Вступ

В українській правовій науці питання історичного розвитку доктрини ultra vires, зокрема, в англійській правовій системі майже не вивчалися. Як виняток можна назвати роботу О.Р. Кібенко «Корпоративное право Великобритании» [2], де висвітлюються питання правоздатності компаній та застосування доктрини ultra vires в англійській судовій практиці. Окремі питання, пов’язані із цією доктриною, висвітлювалися у працях О.С. Іванова [3], С.М. Хєди [4], С. Будиліна [5] та інших. У британській правовій доктрині відповідні питання досліджувалися у роботах П.Л. Дейвіса [6], Дж. Дайн [7], Дж. Х. Фаррара [8] та цілого ряду інших дослідників. Разом із тим детального аналізу еволюційного розвитку доктрини ultra vires в англійській правовій системі та ставлення англійських судів до правочинів, вчинених за межами правоздатності компаній, у вітчизняній юридичній науці досі проведено не було.

Мета  дослідження – простежити історичний розвиток доктрини ultra vires та її реформи в межах англійської правової системи на рівні національного законодавства, судової практики та правової доктрини. Нашим завданням є вивчення передумов такої реформи та її актуального спрямування: чи дійсно вона була спрямована на повне усунення застосування цієї доктрини в правовому полі, чи законодавець та суди віддали перевагу більш поміркованому підходу, який спрямований на забезпечення балансу інтересів різних категорій зацікавлених осіб.

Численні фактори, котрі впливають на правоздатність, зумовлюють існування різноманітних її класифікацій. Однак їх автори переважно досліджували лише окремі підстави класифікації вказаних понять, а тому на сьогодні практично не існує єдиної узагальненої системи критеріїв поділу правоздатності. Проте, принципи системності і комплексності побудови законодавства категорично вимагають від науки адміністративного права створити теоретичну модель адміністративної правоздатності, обов’язковим елементом якої має бути вчення про її класифікацію. Тому метою цього дослідження є розробка критеріїв класифікації адміністративної правоздатності юридичних осіб приватного права, як елементу роботи щодо проведення класифікації адміністративної правоздатності всіх суб’єктів адміністративного права. 

1. Обмеження правоздатності акціонерного товариства положеннями статуту

Акціонерне товариство – це господарське товариство, в якому зосереджені капітали багатьох суб’єктів (акціонерів), незважаючи на те, що його може заснувати одна особа. Сукупність акцій (всі рівної номінальної вартості) являє собою акціонерний капітал.

Характер і обсяг правоздатності акціонерного товариства на стадії його установи. В Україні  виникнення правоздатності акціонерного товариства, як і виникнення правоздатності юридичних осіб інших організаційно-правових форм, пов’язує з моментом його створення. Тобто, правоздатність акціонерного товариства виникає в день внесення запису про реєстрацію товариства як юридичної особи в єдиний державний реєстр юридичних осіб.

Однак, характер правоздатності суспільства залежить не тільки від факту створення (реєстрації) акціонерного товариства, а й від того, сформований чи (точніше чи оплачений) статутний капітал товариства [13, c. 164].

Акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування або злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства (товариств), державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств.

Як правило, акціонерне товариство створюється без обмеження строку діяльності, якщо інше не встановлено його статутом. Проте, окремі види акціонерних товариств відповідно до закону можуть бути створені лише на визначений строк, наприклад, відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (корпоративні та пайові інвестиційні фонди)» інститути спільного інвестування закритого типу можуть бути лише строковими.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає у акціонерного товариства від моменту його створення, тобто з дати його державної реєстрації в установленому законодавством порядку. За всіма зобов’язаннями, які виникли до дати державної реєстрації акціонерного товариства і пов’язані з його заснуванням, несуть солідарну відповідальність засновники товариства. Після державної реєстрації акціонерного товариства загальні збори акціонерів, які мають бути проведені протягом шести місяців після цієї дати, можуть прийняти рішення про схвалення зобов’язань засновників, пов’язаних із заснуванням акціонерного товариства. У такому разі відповідальність за цими зобов’язаннями нестиме акціонерне товариство, а інформація про такі зобов’язання має бути зазначена у статуті товариства.

До 1 січня 2004 р. (до набрання чинності ЦК України) до складу установчих документів акціонерного товариства відповідно до ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» входили статут та установчий договір. За чинним законодавством статут є єдиним установчим документом акціонерного товариства, а засновницький договір не є установчим документом. Засновницький договір, який може укладатися між засновниками, визначає порядок провадження ними спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним із засновників, номінальну вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форму оплати вартості акцій, строк дії договору. Засновницький договір діє до дати реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій [15, c. 526].

Протягом діяльності акціонерного товариства до його статуту можуть бути вноситися зміни та доповнення, в тому числі шляхом викладення статуту у новій редакції.

Зміни до статуту можуть бути внесені за рішенням загальних зборів акціонерів, ухваленим більше як 3/4 голосів акціонерів від їх загальної кількості. Зміни до статуту підлягають обов’язковій реєстрації у порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Зміни до статуту набирають чинності для третіх осіб від дня їх державної реєстрації, а у випадках, установлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію.

Примусове внесення змін до статуту, наприклад, за рішенням суду, не допускається, оскільки вирішення цього питання належить до виключної компетенції загальних зборів. Разом із тим, відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень до Закону України «Про акціонерні товариства» акціонер товариства, статут якого не приведено у відповідність до норм цього Закону у дворічний строк з дня набрання ним чинності, має право після закінчення цього строку звернутися до суду з позовом про приведення статуту у відповідність до цього Закону.

Статутом приватного акціонерного товариства може бути передбачено переважне право його акціонерів та самого товариства на придбання акцій цього товариства, що пропонуються акціонером до продажу третій особі. Переважне право у акціонерів може виникати тільки у разі, коли інший акціонер має намір продати свої акції третій особі, та у разі звернення стягнення на акції у зв’язку з їх заставою. Переважне право не може виникати у разі, коли акції товариства переходять від акціонера до третьої особи у порядку спадкування або правонаступництва [14, c. 76].

У разі якщо статутом передбачено переважне право акціонерів, воно реалізується у порядку, встановленому законом.

Акціонери приватного товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, за ціною та на умовах, на яких акції запропоновані третій особі. Акціонери мають переважне право на придбання акцій пропорційно кількості акцій, що належать кожному з них. Статутом товариства може бути передбачено, що у разі, якщо акціонери не використали своє переважне право на придбання акцій, таким правом наділяється саме акціонерне товариство.

Створене акціонерне товариство, як самостійний суб’єкт права, не здійснює «засновницьких» угод, тобто угод, спрямованих на свою установу. Закон говорить про угоди, «пов’язаних з установою». Такі угоди супроводжують установy і спрямовані на підготовку до початку виробничо-господарської діяльності , тобто на «організацію» статутної діяльності.

Згідно статуту, товариство є юридичною особою за законодавством України з моменту його державної реєстрації у встановленому законом порядку.

Товариство як юридична особа може мати: самостійний баланс, штамп і печатку з власним найменуванням і емблемою, товарний знак, емблему, бланки з повним найменуванням і емблемою, поточний і інші рахунки в державних, комерційних, зовнішньоекономічних банках, у тому числі валютні, на Україні і за кордоном [14, c. 77].

Товариство має право від свого імені в межах закону бути учасником цивільного обороту, укладати угоди, договори, контракти, набувати майнові і особисті немайнові права, приймати на себе зобов’язання, бути позивачем і відповідачем в суді, арбітражному суді, третейському суді.

Відповідно до чинного в Україні законодавства, Товариство користується загальною правоздатністю, дієздатністю і володіє всім комплексом прав, необхідних йому для досягнення поставлених цілей і задач і може бути обмежено в наданих правах лише у випадках і порядку, прямо передбачених законодавством України.

Товариство має право:

• володіти, користуватися і розпоряджатися будь-яким майном, не вилученим з цивільного, торгового обороту, включаючи нерухоме, інтелектуальною власністю, промисловою власністю та інше;
• випускати акції, облігації та інші цінні папери (умови випуску та порядок розміщення акцій та облігацій визначається у рішенні про їх випуск)
• утворювати філіали, представництва, у тому числі в інших країнах;
• утворювати дочірні підприємства (юридичні особи) з передачею їм свого майна, якщо це не суперечить чинному законодавству;
• брати участь в інших товариствах, асоціаціях;
• здійснювати зовнішньоекономічну діяльність у будь-якій сфері, пов’язаній з предметом його діяльності. При здійсненні зовнішньоекономічної діяльності Товариство користується повним обсягом прав суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності
• здійснювати інвестиційну діяльність;
• утворювати спільні підприємства як з українськими юридичними і фізичними особами, так і з іноземними юридичними особами і громадянами інших держав та особами без громадянства;
• користуватися кредитами, одержаними на комерційній і іншій основі;
• приймати на свої активи всі види і форми дарувань, пожертвувань і цільових внесків від юридичних і фізичних осіб України і інших держав, як в грошовій (гривні, валюті), так і в натуральній формі (речі, предмети, колекції);
• здійснювати будівництво виробничих, службових і житлових приміщень і споруд, у тому числі кооперативних будинків і квартир для співробітників і акціонерів; набувати будівлі і житлову площу для аналогічних цілей; передавати, дарувати, здавати в оренду (у тому числі безстрокову) житлові приміщення і виробничі споруди, що є власністю Товариства;
• самостійно встановлювати ціни, розцінки і тарифи на свою продукцію, послуги, що надаються, за винятком цін, розцінок і тарифів, встановлених державою;
• видавати і розповсюджувати друкарські видання, а також аудіо і відео продукцію;
• набувати цінні папери юридичних осіб України та інших держав;
• відкривати рахунки і проводити всі дозволені діючим законодавством України операції з цінними паперами;
• здійснювати некомерційну і благодійну діяльність всіх видів і форм, не заборонену чинним законодавством;
• виступати від свого імені в цивільному та торгівельному обороті, здійснювати в межах закону необхідні для цього дії;
• вільно вибирати види діяльності в межах закону і даного Статуту;
• самостійно планувати свою виробничу, господарську, комерційну, наукову і іншу, не заборонену законом діяльність, вибирати замовників і споживачів продукції, товарів, робіт і послуг;
• вільно розпоряджатися прибутком після сплати податків, обов’язкових платежів, встановлених законодавством України;
• самостійно здійснювати наймання працівників, визначаючи істотні умови трудових договорів і контрактів з урахуванням вимог законодавства України;
• мати інші права, що не суперечать законодавству України і Статуту акціонерного товариства [15, c. 530]. 

2. Доктрина ultra vires та її розвиток в судовій практиці країн англо-американської правової системи

Будь-якій юридичній особі властива організаційна єдність, що характеризує її як єдину організацію з визначеною внутрішньою структурою, наявністю відокремленого майна, що належить на праві власності юридичній особі, а не її засновникам (акціонерам), можливістю від свого імені брати участь у цивільному обігу, своїми діями набувати та реалізовувати майнові та особисті немайнові права, так само як і нести цивільні обов’язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною (загальною), що дає їй можливість брати участь у будь-яких цивільних правовідносинах, так і спеціальною (обмеженою), що передбачає можливість юридичної особи вступати тільки у ті правовідносини, які відповідають визначеним законом чи установчими документами предмету та цілям її діяльності і встановленим обмеженням.

Можливість юридичної особи вступати в цивільні правовідносини виключно в межах предмета та цілей своєї діяльності та будь-яких статутних обмежень презюмується в рамках доктрини ultra vires. Її сутність полягає в обмеженні здатності компанії та її представників вступати у певні відносини з третіми особами статутними межами. Історично ця доктрина застосовувалася як до випадків відсутності корпоративної правоздатності (коли компанія вчиняє правочин, який виходить за межі її статутних предмета та цілей діяльності), так і до випадків відсутності повноважень її представника на вчинення такого правочину (хоча деякі дослідники намагаються розрізняти договори, які виходять за межі правоздатності компанії і тому є недійсними, і ті договори, які не є ultra vires компанії, а лише виходять за межі повноважень директорів або будь-якого іншого представника компанії [1, c. 109]). Якщо виникає будь-який із цих випадків, то у разі застосування даної доктрини у найбільш жорсткій формі правочин, вчинений від імені компанії, вважатиметься недійсним.

Однак протягом останнього століття доктрина ultra vires пройшла істотний шлях еволюційного розвитку у доктрині корпоративного права, законодавчій та правозастосовній практиці, в ході якого було значно звужено обсяг її застосування та зменшено негативний вплив на інтереси третіх осіб.

Особливо помітною ця еволюція стала у країнах англо-американської правової системи, в надрах якої вона історично і сформувалася.

У цих країнах, де судова практика традиційно відіграє провідну роль у нормотворенні, суди поступово зменшили тягар ризиків для контрагентів компанії, а до корпоративного законодавства були включені положення, спрямовані на захист добросовісних третіх осіб від наслідків укладення правочину, що є ultra vires їх корпоративного контрагента.

Незважаючи на це, остаточної відмови від цієї доктрини не відбулося, і в обмеженому вигляді вона присутня у законодавствах більшості країн світу. У цьому контексті цікаво простежити історичний розвиток доктрини ultra vires в англійській правовій системі та його наслідки, оскільки вивчення та узагальнення досвіду однієї з найбільш розвинених юрисдикцій світу може дати корисний аналітичний матеріал для вдосконалення українського корпоративного законодавства та правозастосовної практики.

На початковому етапі свого існування доктрина ultra vires вважалася ефективним засобом юридичного захисту акціонерів та кредиторів компанії, які вклали свої кошти у розвиток саме визначеного у статуті виду бізнесу компанії, а отже, їм мало бути не все одно, які правочини і з ким саме ця компанія укладає. Однак із плином часу ця доктрина стала тягарем для самої компанії та пасткою для необачних третіх осіб [6, с. 6], тому зараз «складно зрозуміти, хто отримав якісь переваги від цієї доктрини» [7, с. 48]. Всеосяжні за обсягом положення про предмет та цілі діяльності, які охоплювали майже всі відомі сфери бізнесу, були фактично схвалені судами, і доктрина ultra vires з часом втратила будь-який сенс. Законодавчі реформи, які відбулися згодом, призвели до повного або часткового скасування цієї доктрини в більшості юрисдикцій.

В Англії доктрина ultra vires була наслідком «концесійної теорії» (concession theory), оскільки вважалося, що компанії є подібними до державних органів в тому сенсі, що вони наділяються повноваженнями, за межі яких виходити не дозволяється. Прі цьому корпоративна правоздатність повністю визначається положеннями про предмет та цілі діяльності у статуті, і директори компанії мають суворо дотримуватися цих обмежень. Запровадження цієї доктрини також пояснювалося тим фактом, що в ХІХ столітті в Англії компанії могли утворюватися в силу парламентського акта, яким також обмежувалася правоздатність компанії. Доктрина ultra vires вважалася захисним механізмом для забезпечення інтересів акціонерів та кредиторів компанії. Звісна річ, якщо інвестори вклали кошти у компанію, яка за статутом має займатися будівництвом залізничних шляхів, вони будуть незадоволені, якщо раптом компанія «перепрофілюється» на організацію та проведення ярмарок [6, c. 8].

Аналіз британської судової практики ХІХ століття наочно демонструє схильність до застосування найбільш жорсткого підходу до трактування доктрини ultra vires. Так, у рішенні по справі Re German Date Coffee Co (1882) [9] компанія була ліквідована судом, оскільки вона не досягла заявленої у статуті мети своєї діяльності – отримати німецький патент для виробництва кофе, одержавши натомість шведський патент. У справі Ashbury Railway Carriage and Iron Company v. Riche (1875) [10] Палата лордів чітко зазначила, що доктрина ultra vires застосовується до зареєстрованих компаній, а тому, якщо компанія виходить за межі статутних цілей діяльності, такі її дії є нікчемними, оскільки вони виходять за межі її правоздатності, навіть якщо їх згодом погодять усі учасники компанії.

Однак дуже швидко суди почали пом’якшувати тягар, який створювала доктрина ultra vires, й обмежувати сферу її застосування. Так, у рішенні по справі AttorneyGeneral v. Great Eastern Railway Company (1880) [11] Палата лордів дала широку інтерпретацію повноваженням, які можуть здійснюватися компанією, зазначивши, що компанія може укладати правочини, які пов’язані з цілями її діяльності або випливають із них, а не тільки ті, які прямо зазначені в статуті. У результаті компанії почали формулювати доволі широкі положення про предмет та цілі діяльності у статуті для того, щоб зменшити негативний вплив доктрини ultra vires та не буті скутими її рамками.

Тим не менш у рішенні по справі Cotman v. Brougham (1918) [12] Палата лордів неохоче сприйняла статутне положення про цілі діяльності, що були сформульовані надто широко, зазначивши, окрім іншого, що будь-який із перелічених видів діяльності міг здійснюватися як основний вид діяльності компанії. Суди згодом сприйняли ідею про «основний вид діяльності» компанії, відповідно до якої такий основний вид можна з’ясувати з назви компанії або визнавати ним перший вид діяльності, зазначений у відповідному розділі статуту. Усі інші (допоміжні) види діяльності вважалися повноваженнями компанії, які вона могла правомірно реалізовувати тільки для цілей реалізації основного виду діяльності.

На практиці відповідні розділи статуту почали включати положення про те, що на додаток до досить широких переліків видів діяльності компанія може здійснювати будьяку іншу діяльність у зв’язку або в контексті ведення її основного бізнесу. Подібні положення визнавалися дійсними, наприклад, в рішенні по справі Bell Houses Ltd v. City Wall Properties Ltd (1965) [13]. Визнання широких за обсягом положень про мету та види діяльності підкреслювало приватну природу компанії та являло собою істотний відхід від «концесійної теорії», яка служила концептуальним підґрунтям для доктрини ultra vires.

У рішенні по справі Rolled Steel Ltd v. British Steel Corpn. (1986) [14] суд зауважив, що правочин компанії не є ultra vires, якщо він гіпотетично може бути вчинений в контексті досягнення цілей діяльності компанії.

Однак навіть такий гнучкий підхід не усунув проблеми із захистом інтересів третіх осіб, які добросовісно вступають у договірні відносини з компанією. Як зазначає О.Р. Кібенко, дані особи не мали жодних правових засобів захисту щодо контрактів, визнаних нікчемними на підставі доктрини ultra vires [2, c. 131]. Річ у тому, що такі треті особи вважалися поінформованими про цілі та види діяльності компанії-контрагента в силу доктрини «презюмованого повідомлення» (constructive notice doctrine). Так, у рішенні по справі Re Jon Beauforte (London) Ltd (1953) [15] до статуту компанії не були внесені зміни для відображення змін, що сталися в бізнесі компанії, а тому третя сторона, яка була контрагентом правочину з компанією, вважалася такою, якій відомо про зміст статуту компанії у частині її видів діяльності в силу доктрини «презюмованого повідомлення». У результаті правочин був визнаний таким, що виходить за межі правоздатності компанії, і, відповідно, недійсним. Як випливає з матеріалів справи Re IntroductionsLtd v. National Provincial Bank (1969) [16], компанія зробила радикальну зміну у напряму свого бізнесу, яка не була передбачена положеннями про види діяльності у її статуті, а тому було прийнято рішення, що компанія вийшла за межі її правоздатності під час надання банку боргового зобов’язання, яке не може бути примусово виконане.

Однак у рішенні по справі Royal British Bank v. Turquand (1856) [17] суд намагався пом’якшити наслідки застосування доктрини «презюмованого повідомлення». Компанія (відповідач) заявила, що менеджер, який уклав кредитний договір, мав отримати погодження вчинення цього правочину резолюцією загальних зборів на отримання кредиту, однак цього зроблено не було. У результаті застосування доктрини «презюмованого повідомлення» банк вважався таким, що знав про це. Тим не менш суд вирішив, що зі змісту статуту випливала лише необхідність прийняття резолюції для отримання кредиту, а не факт того, чи була така резолюція реально прийнята. Зі змісту статуту не випливало, що кредитний правочин був недійсним. Відповідно, треті особи мали презюмувати, що всі внутрішні процедури були дотримані. Таким чином, рішення по справі Royal British Bank v. Turquand (1856) [17] стало захисним механізмом на рівні судової практики для третіх осіб, які добросовісно вступають у договірні відносини з компанією, але не для самої компанії.

Очевидною стала гостра потреба у проведенні законодавчої реформи для захисту добросовісних третіх осіб, що вступають у договірні відносини з компанією. Застосування доктрини ultra vires могло залишити таких третіх осіб з недійсним договором, оскільки кожен, хто вступає в правовідносини з компанією, вважається обізнаним зі змістом статуту компанії, який є публічним документом, а отже, і видами діяльності компанії, а тому існує презумпція того, що така особа усвідомлювала факт виходу компанії за межі своєї правоздатності. Доктрина ultra vires була тягарем и для компаній, оскільки дозаконодавчої реформи 1989 року положенняпро цілі та види діяльності у статуті могли змінюватися лише за обмежених обставин; разом із тим, компанія могла бажати змінити характер свого бізнесу та освоювати нові ринки через зміни економічної кон’юнктури та виявлену нерентабельність попередньої сфери діяльності.

У цьому контексті постало питання про вибір належного підходу до реформування доктрини ultra vires. Серед іншого, обговорювалася повне її скасування, коли компанія отримала б усі права фізичної особи (окрім тих, які за природою можуть належати тільки людині), відміна застосування даної доктрини лише щодо третіх осіб, але збереження її у відносинах між компанією та її директорами, часткове скасування доктрини щодо обмеженої категорії третіх осіб, зокрема тих, що діють добросовісно (Закон Великобританії про компанії в редакції 1989 року сприйняв саме цей підхід), а також визначення переліку додаткових видів діяльності та повноважень компанії, які вона a priori може здійснювати, якщо тільки вони прямо не заборонені статутом.

Після приєднання до ЄС Великобританія була змушена реформувати своє законодавство стосовно доктрини ultra vires. У результаті імплементації Першої Директиви ЄС у сфері права компаній від 09.03.1968 (68/151/ЕЕС) ст. 35 Закону Великобританії про компанії 1985 року усунула доктрину «презюмованого повідомлення» щодо статутів компаній. Крім того, доктрина ultra vires перестала застосовуватися до правочинів, укладених із добросовісними третіми особами. Таке часткове скасування доктрини ultra vires призвело до неможливості оспорювання правочину компанії як такого, що виходить за межі її правоздатності, якщо це може зашкодити інтересам добросовісного контрагента компанії [6, c. 7].

Незважаючи на те, що ця реформа істотно звузила сферу застосування доктрини ultra vires, все ще залишалася можливість виникнення потенційних проблем. Поглиблення реформи відбулося в 1989 році, коли був прийнятий новий Закон Великобританії про компанії, який вносив зміни до Закону у попередній редакції. Відтепер компаніям стало простіше уникати проблем із застосуванням доктрини ultra vires – досить просто внести зміни до переліку статутних видів діяльності. Стаття 110 Закону про компанії 1989 року дозволила змінювати статут (меморандум) шляхом прийняття спеціальної резолюції учасників. Тепер компаніям стало набагато простіше змінювати вектор свого бізнесу. Крім того, Закон дозволив компаніям зазначати у статуті щодо визначення видів діяльності, що компанія може вести бізнес як загальне комерційне товариство (нова ст. 3А Закону про компанії 1985 року); це дозволило компанії займатися будь-якою комерційною діяльністю. Внаслідок цієї реформи дійсність правочину, вчиненого компанією, не підлягає оспорюванню на підставі виходу за межі правоздатності через будь-які положення у статуті (ст. 35(1) Закону про компанії 1985 року). Правочин, який формально є ultra vires, більше не є недійсним. Таким чином, нове законодавство повністю захистило інтереси третіх осіб, які добросовісно укладають правочини з компанією, і, якщо компанія укладає правочин, що виходить за межі її правоздатності, він буде обов’язковим для виконання третьою особою в силу ст. 35 Закону про компанії 1985 року.

Однак і ця законодавча реформа не скасувала доктрину ultra vires повністю. З точки зору англійської доктрини корпоративного права, положення статуту компанії утворюють договір особливого роду між учасниками компанії inter se та між кожним учасником і компанією. Відповідно, правочин, вчинений ultra vires, буде очевидним порушенням цього договору, і відповідальність за таке порушення нестимуть особисто директори компанії.

Підхід британських законодавців до вирішення цієї проблеми був двояким. З одного боку, учасники компанії можуть попередити запланований правочин, що буде вчинений ultra vires, як тільки їм стане відомо про нього. У такій ситуації учасник може подати заяву до суду про заборону вчинення такого правочину (ст. 35(2)). Якщо ж правочин вже був вчинений, директори, які його вчинили, будуть нести відповідальність за порушення обов’язків директорів діяти в інтересах компанії внаслідок недотримання внутрішніх обмежень щодо їхніх повноважень. З іншого боку, директори можуть уникнути цієї відповідальності, якщо правочин буде схвалений компанією в рамках двоступеневої ратифікаційної процедури.

Правочин, вчинений ultra vires, має бути схвалений спеціальною резолюцією загальних зборів учасників (щоправда, така резолюція матиме обмежену сферу застосування, оскільки в будь-якому разі правочин буде чинним у відносинах із третьою особою). Після цього рішення про схвалення правочину учасники мають прийняти окрему спеціальну резолюцію про звільнення директорів від відповідальності за вчинення правочину ultra vires. Якщо правочин не буде таким чином схвалений, директор залишатиметься зобов’язаним відшкодувати компанії шкоду чи збитки, заподіяні внаслідок такого правочину [6, c. 9].

Важливо зауважити, що дана законодавча реформа істотно посилила захист третіх осіб. Положення ст. 35А Закону про компанії 1985 року встановило презумпцію добросовісності третьої сторони і доволі високий рівень недобросовісності, оскільки, відповідно до ст. 35А (2)(b), третя сторона може бути поінформованою про те, що правочин виходить за межі правоздатності її контрагента. Передбачається, що лише активна форма реалізації злого умислу може кваліфікуватися як недобросовісність. Крім того, в 1989 році була запроваджена ст. 35В Закону про компанії 1985 року, яка повністю усунула доктрину «презюмованого повідомлення», оскільки тепер сторона правочину не зобов’язана дізнаватися, чи може компанія вчиняти такий правочин, у силу положень її статуту.

Прийняття Закону про компанії 2006 року ознаменувало подальший крок на шляху реформування доктрини ultra vires. Відповідно до ст. 39 (1) Закону, жодне положення в конституції компанії не може бути використане для оспорювання дійсності правочину, вчиненого компанією. Існує лише два винятки, за яких договір, вчинений ultra vires, може бути визнаний недійсним: коли третя сторона діяла недобросовісно та коли сторони правочину включають директора компанії чи її материнської компанії або особу, пов’язану з таким директором. Такий правочин може бути оскаржений за позовом компанії (ст. 41(2)).

Фактично це означає скасування застосування доктрини ultra vires щодо добросовісних третіх осіб. Однак повністю цю доктрину не скасували, за дуже обмежених обставин англійські прецеденти щодо доктрини ultra vires можуть застосовуватися, а директори можуть нести відповідальність за порушення своїх фідуціарних обов’язків щодо компанії внаслідок виходу за межі своїх повноважень. 

Висновки

Отже, історичний розвиток доктрини ultra vires в англійській правовій системі свідчить про поступове послаблення наслідків її застосування. Разом із тим аналіз реформи цієї доктрини в законодавчій та правозастосовній площині переконливо свідчить, що вона не була спрямована на повне усунення цієї доктрини, а лише на забезпечення інтересів третіх осіб-контрагентів компаній, які страждали внаслідок визнання договорів, вчинених за межами корпоративної право-здатності, недійсними. Наступним потенцій-ним кроком на шляху реформування може бути надання компаніям необмеженої право-здатності, що остаточно усуне концептуальні засади доктрини ultra vires.

Таким чином, розкриваючи суть акціонерного товариства, законодавець, по-перше, фіксує його приналежність до певної групи юридичних осіб і, по-друге, в концентрованому вигляді позначає головні характеристики акціонерного товариства як самостійної організаційно-правової форми юридичної особи, причому одна частина з них (Зобов’язальне природа прав учасників, відсутність відповідальності акціонерів за боргами організації) застосовна і до інших юридичних осіб (наприклад, товариствам з обмеженою відповідальністю), а інша (поділ статутного капіталу на акції) — властива тільки акціонерним компаніям.

Акціонерна компанія за загальним правилом може мати права і нести обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, тобто виступає як юридична особа з загальною правоздатністю. Але в ряді випадків воно має спеціальну правоздатність: по-перше, якщо це випливає із закону (наприклад, спеціальна правоздатність передбачена для кредитних і страхових організацій, акціонерних інвестиційних фондів); по-друге, якщо в установчих документах міститься вичерпний (закінчений) перелік видів діяльності. 

Список використаних джерел

1. Pennington R.R. Pennington’s Company Law. 8th ed. Oxford: Oxford University Press, 2001. 1002 p.
2. Кибенко Е.Р. Корпоративное право Великобритании. Законодательство. Прецеденты. Комментарии. Киев: Юстиниан, 2003. 368 с.
3. Іванов С.О. Доктрина ultra vires в діяльності юридичних осіб публічного права. Форум права. 2011. № 2. С. 303-310. URL: http: // nbuv.gov.ua / UJRN / FP_index.htm_2011_2_47.
4. Хєда С.М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект): автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2004. 20 с.
5. Будылин С. Доктрина ultra vires в зарубежном и российском праве. Корпоративный юрист. 2006. № 1. С. 13-18.
6. Виговський О. Доктрина ultra vires та її еволюція в англійській законодавчій та судовій практиці. Підприємництво, господарство і право. — 2019 — С.5-10
7. Dine J. Company Law. 5th ed. London: Palgrave Macmillan, 2005.
8. Farrar’s Company Law. 4th ed. / by J.H. Farrar and B. Hannigan. London: Butterworths Law, 1998. 853 p.
9. Re German Date Coffee Co (1882) 20 Ch D 169.
10. Ashbury Railway Carriage and Iron Co Ltd v Riche (1875) LR 7 HL 653.
11. Attorney-General v. Great Eastern Railway Company [1880] UKHL 2, (1880) 5 App Cas 473.
12. Cotman v. Brougham [1918] AC 514.
13. Пасічник А.В. Класифікація адміністративної правоздатності юридичних осіб приватного права [Текст] / А.В. Пасічник // Актуальні проблеми право творення в сучасній Україні : матеріали наук.-практ. конференції (м. Алушта, 29 квітня — 1 травня 2010 р.). — К. : Вид-во Європ. ун-ту, 2010. — С. 164-166.
14. Правове регулювання статуту акцiонерного товариства / Н. І. Костова // Часопис цивілістики. — 2013. — Вип. 15. — С. 76-80
15. Ситненко О.Б. Господарська діяльність акціонерного товариства // Трибуна молодого вченого. – 2012. – Вип. 21. – с. 526-532