Вступ

Політичне управління є особливим механізмом, який постає з природи суспільного процесу, значною мірою визначаючи якість сучасного політичного, соціально-економічного життя. В Україні, де радикальні перетворення необхідні у найважливіших сферах суспільства, політичне управління набуває особливої ваги.

Процес модернізації державного управління в умовах реформування українського суспільства вимагає компетентного управління. Одним із основних суб’єктів управління суспільством є нова українська політична еліта. Вона чітко визначає стратегію суспільного розвитку, напрямки трансформування та основні ресурси, що потрібні для цього. Тактичні рішення та визначення конкретних методів вирішення стратегічних завдань здійснюються на рівні оперативного управління та прийняття рішення командою професійних управлінців. Розподіл праці між політичною елітою та істеблішментом є досягненням сучасної цивілізації. Проте на певному етапі політичні рішення можуть суперечити завданням оперативного управління. Політика, що спрямована на багато років вперед, має бути погоджена із управлінськими рішеннями, які потрібні для вирішення тимчасових завдань.

Погодженість політичних рішень із процесом адміністративного управління може відбуватися у двох площинах. По-перше, це відбувається у відносинах між політиками та бюрократією. Депутати законодавчих органів всіх рівнів, керівники держави та члени уряду вважаються політичною елітою на підставі того, що всі вони приймають політичні рішення на державному рівні. Престиж політичної еліти мотивує бажання державних службовців середньої ланки у прийнятті самостійних рішень політичного зміст. По-друге, погодженість політики із державним управлінням відбувається в інформаційній площині. Будь-яке рішення має стратегічну, інформаційно-нормативну та технологічно-організаційну складові. Політика, якій притаманне стратегічне рішення, має бути обмежена на інших рівнях. За відсутності цього обмеження, державне управління набуває ознак «вуличної демократії», головним засобом якої є яскраві гасла популістського спрямування.

1. Сутність управління та його роль у суспільно-політичному житті

Прогрес суспільства, використання його потенціалу значною мірою залежать від рівня управління соціальними процесами. Усвідомлення цієї залежності зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була спершу в основному наукою про організацію технологічних процесів і лише з часом стала наукою про управління людьми. Вважають, коли об’єктами управління є люди, колективи, соціальні групи, то воно набуває форми керівництва (тому поняття «управління» і «керівництво» надалі розглядаються як тотожні).

Вихід на рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між класами, націями та іншими соціальними групами, надає управлінню політичного характеру.

Це означає, що політика є конкретним різновидом управління, здійснюваного владою для вдосконалення суспільних відносин.

Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.

Найвідчутніші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалості управлінської діяльності. Не випадково, пояснюючи крах певної структури, американці називають три причини: погане управління, погане управління, погане управління.

Радикальна перебудова системи управління є складовою загального процесу оновлення українського суспільства, в якому вкоренилися командно-адміністративні форми і методи управління. Стримуючи розвиток продуктивних сил, демократії та особи, ці форми й методи були нераціональними й антигуманними навіть за тоталітаризму. Цілком анахронічними стали вони в умовах науково-технічної революції та переходу до громадянського суспільства. Проте ще й досі немало елементів командно-адміністративної системи управління сприймаються багатьма як єдино правильні, що живить ностальгію за «твердою рукою».

Справді, керувати суспільством демократичними методами значно складніше, ніж командно-вольовими. У багатьох країнах давно вже зрозуміли, що управління вимагає постійної уваги і величезного напруження. Намагання законсервувати «спрощені» методи управління, властиві командно-адміністративній системі, є великою небезпекою для суспільства.

Щодо розуміння ролі й місця управління не можна абсолютизувати дію об’єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це послаблює свідому діяльність людей, в тому числі й управління. Але науково неспроможними є й спроби розглядати суспільство як об’єкт всеохопного, «тотального» управління й планування.

Як свідчить практика, політичне управління ефективне не тоді, коли намагається охопити все до найменших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна, згідно з яким складна система, що стає об’єктом зовнішнього впливу, намагається так перебудуватися, щоб максимально зменшити цей вплив.

Основні завдання політичного управління:

— реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;

— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

— захист державних інтересів на міжнародній арені;

— вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;

— забезпечення політичної стабільності та правопорядку;

— регулювання економічної діяльності;

— стимулювання науково-технічного прогресу тощо. Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки.

Соціотехніка — сукупність форм, методів і засобів, які використовуються суб’єктами управління для досягнення поставлених цілей; стиль управління, який є суб’єктивно-особистісною формою реалізації певних методів.

Один і той самий метод дає різні результати, якщо використовується різними суб’єктами управління. Вперше типологію управлінських методів і стилів дослідив у 30ті роки XX ст. Курт Левін, запровадивши в науковий обіг поняття «авторитарне», «анархічне» і «демократичне» управління.

Авторитарне управління здійснюється з допомогою вольових, твердих і навіть жорстких засобів, коли один суб’єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. За анархічного типу управління всі намагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип управління називають ліберальним, пасивним, м’яким, млявим, що базується на потуранні. Демократичне управління передбачає взаємодію всіх суб’єктів управління на основі раціонального розмежування функцій і сфер регулювання. Цей тип називають ще гнучким, універсальним, змішаним, симбіозним, що поєднує риси авторитарного й ліберального методів.

Історичний досвід, соціологічні дослідження свідчать про згубні наслідки для суспільства як авторитарно-командного, так і анархічного типів управління. Вони дискредитували себе в морально-політичному, матеріальному аспектах, оскільки всі сфери суспільного життя вимагають гнучких методів і постійної демократизації управління. Про найвищу ефективність демократичного типу керівництва свідчать дослідження К. Бірта, X. Прільвітца, Ф. Генова, А. Хараша, X. Ріхтера, В. Терещенка та ін. Існують й інші класифікації типів управління. Залежно від результативності розрізняють ефективний і неефективний, позитивний і негативний типи управління. Виокремлюють також волюнтаристський, директивний і товариський (авторитетний), прагматичний і моралізаторський, парадний і діловий типи.

2. Фактори та тенденції розмежування політики та управління

Розмежування політичних та адміністративних посад є одним з пріоритетних завдань для України на шляху до приведення системи врядування до європейських стандартів.

Німецький підхід до завдань державного управління підтримує розмежування політики і адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки.

Питання співвідношення політики та державного управління виникло під час появи на політичній арені розгалужених державних апаратів. Ця ситуація підштовхнула науковців по-новому розглядати значення політики для якості державного управління. Взаємини політики та державного управління стали предметом дослідження видатного американського політика В. Вільсона. Позиція В. Вільсона полягала у тому, що успішному розвитку демократії сприяє чітке розмежування політичних та адміністративних функцій, та управління є поза сферою політики. Розмежування політики та державного управління відбулося тому, що адміністративні питання аж ніяк не політичні. За допомогою політичних рішень ставляться стратегічні завдання органам управління, але подальше втручання політиків у справи державних службовців має бути обмежено [1].

Кожному політику та державному службовцю треба пам’ятати, що такі звичні для них поняття, як «людина», «добробут», «указ» і безліч мислимих у них елементів не піддасться обліку: у них мисляться всі люди та укази того, що минуло, люди та укази сьогодення і майбутнього. Вони мають невизначений об’єм. Тому будь-яка спроба взаємодії політиків та державних службовців поза межами реєструючих понять приречена на блукання у вигаданому світі їх фантазії. Фактичний матеріал, на відміну від вигаданого, завжди має бути зафіксованим. Факти — це завжди сприйняті агентом діяльності та зафіксовані у певній формі певні сторони дійсності. Навіть сама система спостереження — це певна система фіксування та реєстрації властивостей об’єкта, що ми і спостерігаємо. Свідоме використання політиками та державними службовцями нереєструючих понять треба кваліфікувати як спробу імітувати діяльність, яка відсутня.

Взаємодія політиків та державних службовців має бути виміряною. Вимірювання взаємодії — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик дії за допомогою різноманітних норм (еталонів) і методів їх застосування. За допомогою певних процедур, взаємодія політиків та державних службовців здатна набути метрологічного забезпечення. Вимірювальна величина — це не тільки фізична величина. Вимірювання треба застосувати для відображення Взаємодія політиків та державних службовців має бути виміряною. Вимірювання взаємодії — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик дії за допомогою різноманітних норм (еталонів) і методів їх застосування. За допомогою певних процедур, взаємодія політиків та державних службовців здатна набути метрологічного забезпечення. Вимірювальна величина — це не тільки фізична величина. Вимірювання треба застосувати для відображення  величин взаємодії між акторами. Це вимагає створення спеціальних одиниць вимірювання (індикаторів, коефіцієнтів) оптимальності взаємодії, розрахунку похибки вимірювань із заданою ймовірністю, що не виходять за встановлені межі.

Домінування нереєструючих понять під час прийняття спільного стратегічного рішення перетворює його у недостатньо визначене та неефективне. Недостатня визначеність стратегічного рішення руйнує будь-яку політико-адміністративну систему або спрямовує на шлях екстремальних взаємодій. У такий час адміністративна система прагне досягти «неможливого теоретично можливими засобами», коли цілі і засоби не узгоджуються. Саме тоді управління державними органами ставить собі за мету не лише ефективне виконання законодавчих рішень, а й невиправдане втручання у процес прийняття стратегічного рішення.

Питання оптимізації взаємодії політико-адміністративних структур вимагає нового уявлення про державне управління ж специфічну форму соціальної діяльності, важливу ланку взаємодії діяльнісних та інформаційних складових. Для процесу оптимізації політико-адміністративних структур неприйнятно як ототожнення, так і жорстке розмежування політичної сфери та управлінської діяльності. Вузький вибір стратегій оптимізації взаємодії політики та державного управлення, пов’язаний виключно з двома типами порівняльних понять, і потребує значного розширення власної логіко-методологічної бази.

З урахуванням власного та міжнародного досвіду сьогодні є очевидним необхідність виділення в структурі міністерств „політичного блоку”, до якого мають увійти міністр, один або кілька його політичних заступників та патронатна служба (політичний кабінет), та блоку „професійної державної служби”, очолюваного державним секретарем, який повинен призначатися на професійній основі і бути достатньо захищеним законом.

Іншим важливим фактором успіху такої реформи є проведення її у тісному зв’язку з реформою структури системи центральних органів виконавчої влади, суть якої полягатиме в сконцентруванні міністерств виключно на формуванні державної політики та делегування усіх функцій, пов’язаних з впровадженням політики та наданням державних послуг на нижчій рівень агентств та служб. Всі ці питання можуть бути вирішені шляхом внесення відповідних змін до Закону „Про Кабінет Міністрів України” та прийняття законів „Про державну службу” та „Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, проекти яких готові до розгляду. При проходженні згаданих законопроектів питання розмежування політичних та  адміністративних функцій та посад залишається основним каменем спотикання.

Важливим елементом створення професійної державної служби є запровадження механізму незалежного моніторингу для забезпечення вступу на державну службу та просування по ній на основі політичної нейтральності, заслуг та здобутків. Такий механізм повинен включати як постійний моніторинг, так і публічне звітування щодо усіх процесів набору та просування державних службовців, аби гарантувати, що вони відповідають принципу політичної нейтральності та професіоналізму (заслуг та здобутків).

Сьогодні система такого незалежного моніторингу призначення на посади державної служби та  просування по ній як така в Україні відсутня. Єдиний орган, який має деякі повноваження стосовно контролю за дотриманням законодавства про державну служби, є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної служби – Головне управління державної служби України. Воно, зокрема, вибірково здійснює перевірки формального дотримання процедурних питань вступну па державну службу та її проходження в окремих державних органах. Крім того, за окремим розпорядженням вищих посадових осіб держави може здійснюватися спеціальна перевірка відомостей, що подаються кандидатами на заняття вищих посад на державній службі.

Самі процедури та практика призначення та просування по службі державних службовців потребують удосконалення. Існуючі методи оцінки, які застосовуються при прийнятті та просуванні по службі, досить обмежені та недостатньо ефективні при оцінюванні рівня кваліфікації кандидата на посаду. Рішення про просування часто ґрунтується на дуже нечітких та іноді суб’єктивних критеріях, які не дозволяють послідовно та у справедливий спосіб оцінювати усіх державних службовців. Критерії оцінки кандидатів на посади часто не пов’язані безпосередньо з конкретними вимогами щодо роботи на тій чи іншій посаді, а скоріше спрямовані на загальну перевірку знання кандидатом законодавства.

Вирішення питання створення системи незалежного моніторингу призначення на посади державної служби та  просування по ній ускладнюється двома основними факторами.

По-перше, закон не передбачає призначення на вищі посади державної служби (заступники міністрів та директори департаментів міністерств – загалом близько 1,5 тис. осіб) на основі конкурсу. Фактично, такі призначення відбуваються не на професійній основі, а з політичних чи інших мотивів. По-друге, Конституція України не дає можливості створити незалежний державний орган з питань державної служби, який не входив би до системи центральних органів виконавчої влади.

Брак прозорості та послідовності у прийнятті на посади підриває її цінності, довіру громадськості до державної служби як такої та  має негативний вплив на загальний клімат всередині державної служби.

Висновки

Отже, концептуальні засади оптимізації взаємин політики та державного управління полягають у забезпеченні логічної сумісності понять «політика» і «державне управління». Тому, предметом подальшої оптимізації є їх змістовний перетин. Процес оптимізації політики та державного управління зводиться до з’ясування спільного обсягу понять у контексті, у якому воші визначаються конкретними носіями політико-адміністративних повноважень в окремих сферах суспільного розвитку. Процес оптимізації політики та державного управління у сфері економіки суттєво відрізняється від подібного процесу в соціокультурній сфері або національної безпеки. Проте концептуальні засади мають залишатися незмінними у всіх галузях їх застосування.

Головним елементом спільного обсягу, «золотим перетином» відносин політики та державного управління є стратегічне рішення, яке приймається їх спільними зусиллями. Воно, з одного боку, об’єднує зусилля політико-адміністративних структур, з іншого — надає підстави для подальшого самостійного розвитку кожній із них у межах їх повноважень (компетенції). Обов’язковою складовою стратегічного рішення має бути не тільки логічна процедура узагальнення, але і обмеження понять. Обґрунтування спільного стратегічного рішення можливе лише у випадку погодженості визначеної кількості реєструючих понять часу, місця та обсягів взаємодії, що погоджується. Прийняття спільного стратегічного рішення вимагає наявності відповідей на змістовні питання: «коли», «де» і в якому «обсязі» можлива взаємодія визначених носіїв політичних та адміністративних повноважень.

Визначення засад оптимізації відносин політики та державного управління за допомогою спільного стратегічного рішення має практичне значення при регулюванні відносин структур політичного керівництва та державного управління, органів виконавчої державної влади для розробки нормативних актів та інструктивно-методичних матеріалів, спрямованих на удосконалення взаємодії державних   підструктур   із   органами   місцевого   самоврядування.

Політика – це не тільки сфера боротьби за ідеальні цінності, але й сфера перерозподілу матеріальних ресурсів. Важливо визначити, які ресурси перерозподіляються у сфері політики, а які в сфері державного управління. Звичайно, дуже важко встановити цю межу і ще важче домогтися її дотримання, оскільки йдеться про встановлення межі між приватними чи корпоративними і публічними інтересами. Залежно від політичних переконань тут можливі два основні підходи до встановлення цієї межі, які умовно можна назвати ліберальним і консервативним. Ліберальний передбачає лібералізацію або «легалізацію» корупції. Це означає, що приватний інтерес повинен бути винесеним за межі державного апарату, і державний апарат повинен бути максимально скороченим. В такий спосіб зменшується сфера можливого зловживання, а те, що залишається, максимально відкривається і легалізується. Перерозподіл ресурсів, який переважно здійснюється шляхом корупційних дій, повинен відбуватися в політичній площині, через групи лобіювання, різні ради і комітети.

Список використаної літератури

1. Гавриленко І. Соціологія організацій: Навч. посіб. для студ. соц.-гуманіт. ф-тів ВНЗ / Енергодарський ін-т держ. та муніципального управління ; ГУ «ЗІДМУ» ; Академія праці і соціальних відносин Федерації профспілок України — К.; Запоріжжя : ГУ «ЗІДМУ», 2007. — 402с.
2. Димитрова Л. Соціологія управління та організацій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Національний технічний ун-т «Київський політехнічний ін-т». — 2-ге вид., виправ. і доп. — К. : Політехніка НТТУ «КПІ», 2005. — 156с.
3. Маковецький А. Соціологія організації та управління: Навч.посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2006. — 76 с.
4. Солодков В. Т.. Соціологія організацій і управління: Навч.-метод. комплекс / Центральний ін- т післядипломної педагогічної освіти. Факультет менеджменту та психології. — К. : Міленіум, 2004. — 160с.
5. Червінська Т. Соціологія: навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2007. — 248c.