Право і держава сучасної України: форми розвитку та взаємодії

Вступ

Актуальність. Нині перед українським народом стоїть важливе завдання – побудова демократичної, правової держави. Кожен громадянин має визначити свою роль і місце у її розбудові. Зокрема, молоде покоління повинно мати високу правосвідомість, що виражається у ставленні майбутніх правників до процесів, які відбуваються на сучасному етапі розвитку України, можливості оцінити і проаналізувати прорахунки теперішньої влади, щоб у майбутньому розвиток нашої держави пішов стрімко уверх.

«В українській історії є приклади, коли Українська держава була і монархією, і республікою, коли її можна було трактувати як самодержавну, автократичну, олігархічну, охлократичну, демократичну, – наголосив доповідач. – За останні неповні два десятиліття ми пройшли еволюцію від радянської республіки через парламентську, президентську, президентсько-парламентську до парламентсько-президентської (останні дві форми трактуються як змішані)».

За сутнісними ознаками Україна є демократичною, соціальною та правовою державою, що й зафіксовано в ст. 1 Конституції. Проте ці ознаки є скоріше ідеалами, ніж конкретними характеристиками сучасної України або ж навіть головними напрямами її розвитку, адже демократія – форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що грунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства. До речі, навіть загального погляду на сучасну соціально-економічну ситуацію в Україні достатньо, щоб переконатися у відсутності у ній ознак соціальної держави. Навпаки у сучасній Україні відсутня послідовна та виважена державна програма (концепція) соціального розвитку, соціальної політики, незалежної від будь-якої влади, політичних сил, що нею володіють.

За формою територіального устрою Україна є унітарною державою, що і передбачене ч. 2 ст. 2 та розділом IX «Територіальний устрій України» Конституції. Проте у складі унітарної України є Автономна Республіка Крим, яка визнається тільки територіальною автономією. У зв’язку з цим необхідно більш чітко визначити її статус, а також статус Ради міністрів АРК, республіканських міністерств та комітетів, особливо у частині їх співвідношення із загальнодержавними органами виконавчої влади. Загалом Україні вже давно пора прийняти окремий законодавчий акт про територіальний устрій, у якому чітко визначити систему територіального устрою, а також статус її елементів. До того ж слід прийняти окремий закон про статус м. Севастополь, оскільки ч. 3 ст. 133 Конституції України прямо передбачає, що міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

Виходячи з високого соціального призначення держави та права, на порядку денному сучасної юридичної науки постають важливі питання реалізації політичної та правової реформ, адаптації чинного законодавства, розвитку інститутів громадянського суспільства.

Тема: „Право і держава сучасної України: форми розвитку та взаємодії”.

Мета: розкрити форми розвитку та взаємодії держави і права сучасної України.

Завдання роботи:

показати основні гілки державної влади;
окреслити правовідносини у сучасних умовах розвитку України;
проаналізувати стан і тенденції розвитку політичної системи сучасної України;
визначити напрямки розвитку сучасної політичної системи України;
громадянське суспільство і держава;
проблема ефективності законодавства та сучасний розвиток держави і права України.

1. Держава та право в сучасній Україні

1.1. Основні гілки державної влади: стратегічний курс на взаємоузгодження

Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Основним Законом визначається і гарантується самоврядування.

За новою Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п’ятдесят народних депутатів.

До повноважень Верховної Ради України, зокрема, належать: внесення змін до Конституції України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення виборів Президента України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України [10, с. 285].

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції належать до її відання.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування терміном на п’ять років. Має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Президент може обіймати цю посаду не більше двох термінів поспіль. Він може бути обраним і на третій термін, однак після того, як на цій посаді перебувала інша особа. Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду у державних або громадських органах, займатись підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту складання ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистих зборах Верховної Ради Голова Конституційного Суду [10, с. 286].

Президент України наділяється повноваженнями глави держави, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; за згодою Верховної Ради України призначає Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України [10, с. 287].

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації у співробітництві з регіональними, місцевими виборчими органами. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Отже, коли ми говоримо про модель політичної системи в сучасній Україні, то йдеться, зрештою, про устрій, де парламент приймає закони, Президент є главою держави, Прем’єр-міністр та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються за участю політичних партій. У такій державі чітко розподілено функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про правову демократичну державу та громадянське суспільство. Проте це в ідеалі. Україні до такої моделі ще надто далеко.

У 1996 р. Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Основний Закон країни, чим підтвердила свою дієздатність. Водночас ситуативний характер сформованої більшості та ненормований статус опозиції значно гальмують законодавчу діяльність цього органу. До цього слід додати систематичну дискредитацію парламенту з боку деяких засобів масової інформації. Після президентських виборів (1999 р.) і референдуму (2000 р.) простежується тенденція перерозподілу владних повноважень на користь глави держави [7, с. 34].

Більш визначеними мають бути відносини між Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента. У самій виконавчій владі важливо подолати бікамеральність і створити умови, коли б Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції насправді став вищим органом у системі виконавчої влади і здійснював визначені йому функції, серед яких — забезпечення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, указів Президента України.

Серед найскладніших проблем — створити досконалий механізм стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою гілками влади, протистояння між якими не припиняється, а в періоди передвиборних кампаній навіть загострюється. Заборонні повноваження і Президента, і парламенту повинні використовуватись там, де вони необхідні, і застосовуватися достатньо зважено. При цьому слід враховувати історичний та власний досвід, який переконує, що «влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно». Конституційний Суд України покликаний забезпечити дотримання владними структурами відповідно до Основного Закону країни своїх функцій і повноважень. Наголосимо, створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне — неухильне дотримання владними структурами Конституції України — неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою [7, с. 36].

Новим соціальним інститутом для України є місцеві органи самоврядування. Як відомо, з середини XIX ст. місцеве управління такого роду, за ініціативою прусського юриста Рудольфа Гнейста, стало називатись «місцевим самоврядуванням». Ця форма суспільного устрою відображена у таких міжнародних правових документах, як Всесвітня декларація та Європейська хартія про місцеве самоврядування. Згідно з правовими актами, важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія [7, с. 37].

Згідно з законом, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування.

1.2. Правовідносини у сучасних умовах розвитку України

У процесі свого розвитку законодавство незалежної України формувалось за принципом безсистемності. Тому на сьогодні найбільш нагальною й актуальною проблемою розбудови державності має стати конституційна реформа, яка дозволить завершити багато інших доленосних і першочергових реформ. Різні політичні сили в Україні мають широку гаму уявлень щодо необхідних змін і способу зміцнення Конституції, але однозначним і провідним має бути принцип, за яким зміни здійснюються тільки в конституційний спосіб, є легітимними та законними.

На погляд професора, заслуженого юриста України В. Кузьмічова, у доповненнях до чинної Конституції необхідно обґрунтувати повноваження президента, посилити повноваження парламенту як представницької і законодавчої влади, чітко визначити механізм реального функціонування, щоб запобігти давньому недоліку української влади – тенденції до її монополізації. Ядром же конституційних змін повинні стати загальноукраїнські, європейські та світові цінності, позаяк норми права, особливо ті, які мають найвищу юридичну силу, можуть претендувати на статус правових, конституційних лише тоді, коли вони пройшли відбір історією. Крім того, запобігти недолікам правотворчості допомогли б такі заходи, як активізація досліджень організаційно-правової природи правотворчого процесу, моніторинг і наукова експертиза законодавства, визначення чітких критеріїв правових актів, виявлення типових законотворчих і правозастосовчих помилок, формування дієвих засобів їх подолання, а також розробка та прийняття ЗУ «Про джерела права в Україні». Державі, як ніколи, потрібні: новий правовий підхід, новий юридичний світогляд та нова правова ідеологія» [6, с. 41].

Телешун С., так коментує нинічню ситуацію: «За останні роки українське конституційне право і конституційно-правова практика в царині державного будівництва переживають період складного, але цікавого розвитку. Національне правове поле насичується величезною кількістю нормативно-правових актів, які по-новому регулюють досить широке коло фундаментальних суспільних відносин, що стосуються однаковою мірою особистості, суспільства і держави, проте вступають між собою у жорсткі політико-правові суперечності. А у судах загальної юрисдикції збільшується кількість правових суперечок, в основі яких – конституційно-правові норми. А це, своєю чергою, вимагає запровадження таких норм відповідальності, які могли б ефективно виконувати профілактичну, правовідновлювальну і каральну функції з метою недопущення конституційно-правових порушень.

Тому останнім часом більшість вчених-правознавців, фахівців у галузі політичних наук доходять висновку про існування конституційної відповідальності як окремого виду юридичної відповідальності, метою якої є безпосередня охорона конституційно-правових засад суспільних відносин. При цьому особливою є вимога до забезпечення конституційної законності у діяльності державних органів. З приводу цього виникає гостра необхідність у прийнятті окремих конституційних норм, наприклад, ЗУ «Про конституційно-правову відповідальність органів державної влади», «Про конституційно-правову відповідальність народних депутатів» тощо, які б розкривали і регламентували функціонування конституційно-правових механізмів і запобігали конституційним правопорушенням у діяльності органів державної влади України» [6, с. 44].

Професор М. Костицький: «Ментальності і світоглядній позиції кожного народу відповідають такі характеристики держави, яку він творить: державний устрій, форма правління і політичний режим. Тож суттєвим є запитання: яка форма правління в державі є іманентною українському народному духу? З огляду на історичні традиції та соціальну психологію нашого народу для нас автентичною мала б бути парламентська республіка із розвинутим і сильним місцевим самоврядуванням. Однак на перехідний період, коли необхідними є концентрація зусиль народу, громадянського суспільства на державному переборюванні економічних і політичних проблем, бажаною, а, можливо, необхідною є президентська чи президентсько-парламентська форма правління. Звісно, за будь-яким президентом як дзеркало стоять певні політичні та фінансово-економічні сили. У зв’язку із цим є небезпека, що за президентської форми правління одна група домінуватиме над іншою і, можливо, над певним національним інтересом. Однак, на мій погляд, краще хай буде не дуже досконала стабільність на чолі з президентом, аніж постійна дестабілізація та безкінечна боротьба» [6, с. 47].

Доцільно поставити запитання, а чи ми вже пройшли перехідний період? Якщо так, то конституційна реформа 2004 р. доцільна, і нам слід рухатися до парламентської республіки. Якщо ні, треба визначити, що вказана конституційна реформа була передчасна, і тоді на якийсь час повернутися до «старої» форми правління – президентсько-парламентської республіки. На сьогодні необхідна «тверда» Конституція із чіткою вертикаллю влади. Помилкою, на мою думку, є положення чинної Конституції України, що парламент може змінювати Основний Закон. Це є абсурдом з погляду чистоти розподілу влади».

Професор А. Колодій: «За сутнісними ознаками Україна є демократичною, соціальною та правовою державою, що й зафіксовано в ст. 1 Конституції. Проте ці ознаки є скоріше ідеалами, ніж конкретними характеристиками сучасної України або ж навіть головними напрямами її розвитку, адже демократія – форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що грунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства. До речі, навіть загального погляду на сучасну соціально-економічну ситуацію в Україні достатньо, щоб переконатися у відсутності у ній ознак соціальної держави. Навпаки у сучасній Україні відсутня послідовна та виважена державна програма (концепція) соціального розвитку, соціальної політики, незалежної від будь-якої влади, політичних сил, що нею володіють» [6, с. 48].

2. Аспекти сучасного політичного виміру

2.1. Політична система сучасної України: стан і тенденції розвитку

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Нагадаємо, що йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому — до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п’ять, а десять-п’ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна усталених політичних і економічних структур. Другий — розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення [2, с. 166].

Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов’язань і виявлення поваги до держави та її законів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.

У політичній трансформації суспільства важлива роль належить національній ідеї. Звертаючись до питання про національну ідею, слід виходити з того, що ця ідея має сприйматися більшістю населення України.

Полеміка, що розгорнулася навколо національної ідеї, засвідчує не тільки її актуальність, а й складність. Національна ідея — це не лише етнічна, а й державно-політична категорія. її основна функція — консолідувати весь народ України на будівництво нового суспільного устрою незалежної держави. Для цього потрібна політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар та інших етнічних груп. Українці як корінне населення (титульна нація) дали назву країні, українська мова є державною. Політична нація повинна і може скластися лише на загально-цивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на рівень державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості, уявлення про підневільний, стражденний народ, яке дедалі нас супроводжує [2, с. 167].

Справа ця не проста. Щоб оволодіти такою ідеєю, необхідно створити наукові школи, з’єднати їх з комп’ютерними технологіями, які б системніше поширювали її консолідуючий зміст, впливали на засоби масової інформації для ефективного формування у свідомості громадян почуття цілісності, соборності, єдності з суспільством, народом.

Зрозуміло, що на це підуть роки. Але вже сьогодні слід розв’язувати життєві, реальні проблеми і мати ідею, яка б сприяла поліпшенню життя співвітчизників. Такою могла б бути ідея викорінення бідності. У майбутньому, коли подолаємо бідність, національною ідеєю могла б стати ідея соціального партнерства, яка забезпечує поступове зняття відчуження в суспільстві, визначає рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, плануванням і ринком, різноманітними формами власності, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, де цей демократичний інститут функціонує багато років. Соціальна злагода й економічна стабільність не можливі без ефективно налагодженої взаємодії тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур та їхніх спільних зусиль, спрямованих на визначення і здійснення економічної політики, яка б забезпечила поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів громадян [2, с. 169].

Яким же бачиться співвідношення моделі та дійсного стану політичної системи в сучасній Україні, виходячи з Конституції та стратегічних теоретико-програмних документів, з одного боку, обставин практичного становлення нових політичних структур — з іншого?

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефективності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи [2, с. 170].

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційовано початок реформи політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основоположний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лінкольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх [2, с. 171].

2.2. Орієнтовні напрями розвитку політичної системи сучасної України

Винятково важливу роль у процесі вдосконалення нашої політичної системи відіграють партії. Політична партія — добровільне об’єднання громадян, яке виражає інтереси певних соціальних верств і груп, бере участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї та прагне досягти цієї влади шляхом обрання своїх членів на державні посади, причому влада стає засобом для реалізації політичної програми такого об’єднання.

Політичний спектр сучасних партій характеризується переважно такими напрямами:

Лівий. Це — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивно-Соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напряму зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці, розвиток міждержавних відносин, зокрема інтеграційних економічних процесів у межах СНД.

Центристський. Це — Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія зелених України, партія Регіонів, партія Трудова Україна та ін. Визначаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України.

Правий. Це — Народний рух України, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Християнська демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України із СНД — основні програмні вимоги цих партій [5, с. 10].

Прогнозуючи розвиток багатопартійності, можна передбачити, що партійна система в Україні (нині зареєстровано понад сто партій) буде поступово трансформуватися від атомізованої, з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій, яка зараз справляє враження квазіпартійної системи, до більш стабільної системи поляризованого плюралізму в його класичному розкладі на лівих, центр і правих.

Отже, лише за умови чіткої визначеності соціальної бази, наявності програм, здатних позитивно впливати на свідомість громадян, приваблювати їх своїми ідеями і, що головне, спроможних вивести суспільство з політичної та економічної кризи, партії здатні стати дійовими суб’єктами політичної системи в Україні.

Враховуючи реалії суспільного життя в Україні, важливо чітко визначити і здійснити такі основні напрями поступу її політичної системи:

— це подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управлінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної організації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;

— будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масової інформації;

— законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політичних сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, їх плідного співробітництва;

— законодавче забезпечення залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;

— забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозволяли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не виправдала довір’я відповідного електорату;

— формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

— забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;

— забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідомості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;

— своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна самоадаптація [5, с. 11].

2.3. Громадянське суспільство і держава

Поняття «громадянське суспільство» — одне із найбільш поширених і водночас найбільш складних у політології. Серед мислителів першим увів у політичну науку це поняття Томас Гоббс. Оригінальне бачення діалектики громадянського суспільства і держави знаходимо у Г. Гегеля: представниками приватних інтересів є сім’я і громадянське суспільство, загальний інтерес відстоює держава. При зіткненні інтересів сім’ї і громадянського суспільства вони мають бути підпорядковані державі. У реальному житті спостерігаємо три діалектично суперечливих варіанти взаємовідносин громадянського суспільства і держави [5, с. 12].

Перший. Громадянське суспільство пригноблюється державою, внаслідок чого виникає тоталітарний режим.

Другий. Існує хитка рівновага між громадянським суспільством і державою, що призводить до виникнення авторитарних режимів різного ступеня жорстокості.

Третій. Держава виконує волю громадянського суспільства, діє в рамках права, як правова держава, що можливе за демократичного режиму.

Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як свого роду соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди. Чим більше розвинуте громадянське суспільство, тим більше підстав для виникнення демократичних режимів. Чим менша розвиненість, тим більша ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Виникнення громадянського суспільства детерміновано розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щастя) і прав громадянина (політичні права). Отже, найважливішою передумовою існування як громадянського суспільства, так і правової держави виступає особа, що володіє правом на реалізацію як економічних, так і культурних, духовних та політичних потенцій. Здійснюючи їх через громадянське суспільство, вона забезпечує відтворення соціального життя [5, с. 12].

Якщо основним елементом громадянського суспільства виступає особа, то його головні конструкції — всі ті соціальні інститути, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь.

Щодо структури громадянське суспільство можна уявити у вигляді діалектичної сукупності трьох основних сфер:

— економічної — це економічні відносини, і насамперед відносини власності;

— політичної — це відносини, що виникають у зв’язку з задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом участі в різного роду партіях, рухах, громадянських ініціативах, асоціаціях;

— духовної — це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і в формі буденної свідомості, життєвого досвіду, традицій [5, с. 13].

Отже, громадянське суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі цінностей від покоління до покоління.

Інтереси і потреби людей виражаються через такі інститути громадянського суспільства, як сім’я, система освіти, церква, наукові, професійні та інші об’єднання, асоціації, організації.

Як свідчить аналіз, дана проблема — політична система і середовище — є не тільки об’ємною, а й надзвичайно складною. Саме в ній фігурують провідні політологічні категорії. Йдеться про політичний режим як сукупність засобів, за допомогою яких політична еліта здійснює своє володарювання, про форми правління і державного устрою. Особливо важливим є розуміння понять правової держави і громадянського суспільства. Наявність цих інститутів свідчить про невпинний поступ людства до демократичного устрою свого життя. І хоча демократія, перефразовуючи У. Черчілля, теж є недосконалою формою управління суспільством, проте людство поки що не винайшло нічого кращого [5, с. 13].

3. Проблема ефективності законодавства та сучасний розвиток

Проблема ефективності законодавства, його результативності може й має розглядатися в декількох площинах. Тут потрібно враховувати внутрішній, національний аспект і зовнішній, навіть зовнішньо інтеграційний, пов’язаний з імплементацією в законодавство України міжнародних стандартів.

Розглянемо декілька підходів до визначення ефективності законодавства. Найпоширеніше визначення ефективності законодавства: з’ясування співвідношення фактичного результату дії законодавства й тих соціальних цілей, для досягнення яких це законодавство було прийнято. Такий підхід докладно обґрунтовано в юридичній літературі, зокрема, у колективній монографії Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, присвяченій ефективності законодавства. У ній здійснено детальну градацію цілей ефективності законодавства [13, с. 12].

Інший підхід полягає в тому, що під час оцінювання ефективності правової норми враховують соціально корисний характер результату її дії, матеріальні витрати людської енергії й часу для досягнення цілей. Є підхід до визначення ефективності правових норм, який акцентує на якісних характеристиках права, законодавства, норм. Згідно з цим підходом ефективність норм права визначається їх здатністю досягати в суспільних відносинах позитивних результатів. Ця здатність зумовлена внутрішніми властивостями самих норм. Є позиція, згідно з якою ефективність самої норми існує тільки як потенційна. Така ефективність виявляється у процесі реалізації норми права [13, с. 12].

Сучасне трактування ефективності законодавства пов’язують із середовищем дії права, під яким розуміють взаємодію багатьох складових: стану економіки, політичного режиму, якості законодавства, ефективності роботи правових установ. Якщо ці чинники плідно взаємодіють, то формується певне правове середовище, що визначає правомірність дій суспільства, держави й індивіда.

На нашу думку, виправданим є погляд на те, що проблему ефективності законодавства (щоб це не був так званий холостий постріл) слід розглядати, зважаючи на такі позиції: законодавчий процес, якість закону, професіоналізм, інтеграційні процеси.

Законодавчий процес має послідовно визначені стадії – від формування правових ідей до їх утілення в правову форму відповідного нормативно-правового акта. Проте цей процес має свої особливості й суперечності, властиві кожній державі, де насамперед через установлені процедури мають забезпечуватися конституційні принципи досягнення правових інтересів суспільства, особи та громадянина. Суперечності й конкуренція норм законодавчих актів виникають не тільки між галузевими структурами в системі законодавства, а й усередині самих галузевих інститутів і навіть окремих законів [13, с. 13]. Це можна пояснити тим, що параметри нового закону не моделюються системно, не перевіряються на конституційність. Наприклад, про це свідчать проекти законів України «Про нормативно-правові акти» та «Про закони та законодавчу діяльність».

Як не раз зазначали вітчизняні науковці та практики, найважливіша проблема – це системність і якість законів.

Під якістю закону належить розуміти сукупність сутнісних характеристик і здатність закону реально задовольнити суспільні потреби та приватні інтереси.

Перша вимога до якості закону – щоб він не залишався на папері, а застосовувався на практиці.

Можна вирізнити два аспекти якості законодавства: соціальний, що пов’язаний із його змістом, і юридичний, що пов’язаний з формою. Розглянемо їх докладніше.

По-перше, зміст нормативно-правового акта має відповідати основним напрямам розвитку суспільства. По-друге, не менш важливою є відповідність закону реальним умовам життя і відповідна його ресурсозабезпеченість. По-третє – законність нормативно-правового акта, тобто відповідність Конституції України й іншим актам. По-четверте, закони повинні бути правовими. Верховенство права не можна, як свідчить практика, забезпечити лише застосуванням прямої дії конституційних норм або норм міжнародного права в разі невідповідності законів цим нормам. Закони мають відповідати принципам демократії та соціальної справедливості, а також нормам моралі. По-п’яте – гармонійний взаєморозвиток закону і правової системи в сучасних умовах, її взаємозумовленість з економічною, політичною та соціальною системами. По-шосте, слід розглянути дефініції. Сформульоване юристами Давнього Риму положення, відповідно до якого «право може і повинно бути визначеним» (дигести Юстиніана), є актуальним для будь-якої правової системи. Принцип визначеності, точності, однозначності правової норми вважається гарантією міцного правопорядку, оскільки, коли кожному членові суспільства зрозумілі його права й обов’язки, він має певну свободу дій і рішень у межах правового простору. Правовий простір, у свою чергу, заданий словом, тими мовними формами, які використовуються законодавцем для вираження загальнообов’язкових правил поведінки в певному суспільстві [13, с. 15].

З проблемою правової визначеності пов’язане питання дотримання й захисту прав людини. У зазначеному аспекті важливою є юридико-технічна якість законодавства як одна з гарантій правової визначеності. Адже саме закони встановлюють права, свободи й обов’язки особи, визначають межі та підстави обмеження прав і свобод державою. Останнім часом моніторингові дослідження науковців і практиків діяльності у сфері дотримання прав людини, зокрема в Україні, зосереджуються переважно на виявленні й усуненні конкретних порушень прав людини внаслідок незаконності (тобто невідповідності закону) втручання держави в реалізацію прав і свобод особи.

Значення нормативних дефініцій у забезпеченні правової визначеності підкреслюється не тільки на рівні правових систем окремих держав, а й на рівні міжінституційної угоди Європейського парламенту, Ради ЄС та Комісії ЄС щодо загальних настанов, спрямованих на забезпечення якості проектування законодавства. Чітке проектування законодавчих актів співтовариств є необхідним, оскільки такі акти мають бути прозорими та зрозумілими для громадськості й учасників економічних відносин. Це також є передумовою імплементації й однакового застосування актів законодавства співтовариства в державах–членах ЄС [13, с. 16].

Право здатне встановлювати певні орієнтири лише тоді, коли воно саме є зрозумілим. Це зумовлює вимогу семантичної однозначності правових норм: вони повинні чітко визначати, які особи та в яких ситуаціях є суб’єктами юридичної відповідальності, а також чітко вказувати на правові наслідки певного діяння (ідеал «виваженості» права).

Законотворення, на жаль, часто оминає професійних розробників-юристів. Водночас залишаються поза увагою правова експертиза й принципи системності правового регулювання суспільних відносин.

Оцінюючи співвідношення об’єктивного й суб’єктивного у формуванні системи законодавства України, варто зазначити, що проблеми законотворчості починаються з початкової стадії – виникнення правової ідеї. Близьким до істини може бути невтішний висновок про те, що дедалі менше ми спостерігаємо наявність у законотворчості доктринального підходу з боку суб’єктів законотворчої ініціативи. Але правовою доктриною рідко керуються в законотворчій практиці.

Цікавим підтвердженням цього є нещодавні суперечки щодо «духу» та «букви» закону в правовому житті України. Відкидаючи політичні ракурси, «велике підводне каміння та камінці», хочемо зупинитися на юридичному сенсі проблеми, яка, на наш погляд, є доволі зрозумілою. Так, «духом» закону слід вважати втілені або віддзеркалені елементи науково-правової свідомості в тканині законодавства. Якщо цей процес мав місце, то закони відповідатимуть принципу верховенства права, відсутньою буде прихована гендерна дискримінація, узгодженими – правопізнавальні конструкції, що застосовуються законодавством, врешті-решт, закон виконуватиме прогностичну функцію, а не буде актом «одного дня», «однієї години» або «одного політичного діяча» [13, с. 17].

У зв’язку з цим необхідне піднесення ролі таких наукових центрів, як Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та Інститут законодавства Верховної Ради України, які можуть надати якісні та конкурентоспроможні юридичні послуги.

З метою вдосконалення правотворчості в Україні, адаптації законів та інших правових актів до європейського законодавства належить розробити відповідні правові засоби, а саме: поліпшити порядок розроблення, прийняття й реалізації нормативної продукції; розробити єдині правила адаптації правових норм до європейського законодавства. До правових засобів мають належати такі організаційно-правові, економічні та фінансові заходи: порівняльно-правовий аналіз відповідності національного права європейському законодавству та його ефективності; планування нормотворчої роботи; єдиний порядок розроблення, прийняття й реалізації правових актів; внутрішня та зовнішня правова експертиза щодо відповідності проектів нормативно-правових актів чинному національному та європейському законодавству; наявність фахівців, спроможних підготувати нормативні акти з урахуванням установлених вимог; інтегральна єдність у процесі адаптації смислової єдності національного права з європейським законодавством тощо [13, с. 18].

Величезного значення у зв’язку з викладеним вище набуває проблема механізму зближення національних правових систем. Проблеми адаптації законодавств, урахування міжнародного досвіду в національних правових системах останнім часом стають лейтмотивом кількох міжнародних конференцій та деяких монографічних досліджень. Проте, на жаль, треба визнати, що вчені-правознавці, філософи, соціологи дещо захопилися, якщо можна так сказати, інструментальною складовою цього процесу. А саме: аналізом модельних правових актів, їхніх ознак, різновидів та способів уніфікації, критеріїв, що слід застосовувати до дефініцій, тощо. Не заперечуючи важливості таких досліджень, зазначимо, що досить істотною складовою є безумовно сутнісна. Наприклад, інститут захисту прав і свобод і законних інтересів людини та громадянина. Зрозуміло, що різні правові системи від проголошення прав до забезпечення цього інституту істотно відрізняються. Тому в контексті механізму зближення національних правових систем щодо інституту прав і свобод людини та громадянина дуже важливим показником, точніше знаменником, до якого потрібно прагнути, є інститут відповідальності держави перед особою.

Одним із важливих напрямів розвитку й функціонування сучасних правових систем є вдосконалення інституту відповідальності держави перед особою. Варто наголосити, що у правових державах мають бути створені і діяти механізми, за допомогою яких справляється ефективний вплив на якісний бік діяльності державного апарату, особливо щодо дотримання прав і свобод людини.

До речі, понині не розроблено загальної термінології щодо цього виду юридичної відповідальності. Існують такі його варіанти, як «державно-правова відповідальність», «конституційна відповідальність», «відповідальність державних органів і їх посадових осіб», «публічно-правова відповідальність» [13, с. 19].

У дослідженнях, присвячених цим видам відповідальності, йдеться про юридичну відповідальність державних органів та їхніх посадових осіб, що, на наш погляд, не є тотожним юридичній відповідальності держави. Тобто за змістом ці види відповідальності замінено на внутрішньо-організаційні відносини, що існують в органах влади і не поширюються на відносини між державою і приватною особою. Не випадково в юридичній літературі метою такої відповідальності називають «підтримку режиму законності всередині держави» [13, с. 19.

У зв’язку з цим постає запитання – чи можна підміняти юридичну відповідальність держави перед фізичним суб’єктом юридичною відповідальністю конкретного посадовця або державного органу за незаконні дії або рішення? Чи тотожні ці види відповідальності? Таке твердження навряд чи припустиме. По-перше, зміст цих видів відповідальності різний. По-друге, держава стає суб’єктом відповідальності тільки в конкретних правовідносинах з участю приватної особи, права якої порушені, у решті випадків держава виступає як інстанція, перед котрою несе відповідальність посадовець або державний орган. По-третє, держава як суб’єкт відповідальності, як публічний суб’єкт, відповідає не за власні дії, а за рішення своїх органів або посадовців, тоді як державні органи і їхні посадовці за своєю природою є публічним суб’єктом, у правовідносинах відповідальності перед особою втрачають свою публічність і виступають як особи, що не виконали свої службові обов’язки [13, с. 20].

Інститут відповідальності держави перед особою – це одна з головних гарантій прав і свобод людини, закріплених у чинному законодавстві. Держава встановлює механізм власної публічно-правової відповідальності, бере на себе обов’язок забезпечити також можливість її реалізації, зробити доступною для громадян. Цим досягається послаблення тиску держави на суспільство і водночас збільшується можливість його контролю за діями держави, рішеннями її органів та посадових осіб.

Відповідальність держави перед особою – це проблема відповідних правовідносин, в яких держава, проте, має бути не суб’єктом особливої значущості, а суб’єктом – відповідальною стороною. Це і є правові відносини рівних сторін, в яких держава має певні переваги перед особою.

Усю сукупність теорій і поглядів, що існували в теорії держави і права й стосуються співвідношення «держава – особа», можна звести до кількох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий). Цей підхід грунтується на розумінні особи як цілі, держави – як засобу для досягнення мети. Його зміст – права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави. Ці права є невід’ємними. Завдання держави і суспільства полягають у тому, щоб дотримуватися цих прав, не допускати їх порушення, створювати умови для їх реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються й розширюються з розвитком суспільства, а самі фундаментальні права залишаються незмінними;

2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід грунтується на розумінні держави як мети, а особи – як засобу для досягнення мети. Його зміст – свої права людина одержує від суспільства й держави, природа цих прав патерналістична; держава – джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право й закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності й можливості [13, с. 21].

З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підкоряти права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право – виведена в закон воля панівного класу), а не на його раціональну самоцінність. За марксистського підходу розгляд питання про права особи стає зайвим унаслідок визначення особи як виразника сукупності суспільних відносин.

Якщо перший підхід є характерним для демократичних держав, то другий – для антидемократичних, тоталітарних. Лише нині відбувається набуття справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах «людина – держава» пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади – законодавство, управління та правосуддя) покликані підкорити свою діяльність охороні й захисту прав людини.

Закріплення в ст. 1 Конституції України положення про те, що Україна – правова держава, ставить перед юридичною наукою завдання обґрунтування й подальшого розвитку цього складного поняття. В теорії права як найважливішу функцію правової держави виокремлено охорону й захист інтересів людини та громадянина [13, с. 21]. На думку вчених, сутність сучасної правової держави характеризують такі риси:

1) визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю, а їх захист – найважливішим обов’язком держави;

2) установлення й обмеження за допомогою права меж державної влади. Отже, правовою є «держава, межі влади якої, формування, повноваження, функціонування її органів, регламентовані правом; найвище призначення якої полягає у визнанні, дотриманні і захисті прав і свобод людини й громадянина».

Закріпленням у Конституції цього положення в Україні було офіційно визнано взаємну відповідальність держави і громадянина, зокрема, відповідальність держави перед людиною й громадянином. У державі, яка проголошує себе правовою, юридична відповідальність повинна застосовуватися не тільки до приватних осіб, а й передусім до публічних суб’єктів права. На думку науковців, «сенс публічної влади – в служінні людині, забезпеченні її прав і свобод» [13, с. 22].

Питання про відповідальність держави перед особою слід розглядати, враховуючи їхні взаємозв’язки, взаємодію, оскільки це є двосторонні, а не односторонні відносини, отже, завжди має бути взаємовплив сторін.

Крім того, об’єктивно між державою і громадянином можуть і навіть повинні існувати суперечності. Проте завдання держави – запобігати зростанню, посиленню цих суперечностей, щоб вони не призводили до гострого конфлікту.

Завдання держави передбачати, попереджати наростання, посилення цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту, протистояння [13, с. 23]. Тут має йтися про відповідальність держави за бездіяльність її органів і посадовців, за грубі порушення конституційних прав громадян. На жаль, на практиці якщо це й відбувається, то надто рідко. Таке положення породжує відчуття безкарності, вседозволеності в окремих державних урядовців й у держави загалом.

Однією з причин безвідповідальності держави є відсутність ефективних механізмів реалізації її відповідальності перед особою. Завдання українського суспільства – створити їх, оскільки держава не зацікавлена в здійсненні, а тим паче в удосконаленні механізму власної відповідальності. У правовій державі такої невідповідності у відносинах «держава – громадянин» бути не повинно.

Відсутність відповідальності держави перед громадянином ставить під сумнів реалізацію одного з головних принципів, проголошених Конституцією України, – пріоритет прав і свобод людини та громадянина, бо вони можуть бути реалізовані переважно у правовідносинах із державою. Отже, саме на державі лежить обов’язок забезпечити реалізацію цих прав, оскільки обов’язок, не забезпечений відповідальністю, перетворюється на фікцію.

Повільний прогрес у розв’язанні проблеми відповідальності держави перед особою, в налагоджуванні збалансованого правового механізму їх взаємозалежності можна пояснити, зокрема, й відсутністю необхідних теоретичних напрацювань. Юридична наука має якомога швидше позбутися синдрому перебільшення ролі й значення держави стосовно особи [13, с. 24].

Вважаємо цікавою, хоча й дискусійною думку про те, що правове регулювання юридичної відповідальності держави необхідно здійснювати загалом на рівні єдиного законодавчого акту шляхом ухвалення спеціального конституційного закону, в якому будуть передбачені «певні процедури й механізм залучення держави до відповідальності за порушення норм конституційного законодавства».

Висновки

Зміни, що відбуваються сьогодні в правовому полі України, стосуються якісного оновлення, трансформації, реформування права. Це не просто наміри чи побажання, а гостра життєва потреба, органічно пов’язана з євроінтеграційним вибором нашої країни. Адже національне право в Українській державі істотно відрізняється від права в європейських країнах, передусім своїм «духом», своєю ідеологією; у країнах Європи воно спрямоване на забезпечення прав та інтересів людини, в нас – на забезпечення потреб держави, державного управління, державного апарату і його чиновників.

Отже, Україна на сучасному етапі переживає досить складний процес формування держави та права, який має знайти своє наукове обґрунтування та нормативне закріплення. Він не може бути беззмістовним та офіційно формально не вираженим.

Список використаних джерел

Державотворення і правотворення в Україні: монографія /За ред. Ю.С. Шемшученко. — К. : Вид-во Ін-ту держави і права ім. В.М. Корецького, 2001. — 653 с.
Іванов В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник / В’ячеслав Іванов; Ред. Н.М. Гайдук. — К. : Атіка, 2003. — 416 с.
Ковальчук В. Взаємодія громадянського суспільства та державної влади // Право України. — 2009. — № 6. — С. 90-99
Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. — Тернопіль : Карт-бланш, 2002. — 243, с.
Ладиченко В. Методологічні аспекти взаємодії держави і громадського суспільства // Право України. — 2007. — № 10. — С. 9-13
Медведчук В. Правова наука і правова держава: проблеми взаємозв’язку і розвитку // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2-3. — С. 37-53
Оніщенко Н. М. Правова система і держава в Україні: Монографія. — К.: 2002. — 130, с.
Основи держави і права України: Навчальний посібник для студ. неюридич. спец. вузів. — Суми: Університетська книга, 2003. — 388, с.
Петришин О. Громадянське суспільство і держава: питання взаємовідносин // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 4. — С. 3-12
Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків : Консум, 2002. — 655, с.
Скрипнюк В. Державна влада в Україні: проблеми взаємодії політики і управління // Право України. — 2003. — № 3. — С. 14-21
Строган А. Взаємозалежність і взаємообумовленість громадянського суспільства та правової держави // Право України. — 2007. — № 10. — С. 14-17
Тацій В. Людина і правова держава: проблеми взаємовідносин і взаємодії // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 2. — С. 12-24
Теорія держави і права України: Навчальний посібник /Ред.: В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков. — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 367, с.
Тесленко М. Значення суспільства у правовій охороні Конституції // Право України. — 2004. — № 12. — С. 91-94

Освіта та самоосвіта