов’язків;

— регулювання поведінки людей та їх об’єднань за загальнодозволеним типом правового регулювання; «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;

— діяльність органів і посадових осіб повинна регулюватися за принципом: «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»;

— чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов’язків;

— правосуддя здійснюється тільки судами і повинно бути найефективнішою гарантією прав людини;

— юридична відповідальність людини має бути лише за її винну протиправну поведінку;

— в суспільстві повинен діяти принцип презумпції невинності особи.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

146. Функції права та їх види

Функції права — це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права у громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять функції:

гуманістичну — право охороняє та захищає права людства, народу, людини;

організаторсько-управлінську — право суб’єктів на розв’язання певних економічних і соціальних проблем;

інформаційну (комунікативну) — право інформує людей про волю законодавця;

оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

ідеологічно-виховну — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

гносеологічну (пізнавальну) — право само виступає як джерело знань.

147. Спеціально-юридичні функції права

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи тих галузях чи інститутах права.

Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою;

регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення чи усунення їх із повсякденного життя.

148. Основні теорії походження права

Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів теорій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і неможливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.

Розглянемо деякі з них.

За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних.

Представники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від мож­ливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв’язку з обумовленістю його природою людини не можна вважати науково обґрунтованими.

Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов’язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впокоренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін.

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов’язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля.

149. Поняття правової системи

Пізнання сутності і ролі права в житті вимагає широкого підходу до правових явищ у всім їхньому різноманітті і взаємодії між собою, а також обліку функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, державі, суспільству. Разом з численними визначеннями поняття права що відбивають і розкривають його істотні риси, у науковому проведенні було обґрунтовано і затвердилося поняття «правова система». Правова система — це заснована на державній волі пануючого чи класу всього суспільства сукупний зв’язок правий, правосвідомості і юридичної практики. Це поняття охоплює широке коло правових явищ, включаючи нормативне, організаційне, соціально-культурні аспекти, сторони правового феномена.

В окремих авторів міститися різні погляди на елементи правової системи, але в основних положеннях ці погляди збігаються. У роботах російських учених структура правової системи характеризується трьома групами правових явищ. По-перше, це юридичні норми, принципи й інститути; по-друге, сукупність правових заснувань; по-третє, сукупність правових поглядів, представлень, ідей, властивих даному суспільству, правова культура.

150. Структура правової системи, характеристика основних елементів

Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п ‘ять підсистем її функціонування.

 

1) інституційну — суб’єктний склад (суб’єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами права, що об’єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки — правомірної та неправомірної;

4) функціональну — правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв’язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право — ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння — концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок — обов’язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

151. Поняття системи права

Система права — це об’єктивно обумовлена структура (будова) права, що виражає внутрішню узгодженість і єдність юридичних норм і одночасно їх поділ на відповідні галузі та інститути.

Система права показує, з яких частин складається право і як вони співвідносяться між собою; характеризується об’єктивністю, узгодженістю правових норм, єдністю, диференціацією. Система права — явище об’єктивне, що складається під безпосереднім впливом соціально-економічних відносин, політики, ідеології, культури.

Право — сукупність норм, що створені й охороняються державою. Але це не випадкове і не хаотичне їх накопичення, не механічна маса, а узгоджена і взаємозалежна цілісна система, в якій норми групуються в чітко визначеному порядку. Це складне системне ієрархічне утворення, що будується під впливом єдності (інтеграції) і диференціації.

Внутрішня будова права характеризується єдністю його складових елементів, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм; диференціацією права на відносно відокремлені складові у вигляді певних об’єднань правових норм за інститутами, підгалузями і галузями права; наявність взаємозв’язку норм права та їх об’єднань.

Варто розрізняти поняття “система права” і “правова система”. Правова система — це найширша, збірна категорія, що відбиває всю правову організацію суспільства. Система ж права — це його суто внутрішня будова, що виступає складовим компонентом правової системи.

152. Основні елементи системи права та їх характеристика

Структурними елементами системи права є норма права, галузь права, підгалузь права, інститут права.

Норма права — первинний елемент системи права. Вона являє собою встановлене чи санкціоноване державою загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, що надає учасникам регульованого правом відношення суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи права, служить одиницею виміру правової матерії.

Норма права самостійно регулює якусь одну сторону (грань) суспільних відносин. Для правового регламентування відносин у цілому найчастіше потрібна взаємодія комплексу норм.

Норми права певним чином взаємопов’язані. У результаті їх об’єднання виникають такі утворення в системі права, як галузі (найбільші об’єднання правових норм), підгалузі та інститути.

Галузь права — це сукупність правових норм, що відокремилася всередині системи права, які регулюють певну сферу однорідних суспільних відносин. Однорідність тієї чи іншої сфери суспільних відносин викликає до життя відповідну галузь права (цивільне, кримінальне, адміністративне та ін.). Галузь права відбиває вищий рівень системоутворюючих зв’язків у праві, характеризується певною цілісністю, автономністю.

У межах найбільш розвинутих правових галузей виділяються підгалузі, що поєднують кілька інститутів однієї і тієї ж галузі. Зовнішнім вираженням підгалузі є наявність у ній такої групи норм, що містить загальні принципові положення, властиві кільком (але не всім) правовим інститутам цієї галузі. Наприклад, у цивільному праві — авторське, спадкове, зобов’язальне, винахідницьке право; у конституційному — виборче, муніципальне, парламентське право; у фінансовому — бюджетне і податкове право; у земельному — гірське, водне, лісове право.

Інститут права — це порівняно невелика, стала група правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин. Якщо юридична норма — “вихідний елемент” правової матерії, то правовий інститут являє собою первинну правову спільність, об’єднання. Інститут права — це відокремлена група юридичних норм, що регулюють суспільні відносини конкретного виду.

153. Критерії класифікації галузей права та їх характеристика

Правові інститути покликані регламентувати окремі ділянки, фрагменти, сторони громадського життя. Інститут — складова, блок, ланка галузі. У кожній галузі їх безліч: у кримінальному праві — інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності, неосудності, у цивільному — інститут позовної давності, інститут дарування, угоди, купівлі-продажу; у конституційному — інститут громадянства; в адміністративному — інститут посадової особи; у сімейному — інститут шлюбу.

Норми різних галузей права утворюють так звані вторинні угруповання системи права — комплексні інститути (які відносяться одразу до кількох правових галузей) та міжгалузеві комплекси (сукупність правових норм кількох галузей, що регулюють певну сферу суспільних відносин). До міжгалузевих комплексів можна віднести господарське право, яке об’єднує в собі норми цивільного, адміністративного та фінансового права.

Однак класифікація галузей права тільки по предмету регулювання зводить дискусію про систему права лише до питання про систему суспільних відносин. Тому в ході другої дискусії (1955–1958) було визнано необхідним, крім основного критерію (предмета правового регулювання), виділити додатковий юридичний критерій — метод правового регулювання, під яким розуміється сукупність прийомів, способів і засобів впливу права на суспільні відносини. Специфіка суспільних відносин, регульованих нормами однієї галузі права, обумовлює необхідність використання при цьому певного методу, що у кожній окремій галузі буде специфічним.

154. Поняття і зміст системи законодавства

Щодо цього терміни “закон”, “законодавство”, “система законодавства” відображають не лише вищі за юридичною силою нормативні акти парламенту, а всю сукупність нормативно-правових актів — як законів, так і підзаконних актів.

Таким чином, система законодавства — сукупність всіх діючих в державі нормативно-правових актів, в яких відображаються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Цій системі, як і будь-якій іншій, притаманні єдність і внутрішня узгодженість.

Ця система є зовнішнім відображенням системи права, яка набуває реальності саме в чітких, формально визначених нормативно-правових актах, що служать зовнішньою формою об’єктивації правових норм. Система законодавства складається в результаті закріплення правових норм у нормативно-правових актах і систематизації цих актів. Вона має складну структуру. Можна виділити горизонтальну, вертикальну, федеративну і комплексну будову системи законодавства.

Горизонтальна (галузева) будова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання — фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію виокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право — конституційне законодавство, трудове право — трудове законодавство, цивільне процесуальне право — цивільне процесуальне законодавство і т. ін.).

Вертикальна (ієрархічна) будова відбиває ієрархію нормативно-правових актів відповідно до їх юридичної сили, яка обумовлена тим, хто є суб’єктом правотворчості.Федеративна будова системи законодавства притаманна державі з федеративною формою устрою. Можна виділити два рівні нормативно-правових актів: федеральне законодавство; законодавство суб’єктів федерації.

Комплексні утворення в системі законодавства складаються залежно від об’єкта правового регулювання і системи державного управління. До них можна віднести природоохоронне, транспортне законодавство, нормативні акти, що визначають правове становище окремих соціальних груп (молоді, жінок, ветеранів).

155. Система законодавства України

Необхідність оптимізації процесу реформування системи законодавства України, спрямованого на забезпечення реалізації проголошених принципів правової держави, де людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю є очевидною. Інтенсивний розвиток сучасних суспільних відносин відповідно вимагає якісного їх правового регулювання. Тому постає потреба забезпечення ефективності правового регулювання існуючих суспільних відносин, передбачення їх подальшого розвитку.

Таким чином, на сьогодні актуальним і важливим є дослідження як самого феномену “системи законодавства”, так і питання забезпечення дієвості та ефективності системи національного законодавства, яке б відповідало назрілим суспільним потребам.

Все це породжує потребу суттєвої активізації заходів щодо приведення законодавства у відповідність до Конституції України, забезпечення його стабільності та дієвості. Світовий досвід переконливо свідчить, що країни в яких створенні громадянське суспільство і правова держава або розвиток яких здійснюється в такому напрямку і пов’язаний з послідовним вирішенням відповідних завдань, постійно приділяють велику увагу підтримці системи чинного законодавства в належному стані.

Актуальним залишається процес гармонізації національного законодавства з міжнародним правом і є у певній мірі програмою подальшого розвитку системи законодавства України. Сьогодні міжнародне право набуло значного впливу на розвиток національного законодавства. Цей вплив посилюється конституційним визнанням пріоритету норм міжнародного права. Однак це не повинно бути “сліпим” запозиченням та перенесенням зарубіжних концепцій і норм на вітчизняне законодавство. Такий процес потребує врахування особливостей та специфіки законодавчої діяльності, наукового підходу до розв’язання актуальних проблем правового регулювання.

Таким чином, система законодавства – лише до певної міри результат специфічної діяльності суб’єкта нормотворення; за великим рахунком це своєрідна інтегрована характеристика політичного стану суспільства, яке набуло необхідної усталеності, стабільності, визначеності і здатне забезпечити певний нормативний порядок. Система законодавства не утворюється тільки швидким продукуванням нормативних актів (часто – декларативних). Утворення системи законодавства практично тотожне ствердженню реальної, ефективної державності. Реформування чинного законодавства повинно бути професійним та змістовним, спрямованим на створення та забезпечення ефективного механізму правового регулювання усіх сторін суспільного життя. Лише такий підхід забезпечить формування права як найвищої культурної цінності суспільства. А законодавство буде тим єдиним, дієвим та уніфікованим регулятором існуючих суспільних відносин, що у свою чергу забезпечить дійсну реалізацію проголошених принципів правової держави та громадянського суспільства.

156. Поняття і види систематизації нормативно-правових актів

Поняття “нормативно-правові акти” включає комплекс актів правотворчості, виданих органами законодавчої і виконавчої влади. Нормативно-правові акти видаються органами державної влади лише у певній формі й у рамках компетенції певного правотворчого органу. Звідси юридична чинність нормативно-правового акта визначається місцем у системі органів держави того органу, від імені якого він виданий. Нормативно-правовими вони називаються тому, що містять норми права загальнообов’язкового характеру. Власне кажучи, дане поняття є синонімом поняття “законодавство” у широкому розумінні слова.

Таким чином, нормативно-правовий акт — це загальнообов’язко-ве офіційне рішення спеціально уповноваженого суб’єкта, прийняте в певному порядку, яке встановлює нові правові норми, змінює або скасовує вже наявні.

Вищим за юридичною силою нормативно-правовим актом є закон — основна категорія системи законодавства, що ухвалюється тільки вищими представницькими органами державної влади — парламентом країни чи всенародним голосуванням (референдумом). Закон регулює найважливіші суспільні відносини, має вищу юридичну силу у правовій системі країни. Будь-який інший правовий акт, виданий не на підставі і не на виконання закону, а тим більше невідповідний чи суперечний закону, скасовується у встановленому порядку. Закон є нормативно-правовим актом, що встановлює загальні правила поведінки (норми), обов’язкові для всіх громадян, державних органів, громадських організацій, посадових осіб. Закон усталений, стабільний і піддається зміні, доповненню чи скасуванню лише у виняткових випадках, ухвалюється в особливому порядку, передбаченому Конституцією і регламентом парламенту, має певну структуру і вимагає особливого оформлення.

У сучасних державах існує чимало нормативних актів, прийнятих різними правотворчими органами. Прийняття нових нормативних актів, внесення до них змін і доповнень, скасування застарілих нормативних рішень об’єктивно обумовлюють упорядкування всього комплексу діючих нормативних актів, їх збільшення, приведення у певну систему, видання різного роду збірників законодавства. Така діяльність по приведенню нормативно-правових актів у єдину, упорядковану систему називається систематизацією законодавства.

Якщо вчасно не займатися упорядкуванням діючої нормативної бази, що в наш час збільшується дуже швидкими темпами, у майбутньому виникнуть великі труднощі у використанні діючих норм права. В поняття систематизації законодавства включаються чотири основні форми правової діяльності: 1) облік нормативних актів; 2) інкорпорація законодавства; 3) консолідація законодавства; 4) кодифікація законодавства.

157. Поняття та ознаки норм права

Норма права — це загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

Перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв’язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.
2. Загальнообов’язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.
3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов’язуючого характеру — норма права закріплює права і обов’язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов’язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов’язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.
5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб’єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.
6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб’єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

158. Поняття і види соціальних норм, їх основні властивості

Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, які виникли в процесі історичного розвитку, регулюють різні сфери суспільних відносин, мають зміст, зумовлений свідомо-вольовою діяльністю людей, рівнем економічного, соціального і культурного розвитку суспільства та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Виділяються наступні види соціальних норм:

1. Норми права — це норми, які встановлюються державою (народом у ході референдуму) та охороняються нею.
2. Норми моралі (від лат. moralis — моральний) — це норми, принципи, правила поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки відповідно до уявлень людей про добро і зло, обов’язок, справедливість, честь і забезпечуються через внутрішнє переконання та засоби громадського впливу.

У суспільстві сформувались моральні вимоги загальнолюдської значущості, які є досягненням цивілізації, зокрема це турбота про людей похилого віку, надання матеріальної та моральної допомоги хворим та незаможним тощо. Проте у суспільстві існують і такі відносини, що не підлягають моральній оцінці.

Частиною загальноморальних норм виступає релігійна мораль, низка вимог якої («не убий», «не вкради» та ін.) належить до загальнолюдських цінностей і становить основну частину практично всіх моральних систем, а в деяких випадках — основу правових та судових систем (закони шаріату в мусульманських країнах).

3. Політичні норми регулюють відносини між соціальними групами, націями, народностями, їх участь в організації та здійсненні державної влади, відносини держави з іншими суб ‘єктами політичної системи суспільства.
4. Економічні норми регламентують відносини у сфері економіки.
5. Норми об’єднань громадян (корпоративні норми) — це норми, які встановлюються і забезпечуються об’єднаннями громадян. Особливості цього виду соціальних норм полягають у тому, що вони регулюють діяльність, обумовлену завданнями певних об’єднань громадян та спрямовану на досягнення цілей, заради яких ці об’єднання утворювались. Корпоративні норми поділяють на внутрішньоорганізаційні, згідно з якими встановлюється структура об’єднання, визначаються компетенція, форми і методи роботи його органів, права і обов’язки їх членів. Другу групу становлять норми зовнішньої дії, що регулюють відносини об’єднань з іншими суб’єктами. Корпоративні норми мають бути відповідними до конституції країни, законів та інших нормативно-правових актів. Ця група соціальних норм знаходить своє вираження і закріплення в актах (статути, положення, постанови), що видаються відповідними об’єднаннями.
6. Релігійні норми — це норми, що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування Бога (Богів). Вони відображаються у статутах, «священних» книгах, інших релігійних актах.
7. Естетичні норми встановлюють правила поведінки людей згідно з уявленнями про красу, які склалися в суспільстві.
8. Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення та діяльності державних органів і об ‘єднань громадян.
9. Культурні норми визначають правила поведінки людей, зумовлені рівнем і традиціями матеріальної та духовної культури суспільства.
10. Звичаї — це норми (правила поведінки), які склалися історично, закріплені у суспільній практиці внаслідок багаторазового повторення. Звичай, що закріпився у свідомості людей як найбільш розумний або корисний у певних умовах зразок поведінки, виробляє свого роду автоматизм у поведінці, сприймається та реалізується без глибокого обмірковування. Різні нововведення, що мають за мету зміну або скасування певного правила поведінки, яке встановлене звичаєм, протягом певного часу відкидаються чи сприймаються з помітними труднощами під час реалізації.

Дуже близькі до звичаїв традиції— способи поведінки людей, соціальних груп, які склалися в суспільстві і передаються від покоління до покоління. Традиції охоплюють, як правило, відповідний тип поведінки, складаються не з однієї якої-небудь дії, а стилю поведінки.

11. Соціально-технічні норми — норми, які регулюють ставлення людей до знарядь виробництва, до практики. Ці правила забезпечують доцільне і безпечне поводження людини у природному середовищі, використання багатств і явиш природи, досягнень науки і техніки. Наприклад, правила виконання будівельних робіт, інструкції з експлуатації машин та механізмів. Як тільки технічні норми стають загальними правилами поведінки, вони набувають соціального значення. Наприклад, правила гігієни, технічні норми, що мають соціальне значення.

159. Види норм права

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб’єктів права):

• Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.
• Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов’язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Норми права за характером впливу на особу:

• Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб’єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).
• Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб’єктів

Норми права по субординації в правовому регулюванні:

• Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов’язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.
• Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

160. Структура норм права

Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.

Структура норми:

— це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми;

— це модель можливої поведінки, яка сформувалась у процесі суспільного розвитку;

— це засіб пізнання та використання правової дійсності;

— це об’єктивований результат відображення у правовій нормі певного суспільного відношення з точки зору особливостей його типу, виду, суб’єктів, об’єктів, поширеності і повторюваності;

— це єдність ідеальної (відображає набір логічно взаємодіючих елементів) та реальної (як результат правового опосередкування суспільних відносин) структури;

— це система взаємопов’язаних елементів, що взаємодіють між собою;

— це категорія, що залежить від законодавця з точки зору формування структурних елементів та їх залежності від системи юридичних фактів;

— це динамічна категорія, що забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів залежно від зміни фактичних обставин, різновиду суб’єктів та мети регулювання;

— це категорія, що забезпечує стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин у межах суспільства.

Традиційно вважається, що правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. Вони складають ідеальну структуру норми.

161. Стаття нормативно-правового акта

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру. Стаття нормативно-правового акта і норма права часто збігаються, коли всі структурні елементи норми права відображені в статті закону. Проте здебільшого в статті викладаються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний чи бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб має місце тоді, коли всі елементи норми права містяться в статті нормативно-правового акта. Посилальний — коли робиться посилання на іншу статтю чи статті. Відсильний (бланкетний) спосіб має місце тоді, коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

162. Норма права і стаття нормативно-правового акта

Основний структурний елемент нормативного акта — стаття. Співвідношення норми права і статті закону залежить від рівня розвитку галузі, задуму законодавця, розвиненості юридичної техніки.

Розташування норм права в статтях нормативно-правового акта:

1) звичайно правова норма укладена в одній статті, чим полегшується її сприйняття;

2) у ряді випадків для вираження складної норми права потрібно кілька статей;

3) іноді в одній статті міститься кілька норм права.

163. Способи викладання норм права в статтях нормативно-правових актів

За повнотою викладу норм права в статтях нормативно-правових актів розрізняють форми (способи):

• повна (пряма),
• відсильна,
• бланкетна.

Повна. У статті містяться всі необхідні елементи норми права без відсилань до інших статей. Наприклад, у ст. 99 Житлового кодексу України зазначено: У випадку припинення дії договору наймання житлового приміщення (одночасно припиняється дія договору піднаймання), піднаймач і члени його родини (а також тимчасові мешканці) зобов’язані негайно звільнити займане приміщення. У випадку відмовлення вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що грозять обвалом, — в адміністративному порядку.

Відсильна. У статті містяться не всі елементи норми права, але є відсилання до інших статей цього акта, де маються відсутні відомості. Наприклад, ст. 138 «Оголошення розшуку обвинувачуваного» Кримінально-процесуального кодексу України говорить: Якщо місце перебування особи, у відношенні якої винесена постанова про залучення її в справі в якості обвинувачуваного, не встановлено, слідчий оголошує розшук. При наявності основ, передбачених у ст. 155 дійсного Кодексу, слідчий може обрати у відношенні розшукуваного обвинувачуваного запобіжний захід у виді утримання під вартою.

Бланкетна. У статті міститься відсилання не до якогось конкретного нормативного розпорядження даного закону, а до іншого нормативному акту. Такого роду стаття являє собою «бланк», що заповнюється іншим законом, джерелом права. Наприклад, у ст. 2 Закону України «Про заставу» від 02.10.1992 р. указуються: «Відносини застави, не передбачені цим законом, регулюються іншими актами законодавства України». Якими актами? Про це в ст. 2 конкретно не сказано, і загальним «бланкетним» образом передбачена можливість регулювання заставних відносин іншими актами законодавства України.

Форми (способи) викладу норм права в статтях нормативно-правових актів за рівнем узагальнення:

казуїстична — зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом визначених фактів, випадків, ознак і ін.;

абстрактна — зміст норми розкривається загальними, абстрактними, не індивідуалізованими поняттями.

164. Правотворчість як стадія правового регулювання

У сучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якою правотворчість — це процес пізнання і оцінювання правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваженими суб’єктами в межах відповідних процедур.

У правовій сфері суспільства правотворчість займає центральне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, правовому регулюванню в цілому. Правотворчість — початкова ланка правового регулювання.

Основним імпульсом до створення закону або іншого нормативного акта виступає суспільно значуща проблема, невирішене питання, яке має значення для великої кількості людей і для держави в цілому. Завдання законодавця полягає в тому, щоб своєчасно, точно й адекватними правовими засобами відреагувати на це, обираючи такий варіант регулювання, який би найбільшою мірою відповідав інтересам суспільства та держави, сприяв би прогресу суспільства, враховував би всю сукупність факторів суспільного розвитку — економічних, політичних, соціальних, національних, ідеологічних та зовнішньополітичних.

Адже за результатами правотворчої роботи оцінюється держава в цілому, ступінь її демократичності та цивілізованості. Закони втілюються в суспільство людьми, і не можна допускати прийняття поспішних, необґрунтованих правових рішень, бо будь-яка помилка законодавця призводить до порушення інтересів громадян, невиправданих матеріальних витрат.

На сучасному етапі розвитку правотворчість виявляється в першу чергу як видання нормативно-правових актів державними й іншими уповноваженими органами або як прийняття правового акта безпосередньо населенням шляхом референдуму. В деяких сучасних країнах однією з форм правотворчості є видання судового прецеденту. Все більшого значення нині набуває також укладення нормативних договорів.

165. Суб’єкти та види правотворчості

Правотворчість може бути класифікована за різними критеріями. Наприклад, залежно від способу встановлення правових норм розрізняються три способи правотворчості:

1) безпосередня діяльність уповноважених державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у вигляді правового звичаю або вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосередня правотворчість народу, проведена у формі всенародного голосування (референдуму).

За юридичною силою та суб’єктами можна виділити п’ять основних видів правотворчості: законотворчість, підзаконна правотворчість, локальна нормотворчість місцевого самоврядування (муніципальне право), пряма безпосередня правотворчість, договірна нормотворчість.

Серед усіх видів правотворчості виділяється законотворчість, що зумовлено найвищою юридичною силою нормативно-правових актів, які ухвалюються таким шляхом. Законотворчість — це діяльність з підготовки, обговорення і прийняття законів. Закон — нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, відрізняється певною стабільністю, покликаний регулювати найважливіші суспільні відносини, прийнятий вищим представницьким органом законодавчої влади (парламентом) в особливому процедурному порядку.

Законом регулюються питання, що мають найважливіше державне значення: питання конституційного ладу; принципи організації, порядок формування і діяльності вищих і місцевих органів державної влади і самоврядування; основні права, свободи і обов’язки громадян, гарантії їх забезпечення; основні умови створення і діяльності суспільних і політичних організацій; рішення питань прийняття і зміни бюджету; оподатковування; встановлення основних положень регулювання економіки; основні питання оборони, міжнародних відносин тощо.

166. Принципи правотворчості

Правотворча діяльність сучасних цивілізованих держав здійснюється на базі основних принципів, що представляють її ідейну та організаційну основу, визначають сутність, характерні риси і загальний напрям цієї діяльності.

Принцип демократизму означає необхідність виявляти і висловлювати в законах волю народу, його інтереси, припускає широке обговорення законопроектів представниками народу, різних соціальних верств і групами фахівців. Принцип демократизму означає врахування соціальних інтересів і можливості їхнього вираження у сфері правотворчості.

Принцип законності означає, що у правотворчості особливо важливим є дотримання процедури прийняття нормативно-правових актів, компетенції органу, що приймає такий акт, ієрархії правових актів та правових норм.

Науковість як принцип правотворчості передбачає необхідність наукового опрацювання найважливіших нормативно-правових актів, облік наукових даних, прогноз наслідків прийняття того чи іншого акта, використання прийомів і методів наукового аналізу, досягнень сучасної науки.

Принцип виконуваності відбиває необхідність враховувати при підготовці законопроекту, прийнятті закону всю повноту фінансових, кадрових, організаційних, юридичних умов, наявність яких дозволить закону чи іншому нормативно-правовому акту діяти, бути реалізованим.

Принцип системності означає суворе дотримання системи права, законодавства, побудови галузі та ін.

Принцип гуманізму вимагає спрямованості правотворчого акта на всебічне забезпечення і захист прав і свобод особи, на максимально повне задоволення її духовних і матеріальних потреб. Людина, її інтереси і потреби повинні бути в центрі правотворчої діяльності.

Принцип професіоналізму передбачає участь у розробці правотворчих рішень кваліфікованих фахівців відповідних галузей, що мають професійну підготовку, великий досвід роботи і достатні знання. У підготовчій діяльності важливо максимально використовувати закордонний і вітчизняний досвід, результати соціологічних й інших досліджень, різного роду доповідні записки й інші матеріали. Варто уникати поспішних, непродуманих рішень.

Технічна досконалість прийнятих актів вимагає широкого використання вироблених юридичною наукою й апробованих правотворчою практикою способів і прийомів підготовки й оформлення нормативних текстів, правил юридичної техніки.

167. Стадії правотворчості

У літературі зустрічається така послідовність стадій правотворчого процесу:

а) вивчення, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення потреби правової регламентації;

б) визначення виду органів, суб’єктів, правомочних приймати правові рішення, і виду правового акта;

в) ухвалення рішення про підготовку правового акта;

г) розробка концепції, ідеї, аналізу майбутнього акта;

ґ) підготовка проекту правового акта — розроблювачем, робочою групою, органом;

д) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта;

е) розгляд проекту акта відповідним органом з дотриманням необхідних процедур;

ж) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опублікування, набуття юридичної чинності.

168. Поняття і види форм (джерел) права

Праву притаманна формальна визначеність. Суспільні відносини регулюються за допомогою чітких, формально виражених і загальнообов’язкових правил поведінки — правових норм, де головними виступають способи, за допомогою яких ці вимоги здобувають публічний характер, тобто стають загальнообов’язковими для всіх.

Як специфічне явище соціальної дійсності право має певні форми свого зовнішнього вираження. Відбиваючи його зміст, вони являють собою способи організації права назовні.

Під формою права розуміється об’єктивоване закріплення і прояв змісту права в певних актах державних органів, рішеннях судів, договорах, звичаях та інших джерелах. Призначення цієї форми — упорядкувати правовий зміст, надати йому властивості державно-владного характеру.

У радянській правовій теорії значне місце займала дискусія про правильність термінів, що позначають відповідні поняття — “джерело права” чи “форма права”.

Одні визнавали більш правильним вживання терміна “форма права”, інші схилялися до терміна “юридичне формальне джерело права”. Пропонувалося також відрізняти “джерело права в матеріальному значенні” (матеріальні умови життя суспільства, волю панівного класу) від джерела права “у формальному значенні”, тобто від форми об’єктивного вираження і закріплення обов’язковості правових норм.

Нині ці суперечки можна вважати перебореними, оскільки терміни “форма права” і “джерело права” вживаються при висвітленні даної теми в тому самому контексті зовнішньої форми об’єктивації, зовнішнього вираження змісту права. Найрозповсюдженішим є висновок, що джерело права — це синонім поняття форми права.

Юридичне джерело права завжди походить від правотворчого рішення компетентного державного органу і може бути прямим, похідним або санкціонованим, тобто коли воно формулює узагальнені нормативні положення (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір) або відбиває конкретний принцип регулювання, що міститься в рішенні конкретної юридичної справи (правовий прецедент), або обмежується державно-владним санкціонуванням вже існуючих правил поведінки (правовий звичай).

Таким чином, юридичними джерелами, або формами права є офіційні способи вираження і закріплення змісту правових норм, за допомогою яких норми права стають загальнообов’язковими.

У рамках правової системи джерела права розташовані за принципом їхньої ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну систему. Її вертикальна структура будується таким чином, що розпорядження одних джерел права видаються на основі вищестоящих джерел. Чітка підпорядкованість джерел права, законодавчо закріплена і забезпечена за допомогою юридичних механізмів, має важливе соціально-політичне значення. Справді, єдність системи джерел права означає єдність вираженої в законі верховної державної волі.

Призначення форм (джерел) права у тому, що вони служать для зовнішнього вираження змісту правових норм, офіційного закріплення прав і обов’язків суб’єктів, забезпечення об’єктивного характеру права, для надання нормам права загальної обов’язковості.

169. Нормативно-правовий акт як основна форма (джерело) права України

Нормативно-правові акти відіграють важливу роль в правовому регулюванні суспільних відносин, що пояснюється суттєвими перевагами у порівнянні з іншими джерелами права. Зокрема, характер приписів, що містяться в них, розрахований на багаторазове застосування; можливість охоплення широких сфер суспільного життя; відносна швидкість процедури їх прийняття, внесення змін чи скасування; досконала техніка викладення й систематизації тощо.

Нормативно-правові акти приймаються уповноваженими органами чи самим народом через референдум лише у певній формі і в межах компетенції правотворчого органу. Отже, юридична сила нормативно-правового акта визначається місцем уповноваженого органу в системі органів держави.

Як важлива складова системи джерел права, нормативно-правові акти створюють в своїй сукупності складну структуру відносин, побудовану за горизонтальним (галузевим) і вертикальним (ієрархічним) принципами.

Таким чином, нормативно-правові акти — це рішення, прийняті уповноваженими на це суб’єктами у визначеній формі та за встановленою процедурою, які регулюють суспільні відносини і містять норми права.

Нормативно-правові акти: ухвалюються чи санкціонуються уповноваженими органами держави, їх посадовими особами; мають вигляд документа у письмовій формі; змістовно вміщують норми права (нові, змінені чи скасовані), що стосуються широкого кола адресатів; приймаються згідно з чітко визначеною процедурою; мають юридичну силу, що відображає співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системі законодавства і правового регулювання; надають волі найвищого носія влади — українського народу — офіційного характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти інші юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти у яких затверджуються певні положення, правила, статути чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права. Останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи (індивідуальні норми), адресовані певним суб’єктам і призначені для вирішення окремих або конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших юридичних фактів.

170. Види нормативно-правових актів

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

за суб’єктами ухвалення — на акти органів держави, Українського народу в процесі референдуму, громадських об’єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і громадських організацій;

за юридичною силою — на закони і підзаконні нормативно-правові акти;

за сферою дії — на загальнообов’язкові, спеціальні, локальні;

за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;

за характером волевиявлення — на акти встановлення, зміни та скасування норм права;

за галузями законодавства — на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та ін.;

за часом дії — визначно-строкові і невизначно-строкові;

за функціональною призначеністю, — базові (тобто головні, базисні, в яких формулюються вертикальні зв’язки), функціональні (тобто такі, що чітко формулюють функції, діяльність, структуру повноважень, в яких формулюються горизонтальні правові зв’язки тощо).

Поширеною диференціацією нормативно-правових актів є їх класифікація за суб’єктами нормотворчості. Так, Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази, розпорядження. Органи виконавчої влади України видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів — постанови; міністерства і відомства —нормативні накази, інструкції; місцеві ради — рішення; глави обласних і районних державних адміністрацій — розпорядження, а керівники їх управлінь і відділів — нормативні накази; органи управління підприємств, установ, організацій — нормативні накази та інструкції.

За зовнішньою формою основними нормативно-правовими актами в Україні є Конституція, закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази тощо.

171. Закон та його види

Закон — нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади (Верховної Ради) або народу, який приймається в особливому порядку, регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю та інтереси більшості населення, відповідає Конституції, має вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, є загальнообов’язковим для всього населення і держави та охороняється державною владою. Питання, які визначаються та встановлюються виключно законом, перелічені у ст. 92 Конституції України. Не зайве нагадати, що законами визначаються найважливіші цінності: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов; засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади регулювання демографічних та міграційних процесів; засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики; територіальний устрій України; судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури; засади місцевого самоврядування; статус столиці України; спеціальний статус інших міст; основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; правовий режим державного кордону тощо.

Закони за юридичною силою поділяються на конституційні та звичайні.

Конституційні закони — це закони, за якими вносяться зміни до Конституції. Внесення змін до Конституції — це особлива процедура, яка передбачена розділом XIII Конституції України. її особливість полягає у специфіці ініціювання зміни порядку голосування та гарантуванні проголошених прав і свобод людини і громадянина тощо. Слід зазначити, що існує поняття органічних до Конституції законів, прийняття яких прямо передбачено Конституцією. До таких законів належать закони «Про Конституційний Суд України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Національний банк України», «Про судоустрій України», «Про прокуратуру» та ін. На часі прийняття закону «Про Кабінет Міністрів України» тощо.

Звичайні закони — це такі, що становлять поточне законодавство. Приймаються у звичайному порядку — простою більшістю голосів. Серед звичайних законів останнім часом виділяють базові, системоутворюючі, регуляторні. До базових законів можна віднести закони, які встановлюють певний рівень, обсяг або межі регулювання відносин, що потребують нових концептуальних засад впорядкування. До таких законів можна віднести закони, які встановили вказані новації у сфері діяльності органів міліції, прокуратури, судових органів та прокуратури, податкових органів тощо. Комплексною характеристикою законів, зокрема і в по­значеній сфері, є системоутворюючі елементи у соціально-правовій сфері, що формуються за допомогою або як наслідок дії закону. У сучасній Український державі сформувалися певні комплексні утворення, що перетинаються у різних галузях і підгалузях законодавства, зокрема це система правосуддя (як наслідок дії законів «Про судоустрій України», «Про суддівське са­моврядування» тощо), система правоохоронної діяльності (як наслідок дії законів «Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про службу безпеки України», «Про державну податкову службу в Україні»), система фінансової діяльності (закони України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про кредитні спілки» тощо), система правозахисної діяльності («Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про адвокатуру», «Про нотаріат» тощо). Такі системи доповнюються і вимагають змін у Державному класифікаторі нормативно-правових актів, оскільки він не враховує багатьох структурно-логічних, системних зв’язків, які вже існують між різними законами.

Підзаконні нормативно-правові акти — такими актами є ті, що видані на основі та на виконання законів. їх відмінність від законів полягає у наступному. По-перше, якщо закони є актами вищих представницьких (законодавчих) органів влади, то підзаконні акти приймаються іншими суб’єктами правового життя — органами або посадовими особами виконавчої влади (органами державного управління). Ці суб’єкти обмежені статусними повноваженнями, вони мають діяти за, принципом протилежним принципу — дозволено усе, що не є забороненим. По-друге, якщо закони регулюють найбільш значимі, найважливіші суспільні відносини, то підзаконні акти регулюють інші, так би мовити забезпечувальні або допоміжні чи другорядні суспільні відносини, що потребують правового регулювання, а також розвивають, конкретизують, деталізують закони. По-третє, якщо закони мають вищу юридичну силу, то підзаконні акти за своєю юридичною силою поступаються законам, підпорядковані їм, можуть скасовуватися судовими установами за відповідними процедурами розгляду. По-четверте, якщо закони завжди створюються і приймаються колективно відповідними представницькими органами влади, то підзаконні акти приймаються як колегіальним органом, так і індивідуально уповноваженими посадовими особами виконавчої влади. По-п’яте, якщо закони приймаються за регламентованою процедурою, то підзаконні акти приймаються в менш суворому і деталізованому порядку. Нарешті, по-шосте, якщо закони встановлюють лише загальні правила (норми), тобто завжди мають нормативний характер, то підзаконні акти можуть бути нормативними і ненормативними.

172. Дія нормативно-правових актів у просторі та по колу осіб

Дія нормативних актів у просторі — це територіальні обмеження їхньої чинності, коли нормативний акт застосовується на тій території, на яку поширюється суверенітет держави або компетенція відповідних органів. Тому акти вищих органів державної влади в Україні поширюються на всю її територію, акти місцевих органів влади — на території відповідних адміністративних одиниць.

До території, обмеженої кордонами держави, належать: суша, у тому числі надра і континентальний шельф, територіальні води (12 морських миль), повітряний простір. До державної території прирівнюються морські, річкові і повітряні судна, що знаходяться під прапором держави. За правилами міжнародного права військові судна прирівнюються до території держави без виключень, а цивільні морські і повітряні судна — у водах і повітряному просторі своєї держави, відкритому морі і повітряному просторі.

Юридична наука і практика знає принцип екстериторіальності. Це юридична фікція, відповідно до якої певні частини території держави (будинки іноземних посольств, місій, їх транспортні засоби), а також дипломатичні представники іноземних держав визнаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони реально перебувають, а юридично вважаються такими, що знаходяться на території тієї держави, чиє посольство міститься в цьому будинку або чиїми представниками вони є. На засадах взаємності території посольств в іноземних державах вважаються територіями відповідних держав. Будь-які зазіхання на будинок посольства прирівнюються до зазіхань на територію держави і розглядаються як факт порушення міжнародного права.

Дія нормативно-правових актів по колу осіб обумовлена наступною обставиною: усі громадяни, особи без громадянства, іноземці й юридичні особи, що знаходяться на території держави, підпадають під сферу дії законодавства держави, у якій вони перебувають. Крім цього, існують нормативно-правові акти, дія яких розповсюджується лише на певні категорії громадян, що визначають особливості їх правового статусу (наприклад, Закон “Про статус народних депутатів”, Закон “Про статус судів” та ін). По відношенню до окремих суб’єктів (дипломатичних представників) законодавство може мати обмежену чинність. Зокрема, вони не можуть бути затримані, заарештовані, обшукані тощо.

173. Дія нормативно-правових актів у часі

Питання про дію нормативних актів у часі потрібно розглядати з урахуванням ще двох аспектів. По-перше, нормативно-правовий акт не має зворотної сили (ця юридична аксіома сформульована ще давньоримськими юристами). Він діє тільки щодо тих обставин і випадків, які виникли після введення його в дію. Це правило — необхідний фактор правової стабільності, коли громадяни і юридичні особи повинні бути упевнені в тому, що їхнє правове положення закон не погіршать.

Виняток складає кримінальне законодавство, у якому через гуманні мотиви діє правило: “Кримінальний закон має зворотну силу, якщо він пом’якшує або усуває караність діяння”.

По-друге, нормативно-правовий акт може втратити силу, але окремі його положення, норми можуть застосовуватися до відносин, що мали місце під час його дії (“переживання закону”). Це стосується і регулювання триваючих правовідносин.

174. Поняття, форми і методи реалізації норм права

У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава — з іншої, приймають на себе зобов’язання випливати праву. Звідси проблема реалізації права має двох сторін і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об’єднань. Вихідною формою реалізації пра­ва державою є законодавання. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — сама важка і найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують об’єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.

Прийняття підзаконних актів — уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, конечно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У принципі й у нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через правильність законів і відсутності норм у підзаконних актах конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права — суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді “черпали” право безпосередньо в житті і навіть конкурували в цьому відношенні з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Саме на цей момент і варто звернути увагу студентів юридичного вузу. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення прав в області законодавання, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення (перебування права) закріплюється законом; 2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником; 3) порушення громадянином виробництва в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах. Свого роду формою реалізації волі законодавця є тлумачення нормативних актів посадовими особами і громадянами. Акти тлумачення до закону нічого не додають, але вони реалізують волю суб’єктів соціального спілкування на інтерпретацію волі, вираженої в нормативних актах. Усе зв’язане з розходженням права і закону має практичне значення, скоріше, для нормативної діяльності. Набагато більш широкий діапазон для юридичної практики має розподіл форм реалізації закону й інших нормативних актів держави. Саме про реалізацію права в об’єктивному змісті і прийнято найчастіше говорити, хоча не виключається аналіз реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників конкретних правових відносин.

Реалізації права в даному аспекті являє собою діяльність, що відповідає вираженої в законі волі. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Як кінцевий результат реалізація права означає досягнення повної відповідності між вимогами норм чи зробити утриматися від здійснення визначених вчинків і сумою фактично пішли дій. Так, наприклад, відповідно до норм, що регулюють індивідуальну трудову діяльність, громадяни до початку занять нею повинні: 1) одержати дозвіл; 2) сплатити державний збір за видачу документа на дозвіл; 3) одержати реєстраційне чи посвідчення придбати патент.

Тільки ці дії, а не які-небудь їхні еквіваленти і тільки в повному обсязі будуть позначати реалізацію вимог закону. Реалізацією права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети. Досягнення останньої (у нашому прикладі, скажемо, розвиток якогось промислу, якихось послуг) виходить за рамки реалізації права. Юриста цікавлять лише дії, який вимагає закон.

175. Реалізація норм права у сфері професійної діяльності юристів

Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об’єктивної і суб’єктивної сторони. З об’єктивної сторони вона являє собою удосконалювання визначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбачених нормами права правомірних дій. Із суб’єктивної сторони реалізація права характеризується відношенням суб’єкта до реалізованих правових вимог, його установками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бути зацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій, умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо одне яке-небудь з обов’язкових умов буде порушено.

Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різних підставах. З погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють: а) реалізацію загальних установлень законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності. б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію. в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

По суб’єкті реалізації права можна виділити двох форм: 1. Індивідуальна; 2. Колективна

По зовнішньому прояві виділяють активну і пасивну форми реалізації права. У залежності від методу державного впливу на поводження суб’єктів розрізняє добровільне і примусове здійснення права.

176. Застосування норм права як особлива форма їх реалізації

Правозастосування — це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це “додаток” закону, загальних правових норм до конкретних осіб, конкретним обставинам. Дії правозастосовця чи особи відповідного органу спрямовані на те, щоб розвиток відносин між людьми і їхніми формуваннями йшло в руслі закону. Застосуванням правових норм займаються компетентні органи і посадові особи, і тільки в рамках наданих їм повноважень. Як виключення з волі держави повноваженнями застосовувати окремі закони можуть бути наділені суспільні органи. Так, наприклад, профспілки застосовують деякі норми трудового законодавства.

Застосування закону має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати своїх передбачених законом прав і обов’язків без свого роду посередництва компетентних державних органів. Не можна одержати пенсію, чергове військове звання, відсидіти на гауптвахті, реалізувати своє право на відпочинок (одержати чергова відпустка) і т.д. без дозволу компетентного органа, хоча б на той час були в дійсності в наявності всі умови, передбачені законом для виникнення прав і обов’язків. Іншими словами, частина правових норм реалізується через правозастосування, правозастосовча діяльність, правозастосовчі акти.

Застосування права — це владна організуюча діяльність компетентних органів і осіб, що мають своєю метою забезпечити адресатам правових норм реалізацію приналежних їм прав і обов’язків, а також гарантувати контроль за даним процесом.

Визначена послідовність здійснення комплексів дії в ході правозастосування дає підставу говорити про три стадії правозастосовчій діяльності. Це: установлення фактичних обставин справи; установлення юридичної основи справи; рішення справи.

177. Стадії застосування норм права

Єдиною споконвічною підставою початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин. Тому перша стадія правозастосування складається у встановленні юридичних факторів і юридичних складів (сукупностей різних факторів). Це можуть бути “головні фактори” і факти, що підтверджують головні, але обов’язково ті й у тім обсязі, як того вимагає нормальний дозвіл юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають установленню, позначений у законі.

Часто збір доказів і попереднє установлення фактів є справою одних осіб, а винесення рішення в справі — інших. Однак правозастосовчій орган у цьому випадку зобов’язаний переконатися в достатності фактів і їхньої обґрунтованості.

Ні прокурор, що затверджує обвинувальний висновок, ні суддя, що розглядає кримінальну справу, ні директор чи підприємства начальник УВС, що видає наказ про заохочення працівника, не можуть поставитися до своїх обов’язків формально, покладаючись на представлені матеріали.

Метою першої стадії правозастосовчого процесу є досягнення фактичної об’єктивної істини. Тому особлива увага законодавство приділяє доведенню. У ньому фіксується, які обставини мають потребу в доведенні, а які — немає (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться визначеними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу є завжди справою правозастосовця.

Установлення юридичної основи справи включає: — перебування норми, що підлягає застосуванню; — перевірку правильності тексту акта, у якому міститься шукана норма; — перевірку дійсності норми і її дій у часі, у просторі і по колу осіб; — з’ясування змісту норми.

Усі зазначені дії служать однієї мети — правильної кваліфікації фактів, а виходить, зміцненню законності і правопорядку, тому можуть бути об’єднані в одну стадію. Звичайно, вони тісно стуляються і переплітаються в дійсності з діями, що складають зміст попередньої стадії.

Особливо варто сказати про ту стадію, коли правозастосовця не знаходить норми, що регулює установлені факти. З цього випливає щонайменше два висновки: чи законодавець не вважає за необхідне регулювати дані обставини і приймати по них які-небудь рішення юридичного характеру, чи в наявності пробіл у законі.

178. Види застосування норм права

Види актів застосування норм права класифікуються за різними критеріями.

За формою зовнішнього вираження:

1) письмовий акт (таких більшість). Письмовий акт може бути, як мінімум, двох видів:

а) окремий документ (вирок суду);

б)  резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);

2) усний акт (виклик понятих);

3)  конклюдентний акт — акт дії (наприклад, застосування працівниками міліції табельної зброї або застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

За способом прийняття:

1) колегіальні;

2) одноособові.

За суб’єктами прийняття:

• акти парламенту;
• акти глави держави;
• акти виконавчих органів;
• рішення загальних судів;
• акти арбітражу;
• акти нотаріату;
• акти прокурорського нагляду;
• акти місцевих (муніципальних) органів влади;
• акти керівників підприємств, військових частин тощо;
• акти уповноважених органів громадських організацій тощо. Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами держави.

За юридичною формою:

• укази;
• постанови;
• розпорядження;
• накази;
• ухвали (суду та ін.);
• протести, подання, розпорядження, вироки, рішення.

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):

1)  регулятивні — офіційно підтверджують або визначають права та обов’язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу);

2) охоронні — встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу).

За галузевою належністю:

1) кримінально-правові;

2) адміністративно-правові;

3)  цивільно-правові та ін. (крім процесуальних). За юридичними наслідками:

1) правовстановлюючі (про призначення директора, про присвоєння звання);

2)  правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);

3)  правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Г.);

4) правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);

5)  правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

За значенням у юридичному процесі:

— основні акти, що містять завершене рішення у справі (вирок, рішення суду);

— допоміжні акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова і порушення кримінальної справи).

179. Акти застосування норм права

Підсумком правозастосовчій діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування.

Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону. Його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому і сам носить державно-владний характер, охороняється їм і забезпечується державою в його реалізації. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб’єктам, указує на те, хто при даній ситуації має суб’єктивні права і юридичні обов’язки і якими і т.д. По-третє, акт застосування права має визначену встановлену законом форму.

Кожен акт застосування права є актом — документом. У ньому є текст, що складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів -документів, що упорядковують юридичну роботу, вносять у неї необхідну визначеність, юридичну і документальну строгість. Особливості правозастосовчіх актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, раніше науках процесуального права — кримінального, цивільного, адміністративного.

Акт правозастосування є різновидом поняття «акт керування» і використовується як для характеристики дії відповідного органа, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері керування такою формою можуть бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні веління — результат правозастосовчій діяльності.

Правозастосовчі акти можна розділити на групи. Вчені останнім часом починали багато спроб виділити й описати окремі групи актів. Широке поширення одержало поділ на групи вченим Ш.Берени, що дав характеристику їхньої системи в області посібника народним господарством: а) «Власницькі» акти керування; б) владні акти в області застосування права; в) акти прямого здійснення центрального посібника; г) координаційні акти; д) орієнтовані індивідуальні акти.

Такі класифікації носять локальний характер і не можуть представити всю систему застосовних актів органів державного керування в цілому. В основу єдиної класифікації повинні бити покладені всі чотири правила розподілу обсягу поняття: а) наявність того самого підстави; б) рівність обсягу членів класифікації обсягу класифікуємого класу; в) необхідність взаємного виключення один одним окремих членів класифікації; г) логічна безперервність розподілу на класи.

Також в основу поділу актів на види можуть бути покладені всілякі ознаки. До числа таких ознак можна віднести: а) ціль правозастосовчого акта; б) сферу використання; в) характер регульованих відносин; г) характер відображення змісту норми права в змісті правозастосовчого акта; д) ступінь відображення нормативного веління в змісті правозастосовчого акта; е) орган, що видає правозастосовчій акт; ж) спосіб прийняття акта; з) особливості змісту акта; і) форма вираження.

Акти застосування права можуть бути всілякими. У зв’язку з цим їх можна класифікувати (об’єднати в групи) по різних підставах:  за формою можна виділити: укази, вироки, рішення, постанови, накази і т.д.;  по суб’єктах їхній що видає розрізняються: акти державних органів і громадських організацій; акти органів влади і виконавчо-розпорядницьких органів; акти вищих органів влади і керування і місцеві органи; акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю; одноособові і колегіальні;  у залежності від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них норм права правозастосовчі акти варто підрозділяти на регулятивні і правоохоронні.

Такі акти виконують різні функції в механізмі правового регулювання.

Регулятивні акти спрямовані на конкретизацію правомочностей, на позитивні дії уповноважених суб’єктів, а також конкретизацію юридичних обов’язків.

180. Вимоги правильного застосування норм права. Поняття і види тлумачення норм права

Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

а) при вирішенні справи ґрунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов’язковою для правозастосовного органу.

2. Обґрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

181. Способи тлумачення норм права

Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу втримування норм права. Розрізняють способи тлумачення норм права:

• мовний (граматичний);
• логічний;
• систематичний;
• історичний.

Мовний (граматичний) спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права на основі знань про мову, на якому вони сформульовані. Знання синтаксису, морфології, слововживання, здатність інтерпретатора розрізняти синоніми, омоніми, пароніми є необхідною передумовою встановлення дійсного, а не мнимого втримування толкуемой норми права.

Логічний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права за допомогою прийомів логічного мислення, заснованих на законах і правилах формальної логіки. До таких прийомів ставляться, наприклад, логічне перетворення пропозиції, логічний розвиток норми, висновок за аналогією, висновок від противного, дедуктивне або індуктивний умовивід і ін.

Систематичний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норми права на основі знань про її логічні зв’язки з іншими нормами в системі права. Наприклад, при конкуренції норми загальн і спеціальної застосовується спеціальна в чинність дії правила: «спеціальна норма скасовує дію загальної у випадках, передбачених першої».

Історичний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права на основі знання фактів, що ставляться до історії її виникнення. Джерелом цих знань можуть бути різного роду публікації, що ставляться до процесу створення нормативного акту, що закріплює толкуемую норму права.

Нерідко при реалізації історичного способу тлумачення рівняються толкуемая нова норма права й аналогічна норма, закріплена:

а) у старому (зміненому, скасованому) нормативно-правовому акті;

б) у проекті нового (прийнятого, виданого) нормативно-правового акту.

Такий підхід дозволяє краще зрозуміти мету нової норми права й на цій основі висунути аргументи, що підтверджують або спростовують тези, що розкривають зміст толкуемой норми.

182. Офіційне та неофіційне тлумачення норм права

За юридичним значенням (або по суб’єктах тлумачення) розрізняють наступні види тлумачення:

а) офіційне;

б) неофіційне (повсякденне, професійне, доктринальне).

Офіційне тлумачення — це випливає з компетенції державних органів і посадових осіб роз’яснення ними втримування норм права, що є юридично обов’язковим для застосування на практиці.

Види офіційного тлумачення:

а) автентичне;

б) делеговане (легальне);

в) нормативне;

г) казуальне.

Автентичне тлумачення — це офіційне роз’яснення втримування норми (норм) права тим органом, що її (їх) установив.

Делеговане (легальне) тлумачення — це офіційне роз’яснення втримування норми (норм) права тим органом, що її (їх) не встановлював, але вповноважений законом давати такого роду роз’яснення.

Автентичне й делеговане тлумачення може бути нормативним і казуальним.

Нормативне тлумачення — це офіційне роз’яснення втримування норм права, що є юридично обов’язковим для застосування на практиці у всіх випадках, коли застосовується толкуемая норма.

Результати нормативного тлумачення втримуються, наприклад, у Постанові Верховної Ради України від 24.12.1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

Казуальне тлумачення — це офіційне роз’яснення втримування норм права при розгляді конкретної юридичної справи, що обов’язково для застосування тільки відносно цієї справи.

У юридичній літературі є справедливе зауваження, що більше правильним була б назва цього виду тлумачення не «казуальне» (традиційна назва) , а «казусне» як похідне від слова «казус» — конкретний випадок.

Неофіційне тлумачення- це роз’яснення втримування норм права, що не є юридично обов’язковим для застосування на практиці.

Розрізняють наступні види неофіційного тлумачення:

а) повсякденне, тобто роз’яснення втримування норм права неюристами;

б) професійне, тобто роз’яснення втримування норм права юристами-практиками (прокурорами, суддями, адвокатами й т.д.);

в) доктринальне, тобто роз’яснення втримування норм права.

183. Тлумачення норм права за обсягом

Результати тлумачення за обсягом залежать від співвідношення дійсного змісту правової норми і її буквального змісту. За названим критерієм існує три види тлумачення: адекватне (буквальне), поширювальне (розповсюджувальне) та обмежувальне.

Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли зміст правової норми повністю збігається з її буквальним змістом (зовнішнім виразом певної норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нормативно-правового акта й не має якихось труднощів в розумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний та ін.). Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України «Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України». Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному текстовому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в Кримінальному кодексі України, поняття підприємництва в Законі України «Про підприємництво» та ін. Неприпустимо поширювально чи обмежувально тлумачити наведені у відповідних законах терміни, якщо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції.

Поширювальне й обмежувальне тлумачення пов’язане передусім з тим, що одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст. Це викликає необхідність одночасного застосування і систематичного способу тлумачення норм права. Крім того, іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з точки зору законодавчої техніки, що ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав законодавець у текст нормативно-правового акта. Суб’єкт тлумачення лише розкриває цей зміст, дійсний обсяг волі законодавця й робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.

Поширювальне тлумачення — це такий вид тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її текст, зовнішній мовний вираз.

Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта.

184. Прогалини в законодавстві і шляхи їх усунення

В процесі правозастосувальної діяльності виникають ситуації, коли необхідно вирішувати конкретні справи, а правової норми, яка б регулювала ці конкретні відносини, немає. Такі ситуації називаються прогалинами в праві. Прогалинами в праві слід вважати відсутність в діючій системі права і законодавства нормативних приписів по відношенню до обставин, які знаходяться в сфері правового регулювання і вимагають юридичного впливу.

Термін «прогалина» має два значення. В першому значенні він вживається як незаповнене місце, або пропуск в друкованому тексті. В другому — як упущення або недолік. При цьому упущення характеризується як невиконання необхідного, недогляд, помилка по недбалості, а недолік — як недосконалість, вада, погрішність або неповна кількість чого-небудь.

Про прогалини в праві можна говорити переважно в переносному значенні, як про одну із недосконалостей права, відсутності в ньому того, що повинно бути необхідним його компонентом. Разом із тим багато спеціалістів виділяють в праві «умисні» прогалини. Про такі прогалини кажуть тоді, коли законодавець свідомо залишив питання відкритим з метою, щоб воно вирішилось через деякий час або щоб його вирішили практичні органи, посилаючись на звичаї, традиції і правозастосувальну практику. Віднесення подібних явищ до прогалин в праві не дозволяє розмежувати процес їх усунення і конкретизації права, діяльності по тлумаченню норм права.

Прогалини в системі нормативно-правових актів бувають дійсними і уявними. Питання про відмежування їх ще в повній мірі не вирішено, оскільки це залежить від законодавця, рівня суспільної правосвідомості і потреб суспільного розвитку. Всі суспільні відносини з позиції можливості і необхідності правового впливу на них можуть бути:

1) відносини, які по своїх властивостях не можуть бути врегульовані законодавством (відносини дружби, кохання, товаришування тощо);

2) відносини, які допускають можливість правового регламентування, але не потребують його (шефство, спонсорство тощо);

3) відносини, які допускають правовий вплив, потребують правової регламентації в даний час, але ще неврегульовані законодавством. Таких відносин, особливо в економічній сфері, може бути багато;

4) відносини, які не врегульовані нормативними актами і правотворчий орган виразив волю на їх регламентацію через регулювання аналогічних відносин;

5) в сферу правового регулювання входять суспільні відносини, які уже врегульовані законодавством, а також відносини, з приводу яких законодавець в відповідній формі (прямо чи опосередковано) виразив бажання на їх регламентацію.

185. Поняття і основні ознаки правовідносин

Правовідносини — це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов’язками, гарантованими державою.

Основні ознаки правовідносин:

Правовідносини являють собою вид соціального зв’язку (юридичний зв’язок) суб’єктів соціального спілкування;

Правовідносини виникають на основі норм права, тобто правовідносини — це не всяке фактичне відношення, а тільки те яке врегульовано нормами права;

Суб’єкти правовідносин мають взаємозалежними (взаємними) юридичні права й обов’язки;

Правовідносини є двостороннім юридичним зв’язком, тобто здійснюється через взаємні юридичні права й обов’язки;

Правовідносини існують остільки, оскільки учасники є носіями відповідних прав і обов’язків;

Правовідносини є вольовим юридичним зв’язком, тобто є результатом волевиявлення обох сторін правовідносини, або однієї з його сторін;

Правовідносини — індивідуалізований юридичний зв’язок, оскільки індивідуальні його суб’єкти, об’єкт.

Правовідносини гарантуються державою: у випадках передбачених законом або договором, виконання невиконаних або неналежне виконаних обов’язків, захист, відновлення порушених прав суб’єктів правовідносини забезпечуються примусовими заходами.

186. Види правовідносин і критерії їх класифікації

Види правовідносин за функціями права:

регулятивні

— виникають із фактів правомірної поведінки суб’єкта, тобто такої поведінки, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин). Як правило, вони можливі за наявності норм права та юридичного факту, а також можуть виникати на основі договору між сторонами

охоронні

— виникають із фактів неправомірної поведінки суб’єкта, тобто такої поведінки, яка вимагає певної реакції держави (кримінальні, адміністративні правовідносини) . Вони пов’язані з виникненням і здійсненням юридичної відповідальності, передбаченої в санкції охоронної норми

Види правовідносин за характером обов’язку:

активного типу   — обов’язок здійснити певні дії на користь іншої сторони

пасивного типу — обов’язок утриматися від небажаних для іншої сторони дій

Складні правовідносини можуть бути змішаними: тут поєднуються правовідносини пасивного і активного типу, відносні і абсолютні.

Види правовідносин за ступенем визначеності суб’єктів:

абсолютні -визначена лише одна сторона — носій суб’єктивного права, а всі інші зобов’язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів (відносини власності: точно визначений власник, а всі інші зобов’язані не заважати йому здійснювати свої права; відносини, пов’язані з реалізацією політичних свобод /свобода слова, зборів, друку/: недопущення державою перешкод їх законному здійсненню; відносини авторства та ін.)

відносні  — точно визначені права і обов’язки всіх учасників, як таких, що наділені правом (правомочних), так і право-зобов’язаних (покупець і продавець, юрист і клієнт, викладач і студент; будь-яке цивільно-правове зобов’язання, що виникає із договорів, із заподіяння шкоди)

 

Види правовідносин за галузями права:

— конституційно-правові (відносини громадянства);

— адміністративно-правові (відносини, пов’язані зі стягненням і сплатою податків);

— цивільно-правові (відносини купівлі-продажу речі або цінних паперів);

— трудові (відносини за трудовим договором) та ін.

187. Склад правовідносин

Право не може існувати без правовідносин, ВОНО реалізується в правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини — це конкретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо пов’язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Щоб розкрити поняття правовідносин потрібно відмежувати їх від інших соціальних відносин — моральних, економічних, політичних, релігійних і інших. Всі суспільні відносини мають вольовий, ідеологічний характер, але правовідносини ще й мають державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридично об’єктивує і закріплює ці відносини в системі діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів. Правовідносини, як правило, не можуть існувати без системи права і законодавства. Норми права і законодавства відображають моделі правовідносин. В нормах права вказується зміст правовідносин, умови їх виникнення, сторони, які приймають в них участь.

Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних обов’язків, за факти правопорушень.

Учасники правовідносин зв’язані між собою конкретними суб’єктивними правами і обов’язками, які мають офіційний юридичний характер. Між ними існує суб’єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих актів.

Традиційно у нас вважалось, що правовідносини не можуть існувати без системи права і законодавства. Разом із тим, як показала практика, в останні роки в суспільстві може існувати дві групи правовідносин: правовідносини, які врегульовані законодавством, і правовідносини, які не врегульовані законодавством. Це обумовлено відсутністю законодавства, яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між суб’єктами цивільного права виникали і існували тривалий час до видання закону про оренду. Такі відносини також виникають, коли виникає необхідність застосовувати аналогію права і закону. Таким чином, правовідносини можуть існувати і без прийнятих законів, хоча пізніше вони офіційно відображаються в офіційних нормативних актах.

Цей факт обумовлений також бартерними відносинами. Ці відносини можуть виникати також на підставі природного права, стихійно.

Разом із тим можуть існувати факти, коли закони існують, але правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реалізації, не склались умови для їх реалізації тощо. Таким чином, може існувати три ситуації: є закони і є правовідносини; є закони, але немає правовідносин; є природні правовідносини, але немає законів.

Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більша суб’єкти суспільних відносин, між якими виникають права і обов’язки з приводу задоволення матеріальних і духовних потреб і інтересів зацікавлених сторін, які можуть бути врегульовані і неврегульовані законодавством.

188. Зміст правовідносин

В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов’язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов’язані між собою. Фактичний зміст правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких виникли правовідносини. Юридичний зміст складають суб’єктивні права і обов’язки учасників правовідносин. Ці суб’єктивні правая і обов’язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елементи: суб’єкти — продавець і покупець; об’єктами правовідносин є майно, товари або інші цінності, які продає продавець і купує покупець; в зміст входять права і обов’язки продавця і покупця; продавець має право продати майно (річ) і право вимагати гроші за вартість майна, його обов’язок продати доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено за майно; покупець має право вимагати продажу якісного майна (речі) і видачі його після сплати грошей, обов’язок покупця — заплатити за вартість даного майна.

 

189. Суб’єктивне право: поняття, зміст, види

Суб’єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов’язок — як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб’єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов’язку — юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов’язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов’язаний їхній виконувати.

Структура суб’єктивного права. Суб’єктивне право — це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов’язку ; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.

Інакше кажучи , суб’єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб’єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з зазначених можливостей, як правило — перша. У цілому ж усі чотири компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб’єктивного права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів уповноваженого.

Характерною рисою суб’єктивного права є міра поводження, забезпечена не тільки законом, але й обов’язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб’єктивне право, а простий дозвіл , що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: «що не заборонено, те дозволено».

190. Юридичний обов’язок: поняття, сутність, види

Юридичний обов’язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Вона — гарант їхнього здійснення. Суб’єктивне право — право суб’єкта правовідносини. Епітет «суб’єктивне» відбиває тут, по-перше, приналежність права суб’єкту і, по-друге, залежність його від суб’єкта .

У цьому змісті юридичний обов’язок також можна кваліфікувати як суб’єктивну. У рамках правового відношення право й обов’язок суб’єктів рівною мірою суб’єктивні. Доданки юридичного обов’язку — це свого роду окремі повинності — на подобу повноважень у суб’єктивному праві.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв’язаності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов’язку (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов’язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі – зобов‘язує.

При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного обов’язку довгий час не розкривалася — увага концентрувалася головним чином на структурі суб’єктивного права. Однак, як показане вище, суб’єктивне право і юридичний обов’язок — це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.

191. Поняття і види об’єктів правовідносин

Об’єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться засоби виробництва, майно, речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права тощо. Об’єктами правовідносин можуть бути ті об’єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб’єктів.

Розрізняють такі види об’єктів правовідносин:

1)  предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі — предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності. До них належать засоби виробництва, предмети споживання. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування — це лише деякі правовідносини, де об’єктом є предмети матеріального світу;

2)  послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд на капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті та ін.;

3)  продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом (наприклад, Закон України «Про авторське право і суміжні права»). З їх приводу виникають правовідносини у суб’єктів права — громадян, які відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп’ютерні програми тощо. Тут у суб’єкта інтерес до об’єкта духовний, інтелектуальний;

4) особисті немайнові блага — життя, здоров’я, честь, гідність, право на освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об’єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію виникають правовідносини, їх об’єкт — здоров’я громадянина; у будинку відпочинку об’єктом правовідносин є відпочинок власника путівки тощо.

Об’єкт правовідносин — це те, заради чого вони виникають. Якщо об’єкт права — суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають такого регулювання, то об’єкт правовідносин — вужче, конкретніше — частинка суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють суб’єкти, те, на що спрямовані суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб. Людина не може бути об’єктом правовідносин.

192. Поняття соціальні та юридичні властивості правовідносин

Щоб бути учасниками правовідносин, фізичні та юридичні особи повинні бути наділені законом певними властивостями, сукупність яких утворює поняття правосуб’єктності. Правосуб’єктність – це властивість, якою особа наділена на підставі загальної правової норми; це умова можливих правовідносин, необхідна передумова правовідносин, змістом яких є конкретні права і обов’язки.

Правосуб’єктність охоплює правоздатність, дієздатність і правовий статус. Правоздатність – це здатність особи мати права та обов’язки. Дієздатність – це здатність особисто, своїми діями набувати юридичних прав та нести відповідні обов’язки, а також реалізовувати ці права і виконувати обов’язки.

Кожний суб’єкт права внаслідок самої дії закону, тобто незалежно від участі в тих чи інших правовідносинах, наділений певним комплексом прав і обов’язків, які створюють його правовий статус. Правовий статус має особливе, визначальне значення для правового регулювання поведінки осіб: він служить передумовою конкретних взаємовідносин між ними, зумовлює зміст поведінки особи в різних життєвих ситуаціях.

193. Поняття та види суб’єктів права

Кожний суб’єкт права внаслідок самої дії закону, тобто незалежно від участі в тих чи інших правовідносинах, наділений певним комплексом прав і обов’язків, які створюють його правовий статус. Правовий статус має особливе, визначальне значення для правового регулювання поведінки осіб: він служить передумовою конкретних взаємовідносин між ними, зумовлює зміст поведінки особи в різних життєвих ситуаціях.

Індивідуальні суб’єкти (т.зв. фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

Колективні суб’єкти (наприклад, держава, державні органи, об’єднання громадян, адміністративно-територіальні одиниці, органи місцевого самоврядування, територіальні громади й т.д.)

Суб’єктами приватноправових відносин (приватного права) є так звані фізичні і юридичні особи.

Суб’єкти правовідносин мають правосуб’єктність (праводієздатністю, тобто правоздатністю й дієздатністю).

Правосуб’єктність — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасником правовідносин (суб’єктом права)

Правоздатність — це передбачена нормами права можливість мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Дієздатність — це передбачена нормами права можливість своїми діями здійснювати суб’єктивні права й створювати для себе юридичні обов’язки.

Різновидом дієздатності є «деліктоздатність», тобто передбачена нормами права здатність нести юридичну відповідальність за зроблене правопорушення.

194. Поняття та класифікація юридичних фактів

Усі численні юридичні факти в цивільному праві класифіковано залежно від їх індивідуальних особливостей, що дає змогу більш вільно орієнтуватися серед великої кількості юридичних фактів і чіткіше відмежовувати їх один від одного. Це, в свою чергу, сприяє правильному застосуванню цивільного законодавства суб’єктами цивільного права та правоохоронними органами. Класифікацію юридичних фактів розроблено на підставі певних критеріїв. Традиційно юридичні факти поділяються за ознаками залежності від волі суб’єктів на події та дії1. До подій належать обставини, перебіг яких не залежить від волі людини (стихійне лихо, народження і смерть людини тощо.). Дії відбуваються за волею суб’єктів — фізичних і юридичних осіб. До них належить більшість юридичних фактів (укладення договору, виконання зобов’язання, створення твору, прийняття спадщини тощо).

Проте не можна заперечувати вольового походження подій у всіх випадках. Юридична подія може виникнути і внаслідок дії особи. Залежно від того, зумовлено виникнення події волею особи чи ні, їх поділяють на абсолютні та відносні. Абсолютні події — такі явища, виникнення і розвиток яких не пов’язаний з вольовою діяльністю суб’єктів. До них належать стихійні лиха (повінь, землетрус, снігові замети, інші природні явища), перебіг часу тощо. Відносні події — це такі явища, які виникають за волею суб’єктів, але розвиваються і проходять незалежно від їх волі. Наприклад, настання смерті внаслідок заподіяння тілесних ушкоджень. Отже, відносна подія відрізняється від дії не стільки характером її виникнення, скільки характером розвитку процесу цих явищ. Події набувають юридичного значення тому, що з їх настанням закон пов’язує певні правові наслідки.

Наближені до відносних подій такі юридичні факти, як строки. Строками називають відрізки часу, що мають свій початок, встановлену тривалість перебігу і закінчення. Строки — це об’єктивна категорія, яка не залежить від волі і діяльності суб’єктів цивільних правовідносин, що не можуть зупинити перебіг часу, протиставивши йому свою діяльність. Разом з тим строк не є особливим юридичним фактом, що існує поряд з подіями і діями. Він належить до відносних подій, оскільки, розглядаючи строки, не можна взагалі заперечувати діяльність осіб. Строки є вольовими за походженням, бо вони та їх межі встановлюються нормами цивільного законодавства, угодою сторін, судом. Строки відіграють самостійну і багатогранну роль у механізмі цивільно-правового регулювання суспільних відносин. В одних випадках настання або закінчення строку автоматично породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки (наприклад, строк охорони суміжних прав призупиняється за одним лише фактом перебігу 50 років з дня першої фіксації виконання або постановки, першого видання фонограми, першої передачі в ефір тощо), в інших — настання або закінчення строку спричинює цивільно-правові наслідки у сукупності з певною поведінкою суб’єктів (наприклад, прострочення виконання зобов’язання може стати підставою покладення відповідальності за наявності винних дій боржника або кредитора).

З настанням або закінченням строку норми цивільного законодавства пов’язують настання юридичних наслідків, залежно від яких строки поділяються на правопороджуючі, правозмінюючі, правозупиняючі та правовідновлюючі.

Дії, залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших нормативних актів та умовам договору або ж порушують їх, поділяються на правомірні і неправомірні. Неправомірні — це дії, які порушують положення законів, інших нормативних актів і принципів права. До неправомірних дій, що породжують цивільні правовідносини, можна віднести: завдання шкоди (збитку); порушення договірних зобов’язань; безпідставне збагачення; дії, здійснені як угоди, що визнані недійсними; дії, що порушують виключні права авторів творів науки, літератури, мистецтва тощо. Наслідком здійснення неправомірних дій є настання цивільно-правової відповідальності, хоч воля правопорушника не була спрямована на настання цих правових наслідків. Вони настають внаслідок положення закону. Неправомірні дії можна поділити на цивільні правопорушення і злочини. Останні тягнуть за собою кримінальне покарання, але водночас у цивільному порядку породжують обов’язки з відшкодування шкоди, завданої особі громадянина або його майну.

Правомірні дії — це дії, що відповідають вимогам законів, інших правових актів та принципів права. Правомірні дії, в свою чергу, поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки. Юридичні акти — правомірні дії суб’єктів, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин, тобто спрямовані на досягнення правових наслідків. До юридичних актів належать угоди, адміністративні акти (акти державних органів та органів місцевого самоврядування), рішення суду.

Основним, видом цивільно-правових юридичних актів є угоди — вольові дії юридичної або фізичної особи, спрямовані на досягнення певного правового результату. Так, укладаючи угоди поставки, суб’єкт намагається набути права власності на гроші або партію товару. Підставою виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин можуть бути і односторонні угоди, коли для їх змісту достатньо виявлення волі однієї сторони (скасування довіреності особою, яка її видала; ч. 1. ст. 69 ЦК України).

Адміністративні акти завжди здійснюються з наміром спричинити відповідні адміністративно-правові наслідки. Тому більшість адміністративних актів є підставою адміністративних правовідносин і не належать до числа цивільно-правових юридичних актів. Але деякі адміністративні акти приймають з метою викликати як адміністративно-правові, так і цивільно-правові наслідки. Одні адміністративні акти передують виникненню цивільних правовідносин (наприклад, здійсненню опікуном угоди з відчуження майна підопічного має передувати дозвіл на здійснення такої угоди органом опіки і піклування), інші адміністративні акти породжують цивільні правовідносини (видача ордеру на жиле приміщення зобов’язує житлово-експлуатаційну організацію укласти з особою, яка отримала ордер, договір найму жилого приміщення). Адміністративні акти можуть спричинити також припинення цивільних правовідносин.

195. Правова поведінка: поняття та ознаки

Багатозначність поняття «поведінка» в суспільних науках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Між іншим, правова наука і практика правового регулювання відносять до поведінки тільки ту людську активність, яка характеризується певними соціальними і юридичними ознаками. Основними рисами правової поведінки є: а) соціальна значущість; б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) властивість зумовлювати юридичні наслідки.

Соціальна значущість є однією з основних ознак правової поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність і соціальну шкідливість. Сутність соціальної значущості правової поведінки пов’язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв’язки між суб’єк­тами, сприяти чи, навпаки, гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми. Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб’єктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньої вираженості, якщо вона сприймається іншими суб’єктами, обумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб’єктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб’єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки і мати можливість здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки.

196. Склад правової поведінки

Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядається як підвалини зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення суб’єкта до інших суб’єктів права. Правовий вчинок є елементом пра­вової поведінки.

Слід зазначити, що в нормах права, як правило, моделюється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діяння, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона.

Суб’єктом правового вчинку може бути фізична чи юридична особа, орган держави, громадське об’єднання тощо, котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов’язки, нести юридичну відповідальність. Суб’єкти правового вчинку — це ті суб’єкти, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Цю категорію суб’єктів складають тільки правоздатні особи.

Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб’єкта до свого діяння та його наслідків. Інакше кажучи, суб’єктивна сторона є тією частиною правосвідомості суб’єкта, що безпосередньо пов’язана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.

Об’єкт правового вчинку — це явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння. Об’єктом правового вчинку виступають суспільні відносини, соціальні цінності.

Об’єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього виразу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільно значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причинний зв’язок між діянням і його наслідком.

197. Види правової поведінки

Правова поведінка має соціальну та юридичну сторону, що дає можливість виділити її види:

1) правомірна поведінка;

2) правопорушення;

3) зловживання правом;

4) об’єктивно протиправне діяння.

Окрім зазначених видів правової поведінки, О. Скакун за формою зовнішнього прояву виділяє: фізичну поведінку (діяльність); усну (вербальну) та письмову (документальну).

198. Поняття та ознаки правомірної поведінки

Правомірна поведінка, на відміну від протиправної, характеризується соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юридичними наслідками. Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є, з формального боку, її адекватність правовим нормам, а з погляду правової природи «правомірність». Під нею розуміється: а) відповідність поведінки нормам права, праву взагалі; б) одиниця виміру, за допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу; в) здатність права регулювати певну поведінку суб’єктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.

Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов’язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення суб’єктивних прав і обов’язків у життя. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

Як загальна форма реалізації суб’єктивних прав і обов’язків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.

199. Види правомірної поведінки

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної (законослухняної) поведінки:

• активну;
• звичайну (звичну);
• пасивну (конформістську — її різновид);
• маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб, пов’язаній з реалізацією своїх прав, обов’язків, компетенції в рамках правових норм і пов’язаний з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб’єктом належних йому прав і обов’язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші») — до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується «проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер).

200. Правопорушення: поняття, ознаки та види

Правопорушення має протиправний характер та спрямоване проти різних інтересів, які охороняються державою, а саме: особистих, суспільних, державних та інших. Воно може спричиняти цим інтересам фізичну, майнову, моральну, соціальну, духовну шкоду.

Узагальнивши викладене слід підкреслити, що правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб’єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) Має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконних актах, зловживання суб’єктивним правом, перевищення компетенції.

2) Має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер. Дана ознака характеризується небажаністю для суспільства, держави чи особи, передбачає настання негативних наслідків, які можуть настати як безпосередньо, так і у майбутньому, ступінь суспільної небезпечності чи шкідливості може бути різним та знаходить своє відображення у тій негативній реакції з боку держави та відповідно до вимог правової норми. Ряд авторів виділяють дві сторони суспільної небезпеки: по — перше, це характер суспільної небезпеки, як якісна оцінка шкідливості вчинку, що базується на об’єкті правопорушення; по — друге це ступінь суспільної небезпеки, тобто розмір спричиненої правопорушенням шкоди. Дещо іншої позиції притримуються М. Абдулаев та С. Комаров, які вважають, що суспільна небезпечність правопорушення є якісною характеристикою суспільної шкідливості правопорушення. На думку цих авторів, всі правопорушення є суспільно шкідливі, але тільки частина з них є суспільно небезпечними.

3) Виражається у поведінці у вигляді дії ( крадіжка, розбій) або бездіяльності (залишення особи у безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визначаються чинним законодавством як протиправні.

4) Має свідомо вольовий характер, тобто у момент скоєння залежить від волі та свідомості учасників, здійснюється ним добровільно.

5) Є винним діянням. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

6) Причинний зв’язок між діянням та спричиненими наслідками.

7) Спричиняє застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

Отже, правопорушення — це юридичний факт, який має місце за наявності усіх зазначених вище ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення — як сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне чи шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об’єктивний і суб’єктивний характер.

Отже, юридичний склад правопорушення — це система ознак правопорушення, необхідних та достатніх для застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.

Проступок — це правопорушення, яке завдає шкоду особі, суспільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об’єкти впливу та юридичні наслідки.

201. Склад правопорушень

До юридичного складу правопорушення входять:

1. Суб’єкт правопорушення — це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення. Нею може бути:

а) індивідуальний суб’єкт — фізична особа, що є осудною та досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб’єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними;

б) колективний суб’єкт правопорушення, ним може бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов’язані з колективним винесенням рішень.

2. Об’єкт правопорушення — це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, честь, гідність, життя, здоров’я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо). У юридичній літературі розглядають загальний, родовий (видовий) та безпосередній об’єкт.

Загальний об’єкт — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди.

М. Аблулаев, С. Комаров вважають, що суспільні відносини — це складне явище суспільної дійсності, яке складається із різних елементів, до яких вони відносять: суб’єктів, що є сторонами у цих відносинах; об’єкти, з приводу яких встановлюються ті, що регулюються правом, зв’язки; діяння сторін та правову норму.

Родовий (видовий) об’єкт правопорушення — це певне коло однорідних відносини, яким завдається шкода (напр.: злочини проти життя та здоров’я, свободи і гідності особи).

Безпосередній об’єкт — це конкретні суспільні відносини, проти яких спрямоване одне або кілька правопорушень (напр.: життя, здоров’я, честь, майно тощо).

3. Суб’єктивна сторона правопорушення — це сукупність ознак, які характеризують суб’єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

Ознаками суб’єктивної сторони є вина, мотив і мета. Головним критерієм є вина, під якою розуміють психічне ставлення особи до скоєного. Виділяють дві форми вини — намір та необережність. Залежно від вольового критерію намір може бути прямим та непрямим.

Прямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та бажає настання наслідків свого діяння.

Непрямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та свідомо допускає настання наслідків свого діяння.

Необережність теж має дві форми — злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість має місце, коли особа передбачає наслідки свого діяння, але легковажно розраховує на запобігання цих наслідків.

Злочинна недбалість має місце, коли особа не передбачає негативних наслідків, але могла і повинна була передбачити.

Мета — це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажаного результату, до якого вона прагне.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.

Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні категорії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, якими факторами керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.

4. Об’єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:

— діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);

— протиправність (формальний аспект);

— наслідки діяння (змістовний аспект);

— причинний зв’язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;

— місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.

202. Поняття та ознаки юридичної відповідальності

Юридична відповідальність є особливим різновидом соціальної. Саме її належність до соціальних категорій визначає наявність у юридичної відповідальності всіх ознак соціальної, адже вона здійснюється у суспільстві, забезпечує суспільний порядок, гарантує захист суспільних інтересів та передбачає наявність суспільних суб’єктів. Однак самостійний характер юридичної відповідальності зумовлює існування і особливих рис, які визначають своєрідність цієї категорії та надають можливість віднести її до правових понять.

Юридична відповідальність — це застосування в особливому процесуальному порядку до особи, яка вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбачених санкцією правової норми.

Для всіх різновидів юридичної відповідальності спільними є наступні ознаки.

1. Підставою відповідальності є правопорушення як конкретний факт поведінки, юридична кваліфікація якого вміщена у законі. Ознаки правопорушення та санкції, що визначають засоби примусу за його вчинення, не підлягають звужувальному чи розширювальному тлумаченню. У процесі застосування відповідальності повинно бути доведено, що особа, яка притягнута до відповідальності, вчинила правопорушення, ознаки якого вміщені у законі. Цей вид відповідальності не може бути застосований за наміри, вислови, погрози чи вчинення моральних проступків. Чіткість підстав відповідальності у правовій сфері забезпечує її реальність, справедливість та законність. Правопорушення не завдає шкоди нормам закону, які продовжують діяти, поширюючись на всіх суб’єктів. Воно завдає шкоди охоронюваним державою правам, свободам та законним інтересам суб’єктів суспільних відносин.
2. Наявність правової основи, яку складають правові норми. Саме вони характеризують поведінку як протиправну та у санкції вміщують вичерпний перелік видів відповідальності та засобів, що можуть бути застосовані до порушника. Вказана норма права вміщається у документі, який має форму нормативно-правового акта, що виходить від органу публічної влади.
3. Наявність визначеного суб’єкта — фізичної чи юридичної особи, що в силу вікового та психічного стану може власноруч відповідати за вчинене. Тому такий суб’єкт повинен володіти певними характеристиками, а вчинене правопорушення має пов’язуватись із наявністю вини, тобто психологічним ставленням до скоєного. Саме це і визначає можливість покладення відповідальності та впливає на її види і форму.
4. Юридична відповідальність спирається на державний примус та по’язується із досягненням певної мети — перевиховання, покарання правопорушника та поновлення порушених прав. Державний примус є специфічним впливом на поведінку людей, заснованим на організованій силі. Особливістю такого примусу є націленість на примусове виконання норм права, нормативна регламентованість його законом, наявність чітко встановлених меж та здійснення лише компетентними державними органами. Однак, потрібно пам’ятати, що державний примус є більш широким поняттям, ніж юридична відповідальність, оскільки він може здійснюватися різними способами, не пов’язаними з відповідальністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення аліментів та ін.).
5. Метою відповідальності є охорона правопорядку, що здійснюється шляхом примусового поновлення порушених прав, припинення протиправного стану чи покарання правопорушника. Дієвість цього інституту забезпечує реальну можливість безперешкодного здійснення суб’єктивних прав та можливість досягнення правового результату правомірною поведінкою суб’єктів суспільних відносин. Своєчасне застосування відповідальності забезпечує можливість перевиховання правопорушника та реалізацію виховної функції у суспільстві.
6. Відображається у настанні певних негативних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий, організаційний характер. Юридична відповідальність є підставою виникнення у суб’єкта, винного у скоєнні правопорушення, додаткового обов’язку зазнати певних втрат відповідно до санкції норми права та рішення правозастосовчого органу держави.
7. Наявність особливої процесуальної форми покладення та реалізації відповідальності. Вона має нормативне закріплення та виявляється у наявності певних стадій відповідальності, кожна з яких має певне значення, межі та відповідає певним вимогам. Основними з них є виникнення юридичної відповідальності, вияв правопорушення; офіційне визнання правопорушення як підстави відповідальності актом компетентного органу; реалізація юридичної відповідальності.

203. Принципи юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності — це положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності як засобу гарантування і охорони об’єктивного і суб’єктивного права та суспільного порядку.

Принцип законності забезпечує можливість визнання діяння правопорушенням лише за умови, якщо воно передбачене законом саме як протиправне; якщо цей закон вступив у законну силу та його зміст є обнародуваним. Законність відповідальності виявляється у застосуванні міри відповідальності у межах та формах, встановлених законом; в наявності процесуальних вимог застосування відповідальності; у можливості оскарження і спростування незаконних дій та рішень у процесі покладення відповідальності; у можливості недопущення зловживань і помилок при застосуванні матеріальних та процесуальних норм.

Сутність законності як принципу юридичної відповідальності виявляється у можливості притягнення до відповідальності лише винних осіб шляхом діяльності компетентних органів держави, у межах визначеного на законодавчому рівні порядку та за наявності нормативно закріплених підстав.

Законність виявляється і в можливості покладення відповідальності на дієздатну особу. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що за загальним правилом юридична відповідальність у повному обсязі настає після досягнення особою 18 років. Однак за окремі різновиди правопорушень відповідальність настає раніше цього віку: кримінальна — з 14 років, адміністративно- та цивільно-правова — з 16 років. Окрім віку для фізичних осіб, важливим є психічний стан, який безпосередньо впливає на деліктоздатність. Для юридичних осіб відповідальність настає з моменту державної реєстрації.

Важливим принципом відповідальності є відповідність за правопорушення та покарання. Він забезпечує реалізацію положень Міжнародних пактів про заборону жорстоких нелюдських покарань, що принижують людську гідність. Відповідно до нього смертна кара є виключним засобом впливу, а позбавлення волі забезпечує можливість перевиховання та виправлення правопорушника. Змістом цього принципу є необхідність диференціації та узгодженості покарань за різноманітні за ступенем небезпеки правопорушення. Ця вимога забезпечується шляхом чіткого визначення заборон та їх сприйняття суспільством як справедливих; можливістю визнання протиправними лише таких діянь, негативний характер яких може бути доведений засобами юридичного процесу та за які застосовуються засоби державного впливу. Особливо цей принцип є важливим для діяльності спеціальних органів держави, наділених владними повноваженнями. Йдеться насамперед про правоохоронні та судові органи. Занадто м’які санкції до правопорушників можуть призвести до безкараності та зростання злочинності, а занадто тяжкі — до суспільного протесту.

Принцип справедливості забезпечує відповідність права в цілому та передбачених у ньому санкцій рівню соціальної справедливості суспільства. Моральність та справедливість характеризує рівень об’єктивності права, впливає на можливість добровільного виконання суб’єктами його положень, а справедливість санкцій уселяє віру в соціальну цінність юридичної відповідальності як засобу виправлення і перевиховання правопорушників та підтримання суспільного порядку. Справедливість досягається за умови дотримання у процесі покладення та реалізації юридичної відповідальності певних вимог. Досить повно вони визначені проф. О. Шабуровим і полягають у наступному:

— неможливість призначення кримінальної відповідальності за вчинення правопорушення у формі проступку;

— відсутність зворотної сили закону, що встановлює чи посилює відповідальність;

— необхідність поновлення прав та інтересів, порушених внаслідок скоєння правопорушення;

— можливість застосування лише одного покарання за скоєння одного правопорушення;

— покладення відповідальності на винну особу;

— залежність виду відповідальності від ступеня тяжкості скоєного;

— врахування всіх обставин, що обтяжують та пом’якшують відповідальність;

— можливість в окремих, передбачених законом випадках, звільнити особу від несення відповідальності.

204. Види юридичної відповідальності

Різноманітність відносин, що охороняються державою, а також норм, що встановлюють охоронні засоби, визначають різний ступінь суспільної небезпеки правопорушення та наслідки, можливість класифікації юридичної відповідальності за різноманітними критеріями.

1. За змістом санкцій, що застосовуються за вчинене правопорушення, розрізняють штрафну та правопоновлюючу відповідальність.

Штрафна (каральна) відповідальність настає за вчинення злочинів, адміністративних та дисциплінарних проступків. Вона:

— має відносно-визначений характер, оскільки штрафні санкції, як правило, передбачають нижчу межу покарання, а також призначаються з урахуванням обставин вчинення правопорушення, особи правопорушника, мотивів, засобів та наслідків порушення норми;

— засоби покарання призначаються спеціальними органами держави чи посадовими особами;

— передбачає більш жорсткі міри покарання, що призначаються за правилом покриття більш суворим покаранням менш суворого;

— передбачає чітку професіональну форму реалізації, що закріплюється нормативно;

— забезпечує покарання правопорушника і має примусовий характер.

Правопоновлююча відповідальність настає відповідно до норм цивільного права. Вона:

— має абсолютно-визначений характер, що зумовлюється можливістю чітко визначити розмір спричинених збитків без врахування особливостей обставин правопорушення;

— забезпечує можливість відшкодування спричинених збитків чи виконання покладених обов’язків добровільно без втручання держави;

— передбачає застосування всіх встановлених засобів впливу і більш суворі міри не перекривають менш суворі, як у штрафній відповідальності;

— може здійснюватись поза процесуальної форми, якщо не потребує примусового виконання;

— може застосовуватись на будь-якій стадії відповідальності.

1. За формою здійснення розрізняють:

Судову відповідальність, що призначається органами правосуддя в результаті розгляду ними певної справи.

Адміністративну, що покладається спеціальними органами за порушення порядку управління.

III. За галузевою ознакою розрізняють конституційну, кримінальну, адміністративну, цивільну, дисциплінарну, матеріальну відповідальність.

Конституційна відповідальність як самостійний різновид почала розглядатись лише останнього часу. Її особливостями є джерела вміщення, підстави призначення, суб’єкти та наявність особливих санкцій.

Цей вид відповідальності передбачається Конституцією держави та масивом конституційного законодавства, порушення якого і є підставою відповідальності.

205. Гарантії законності

Гарантії законності — це комплекс взаємопов’язаних об’єктивних умов та суб’єктивних факторів і спеціальних засобів, що забезпечують режим законності. Структурно гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні.

Загальними є об’єктивні умови суспільного співжиття, у межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визначають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефективність і, як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створюють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності.

Об’єктивний характер загальних гарантій та їх взаємозв’язок із функціонуванням суспільства надають можливість класифікувати гарантії за основними сферами його життєдіяльності. Саме вони і забезпечують різноманітні умови функціонування законності.

Економічні гарантії формуються у процесі функціонування економічної системи суспільства шляхом створення матеріальних умов реалізації правових приписів. Умовами, що забезпечують законність, є рівень розвинутості економічних відносин, стабільність діяльності суб’єктів господарювання, підвищення рівня економічного достатку населення, підвищення продуктивності праці, зростання обсягу виробництва, ефективна грошова система та економічна політика держави.

Політичні гарантії засновуються на сильній легітимній державній владі, що здатна ефективно здійснювати управлінські функції, у тому числі і правоохоронні. Це влада, що спирається на демократичні інститути, користується підтримкою населення та здатна забезпечити і гарантувати реалізацію прийнятих нею рішень. Легітимна демократична влада є запорукою стабільності суспільства, забезпечення суспільної злагоди і безпеки та ефективної боротьби з порушеннями закону.

Важливе значення серед політичних умов гарантування законності належить іншим суб’єктам політичних відносин, що є складовими політичної системи суспільства. Адже саме їх діяльність становить перешкоду авторитарного тиску недемократичної держави на суспільство, сприяє відображенню та врахуванню різноманітних інтересів суспільства, забезпечуючи їх компроміс та гарантує участь населення як у прийнятті, так і реалізації державно-владних рішень. А це, у свою чергу, гарантує усвідомлене ставлення до права та добровільне виконання його положень.

206. Поняття та принципи законності

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

І. Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

— загальність вимог закону;

— верховенство і єдність закону;

— рівність громадян перед законом та судом;

— невідворотність відповідальності суб’єктів за скоєне правопорушення.

Саме у цьому значенні законність пронизує всі сторони дії права, починаючи з процесу його формування та закінчуючи однією з форм реалізації норм. Вона визначає одну з особливостей права як самостійної юридичної категорії.

 

1. Законність як принцип поведінки суб’єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов’язків, реалізації суб’єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

— конституційне закріплення прав та свобод людини;

— створення необхідних умов для добровільної реалізації суб’єктами права законоположень;

— рівність права суб’єктів;

— невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення;

— діяльність у сфері права на основі загальнодозвільного принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

Принципи законності — це система керівних положень та ідей, що визначають природу законності, її місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Ці ідеї обумовлені закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів правомірної поведінки та переконання суб’єктів з приводу необхідності дотримання законів, вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових актів; опосередковано регулюють суспільні відносини, сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма суб’єктами права; забезпечують єдину ідейну основу законності та єдність її природи; характеризують місце законності у системі правових категорій та призначення у системі регулювання суспільних відносин.

207. Поняття та співвідношення суспільного порядку і правопорядку

Правопорядок — це правовий стан суспільних відносин, що забезпечує їх стабільність, упорядкованість та охорону шляхом фактичної реалізації правових норм і вимог законності.

Функції правопорядку — це напрями його впливу на процес формування стабільного упорядкування суспільних відносин правом. У процесі дослідження функцій правопорядку виявляються напрями його взаємодії з оточуючою дійсністю, його місце серед елементів правової системи суспільства, характеризуються внутрішні зв’язки між елементами структури правопорядку.

Розрізняють три аспекти змісту правопорядку:

— матеріальний зміст складають закономірності виникнення, функціонування та розвитку процесів, що складають структуру правопорядку у взаємозв’язку з економічною системою суспільства;

— державно-вольовий зміст складають аспекти вияву волі держави та інтересів всіх учасників правопорядку;

— юридичний зміст правопорядку характеризується ступенем реалізації права і законності; узгодженістю суб’єктивних прав та юридичних обов’язків; стан урегульованості та упорядкованості правових відносин та зв’язків.

Зміст правовідносин взаємодіє зі структурою правопорядку, виявляючись у кожному з його елементів.

208. Поняття і структура правосвідомості

Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості тісно пов’язана з її іншими формами, що є об’єктивним і закономірним процесом. Політична свідомість як сукупність поглядів на взаємовідносини між різними суб’єктами політичних відносин на зміст, методи і форми діяльності органів державної влади та посадових осіб, слугує одним із джерел формування правосвідомості. Зв’язок останньої з моральною свідомістю можна прослідкувати на прикладі формування змісту таких понять як правомірність, протиправність, законність, правопорядок тощо, які базуються на загальновідомих і прийнятих категоріях «добра» і «зла», їх співвідношенні. Наприклад, не існує конституційних норм, які не мали б політичного та морального змісту. Тому в процесі реалізації таких норм правосвідомість функціонує у єдиній системі суспільної свідомості, у тому числі й з політичною, моральною.

Дослідження поняття і змісту правосвідомості передбачає визначення її структури, яка складається з двох елементів: правової ідеології і правової психології.

Правова ідеологія — це сукупність правових поглядів, заснованих на певному соціальному досвіді і наукових знаннях. Існування правової ідеології обумовлюється свідомим ставленням до права, а як систематизований обґрунтований вираз потреб населення, вона пов’язана з пізнанням правових цінностей, їх перетворенням у систему нормативного регулювання поведінки людей в суспільстві. Відповідно джерелом виникнення правових ідей, поглядів є об’єктивно існуючі соціально-економічні, політичні відносини в суспільстві, юридична практика. Основним завданням правової ідеології є формування правової свідомості, правової культури окремих суб’єктів і суспільства в цілому, підвищення рівня їх правових знань.

Правова психологія, як елемент правосвідомості відображає правові почуття, настрої, думки, навички і традиції, відіграє важливу роль у формуванні і реалізації права, може бути його стимулятором або гальмом. На думку М. Абдулаєва та С. Комарова правова психологія складається з наступних елементів: суспільного інтересу, мотивів діяльності певних соціальних груп, психологічного укладу (традицій, навичок, переконань тощо), уявлень про право; почуттів, емоцій, настроїв, пов’язаних з правом; способів формування уявлень.

209. Правова культура: поняття і структура

Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, змістом якої є сукупність знань про право. На відміну від правової свідомості правова культура охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як явище соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на кожному етапі його розвитку. Розвиток правової культури обумовлюється історичними, соціально-економічними, політичними умовами, які об’єктивно складаються в суспільстві, ступенем гарантованості державою та громадянським суспільством прав і свобод людини. Визначити дійсний зміст правової культури можна лише за умови її аналізу як частини загальнонаціональної культури. Виходячи з того, що культура (за визначенням К. Гіртця) є структурою певної сукупності понять, за допомогою яких люди формують свій досвід, правову культуру необхідно розглядати як явище багатоаспектне. У першу чергу, її можна визначити як сукупність правових знань, духовних цінностей, принципів, правової діяльності, правових звичаїв. З іншого боку, правова культура визначається як ступінь правової розвиненості особи, характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння суб’єктом правових норм та можливості об’єктивної оцінки та прогнозування подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі у перетворенні правової дійсності, міру її правової активності; оволодіння культурою правового мислення. Крім того, правова культура може бути охарактеризована як процес, спосіб і форма реалізації знань і переконань особи під час здійснення правової діяльності. І нарешті, правову культуру можна розглядати і як один з факторів правового регулювання, передумову духовного розвитку людини і суспільства в цілому.

Як складна правова категорія, правова культура складається з певних елементів, які у сукупності визначають її зміст, є взаємопов’язаними та взаємоузгодженими.

Отже, правова культура — особливий різновид культури, змістом якої є система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права. Найважливішими складовими правової культури є право, правосвідомість, правовідносини, правопорушення, правова діяльність. З іншого боку, — це цілеспрямована систему заходів просвітницького та освітнього характеру, які формують повагу до права, цивілізованих способів вирішення спорів, профілактики правопорушень.

210. Професійна правосвідомість

Професійна правосвідомість — це правова свідомість юристів. У залежності від предмета відображення в правосвідомості юриста утворяться сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (наприклад, господарським, комерційним, правовою-правовим-цивільно-правовим, правовою-правовим-кримінально-правовим, кримінально-процесуальним і т.д.). Сутність і особливості правової свідомості юристів конкретизуються в змісті правової ідеології і правової психології, у системі властивій даній професійній групі правових знань, представлень, установок, ціннісних орієнтації і т.д. Правова свідомість юристів повинна бути теоретичним. До нього цілком підходить такий ступінь вираження, як ідеологічний рівень. Юристи традиційно входять у перелік представників ідеологічного стану. Основна мета науки — виділити конкретні особливості правосвідомості юристів, насамперед ті, котрі дозволяють бути висококваліфікованим фахівцем, строго і неухильно дотримуватися законності. Порівняльні дослідження різних соціально-демографічних, вікових професійних і інших груп і шарів законослухняного населення, різних категорій злочинців і юристів-професіоналів (прокурорів, адвокатів, суддів, слідчих, співробітників органів внутрішніх справ і т.д.), що проводилися протягом 15 останнього років, дозволили розширити уявлення про правосвідомість юристів.

211. Професійна правова культура

Правова культура професійної групи, або професійна правова культура, — одна із форм правової культури суспільства, притаманна тій спільності людей, що професійно займаються юридичною діяльністю, яка потребує фахової освіти і практичної підготовки. Як правило, це культура робочої групи, члени якої є службовими особами і носіями службової правової культури.

Професійній правовій культурі робочої групи (колективу) та її членам властивий вищий ступінь знання і розуміння правових явищ у відповідних галузях професійної діяльності. Правова культура юриста вбачається в критичному творчому осмисленні правових норм, законів, правових явищ з погляду їх гуманістичного, демократичного і морального змісту.

Професійна культура юриста припускає:

1) знання законодавства і можливостей юридичної науки;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і підзаконних актів;

3)  уміння- користуватися правовим інструментарієм — законами та іншими правовими актами в повсякденній діяльності, вдаватися до використання всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті і оформленні рішень.

Професіоналізм і справедливість торжествують у юридичній практиці лише тоді, коли юрист як служитель закону чесно виконує свій морально-правовий обов’язок, постійно підвищує свою майстерність, опановує досягнення теоретичної та практичної юриспруденції.

Разом з тим кожна юридична професія має свою специфіку, що обумовлює й особливості правової культури різних її представників (суддів, прокурорських працівників, співробітників органів внутрішніх справ, юрисконсультів, адвокатів і т.д.). Причому рівень професійної культури, наприклад співробітників міліції, є різним. Відмінності спостерігаються в правовій культурі рядового і начальницького складу, офіцерів різних підрозділів міліції: кримінальної, громадської безпеки, транспортної, державної автомобільної інспекції, охорони, спеціальної міліції. Професійна культура працівників автомобільної інспекції відрізняється від аналогічної культури співробітників підрозділу кримінальної міліції і т.д. Тут проявляється загальна закономірність: рівень професійної культури співробітників міліції, як правило, тим вище, чим ближче вони до діяльності, здійснюваної у сфері права. Правова культура повинна характеризуватися більшою зрілістю і професіоналізмом.

Виділяючи три види правової культури, слід пам’ятати, що в реальному житті вони тісно взаємозалежні: правова культура як соціальне явище єдина; правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його членів (особи, групи); вона є умовою, формою і результатом культурно-правової діяльності громадян та їх професійних груп.

212. Правове регулювання як різновид правового впливу на суспільні відносини

Механізм правового регулювання характеризується певними особливостями:

— правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання;

— є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виділяють правові засоби (норми, суб’єктивні права та юридичні обов’язки тощо), способи (дозволи, заборони і зобов’язання) та форми (дотримання, виконання і використання);

— він забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;

— механізм правового регулювання має цілеспрямований та результативний характер.

Отже, за допомогою механізму правового регулювання обґрунтовується необхідність здійснення правового регулювання в суспільстві, впорядковуються явища правової дійсності, забезпечується їх єдність, взаємозв’язок та взаємодія, відбувається процес трансформації правових приписів щодо реальної поведінки суб’єктів права.

213. Стадії процесу правового регулювання та його структура

Розмежування обов’язкових та факультативних елементів механізму правового регулювання дає можливість за допомогою норми права контролювати модель обов’язкової, дозволеної поведінки різних суб’єктів правовідносин. Обов’язкова стадія передбачає необхідність врегулювання певних суспільних відносин, які, насамперед, моделюються, виникають та реалізуються в певних суб’єктивних правах та юридичних обов’язках. Факультативна стадія включає необхідність офіційного тлумачення норми права в процесі її застосування.

 

В. Нерсесянц виділяє статичну та динамічну стадії правового регулювання. Статична має місце у тому разі, коли норма права існує у абстрактно-загальній формі, не застосовується до певної поведінки суб’єкта у певних умовах. Динамічна стадія знаходить прояв за умови, що норма права набуває конкретизованої форми та застосовується до конкретної поведінки конкретної особи.

 

Динамічна та статична стадії мають певний механізм правового регулювання, що відображається в логічній побудові норми права, яка впливає на конкретні суспільні відносини та врегульовує певний їх тип.

 

Поділ на стадії досить умовний та відображає вплив права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.

 

Перша стадія пов’язана з процесом правотворчості, з формуванням норми права, як правила поведінки загальнообов’язкового, формально-визначеного характеру, що регулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою. Правова норма встановлює зміст суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, ступінь їх взаємності, здійснює регулятивний вплив на суспільні відносини, визначає форми взаємодії суб’єктів суспільних відносин.

 

З точки зору П. Недбайло, саме з моменту видання норми права слід вести мову про вступ у дію механізму правового регулювання.

 

Однак правове регулювання здійснюється за допомогою комплексу правових норм. Він складає певну систему, для якої властиві певна організованість, єдність, координаційні та субординаційні зв’язки.

Організованість правових норм передбачає їх внутрішню узгодженість, заснованість на єдиних принципах. Даний принцип побудови правових норм тісно пов’язаний з ієрархічним підпорядкуванням приписів за їх юридичною силою та єдністю правових норм щодо їх єдиної спрямованості поєднати інтереси суспільства з інтересами окремих індивідів, врегулювати найважливіші сфери суспільних відносин, функціонування яких неможливе без використання юридичних засобів.

Вступаючи в правові відносини на основі певних юридичних норм, суб’єкти набувають суб’єктивних прав та юридичних обов’язків за власним бажанням (активна форма реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків) чи на основі правозастосовчого акта (складна форма реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків). Як вважають А. Вітченко та Ю. Толстой, норма права починає регулювати поведінку суб’єктів не з моменту видання норми права, а з часу настання юридичних фактів, передбачених даною нормою.

На цьому етапі настає друга стадія правового регулювання, що пов’язана з правовими відносинами, які забезпечують можливість реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків і за допомогою котрих норми права набувають персоніфікованого характеру, стосуються конкретного суб’єкта та безпосередньо впливають на процес правореалізації.

Залежно від характеру правових норм виникають різні види правових відносин, серед яких важливе місце належить регулятивним, що формуються на основі норм цивільного, адміністративного, земельного та інших галузей права, і охоронним, які виникають в результаті вчинення правопорушення.

Деякі вчені пов’язують з даною стадією акти безпосередньої реалізації прав та обов’язків суб’єктів (дотримання вимог заборон, виконання обов’язків, використання прав) і акти опосередкованої реалізації прав та обов’язків (застосування права).

Інші науковці вважають, що видання актів реалізації права слід розглядати як кінцевий результат правового регулювання, який передбачає юридично значимі дії суб’єктів із здійсненню прав та обов’язків, що випливає з конкретних правових відносин та за їх допомогою досягаються цілі правового регулювання.

За умови, що поведінка суб’єктів є правомірною, механізм правового регулювання вичерпує свою дію; і тільки за неправомірної поведінки суб’єктів вступає у дію механізм покладення на суб’єктів юридичної відповідальності, основним елементом якої є акти застосування норм права, що встановлюють юридичну відповідальність конкретної особи за конкретне правопорушення.

Враховуючи наведене вище, слід зазначити, що ці міркування тільки здаються суто теоретичними. Вони потребують переосмислення та практичного втілення з метою досягнення ефективності правового регулювання.

214. Поняття механізму правового регулювання та його структура

Правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою певних механізмів. О. Скакун вважає, що під механізмами правового регулювання слід розуміти різні елементи правової системи, які здійснюють регулятивний вплив на суспільство.

Це певна, взята у єдності, сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких нормативність права забезпечує впорядкування суспільних відносин, відповідає інтересам суб’єктів права, вирішує конфлікти, сприяє досягненню соціального компромісу в правовій сфері. Саме наведений підхід до механізму правового регулювання висловлюють С. Бобровник та Н. Оніщенко, пропонуючи відмовитись від розуміння даного механізму тільки як діяльності законодавця, котрий формує норму права, надає їй уповноважуючого, зобов’язуючого чи забороняючого характеру, та лише як виконання правового припису, підпорядкування забороні суб’єктами, яких цей припис стосується. При одностороньому підході до механізму правового регулювання нанівець зводиться мета та цілі правового регулювання, не враховуються різні фактори, які впливають на процес зазначеного регулювання.

Механізм правового регулювання характеризується певними особливостями:

— правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання;

— є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виділяють правові засоби (норми, суб’єктивні права та юридичні обов’язки тощо), способи (дозволи, заборони і зобов’язання) та форми (дотримання, виконання і використання);

— він забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;

— механізм правового регулювання має цілеспрямований та результативний характер.

В. Нерсесянц зазначає, що механізм дії права — це механізм абстрактно-загальної правової регуляції, конкретизованої та індивідуалізованої стосовно конкретно-визначеного випадку вияву юридичної сили діючого права. У даному разі загальна норма набуває індивідуального характеру щодо конкретного випадку.

Заслуговує на увагу позиція А. Зайця, який вважає, що право являє собою не тільки «явище у собі», а є зовнішнім проявом, могутнім регулятивним засобом, що спонукає особу діяти відповідно до вимог права.

215. Поняття та елементи правового статусу особи

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави.
2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.
3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.
4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб’єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру.

216. Поняття правової системи України та основні напрямки її розвитку

Відповідно до Актів проголошення незалежності України від 24  серпня 1991  року і конституції України від 26 червня 1996 року Україна є незалежною суверенною  державою.  Усі  державні  інститути України  перебувають  у  стадії  реформації,  у  тому  числі  і правовій системі.

Україна є країною кодифікованого права, тобто правову систему України можна віднести до романо-германскої. Відмітною рисою є  верховенство  закону.  Тут  на перший план висунуті норми права,  котрі  розглядаються  як  норми   поводження, що   відповідають вимогам  справедливості  і  моралі.  У  романо-германскій  системі пануюча роль відведена закону і підзаконним актам,  тому що  вони є основними джерелами права.  Закон — це нормативно-правовий акт, видаваний вищим представницьким органом державної влади, який має  вищу  юридичну  силу.  Найбільш  важливий  закон на Україні — конституція.  Підзаконні акти — це  письмові  документи, нормативні  акти  відповідного  органа,  яким  установлюються правила загального характеру і які поширюються на всіх осіб і  на всю територію України. У країнах романо-германскої системи права роль судової практики в основному не виходить за  рамки  тлумачення  закону.

Вважається,  що  правотворча  діяльність  є  прерогативою законодавця,  а також урядової чи адміністративної влади, уповноважених  на  це законодавців.  Відповідно до конституції України і статті №1 Україна є правовою державою. Конечно, практично це мало реалізується, але уже те, що в конституції про це говоритися, є значним кроком уперед на шляху до становлення  України  як самостійної  розвитої  держави і,  зокрема,  її правової системи.

 

217. Романо-німецька правова сім я та її особливості

Однієї з основних правових систем сучасності є романо-германська правова родина. Це яскравий приклад того, як усередині одного історичного типу співіснують кілька різних правових систем. Відмінною рисою романо-германської правової родини є те, що вона спочиває на нормативно-правових актах, що, як правило, кодифіковані. На таких кодифікованих основах законодавства ґрунтується право Франції, Німеччини, Іспанії, Італії і т.д. Право нашої країни також тяжіє до романо-германської правової родини.

На саме становлення романо-германської правової системи вплинуло право Древнього Рима, і зараз вона існує на запозичених з римського права основних понять, правових інститутів.

«Восходячи у своєму історичному становленні до давно минулих часів античності (і в цьому змісті представляючи феномен зниклої цивілізації, навіть приймаючи в увагу багатовікове повторне життя римського права в науці і юридичній практиці пізнього Середньовіччя, Відродження, Нового часу) у сучасній юридичній культурі й у сучасних системах права римське право не має безпосередньо дійсного практичного значення. Увага, що заслужено прийнята приділяти римському праву в рамках загального наукового пізнання права у свій історичний час уплинуло на становлення національних правових культур усієї так називаної романо-германської правової родини ( до якої належить більшість країн Європи, а також Латинської Америки, Африки, Азії), але особливими неминущими внутрішніми якостями власне римського права, зобов’язаними як миттєвій роботі над ним вчених юристів і правознавців-практиків, так і особливим культурним умовам його первісного виникнення».

Багато термінів з філософії права і юридичної практики узяті саме з римського права: «юстиція», «республіка», «конституція», «мандат», «казус», хоча їхнє дійсне значення найчастіше не збігається з їх первісним змістом.

В усіх країнах романо-германської родини визнається розподіл права на публічне і частка, відоме ще з часів Римської імперії і яке стало класичним.

Публічне право регулює відносини субординаційні, що базуються на владі і підпорядкуванні, на механізмі примусу зобов’язаних осіб. У ньому домінують імперативні норми, що не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин.

Приватне право опосередковує відношенні між рівноправними, незалежними суб’єктами. Тут переважають диспозитивні норми, що діють лише в тій частині, у якій вони не змінені, не скасовані їхніми учасниками.

До сфери публічного права відносяться конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне право, процесуальні галузі ООН, інститути Трудового права і т.д.

У сферу приватного права входять: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право, ООН, інститути трудового права і деякі інші.

Однак такий розподіл у величезному ступені втратило за останнім часом те значення, що мало на перших етапах розвитку континентального права, але проте усе ще залишається важливою характеристикою структури сучасних національних правових систем.

218. Структура і джерела англосаксонського права

Яскравим прикладом країни з англосаксонським чи загальним правом є Великобританія. Однак англійці не дають чіткого визначення загального права посилаючись на те, що воно не де не записано і при цьому відбиває сутність англійської правосвідомості, дух справедливості. «Загальне право – це древнє право країни, сформоване зі звичаю й інтерпретоване суддями при розгляді конкретних справ», — так характеризується загальне право в статті доктора юридичних наук «Характерні риси сучасної англійської карної юстиції». Загальне право з’єднує в собі норми, що склалися в процесі судової практики, тобто по рішеннях Вищого апеляційного суду Великобританії і палатою лордів, а не встановлені законодавчими актами.

Правові системи багатьох країн відносяться до англосаксонської правової родини. Серед них З’єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, США, Австралія, Канада, Нова Зеландія, тобто в основному це колишні колонії Англії. Загальне право — це така правова система, головним джерелом якої є судовий прецедент. З латині прецедент переводиться як «попередній». Зараз прецедентом називається рішення суду по конкретній справі, причому обґрунтування даного рішення ставати правилом, обов’язковим для всіх судів тієї ж чи більш низької чи інстанції при розгляді аналогічних справ. Як уже було сказано вище, судовий прецедент є основою всієї англо-саксонської правової системи. При створенні судового прецеденту суддя не створює нову правову норму, він узагальнює те, що «випливає з загальних початків права, закладених у людській природі». Насправді суддя має право не застосовувати судовий прецедент через яких-небудь особливості розглянутої справи, також він може вивести нове чи правило за своїм розсудом вибрати прецедент із їхньої величезної кількості і по своєму його пояснити. Отже, суддя має дуже широкі повноваження. У юридичній літературі право держави, що ґрунтується на судовому прецеденті називається не інакше, як «право, створюване суддями».

Прецедентне право народилося в Англії. Тут закони хоча і не регулюють окремі області суспільних відносин, але не з’єднані в одну систему. Ті області, що не урегульовані законом, тлумачення і застосування законів визначені в загальному праві.

Фундаментом для становлення загального права стали місцеві звичаї й узагальнення практики королівських судів. Навіть у даний час у загальному праві збереглися багато елементів ( інститути, терміни) права, що склалися ще в період його формування. Використання древніх форм, особливого «юридичної мови», уміння знаходити потрібний судовий прецедент, виключать можливість роботи в судових органах осіб без спеціальної юридичної підготовки. Ф. Енгельс характеризував англійське загальне право так: » Адвокат тут усі: хто досить ґрунтовно витратив свій час на цю юридичну плутанину, на цей хаос протиріч, той в англійському суді всемогутній. Невизначеність закону повела, природно, до віри в авторитет рішень колишніх суді в аналогічних випадках: цим вона тільки підсилюється, тому що ці рішення точно також, взаємно суперечать один одному».

У залежності від того, як правова система відбиває дійсні відносини, можна судити про тім, наскільки вона розвита. Демократизм законодавства дозволяє суддям поводитися більш активно в рамках загальної зв’язаності з законом і впливати цим на подальший розвиток права.

219. Мусульманське право

Правові системі 45 афро-азіатських держав ( від Марокко до Індонезії) відносяться до мусульманської правової системи. Найбільш мусульманськими вважаються 33 країни ( Іран, Афганістан, Туреччина, держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії й Африки і т.д.) Тут більш 80% населення є мусульманами, а іслам проголошений у конституціях державною релігією.

Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д.

Мусульманське право як система утворилося ще в VII-X століттях в Арабському Хамефате. Основний зміст мусульманського права — правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих і покарання (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть у тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і звичаями, кодифікується і модифікується в зв’язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Унаслідок цього виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.

У 1869-1877 р. як цивільний кодекс Османської імперії була видана Аль-Маджала. Вона також діяла на території Туреччини до 1926 р., Лівану до 1932 р., Сирії до 1949., Іраку до 1951 р. Зараз її дія частково збереглася в Йорданії, Ізраїлі, на Кіпру.

«У другій половині XIX століття в мусульманських країнах були застосовувані карні, торгові, процесуальні й інші законодавства, частково на основі рецепції права західноєвропейських країн. Мусульманське право відігравало роль регулятора сімейних, спадкоємних і деяких інших відносин».

Відмітною рисою мусульманського права є те, що воно являє собою одну з багатьох сторін релігії ісламу, що установлює визначені правила й об’єкт вірування, а також указує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Так називаний шлях проходження («Куля» чи «Шаріат») і складає саме мусульманське право, а якраз воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією.

«В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

1) Священна книга Коран, яка складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомету;

2) Суна — збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлень Магомета, відтворених цілим поруч посередників;

3) Иджма — конкретизація положень Корана у викладі провідних вчених — мусульманистів;

4) Кияс — міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, що не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням віддається законний, суспільний характер»

Цікавим фактом є те, що норми шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов’язкові правила поведінки. Цікаво також і те, що «мусульманський правовий розвиток арабських країн здійснюється насамперед через правову ідеологію і психологію… Сфера мусульманського права, як ідеологічного фактора виявляється значно ширше, ніж рамки застосування його конкретних нормативних розпоряджень».

220. Теорія природного права

Від кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів становлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій.

У розгляданий нами час природно-правові теорії сформувалися в чотири системи або напрямки: неотомізм; феноменелогізм; екзистенціалізм; герменевтика.

Неотомізм уважається офіційною філософською доктриною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами XIX—XX ст.

Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США.

Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Ма-рітен та ін. стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього — матеріальний.

Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, первинності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність і под., є вічними принципами, що переходять до людини від Бога.

Тому позитивне право, що твориться державою й закріплюється в законах, має відповідати цим Божим принципам, а якщо воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розумінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії «держави загального блага», авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу та ін.

Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров’я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо.

Засновником феноменологічного напрямку у філософи й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859—1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об’єктів, а центральним поняттям — «інтенційність», тобто спрямованість свідомості на об’єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє «чисту», трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища.

Представники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та_ін.) сутність права вбачали в «ейдосах» (від грец. stikx; — вигляд), «чистих сутностях», апріорних нормативних ідеях. Ці «ейдрси» існують самі по собі та мають значення лише в «інтенції», тобто в спрямованості на них свідомості.

221. Юридичний позитивізм

Юридичний позитивізм — виник на початку ХХ ст. Основними представниками цього напряму були Д. Остін, К. Бергбом, А. Єсмев, в Росії — Коркунов, Г. Ф. Шершеневич. Юридичний позитивізм заперечував, що право обумовлене відповідним базисом. Юридичні норми розглядають у цілому як продукт діяльності держави, як систему загальнообов’язкових норм, запроваджених державою, що ототожнюється із законом, запровадженим державною верховною владою, яка за своїм бажанням творить права громадян. Заперечуючи можливість пізнати природу права, розглядаючи саму його форму ізольовано від змісту, позитивісти вбачали завдання теорії права в простому описанні, тлумаченні, систематизації норм права, їх зовнішньому аналізі.

Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не за сутностями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція є формальною наукою про позитивне право.

222. Нормативістська концепція права

Нормативне розуміння права саме придатне для відображення його інструментальної ролі. Визначення права як сукупності охоронюваних державою норм дозволяє громадянам і іншим виконавцям правових розпоряджень знайомитися зі змістом останніх по тексту нормативних актів і відповідно свідомо обирати варіант свого поводження. Уже по одній цій причині не можна відкидати даний підхід.

Найбільшою мірою нормативистськая теорія права розроблена Г. Кельзеном. У нього право поставлене в такий зв’язок з державою, що останнє саме розглядається як персоніфікований правопорядок. Право в названій теорії являє собою ієрархічну (східчасту) систему норм, що представляється у виді сходів (піраміди), де кожна верхня сходинка обумовлюють нижню, а нижня випливає з верхньої, їй підкоряється.

І якщо верхньою сходинкою є конституційні норми, а далі відповідно йдуть норми звичайного закону, норми урядового акта, норми інструкцій міністерств і відомств, аж до індивідуальних актів, то принцип відповідності однієї норми іншої саме й означає твердження строгого режиму законності.

Кельзен раніше зазнавав беззастережної критики. Сьогодні ми розуміємо, що критика ця була в більшому ступені обумовлений ідеологічними факторами. Кельзен, наприклад, не задавався питанням про класову сутність права, відкидав вивчення права в аспекті економіки і політики, не входив у рішення питання, відкіля береться вихідна норма права (вивчення права із самого права), так називана основна норма, що коштує над конституцією і нормами міжнародного права.

Правом визнається державна воля, виражена в обов’язковому нормативному акті, забезпеченому примусової силоміць держави.

Чистий практик нормативної користі в рішенні конкретної справи не задумується про класове фарбування державної волі. Це може бути воля всього чи народу окремої його частини, воля чи більшості меншостей, прогресивних чи консервативних прошарків суспільства. Державну волю можуть сформувати і єдино інтереси правлячої еліти, що розходяться з інтересами країни і навіть держави в цілому.

В погляді на дійсність і рішення справи через юридичні окуляри, через призму прийнятих державою нормативних актів — зміст нормативного підходу до права (одночасно позитивне і негативне). Спочатку про позитивний.

1. Нормативний підхід більше, ніж який-небудь іншої, підкреслює визначальне властивість права — його нормативність. Мати у виді посібника загальне правило — це благо, особливо якщо воно загальне і стійке.
2. Нормативність у даному підході органічно зв’язана з формальною визначеністю права, що істотно полегшує можливість керуватися правовими вимогами.
3. Фіксованість засобів державного примуса у випадках порушення права.
4. Протистояння режиму сваволі і беззаконню.
5. Непряма орієнтація на необхідність зведення в закон належної (справедливої, моральної, прогресивної і т.п.) волі.
6. Орієнтація на підзаконне нормативне регулювання суспільних відносин у ході юридичної практики.
7. Визнання широких можливостей держави впливати на суспільний розвиток.

223. Соціологічна юриспруденція

Соціологічна юриспруденція — теорія, що виникла на початку ХХ ст., на противагу позитивізму. Вона звертається до умов функціонування дії права, до процесу його реалізації. Засновники цієї теорії Є.Ерліх, Г.Канторович бачили вихідну точку права не в законодавстві, а у самому суспільстві, де воно створюється. На відміну від формальної догматики, вони закликали досліджувати право емпірично, як реальність, у взаємодії з іншими явищами. Звідси широке використання 90 ними етики, історії, психології, сфери суспільного життя.

224. Публічне і приватне право

Розподіл права на публічне (jus publicum) і приватне (jus privatum) визнавали ще у Давньому Римі. Публічне право, за твердженням римського юриста Ульпіана, те, що належить до положення римської держави; приватне — яке належить до користі окремих осіб. Надалі критерії приналежності права до приватного чи публічного уточнювалися, однак визнання наукової і практичної цінності поділу права на публічне і приватне залишалося незмінним.

Приватне право — це право, що захищає приватні інтереси особи в її взаєминах з іншими особами. Воно регулює такі сфери життєдіяльності суспільства, безпосереднє втручання в які з боку держави є обмеженим. Для регулювання за допомогою приватного права характерним є наступне: перевага диспозитивних норм; юридична рівність суб’єктів правовідносин; вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав; самостійне визначення відповідальності за свої обов’язки і дії; широке використання договірної форми регулювання; гарантований судовий захист; переважна орієнтація на задоволення особистих та корпоративних інтересів. Приватне право охоплює такі галузі, як цивільне право, сімейне, житлове право, цивільний процес, трудове, земельне право, міжнародне приватне право, торговельне право.Інша сфера дії публічного права, в якій реалізується публічний інтерес. Для публічного права характерні наступні ознаки: орієнтація на задоволення публічних інтересів; однобічне волевиявлення суб’єктів права, що мають владні повноваження; ієрархічні відносини суб’єктів; перевага імперативних норм. Імперативність норм публічного права чітко виражає наказовий характер, коли їх обов’язковість поширюється на всіх учасників правовідносин у сфері компетенції державних органів і посадових осіб. У публічно-правових відносинах сторони виступають як юридично нерівноправні. Однією з таких сторін завжди виступає держава або її орган (посадова особа), наділений владними повноваженнями. У сфері публічного права відносини регулюються винятково з єдиного центра, яким є державна влада.

Публічне право виражає державні, міждержавні і загальні суспільні інтереси. До предмета регулювання публічним правом відносять: устрій і функціонування держави та її інститутів; основи правової системи, правотворчості і правозастосування; принципи, норми й інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій.

До публічного права можна віднести наступні галузі: конституційне право; адміністративне; фінансове; адміністративно-процесуальне; кримінальне; кримінально-процесуальне; виправно-трудове; арбітражний процес; міжнародне публічне право; міжнародне гуманітарне право; екологічне право.

Межі між приватним і публічним правом досить хиткі, що значно впливає на їх співвідношення.

225. Регулятивне і охоронне право

Регулятивне право — система правових норм, що регулюють поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними юридичних прав та обов’язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій. Регулятивні норми права фіксують стан суспільних відносин, у якому вони мають функціонувати, що в свою чергу забезпечується відповідною системою гарантій.

Охоронне право — сукупність норм права, що становлять особливу частину системи права, призначені охороняти врегульовані правом суспільні відносини від різного роду посягань та поновлювати порядок їх функціонування шляхом застосування засобів дєржавно-владного впливу.

226. Матеріальне і процесуальне право

Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільних відносин та на їх захист від протиправних дій. Встановлюючи правові норми, держава одночасно визначає форми їх здійснення. Матеріальні норми містять в собі самі правила поведінки. Але для їх ефективної реалізації необхідні особливі правові норми, що за своїм характером відрізняються від матеріальних розпоряджень й іменуються процесуальними. Процесуальне і матеріальне право співвідносяться як форма і зміст. Процесуальні правові норми служать формою реалізації норм матеріального права.

Особливості процесуального права визначаються потребами технології, організації процесу реалізації норм матеріального права. Своєрідним є предмет правового регулювання процесуальних норм: суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації норм матеріального права. Існує п’ять видів процесів: цивільний, кримінальний, адміністративний, господарський і конституційний. Вони відображають форми і методи здійснення відповідних матеріальних норм.

227. Об’єктивне і суб’єктивне право

В сучасній науці об’єктивне та суб’єктивне право визначаються самостійними і взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.

Об’єктивне право — це система загальнообов’язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об’єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб’єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об’єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб’єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб’єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб’єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб’єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб’єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об’єктивного та суб’єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Спільні риси:

1. Об’єктивне та суб’єктивне право мають юридичний характер.
2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.
3. Вони встановлюються державою.
4. Мають документальну форму закріплення.
5. Охороняються державою.
6. Мають визначений зміст та нормативний характер.
7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об’єктивного та суб’єктивного права мають самостійний характер.

Взаємодія об’єктивного та суб’єктивного права виявляється через два напрями:

— об’єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб’єктам;

— суб’єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об’єктивного права шляхом його конкретизації.