1. Предмет і методологія історії України. Значення її вивчення

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв’язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об’єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв’язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.

2. Джерела української історії

Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і  „відбивають” її історію.

Їх можна поділити на такі типи:

– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і  наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні  історичні дослідження, публікації в  періодичних виданнях  тощо;

– археологічні джерела:  будівлі,  речі,  предмети,  знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;

– усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;

– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;

– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;

– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

Джерельна база  є основою для дослідження, вивчення історії України.

3. Періодизація та історіографія історії України

Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам  виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:

I — хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;

II — за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;

III — за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.

Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь — Галицько-Волинське князівство — українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського — Запорізька Січ.

1. Стародавня доба — це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.
2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.
3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) — це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.
4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави — Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.
5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX — поч. ХХ ст.) — від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.
6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.
7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).
8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага  в подальшому викладі.

Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної науки. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася  лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають  лише праці М. Грушевського, В. Антоновича,  М.  Аркаса,  Н.  Полонської-Василенко,  Д.  Дорошенка,   Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Особливо активно збагачується історіографія історії України з  часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному  дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

4. Первісне населення України за кам’яної доби

Першим періодом історії людства був кам’яний вік. Йому належить особливе місце в цивілізації. Саме цієї доби на тлі кардинальних зрушень у природі, пов’язаних з різкими змінами клімату, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають підстави зробити припущення про появу людини на Землі понад 2 млн років тому. Першолюдиною фахівці вважають істоту, для якої праця стола необхідністю і яка здатна була не тільки використовувати знаряддя праці, а й виготовляти їх. У ході еволюції поглиблювалися відмінності між мавпою та людиною — з’явилося прямоходіння, сформувалася розвинута рука з протиставленим великим пальцем, збільшився об’єм мозку (досяг 800 см3), започаткувалася членоподільна мова. Саме ці якісні зміни у біологічному та психологічному розвиткові зумовили появу homo sapiens (людини розумної), сприяли остаточному виділенню людини з тваринного світу.

Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік.

Ранній палеоліт (від появи людини до 150 тис. років тому)

Первісна людина на території України з’явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвинутої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин.

Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам’яної заготівки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам’яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності.

Середній палеоліт (150—35 тис. років тому)

Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз найбільше похолодання.

5. Розселення  стародавніх  слов’ян. Східні слов’яни. їх  головні  гілки. Автохтонність українського народу

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв´язання дає змогу з´ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов´янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов´яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов´яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов´янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов´янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов´ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров´я) і склавини (Подунав´я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Отже, слов´янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор´я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остготи», ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вестготи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор´я.

 

6. Українці як етнос: походження, розселення, розвиток

Формування українського етносу саме від середини І тис. н. е. співвідноситься із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Як відзначають дослідники, саме з середини І тис. н. е., тобто після Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків» 25. Отже, самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням, із формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етносу відбувається разом із формуванням самого етносу — часто задовго до появи в нього писемності й державності.

7. Найдавніші державні утворення на території України

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов´янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об´єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов´янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об´єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов´ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов´ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов´ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1)  еволюція родоплемінної організації, збільшення об´єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2)  зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3)  прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

8. Київська Русь: місце і роль в українській історії

Київська Русь була об´єднанням рівноправних племен і племінних угруповань.

Київська Русь відігравала надзвичайно важливу роль у міжнародному житті, посідаючи чільне місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи на хід розвитку світової історії. Часто стікаючи кров´ю, вона відбивала напади степових кочівників, які вторгалися зі сходу в причорноморські степи і мали намір рухатися на захід, тобто була могутнім щитом для Європи.

Перебуваючи в у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією, підтримувала широкі торговельні зв´язки з багатьма країнами світу, сприяючи активізації світової торгівлі.

Різноманітні політичні та культурні зв´язки мала Русь з Візантією і такими слов´янськими країнами, як Болгарія, Чехія, Польща, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Норвегією та Швецією. Досить широкими були контакти з країнами Кавказу та з арабським Сходом. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі.

Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні позиції у Європі.

9. Хрещення Київської Русі та його історичне значення

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов´ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему.

Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ´я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім´ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб´єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв´язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов´язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—ХНІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом´якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.
5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім´яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов´язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім´ями, законсервованому практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ´я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя.
2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов´янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі Церковна служба правилася слов´янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов´янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

10. Соціально-економічні відносини в Київській Русі

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов´ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

а)      смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

б)      закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

в)      рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

г)       челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

ґ) холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними ознаками формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

11. «Руська Правда» та її значення.

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська Правда. її прототипами, як вважають дослідники, були збірники законів “Статут” і “Закон руський” початку X ст., — тодішні підвалини судочинства. Оригінал Руської Правди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках — у літописах та юридичних збірниках XIII-XVII ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук, Троїцький — у Тро-Їце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, котрі їх віднаходили (Карамзінський, Татищевський тощо). Ці списки поділяють на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської Правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вирного, Уроку мостникам. Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10-30-ті pp. XI ст., а Правда Ярославичів — у 50-60-ті pp. XI ст. Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. В Правді Ярослава збері­гається, хоча й зі значним обмеженням, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту в Короткій редакції виступає життя та тілесна недоторканість феодалів й князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємництва. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів. Зміни й доповнення Правди Ярославичів мали на меті захистити князівські маєтки і князівську земельну власність. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті й були результатом розвитку юридичної думки в Київський Русі. Отже, наші пращури були носіями високої тоді правової культури. Руська Правда відчутно вплинула на розвиток права західних і північно-східних слов’ян, відчутно вплинула на становлення таких пам’яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 р., і певною мірою— Соборне уложення 1649р.

12. Феодальна роздробленість Київської Русі: причини та наслідки

Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв´язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов´янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.
4. Зміна торговельної кон´юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрїї в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв´язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов´янської культури.

 

13. Боротьба Київської Русі із зовнішньополітичною агресією у XІІ-ХIII ст. Золотоординське іго

Монгольське завоювання почалося з удару по Рязанщині, потім — по Володимиро-Суздальському князівству. Війська і населення чинили героїчний опір, але кожний боровся поодинці, і татари брали одне місто за другим, спустошуючи й грабуючи їх.

Весною 1239 р. татари пішли на Південно-Західну Русь. Першим захопили і спалили Переяслав, потім Чернігів. Звідти повернули на Київ, проте відразу не наважилися штурмувати місто, яке захищав сильний гарнізон. Винищивши навколишні селища, вони пішли на з´єднання з головними силами.

Восени 1240 р. монголо-татари вдруге підступили і обложили Київ. Понад десять тижнів тривав штурм. Кияни під проводом тисяцького Дмитра, якого тут поставив Данило Галицький, мужньо оборонялися, але сили були нерівними, і місто було розорене й розграбоване.

Здобувши Київ, загарбники рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, захопили й зруйнували міста Кам’янець, Ізяслав, Луцьк. Особливо жорстоко повелися вороги у Володимирі — головному місті Волині, всі жителі якого були винищені. Така ж доля спіткала Галич.

Таким чином, західноєвропейські народи були врятовані від монголо-татарського поневолення завдяки героїчній боротьбі Київської Русі та інших слов´янських країн, їх незчисленним жертвам і втратам. В руїнах і згарищах лежали міста і села, занепали ремесла, торгівля, культура Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та інших земель. Багато людей загинуло або потрапило у полон. Населення обкладалося податками та відбувало важкі повинності. В той же час за князями та боярами залишалися їхні володіння. Особливо важким було становище селян та городян, які зазнавали подвійного гноблення — від ханів і місцевих князів та бояр. Однак церкву татари не оподаткували.

Політичний розвиток Русі уповільнився. Татарам було вигідне роздроблення, і вони заохочували феодальні чвари та міжусобиці. Посилився економічний та політичний занепад Києва та Подніпров´я. Поступово Київ втратив і значення релігійного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав у Володимиро-Суздальське князівство і встановив свою митрополію у Володимирі. Далі дробилося Чернігово-Сіверське князівство. Переяславське князівство, ймовірно, взагалі припинило своє існування.

14. Галицько-Волинське князівство: місце і роль в українській історії

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об´єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров´я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг — Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варяг у греки».

Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об´єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

II  етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними ознаками державного життя у цей час були:

—  прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Владислава Кормильчича (1213— 1214);

—  безперервне втручання у внутрішні справи західно-руських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимири» п´ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 p.);

—  зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);

—  енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III  етап (1238—1264) — об´єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

15. Загарбання українських земель іноземними поневолювачами в XIV ст.

Татарський погром негативно вплинув на політичне життя Східної Європи. Завершився політичний занепад Наддніпрянщини з її центром у Києві та остаточний розрив з Володимиро-Суздальською Руссю. Припинилися династичні, політичні, зв´язки з нею, до мінімуму зводилися економічні та культурні.

Золота Орда значно ослабла і почала розпадатися на дрібні феодальні об´єднання. У цей же час з´являється нова державно-політичне одиниця — Литва, яка швидко набирає сили.

Ця міжнародна ситуація для України була надзвичайно складною, криючи небезпеку бути захопленою однією чи кількома сильними країнами. В середині та другій половині XIV ст. розпочинається боротьба між сусідніми країнами за захоплення українських земель та їх колонізацію. Перш за все розгортаються війни між Польщею і Угорщиною за Галицько-Волинське князівство. Найкраще організованою і найсильнішою у цій боротьбі виявилася Польща, магнатство та шляхта якої потребували нових маєтків, купецтво — нових ринків, церква — окатоличення населення, розширення пастви, впливу та доходів. Після кількох переходів Галичини від Польщі до Угорщини і навпаки Польща у 1387 р. остаточно там утвердилася. Поряд з цим і зростання сили та могутності Литви залежало від приєднання українських земель, і вона розпочинає наступ.

16. Литовська доба в історії України

Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов´язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об´єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м´якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв´язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов´янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб´єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов´янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов´янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ´я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави

17. Польсько-литовське зближення в кінці XIV — XVI ст. та його наслідки для України

Серед панівних верств Литви прагнення реставрації і посилення унії з Польщею зросло також у зв´язку з війною за Лівонію з Москвою. Знесилена литовська шляхта почала наполягати на унії з Польщею, маючи надію на її допомогу. Вона також вимагала для себе тих привілеїв, які мала польська шляхта: зменшення податків і повинностей, розширення своїх політичних прав та ін. її підтримувала з тих же причин і частина української шляхти. Король Польщі рішуче стояв за унію. Він мав повну підтримку з боку польських магнатів та шляхти, які мріяли захопити багаті українські землі. Обороняла незалежність Литви лише невелика частина литовської та української знаті, яка не хотіла втрачати свої права та привілеї. Українські вельможі, деякі з яких ще зберігали патріотичні настрої, виступали проти унії з релігійних причин, передбачаючи поширення впливу католицької церкви та пригнічення православної.

18. Люблінська унія та її наслідки для України

Король Сигізмунд Август скликав у 1569 р. у Любліні спільне засідання сеймів Польщі та Литви. Польські представники у сеймі запропонували проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Це змусило литовських магнатів категорично виступити проти унії і таємно покинути засідання сейму, щоб зірвати його.

Щоб мати підтримку литовської шляхти, король видав ряд привілеїв для неї, Тому вона поставилася до унії прихильно. І хоча магнати незабаром повернулися, справа фактично була вже зроблена і трактат про унію затверджений. Польська і Литовська держави об´єднувалися в одну — Річ Посполиту. Короля, який одночасно був і великим князем Литви, обирав спільний сейм і сенат. Здійснювалася спільна зовнішня політика, вводилася єдина монета. Польська шляхта і магнатство мали право набувати землі у Литовській державі, литовські верхи — у Польщі. До Польщі приєднувалися українські землі — Волинь, Київщина, Поділля та ін. Тепер Литовська держава вже не відігравала якоїсь ролі в суспільному житті України. Таким чином, литовська шляхта внаслідок своєї егоїстичної політики втратила значну частину державності, зрадила інтереси своєї Батьківщини і одночасно — українського народу. У кінцевому результаті від унії виграло польське магнатство та шляхетство.

19. Берестейська церковна унія та її наслідки для українського суспільства

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об´єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ´ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об´єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов´язковим визнанням верховенства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ´я князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн».

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював Цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на з´їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об´єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірності рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берестейському соборі.

20. Козацько-селянські виступи кінця XVI — першої половини XVІI ст.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1)  зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2)  посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3)  зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов´янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова(кіш,осавул,булава, бунчук,барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями. На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

21. Українське суспільство в умовах Речі Посполитої (друга половина XVI — перша половина XVII ст.)

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. в Україні зростає кількість міст і містечок та населення в них, особливо у Південній та Південно-Східній Україні, куди переселялися великі групи селян і міщан із Заходу та Півночі. У 40-х роках XVII ст. в Україні існувало близько 1000 міст і дрібних містечок. Серед містечок переважали дрібні, що часто нараховували не більше 100 дворів. Найбільшими містами були Львів з 18 тис. жителів та Київ — 13-14 тис. Великими міськими центрами були Кам´янець-Подільський, Луцьк, Чернігів, Ніжин, Полтава та Перемишль.

Кілька міст мали магдебурзьке право, невелика частина була державними, решта належали феодалам, які, як і державні урядовці, вводили численні регламентації, мита, високі податки на право виробництва і продажу товарів.

Міська біднота (плебс) — підмайстри, учні, наймити, «партачі» постійно пригнічувалися, обмежувалися міською верхівкою — патриціатом та середнім міським станом — бюргерством. Між плебсом і патриціатом та бюргерством велася гостра соціальна боротьба. Поряд з цим мали місце і національно-релігійні конфлікти, особливо в Західній Україні, де міська верхівка була спольщена. Польські патриції не дозволяли українцям будувати церкви, переслідували православних священиків, примушували православних платити податки на утримання католицького духовенства.

Міщанство українських міст мало етнічно строкатий характер: польська шляхта та урядники, німецькі ремісники, єврейські та вірменські купці і переважна частина корінного населення, що, як і раніше, толерантно ставилися до міщан з інших народностей. Релігійно-національні суперечності існували лише з польськими групами, що презирливо ставилися до українців, релігію яких називали схизмою, а їх самих «бидлом».

22. Козаччина як соціально-економічне і політичне явище в історії українського народу

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов´язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухомими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об´єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

23. Запорізька Січ: виникнення, устрій і місце в українській історії

Запорозька Січ, маючи головні ознаки державності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не Дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв´язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походження козацтва:

1)  «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2)  «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3)  «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров´я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4)  «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5)  «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

24. П. Сагайдачний-історичний портрет

Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорозьку Січ. Освічений, талановитий і хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення. Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених.

Сагайдачний і угодовська старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення в першу чергу власних прав та прав заможного козацтва, завербувавши частину козаків, узяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. С., вирятував звідти королевича, запрошеного частиною московського боярства в часи Смути на російський престол, на якому йому не вдалося утвердитися. Після цього походу втратив довіру низового козацтва і був скинутий з гетьманства, але його заслуги не залишилися непоміченими в Польщі і Сагайдачний очолив реєстрових козаків. У 1621 році Сагайдачному випала нагода знову зявитися на політичній арені. 15-17.VI.1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила гетьману нереєстрового козацтва Неродичу Бородавці командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо вирушило в похід на Молдавію. Скориставшись важким становищем козацької армії спровокованої польською стороною Сагайдачний солодкими обіцянками переманув на свій бік козацьку старшину і скинув Неродича Бородавку з гетьманства зайнявши натомість його місце. Свого опонента Сагайдачний негайно скарав на смерть. Поборовши ворогів внутрішніх Сагайдачний та очолюване ним 40-тисячне козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Заснована 1617 р. «Ліга християнської міліції», яка мала на меті вигнати турків з Європи, покладала великі надії на С. і українських козаків, що вступили до неї. Могутня турецька армія у кількості 300 тис.чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з гетьманом С. Навіть сеймовий комісар польської армії магнат Якуб Собеський мусив визнати: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки».

25. Місце і роль козацтва в українській історії

Виділенню козацтва в окремий суспільний стан сприяла і соціально-економічна ситуація, коли польське магнатство і шляхта закріпачували селянство в нових районах України. Рятуючись від панського ярма, багато селян втікало на Січ, поповнюючи і зміцнюючи її. У кінці XVI ст. козацтво остаточно сформувалося, значно виросло і стало окремим військовим суспільно-політичним станом, що складався з двох тісно пов´язаних між собою частин — узаконеного реєстрового, кількісно невеликого, та масового, вільного запорозького і городового (волосного). Воно продовжувало в кінці XVI — на початку XVII ст. протистояти нападам татар та поряд з цим все більше втягувалося у боротьбу соціального та релігійного характеру — з польським феодально-кріпосниць-ким і католицьким наступом.

Слід підкреслити, що стосунки козацтва з Московською державою були складними. Маючи одну релігію, походження, мову, цілі в боротьбі з татарсько-турецькою агресією, вони часто діяли спільно. Однак Московія намагалася приєднати українські землі, а Польща та Литва, відбиваючи її наступ, використовували українських козаків в своїх інтересах. Тому в кінці XVI — на початку XVII ст. ці відносини були ворожими. В той же час у стосунках з донським козацтвом переважало міцне військове побратимство, спільність військових дій проти Криму і Туреччини та взаємовиручка.

26. Національно-визвольна війна українського народу середини XVn ст. під проводом Б. Хмельницького: причини, характер, рушійні сили, наслідки

Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов´язані процеси — зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—ЗО грошів з «диму»), церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України мала Магдебурзьке право, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».

27. Характеристика першою етапу Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Зборівський договір

На початку 1648 р. Богдан Хмельницький гуртує невдоволених козаків, агітує за повстання, а також розсилає заклики до народу України підніматися на боротьбу. Гарнізон реєстрових козаків на Запорозькій Січі переходить на його бік, і він утверджується на Січі, де його проголошують гетьманом. Одночасно Хмельницький веде переговори з татарами про допомогу.

У кінці квітня повсталі напали на військо Потоцького (авангард) в степу, біля балки Жовті Води і почали битву. Реєстрові козаки, які входили до складу польського авангарду, теж перейшли на бік Хмельницького, а польські жовніри були знищені. Разом з козаками воював і загін татар під проводом кримського мурзи (князя) Тугай-бея. Хан вислав на допомогу козакам цей загін, який налічував 4 тис. чоловік (є цифра 16 тис.) і дав обіцянку не плюндрувати українську землю.

Після цього Богдан Хмельницький вступив у бій з відступаючими основними силами польського війська і під Корсунем розгромив їх. Обидва гетьмани потрапили до полону і їх віддали татарам. У цей час помирає польський король Владислав IV. Отже Польща зосталася без короля, без армії і своїх гетьманів.

Хмельницький продовжував розсилати свої універсали із закликом до народу України. Величезний вплив на населення справили перші перемоги козацького війська, і спочатку Наддніпрянщина, а згодом і Полтавщина спалахнули потужнім селянським повстанням.

Богдан Хмельницький теж розгорнув енергійну діяльність по підготовці до нових боїв. Своїми універсалами він скликав до війська всіх українців, хто міг володіти зброєю, І це викликало масовий ентузіазм: до Чигирина рушили величезні маси козаків та селян, а також рештки української православної шляхти. На допомогу Хмельницькому прийшла Кримська Орда на чолі з ханом Іслам-Преєм. Польські війська наступали двома арміями: одна, під керівництвом Вишневецького, була зосереджена на кордоні Галичини та Волині і біля фортеці Збаража, друга, яка складалася в основному зі шляхти, під керівництвом короля рухалася з Польщі їй на допомогу.

Козацька армія під керівництвом Богдана Хмельницького оточила у Збаражі армію, керовану Вишневецьким. Повстанці часто атакували оточених, вели запеклі бої. У цих боях загинув оспіваний у народних піснях корсунський полковник Нестор Морозенко і був тяжко поранений вінницький полковник Іван Богун. Однак і польське військо знаходилося в дуже важкому стані: у його таборі почався голод, оточені несли величезні втрати, а надії на визволення не було.

Не маючи сил одночасно воювати проти поляків і татар, Богдан Хмельницький почав переговори, які завершилися миром, відомим в історії під іменем Зборівського. Під час переговорів хан змусив Хмельницького зробити вагомі поступки полякам. Головні пункти домовленості були такі: козацький реєстр збільшувався до 40 тис. чоловік, і розміщувалися вони на території Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, де управляв український гетьман і козацька адміністрація. Польське військо тут не мало права розташовуватися. На цій території не могли перебувати єзуїти та євреї. Київський митрополит отримував місце в польському сенаті. Проголошувалася амністія всім, хто брав учать у повстанні.

Однак воєводства Волинське і Подільське залишалися під управлінням уряду Польщі. Всі селяни і міщани, які не ввійшли до реєстру, повинні були знову повертатися на становище кріпосних і відбувати панщину. Феодали отримали право володіти своїми маєтками. На адміністративні посади король призначав, як і раніше, чиновників, але з православних.

28. Зовнішньополітична діяльність Б. Хмельницького

Доба гетьмана Б.Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її надзусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного і політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольною і фактично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

29. Переяславська угода і Березневі етапі 1654 p.. їх вплив на Україну.

Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв´язки з царським урядом, намагаючись втягнути Московську державу у війну з Польщею, щоб спільними діями захистити православну віру. У Москві розуміли важливість і цінність союзу з Україною, бо він відкривав шлях на південь, до Чорного моря, а також на захід, ослаблював Польщу, яка в минулі століття завдала багато образ і шкоди Московії. Московська армія отримувала могутнього союзника в особі випробуваного козацького війська.

Однак царський уряд через внутрішні труднощі та складні зовнішні умови займав вичікувальну позицію. У 1652-1653 pp. дипломатичні контакти між Україною і Московською державою різко активізувалися. Українська сторона постійно підкреслювала, що миру з Польщею бути не може, що вона просить царя взяти Україну «під свою високу руку». Ускладнення становища в Україні змусило Москву прискорити вирішення питання про її долю. У жовтні 1653 р. цю проблему розглянув Земський собор, який вирішив, що цар має взяти Україну «під свою государеву руку». Україна, по суті, визнавалася незалежною союзною країною, а з Польщею Москва мала розпочати війну.

Для вироблення умов об´єднання старшина підготувала проект договору, який був привезений у Москву в березні 1654 р. гетьманськими послами.

Поданий українською делегацією проект був прийнятий. Була вироблена документація, яка визначила становище України і характер її взаємовідносин з Росією. Це так звані «Статті Б. Хмельницького» (всього 11 пунктів), або «Березневі статті» 1654 р. Статті з 11 пунктів з указами царя і його жалувані грамоти можна вважати текстом договору між Українською державою і Росією. Слід зазначити, що оригіналу указу царя зі статтями в архівах не знайдено. Збереглися лише окремі виписки та копії. Важливою частиною договору були пункти, присвячені обороні України від посягань інших держав, зокрема шляхетської Польщі, Султанської Туреччини та Кримського ханства.

шляхтичам і духівництву, надавалося право володіння маєтностями. Гетьманський уряд України мав право вступати у дипломатичні відносини з іноземними державами, за винятком польського короля і турецького султана. Це свідчило про деяку обмеженість зовнішньополітичної діяльності України.

Однак ні в статтях, ні в жалуваних грамотах не отримало жодних прав і привілеїв селянство, яке відіграло велику роль в національно-визвольній війні.

Таким чином, згідно з договором Україна з невеликими обмеженнями зберігала статус самостійної держави, про що свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою, армії, глави держави — гетьмана. Україна проводила свою зовнішню політику, мала взаємини з Росією через посольський наказ та ін.

Укладаючи договір, Хмельницький і царський уряд переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви у боротьбі з Польщею, домогтися повної від неї незалежності шляхом легального розриву з польським монархом, в дусі правових стосунків того часу. За це цар мав одержувати щорічну данину і допомогу українського козацького війська. Це підтверджується подальшою Діяльністю Хмельницького, який до самої своєї смерті проводив незалежну від Москви внутрішню і зовнішню політику. Царський уряд, укладаючи договір, ставив далекосяжну мету: ліквідувати з часом українську державність і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії.

Отже, Переяславська угода, була військовим союзом двох рівноправних держав з елементами васалітету. Цей союз був взаємно вигідний обом державам, котрі мали, за невеликим винятком, одних і тих самих зовнішніх ворогів.

Для України він мав велику цінність ще й тому, що зберігав її демократичний республіканський лад. Однак сама Московська держава була кріпосницькою монархією, і її рівноправний союз з демократичною Україною не міг бути довговічним. До того ж, окремі статті угоди мали недостатньо чіткий характер, що згодом викликало ряд суперечностей.

Утворення Української держави, її союз з Московським царством був одночасно і юридичним оформленням розриву з Польщею, її монархом в дусі тих часів. Це формально завершувало національно-визвольну революцію українського народу та процес утворення його державності.

30. Боротьба за збереження незалежності козацької України після смерті Б Хмельницького. І. Виговського

На час смерті Богдана Хмельницького в Україні ускладнилося політичне становище і суспільні відносини. Козацька старшина часто безуспішно шукає шляхів для забезпечення незалежного існування Української держави. Разом з тим козацька верхівка та українська шляхта намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше земель, багатств і закріпачити селянські маси. Частина старшини розуміла, що поневолити маси, які щойно зі зброєю в руках звільнилися від польських феодалів, одразу неможливо, і мріяла зробити це поступово, при допомозі російського царизму. Але були й такі, які вважали, що здійснити це можливо лише за допомогою Польщі. До того ж вони вважали її носієм європейської цивілізації, яку слід насаджувати в Україні руками польської шляхти. Ця політична лінія частини керівної верхівки України була незрозуміла масам, загострювала соціальні і політичні суперечності у країні і була передумовою майбутніх внутрішніх і зовнішніх конфліктів.

Ставши гетьманом і намагаючись зміцнити зв´язки зі старшиною та її становище в суспільстві, Виговський, на протилежність Хмельницькому, щедро роздавав землі (переважно ті, що незадовго до цього належали польським феодалам) старшині, шляхтичам, спрямовував свою політичну лінію на встановлення кріпосництва, повернення України до складу Польщі. Поляки, зі свого боку, прикладали зусилля, щоб повернути Україну, обіцяючи їй якнайширшу автономію. Однак це не відповідало настроям та інтересам селянства, рядового козацтва та міщанства. В їхньому середовищі глибокою залишалася ненависть до агресивної, зажерливої, облудливої політики Польщі, кріпосництва, від якого вони звільнилися в результаті багаторічної боротьби.

Проти Виговського утворюється досить сильна опозиція, яку очолила Запорозька Січ, що й тепер збирала незадоволених, але вже новим гетьманським курсом. Невдоволення проявляли козаки окремих полків, особливо Полтавського. Кошовий отаман Запорозької Січі Я. Барабаш та полтавський полковник М. Пушкар зверталися до царського уряду з доносами та скаргами на Виговського, який начебто замишляв продати Україну «ляхам». У такому ж дусі велася агітація в Україні, і невдоволення в козацько-селянських масах наростало. Московський уряд намагався посилити ці суперечності, демагогічно, нещиро підтримуючи сили соціальних низів, розширюючи зв´язок з Пушкарем та Барабашем, підштовхуючи їх дотримуватися промосковської орієнтації. Боротьбу частини козацтва і селянства проти Виговського та його прибічників підтримали і старшини окремих полків.

31. Велика Руїна (друга половина XVII ст.). Поділ України

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%); територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того, як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об´єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

32. Національно-визвольна боротьба на Правобережній Україні. Гайдамацький рух. Опришківство у XVIII ст.

За умовами Прутського трактату 1711 року, між Росією і Туреччиною були підписані договори 5 квітня 1712 року та 13 квітня 1713 року. Царський уряд зобов’язувався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України, а також переселити козаків і селян на Лівобережжя, де їм відводилися землі.

Як тільки вщухли воєнні дії, на Правобережжі почали з’являтися сини й внуки колишніх власників. Знову виростають великі латифундії Потоцьких, Любомирських, Чортарийських, Сангушків, Шишкевичів, Браницьких, відновлюються старі порядки. Вони переводять сюди своїх підданих з Поділля, Волині і навіть з Галичини. Магнати, як і раніше, у маєтках мали замки, де утримували військові загони.

Зважаючи на те, що протягом 1711–1714 рр. згідно з міжнародними угодами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією на Лівобережну Гетьманщину примусово перевели більшість жителів з 7 козацьких полків Київщини та Брацлавщини (всього близько 200 тисяч осіб!), повстання проти польської влади набули нового забарвлення. Політична анархія в Речі Посполитій, невизнання соціальних прав за залишками місцевого українського козацтва, свавілля місцевих панів та євреїв-орендарів, економічні визиски селян, що, наростаючи, поєднувалися з релігійним фанатизмом католицького та уніатського духівництва, — все це протягом тривалого часу живило діяльність повстанських загонів.

Як правило, діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимку їх діяльність не фіксується. Але з настанням весни, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорозьких степах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Гайдамацькі загони здебільшого складалися з селян та запорозької голоти, наймитів, міщан, ремісників. Майже в кожному були запорожці. До загонів прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід. Однією з важливих умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення, тому вони завжди мали добрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярним військовим. Їхні загони не мали валок. Ще важче було впоратися з пішими гайдамаками. Вони, ховаючись у високій траві, влучно стріляли. Коли ж їх оточувало польське чи російське військо, билися відважно, завдаючи великих втрат, і змушували відступити. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, але не здавалися. Хоробрість і спритніть гайдамаків, їхнє уміння битися визнавали навіть вороги. Виняткову роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорозька Січ, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Там, на Запорожжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко й очолювали їх запорозькі козаки. У 1729 – 1730 рр. зросла хвиля гайдамацьких виступів. У грудні 1729 року вони сталися в Кагарлику, Смілі, Кузьминім, Вінниці. На початку 1730 року широка хвиля гайдамацьких виступів охопила Київське і Брацлавське воєводства.

Протягом 1715 – початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) козаків, селян і міщан. Саме тому в «гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею орендарів й посесорів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно з твердженням українських істориків В. Смолія та В. Степанкова, слід відрізняти т. зв. гайдамацький рух XVIII ст. від великих й організованих народних повстань, які мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 й 1789 рр.

33. І. Мазепа. Його внутрішня і зовнішня політика

На початку XVIII ст. Україна була поділена між сусідніми державами: Гетьманщина, Слобожанщина й Запорожжя входили до складу Росії; Східна Галичина, Правобережжя і Поділля перебували під владою Польщі; Північна Буковина — під Туреччиною; Закарпатська Україна — під Угорщиною. Однак поступово ситуація змінювалася. Важливу роль у цьому відіграла Північна війна, яка значно вплинула і на долю України, але особливо — на зміцнення могутності Московської держави та зростання її ролі в Європі.

Розуміючи необхідність повернення російських міст на Балтійському побережжі і завоювання частини Балтики, Петро І у серпні 1700 р. оголошує війну Швеції, яка володіла цими містами за умовами Столбовського миру 1617 р. Його союзниками стали Польща, королем якої на той час був курфюрст Саксонії Август II, і Данія. Польща і Данія планували досягти у цій війні (вона дістала назву Північної) проти Швеції перемогу в результаті раптового нападу. Вони розраховували нате, що Швеція, на чолі якої стояв ще зовсім молодий король Карл XII, не підготовлена до війни. Війну почали у кінці 1700 р. одночасно Данія і Саксонія. Однак шведський король несподівано для союзників захопив столицю Данії Копенгаген і схилив її до сепаратного миру та виходу з коаліції.

Після цього він з восьмитисячною армією під Нарвою розбив московське військо, яке налічувало 40 тис. чоловік. Розгром був повний: майже вся армія, артилерія, військовий скарб потрапили у полон до шведів. Карл XII самовпевнено вирішив, що й другий його противник остаточно розбитий, і повернув свої сили проти третього і четвертого членів антишведської коаліції —- Польщі та Саксонії, якими управляв Август Саксонський. Однак він помилково оцінив позицію Петра І, якому розгром під Нарвою додав енергії і непохитної рішучості продовжувати війну. Порушуючи Переяславську угоду 1654 р. про те, що українські війська не використовуються у війні, яка не зачіпала інтересів України, російський цар залучив до участі її військові частини. Козацький корпус кількістю до 12 тис. чоловік був посланий ним під Нарву. І хоча він запізнився і в битві участі не брав, однак похід відбувався в надзвичайно несприятливих умовах північної зими, а тому більшість козаків загинули або повернулися покаліченими й хворими. Та цар незабаром викликав новий корпус українського війська кількістю до 7 тис. чоловік.

Карл XII розгромив саксонські війська в Лівонії і вступив до Литви, що призвело до війни з Польщею. Вона вимагала від Петра І компенсації за рахунок відторгнення від Гетьманської держави кількох міст на Правобережжі, недалеко від Києва. Ця звістка дуже стурбувала Мазепу, і він протестує проти всіляких поступок полякам коштом України.

Однак незабаром гетьман одержав наказ вирушити з військом на допомогу польським союзникам у Білорусію. Поряд з цим значні військові сили під командуванням полковника Апостола на півночі Прибалтики разом з руським військом розбили кілька шведських частин. Там українці захопили велику військову здобич, але руські офіцери відібрали її. Українські козаки не раз були ображені і пограбовані, хоча клали своє життя за чужі інтереси. Водночас війна зруйнувала економічні зв´язки українських старшин, купців з балтійськими портами, підривала економічне життя. В Росію з України вивозилася велика кількість хліба та інших продуктів. Поряд з цим сільське населення примусово виганяли на довгий час на фортифікаційні роботи, що важко відбивалося на стані селянського господарства. Все це робило цю війну непопулярною, викликало серед населення невдоволення.

Скарги сипалися з усіх прошарків українського суспільства. Селяни і міщани найчастіше протестували проти поведінки руського війська.

34. Обмеження й ліквідація української автономії XVIII ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина, та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво.

У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що, крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.), У Цей час з´явилися нові: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і в 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з´їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Ватурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум´янцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам´яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

35. Імперська політика російського самодержавства в Україні кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів метою яких було знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи призвело до протидії пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі с. Шдвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними, в Україні від 1797 до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Для більшості з них характерними були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противникам панівного режиму. Однак цей документ не зупинив розгортання селянського руху. У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав´язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов´язані з польським повстанням 1830—1831 pp. (Київщина) та голодом 1832—1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникла нова форма селянського руху, яка мала назву Київська козаччина. Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Київська козаччина стала наймасовішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

Ліквідувавши Київську козаччину, царський уряд невдовзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впливом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух — Похід у Таврію за волею. Вступаючи в сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відображає зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був імовірніше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

36. Відродження національної самосвідомості українського народу в кінці XVIII — першій половині XIX ст.

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила — залежне від феодала чи держави селянство.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з панівним режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів, а за 1849—1854 pp. — 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність тощо він був більшою мірою свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою панівному режимові.

37. Декабристський рух в Україні. Південне товариство

Посилення реакції після війни 1812-1814 рр. сприяло зростанні в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські опозиціонери-декабристи. Вони не тільки висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царату. Як наслідок, в Україні виникають перші гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства.

Одним із них було «Малоросійське товариство», засноване 1819 р. повітовим керівником дворянства В. Лукашевичем. Мета товариства — здобути незалежність України. Оформлення політичної опозиції царизму пов’язано з появою декабристських організацій V Росії. Так, у 1816 р. в Петербурзі було створено «Союз порятунку», у 1818 р. — «Союз благоденства» в Москві. Вони ставили завдання запровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом воєнного перевороту.

Членами організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М.Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські військові частини,перебували на службі опозиційно настроєні офіцери, члени таємних товариств. У 1818 р. після- прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів «Союзу благоденства».

У 1821 р. декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки — Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім тульчинської управи було засновано ще дві: Кам’янську — на чолі з В. Давидовиим та й Волконским — і Васильківську, очолювану підполковником С.Муравйовим-Апостолом.

Час від часу відбувалися конспіративні наради обох товариств. Для цього використовували Контрактовий ярмарок. Хоча на нарадах обговорювали питання спільних дій. Між цими організаціями були значні розходження: Південне товариство було радикальнішим, ніж Північне, яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму і встановленням конституційної монархії.

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська правда», в якому докладно визначив програму дій після повалення царату. У програмі було передбачено:

• ліквідацію кріпосництва,
• встановлення республіканського ладу,
• безплатне наділення селян землею з державного фонду.

«Руська правда» проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віросповідання, передбачала ліквідацію військових поселень, скорочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мали здійснювати Народне віче, виконавчу — Державна дума, нагляд за виконанням законів — Верховний собор. Не зважаючи на радикальну спрямованість, конституція Південного товариства не передбачала відокремлення України від Росії й створення суверенної Української держави.

Конституція Північного товариства, розроблена М. Муравйовим, була поміркованішою. У ній мова йшла про створення конституційної монархії. Росія повинна була перетворитися на федерацію 15 держав з власними парламентами. Зокрема, мали бути створені Чорноморська держава з центром у Києві та Українська держава з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалатному Народному віче, що складалося з Верховної думи і Палати народних представників.

У 1823 р. у Новограді-Волинському засновують третю таємну організацію — Товариство об’єднаних слов’ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південного товариства, де переважали члени родовитої української еліти. У програмних документах товариства висувалася ідея добровільного єднання слов’янських народів (у т.ч. й українського) у формі федеративної республіки.

Головна причина невдачі виступу декабристів в Україні полягала в тому, що його мета була незрозумілою для народу, вузькою залишалася соціальна база повстання.

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості визвольній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

38. Тарас Шевченко та його роль в українській історії

Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.

У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим…», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.

39. Український суспільно-політичний рух у першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське товариство (братство)

Кирило-Мефодіївського товариство — це об´єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій і процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи європейські таємні організації; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства буди В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов´янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною для цього об´єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов´янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов´янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов´янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього Деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об´єднувача усіх слов´янських народів.

 

40. Реформи 40-50-х pp. XIX ст. в Австрійській імперії. їх соціально-економічні наслідки для українських земель

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70—80-ті роки XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплексним: водночас відбувалися зміни майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа запровадила обов´язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та освіти.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Значні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), що разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківщині (1809), Комарнівщині (1819—1822) та інших районах Східної Галичини.

41. Український суспільно-політичний рух другої половини XIX ст. Українофільство. Громади

Здійснення царизмом низки реформ ліберального характеру сприяло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долю адміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів, обраних на з´їздах великих землевласників, міського населення і селян. В результаті, відповідно до укладених виборчих законів, влада забезпечувалася дворянам і багатим купцям та підприємцям. Земські управи постійно займалися справами місцевої промисловості і торгівлі, дорогами, освітою, охороною здоров´я та ін. Діяльність земств контролювали губернатори і міністр внутрішніх справ, які могли заборонити будь-яку їх акцію чи постанову, що обмежувало можливості цих органів.

У 70-80-х роках частина української молоді захоплювалася соціалістичними ідеями, що проникали із Заходу, втягувалась у революційні російські народницькі організації, які ігнорували національні інтереси колоніальних народів царської Росії. Це ослаблювало громадівські сили, шкодило їхній і без того незначній роботі, і все ж нові сили інтелігенції на початку 70-х років, скориставшись ослабленням репресій, спромоглися відродити в Києві широкий громадівський рух, який підтримувала певна частина земців.

Відродилася «Громада» і в Києві, найбільша і найвпливовіша в Україні. Однак вона фактично поділялася на дві частини: старе громадівство, яке зосереджувалося лише на культурницькій діяльності, і молоде, що прагнуло поєднати культурницьку роботу з активною політичною боротьбою. Поряд з київською сформувалися громади у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також у Петербурзі. Найміцнішою була київська громада, яка згуртувала в своїх рядах інтелектуальну еліту України того часу: В.Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Ф. Вовка, М. Ковалевського, М. Лисенка, К. Михальчука, І. Нечуя-Левицького, О. Русова, С Подолинського, М. Старицького та ін.

В діяльності київської «Громади» переважало культурництво. Але група її діячів на чолі з М.Драгомановим намагалася розгорнути і політичну роботу, впливала на громадське життя, підтримуючи українських діячів в земствах та сприяючи їхній діяльності. Найбільшого значення «Громада» надавала розвиткові науки та літератури. За її ініціативою у 1873 р. була створена Південно-Західна філія Російського географічного товариства, до якої вступили визначні українські науковці. Товариство вело енергійну роботу по дослідженню української етнографії, мовознавства і літературознавства, історії, економічного життя та видало велику кількість наукових праць. Коли про результати своєї роботи товариство проінформувало всесвітній археологічний з´їзд, який відбувся у Києві у 1874 p., європейські вчені були приємно вражені їх солідністю і розмахом.

У Києві знову розгорнулась широка видавнича діяльність: друкувалася значна кількість наукових праць, поетичних і прозових літературних творів, багато популярних брошур для народу. «Громада» придбала газету «Киевский телеграф», яка стала органом української інтелігенції. Політична програма «Громади» вимагала федеративного устрою Росії з широкою автономією для України. М. Драгоманов, С. Подолинський та ін., схилялися до соціалізму. Ще радикальнішими були погляди одеської громади. Обидві вони співробітничали з російськими революційними організаціями народницького характеру, але при цьому зберігали незалежність. Народництво в Україні в ці роки ширилось, охоплюючи все більше молоді.

Російський революційний рух, теорія народництва базувалися на ідеї прискореного переходу до соціалізму через сільську общину, оминаючи буржуазне суспільство, яке на той час у Європі жорстоко експлуатувало трудящі маси. Народництво складалося з кількох течій, пов´язаних переважно з діяльністю і вченням П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова. Іноді їхню теорії називають селянським соціалізмом. Найближчою метою руху було знищення революційним шляхом самодержавства, поміщицького землеволодіння, забезпечити Народу «землю і волю». З цією метою вони намагалися піднята селян на революцію, пропагуючи її в селянських масах.

У складі народницьких організацій, що охоплювали майже всю європейську частину Російської імперії, було багато української молоді, схильної до політичного радикалізму. їм імпонувала благородна мета руху, героїзм, самовідданість, схильність народників до жертовності, їхня слава. В Україні у 70-80-х роках діяло багато народницьких груп, найбільші з яких зосереджувались в університетських центрах Одеси, Києва та Харкова.

42. Реформи другої половини XIX ст. в Російській імперії й ринкова модернізація економіки України

Попри всі недоліки реформа 1861 р. була значною історичною подією і внесла радикальні зміни в розвиток економіки країни. Відкривався широкий шлях до розвитку капіталізму в усій Російській імперії. З кінця 70-х років в Україні починається швидкий розвиток гірничодобувної, металургійної промисловості. її центрами стали Донбас, Східна та Південна Україна. Царизм створив сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. Англійські, бельгійські, німецькі, французькі капіталісти завозили нову техніку,впроваджували ефективні технології, а царський уряд, особливо його військове відомство, робили великі замовлення, забезпечуючи ринок збуту. У 1867 р. Україна виробляла 0,3% чавуну всієї імперії, а в 1897 — 40,7%, витіснивши з першого місця Урал. В цей час Донбас забезпечував 70% всеросійського видобутку вугілля. Такими ж високими темпами розвивалася вугледобувна та металургійна промисловості і на початку XX ст. Металургійна промисловість обслуговувала не лише потреби України в металі, а й значною мірою забезпечувала всеросійський ринок, давала багато продукції на експорт. Швидко зростає важке машинобудування, створюються заводи по виробництву паровозів у Луганську і Харкові, суднобудівні верфі у Миколаєві, великі підприємства з виробництва залізничних рейок та ін. Головними центрами важкої промисловості стали Донбас, Харків, Катеринослав, Київ, Одеса та деякі інші. За два десятиліття XIX ст. Східна Україна перетворилася в один із найбільших регіонів важкої промисловості Російської імперії. У 1900-1917 pp. процес індустріалізації продовжувався: удосконалювалися існуючі заводи і будувались нові.

Швидко зростала легка промисловість, перш за все ті галузі, які здійснювали переробку сільськогосподарської сировини: виробництво цукру, олії, спирту, тютюну та ін. Якщо в середині XIX ст. цукрова промисловість мала кілька десятків підприємств, то на кінець вона нараховувала більше двохсот крупних заводів і забезпечувала цукром всю Російську імперію. Спиртова промисловість посідала перше місце. На промисловий розвиток позитивний вплив мало залізничне будівництво. Залізнична мережа зв´язувала міста з центром Росії, з портами Чорного моря. Модернізація нав´язувалася «зверху»: режисером цього процесу виступали правлячі кола царської Росії.

Бурхливий розвиток економіки та товарно-ринкових відносин внесли значні зміни в соціальну і національну структуру населення України. Швидко зростала кількість людей найманої праці — робітників. У 1887 р. їх нараховувалося вже 1,5 млн чоловік, з яких чотири п´ятих були місцевими уродженцями, решта — прибулі, переважно з російських губерній. Зростає прошарок української буржуазії. За матеріалами перепису 1887 p., підприємців, що назвали рідною українську мову, налічувалося понад 100 тис. чоловік (без сімей). У їхньому середовищі з´являються дуже багаті роди Яхненків, Симиренків, Харитоненків, Терещенків, Рутченків, Чикаленків.

43. Братство тарасівців (90-і pp. XIX ст.)

Наприкінці XIX ст. в українському русі у середовищі молодих інтелігентів виникає націоналістична течія. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміло, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

Першим прилюдним виступом «Братства» стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі «Правда» під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна охарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували:

— українці є окрема нація;

— як кожна нація, українці потребують національної волі для «праці і поступу»;

— повна автономія України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

— єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності української держави);

— негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнали його користь для національного руху;

— радикалізм і екстремізм щодо «відступників»;

— необхідність українських шкіл;

— вживання української мови та ін.

Ідеї «Братства» знайшли своїх прихильників, але широкого поширення не знайшли в силу свого різко негативного ставлення до інших течій українського руху та й в силу особистих якостей лідера «Тарасівців» М. І. Міхновського.

Братство «тарасівців» було створено за принципами таємної організації і розбивалось на «п’ятірки», які на середину 90-х років діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.

44. Виникнення політичних партій в Україні (кінець XIX — початок XX ст.)

У 1899 р. в Харкові гурток молодих інтелігентів засновує Революційну українську партію (РУП). Керівниками її були Д.Антонович (син В. Антоновича), М. Порш та ін. РУП організувала видавництво революційної літератури в Чернівцях і Львові, завозила звідти і розповсюджувала по селах велику кількість пропагандистської літератури.

Наприкінці XIX ст. створюється Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), до якої входили і українці. В 90-х роках виникли соціалістичні партії Польщі, Литви, єврейський соціалістичний союз «Бунд» та ін., які частково діяли і в Україні. Українська революційна партія поступово перетворюється в соціал-демократичну. Незабаром від неї відокремилася так звана «Спілка», що приєдналася до РСДРП. Українські соціалісти ставили програмні завдання: боротися за соціальні інтереси трудящих і національні свободи українського народу. Російська преса писала, що «українці в одній кишені носять том Карла Маркса, а в другій — Тараса Шевченка».

 

45. Революційна українська партія (РУП) та її роль в боротьбі народу за своє визволення

Продовжується процес формування нових партій, які відображали інтереси різних соціальних груп. Частина РУП під керівництвом М. Міхновського у 1902 р. створює Українську народну партію. В своїх заявах та статтях члени її відстоювали гасло «Україна для українців», право українського народу бути господарем на своїй землі, мати свою незалежну державу.

Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає політичного характеру і стає вагомим чинником суспільно-політичного життя. Переважна частина українських партій в своїх програмах виступала за автономію України в складі федеративної Росії, але всі вони, діючи в підпіллі, боролися за демократію і республіку. Серед українських партій монархічних об´єднань не було. Російські соціал-демократичні партії поряд з ідеями боротьби за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) І РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів-революціонерів вели в Україні, особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві, велику пропагандистську роботу, організовували робітничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних свобод. І це сприяло зростанню масштабу і рівня всього суспільно-політичного життя в Україні.

46. Україна в революції 1905 — 1907 pp.

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.

Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення.

Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву «До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.

Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні—березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників.

Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 p., коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі виступи селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня—березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.

47. Українські політичні сили в роки Першої світової війни

Перша світова війна, яка розпочалася в серпні 1914 p., була жорстоким винищенням народів в інтересах правлячих імперіалістичних кіл багатьох держав світу. Для України вона несла нові випробування. Україна залишалася розділеною між Росією і Австрією, які тепер воювали між собою. В армії цих країн мобілізовувалися мільйони українських громадян, які мусили убивати одне одного і гинути за чужі їм інтереси. Війна викликала в середовищі української інтелігенції Східної України неоднозначну реакцію. Частина інтелігенції закликала захищатися від німців. Деякі організації УСДРП, зокрема катеринославська, випускали відозви з гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!», вели антивоєнну пропаганду. Українські емігранти утворили у Львові «Союз визволення України», до якого входили В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, В. Залізняк та ін. Союз проголосив своєю метою утворення самостійної української держави. Він вступив у контакт з Німеччиною та іншими країнами цього угруповання, щоб при їхній допомозі досягти незалежності. Така тактика була помилковою і використовувалася російськими великодержавними шовіністами для дискредитації самої ідеї незалежності України.

48. М.Грушевський — видатний вчений, політичний і державний діяч

М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку. Величезна наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок видатного вченого полягає в тому, що ці наукові надбання були не тільки результатом його п’ятдесятирічної наполегливої праці в галузі української науки, а й результатом діяльності політика-практика, який справив величезний вплив на суспільно-політичне життя України.

Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутрішню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностайність української політики, Грушевський уважав основою політичної платформи українського народу вимогу широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне забезпечення прав національних меншостей; 2) забезпечення українському народові державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та федеративне забезпечення державного права України можуть стати запорукою вільного політичного й національного розвитку українського народу; 3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи людини і громадянина щодо порозуміння різних національних і класових груп; 4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах;

5) залишення на місцях усіх старих корисних працівників-професіоналів, прихильників свободи і демократії, які готові керуватися потребами нового життя українського народу; 6) паралельно з об’єднанням і формуванням нових українських національних організацій розвиток процесу творення територіальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами й установами в усіх необхідних випадках: для організації виборів, політичних виступів, для врегулювання національних чи класових суперечностей. Вони могли б стати своєрідною плюралістичною противагою органам міської і земської самоуправи як координатори діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть пропорційними об’єднаннями різних класових та національних елементів; 7) організація нових повітів і губерній на основі природних зв’язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному творенню реального політичного поділу України. Така організація на місцях стане підґрунтям для організації крайової.

49. Воєнні дії на території України в роки Першої світової війни

Царизм, скориставшись війною, почав забороняти українські видання, книги, культурні організації, арештовував і відправляв у заслання українських діячів. Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська М. Грушевський. У ході війни практично було призупинено культурне життя Східної України. Київська цензура, спираючись на закони військового часу, не пропускала статті в газетах українською мовою, і навіть російською, якщо йшлося про життя України. Авторів багатьох видань, у тому числі наукових, далеких від політики, було заарештовано, віддано під суд, хоча офіційно заборони української преси та літератури не було. А на початку 1917 р. київська адміністрація віддала друкарням наказ нічого не приймати до друку українською мовою. Царизм посилював наступ на Україну, намагаючись знищити саме поняття «Україна».

У Західній Україні більшість громадянства підтримувала Австро-Угорщину у війні проти царської Росії. З серпня 1914 р. у Львові українськими партіями був створений об´єднаний представницький орган «Загальна Українська Рада» на чолі з К. Левицьким. Рада закликала боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Незабаром вона висунула ідею створення всеукраїнського військового легіону. Одразу виявили бажання вступити до нього 28 тис. національно свідомих юнаків. Однак під впливом поляків, яких лякала можливість формування українських військ, австрійський уряд дозволив створити лише підрозділ чисельністю 2,5 тис. чоловік. Це з´єднання, яке пізніше отримало назву Полк українських січових стрільців, брало участь у боях в районі Стрия, обороняло від Тужоцький перевал у Карпатах. Однак бійці використовувалися урядом Австро-Угорщини, як і наддніпрянські українці царською Росією, у братовбивчій війні в інтересах своїх колоніальних імперій, а не українського національного руху.

Це було, по суті, продовженням політики царизму щодо українського руху в Російській імперії. Поряд з цим роздратована невдачами австрійська воєнщина, в свою чергу, значною мірою під впливом поляків, почала репресії проти українців, звинувачуючи їх у таємних симпатіях до росіян і «зраді». Відступаючі австрійські і угорські війська розпочали терор проти українців: були розстріляні сотні невинних людей, тисячі кинуто в концтабори. Найсумнішою славою серед них користувався «Телергоф», де в жахливих умовах перебувало 30 тис. чоловік і де тисячі їх щорічно гинули від хвороб і голоду.

Військові дії в Західній Україні проходили з перемінним успіхом. Війна кілька разів прокотилася жорстоким валом по всій її території. Внаслідок затяжних і тяжких боїв там було зруйновано сотні сіл, десятки містечок, знищено 650 шкіл, близько півмільйона житлових і господарських будинків, загинули десятки тисяч мирних жителів. Масово гинули від голоду та епідемій жінки, діти, люди похилого віку. Десятки тисяч людей, рятуючись від репресій, стали біженцями — без даху над головою, без допомоги, кинуті властями і в Росії, і в Австрії напризволяще. Перша світова війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз´єднаного українського народу, різко погіршила його і без того гірку долю.

50. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП): виникнення, розвиток і діяльність. В.Винниченко. С.Петлюра

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники — Д. Антонович, B.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП C.Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому у 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) — Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП — М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко — обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію соціалістів-революціонерів (есерів), конституційних демократів (кадетів), «Союз 17 жовтня» («Октябристів»). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський «Бунд» («Союз»).

51. Товариство українських поступовців (ТУП), його місце в українському національно-визвольному русі

Товариство Українських Поступовців (ТУП) — таємна понадпартійна політична і громадська організація українців в Російській Імперії, постала 1908 з ініціативи членів колишньої Української Демократично-Радикальної Партії для координації українського національного руху і його оборони від посиленого наступу російського уряду і російського націоналізму в добу реакції після розпуску 2 Державної Думи (червень 1907).

До ТУП належали, крім демократ-радикалів, частина соціалістів-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з’їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Сергій Єфремов, Петро Стебницький, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Никифор Григоріїв, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Прокопович, Андрій В’язлов, Федір Штейнґель, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.

Політичною платформою ТУП була вимога автономії України та визнання принципів конституційного парламентаризму. ТУП до 1917 керувало власне всім українським рухом на Наддніпрянщині; серед інших координувало працю «Просвіт», різних культурно-освітніх клубів, тісно співпрацювало з Українським Науковим Товариством у Києві; йому належала Українська книгарня в Києві (колишнє видавництво «Киевская Старина»). Неофіційними органами ТУП були в Києві щоденник «Рада» й журнал «Украинская Жизнь» у Москві.

ТУП (зокрема його громади в Петербурзі) підтримувало добрі взаємини з опозицією в III і IV Думах, особливо з лідерами Конституційно-Демократичної Партії (П. Мілюковим, Н. Некрасовим) та групою автономістів-федералістів (В. Обнінським), які визнавали за українцями право на національно-культурний розвиток, а також з російськими вченими О. Шахматовим, Ф. Коршем та С. Мельґуновим.

52. Відновлення української державності (1917 p.). Внутрішня і зовнішня політика УHP.

Більшість істориків сходиться на тому, що в питанні про ставлення до війни УЦР займала до листопада 1917 р. справедливі позиції, виступаючи за продовження війни до переможного кінця. Частина вчених виправдовує ці погляди, підкреслюючи, що вихід Радянської Росії з війни дозволив німцям перекинути великі сили зі Східного фронту на Західний і затягнути війну ще на рік. Але невідомо, скільки б продовжувалася війна, якби не був підписаний Брестський мир. Та й роль України відрізнялася від російської. До того ж, не береться до уваги, що ця несправедлива з обох сторін війна несла щоденно мільйонам людей смерть, каліцтво, жахливі руїни, злидні й голод. Припинення війни, хоча б на одній частині фронтів, рятувала сотні тисяч людей. УЦР не була пов´язана якимось договорами з країнами, які воювали, і не мала прямого відношення до виникнення війни. її вихід із неї ще влітку-восени 1917 р. був би справедливим, гуманним кроком, виправданим і підтриманим народними масами, сприяв би зміцненню української державності.

Брестський мир для УНР був невиправдано важким і принизливим. Адже в тих умовах досить було тимчасового введення в Україну на один-два місяці австрійських військ, і питання відновлення влади УЦР по всій Україні було б розв´язане. Незрозуміло, чому такі великі військові сили запрошувались в Україну (майже 0,5 млн чол.), якщо російська Червона гвардія нараховувала всього ЗО тис. чоловік. УЦР, по суті, добровільно погодилася на окупацію своєї країни, і це тоді, коли Радянська Росія за умовами Брестського миру визнавала самостійність і незалежність України. Викликає подив і те, що українські соціалістичні партії з реакційними монархіями Європи шукали угод і компромісів, а з більшовиками і не думали цього робити.

В той час як у Бресті тривали переговори, на значній частині України утверджувалася радянська влада. Уряд Радянської України — Народний Секретаріат довгий час перебував у Харкові, не маючи чітко визначених функцій. Його майже не визнавала Харківська рада, більшовицький комітет Харкова, і тому він довго не мав навіть власного приміщення. З ЦВК і Народним секретаріатом налагодив стосунки головнокомандувач радянських військ Півдня В.Антонов-Овсієнко. Він же допоміг Народному секретаріату з приміщенням, яке реквізували у газети «Южный край». Більшість членів уряду (Народного секретаріату) — це революціонери, які вміли руйнувати і не вміли конструктивно вести державотворчу діяльність. їм була чужою ідея української державності. За участі членів Народного Секретаріату на території України виникали нові держави, що вело до повного розвалу України: 17 січня 1918 р. була проголошена Одеська радянська республіка, яка охоплювала Херсонську і частково Бессарабську губернії, а ЗО січня в Харкові — Донецько-Криворізьку республіку.

53. Українська Центральна Рада, її роль у визвольних змаганнях народу

З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в´язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.

Для чіткого визначення і популяризації основних політичних завдань в кінці березня — першій половині квітня 1917 р. Грушевський публікує низку статей у яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Серед останніх головним було гасло національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Росії. Голова Центральної Ради пропонував рішуче поставити перед Тимчасовим урядом вимоги українського народу, твердо і водночас тактовно домагатися їх виконання.

Центральна Рада здійснює ряд заходів, спрямованих на піднесення національної свідомості, організованості й активності українських народних мас, на остаточне формування програми своєї діяльності демократичним шляхом, за широкої участі народу. Особлива роль у цьому покладалася на Український національний конгрес, про скликання якого Центральна Рада оголосила в кінці березня.

54. Наслідки та уроки національно-визвольних змагань в Україні в 1917-1920 pp.

Чому у період, коли розпалися імперії Східної та Центральної Європи і майже всі нації, що входили до їх складу, здобули незалежність, 30-мільйонному українському народу не вдалося зробити цього, хоча він заплатив за це більшими жертвами, ніж будь-яка інша східноєвропейська нація. Багато істориків, відповідаючи на це запитання, на перше місце виносять тезу про те, що формування української нації не встигло завершитися, а нерозвинутість і відставання процесу національного будівництва були наслідком гніту царизму. До того ж керівництво процесом формування нації, її організації і виховання спиралося на вузьку соціальну базу: ця місія лягла в основному на плечі інтелігенції, що складала 2-3% населення. Та й далеко не вся вона підтримувала українську справу. Поряд з цим слід підкреслити, що недостатня соціально-політична розвинутість суспільства і, що дуже важливо, значної частини самої інтелігенції унеможливила розв´язання соціальних і національних проблем. Робітництво ж України мало переважно російський або зрусифікований характер і під керівництвом більшовицької партії вело боротьбу головним чином за розв´язання соціальних проблем. Буржуазні і дворянські кола, зрусифіковані ще у XVIIi-XIX ст., орієнтувалися на лідерів білих монархічних сил, емігрували або не втручалися в боротьбу.

Мабуть чи не найважливішою причиною трагічного фіналу українських національно-визвольних змагань у 1920 p., як і в попередні роки, було неспроможність українського керівництва підняти і організувати селянство. Недарма один із визначних лідерів лівого крила РКП(б) Л. Троцький більше боявся селянського ватажка Нестора Махна і його селянської армії, ніж царського генерала Денікіна з його добірними військами. Більшовики зуміли радикальним розв´язанням аграрного питання залучити селян на свій бік.

Який же характер в Україні мали революційні події того часу? Багато істориків вважають, що це була національна революція з елементами соціальної, переважно селянської. Однак перемога в кінцевому результаті ліворадикальної більшовицької партії, утвердження радянської влади свідчать про складні соціальні і національні процеси. Тут поєднувалася національна загальнонародна революція з демократичною селянською і робітничою соціалістичною. Останні дві складові частини цілого революційного процесу пов´язані із всеросійською революцією. В результаті революційних подій в Україні, як і в цілому в колишній Росії, розпався монархічно-напівфеодальний лад, селяни поділили між собою конфісковані землі і після революції залишились не з пустими руками. Розв´язати в повному обсязі питання національної незалежності України історія призначила майбутнім поколінням.

Але є ще один аспект революційних подій 1917-1920 pp. в Україні, який недостатньо досліджений істориками, — їх надзвичайна жорстокість та антигуманний і кривавий характер. Адже відомо, що в революції і на фронтах громадянської війні гинуло майже стільки ж людей, як і в тилу, де політичні суперечності між сусідами, родичами, односельцями розв´язувалися за допомогою зброї. Недарма, маючи досвід кількох революцій XIX ст., європейські народи в XX ст. не дали ліворадикальним групам втягнути себе в криваву бойню громадянських воєн. Можна зрозуміти озлобленість змученої, знедолених робітничо-селянських мас проти їх винуватців — правлячих соціальних груп держав Європи. Однак немає виправдання лідерам більшовицької партії Леніну, Троцькому та іншим, які могли не допустити таких жорстокостей, якби пішли на компроміс з усіма соціалістичними групами і партіями Росії та України.

55. Утворення ЗУНР та її взаємостосунки з УHP. Акт злуки 1919р.

Реставрація УНР під керівництвом Директорії співпала з появою ще однієї незалежної української держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вона стала результатом широкої української національно-визвольної революції в Галичині, на Волині, в Буковині і на Закарпатті. Революційні події були результатом тяжких випробувань народу у Першій світовій війні, поразок військ Австро-Угорської імперії, а також впливу Лютневої і Жовтневої революцій, революційних рухів в Німеччині, Австрії» та утворення Української Народної Республіки.

Поряд з цим у Західній Україні активізувалися і посилювалися сили, які закликали до возз´єднання з Наддніпрянською Україною та згуртування української нації. За цю справу боролися молоді офіцери, робітники, студенти, солдати, особливо військовополонені, які відчули на власному досвіді тягар війни. Ці молоді соціальні і політичні сили, які дотримувалися переважно лівих поглядів, домагалися якнайшвидшого усунення австрійської військової адміністрації, взяття влади в свої руки та недопущення передачі її полякам. Вони знаходились під значним впливом галицьких соціал-демократів та інших радикальних груп. Протестуючи проти угодовства УНРади, керівники УСДП відмовилися увійти до її складу. Молодь, особливо студентська та солдатські маси вимагали не лише рішучого розв´язання національного питання, але й прагнули соціальної справедливості. Ці настрої мали повну підтримку в середовищі соціальних низів, які потерпали від безземелля і малоземелля та експлуатації на підприємствах. Назрівала революційна ситуація, яка невдовзі мала перерости в революційний вибух. Він стався 1 листопада у Львові.

Уряд ЗУНР з перших днів існування розумів необхідність об´єднання всіх українських земель в єдину державу для спільної боротьби проти могутніх сусідів. Тому 22 січня 1919 р. в урочистій обстановці делегація ЗУНР підписала в Києві «Акт злуки», згідно з яким обидві українські держави об´єднувалися. Президент Є.Петрушевич вводився до складу Директорії. ЗУНР оголошувалася автономною областю у складі УНР. Однак пізніше, коли голова Директорії С.Петлюра пішов на союз з Польщею і зрадив інтереси ЗУНР, президент денонсував цю угоду. В умовах ворожої польської політики, її війни проти ЗУНР нова держава змушена була приділити значну увагу утворенню своїх військових сил. В результаті загальної мобілізації вже на початку весни Українська галицька армія (УГА) нараховувала до 100 тис. чоловік.

56. Проголошення й поширення радянської влади в Україні. Ризький мирний договір

Захопивши у лютому 1919 р. Київ, радянські війська продовжували тиснути на ослаблену армію Директорії на Правобережжі. Уряд УНР осів спочатку у Вінниці, згодом у Кам´янець-Подольському, а пізніше — в інших містах. Українська армія відступала до Збруча, а з другого боку сюди ж з важкими боями відступала УГА під тиском польських військ. Незабаром обидві армії об´єдналися і вели уже спільну боротьбу з агресорами.

Радянська влада, вдруге організувавшись в Україні у 1919 p., ділила між селянами ті поміщицькі землі, які ще не були захоплені ними, і виділяла великі площі під радгоспи та комуни. Одночасно вводилася «політика воєнного комунізму», складовими частинами якої були продрозкладка, одержавлення землі та обмеження вільної торгівлі. Це зразу ж викликало антирадянський повстанський рух селянства, яке вже відстояло свої права зі зброєю в руках в боротьбі проти гетьманської політики.

На початку 1920 р. Червона Армія, витісняючи денікінські війська, відновила радянську владу в Україні. Запобігаючи повторенню невдач 1919 p., В.Ленін на VIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) висунув тезу: «Нам потрібен блок з українським селянством». В резолюції «Про Радянську владу на Україні», написаній Леніним і затвердженій конференцією, були визначені принципи національної, земельної та продовольчої політики комуністичної партії в Україні. Рішення її поклали край безоглядній колективізації сільського господарства. Виконуючи ці рішення, Всеукрревком 5 лютого 1920 р. затвердив новий земельний закон, який проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей, обмежував земельну площу радгоспів.

Разом з тим події 1920 р. показали, що реалізувати в повному об’ємі як польські, так і радянські плани неможливо, і сторонам довелося йти на компроміс. Нарешті вони поглянули один на одного як рівні, що і відобразили хід переговорів про світ і Ризький договір. Територіальне питання було вирішено між Москвою і Варшавою класичним шляхом компромісу сили. Радянсько-польська межа була визначена довільно по конфігурації лінії фронту, що випадково склалася. Ніякого іншого обґрунтовування ця нова межа не мала, та і не могла мати. Одержавши 1/2 території Білорусі і 1/4 України, що сприймалися як призначені для полонізації «дикі околиці», Польща стала державою, в якій поляки складали лише 64% населення. Хоча сторони відмовилися від взаємних територіальних домагань, ризька межа стала непереборним бар’єром між Польщею і СРСР.

57. Суспільно-політичні та економічні відносини за Гетьманату (1918 р.)

УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.

Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. її керівник розглядався переважною більшістю політичних партій і народних мас як їх ставленик. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М. Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).

Уряд з перших кроків своєї діяльності почав наносити превентивні удари по революційно-демократичних силах: були заборонені з´їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в´язниць, а управи закривали.

Але найбільшого розмаху і гостроти репресії набули на селі. Після державного перевороту серед поміщиків розгорнувся рух за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків. Для покарання селян поміщики найчастіше закликали німецькі військові команди, в окремих селах створювали свої загони, які жорстоко знущалися над селянами, розстрілювали, вимагаючи повернути майно і заплатити за користування поміщицькою землею. У травні 1918 р. міністр внутрішніх справ, він же голова Ради Міністрів Української держави, Ф. Лизогуб видав циркуляр про негайне повернення власникам усього відібраного у них в 1917-1918 pp. рухомого майна, а в разі невиконання розпорядження наказував використовувати поліцію та війська. Були видані й інші розпорядження, що створили правову основу повернення поміщикам їхньої землі, майна, врожаю 1918 р. та ін.

Гетьманський режим спромігся здійснити низку конструктивних кроків в розвитку української культури, піднесенні міжнародного престижу України. Але, не зумівши розв´язати головні соціально-економічні проблеми в інтересах народу, особливо селянства, ця влада була приречена. Своєю діяльністю вона лише революціонізувала маси і спричинила нові громадянські конфлікти.

58. Директорія та відновлення УНР.

Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту.

Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.

Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від´їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об´єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

 

59. Утворення КП(б)У, програмові й організаційні засади

Українська Комуністична Партія (УКП, популярно — укапісти) — партія, створена на установчому з’їзді 22 — 25. 1. 1920, що стала найпослідовнішим теоретичним й орг. оформленням укр. комунізму. На відміну від ін. його течій, УКП не тільки обґрунтовувала потребу такої партії інтересами революції в Україні, а й доводила своє право на існування посиланнями на органічний зв’язок з попереднім розвитком гром.-політ. руху: від створення РУП 1900, з якої 1905 виділилася УСДРП, участі УСДРП в нац.-визвольній революції 1917 і виділення з неї лівого крила незалежних соц.-демократів, а еволюція цих останніх до комунізму й призвела до утворення УКП. Шлях лівої течії УСДРП до комунізму був аналогічний до такого самого виділення на Зах. ком. партій з евр. соц.-демократії. Теоретичне обґрунтування цього процесу зформулював у кн. «Від демократії до комунізму» А. Річицький.

Посилаючися на своє органічне пов’язання з укр., нацією й її історією, УКП вважала, що керівною силою революції в Україні має право бути саме вона, а не КП(б)У, яка, як неподільна частина рос. ком. партії — РКП(б), була чужа укр. нації та її відродженню й об’єктивно стала знаряддям відновлення «єдиної неділимої» Росії. Виходячи з цієї відмінності, УКП підтримувала створення дем. УНР, але домагалася переростання укр. нац.-дем. революції на соц., а УНР — на самостійну УРСР. УКП виступала проти насадження в Україні сов. системи ззовні й обстоювала творення її тільки внутр. силами укр. революції. На її думку, больш. окупація України силами Червоної армії загрожувала відновленням Рос. Імперії і тим гальмувала розвиток комунізму в Україні, викликаючи повстання проти большевиків мас укр. населення. Виходячи з засади «внутр. сил», УКП започаткувала теорію відмінності комунізму поневоленої нації від комунізму панівної.

На час найбільшого піднесення її діяльності (1920) УКП нараховувала близько 3000 членів. До неї переходили колишні боротьбисти, а на початку її існування й члени КП(б)У, зокрема 1920 до УКП перейшла вся верхівка Кобеляцької повітової організації КП(б)У, тоді ж перейшов до неї й голова «фракції федералістів» у КП(б)У Лапчинський. Але УКП утворилася вже під час остаточного встановлення воєнно-політичної диктатури РКП(б) в Україні, яка терором гальмувала її зростання. Під цим тиском і за підтримкою ЦК КП(б)У в УКП 1923 утворилася «ліва фракція», яка висунула тезу влиття в КП(б)У, мотивуючи цей крок можливістю українізації останньої.

Не бачивши перспектив на дальше існування, ЦК УКП 27 серпня 1924 р. подав до Комінтерну меморандум, в якому висунув умову: якщо Комінтерн визнає незалежність УРСР і право комуністів України мати свою партію в Комінтерні, — УКП самоліквідується. Комінтерн, керований рос. ком. партією, декларацісю від 24 грудня 1924 р. запевнив УКП, що УРСР суверенна держава, з уваги на що УКП мусить самоліквідуватися, а її члени мають перейти до КП(б)У. Розуміючи фальшивість цих запевнень, але й не маючи іншого виходу під терором ҐПУ (багатьох її членів, у тому числі й її лідера А. Річицького, не раз заарештовувано), УКП підпорядкувалася рішенню Комінтерну. На IV з’їзді, скликаному 1 березня 1925 року, партія формально закінчила своє окреме організаційне існування. Значна частина її членів увійшла до КП(б)У.

60. Політика «воєнного комунізму» та його наслідки

Суть політичного курсу більшовиків полягала в прискореній насильницькій ломці існуючої в Україні економічної системи, що грунтувалася на товарно-грошових відносинах, і заміні її прямим товарообміном, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Така політика дістала назву «воєнного комунізму» й була доказом віри в можливість негайної заміни капіталізму соціалізмом.

Серед найважливіших заходів воєнно-комуністичної політики були:

— відміна товарно-грошових відносин, натуралізація в оплаті праці (карткова система розподілу продуктів, зрівняльний розподіл);

— проведення повної націоналізації всіх підприємств, державний контроль над виробництвом;

— мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація);

— заборона приватної торгівлі;

— введення продрозкладки (фактично реквізиція врожаю селян продзагонами з Росії; до початку липня 1919 р. діяло 46 продзагонів з чисельністю 1500 бійців; у 1919 р. на українське село наклали продрозкладку в 140 млн пудів, до наступу денікінських військ вдалося зібрати не більше 7чмлн пудів);

— початок колективізації селянських господарств (на літо 1919р. було створено близько 500 колективних господарств).

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету:

— КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були філіями відповідних російських організацій і керувалися з Москви;

— РНК України, УРНГ діяли під безпосереднім керівництвом РНК та ВРНГ РСФРР;

— у травні — червні 1919 р. створено військово-політичний союз радянських республік; об’єднанню під керівництвом вищих державних органів Російської Федерації підлягали: військова організація і військове командування народного господарства, залізниці, фінанси; 4 червня ліквідовано Український фронт, а з підрозділів, Що входили до його складу, утворили три армії.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки, викликала невдоволення у середовищі селянства, інтелігенції та робітників.

61. Утворення СРСР та його наслідки для українського народу

Після завершення громадянської війни радянські республіки мали статус незалежних держав. Такою була і Українська Соціалістична Радянська Республіка — УСРР (вона тоді мала таку назву). Однак це була імітація державності, оскільки на території радянських республік поширювалися закони Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР) і саме з Москви здійснювалось управління країною.

Механізм влади був простий: Російська комуністична партія (більшовиків) прибрала до рук всю повноту влади і визначала державну внутрішню і зовнішню політику. Республіканські ж партійні організації були складовою РКП(б) і виконували волю більшовицького Центрального комітету.

У роки громадської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової, економічної і дипломатичної діяльності. Центральні відомства, розташовані в РСФРР, не враховували в достатній мірі інтереси республік, розглядаючи їх як адміністративно-територіальні одиниці. Наростання відцентрованих сил свідчило про необхідність вироблення гнучкіших форм союзних відносин.

Між Україною і Росією велися переговори щодо упорядкування взаємовідносин. Це ж питання хвилювало й інші народи колишньої Російської імперії, на території якої існували тепер радянські республіки.

У складі СРСР права радянських республік ще більше звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції: зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв’язку, транспорт. Республіканський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при цьому перед центральними органами), в деяких питаннях сільського господарства, в галузі освіти, охорони здоров’я тощо. Однак позитивним було те, що визнавалась територіальна цілісність України, її власні, хоч і обмежені у своїх правах, органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що відображало її національну самобутність.

62. Українізація 20-х pp. XX ст.: мета, хід, наслідки

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повен голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно-художні об’єднання виникали і розпадалися, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були «Плуг» — спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), «Гарт» — спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ — Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялись групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувались твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури викликала діяльність Миколи Хвильового. Він був росіянином, членом більшовицької партії, проте щиро прагнув розвитку української культури. Виступаючи в дискусіях 20-х років, М. Хвильовий наголошував на тому, що без Європи українське відродження неможливе. Його статті викликали захоплення в українських письменників.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр «Березіль» у 1922—1933 pp. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру «Березіль» виступали видатні майстри — А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мар’яненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920-ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми «Звенигора» і «Арсенал»). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Популярними були хорова капела «Думка», Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

Правдиве відображення дійсності проголосила своїм завданням Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації — С. Іжакевич, К. Трохименко, ф. Кричевський та інші — за допомогою нових виразних засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. Плідно продовжував працювати М. Бойчук та послідовники його оригінальної школи («бойчукісти»). З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (А. Петрицький, В. Касіян).

Отже, у 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

63. УРСР в умовах НЕПу. Розвиток ринкових відносин

Ленін розумів, що подальше проведення політики воєнного комунізму призведе до селянської війни. Тому на X з´їзді РКП (б) (березень 1921 р.) він довів необхідність скасування цієї політики та заміни продрозкладки податком, який мав «тверді» розміри, відомі селянам наперед. Все те, що селянин виробляв понад цей податок, він міг продавати на ринку. Нова економічна політика (неп) передбачала вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на державних підприємствах, припинялося заснування нових комун, колгоспів і радгоспів. Але «командні висоти» — велика промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля — залишалися у власності держави. Ленін сподівався, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалістичних елементів над капіталістичними.

Запровадження непу збіглося в часі з сильною посухою на півдні України, а також в деяких регіонах РСФРР, особливо в Поволжі. Несприятливі погодні умови, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни, попередні реквізиції в ході проведення продрозкладки призвели в 1921-1923 pp. до голоду Уряд РСФРР вдався до мобілізації внутрішніх засобів і звернувся до міжнародної громадськості з проханням про допомогу. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні довгий час замовчувався, а ешелони з продовольством з Київщини і Полтавщини надсилалися лише в Поволжя, замість того, щоб відправити хоч частину їх у голодуючі південні губернії України. Лише навесні 1922 p., коли там вимирали вже цілими селами, почала надаватися продовольча допомога і голодуючому населенню півдня України. Багато тисяч людей в Російській Федерації і в Україні було врятовано завдяки допомозі міжнародної громадськості, особливо Американської адміністрації допомоги (АРА).

Попри все, неп мав успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. Зростало виробництво сільськогосподарської продукції, відроджувалася промисловість, на заводи поверталися робітники. Зміцнювалася фінансова система і спадав повстанський рух. Селяни позитивно сприйняли неп і почали відвертатися від повстанців. Припинилися масові розстріли і була проголошена амністія решткам повстанців. Емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну. Однак політичні репресії, хоч і в значно менших обсягах, залишалися.

Особливо швидко зростало сільськогосподарське виробництво, яке базувалося на дрібному індивідуальному товарному селянському господарстві, що мало тепер в користуванні великі наділи землі, отримані в 1917 р. У 1925-1926 pp. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Швидко зростало тваринництво. Підвищувався життєвий рівень селян, більшість з яких ніколи так гарно не жили, як у ці роки. Тоді ж був в основному відновлений довоєнний обсяг промислового виробництва.

64. Організація українських націоналістів (ОУН): виникнення, програмні засади та діяльність

Організація українських націоналістів, створена 1929 р. у Відні, оформила націоналістичний напрямок в українському русі. Засновниками ОУН стали Українська Військова Організація (УВО), що об’єднувала колишніх офіцерів української армії і вела збройну боротьбу проти польської окупації Східної Галичини, студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подєбради, ЧСР) та інші націоналістичні групи. На чолі ОУН став керівник УВО, командир УСС у роки визвольних змагань, полковник Є.Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д.Донцовим. Донцов, як і його наступники Д.Андрієвський, М.Сціборський, відкидав демократичні ідеали, стверджуючи, що демократична м’якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1917-1921 pp. Він проголошував найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник — вождь. Єдність вождя і народу мали забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдина партія — ОУН — мала забезпечити ідеологічний провід держави. Ідеологи інтегрованого націоналізму мало приділяли уваги майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу і визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що незалежність української держави можна здобути шляхом національної революції — всенародного повстання проти окупантів під керівництвом ОУН. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) і одночасно готувати населення до повстання.

Цій законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося стати на чолі визвольного руху українців протягом 30-50-х років. Чому саме ця радикальна організація, а не інші партії чи групи, що існували на той час, очолила український рух? Це пояснюється:

1. Жорстокою антиукраїнською політикою як в Польщі, так і в СРСР.
2. Зневірою в демократичні ідеали.
3. Загальноєвропейською тоталітарною тенденцією в національно-визвольних рухах.

Серйозним ударом по ОУН стало вбивство чекістом Судоплатовим у травні 1938 р. лідера організації Є.Коновальця. Напередодні вирішальних в історії Європи та світу подій організація залишилась без керівника. Усередині ОУН намітився розкол між її закордонним проводом, на чолі якого був А.Мельник, і структурою ОУН на західноукраїнських землях, яку очолював з 1933 р. С.Бандера. Перше серйозне розходження між двома лідерами намітилось під час подій в Карпатській Україні. А.Мельник, будучи більш обізнаним у європейських справах передвоєнної Європи, категорично заборонив перехід членів ОУН з Галичини до Закарпаття. Він знав, що А.Гітлер віддасть цей край Угорщині. Але галицька молодь і провід на чолі з Бандерою, керовані прагненням розбудувати в Закарпатті Українську державу, навколо якої мали б об’єднатися всі інші українські землі, прагнула дій. Для багатьох це закінчилось трагічно: одні загинули під час переходу через польсько-чехословацький кордон, інші — в боях з угорськими військами. Тільки втручання Німеччини, за проханням А.Мельника, врятувало життя багатьом членам ОУН, що потрапили до рук угорців.

65. Становище західноукраїнських земель у складі Польщі (20-30-ті pp. XX ст.).

З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн. українців та 2,2 млн. поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, а й зумовило появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов´язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.

II етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх на аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.

Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектору краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом´якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, напівпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі —53,7%.

III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широкомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20—30-ті роки як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення). Основними місцями їхнього зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922—1929 pp. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Акерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Реніиського портів. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах — більше, ніж на чверть.

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із Закарпаття, було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання: 1) надання повної незалежності карпатським русинам; 2) об´єднання з галицькими і буковинськими українцями; 3) одержання автономії.

Чехізація відбувалася і в Закарпатті. Так, за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно м´якою.

Отже, характерні ознаки польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом´якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорсткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

66. Націонал-комунізм в Україні УКП, «шумськізм», «хвильовізм» «волобуєвщина» як опозиція сталінізму

Про те, що економічні відносини мали значний вплив на формування основних засад національної політики, свідчить сам факт існування, як зауважив М.Скрипник, „економічного обґрунтування шумськизму” – „волобуєвщини”. Однак непорівнянною є кількість досліджень, присвячених головним „національним ухилам” в лавах КП(б)У в 1926-1928 рр. – так званим „хвильовизму”, „шумськизму” з одного боку і „волобуєвщині” з іншого. „Хвильовизм” дослідники пов’язують з певними тенденціями в середовищі української інтелігенції, а „шумськизм” – з відповідними настроями частини українських комуністів. Про „волобуєвщину” майже завжди говориться коротко, дослідження проблеми переважно обмежується аналізом статті самого М.Волобуєва „До проблеми української економіки», що вийшла друком у № 2 та № 3 „Більшовика України” за 1928 р.

Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою І упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні.

Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного служіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керівництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими.

На початку 1928 р. серед українських комуністів з’явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як українізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах російського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Україною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засудити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літературної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них власним життям.

67. Сталінське форсування індустріалізації: мета метоли, наслідки

XIV з´їзд ВКП(б) проголошує курс на індустріалізацію. Неп сприяв швидкому відродженню промисловості України. Основну частину ресурсів, що їх давало непівське сільське господарство, одержував Донбас, який тоді називали «всесоюзною кочегаркою». Видобуток вугілля у 1925-1926 господарському році тут був близьким до довоєнного рівня. Велика увага приділялася також розвитку металургії, електроенергетики, сільськогосподарського машинобудування та інших галузей. Але найвищими темпами розвивалася переробна, легка і харчова промисловості. У 1925-1926 pp. ці галузі значно перевищили довоєнний рівень, і це, до речі, відбувалося при незначних державних капіталовкладеннях.

Після рішення XIV з´їзду ВКП(б) про індустріалізацію країни темпи розвитку великої промисловості прискорюються. Однак постало питання: де взяти для цього кошти? Троцький, а пізніше Зінов´єв і Каменев висувають ідею надіндустріалізації, обстоюючи необхідність її фінансування за рахунок значного підвищення податків на селянство та збільшення цін на промтовари, які купувало село. Сталін і його прибічники виступили проти цього. Але з 1928-1929 pp., коли вони розгромили своїх противників (так звані — троцькістсько-зіновєвську опозицію і «правий» — бухарінський ухил), самі стали на шлях жорстокої експлуатації села, особливо найрозвинутішого українського.

Для потреб індустріалізації вводилася економія коштів, особливо за рахунок скорочення управлінського апарату. Значно зменшена була заробітна плата робітників, а отже, знижувався життєвий рівень. Однак слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело розвитку індустрії не була повністю використана, індустріалізація залежала від ресурсів інших галузей господарства, передусім — сільського господарства.

Уже в середині 20-х років в СРСР вводиться державне планування. Спочатку воно базувалося на поєднанні державного госпрозрахункового управління і ринку і запроваджувалося як напрям розвитку, пізніше — на пріоритеті державного директивного керівництва і обов´язковості плану.

Внаслідок того, що планувалися надзвичайно високі показники, вживалися суворі заходи для покарань та різні форми стимулювання для їх виконання (Сталін називав це «підхльостуванням країни»), використання трудового ентузіазму, були досягнуті значні успіхи, що мали важливі наслідки для України. УРСР в роки першої п´ятирічки одержала понад 20% загальнодержавних капіталовкладень, а з 1,5 тис. нових підприємств — 400 будувалися в Україні. Серед них найбільша в Європі Дніпровська гідроелектростанція, Харківський тракторний завод, гіганти металургії — «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь».

Індустріалізація України викликала зміни в соціальній структурі та розселенні українців. Сформувалися національний український робітничий клас і технічна інтелігенція. Розгорталась урбанізація. У міста переселилися мільйони українців, що було викликано потребою грандіозного будівництва і експлуатації нових підприємств. Новозбудовані заводи України спиралися на місцеву робочу силу.

68. Колективізація. Голодомор 1932-1933 pp.: причини, прояви, наслідки

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив´язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

69. Масові репресії 30-х років в Україні

1929 рік — рік «великого перелому» — став одночасно переможним для Й. Сталіна у боротьбі за владу. Він повністю підпорядкував собі партію, діяльність якої пронизувала все суспільство. Україна стала частиною імперії, де суворий централізм і одноосібна влада становили основу тоталітарного режиму.

Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму, в якій не було місця незгодним. Досягнення, хоч і дорогою ціною, певних успіхів в індустріалізації зміцнювали позиції Сталіна. У переважно аграрній країні встановлювати диктатуру пролетаріату було нелегко. Тому сталінський терор в Україні, одній з найбільших національних республік з переважаючим сільським населенням, набрав великого розмаху.

Першого удару було завдано в Україні по старій інтелігенції, особливо тих, хто співпрацював раніше з українськими урядами і небільшовицькими партіями. Хоча насправді опозиція сталінському режиму внаслідок тотального контролю була незначною, розпочались судові процеси із викриттям неіснуючих таємних організацій. Це потрібно було, щоб довести наявність в СРСР ворогів, які загрожують суспільному й державному ладу.

На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув’язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки,11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою «Спілка визволення України», яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. «Буржуазних націоналістів» виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались. Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

Тяжких переслідувань зазнала церква. Українську автокефальну православну церкву змусили саморозпуститися. Митрополита М. Борецького та сотні священиків заслали до таборів.

Чи не найбільшою в історії українського народу є трагедія голодомору 1932—1933 рр. Загнані в колгоспи, селяни змушені були безплатно працювати, і обсяг хлібозаготівель зменшився. Тоді в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка взялася за вилучення всіх запасів зерна, втому числі посівного. Проводились подвірні обшуки. Незабаром масовий голод винищив близько 3,5 млн. селян.

Хвиля репресій спрямовувалась проти членів партії. Виключення з партії за «ідеологічні помилки» означало розстріл або заслання. Найбільших переслідувань зазнали ті українські комуністи, які активно проводили політику українізації.

Але репресій не уникли і учасники боротьби за радянську владу. Більшість керівників КП(б)У і Ради народних комісарів зазнали репресій. Майже весь Центральний Комітет, обраний на XIII з’їзді Компартії України, у 1937 р. був знищений.

У другій половині 30-х років репресії посилились. їхнім «виправданням» стали теорія загострення класової боротьби в період побудови соціалізму і вбивство С.М.Кірова.

Напрям сталінського терору був перенесений на військових. Стратили Й. Якіра — командуючого Київським військовим округом, фізично винищили весь штаб цього округу. Крім того, загинули або потрапили у концтабори сотні інших військових командирів і спеціалістів, що підірвало боєздатність Червоної Армії.

Напередодні Другої світової війни «велика чистка» охопила весь Радянський Союз. Судові і позасудові органи («трійки») виносили смертні вироки, які одразу ж виконувалися, а рідні репресованих одержували тавро «члена сім’ї ворога народу». Жертвами сталінської сваволі стали всі категорії населення — інтелігенція, робітники, селяни, військові, духовенство, представники партійного і державного апарату. Репресії завдавали непоправної шкоди всім народам СРСР і поставили під питання саме існування української нації.

70. Карпатська Україна в боротьбі з фашистською агресією (1938-1939 рр)

Після розпаду Австро-Угорської імперії Закарпатська Україна опинилась у складі Чехословаччини. За Сен-Жерменськимм договором ЧСР повинна була надати автономію цій території. Але за Конституцією 1920 р. ЧСР стала унітарною державою. Невиконання своїх обіцянок уряд ЧСР пояснював непідготовленістю краю до самоврядування в силу низького рівня освіти, відсутності політичної еліти.

Мюнхенська угода 1938 р. примусила уряд ЧСР реорганізувати країну на федеративних засадах. Перед Закарпаттям відкрилась можливість врешті-решт дістати автономію. 11 жовтня 1938 р. уряд ЧСР доручив сформувати автономну адміністрацію лідеру русинського руху А. Бродію. До адміністрації автономії увійшли і представники народовського (українського) руху. Через деякий час сформувати адміністрацію автономії було доручено лідеру народовського руху

А. Волошину. А. Бродій був звинувачений у співробітництві з угорською розвідкою і в прагненні приєднати край до Угорщини. Нова адміністрація краю опинилась у скрутному становищі. Населення краю в основній своїй масі підтримувало русофільський рух. Від краю за рішенням Першого віденського арбітражу були відторгнуті найбільш економічно розвинуті райони і міста: Ужгород, Мукачево, Берегове та ін., які були передані Угорщині.

У краї діяли диверсійні загони з Угорщини та Польщі, які дестабілізували становище.

Незважаючи на це, автономна адміністрація краю взялась до активної державотворчої діяльності. Не маючи достатньої опори серед населення, вона починає використовувати допомогу ОУН. Діячі ОУН, які зайняли найважливіші посади в адміністрації краю, взялись до створення збройних формувань.

Державотворчі процеси в краї стали розгортатися згідно теорії інтегрованого націоналізму. Так, у краї було заборонено діяльність всіх політичних партій, крім Українського національного об’єднання. Усіх незгодних було ізольовано у концентраційному таборі (це не був табір смерті, які утворювали фашисти). Вибори у січні 1939 р. були фальсифіковані, в результаті було оголошено, що за УНО проголосувало 86% виборців. Спроби створення збройних загонів «Карпатська Січ» викликали конфлікти з чехами. Так, 14 березня 1939 р. частини чехословацької армії завдали поразки загонам «Карпатської Січі», які намагались оволодіти складами зі зброєю, а згодом усунули помірковане керівництво Карпатської України. Цей конфлікт виник напередодні вторгнення на територію краю угорських військ.

15 березня 1939 р. у приміщенні гімназії м. Хуста зібрався Сейм Карпатської України, на якому було проголошено її незалежність. Сейм ухвалив закон, який містив такі положення:

1. Карпатська Україна є незалежна Держава.
2. Назва Держави є: Карпатська Україна.
3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.
4. Державна мова Карпатської України є українська мова.
5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта…»

Президентом обрано А. Волошина. Засідання Сейму відбувалось під акомпанементи наступаючих угорських військ. Вирішальні бої розгорнулися на Красному полі під Хустом. Незважаючи на відчайдушний опір Карпатської Січі 18 березня територія краю була окупована повністю. Уряд Карпатської України емігрував до Румунії. До кінця квітня окремі загони, застосовуючи партизанські методи боротьби, чинили опір угорським окупантам, однак зупинити агресію не змогли. До того ж Карпатська Україна опинилась у міжнародній ізоляції. Сталінське керівництво СРСР ставилося до неї з відкритою неприязню, вбачаючи тут небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення Карпатської України добитися самостійності і цим розпочати справу визволення всієї України. «Комашка, що хоче прилучити до себе слона», — такими словами він охарактеризував героїчну боротьбу карпатоукраїнців.

Карпатська Україна проіснувала лише кілька днів, проте залишила свій слід у боротьбі за національну державність. Історичне значення незалежної держави карпатоукраїнців полягало в тому, що було ще раз продемонстроване непереборне прагнення українського народу до створення власної держави. Крім того, західноукраїнське населення пересвідчилось у неспроможності й небезпечності орієнтації на підтримку чужих держав. Стало незаперечним, що зацікавленість «українським питанням» продиктована бажанням Німеччини використати його у власних загарбницьких цілях. Незважаючи на морок окупації, який знову оповив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.

71. Суспільно-політичні та економічні процеси на західноукраїнських землях в умовах першого етапу Другої світової війни (1939- 1941 pp.)

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР.

Радянсько-німецький договір розв’язав Гітлеру руки в його агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі.

17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні і Західній Білорусії. Розпочалася «визвольна місія» Червоної армії для захисту «єдинокровних братів» — українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа-Молотова. СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу.

22 вересня частини Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупували Варшаву), був підтверджений новим договором — про дружбу і кордон.

У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн. чол.).

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939р. під контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено б областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Менш як через рік було законодавчо оформлено і включення до складу УРСР територій, повернених у Румунії — Північної Буковини та придунайських земель. У червні 1940 p., враховуючи радянсько-німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР в ультимативній формі заявив Румунії про передачу йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної Армії під командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р. за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.

У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн. чол., а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянизації виділяються два етапи:

— до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;

— з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Зустріли підтримку:

— ліквідація польського держапарату;

— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);

— українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо);

— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров’я.

Викликали невдоволення:

— заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України;

— насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об’єднано 15 % господарств);

— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);

— розгром політичних партій і громадських об’єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як »Просвіта»;

— масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною Армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків — депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців.

72. Радянсько-німецький договір про ненапад (серпень 1939 р.) та його наслідки для України

23 серпня 1939 р. до Москви прибув з над звичайними повноваженнями міністр закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентроп. В той же день було підписано, а наступного дня опубліковано радянсько-німецький пакт про ненапад («пакт Ріббентропа-Молотова»). З німецької сторони його підписав Ріббентроп, з радянської — В. Молотов. До договору додавався секретний таємний протокол, за яким розмежовувалися сфери територіальних інтересів обох держав у Східній Європі. В радянській сфері інтересів перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій — Литва. Стосовно ж Польщі зазначалося, що СРСР зацікавлений у її білоруських та українських землях, а також у території Люблінського й частини Варшавського воєводств.

Радянсько-німецький договір про ненапад вразив не лише світову громадськість — здивовані були навіть члени політбюро ЦК ВКП(б): справу вирішили без них, суто келейно, Сталін і його «права рука» — Молотов. Ні на підписання договору, ні на розробку додаткового таємного протоколу названі кремлівські верховоди не мали жодних повноважень від державних чи політичних інстанцій. Про існування протоколу не були поінформовані ні уряд, ні Верховна Рада СРСР, ні ЦК ВКП(б). Протокол було вилучено з процедури ратифікації. В юридичному плані протокол відображав наміри осіб, які його підписали.

73. Бойові дії в Україні на початку Великої Вітчизняної війни (1941 -1942 рр)

Фашизм, виходячи зі своїх бредових доктрин, почав запроваджувати в Україні «новий порядок». Це була спроба повернути з небуття й утвердити в центрі європейської цивілізації плантаторську, рабсько-кріпосницьку систему, що витікала з хибних основ расової переваги німецької нації. На українських землях вона мала пройти випробування і потім розповсюджуватись на весь світ, над яким націонал-соціалізм планував встановити своє панування. Нацисти розраховували, що кинуте напризволяще українське населення, деморалізоване і роз´єднане, не зможе чинити опір поневолювачам. Але прорахувалися. Основна маса українців відмовлялася бути рабами. Тому окупаційний режим відзначався ненавистю до українського населення — українофобією. Мета гітлерівців полягала в тому, щоб терористичними насильницькими методами пограбувати завойовані території, максимально очистивши їх від корінного населення, а для решти була уготована жорстока позаекономічна експлуатація.

Фашисти ліквідували саме поняття «Україна», розчленували її територію. Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі, названу Трансністрією, Гітлер віддав Румунії. Західні області були включені в так зване генерал-губернаторство, куди входила й територія Польщі. Більшу ж частину республіки (переважно подніпровські області) було віднесено до так званого рейхскомісаріату («Україна»), управляти яким Гітлер поставив Еріка Коха, фанатичного расиста, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Східні області перебували під владою військового командування, найчастіше фронтових офіцерів, жорстоких «солдафонів», які всі заходи підпорядковували забезпеченню своїх частин всім необхідним.

Загарбники створили цивільне управління — міські управи на чолі з бургомістрами. В селах призначалися старости. Формувалися поліцейські підрозділи, переважно з людей, які вороже ставились до радянської влади, нерідко — з карних злочинців. По всіх містах діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція, каральні німецькі загони. Здійснювалося відверте винищення українського населення. Територія республіки, як і всіх інших окупованих земель, вкрилася мережею концтаборів, в яких безперервно розстрілювали і катували. Мільйони людей помирали від голоду і хвороб. На українській землі знищено 4 млн чоловік мирного населення, в тому числі майже всіх євреїв і циганів та 1367 тис. радянських військовополонених. Депортовано до Німеччини на каторжні роботи 2,4 млн молоді. З них 200 тис. боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після війни.

Окупанти винищували матеріальні цінності, міста, села, заводи, фабрики, колгоспне майно. Для України типовим «пейзажем» були нескінченні руїни та землянки й окопи. Слід відзначити, що радянські війська під час відступу за наказом Сталіна теж підривали багато об´єктів. Однак якби не гітлерівська агресія, український народ не втратив би те, на створення чого докладено неймовірних зусиль та коштів: свою індустрію, механізоване сільське господарство, тисячі шкіл, технікумів, вузів, театрів, музеїв та ін., чим пишався і на що покладав великі надії. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами: Фліку дісталися заводи Дніпропетровщини, Крупу — найбільші в Європі машинобудівні заводи Краматорська, майже половину підприємств важкої промисловості захопив концерн «Герман Герінг». Колгоспи і радгоспи не розпускалися, а перетворились в «общинні господарства». Там запроваджувалося кріпосництво. Під страхом суворої кари вводилася обов´язкова трудова повинність. На селянські двори накладалися 12 видів податків. Таким чином, все, що виробляло українське село, відправлялося до Німеччини.

Партизанський рух у тилу ворога в процесі становлення і розвитку пережив великі труднощі. Оскільки сталінська військова наступальна доктрина орієнтувала на те, що війна буде вестися на ворожій території, підготовка населення до неї вважалася недоцільною.

74. Суспільно-політичні сили в Україні в роки Другої світової війни

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйони чоловік. Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але «бліцкріг» — план блискавичної війни — не вдався, і вона набула затяжного характеру.

Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС — народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з’явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

75. Фашистський окупаційний режим в Україні в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1944 рр.)

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема, партизанські з’єднання С Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі «Люди з чистою совістю» один з командирів Петро Вершигора.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. — січні 1943 р. підпільна молодіжна організація «Молода гвардія» діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

УПА користувалася в Західній Україні підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише з допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Сотні тисяч жителів західноукраїнських областей були заарештовані, вислані до Сибіру.

У 1943—1945 pp. розпочато відбудову народного господарства України. Аж до перемоги 9 травня 1945 р. економіка України була повністю підпорядкована фронту. Відбудовані підприємства, залізниці, колгоспи працювали на забезпечення всім необхідним Радянської армії для успішного завершення війни.

У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював свій контроль над Україною, регулярні сили Радянської армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами, в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. На цьому етапі кожний четвертий-п’ятий солдат був жителем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональних радянських з’єднань вони наближали спільну перемогу над нацистською Німеччиною.

76. Рух Опору в Україні в роки Великої Вітчизняної війни (1941 — 1944 рр.)

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

77. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР. Свідченням цього були роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі; швидкісна зварка, розроблена для виробництва танків колективом інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона, тощо.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов´язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов´язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

78. Бій за Дніпро та визволення Києва в роки Великої Вітчизняної війни

ісля Сталінградської і Курської битв розпочався розгром німецьких військ безпосередньо на території України. Величезні надії окупанти покладали на систему укріплень на Дніпрі, яку вони нарекли «Східним валом». Німецьке командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим берегом як природне укріплення. Населення зганялось з 300-кілометрової смуги вздовж Дніпра. Значна частина міст — Дніпропетровськ, Кременчуг, Полтава — була розорена й спалена. На Дніпрові кручі гітлерівці стягли групу армій «Центр» у складі 62 дивізій. Загалом тут було зосереджено 1240 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 12 тис. гармат і мінометів, 2100 танків, стільки ж бойових літаків. Наприкінці вересня 1943 р. Радянська армія контролювала 700 кілометрів лівого берега Дніпра. У планах осінніх операцій 1943 р. першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення там і розгортання наступальних операцій на Правобережжі.

Радянські війська за допомогою партизанів наприкінці вересня 1943 р. в дуже складних умовах форсували Дніпро й створили плацдарми на північ від Києва. Плацдарми були і на ділянках південніше Дніпра.

Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. Потужні сили радянських військ були зосереджені на Лютізькому плацдармі. Звідси почався наступ танкового угруповання, перекинутого з Букринського плацдарму, де попервах робилися спроби розгорнути наступ.

79. Визволення України від фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни

У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна і 2-го Українського фронту на чолі з і. Конєвим оточили і знищили фашистське угруповання чисельністю понад 50 тис. чол.. Крім того, в Україні було проведено Рівненсько-Луцьку, Нікопольсько-Криворізьку, Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Одеську, Кримську та Львівсько-Сандомирську операції. Під час останньої в боях під Бродами було розгромлено вісім німецьких дивізій, в тому числі створену з українських добровольців дивізію «Галичина». Завершено визволення України було здійснено під час проведення Яссько-Кишинівської та Карпато-Ужгородської операцій. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах — село Лавочне Дрогобицької області — німці залишили 8 жовтня 1944 p., a Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р.

У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Перемоги радянських військ в Україні дали можливість союзникам перейти в наступ у Західній Європі.

Завершальний етап Другої світової війни для України охоплює 1944 р. — 9 травня 1945 р.

У 1944 р. відкрилася нова сторінка в боротьбі національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з’єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока й кровопролитна боротьба. З боку УПА в ній брало участь близько 100 тис чоловік, яких підтримувало численне оунівське підпілля.

80. Наслідки Другої світової війни для України

Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 p., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об’єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п’ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.

Фашисти перетворили у руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис сіл, без даху над головою залишилося понад 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала за неповними даними 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині — 97, Сумщині — 128, Рівненщині — 176.

Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої птиці.

За час війни завойовники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров’я. З музеїв УРСР вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишилося проблематичним.

Проте найтрагічніші соціальні втрати — загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу закінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України у воєнному вогнищі немає.

Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції 8 серпня 1946 р. повідомив, що втрати СРСР в період війни становлять 7 млн. чоловік. У листі до прем’єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 p. M. Хрущов називає 20 мільйонів радянських людей. Л. Брежнєв у доповіді з нагоди 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні в травні 1965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М. Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги називає 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так, населення Української РСР в 1940 p., як свідчить офіційна державна статистика, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чол. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 млн. Наголошуємо, що сказане стосується прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розмінування об’єктів і територій, пропало без вісти, зокрема в невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо.

Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.

81. Відбудова народного господарства України у повоєнне  десятиріччя

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала певні особливості, які відрізняли її від західних країн.

Насамперед, суттєво відмінними були масштаби збитків, завданих війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже в 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 pp. дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які, згідно зі статею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу».

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі СІНА після Другої світової війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано в 1948— 1952 pp. 13,3 млрд. дол. 3 ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-східної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об´єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п´ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. — вже 90% .

Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, завдані війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 pp. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними для відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

82. Хрущовська «відлига» і перші спроби десталінізації України

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з´їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини… став її жертвою… Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в різних сферах суспільного життя.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов´язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

83. Суспільно-політичні і економічні процеси в Україні в 60-80-х pp. XX ст. П.Ю.Шелест

З приходом до влади Л.Брежнєва (жовтень 1964 р.) почалась спроба економічного реформування радянського суспільства. Батьком економічних реформ став О.Косигін. Не зачіпаючи стовпів командно-адміністративної системи, він намагався інтенсифікувати базові галузі народного господарства за рахунок переведення виробництва на господарський розрахунок та матеріального заохочення трудових колективів. Не дивлячись на досить перманентний характер реформ 1966-1970 pp., вони дали певні результати. Восьма п’ятирічка (1966—1970 pp.) виявилася найрезультативнішою за попередні 35 років. Промисловість України освоїла 440 зразків нової техніки, було введено в дію 30 повністю автоматизованих виробництв, більше 3 тис. цехів, дільниць, 8 тис. автоматичних і напівавтоматичних ліній, знято з виробництва 1115 найменувань застарілої техніки. Ця п’ятирічка була названа фахівцями золотою. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28%, національний дохід — на 38%.

Події в Чехословаччині 1968 р. («Празька весна») налякали радянське керівництво. Це підштовхнуло до припинення економічних реформ в СРСР і повернення до сталінських методів управління. Згортання реформ означало придушення господарської ініціативи, повернення всевладдя командно-адміністративної системи. Панівним залишався екстенсивний шлях розвитку народного господарства. Приріст промислової продукції становив в Україні у 1981-1985 pp. 19%. Національний дохід скоротився у 2,5 раза, реальні доходи населення — у 2,6 рази. Традиційний другорядний підхід до розвитку легкої і харчової промисловості викликав постійний дефіцит товарів народного споживання. При цьому активно зростала мережа закритих магазинів для партійної і радянської номенклатури.

Катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи в сільському господарстві. З 1966 по 1985 pp. внаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротились більше ніж на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових (1981-1985 pp.) складав 39,3 млн. т (у 1976-1980 pp. — 43 млн. т). Не дивлячись на значні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд. крб. у 1966-1985 pp.), його віддача залишалась низькою. Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою США. Командно-адміністративна система стримувала ініціативу трудящих. На 100 чоловік, які працювали в Україні, втілювалось у виробництво 4 раціоналізаторських пропозиції, а в США — 150. Екстенсивний підхід до сільського господарства довів свою неефективність. Виникла продовольча проблема.

Чим гірше йшли справи в економіці, тим більше розгортався політичний та ідеологічний наступ тоталітаризму. У 1972 р. відбулась зміна в керівництві Україною. Замість П.Шелеста ЦК КПУ очолив В.Щербицький. Брежнівське керівництво запідозрило Шелеста у недостатній лояльності режиму, одночасно було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська», в якій Москва побачила націоналістичні тенденції. Не дивлячись на те, що П.Шелест залишався вірним захисником комуністичної ідеї, він виступав за принцип паритету, за яким Україна повинна була одержувати від СРСР фонди, товари і послуги, рівні її внеску в загальносоюзну економіку.

В умовах наростаючої економічної та політичної кризи в 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а в 1978 — Конституція УРСР — конституція розвинутого соціалізму. Стаття 6 закріплювала роль КПРС (та КПУ як її складової частини) як керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть в сталінській конституції 1936 р. Новий основний закон гарантував широкі політичні та економічні права громадян, але реальне життя давало інші приклади.

З кожним роком влада посилювала ідеологічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин постійно тлумачилось про те, що в СРСР національне питання вирішено, утворена нова історична спільність — радянський народ. Активно підтримувалась русифікаторська політика. У 1978 р. вийшла постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, в 1983 р. — «Андроповський указ» — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

70-80-ті роки наявно висвітили глибоку соціально-економічну та духовну кризу в країні. У рамках старої системи виникло невирішене протиріччя між потребами суспільства в глибоких реформах і намаганням правлячої еліти без змін зберегти суспільні порядки. Ставка робилась на силу та ідеологію тоталітаризму. Але це вже була агонія командно-адміністративної системи.

84. Правозахисний і національно-визвольний рух в Україні в 60-80-х pp. XX ст.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об’єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р. Незабаром з’явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими групами встановилися тісні зв’язки. У липні 1976 р. члени московської групи Олександр і Валентин Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім’ю українського політв’язня Івана Геля. Під час перебування в Західній Україні вони обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов’язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської. 9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олекса Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, Петро Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного npec-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень на терені України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група нараховувала 37 чоловік. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п’яти подібних груп УГГ була найчисельнішою і найактивнішою. Вона діяла в рамках чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об’єднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупованням українські дисиденти ставилися з глибокою повагою до інших народів.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув’язнені. Як зазначив колишній український дисидент єврейського походження Яків Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по З— 4 роки ув’язнення, то кожний український політв’язень був засуджений у середньому на 12 років ув’язнення і заслання. Із 23 ув’язнених членів УГГ 6 засуджено на 15 років, 3 — на 12 років, 13 — від 3 до 9 років і лише один — на рік.

У 1984—1985 pp. у тяжких умовах ув’язнення померли члени УГГ Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко і Юрій Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. У середині 80-х років, з початком перебудови, він дістав новий імпульс. Влітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв’язнем Левком Лук’яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В’ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, впровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.

Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 p.).

85. Наростання кризових явищ у політичному, соціально-економічному та культурному житті України в 70-80-х pp. XX ст. Політика російщення

У 1988 р. набув розвитку народний рух на підтримку перебудови, чим далі, тим більше його цілі розходилися з тими обмеженими завданнями, які ставила реформаторська частина апарату. Найбільш широкого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці.

У червні 1986 р. проти витіснення зі вжитку у школах республіки української мови виступили українські письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч. За даними міністра освіти В. Фоменка, в Україні у 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Партійний апарат України не поспішав змінювати національну політику.

У вересні 1989 р. народилася найбільш масова організація Народний рух України за перебудову, яку очолив поет І. Драч. У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т. Шевченка, що діяло поза партійним контролем, «Товариство Лева», «Зелений світ».

Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди відзначення річниці акту злуки УНР і ЗУНР. У цій акції взяли участь близько 800 тис. чоловік.

Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР прийняла у 1989 р. закон про мову, за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання російської та мов інших народностей, що проживали на території республіки.

Відстоюючи свої інтереси, трудящі вдавалися до таких на той час незвичних форм боротьби, як страйки. 1989 р. у масовому страйку шахтарів Донбасу взяло участь понад 250 тис. чол. Вони вимагали негайного розв’язання соціальних проблем, висловлювали невдоволення місцевими керівниками. Повільне виконання даних шахтарям обіцянок, погіршення загального економічного становища викликали невдовзі нову хвилю робітничих виступів.

Проголошена 1987 р. господарська реформа обмежувалася реорганізацією управління й не передбачала серйозних змін у виробничих відносинах. Надання підприємствам деякої самостійності, зокрема у визначенні цін на продукцію, виборі виробничих і торгових партнерів, оплаті праці із збереженням директивного планування спричинили неконтрольоване зростання зарплати, яка не забезпечувалася товарами й послугами, розрив господарських зв’язків, подальшу розбалансованість народного господарства. Було зрозуміло, що чергове союзне керівництво черговий раз завело економіку, в тому числі й народне господарство України, у глухий кут.

1990 рік характеризувався подальшим розмиванням підвалин тоталітарного ладу.

86. Перебудова і Україна; складність, непослідовність, суперечливість процесів (1985 -1990 рр.)

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об´єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності розв´язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного керівництва СРСР почали з´являтися думки щодо запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами — і згортання реформ. Крім того, багатьох налякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розходитися з інтересами владної еліти. «Революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Саме тому запровадження поста Президента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати У своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 року на III з´їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають Президентом Радянського Союзу.

Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адаптації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати діючою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та України, які виступили своєрідними каталізаторами процесів «розпаду — розвалу — переділу».

87. Екологічні проблеми України. Чорнобильська катастрофа (1986 р.) та її наслідки

У 70-80-тї роки економіка СРСР розвивалась в основному екстенсивним шляхом. Це мало негативний відбиток на Україні. У ці роки за рішенням центру споруджували гіганти індустрії, що були зорієнтовані на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства ВПК, яких в Україні було багато, а також металургійні, верстато- та машинобудівні гіганти. Чимало їх, в тому числі гіганти металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології й проекти. Експлуатація їх надзвичайно погіршувала екологію довкілля, а за забрудненістю повітря, зокрема в Донбасі, середньому Подніпров’ї тощо, Україна була однією з найбільш забруднених регіонів колишнього Союзу. Кожне п’яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін.

Та особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС утворено спеціальну З0-кілометрову зону, з якої було відселено все населення. Спорожніло м. Прип’ять, в якому свого часу налічувалося близько 35 тис. населення, бовваніючи пусткою нестерпного докору колишній тоталітарній системі. В Україні, за офіційними, применшеними, даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично — всі області республіки, в тому числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 pp. витрачено в тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. — сума для тих часів буквально феноменальна. Уже в умовах незалежності держава виявила «піклування» про долю населення України і переклала всі матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом введення спеціального так званого чорнобильського податку, який становить 12%.

Радіаційне забруднення після катастрофи с збудником ракових захворювань серед населення, зокрема малечі, дітей дошкільного та шкільного віку. Воно дуже шкідливо позначається на загальному стані здоров’я населення, внаслідок чого багато людей пішло з життя.

88. Розпад Союзу РСР. Україна та СНД

Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна — Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з´їзді народних депутатів СРСР окреслився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв´язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлев.

На думку істориків, політологів, таке становище зумовили певна втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна слабкість демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем´єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За Даними республіканської статистики 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 p.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Зниження показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства — 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних показників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. — на 87,1% порівняно з 1990 p.). Проте їх поглинала інфляція.

У цей час поступово усувався контроль центральних відомств над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Насправді центр хоча дещо і втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.

Отже, у Біловезькій Пущі відбувся не «розпад», «розвал» чи «розпуск» Радянського Союзу. Події в ній засвідчили настання вирішального моменту фази «переділу» як наслідку дії об´єктивних історичних законів. 10 грудня 1991 року Верховні Ради Білорусі та України ратифікували Угоду про утворення СНД і денонсовували договір 1922 р. про утворення СРСР. Український парламент, підтримавши рішення «біловезької трійки», одночасно Проголосував і за «Застереження Верховної Ради України, До Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». Очевидно, на це рішення вплинули висновки з головного уроку 1922 p., який засвідчив, що недостатньо під Час утворення державного об´єднання проголосити формальне право кожної республіки на вихід із Союзу, а необхідно розробити юридичний механізм цього процесу сформувати правові засади рівноправних відносин. TОМУ основний акцент у «Застереженнях» (всього 12 пунктів) було зроблено на збереженні самостійності і незалежності України, яка вступає до СНД. Про це свідчать поправки що стосувалися підведення правової бази під статтю, яка гарантує територіальну цілісність та недоторканність існуючих кордонів; створення координаційних інститутів на паритетній основі, рекомендації яких необхідно приймати консенсусом; формування власних систем транспорту збройних сил. Таку мету переслідувало і застереження Верховної Ради України про те, що кожна з Договірних Сторін залишає за собою право не лише призупинити (як було записано в Угоді, укладеній 8 грудня 1991 року у Мінську), а й припинити дію цієї Угоди.

89. Відновлення та розбудова суверенної України (90-ті pp. XX ст.)

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. »

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з’явилася нова суверенна держава —Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. («так» Акту сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі).

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

У 1991 р. в Україні та інших радянських республіках розпочався гострий «грошовий голод». У країні до рублів додались купони, без яких на її території неможливо було зробити жодної покупки. Рублі, які друкувалися в Росії, взагалі перестали надходити в Україну. Тоді у 1992 р. випустили в обіг власні грошові знаки — так звані купони з написом «карбованці». Україна вийшла з рубльової зони. Внаслідок цього, інфляції розмінних монет взагалі не існувало, а рахунок грошей ішов спочатку на сотні, потім тисячі і мільйони карбованців. Такі гроші незабаром втратили важливіші функції і стали гальмом економічного розвитку України. До цього додавалися проблеми приватизації, масові випадки ошукування громадян різними об’єднаннями посередників, трестами, переведення капіталів за кордон і т.д. З другої половини 1994 р. в Україні розпочався жорсткий курс на приборкання інфляції. В економіку залучались іноземні інвестиції. Активізувались зв’язки з Міжнародним валютним фондом та Європейським банком реконструкції і розвитку.

90. Прийняття Конституції України (1996 p.). її значення для розбудови незалежної держави

Після довгих дискусій, зволікань та узгоджень у 1996 р. активізувався конституційний процес, і нарешті, 28 червня 1996 р. п´ята сесія Верховної Ради затвердила нову Конституцію України, яка в основному відповідала основним вимогам розвитку сучасного українського суспільства. Україна стала президентсько-парламентською демократичною державою, в якій чітко розмежовані законодавча і виконавча влади. Третьою владою встановлена незалежна судова система. Конституція декларує широкі політичні права громадян та свободу для кожної людини. Однак ця Конституція мала ще пройти перевірку життям.

Та прийняття її не змінило кризового стану в країні. Продовжували існувати безвідповідальне ставлення до своїх обов´язків органів влади, корупція, посилювався негативний вплив на життя суспільства, рекетирство, мафіозних структур та кримінальних груп. Посилюється соціальна диференціація. Поряд із зростаючою бідністю народних мас у 1998 р. в Україні нараховувалося 150 тис. мільйонерів. Багатство багатьох з них було нажите незаконно.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв´язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є республікою), з іншого — є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова Держава»). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.

91. Військово-політичні проблеми незалежної України

Українська армія перебуває у процесі реформування. Армія, яка залишилася після тоталітарного Радянського Союзу, не відповідає сучасним вимогам й повинна пройти через корінну реформу. Тому в українській армії відбуваються такі зміни:

— виробляється нова сучасна військова доктрина;

— зменшується чисельність армії;

— посилюється демократизація армії;

— тривають процеси структурної перебудови (перехід від окружної системи до груп стратегічних напрямів);

— повільно, але поступово йде переозброєння на новій сучасній базі;

— передбачається перехід від примусових наборів до контрактної системи;

— збільшується роль миротворчих контингентів, що забезпечує бойовий досвід.

Оборонна могутність України продовжує залишатися вагомою складовою сукупної могутності нашої держави, хоча й дещо знижуючи протягом останнього часу свою питому вагу, порівняно з іншими структурними елементами сукупної державної могутності. Проте таке скорочення не загрожує звести військову могутність України нанівець, оскільки наша держава перебуває в центрі дуги нестабільності, яку утворюють Північний Кавказ (Росія), Закавказзя, Ірак, Близький Схід, Балканський півострів. Не буде перебільшенням розглядати вказані регіони як своєрідні генератори військової загрози для довколишніх держав та України.

Отже, сучасну Україну можна охарактеризувати як державу, яка, опинившись у стані тривалої соціально-економічної кризи, змушена жертвувати дедалі більшою частиною своєї оборонної могутності, аби вижити — нехай навіть за рахунок ослаблення військового фактору власної безпеки і, відповідно, мимовільного стимулювання військово-політичних заходів у сусідніх країнах, серед яких хіба що політичні сили Молдови, Словаччини й Бєларусі не зондують питання можливої зміни кордонів України на власну користь.

Не заперечуючи певної продуктивності такого аналізу оборонної могутності України, слід акцентувати увагу на його спрощеності з огляду на сучасні геополітичні реалії в Європі й світі. Однолінійна система військово-політичного аналізу не в повній мірі відбиває процеси, апробовані багатьма державами, які спромоглися вирішити питання національної безпеки і не перетворитися на надмілітаризовану резервацію силової теорії і практики.

92. Сучасні українські політичні партії. їх роль у суспільному житті незалежної України

2 серпня 2007 р. в Україні стартувала передвиборча компанія, у якій взяли участь 20 партій і передвиборчих блоків. На виборах 3% бар’єр подолали три партії: Партія регіонів (34,37%), «Блок Юлії Тимошенко» (30,71%), блок «Наша Україна — народна самооборона» (14,15%), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3.96%). Соціалістична партія України набрала 2,86% і до парламенту не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України «Блок Юлії Тимошенко» і блок «Наша Україна — народна самооборона» утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою верховної Ради України було обрано Арсенія Яценюка.

93. Україна та світове співтовариство на сучасному етапі

Основні засади зовнішньої політики Української держави було закладено ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення її незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об´єкта геополітики на повноцінного суб´єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.

Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

У зовнішньополітичних стосунках з ЄС у 2003-2004 pp. певним успіхом слід вважати розв´язання проблеми вступу України до світової організації торгівлі та налагодження спільної діяльності з ФАТХ (Міжнародна організація боротьби з відмиванням брудних» грошей).

Поряд з цим ПАРЄ (Парламентська Асамблея Ради Європи) в кінці 2003 — на початку 2004 pp. досить гостро критикує проведення реформи Конституції України як такої, що не повинна здійснюватися напередодні президентських виборів (2004 p.), а також методи її проведення. Європейське співтовариство затягує також надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Лише на початку 2006 р. такий статус був наданий США і країнами ЄС.

94. Президентські вибори 2004 року; розстановка політичних сил і наслідків

На початку XXI ст. Україна все ще перебувала в умовах економічної і політичної кризи, яка все більше поглиблювалася у зв´язку з президентськими виборами осені-зими 2004 р.

Кінець 2004 р, означився грандіозним революційним виступом широких мас українського народу проти порушень у президентських виборах. Більшістью революційно настроєних мас була студентська молодь та інтелігенція. Центром виступів стала столиця України. Рух охопив також все Правобережжя, Західну Україну, частину Лівобережжя. Лідером народного виступу став Віктор Андрійович Ющенко і його команда, які органічно відображали сподівання українців, їх прагнення і потреби, гасла і вимоги: чесні вибори, чесна влада, турбота про народ (формування соціального суспільства, громадянської держави), безкомпромісна боротьба проти корупції, зрощення влади і кримінальних структур. Команда Ющенка виступила також за проведення патріотичної, проукраїнської зовнішньої політики та її європейської орієнтації.

До середини 2004 року опозиційні сили, до яких входили блок Віктора Ющенка і блок Юлії Тимошенко, Комуністична і Соціалістична партії України, виявилися роз´єднаними. Тому коли 22 листопада 2004 р. сотні тисяч людей вийшли з протестом проти фальсифікації виборів провладним кандидатом в президенти Віктором Федоровичем Януковичем та державним апаратом України, що підпорядковувався чинному тоді президенту Л. Кучмі, на чолі революції виявилася лише команда лідерів блоків Ющенка і Тимошенко. Згодом до них приєдналася Соціалістична партія України, очолювана О. Морозом.

Об´єднані сили «помаранчевих» в результаті перемоги на виборах мали продовжувати програми реформ, обіцяних в часи революційних виступів на Майдані у листопаді — грудні 2004 р.

Таким чином, головними складовими частинами всього суспільно-політичного життя незалежної Української держави кінця XX — початку XXI ст. були:

1. Державотворчі процеси, активне створення всіх атрибутів демократичної правової держави.
2. Вироблення і прийняття Конституції незалежної, соборної України.
3. Формування багатопартійної системи, громадянського суспільства.
4. Створення в Україні понад ста політичних партій, більшість з яких неспроможні здійснювати вагомий позитивний вплив на будівництво демократичної правової держави, існування такої кількості «карликових» партій справляє негативний вплив на державотворчі процеси.
5. Структурування найбільших політичних партій та їх об´єднань (з кінця 90-х pp.).
6. Вироблення в боротьбі та гострих дискусіях раціональних форм стосунків між різними гілками влади в країні.
7. Повільне зростання політичної стабільності в країні, авторитетності її владних структур, що пов´язано з корумпованістю певної їх частини.

95. Політичні сили та виборчі блоки України у виборах до Верховної Ради 2006 р.

Вибори 26 березня 2006 р. У виборах взяли участь 45 партій і блоків. Проте 3% бар’єр подолали лише 5 партій. Найбільше голосів набрала Партія регіонів (32,14%), другу позицію посів Блок Юлії Тимошенко (22,29%), далі йшли Наша Україна (менше 14%), Соціалістична партія (5,6%), Комуністична партія (3,6%). Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська компанія стала фактично продовженням президентських виборів 2004 p., а перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голосів регіоналам було недостатньо для формування самостійної парламентської більшості. До того ж «помаранчеві» сили мали у сукупності більше голосів. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу навколо створення парламентської більшості.

6 липня 2006 р: відбулось обрання Головою ВРУ О.Мороза. Це стало свідченням домовленості про створення Антикризової коаліції між Партією регіонів, КПУ і СПУ. Так, у результаті переходу СПУ до стану антипомаранчевих сил, помаранчеві потерпіли поразку. До того ж вступали в силу поправки до Конституції України, які значно зменшували повноваження Президента. У таких умовах В.Ющенко зробив відчайдушний крок: врятував становище шляхом підписання всіма політичними силами Універсальної єдності після проведення відповідного Круглого столу. Хоча цей документ і був підписаний, але він не отримав ніякої юридичної сили (Ю.Тимошенко не підписала документу і наполягала на розпуску парламенту і призначенні нових виборів).

В умовах, коли популярність В.Ющенка стрімко падала і його партії «Наша Україна!», він не наважився на розпуск парламенту І подав до ВРУ кандидатуру

В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра. Передбачалося створення широкої коаліції між Партією регіонів і «Нашою Україною!». В уряд Януковича увійшло декілька представників від «Нашої України!». Проте спільна робота не вийшла: міністри нашеукраїнці були по черзі звільнені. Розпочалась боротьба за повноваження Президента, які не були остаточно розмежовані в результаті змін до Конституції. Крім того частина депутатів «Нашої України!» та БЮТу перейшла до складу Антикризової коаліції, яка оголосила себе Коаліцією національної єдності. Створилася загроза створення у парламенті конституційної більшості у 300 депутатів під керівництвом Партії регіонів, яка остаточно б нівелювала волевиявлення виборців, більша половина яких голосувала за «помаранчеві» партії. Крім того така більшість могла у будь-який момент змінити конституційні засади України. У такій ситуації Президент України В.Ющенко 2 квітня 2007 р, видав Указ про дострокове припинення повноважень ВР України і призначення дострокових виборів на 27 травня 2007 р.

Більшість депутатів Верховної Ради (Коаліція національної єдності) не визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Їх підтримав прем’єр-міністр Віктор Янукович та члени кабінету міністрів, котрі також відмовились визнавати Указ Президента і закликали своїх прихильників до виявлення протесту. У країні розгорілась гостра політична криза, яка супроводжувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва (прихильники коаліції зібрали своїх прихильників на Майдані Незалежності, а опозиція — на Європейській площі), боротьбою в Конституційному суді України та Генеральній прокуратурі, новими указами Президента, постановами ВРУ. Зрештою 27 травня 2007 p., коли обидві сторони усвідомили, що подальша ескалація конфлікту не є перспективною, у результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Всі сторони конфлікту заявили про завершення політичної кризи. Домовленість передбачала складання повноважень 150 опозиційних депутатів, що має стати підставою для розпуску ВРУ і призначення позачергових виборів. Четвертим Указом Президента від 31 липня 2007 р. було призначено вибори на 30 вересня.

96. Українська діаспора: формування і діяльність

Українська діаспора — це концентровані та розпорошені розселення українців за межами України. Під східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу та Азії, під західною — поселення українців у Європі, Америці, Австралії.

У силу різних обставин поза межами України опинились мільйони українців. Так частина українців живе в межах етнічних українських територій, що тепер належать Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Росії та Білорусі. Але значна частина українців опинилась за межами батьківщини в результаті еміграцій: політичної, економічної (трудової). Початок політичної еміграції був покладений у XVII- XVIII ст., а трудової — в XIX ст. На сьогодні за межами Української держави проживає близько 11 млн. українців. З них у східній діаспорі близько 8 млн. Найбільша українська діаспора в Росії (4,5 млн. чол.). Тут вони є другою за чисельністю Казахстані — 900 тис. чол. та Молдові — 650 тис. чол.

Найорганізованіші та найактивніші громади західної діаспори зосереджені в Канаді (понад 950 тис), США (понад 730 тис. українців), Польщі (понад 250 тис). Хоча українці складають лише 3’% населення Канади, однак вони досягли значних успіхів у соціально-економічній, політичній та культурній сферах. Визнанням цього факту є обрання українців на найвищі державні посади. Центрами українства в Канаді є Едмонтон (тут, зокрема, працює Канадський інститут українських студій), Вінніпег, Торонто, де діють кафедри українознавства, перебуває осередок Всесвітнього конгресу вільних українців.

Характер зв’язків зарубіжних українців із батьківською землею залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Та, незважаючи на перипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у рухах солідарності й допомоги українському народові. Вони були започатковані ще у перші десятиліття перебування в діаспорі.

Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побудови самостійної демократичної Української держави буде доведена до кінця. У всіх країнах, де проживають українці та їх нащадки, цей акт відзначався як найбільше свято.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною, які практично не припинялися ніколи. З 80-х років ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспори на українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю засвідчує, як можна не лише зберігати національну пісню, танок далеко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й плекати, розвивати їх.

Зв’язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство «Україна», різноманітні громадські й культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв’язків відіграє часопис «Українська діаспора», що видається Інститутом соціології Національної академії наук України та Редакцією Енциклопедії української діаспори при НТШ (США). Важливого значення для взаємодії різних частин українського етносу набули 1-й Форум української діаспори (серпень 1990 p., Польща), 1-й Форум представників східної діаспори (січень 1992 p., Київ) та Всесвітній форум (серпень 1992 p., Київ). З цього моменту Всесвітні форуми стали регулярними.

З метою координації зв’язків різних гілок українського етносу у червні 1993 р. було створено Міністерство України у справах національностей та міграції (нині — Державний комітет). У розробленій цим відомством спільно з товариством «Україна» програмах значне місце відведено заходам, що мають сприяти участі української діаспори в суспільно-політичному житті України. Одним з таких кроків стало запровадження статусу закордонного українця.