Вступ

1. Поняття регіональної економічної політики. Об’єкт, суб’єкт регіональної економічної політики
2. Завдання регіональної економічної політики
3. Принципи регіональної економічної політики
4. Пріоритети регіональної економічної політики
5. Роль місцевих органів влади у регіональному розвитку

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Регіональна соціально-економічна політика повинна бути спрямована на зменшення просторових диспропорцій, які виникли в період існування адміністративно-командної системи і поглиблюються в теперішній час. Вона покликана посилити трансформаційні процеси на рівні регіону, враховуючи специфічні для нього геополітичні, природно-ресурсні та економічні особливості з метою усунення системних, циклічних та структурних колізій вже в загальнодержавному масштабі.

Проблеми регіональної соціально-економічної політики широко розглядаються у сучасній науці провідними українськими дослідниками-регіоналістами М.І. Долішнім, С.І. Дорогунцовим, С.І. Злупком, Е.М.Лібановою та іншими вченими.

Регіональна соціально-економічна політика розробляється на основі ержавної регіональної політики, виходячи з її концепції, принципів та базових засад. Головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Державна регіональна політика є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку України, тісно пов’язаною із здійсненням адміністративної реформи та впорядкуванням адміністративно-територіального устрою, і реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним та соціальним розвитком України та її регіонів. Державна регіональна політика спрямовується на забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів та збереження територіальної цілісності України як унітарної держави.

1. Поняття регіональної економічної політики. Об’єкт, суб’єкт регіональної економічної політики

Поняття «регіональна економіка»та «розміщення продуктивних сил» близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше «прив’язана» до поняття «регіон», у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами. У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

— комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

— єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

— територіальна спільність виробництва;

— відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

— цілісність системи соціальної інфраструктури;

— поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Об’єкти державної регіональної політики — це територіальні утворення, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування, склад цих об’єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України; суб’єкти— органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв’язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.

Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем. Сьогодні для регіонів України важливим є питання щодо специфіки становлення підприємництва, роздержавлення і приватизації власності, реформування аграрної сфери, соціального захисту населення. На регіональному рівні для забезпечення функціонування повноцінних ринкових відносин принципово важливо підвищити купівельну спроможність населення, оскільки нинішній її рівень заперечує можливість існування сучасного ринку — ринку споживача.

Складниками державної регіональної політики є економічна, соціальна, екологічна, науково-технічна, гуманітарна, національна, управлінська, демографічна, зовнішньоекономічна та управлінська політика. Для кожної з них держава має встановити мету, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначити права, сферу, ресурси та методи роботи регіонів, здійснювати певні дії щодо них та доручати виконання окремих завдань. Розгляньмо докладніше всі названі політики.

2. Завдання регіональної економічної політики

У процесі розробки регіональної політики велике значення має аналіз чинних тенденцій та закономірностей розвитку окремих регіонів, вимірювання та оцінка рівнів використання їхніх соціально-економічних потенціалів, оцінка ефективності функціонування матеріального та нематеріального виробництва, виявлення специфіки та масштабів індивідуального споживання. Такий аналіз може такойс служити інформаційною основою для перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного прибутку.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та масштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс. Ці перспективи, враховуючи пріоритети у розвитку окремих регіонів, повинні виявлятися на основі раціоналізації розміщення продуктивних сил країни і виражатися передусім у визначенні та систематичному уточненні спеціалізації регіону. Складовою частиною регіональної політики є державні регіональні програми, які реалізуються у масштабі країни, окремих областей, систем розселення. Виконання таких програм має забезпечуватися спеціальними фондами регіонального розвитку та протекціоністською політикою держави стосовно окремих регіонів (надання пільг, розподіл фінансових коштів тощо). Вони покликані сприяти скороченню соціально-економічного розвитку між регіонами. В Україні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров’я, Причорномор’я та Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильської АЕС.

Важливим аспектом розробки економічної політики у регіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів, міжрегіональних зв’язків, необхідна розробка та реалізація регіональної господарської політики на локальному рівні, що пов’язано з інвестиційною політикою у регіоні. Її наслідком має стати регіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та регуляторів територіальних відношень. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організації територіальних стосунків. Наріжним питанням дієвості економічного механізму є така організація всіх його елементів, яка дозволяє органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління.

Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, включно з розв’язанням таких завдань, як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів.

3. Принципи регіональної економічної політики

Державна регіональна економічна політика формується і реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна державна регіональна економічна політика України, як це визначено нормативними документами, ґрунтується на таких основних принципах:

• визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;
• правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;
• дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;
• досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв’язків.

Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні, передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його важливі соціально-економічні функції щодо життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.

4. Пріоритети регіональної економічної політики

Державну регіональну економічну політику на сучасному етапі потрібно будувати, зважаючи на таке: недосконалість наявної галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низька економічна ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотне відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості); нераціональне використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля в багатьох містах і районах; відставання в комплексному розвитку міст і сіл; незадовільна реалізація можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій тощо.

Регіональна політика держави — сфера діяльності в питаннях керування економічним, соціально-політичним, національно-етнічним розвитком країни у просторовому (регіональному) аспекті, тобто вона має бути пов’язана із взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Необхідними складниками цієї політики (за будь-яких модифікацій її визначення) є чітко сформульовані цілі, об’єкти і суб’єкти, а також засоби її здійснення.

Державне регулювання регіонального розвитку здійснюється в кожній країні, хоч і не однаковою мірою та в різних формах. Постійні суперечки про те, існує чи не існує регіональна політика, пояснюються тим, що усвідомлену й активну регіональну політику нерідко важко ідентифікувати в багатоаспектній і слабо координованій діяльності різноманітних державних інституцій, які впливають на регіональний розвиток. Регіональна політика може бути активною, інститутно відособленою, може забезпечуватися спеціалізованими засобами та інструментами тощо, але водночас вона може бути і малопомітною та практично не виділятися з-поміж інших напрямів діяльності держави.

За сучасних умов регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, приватних інтересів, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми— це інструменти прямого впливу держави на формування ринкових відносин того чи того регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості його розвитку. Такі програми мають ураховувати та спиратися на переваги і можливості геополітичного становища регіону та його матеріальної бази для найраціональнішого використання природно-ресурсного і виробничо-економічного потенціалу регіону. Це має відбуватися на підставі інтенсифікації складників і чинників зростання, а також пріоритетів ринкового реформування відносин власності, поліпшення умов праці та середовища життєдіяльності населення, особливо щодо розв’язання проблеми зайнятості, подолання негативних демографічних тенденцій та поліпшення екологічного стану довкілля.

Відповідно, матеріальна база розвитку та розміщення продуктивних сил регіону, що включає сукупність усіх видів природних ресурсів з урахуванням транспортно-експлуатаційної якості та економічної доцільності господарського використання природних ресурсів, перш за все мінерально-сировинних, визначає спеціалізацію регіональної економіки та є чинником розвитку виробництва регіону.

5. Роль місцевих органів влади у регіональному розвитку

Під час переходу до ринкових форм господарювання на місцевому рівні виникає безліч проблем: постає потреба вдосконалення економічних відносин держави і регіонів; регулювання регіональних процесів забезпечення самофінансування розвитку територіальних утворень за браком природної сировини та інших економічних ресурсів, які теж мають бути об’єктом ринкових відносин; вироблення чітких методик визначення їх вартості, нормативної бази користування територіальними природно-сировинними чинниками виробництва, знеособленість, нічийність перших і розшарування та численність других. Тому найважливішим є механізм формування і функціонування регіонального комплексу, а також системи керування ним.

Головна характеристика регіонального господарства сьогодні — це рівень демократизму і відкритість регіональної економіки, функціонування її як підсистеми народного господарства, а незавершений (додатковий) характер регіонального виробництва треба розглядати як елемент єдиної економіки країни. У сучасних відносинах регіональні ланки суспільного відтворення реалізують не тільки локальні взаємозв’язки, а й взаємозв’язки відтворення на рівні всього народного господарства.

Зауважимо, що господарсько-фінансову самостійність регіональних суб’єктів не може бути введено лише ухваленням закону, постанови. Передовсім тут має бути логічна послідовність, етапи здійснення. Навряд чи правомірний перехід областей на повну економічну незалежність, коли не тільки не створено господарсько-фінансових умов їхньої самостійності, але навіть немає чітко розробленої концепції ринкової самостійності територій, що дала б змогу використовувати промислово-сировинний потенціал певної території, створити матеріально-фінансові можливості для реальної участі в територіальному відтворю вальному процесі.

Завдяки діяльності людей на конкретній території об’єктивно створюється відносно відособлений комплекс, що набуває статусу самостійного економічного суб’єкта з усіма необхідними атрибутами господарської організації та встановленням регіонального економічного порядку. Теоретично і практично з урахуванням конкретного стану економіки регіонів мають відбуватися зміни в механізмі регулювання. Вони пов’язані з розвитком матеріально-технічної, виробничо-соціальної інфраструктур регіонів, адже за своєю географічною і соціально-економічною структурою регіон -це особлива форма усуспільнення виробництва, територіально-галузевої кооперації, що функціонує в системі єдиної держави, але має відносну економічну відособленість і певний рівень господарської самостійності в процесі суспільного відтворення.

Відомо, що регіон — це частина території країни, на якій формується, функціонує і розвивається комплекс галузей виробничої та побутової соціальної інфраструктури. Завжди регіон характеризується певними закономірностями економічного розвитку, специфічними природно-географічними, історико-демографічними, а часто і політико-адміністративними особливостями. У регіоні формуються ознаки етнічної спільноти людей, їхньої національної, соціально-політичної та економічної цілісності, отже, на його території мають органічно поєднуватись інтереси всіх суб’єктів господарювання.

Виокремлення регіону як одного із суб’єктів господарювання закономірна тенденція підвищення рівня усуспільнення виробництва та чинник відповідності виробництва задоволенню потреб населення регіону. Отже, регіон одночасно являє собою і частину, і ціле; частина — як складова держави, ціле — як самостійний суб’єкт господарювання. Подвійне становище регіону визначається тим, що в ньому, по-перше, мають бути забезпечені умови для кореляції нормального ходу всього суспільного відтворення з використанням природних, матеріальних, трудових ресурсів як окремої частини території країни; по-друге, має здійснюватися власне економічне відтворення як відокремленої частини цілого. У регіонах має забезпечуватися раціональне використання ресурсного потенціалу і розв’язуватися соціально-економічні проблеми населення за умови зменшення залежності їхніх структурних адміністративних підрозділів від центру (держави). У межах регіонів здійснюється державне управління та місцеве самоврядування.

Безумовно, підґрунтям регіональної економіки є територіальний поділ та її основні виробничі чинники, які охоплюють:

• наявний економічний (регіональний) потенціал;
• потреби населення регіону, стан і динаміку його ринків;
• умови для максимального пристосування структури економіки регіону до внутрішніх і зовнішніх чинників;
• регіональні інтереси та їх кореляцію з загальнонаціональними інтересами.

У регіонах унаслідок відмінностей економічних і соціальних чинників, різного характеру виробництва вони, як водиться, посідають специфічне місце в народногосподарській структурі країни. Водночас наділений функціями оперативно-господарського управління й керування соціально-економічними процесами регіон багато важить у відтворювальному циклі, а його економіка суттєво впливає на ефективність функціонування всього народногосподарського механізму разом із впливом на діяльність регіональних підприємців. Тому вкрай важливо забезпечити в регіоні економічно ефективні виробничі зв’язки на підставі територіального поділу праці й сучасних форм її кооперації та організації керування соціально-економічними процесами.

Цілком зрозуміло, що в центрі уваги місцевих адміністрацій завжди мають бути економічні інтереси і відносини, що визначаються самими обсягами наявних багатств і можливостей, практичними напрацюваннями минулих років. Кожний окремий регіон має свій власний спектр економічних відносин — широта і складність його залежать значною мірою від рівня розвитку мікроекономічних процесів, реальної практики. Правові, майнові, організаційно-управлінські й між бюджетні відносини, що стали тепер найбільш значущими в системі міждержавного місцевого самоврядування, у деяких регіонах переросли в жорстке протистояння з органами державної влади, а в результаті — призвели до втрати регіонами свого економічного потенціалу. Не все гаразд і у взаємовідносинах регіональних та місцевих органів влади з вертикально інтегрованими компаніями, зокрема енергосистемами, «Укрзалізницею», зв’язком, нафтовими компаніями, особливо щодо поділу податкової бази від їх діяльності в регіонах. Складними і надалі залишаються проблеми власності, передусім всеукраїнської, розміщеної на території суб’єкта, її частки (пакета акцій) у розпорядженні адміністрації регіону, власне регіонального ефективного її використання. Багато нерозв’язаних питань існує у виробничо-економічній сфері, на нові імпульси чекає промислова й аграрна політика регіону. Ідеться, зокрема, про динаміку змін міжгалузевої структури, ступінь використання наявних потужностей, технічне й технологічне відновлення підприємств, конкурентоспроможність продукції, витрати, прибуток, цінову політику.

Пильнішої уваги місцевих владних структур потребують грошові проблеми стосовно заборгованостей, недоїмок, штрафів у регіональному та інших рівнів бюджетах; завжди болючі питання щодо збільшення частки «живих» грошей у податкових зборах, скорочення бартеру, взаємозаліків. Нагальними завданнями залишаються випуск і погашення цінних паперів регіонального характеру, виконання кредитних та інвестиційних зобов’язань, упорядкування зовнішньоекономічних, соціальних, національних відносин тощо. Чи в змозі керівники суб’єктів держави цілеспрямовано й у повну силу керувати цими складними процесами і відносинами? Важко не помилитись у відповіді на це питання, бо надто нерівні стартові умови, великі розходження між метою і поточними завданнями, неоднакові фахова підготовленість команд виконавців, ступінь орієнтації на державний рівень та й почуття відповідальності за свою діяльність уносять відчутну дисгармонію до загального процесу реформування суспільства.

Регіональні керівники не приховують двох своїх стратегічних цілей: по-перше, досягнення більшої владної незалежності, по-друге, отримання прав на державну власність у регіоні, на землю і податкові доходи. У багатьох регіонах на внутрішніх кордонах існують власні митниці для машин з інших міст, ДАІ, екологічні органи, дорожні податки і збори за проїзд міськими вулицями, через мости, залізничні переїзди, за місця стоянок для нічного відпочинку тощо. Усе це здійснюється за ухвалою місцевих законодавчих органів влади. Трапляються випадки нецільового використання засобів Пенсійного та інших позабюджетних фондів. Керівники регіонів вирішують, які кредитні організації піддати процедурі банкрутства або реструктуризації, які саме санкції зробити базовими.

Регіональна політика має системно розв’язувати проблеми соціального захисту населення в комплексі з економічними, організаційними та іншими питаннями за допомогою різноманітних форм і способів розвитку суспільства і регіонів.

Отже, мають бути, відповідно, посилені функції та роль регіональних бюджетів і забезпечене поступове вирівнювання бюджетних видатків у розрахунку на душу населення між окремими регіонами для оптимізації соціального розвитку регіонів, соціального захисту та поліпшення якості життя населення.

Висновок

Найголовнішим із засадничих принципів державного керування економікою регіонів є розподіл влади між центром і регіонами та практична діяльність у регіонах, що становить предмет політики держави стосовно регіонів. Тактика ж держави полягає в її діях щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення обставин для їх ефективного функціонування.

Економічний потенціал регіонів визначають, по-перше, за його природними умовами, що становлять природно-екологічний базис розвитку регіонів. Вони розглядаються за якістю землі, природними ресурсами, віддаленістю від ринків збуту, розвиненістю інфраструктури, по годно-кліматичними умовами, екологічним станом територій, що безпосередньо впливають на кінцеві результати господарської діяльності регіону. По-друге — за виробничим потенціалом, який разом з ресурсами має конкретний грошовий вираз та існує в реальних формах виробничого капіталу: основний та оборотний капітал, оборотні фонди та оборотні засоби з урахуванням зношування основних фондів. По-третє за трудовим потенціалом, який характеризується чисельністю, структурою та якістю робочої сили відповідно до рівня кваліфікації та освіти працівників.

Сутністю державної регіональної політики є сукупність організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на поточні цілі держави та ефективний розвиток регіонів, раціональне використання ресурсів, створення сприятливих умов життєдіяльності людей, забезпечення екологічної безпеки довкілля тощо.

Список використаної літератури

1. Авраменко О. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Конспект лекцій для студ. усіх спец. всіх форм навч. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2005. — 112с.
2. Антошкіна Л. Регіональна економіка: навч.-метод. посібник:для студ. ВНЗ. — Донецьк : Юго-Восток, 2008. — 231с.
3. Богорад О. Д., Невелєв О. М., Падалка В. М., Підмогильний М. В. Регіональна економіка: Словник-довідник / НДІ соціально-економічних проблем міста (НДІСЕП). — К. : НДІСЕП, 2004. — 346с.
4. Гіковата Н. Регіональна економіка: конспект лекцій / Харківський національний ун-т економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2008. — 124с.
5. Єпіфанов А.Регіональна економіка: Навч. посіб. для студ. екон. ф-тів вищих навч. закл.. — 2.вид. — К. : Наукова думка, 2000. — 344с.
6. Жук М. Регіональна економіка: підручник. — К. : Академія, 2008. — 416с.
7. Олійник Я. Б., Запотоцький С. П., Кононенко О. Ю., Мельничук А. Л., Пасько В. Ф. Регіональна економіка: навч. посібник / Я.Б. Олійник (ред.). — 2-ге вид., змінене і доп. — К. : КНТ; Видавець Фурса С.Я., 2008. — 440с.
8. Петкова Л. Регіональна економіка: [навч.-метод. посібник] / Черкаський держ. технологічний ун-т. — Черкаси : ЧДТУ, 2008. — 104c.
9. Чернюк Л. Г., Клиновий Д. В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К. : Університет «Україна», 2004. — 245с.