Співзалежність — це залежність однієї людини від іншої, яка може бути емоційною чи соціальною. Для співзалежного такий тип стосунків є шкідливим та неприємним, проте розірвати їх він не може. Це можна порівняти з валізою без ручки, яку важко нести, проте шкода викинути. Прикладом таких стосунків є пара, у якій чоловік б’є дружину, а вона не може з різних причин ці стосунки розірвати. Інший варіант — залежність дорослих сина чи доньки від матері, коли діти не здатні чи не мають можливості вести самостійне життя.

Співзалежна людина, дозволивши поведінці іншої людини впливати на себе, стає повністю поглинена тим, щоб контролювати дії цієї іншої людини, і таким чином регулювати власний стан.

Сутність проблеми полягає саме в тому, що розуміння фундаментальних принципів становлення феномену співзалежності, а також виявлення причин, характеру та наслідків структурних змін особистості сприяє посиленню адаптивності індивіда, його особистісних кордонів, автономії та індивідуальності.

Для стану співзалежності типово:

• Омана, заперечення, самообман;
• Компульсивні дії;
• «Заморожені» почуття;
• Низька самооцінка, ненависть до себе, почуття провини;
• Придушений гнів, неконтрольована агресія;
• Тиск і контроль за іншою людиною, нав’язлива допомога;
• Зосередженість на інших, ігнорування своїх потреб, психосоматичні захворювання;
• Проблеми спілкування, проблеми в інтимному житті, замкнутість, депресивна поведінка, суїцидальні думки.

Розглянемо цикли розвитку співзалежності в рамках традиційного підходу. Так, Р. Хемфелт, Ф. Мінірт, П. Майєр вважають, що динаміка співзалежності відбувається по спіралі та виокремлюють п’ять стадій [3].

На першій стадії циклу людина відчуває страждання і біль, їх причинами можуть бути проблеми дитинства (наприклад, нереалізованої потреби, бажання любові), самотність, низька самооцінка. Так як будь-яка людина прагне до позбавлення від негативних переживань, то з’являється потреба у зміні ситуації. Для цього в ряді випадків використовується співзалежна поведінка, після чого настає друга стадія циклу.

На другій стадії відбувається використання «іншої людини» для самоствердження, заповнення своїх потреб, в результаті чого співзалежна особистість відволікається від вирішення власних проблем.

Третя стадія — це результат використання співзалежних відносин, під час неї настає тимчасове полегшення страждань. Формуються стійкі механізми психологічного захисту, такі як: заперечення, раціоналізація, витіснення.

На четвертій стадії з’являються наслідки: негативні емоційні стани (депресія), психосоматичні проблеми, відбувається викривлення міжособистісннх відносин, відчуття нестабільності, страждання. В результаті наступає п’ята стадія — переживання провини і сорому. Співзалежна особистість знову поринає в негативні переживання і шукає вже знайомі способи відволікання.

Далі починається нова фаза циклу. Зрештою, цикл прискорюється до того, що людина повністю втрачає контроль над своїм життям [3].

Існують і російські дослідження, в яких вивчається динаміка співзалежності. У своїй роботі з проблем співзалежності «Залежність: сімейна хвороба» В.Д. Москаленко (1991, 1992) виділяє 4 умовні фази перебігу співзалежності:

1. Фаза заклопотаності. Характеризується наявністю тривоги за близьку людину, періодичною появою почуття провини, сорому, образи, жалю до себе, неспокою і гніву. Ці емоції («токсичні») стають механізмом захисту для людини, що страждає співзалежністю. Токсичні емоції для співзалежних все одно, що алкоголь для алкоголіка. Наявність проблем у житті на даній фазі заперечується.
2. Фаза самозахисту супроводжується трансформацією різних емоцій в негативні і, в той же час, заперечуються токсичні емоції. Вся увага поглинена «проблемним близьким». Існує почуття відповідальності за всі проблеми, втрачається контроль над своїм життям і над життям близьких.
3. Фаза адаптації. У співзалежних, які проходять цю фазу посилюється почуття провини і сорому, все частіше виражається гнів, з’являються докори сумління і стрес, прагнення до надмірної опіки, виражена жалість до себе, нестерпне почуття образи, почуття власної поразки, критично знижується самооцінка.
4. Фаза виснаження характеризується повною втратою почуття власної гідності, втрачається терпимість до хворого, людина духовно деградує, з’являються страхи, виражена тривога, депресія [4].

Один з варіантів моделі розвитку співзалежності пропонує Ц.П. Короленко ототожнюючи її з хімічною залежністю. Ц.П. Короленко (1991) стверджує, що «… початок формування залежності відбувається завжди на емоційному рівні. Вихідна точка — переживання інтенсивної гострої зміни психічного стану у вигляді підвищеного настрою, почуття радості, екстазу, незвичайного підйому, відчуття драматизму, ризику у зв’язку з певними діями і фіксація у свідомості цього зв’язку» [2]. У людини, що відчула подібні емоції, з’являється розуміння того, що існують доступні способи зміни свого психічного стану. Групою ризику з розвитку залежності і співзалежності стають люди з низькими адаптивними можливостями, нестійкі перед стресорами, що проявляють постійне невдоволення собою, життям і оточенням.

Наступний етап залежної поведінки за Ц.П.Короленко (1991), «характеризується формуванням певної послідовності вдавання до засобів залежності. Встановлюється певна частота реалізації залежної поведінки, яка обумовлена наступними факторами: особливостями особистості до виникнення залежності, специфікою виховання, культурного рівня, навколишнього соціального середовища, значущих подій в житті, змін звичного стереотипу» [2]. Простежується кореляція ритму залежності з життєвими труднощами, і чим нижче поріг перенесення фрустрацій, тим швидше ритм. З почастішанням випадків вдавання до залежності міжособистісні відносини поступово відступають на другий план. Провокувати залежність починають будь-які події, що викликають душевний неспокій, тривогу, відчуття психологічного дискомфорту.

На третьому етапі залежність стає «стереотипним, звичним типом реагування». Мотивація штучної зміни свого психічного стану стає настільки інтенсивною, що ставлення до проблем оточуючих людей, включаючи найбільш близьких, втрачає будь-яке значення.

Четвертий етап — домінування залежної поведінки. Відбувається повне занурення в залежність, остаточне відчуження та ізоляція від суспільства. Залежна особистість нічого не залишає від свого внутрішнього світу. За словами Ц.П. Короленка: «… залишається тільки зовнішня оболонка. Сама залежність не приносить колишнього задоволення, контакти з людьми вкрай ускладнені вже не тільки на глибинно- психологічному, але і на соціальному рівні. Втрачається навіть здатність до маніпуляції іншими людьми. На цій стадії довіру до залежного вже втрачено».

П’ятий етап носить характер катастрофи. Залежність руйнує і психіку, і біологічні процеси. Нефармакологічні залежності також порушують фізичний стан у зв’язку з постійним стресом, що тягне за собою захворювання серцево-судинної і нервової систем. Оскільки залежність вже не приносить колишнього задоволення і не відбувається бажаного зміну настрою, стан залежного в цілому відрізняється апатією і пригніченістю. Колишнє до-залежне «Я» зруйновано, повернення до нього неможливо, з такими людьми майже не вдається налагодити емоційний контакт. Настає період загальної кризи, духовного спустошення, що значною мірою може ускладнити корекцію або зробити її повністю безсилою.

Все вищевикладене свідчить про те, що співзалежність є динамічним процесом, який розвивається циклічно і за відсутності допомоги може призводити до глибокої кризи.