Вступ

Війна за незалежність США, яка ще називається «Американською революцією» 1775-1783 років – це війна між Великобританією і революціонерами 13 англійських колоній, які проголосили свою незалежність від англійської корони, як самостійну союзну державу у 1776 році. В основі причин війни за незалежність базувалась своєрідність розвитку колоній Америки і виток сутичок колоній з метрополією.

З розвитком транспорту, наплив європейців на порожні території Америки був настільки великий, що здавався мало не новим переселенням народів. Таким чином з’явилися нові європейські співтовариства, і європейська культура опанувала території набагато ширші, ніж ті, на яких сама розвивалася. Всі ці нові суспільства, що несуть з собою на нові землі готову цивілізацію, виростали без будь-якого плану і абсолютно непомітно; європейська державність їх не передбачала і навіть не знала, як до них ставитися. Європейські політики і міністри дивилися на такі суспільства тільки як на експедиційні поселення, на джерела доходів, хоча проживало населення там давно і вже мало ясне почуття своєї громадянської відмінності.

В американістиці одним з головних є підхід, який обґрунтовував еволюційність і поступальність у розвитку американської держави і Конституції. Згідно з ним, революція мала на меті не змінити, а закріпити демократичні політичні принципи колоніальної епохи, врятувати їх від узурпаторських намірів англійської влади. Другий підхід, навпаки, обґрунтовував радикально оновлювальний характер впливу революції на американську державу, згідно з яким, недемократичність колоніальної політичної системи була головною причиною, що спонукала до революції.

Дослідженням історії політичного розвитку США, зокрема проблеми війни за незалежність, займалася низка вчених, зокрема Волівецька М.В., Качур В.О., Бернхем В., Страхов М., Тищик Б., Ригіна О., Кісліца Н.А., Согрін В., Соломатін А.Ю., Савельєва Г.В., Невінс, А., Коммаджер, Г., Лайтфут, К. та ін.

Виходячи з вищесказаного метою даної роботи є вивчення та аналіз історичних причин і ходу війни за незалежність англійських колоній в 1775-1783 років, з акцентуванням уваги на прийнятті важливого політичного рішення – декларації про незалежність.

Для досягнення поставленої мети і найбільш повного розкриття теми роботи нами були поставлені наступні завдання:

• охарактеризувати британські колонії в Америці;
• проаналізувати загострення протиріч між колоніями і метрополією;
• здійснити ретроспективний аналіз подій 1776-1777 та 1778-1781 рр.;
• дослідити повоєнні перетворення в економічній, соціальній і політичній сферах;
• вивчити політичну діяльність перших президентів США;
• проаналізувати розвиток Конституції США.

При цьому об’єктом дослідження виступає війна США за незалежність від англійської корони, а предметом дослідження – історичні аспекти проголошення незалежності США, зокрема прийняття декларації про суверенітет та суспільні й конституційні перетворення в новій країні.

У процесі дослідження використано сукупність методів наукового пізнання явищ та процесів в історичній сфері: історичний аналіз – для уточнення основних історичних подій, що відбувалися під час війни за незалежність; абстрактно-логічний метод – з метою теоретичного узагальнення й формулювання висновків.

Теоретичною і методологічною базою дослідження є праці українських та зарубіжних авторів, фундаментальні дослідження в галузі історії та державотворення.

Розділ 1. Цивілізаційна експансія в Північну Америку

1.1 Британські колонії

Колоністи Північної Америки спочатку не відрізнялися ні єдиними релігійними переконаннями, ні рівним соціальним статусом, ні однорідною національною основою. Кожна колонія жила своїми інтересами, але в цілому, вони становили особливий світ американських колоній XVIII століття – строкатий, рухливий, який переробляв ідеї старого світу і формував свої, нові запити, відмінні від Старого Світу.

На формування державного ладу Америки вплинуло, насамперед, англійська політична спадщина. В англійській системі керування існували 2 принципи:

1) обмеженість повноважень уряду і 2) представницька влада. Англійський Білль про права 1689 року був так само дуже важливий для американських колоністів, він розмежовував права й обов’язки правителя і застосовувався до американських поселенців – вихідців з Англії, в тій же мірі, що і до англійців. Однією з передумов американської революції слугувало переконання колоністів в тому, що вони позбавлені основних прав, закладених у Білль [1].

Колоніальні уряди так само заклали свої основи національної державності.

До 1640 року близько 25 тисяч осіб були розкидані по більш ніж тисячомильному Східному узбережжю, причому зв’язок між поселеннями підтримувалася в основному через Англію, ні про яку глобальну систему комунікації не могло йти й мови, контакти підтримувалися у кращому випадку з найближчими сусідами. Інструкції колоніям від їх правителів в Англії надходили розпливчасті, суперечливі, а крім того надходили все рідше і рідше. Політична нестабільність заважала і фінансуванню колоній. Положення колоній в цей період було дуже непростим. Хитке становище короля XVII століття дозволяло навіть сумніватися в дійсності хартій, на підставі яких діяли колоністи. Таким чином, колоністи багато в чому перебували в стані відносної свободи, коли сподіватися можна було переважно на самих себе.

Практично всі американські колонії були засновані не англійським урядом, а торговими компаніями або приватними особами, яким надавалися відповідні документи з правами на що-небудь. Під час колоніальної ери зовнішні документи – хартії і патенти, написані в Англії для колоністів, виконували конституційні функції. Хартії, хоча і написані в Англії, дозволяли колоністам і навіть підштовхували їх до створення місцевої влади в рамках хартії, легітимізували всебічну політичну активність.

Однією із запорук швидкого розвитку англійських північноамериканських колоній було швидке зростання їх населення. До 1725 року тут проживало 2,5 млн осіб (без урахування темношкірих і рабів), тоді як у Великобританії – 11 млн. Такої кількості жителів тоді не мало жодне з володінь інших країн в Північній Америці [2; 3]. Настільки значна кількість населення стала можлива завдяки:

• високій народжуваності. Середня кількість дітей у сім’ях колоністів становила 5, що до середини XVIII ст. забезпечувало понад 40% демографічного приросту;
• інтенсивним в’їздом з метрополії, населення якої не було пригнічене в своїх пересуваннях кріпацькими кайданами.

Велике значення мала і соціальне становище в колоніях [4; 5]. Зрозуміло, тутешнє суспільство не було ідеальним. Але його не сковувала велика кількість феодальних пережитків; в ньому, крім усього іншого, спочатку складалася ситуація вільного підприємництва.

У поєднанні з багатим ресурсним потенціалом освоюваних земель ці чинники забезпечили швидке зростання і диверсифікацію економіки. Хоча в містах проживало всього 3% переселенців (в Нью-Гемпширі, Массачусетсі, Род-Айленді і Коннектикуті – близько 10%), колонії включилися в існуючу систему міжнародного поділу праці як помітний виробник промислової продукції. Уже перший транспорт, відправлений ними в Англію в 1608 році, віз вантаж промислового призначення – залізну руду і корабельний ліс. Потім склалася прогресивна тенденція з переробки видобутих ресурсів на місцях.

До кінця XVII ст. колонії щорічно виробляли 30 тис. т чавуну, що становило 1/7 частину його світового обсягу. Плавилися мідь, свинець, цинк. Зростало число майстерень по виробництву і ремонту речей домашнього вжитку, знарядь праці, устаткування для мануфактур і плавилень. Так як ввіз і вивіз товарів дозволявся лише на англійських судах, колонії розвивали кораблебудування. Висока кваліфікація місцевих майстрів підкріплювалася таким важливим «аргументом», як якісний і дешевий ліс. До кінця XVII століття в колоніях будувалося до 1/3 британських торгових кораблів, спорудження яких обходилося на 20% дешевше, ніж судів, що будувалися в метрополії, а якість була не гірше. Нарешті, колонії випускали велику кількість вовняних тканин, хутряних виробів, соди, лісохімічних матеріалів, продукції рибальства та китобійного промислу.

Успішно розвивався і аграрний сектор. З середини XVII ст. в зв’язку з ростом числа землекористувачів в колоніях практикувався продаж цілинних і перелогових ділянок. Вартість одного їх акра дорівнювала одному пенні, тобто була символічною. Розмір разової земельної покупки становив 50 акрів; але площі наступних земельних перекупок у інших власників не обмежувався. Ця ситуація містила два принципових моменти. По-перше, в порівнянні «аграрним голодом» у Європі північноамериканські колонії перебували в стані «аграрного достатку». По-друге, крупним землевласником в колоніях могла стати людина з будь-якого соціального прошарку. Для Європи, де володіння великими угіддями залишалося привілеєм аристократії, такий стан справ був немислимим.

І все ж більшість жителів, що займалися сільським господарством були людьми небагатими, а вартість інвентарю і тяглових тварин залишалася високою. Тому на перших порах переважала мотична обробка полів; в деяких господарствах, які зуміли першими отримати плуги, виплачувалися спеціальні премії. Але цим негативним факторам протиставлялися природна родючість угідь і наполеглива праця колоністів, більшість з яких вперше в житті працювали заради повноцінного забезпечення своїх сімей, а не на утримання сеньйора-землевласника. Поєднання цих факторів дало значний ефект. Його підкріплює таке свідчення очевидця: «… персиків так багато, що свині на фермах їдять їх скільки хочуть, і, тим не менш, величезна їх кількість гниє під деревами».

Спочатку фермери вирощували звичні їм культури: пшеницю, ячмінь, овес, коноплю, овочі. Але потім в господарства почали поставлятись аборигенні рослини. Головною зерновою культурою стала кукурудза, а технічною – тютюн.

Саме тютюн став основою сільськогосподарського експорту колоній. Для його вирощування ідеально підходили кліматичні умови Вірджинії, Північній і Південної Кароліни, Джорджії. Фактично він сформував тут особливу соціальну середу аграрного сектора. З одного боку, її утворювали заможні люди, які володіли великими, в сотні і тисячі акрів, наділами; з іншого – тут зосередився контингент підневільних сільськогосподарських працівників.

Першу партію невільників з Африки (70 осіб) доставили голландські купці у Вірджинію в 1608 році. У XVII ст. в північноамериканських колоніях було продано більше 150 тис. темношкірих рабів. Їх праця дозволила форсувати виробництво тютюну. Якщо в 1618 році Вірджинія поставляла його на зовнішній ринок на суму в 500 тис. ф. с., то в 1680 році обсяг його продажів збільшився до 20 млн ф. с.

До середини XVIII ст. колонії являли собою складний економічний «організм», який володів самодостатнім сільським господарством і розвиненою промисловістю [6; 7]. В їх межах виділялися три економічні зони:

• Нова Англія (Нью-Гемпшир, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектикут), де знаходилися головні верфі, видобувні, металургійні, хімічні, промислові підприємства, ремісничі майстерні. Фермери вирощували європейські зернові культури, картоплю, фрукти. Ці колонії давали основні обсяги вилову риби, видобутку китів, хутра;
• Центр (Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Делавер, Пенсільванія, Меріленд). Більш сприятливі агрокліматичні умови вивели тут на передові позиції сільське господарство. Надлишок продукції рослинництва і багаті пасовища дозволили створити ферми з розведення коней, рогатої худоби, свиней. У містах переважали невеликі підприємства з переробки сільгосппродукції, мануфактури, ремонтні майстерні;
• Південь (Вірджинія, Північна та Південна Кароліна, Джорджія) цілком зосередився на аграрному секторі. На великих рабовласницьких плантаціях вирощувалися експортні культури – тютюн, бавовна, індиго.

 

1.2.    Загострення протиріч між колоніями і метрополією

Отже, економічні успіхи колоній були безсумнівні. Але цей факт викликав роздратування метрополії. Попри те, що в них проживали цілком лояльні до неї співвітчизники, Великобританія не відчувала їх своєю органічною частиною. Єдиною стороною відносин, де вона проявляла себе, був збір податків. А згодом її доповнила відверто негативна реакція, яку зумовили наступні причини:

• захист власних виробників від конкуренції з боку якісної і дешевшої колоніальної продукції;
• збереження залежності колоній від англійського виробництва;
• уникнення можливих втрат частини податкових зборів припиненням прямих торгових зв’язків колоній з «третіми» країнами;
• прагнення до отримання додаткових економічних вигод за рахунок спекулятивного реекспорту колоніальних товарів.

Не можна виключати і елементарну заздрість, яку відчували певні соціальні верстви метрополії до успішних «вискочок» з колоній, яких, на їхню думку, слід було «поставити на місце» [8].

У XVII ст. «Акт про мореплавання» заборонив колоністам торгувати з «третіми» країнами, виключаючи торгівлю на англійських кораблях. Потім відбулася заборона на вивіз на зовнішній ринок найважливіших колоніальних товарів: цукру, тютюну, бавовни, індиго (1660 рік), ліси, смоли, дьогтю, скипидару, (1706 рік), заліза, чавуну, шовку-сирцю, поташу, шкір, ворвані, китового вуса (1764 рік), міді, хутра (1772 рік), патоки (1773 рік). Це цілком переорієнтувало торгівлю колоній на метрополію, яка потім реекспортувала їх товари за завищеними цінами.

Паралельно вживалися заходи, націлені на знищення колоніальної промисловості. У 1730 році був виданий закон «Про залізо», що забороняв плавку сталі, а в 1732 році – закон «Про капелюхи», що припиняв виготовлення вовняних тканин і фетри. Тепер переселенцям доводилося ввозити з метрополії навіть такі повсякденні речі, як цвяхи. Багато людей перейшли з вовняного одягу на шкіряне.

Економічна дискримінація колоній погіршувалася практикою приватних осіб, які, виходячи з позиції держави, дозволяли собі непомірний підйом цін на готові вироби, які поставлялися колоністам. Англійські купці вважали «хорошим тоном» включати у вартість товарів спекулятивну надбавку в розмірі 25-40%. Капітани торгових суден плюсувати до неї оплату витрат за доставку, яка визначалася ними довільно. Була встановлена практика передоплати доставки товарів колоністами. Вона повністю виключала рекламації на отриманий з метрополії неякісний або зіпсований вантаж, з якого, в кінцевому підсумку, лише 1/3 відповідала вимогам замовників або була придатна до вживання.

У XVIII столітті не існувало податку на доходи, як в наші дні. Саме тому, якщо британці хотіли щоб американські колоністи платили більше податків в англійську казну, то необхідно було підняти податки на деякі споживчі товари або ж підвищити податки на імпортовані товари.

Наприклад, в 1765 році парламент Англії прийняв Закон «Про гербовий збір», який передбачав, що всі офіційні документи, контракти, газети, включаючи ліцензії на діяльність таверн повинні оформлятися за законом і мати спеціальний герб, який можна придбати у друкаря. Згідно із законом, всі торговельні та інші цивільні документи обкладалися штемпельним збором. Закон про гербовий збір було впроваджено несправедливо до американців. Так, наприклад, щоб отримати права нотаріуса в Англії треба було заплатити 2 фунта стерлінгів, а в Америці – 10.

У 1767 році прем’єр міністр Англії оголосив, що у нього є секретний план, як виманити гроші з американців. План полягав у підвищенні податків на деякі імпортовані товари: чай, фарби, скло, папір (Акти Тауншенда). Але цим порушувалася обіцянка, дана колоністам, при виселенні їх з Англії: «Вони, так як і всі їх нащадки матимуть однакові права з англійськими підданими, все одно якби вони жили в самій Англії». Американці погодилися платити ці мита тільки в такому випадку, коли їх уповноважені засідатимуть в англійському парламенті, коли вони будуть мати там право голосу і дадуть на них свою згоду. Англійський парламент не звернув на цю вимогу ніякої уваги, видавши в 1765 році, вищезазначений «штемпельний акт», за яким усі жителі повинні були вживати папір зі штемпелем для всіх торгових і судових справ. Тоді у багатьох місцях в Америці почалися хвилювання [9].

Все це викликало наростаючий протест переселенців, хоча спочатку вони позиціонували себе як вірних підданих англійської корони і всіляко підкреслювали зв’язок з метрополією. Але цей настрій руйнувався байдужістю Лондона до їхньої долі і проблем, його жадібним і дискримінаційним ставленням. Переселенці були змушені самостійно налагоджувати ефективне самоврядування, протистояти зовнішнім загрозам і, до того ж, виживати в тих жорстких економічних умовах, в які їх ставив заокеанський «власник».

Колонії отримували приводи для невдоволення не тільки економічного порядку. Невдачі в боротьбі з індіанцями спровокували в 1676 році заворушення в Вірджинії – перший виступ проти метрополії на політичній основі. Його основою стали обурення відсутністю військової допомоги з Англії і вимога виділення частини зібраних в колоніях податків на посилення оборони. У відповідь метрополія продемонструвала не тільки непоступливість, відмовившись розглянути вимоги вірджинцями, але і жорстокість, стративши 14 «призвідників бунту». Вона зробила свої висновки з подій, ліквідувавши в 1684 році місцеве самоврядування, передавши владу королівським губернаторам. Їх платня залежала від величин грошових зборів «на місцях». Тобто., губернатори були зацікавлені в посиленні податкового тягаря на підвладні території.

Ця акція йшла врозріз з місцевими формами демократичного правління, що породило протистояння губернаторів і асамблей. Останні уособлювали традиційний інститут виборних представників колоніального суспільства [10], який вже довів свою ефективність і був предметом гордості переселенців. Володіючи високим кредитом довіри з боку колоністів, вони вели послідовну боротьбу за повернення своїх позицій. У 1688 році Коннектикут і Род-Айленд судовим порядком відновили самоврядування. Через рік заворушення, викликані безглуздістю інституту губернаторів в організації відбиття набігів індіанців, охопили Нью-Йорк, Массачусетс, Меріленд. І хоча вони були придушені силою, ці колонії також повернули самоврядування.

Слід зазначити, що революційна доктрина була висловлена вперше не американцем, а англійським радикалом Томасом Пейном, який прибув до Північної Америки в 1774 році. У січні 1776 року в памфлеті «Здоровий глузд» він розвинув дві революційні доктрини: закінчену у всіх рисах концепцію утворення незалежної американської держави і концепцію республіканізму, що проголошувала курс на революційні внутрішньополітичні перетворення в Північній Америці.

Пейн зосередився на критиці «місцевих і давно сталих забобонів». Головний забобон полягав в тому, що посилення англійського гніту було результатом «змови» в британському парламенті, а король до цього не причетний. «Король, – переконував Пейн американців, наводячи при цьому різноманітні докази, – не потерпить ніяких законів, крім тих, які відповідають його цілям», а тому збереження зв’язків з Англією через монарха, минаючи парламент, не знищує колоніальної залежності. Критика ілюзій, пов’язаних з «доброю волею» англійського монарха, переростала в «здоровий глузд» і розгорнуту критику самого інституту монархії.

Памфлет Пейна також критикував англійську Конституцію. Аналізуючи схему змішаного правління, що лежала в основі англійського державного ладу, Пейн доводив, що дві з трьох гілок цього правління – монархія і палата лордів – не мають ніякого відношення до волі виборців. Вони представляли собою залишки монархічної і аристократичної тиранії. Виборною була тільки третя гілка – палата громад. Але вона, як свідчив досвід, не в змозі приборкати монархічну і аристократичну тиранію.

Демократизація торкнулася і політичної практики Північної Америки. Розвинулися невідомі раніше форми політичних дій народу: масові сходи, збори, мітинги. Створювалися всілякі самодіяльні політичні організації, найвідомішими серед яких стали «Сини свободи». На них за допомогою прямого волевиявлення приймалися резолюції, маніфести і декларації. Політика переставала бути долею верхнього класу, в неї все більш активно залучалися нижні шари. Так формувалася безпосередня або пряма демократія, що починала змагатися з демократією представницькою.

Це дало підґрунтя не тільки антиколоніальної революції, а й для демократичної перебудови державного управління всередині самої Америки. До 1776 року народ підтримував провінційну еліту в боротьбі проти англійського панування, а невдоволення недемократичними порядками у внутрішньополітичній організації провінції висловлював досить скромно. У передреволюційне десятиліття антиколоніальна активність простих американців постійно зростала. Американські ремісники, фермери і матроси, збиралися на мітингах і міських зборах на підтримку антианглійських заходів, громили будинки колоніальних чиновників, брали в руки зброю і рішуче захищали американські інтереси в збройних сутичках з професійною англійською армією. Подібної політичної активності народ ніколи раніше не виявляв. Її наростання стимулювало в масах те переконання, що і самі прості американці гідні більших прав, як економічних, так і політичних.

Отже, в 1760-1770-х роках в Америці стала розвиватися революція, яку можна назвати внутрішньополітичною і яка наростала від обмеження привілеїв і влади провінційної еліти і розширення прав середнього і нижнього класів до ліквідації колоніальної залежності Північної Америки від Англії і до розвитку демократії. Як ідейна революція, вона згуртувала різні за соціальним статусом шари суспільства в загальну американську націю.

Таким чином, економічні та політичні протиріччя між колоніями і метрополією поглиблювалися. Ще більше їх посилили підсумки двох воєн, які Великобританія вела у XVIII ст. на американській території.

 

Розділ 2. Війна за незалежність

2.1.    Військові дії 1776-1777 рр.

Іскрою, з якої розгорілася американська революція, стало «Бостонське чаювання». Бостон, як і вся Массачусетська колонія, вже давно вважалися в Британії «підбурювачами спокою». Ще у 1773 році група змовників з осередку «Сини свободи», переодяглися індіанцями, забралася на три судна в Бостонській гавані і покидали в воду 342 ящики з чаєм. Цю подію стали називати «Бостонським чаюванням». Уряд відповів репресіями проти Массачусетса: в Бостоні заборонялася морська торгівля, скасовувалася партія Массачусетсу, розпускалися її законодавчі збори.

Але за Массачусетсом стояла вся Америка: довелося розпустити і інші законодавчі збори. Англійський уряд пішов на найрішучіші кроки для заспокоєння бунтівників. Порт був блокований аж до сплати міськими військами компенсації за знищений вантаж. Англійці вперто не хотіли помічати широти заколоту, вважаючи його справою групи радикально налаштованих фанатиків. Але каральна акція проти Бостона не тільки не утихомирила заколотників, а й стала прикладом для всіх американських колоній та закликом згуртуватися воєдино для боротьби за незалежність [11].

Після бостонського інциденту, який заборонив законодавчі збори, вони, проте, продовжували збиратися, а 5 вересня 1774 року було відкрито у Філадельфії абсолютно вже нелегальний

Передтечією широкомасштабної війни було 17 квітня 1775 року, коли відбулося перше збройне зіткнення між британськими військами і американськими сепаратистами.

14 липня 1776 Конгрес прийняв рішення про створення Континентальної армії і призначив Джорджа Вашингтона головнокомандувачем американським військом. Почалися систематичні військові дії між англійськими і американськими військами та населенням.

Військові дії в 1776 року проходили зі змінним успіхом. Вашингтон, який прийняв командування армією, очолив облогу Бостона, що завершився перемогою в березні 1776 року. Почате американцями вторгнення в Канаду ознаменувалося взяттям 13 листопада 1775 року Монреаля. Однак опанувати Квебеком не вдалося і до кінця 1776 року експедиція провалилася. Командувач британськими силами генерал У. Гоу вирішив використовувати стратегічне положення Нью-Йорка.

Вимушений відвести армію з Бостона, британський генерал Гоу вирішив почати наступ на Нью-Йорк, який в ті роки займав південний край острова Манхеттен. 30 червня 1776 року його флот підійшов до острова Стейтен і безперешкодно зайняв його. Генерал Вашингтон розподілив свої сили на берегах Нью-Йоркської гавані, в основному на островах Лонг-Айленд і Манхеттен. Поки Британія готувалася до наступу, Вашингтон зачитав своїм людям щойно видану Декларацію Незалежності.

Положення армії Вашингтона було ненадійним, так як вона була розкидана по окремим островам. Військові історики вважають, що Гоу міг би розбити Вашингтона, якби висадився на Манхеттені, але замість цього він вирішив атакувати з фронту Лонг-Айленд. В кінці серпня британська армія висадила на острові 22 000 військових і відбулася битва при Лонг-Айленді, найбільше в історії війни. Американська армія була розбита і відступила на Бруклінські висоти, втративши близько 1000 військових полоненими. Гоу вирішив не продовжувати переслідування, а приступив до облоги висот, не бажаючи втрачати людей на штурмах укріплень. Вашингтон спочатку перекинув на свою позицію підкріплення, але потім велів відступити, і в ніч на 30 серпня його армія відійшла за Іст-Рівер. Відсутність попутного вітру не дозволила британському флоту перешкодити відступу Вашингтона.

11 вересня депутати Конгресу вступили в переговори з генералом Гоу і пройшла Конференція на Стейтен-Айленді, яка не дала результатів. Гоу відновив бойові дії і 15 вересня висадив загін в 12000 військових в Нижньому Манхеттені, швидко захопивши Нью-Йорк. Повстанці відступили до гарлемських висот, де на наступний день відбили британську атаку в битві при Гарлем-Хайс. 21 вересня в місті спалахнула пожежа, в якій звинуватили бунтівників, хоча довести звинувачення не вдалося. Повстанці в результаті покинули Манхеттен. Гоу почав переслідування і 28 жовтня армії зійшлися в битві при Уайт-Плейнс. У Гоу був шанс атакувати Вашингтона на невдалій для останнього позиції, але він не наважився на цю атаку. Вашингтон відступив, а Гоу повернувся на Манхеттен і захопив форт Вашингтон, взявши в полон 3000 осіб. З цієї події почалася історія сумно відомої британської системи «тюремних судів».

Гоу також доручив Генрі Клінтону очолити загін із 6000 військових і захопити Ньюпорт, що і було виконано без серйозних перешкод.

Таким чином, на рубежі 1776-1777 років Вашингтон зазнав ряд поразок, але взяв реванш при Трентоні і Прінстоні.

У кампанії 1777 року основний удар британське командування планувало нанести по Новій Англії. Війська генерала Дж. Бургойна, виступивши в середині червня з Канади, захопили стратегічно важливий форт Тікондерога і, завдавши удару по американському ар’єргарду у Хаббартону, примусили його до відступу. Американці, зібравшись з силами, завдали противнику 13 серпня поразку при Беннігтоні. Генерал Гоу в порушення всього стратегічного задуму рушив не на північ, а на південь. У серпні флот доставив його загони до Чесапікської затоки і висадив в 54 милях від американської столиці. Розбивши американців 11 вересня біля Брендівайн-Крік, англійські війська 26 вересня увійшли до Філадельфії. 4 жовтня Вашингтон зазнав тяжкої поразки у Джермантауні і в грудні 1777 року відвів армію на зимове квартирування в Веллі-Форді, який став символом мужності і витримки американського солдата [11].

По-іншому складалася ситуація на півночі країни. Першою кампанією 1777 року стала експедиція генерала Бургойна з Квебека. Її метою було захоплення озера Чамплу і коридору річки Гудзон, щоб відрізати нову Англію від інших колоній. Армія наступала двома колонами: одна, чисельністю 8 000 осіб, йшла вздовж озера Чамплу до Олбані, а друга, чисельністю 2 000 осіб, йшла під командуванням Беррі Сен-Лігер вниз по долині річки Мохок і в підсумку повинна була приєднатися до Бургойна в Олбані.

Бургойн наступав в червні і на початку липня відбив форт Тікондерога. Його подальший наступ було затримано повстанцями, які завалили деревами дороги на його шляху, а також його власним обозом. У серпні один його загін, відправлений на пошук продовольства, був розбитий в битві при Беннінгтоні, через що Бургойн втратив 1000 військових.

Тим часом загін Сен-Лігер, набраний в основному з індіанців, взяв в облогу форт Стенвікс. Американські повстанці та їх індіанські союзники вирушили знімати облогу форту, але потрапили в засідку і були розбиті в битві при Оріскані. Коли була відправлена друга експедиція, яку вів Бенедикт Арнольд, індіанці покинули Сен-Лігер, який був змушений зняти облогу з форту і повернутися в Квебек.

Після невдачі при Беннінгтоні і виділення сил на гарнізон форту Тікондерога армія Бургойна скоротилася до 6000 осіб, яким уже не вистачало припасів. Але Бургойн вирішив продовжити наступ на Олбані. Американська армія Гораціо Гейтса, чисельністю 8000 осіб, збудувала фортифікаційні споруди в 16 кілометрах на південь від Саратоги. Бургойн вирішив обійти їх з флангу, але ця спроба була припинена в ході першого бою при Саратозі, у вересні. Положення Бургойна стало складним, але він сподівався, що армія Гоу вже близько. Але він помилявся – Гоу був в Філадельфії. Армія Гейтса між тим збільшилася за рахунок прибуття підкріплень до 11000 військових. Армія Бургойна була розбита у другій битві при Саратозі, після чого Бургойн здався 17 жовтня. У цей час генерал Клінтон зробив кілька диверсій з боку Нью-Йорка і зумів захопити два форти, але, дізнавшись про капітуляцію Бургойна, відвів свої війська.

Битва при Саратозі стало поворотним моментом війни. Повстанці, бойовий дух яких знизився після падіння Філадельфії, тепер знову набули впевненості в своїх силах. Що важливіше, ця перемога вплинула на рішення Франції укласти союз з американцями, яких раніше вона лише таємно підтримувала. Сприяла США і позиція Російської імперії, яка проголосила принципи збройного нейтралітету [2]. У 1780 році російський уряд прийняв «Декларацію про збройний нейтралітет», підтриману більшістю європейських країн (судна нейтральних країн мали право збройного захисту при нападі на них флоту воюючої країни) і, тим самим, виступала проти наміру Великобританії протидіяти торгівлі між її противниками і країнами, які не брали участь в конфлікті.

Британські військовополонені, які за умовами капітуляції повинні були бути відразу відпущені, утримувалися американцями до кінця війни.

2.2.    Військові дії 1778-1781 рр.

Франція, сподіваючись послабити свого давнього конкурента, підтримала американських сепаратистів і уклала франко-американський Союз 6 лютого 1778 року. В Америку були направлені французькі добровольці. У відповідь Великобританія в 1778 році відкликала посла з Франції, на що та оголосила війну. У 1779 році Францію, і відповідно, американських сепаратистів, підтримала Іспанія. Морські бойові дії почалися практично у всіх водах, де домінували європейці. На територію США прибувають і польські волонтери з Речі Посполитої, серед яких був видатний польський політичний діяч Тадеуш Костюшко, який отримав звання полковника інженерних військ Континентальної армії. На стороні американців воював Німецький батальйон, який складався з етнічних німців Меріленда і Пенсільванії. Він воював на території США з 1776 по 1781 рік і взяв участь в 9 битвах.

Вступ Франції у війну повністю змінив британську стратегію. Клінтон залишив Філадельфію і відступив в Нью-Йорк, щоб не дати французам захопити його. Вашингтон слідував за ним і атакував Клінтона 28 червня 1778 року. Битва при Монмуті закінчилася внічию, але Клінтон зумів відірватися від переслідування і відступив до Нью-Йорка. Ця битва стала останнім великим боєм на півночі. Клінтон прибув до Нью-Йорку в липні, як раз перед появою французького флоту адмірала Д’Естєна. Вашингтон зайняв Уайт-Плейнс на північ від міста. Армії повернулися на ті позиції, які вони займали два роки тому, але хід війни змінився. Британії довелося відвести армію до портових міст, щоб прикрити їх від наступу Франції.

У серпні 1778 американці спробували за сприяння французів відбити Ньюпорт, але французи відкликали свою армію і спроба зірвалася. Війна на півночі зайшла в глухий кут, тому що ні одна сторона не могла ефективно атакувати іншу. Британці перейшли до тактики виснаження противника, зробивши кілька рейдів – наприклад, рейд Трайона в Коннектикут в липні 1779 року. Американцям вдалося здобути дві ефектні перемоги, захопивши британські пости в Стоуні-Пойнт і Поулус-Хук, але британці в результаті відбили їх. У жовтні 1779 року британці залишили Ньюпорт і Стоуні-Пойнт, щоб не розтягувати свої сили.

Зима 1779-1780 року була для американської армії навіть важче квартирування у Веллі-Форж. Конгрес працював неефективно, американська валюта знецінилася, а вся система постачання розвалилася. Вашингтону було все важче контролювати свою армію навіть при тому, що великих боїв не відбувалося. У 1780 в армії трапився справжній заколот. Боєздатність американської армії впала так, що британці зважилися на дві пробні атаки в Нью-Джерсі у червні 1780 року. Але Нью-Джерсійські військові відбили цей напад.

У липні 1780 американці отримали суттєву допомогу у вигляді французького експедиційного загону (5500 чол.), який прибув в Ньюпорт. Вашингтон сподівався при їх сприянні атакувати британців в Нью-Йорку, але наступні події перешкодили цим планам. Британська блокада французького узбережжя не дозволила перекинути додаткові підкріплення, а французькі війська в Ньюпорті самі опинилися блоковані. Більш того, французький флот не зміг прибути до американського узбережжя в 1780 році через втрати в боях у Вест-Індії.

У той же час Бенедикт Арнольд, герой Саратоги, поступово розчарувався в цій боротьбі і вирішив дезертирувати. У вересні 1780 року він вирішив здати британцям форт Вест-Пойнт на Гудзоні, але його змову викрили, Арнольд зник і став битися в рядах британської армії. Він написав відкритий лист «To the Inhabitants of America», де пояснював свій вчинок. Він писав, що бився проти британської несправедливості, але коли ця несправедливість закінчилася, він вважає непотрібним подальше кровопролиття, і тим більше – союз з таким давнім ворогом, як Франція. У вересні 1781 року він очолив останній британський рейд на північ – рейд на Нью-Лондон.

До 1783 року, тобто до моменту укладення миру, британці утримували тільки острова Стейтен, Манхеттен і Лонг-Айленд.

В серпні 1779 року англійці під командуванням генерала Ч. Корнуолліса завдали нищівної поразки військам генерала Гейтса в битві при Камдені, встановивши контроль і над Північною Кароліною. Подальше просування англійців було припинене перемогою, здобутою американцями 7 листопада біля Кінгз-Маунтін, однак кампанію 1780 року було програно безповоротно. Гейтс був замінений генералом Н. Гріном і вже 17 січня 1781 року англійці зазнали тяжкої поразки в битві при Каупенсі. Битва при Гілфорд-Корт-Хауз 15 березня закінчилося перемогою Корнуолліса, але ціною значних втрат, знекровивши його армію. Тактика Гріна дозволила йому заманити Корнуолліса у Вірджинію, де британська армія залишилася без надійних баз постачання. Англійці втрачали контроль над півднем, зберігаючи в своїх руках до кінця 1782 року тільки Чарлстон. Корнуолліс, об’єднавшись з розташованими у Вірджинії англійськими частинами, мав у своєму розпорядженні більш ніж 7,5 тис. солдатів і до серпня закріпився у Йорктауні. Саме сюди направив Вашингтон об’єднану франко-американську армію, що оточила Йорктаун. Ще раніше місто було блоковане з моря французькою ескадрою адмірала де Грасса. Битва при Йорктауні завершилася 19 листопада 1781 року, після чого військові дії на території США практично припинилися [12].

У Парижі розпочалися мирні переговори, в ході яких американська дипломатична місія в складі Б. Франкліна, Дж. Адамса і Дж. Джея, використавши англо-французькі протиріччя, уклала 30 листопада 1782 року попередню мирну угоду з Великобританією. Цей документ, 1-я стаття якого визнавала незалежність США і запропоновані американською стороною кордони, був укладений на вигідних для американців умовах і 3 вересня 1783 року увійшов складовою частиною в Паризький мирний договір.

25 листопада 1783 року останні британські війська залишили Нью-Йорк. Незалежний американський уряд передав Флориду Іспанії, відмовився від прав на західний берег Міссісіпі на користь Франції і визнав права Великобританії на Канаду [12].

Таким чином, в ході війни за незалежність, депутати від колоній, збираючись на свої конгреси, незалежні від представників колоніальної адміністрації, розробляли крок за кроком документи і закони, які поступово ляжуть в основу формулювань Конституції нової держави – США.

Слід зазначити, що, після війни молода держава опинилася в скрутному становищі. Економіка була підірвана довготривалою війною і розривом колишніх економічних зв’язків. Надзвичайно зросла вартість життя, майже все населення було обтяжене боргами [12].

Найбільш радикально налаштовані елементи бажали продовження революції, мріючи про рівність власності. Консервативні сили, шкодуючи про те, що сталося, шукали шляхи примирення з колишньою метрополією. Конгрес, позбавлений реальної влади, судорожно шукав вихід із ситуації. Молодій нації були потрібні державотворення і захист.

Таким чином, війна за незалежність була революцією, яка скинула колоніальне панування Великобританії і призвела до створення нової незалежної держави, заснованої на республіканських засадах.

2.3.    Перетворення в економічній, соціальній і політичній сферах

Прийняття декларації про незалежність США дало поштовх фактичним перетворенням в економічній, соціальній та політичній сферах нової країни.

Декларація про незалежність США – історичний документ, в якому британські колонії в Північній Америці оголосили незалежність від Великобританії, прийнятий одноголосно Другим Континентальним конгресом 4 липня 1776 року в Філадельфії, штат Пенсільванія [14].

Найважливішим у роботі ІІ Континентального конгресу є прийняття 4 липня 1776 року Декларації про незалежності Сполучених штатів Америки. Проект Декларації доручили підготувати комісії з п’яти членів конгресу в складі Томаса Джефферсона, Джона Адамса, Бенджаміна Франкліна, Роджера Шермана і Роберта Лівінгстона. Однак повноваження зі створення проекту Декларації були передані в руки Томаса Джефферсона, який 17 днів (з 11 по 28 червня) працював над її текстом, не вдаючись до допомоги наукових трактатів, памфлетів і колег по комітету. Проект Джефферсона з незначними редакційними поправками Дж. Адамса і Б. Франкліна 28 червня було надано конгресу як «Декларація представників Сполучених Штатів Америки, які зібралися на Генеральний Конгрес». 19 липня Конгрес змінив назву: «Одноголосна декларація тринадцяти об’єднаних Штатів Америки». Обговорення проекту Декларації почалося в перших числах липня і тривало три дні. В ході обговорення в нього були внесені зміни, зокрема було вилучено розділ, який засуджував рабство і работоргівлю. Він був викреслений на догоду Південній Кароліні і Джорджії, які ніколи не намагалися обмежити ввезення рабів, а навпаки, мали намір продовжувати работоргівлю.

Декларація незалежності не тільки пояснювала причини, що спонукали американців до відділення від метрополії. Це був перший в історії документ, що проголосив принцип суверенітету як основу державного устрою. Її викарбувані формулювання затверджували за народом право на повстання і повалення деспотичного уряду, проголошували основні ідеї демократії – рівність людей, їх «невід’ємні права, серед яких право на життя, свободу і на прагнення до щастя». Декларація стала не тільки «свідоцтвом про народження» нової держави, але і визнаним пам’ятником американської літератури: Джефферсону вдалося відобразити відомі принципи та ідеї чудовою мовою, в короткій і доступній формі.

Значення «Декларації» вийшло за межі однієї країни. В епоху, коли панував феодальний лад, вона кидала виклик цьому устрою. Замість влади королів – влада народу, замість станових привілеїв – рівність всіх в правах, замість монархії – республіка [15].

За роки війни і незабаром після неї в США було покінчено з пережитками феодалізму, землевласники-аристократи були вигнані з країни, було скасовано рабство білих, і темношкірі в Північних штатах (де їх було небагато) отримали свободу. Влада в країні перейшла в руки буржуазії Півночі і плантаторів Півдня. У США відбулася буржуазна революція – перша американська революція. Але в Південних штатах збереглося рабство темношкірих, і це призвело згодом до громадянської війни – другої американської революції.

Мирний договір між Великобританією і США складався з 10 статей [17]:

• Великобританія визнавала Тринадцять колоній в якості суверенних і незалежних держав (штатів) і відмовлялася від будь-яких претензій на управління ними, їх територію і власність.
• Встановлювався кордон між США і Британської Північною Америкою.
• США надавалося право рибальства на Великому Ньюфаунді і в затоці Святого Лаврентія.
• Визнавалися зобов’язання по виплаті законно виниклих боргів кредиторам обох сторін.
• Конгрес Конфедерації повинен був «переконливо рекомендувати» штатам прийняти рішення про виплату компенсацій за конфісковану власність лоялістів.
• США взяли на себе зобов’язання запобігти подальшій конфіскації власності лоялістів.
• Звільнялися військовополонені обох сторін, британська армія підлягала негайному виведенню з території США, утримуючись від пошкодження або вивезення американської власності (включаючи рабів). Документи, архіви, записи і т. п., що належали штатам або їх громадянам і опинилися в розпорядженні армії Великобританії, підлягали поверненню власникам.
• Обидві сторони отримували вічний доступ до Міссісіпі.
• Території, захоплені сторонами після підписання попередньої угоди 30 листопада 1782 року підлягали поверненню без компенсації.
• Ратифікація договору повинна була відбутися протягом 6 місяців після підписання.

На практиці деякі пункти цього договору були порушені. Так, рішення про виплату компенсацій лоялистам прийняті не були, а їх власність продовжувала конфісковуватимуться, наприклад, в залік боргових зобов’язань. Деякі штати прийняли закони про заборону виплати боргів британським підданим. Британські солдати вивозили з собою чорношкірих рабів.

Перемога у війні за незалежність була досягнута, але результати її не вирішували соціально-економічні питання. Плантатори і крупна буржуазія старалися використати наслідки війни в своїх інтересах. Найреакційніші круги на чолі з Гамільтоном і Медісоном мріяли про створення конституційної монархії, але Вашингтон і інші впливові діячі побоювалися, що проголошення монархії викличе повстання в народі і армії. Вони вважали, що влада плантаторів і буржуазії може зміцнена при республіці. Верхівка спішила звільнитись від революційної армії. В листопаді 1783 року значна частина армії була розпущена.

Війна зажадала від народу великих жертв і збитків. Податки збільшилися. Безліч фермерів і ремісників потрапили в борги, а паперові гроші, якими верхівка розплатилась з ними, втратили всяку цінність. Інфляція паперових грошей допомогла крупним капіталістам перекласти витрати війни на плечі народу. Наплив англійських товарів після підписання мирних угод привів до розорення значної частини ремісників. В’язниці в Новій Англії були переповнені боржниками. Суди відбирали у них худобу і землю на користь кредиторів.

В Нью-Гемпширі, Вермонті і Род-Айленді почалися хвилювання фермерів і ремісників, вони вимагали звільнення арештованих за борги і відновлення курсу паперових грошей, які знецінились. В Массачусетсі восени 1786 року спалахнуло повстання на чолі зі збіднілим фермером Даніелем Шейсом. Озброєні загони бідняків, серед яких було багато ветеранів війни, захоплювали будівлі судів, спалювали боргові розписки, звільняли арештованих боржників. Повстанці вимагали ануляції боргів, оголошення землі загальним надбанням і її розділу, наділення бідняків безкоштовними земельними ділянками. Тисячі фермерів піднялись на озброєну боротьбу за землю, за звільнення від боргів. Крупні землевласники і буржуазія вимагали негайного придушення повстання і збирали кошти на спорядження каральних військ. В лютому 1787 року Шейс зі своїм загоном був оточений і вимушений здатися. З 13 іншими керівниками повстання він був осуджений до страти, але популярність Шейса в народі була така велика, що уряд побоявся виконати цей вирок і замінив його тюремним ув’язненням.

Розділ 3. Формування США як держави 

3.1.    Перші президенти

Першим президентом США став Джордж Вашингтон. Президентство Джорджа Вашингтона розпочалося 30 квітня 1789 року, коли пройшла його інавгурація як першого президента США, і завершилося 4 березня 1797 року. Джордж Вашингтон став президентом за результатами президентських виборів 1789 року, перше в історії США, де він став єдиним кандидатом, обраним одноголосно. У 1792 році він так само одноголосно був переобраний на другий термін, а в 1797 році відмовився від третього терміну. Його наступником став його віце-президент, Джон Адамс від партії федералістів.

До виборів Вашингтон був широко відомий в країні як головнокомандувач Континентальної армії в ході американської Війни за незалежність, і як президент Філадельфійського конвенту в 1787 році. Вже з моменту прийняття Конституції суспільство передбачало, що саме він стане першим президентом, хоча сам Вашингтон збирався відмовитись від суспільного життя. У своїй інавгураційній промові він сказав, що з небажанням приймає пост президента і що погано знайомий з цивільною адміністрацією. Попри це, він показав себе здібним лідером.

Зусиллями Вашингтона було створено перший федеральний уряд, призначені всі чиновники верхнього рангу виконавчої і судової гілок влади, встановлені багато традицій політичного життя, і вибрано місце для постійної столиці країни. Він підтримав економічну політику Олександра Гамільтона, згідно з якою уряд прийняв на себе зовнішній борг штатів, створено перший Банк США, Монетний двір США і Митну службу. При Вашингтоні Конгрес прийняв закони про мита (Тариф 1789 року і Тариф 1790 роки) і підняв податок на віскі, що призвело до бунту, а Вашингтону довелося особисто ввести війська для його придушення. При ньому продовжилася Північно-західна індіанська війна, в ході якої США зуміли підкорити індіанські племена на Північно-Західній території. У міжнародній політиці він дотримувався практики нейтралітету і невтручання, і в 1793 році видав Прокламацію про нейтралітет. Йому вдалося домогтися укладення двох важливих угод: Договір Джея з Великобританією у 1794 році і Договору Пінкні з Іспанією в 1795 року. Для захисту американських торгових суден від берберійських піратів був створений флот США указом 1794 року.

Вашингтона сильно турбував партійний розкол всередині уряду і весь свій термін він намагався підтримати дух єдності в уряді, вважаючи, що такі конфлікти загрожують стабільності Союзу. Він залишився єдиним президентом, який не асоціював себе з жодною партією. Незважаючи на всі його зусилля, суперечки навколо економічної політики Гамільтона, Французької революції і Договору Джея тільки поглиблювали партійний розкол. Прихильники Гамільтона створили партію федералістів, а їх противники підтримали Томаса Джефферсона і створили Демократично-Республіканську партію. Незважаючи на ці проблеми, Вашингтон традиційно вважається одним з найкращих президентів в американській історії і зазвичай входить в трійку кращих разом з Аврамом Лінкольном і Франкліном Рузвельтом.

Другим президентом США обрано Джона Адамса, який очолив державу 4 березня 1797 року. Загалом, президентські вибори 1796 року були першими за участю політичних партій. Адамс був кандидатом в президенти від Федералістської партії, іншим кандидатом від цієї партії був Томас Пінкні, губернатор Південної Кароліни. У той час напарників-кандидатів в сучасному розумінні не було, але Томас Пінкні був обраним саме для цієї мети. Головним опонентом Адамса був Томас Джефферсон, кандидат від Демократично-республіканської партії. Іншим кандидатом від Демократично-республіканської партії і фактичним напарником Джефферсона був сенатор Аарон Берр.

Під час президентської кампанії, замість того щоб активно брати участь в ній, Адамс залишався вдома в своєму місті Квінсі. Агітаційну кампанію за нього проводила партія. У підсумку, Джон Адамс переміг в північних штатах, а Томас Джефферсон – в південних.

Період президентського правління Адамса відзначений кризами і конфліктами, такими як справа «XYZ» (дипломатичний інцидент, що призвів до неоголошеної морської війни між флотами США і Франції), прийняття законів про іноземців та підбурюванні до заколоту, протистояння з прихильниками Джефферсона. Разом з тим, вважається батьком-засновником американського флоту. При його президентстві до Конституції була додана 11-а поправка. Адамс став першим господарем вибудуваного при ньому Білого дому.

Третім президентом, який фактично завершив першу фазу формування США як держави став Томас Джефферсон. У момент своєї інавгурації Джефферсон був вільний для здійснення своєї політичної програми – створення відповідального перед місцевою владою уряду і посилення ролі сільського господарства в економіці. Він підтримував також демократизацію влади, зокрема, відмовившись від пишності, прийнятої в Білому домі при Адамсі. Значна фракція демократів-республіканців в новому Конгресі і розбрати у Федералістській партії між Гамільтоном і Адамсом дозволили Джефферсону жодного разу не застосувати права вето за період свого президентства.

З метою досягнення контролю над Конгресом Джефферсон пішов на компроміс з федералістською фракцією Гамільтона. Джефферсон продовжив економічну політику Гамільтона щодо Національного банку і тарифів. В обмін на це федералісти не перешкоджали закінченню дії Закону про підбурювання в 1801 році і скасуванню одного з Актів про іноземців, що супроводжувалося звільненням з в’язниці арештованих за цими законами.

Прагнучи зменшити урядові витрати, Джефферсон намагався ліквідувати національний борг, вважаючи, що країни не повинні збільшувати свою заборгованість шляхом отримання іноземних кредитів, за що виступав Гамільтон. Також були скасовані низка з введених попередньою адміністрацією податків, зокрема, податок для дрібних виробників віскі, що викликав в 1794 році серйозні хвилювання. Думка Джефферсона, що федеральний уряд може забезпечуватися тільки митом без збору податків з населення, спочатку принесла успіхи в економіці, проте пізніше, коли в результаті Наполеонівських воєн торгівля США з Великобританією і Францією була перервана, це призвело до катастрофи.

Джефферсон в період свого президентства провів значне скорочення чисельності армії, а також розпустив більшу частину флоту, побудованого при адміністрації Адамса, оскільки, на його думку, великі збройні сили виснажували ресурси і фінанси держави. Він вважав, що в разі війни достатня чисельність армії буде досягнута за рахунок добровольців з цивільного населення, як це сталося під час Війни за незалежність. Проте, визнаючи необхідність утвореного керівництва добровольчої армії, Джефферсон збільшив Армійський корпус інженерів і заснував в 1803 році Військову академію США у Вест-Пойнті.

Вступ на президентський пост Джефферсона було першим прикладом передачі влади від однієї партії до іншої в історії США. Хоча Джефферсон мав право замінити більшість урядовців на прихильників своєї партії, він засудив пропозиції своїх однопартійців про повне звільнення всіх чиновників колишньої адміністрації. Джефферсон вважав за необхідне замінити тільки кабінет і суддів, чиє призначення було політично заангажованим, оскільки вбачав можливим перехід помірних федералістів в свою партію. Надалі, за прикладом Джефферсона, наступні президенти також не робили кардинальних змін в адміністрації до обрання Ендрю Джексона в 1828 році.

Джефферсон пред’являв до суддів набагато більш високі вимоги, ніж його попередники. Він вважав, що судді є важливим елементом забезпечення конституційності і прав. У 1801 році був скасований Юридичний акт, який створював районні суди, апеляційною інстанцією для яких були окружні, і скорочував число членів Верховного суду з шести до п’яти. Зі скасуванням цього акту районні суди були скасовані, а їх функції передані окружним судам. Також всі питання, які пов’язані з Конституцією і федеральними законами, передавалися з відання Верховного суду у відання окружних судів. Таким чином, зменшувалися повноваження Верховного суду.

При в цілому успішній боротьбі за очищення судів від федералістів Джефферсон не зміг скасувати призначення Головним суддею Верховного суду Джона Маршалла. Маршалл, колишній державний секретар, хоча і був двоюрідним братом Джефферсона, але за своїми політичними переконаннями був затятим прихильником федералізму.

У період правління Джефферсона вождь племені Шоні Текумсе і його брат Тенксватава розгорнули кампанію проти захоплення їх земель на північ від річки Огайо білими колоністами і організували напади проти них, в результаті чого вже в правлінні наступника Джефферсона, Медісона, була організована військова операція з придушення індіанців. Сам Джефферсон був прихильником привчання індіанських племен до цивілізації, однак за його розпорядженням була організована кампанія переселення індіанців з Півдня США на Захід. Виняток було зроблено для п’яти цивілізованих племен, які залучалися до традицій європейської культури. Для придушення опору народу криків в Теннессі була організована народна міліція під командуванням Ендрю Джексона.

3.2.    Розвиток Конституції

В травні 1787 року в Філадельфії відкрилося засідання Конституційного конвенту, скликаного для перегляду «Статей Конфедерації» 1781 року і розробки нової конституції.

Соціальний склад членів Конвенту ясно свідчив, чиїм інтересам служила його діяльність. З 55 членів Конвенту 20 виявилися плантаторами, 23 – банкірами, купцями і промисловцями, 10 адвокатами. Два місця займали лікар і вчитель, але не було жодного фермера, ремісника або робітника. Засідання Конвенту відбувалися в строгій таємниці, розголошування змісту дебатів строго заборонялося. У вересні Конвент закінчив свою роботу.

Конвент схвалив конституцію 17 вересня 1787 року, а через кілька днів її схвалив і конгрес конфедерації. 4 березня 1789 року після її ратифікації ѕ штатів вона набрала чинності.

Конституція складалася з преамбули (вступу) і семи статей, які, в свою чергу, поділялися на розділи і абзаци. У статтях конституції були закріплені лише політичний устрій союзу, структура державних органів, їх взаємовідносини. Розділ про права і свободи громадян був відсутній, рабство ставало однією з основ нової конституції.

Згідно з преамбулою конституція запроваджувалася «з метою утворення досконалішого союзу, встановлення правосуддя, забезпечення внутрішнього спокою, вжиття заходів щодо спільної оборони, піднесення загального добробуту». Вона засновувала федерацію держав, у якій штати передавали значні повноваження центральній владі, але зберігали широку автономію у вирішенні питань, які стосувалися виключно штатів.

Конституція спиралася на принцип розподілу влади, і кожна з них – законодавча, виконавча і судова – отримала досить велику незалежність.

Конституція 1787 року створювала союзну або федеральну державу, хоча штати зберігали широке самоврядування і свої окремі конституції. Законодавча влада по конституції передавалася Конгресу, який складається з двох палат: палати представників і сенату. Члени палати представників обираються на 2 роки від кожного штату в числі, пропорційному кількості населення, а сенатори – на 6 років, по 2 від кожного штату. Для ухвалення закону необхідне було схвалення його обома палатами. Призначення сенату полягало в тому, щоб впливати на законодавство в консервативному дусі і стати гальмом щодо палати представників.

Згідно конституції, виконавчу владу в федерації здійснює президент. Президент і віце-президент США обираються непрямим шляхом – вибірниками строком на 4 роки. Одна і та ж особа не може бути вибраним президентській пост більше двох разів. Президент має важливі повноваження по відношенню до конгресу: він звертається до нього з щорічними посланнями про положення в країні і рекомендує ухвалення певних законів, скликає конгрес на надзвичайну сесію, промульговує закони і має право відкладеного вето, яке долається обома палатами. Якщо закон не дістає схвалення двох третин всіх членів Конгресу, то президент може накласти на нього вето. Президент призначає міністрів (секретарів), які відповідальні перед ним, він є головнокомандуючим озброєними силами країни, а також міліції штатів, має право помилування, призначає «за порадою і згодою сенату» федеральних посадових осіб, дипломатичних представників, укладає міжнародні договори та ін. Отже, конституція наділила президента і його апарат сильною, майже незалежною виконавчою владою.

Конституція ухвалювала Верховний суд США з незмінних і довічно призначаємих суддів, а також нижчі суди, які будуть утворюватися Конгресом. До компетенції федеральних судів належать справи, які виходять з конституції і федеральних законів, спори між штатами, спори між громадянами різних штатів та ін. Верховний суд може відміняти закони, якщо знайде їх такими, що суперечать конституції.

В порівнянні з феодально-монархічним устроєм, буржуазна конституція 1787 року була прогресивною, але вона не була демократичною. Вона закріплювала перш за все ті завоювання революції, які були вигідні рабовласникам і крупній буржуазії. Рабство негрів було узаконено, і на 20 років вперед дозволялося ввезення негрів-рабів в США. Збіглі раби підлягали поверненню їх власникам. В безправному положенні знаходилися також індіанські племена. За індіанцями не признавалося право на їх землі, вони не вважалися громадянами США. Спеціально підтверджувалося дійсність боргових зобов’язань держави, що забезпечувало інтереси кредиторів.

Конституція зберегла таке завоювання народу, як республіканський устрій, але права народу були обійдені мовчанням. В цьому відношенні був зроблений крок назад в порівнянні з Декларацією незалежності, яка не була включена в конституцію. Буржуазно-демократичні «свободи» слова, друку, совісті, зборів не згадувалися. Конституція не регламентувала виборче право. Порядок виборів і виборчі права визначалися конституціями окремих штатів по різному, але у всіх штатах широкі маси трудящих – дрібні фермери, робочі, бідні ремісники залишилися позбавленими виборчих прав. Жінки також не одержували ніяких прав. В конституціях штатів існував майновий ценз. Нерідко від виборця був потрібен також ценз осідлості або приналежності до певного релігійного сповідання. З 3 млн. жителів США всього 120 тисяч чоловік користувалися виборчими правами. Негри-раби залишалися безправними, але при визначенні норм представництва рабовласницьких штатів в Конгресі до чисельності білого населення в цих штатах додавалося 2/3 числа рабів. Це посилювало вплив рабовласників на політичне життя країни [8].

Конституція 1787 року повинна була набути чинності після ратифікації її конвентами дев’ятьма з тринадцяти штатів. Антидемократичні риси конституції викликали обурення народних мас по всій країні, і навкруги її ратифікації розгорнулася гостра політична боротьба.

В усіх штатах піднявся широкий рух за демократизацію конституції. Великим трудом плантатори і буржуазія добилися ратифікації конституції більшістю штатів за умови внесення до неї поправок, але в деяких штатах боротьба з її ратифікацією продовжувалася до1790 року.

В 1789 році був вибраний Конгрес Сполучених Штатів. Першим президентом США став Джордж Вашингтон. Штати вимагали включити розділ про громадянські права і свободи, закріпити принцип, за яким, штати зберігали суверенітет у тих межах, в яких його не було передано федерації. Тому конгрес в 1789 році прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права».

Поправка перша проголошувала, що конгрес не має права видавати закони, які обмежували б свободу совісті, «свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями».

Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, було сказано в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмеженню».

У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь якого будинку без згоди його власника (поправка третя).

Поправка четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів та власності «від необґрунтованих обшуків чи затримань». Ордери на обшук чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою.

Особливе значення мала п’ята поправка, яка забезпечувала охорону особи і приватної власності. Ніхто не повинен притягатися до відповідальності за тяжкий чи інший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розширеною колегією присяжних. Ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин, було сказано в цій поправці, нікого не повинні притягувати свідчити проти самого себе, ніхто не повинен бути позбавлений життя свободи чи власності без належного судового розгляду, «ніякої приватної власності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкодування».

Білль про права надавав громадянам право «на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних» у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захисту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права (поправка сьома).

Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання».

При цьому перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у Біллі про права як вичерпний або «як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом» (поправка дев’ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята) [5].

Білль про права органічно ввійшов у конституцію 1787 року, яка відобразила таким чином дві тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання революції, з одного боку, і активну діяльність народних мас завдяки яким було здобуто перемогу у війні за незалежність, – з другого.

Так у запеклій боротьбі лише після прийняття Білля про права у 1791 році була остаточно ратифікована конституція США. Однак офіційною датою прийняття конституції вважається 17 вересня 1787 року [18].

Не дивлячись на обмовки і недомовки, прийняті в 1791 році 10 поправок до конституції мали велике прогресивне значення і з’явилися важливим завоюванням народу США. В історію США ці поправки ввійшли під назвою «Білля про права» [26; 27].

Серед американців затвердився справжній культ конституції, яку вони визнали гарантією і вмістищем всіх прав і свобод. Саме розуміння конституції в порівнянні з колоніальним періодом радикально змінилося: якщо раніше під нею мали на увазі сукупність англійських біллів, законів, прецедентів і колоніальні хартії, то з початком революції її сталі ототожнювати з єдиним компактним документом, розробленим і схваленим в результаті демократичної процедури – правового втілення суспільного договору [28].

Роблячи висновки, слід зауважити, що причинами заміни Конфедерації і об’єднання я штатів в федеративну республіку були:

• Невирішеність соціально-економічних питань, перекладання воєнних витрат на плечі народу, що привело до хвилювання народних мас.
• Відсутність армії, неспроможність Конфедерації подавити повстання фермерів і ремісників.
• Усунення перешкод пов’язаних з відсутністю єдиних торгових законів, правил та єдиної грошової системи для розвитку національного ринку.
• Питання зовнішньої політики. Слабий уряд, створений на основі «Статей Конфедерації», не міг з достатнім авторитетом представляти США на міжнародній арені.

Прийняттям Конституції США 1787 року і поправок до неї, закінчився третій етап буржуазної революції.

Висновки

Таким чином, державотворення США було у перспективі неминучим процесом, і пояснювалося це, насамперед, економічними передумовами: спочатку колонії за своїм соціально-економічним характером були буржуазними. Стюарти (Яків I, Карл I) доклали чимало зусиль щодо утворення тут феодальних порядків. При наявності чималої кількості вільних земель важко було змусити переселенця працювати на феодала. Європейці, які втекли від європейських сеньйорів, прибували не для того, щоб будувати новий феодалізм. Це були, в більшості, енергійні, сміливі та рішучі люди. Вони рвалися до свободи дій, совісті, віри та власності. Встановити їх назад в рамки феодалізму було майже неможливо.

В результаті, державницькі ідеї логічно визрівали в суспільстві початкового населення Нового Світу. Економічні суперечності природно переросли в ідеологічну, а незабаром військову конфронтацію, де метрополія прагнула нав’язати Новому Світу архаїчні і в той же час вже об’єктивно застарілі феодальні відносини, а колонії, свою чергу, відстоювали свої права і свободи, права і свободи нового американського народу.

В цілому, конституційна система американських колоній була вже багато в чому розроблена протягом XVII ст.

XVIII століття стало часом великих змін для колоній Америки, часом формування єдиної нації, яка заявила про відділення від метрополії і утворила нову державу – Сполучені Штати Америки.

Представницькі установи колоній, розвиваючись чисельно і політично, поступово вступили в низку тривалих конфліктів з губернаторами – ставлениками монархічної влади англійського короля. Колоністи спочатку домагалися для себе збереження тих же прав, що і для жителів метрополії (особливо представництва в парламенті), потім економічної самостійності, потім захищали ті свободи, що були викладені в хартіях, які метрополія вирішила відібрати. Податки, що вводяться Англією для колоній Америки з середини XVIII століття, бунти американців, відповідні силові заходи англійського уряду привели до радикалізації політичної культури в колоніях і безпосередньо до війни за незалежність.

Американці зосередилися на цілі – домогтися незалежності від метрополії і обговорювали механізми функціонування майбутньої держави.

Під час війни за незалежність 1775-1783 років були сформовані, прийняті і перевірені на практиці конституційні документи нових штатів-держав, що відокремилися від метрополії. Також під час війни почав функціонувати загальноамериканський національний уряд – Колоніальний Конгрес, якому підпорядковувалася колоніальна армія.

Відповідно до вказівок Конгресу, штати сформували нові уряди, оголосивши себе республіками, прийняли заяви про відмову від клятви на вірність британській короні. Для всіх штатів була прийнята Декларація незалежності, що проголошувала цінності нової держави. Декларація опиралася на основні ідеї демократії – рівність природних прав людини, суспільний договір як джерела політичної влади, право на повалення деспотичного уряду. У Декларації проголошувався суверенітет нової держави.

15 листопада 1777 року були видані Статті Конфедерації, в яких встановлювалися повноваження і органи влади Конфедерації. Життєва практика функціонування Статей Конфедерації підштовхнула політичну еліту до створення нового конституційного документа для нової держави. Їм стала, як відомо, Конституція 1787 року.

Декларація Незалежності і Статті Конфедерації разом сформували перший американський національний цивільний договір. Декларація Незалежності і Конституція Сполучених Штатів сформували другий національний цивільний договір, що діє й донині. При цьому другий цивільний договір не замінив перший, але органічно розвинувся з нього.

Використовуючи ідеї європейського Просвітництва, укладачі Декларації проголосили самоочевидні істини: «що всі люди створені рівними»; що вони мають «невід’ємні  права»; що уряд виводить свої «повноваження зі згоди керованих» (виборність) і по праву може бути повалено якщо він «стає згубною для самих цих цілей». Зв’язавши ці доктрини індивідуальної свободи, суверенітет народу, і уряду республіки  з американською незалежністю, Джефферсон встановив їх як політичні цінності нової американської нації.

Таким чином, в процесі роботи з’ясовано наступне:

1. Охарактеризовано становище в британських колоніях напередодні початку військових дій за незалежність. Аналіз показав, що британські колонії здобули значних успіхів в економіці, політичній і соціальних сферах, що не могло задовольнити Британію, метрополію;
2. проаналізовано загострення протиріч між колоніями і метрополією. Воно пояснюється насамперед занепокоєнням британської корони і населення метрополії значними успіхами у розвитку колоній;
3. здійснено ретроспективний аналіз подій 1776-1777 та 1778-1781 рр., який показав, що війна за незалежність США мала важкі наслідки як для метрополії так і для колоністів. Більш виважена військова тактика та значна відстань метрополії до колоній дозволила колоністам перемогти у війні;
4. досліджено повоєнні перетворення в економічній, соціальній і політичній сферах нової країни. Зокрема, після війни інфляція паперових грошей допомогла крупним капіталістам перекласти витрати війни на плечі народу. Наплив англійських товарів після підписання мирних угод привів до розорення значної частини ремісників. Проте американському народу вдалося подолати ці проблеми;
5. вивчено політичну діяльність перших президентів США. Зокрема основи державності заклав Джордж Вашингтон (насамперед шляхом формування виконавчої і судової гілок влади). Джон Адамс зосередив свої зусилля на формуванні американських збройних сил, зокрема флоту, а також побудував Білий дім. Томас Джефферсон здійснив багато змін в економічній (намагався ліквідувати національний борг), військовій сферах (зменшив розмір збройних сил, для зменшення фінансового тягаря для уряду), політиці (був прикладом передачі влади від однієї партії до іншої);
6. проаналізовано розвиток Конституції США. Її формування та розвиток залежав насамперед від проблем у зовнішній політиці та невирішеність внутрішніх соціально-економічних питань.

Список використаних джерел

1. Кислица Н.А. Американская революция ХVІІІ в. – М.: ИНФРА-М, 2000. -465 с.
2. Аптекер Г. История американского народа. Т. II. Американская революция 1763-1783. М.: Наука, – 1962. – 589 с.
3. Бурстин Д. Американцы: колониальный опыт. М.: Прогресс, 1993. – 480 с.
4. Болховитинов Н. Н. США: проблемы истории и современная историография. М.: Наука, 1980. – 405 с.
5. Согрин В. В. Мифы и реальность в американской истории. М.: Мысль, 1986. – 256 с.
6. Слезкин Л. Ю. У истоков американской истории: Виргиния, Новый Плимут, 1606—1642. М.: Наука, 1978. – 335 с.
7. Слезкин Л. Ю. У истоков американской истории: Массачусетс, Мэриленд, 1630-1642. М.: Наука, 1980. – 337 с.
8. Севостьянов Г. Н., Языков Е. Ф., Куропятник Г. П. История Соединенных Шта-тов Америки. Т. I. М.: Наука, 1983. – 688 с.
9. Невинс, А., Коммаджер, Г. История США: От английской колонии до мировой державы / А. Невинс, Г. Коммаджер. — Нью-Йорк: Телекс, 1991. – 440 с.
10. Словарь американской истории / Под ред. Т. Первиса; пер. с англ. М.: РОС-СПЭН, 2007. – 655 с.
11. Соломатин А.Ю. История государства и права в США, конец XVIII-XIX вв. (от войны за независимость до завоевания экономического лидерства). – М.: Юристъ, 2006. – 322 с.
12. Согрин В.В. Образование Североамериканского государства: новое прочтение // Новая и новейшая история. 2002, №1.
13. Соломатин А.Ю. История государства и права в США, конец XVIII-XIX вв. (от войны за независимость до завоевания экономического лидерства). – М.: Юристъ, 2006. – 322 с.
14. Азимов, А. История США: Освоение Северной Америки / А. Азимов. — М.: Слово, 2003. — 278 с.
15. Невинс, А., Коммаджер, Г. История США: От английской колонии до мировой державы / А. Невинс, Г. Коммаджер. — Нью-Йорк: Телекс, 1991. — 440 с.
16. Бурстин, А. Американцы: демократический опыт / А. Бурстин. — М.: Наука, 1993. — 567 с.
17. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави  і  права  зарубіжних  країн.  2 е  вид.  перероб.  й  доп. :  Навч.посібник. —К.:  Центр  учбової  літератури,  2008  —  730  с
18. Каленский, В.Г. Билль о правах в конституционной истории США : моногр. : историко-критическое исследование / В.Г. Каленский. – М. : Наука, 1983. – 280 с.
19. George Mason Drafts the Virginia Declaration of Rights : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.icitizenforum.com.
20. The Virginia Declaration of Rights [First Draft, ca. 20–26 May 1776] : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gunstonhall.org.
21. The Virginia Declaration of Rights [Committee Draft, 27 May 1776] : [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.gunstonhall.org.
22. The Virginia Declaration of Rights [Final Draft,12 June 1776] :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gunstonhall.org.
23. Картунов О. В. Вступ до етнополітології: науково-навчальний посібник –К.: Ін-т економіки, упр. та госп. права, 1999 –300 c.
24. .Кормич А.  І.  Історія  вчень  про  державу  і  право:  Навч.  посібник –К.:  Правова єдність, 2009 –312 с.
25. Согрин, В.В. Идеология в американской истории: от отцов-основателей до конца 20 в. В.В. Согрин. — М.: Взгляд, 1995. — 456 с.
26. Волівецька, М. В. Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки 1776 року, її принципи та значення. Сучасні тенденції розбудови правової держави в Україні та світі : зб. наук. ст. за матеріалами VІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Житомир, 18 квітня 2019 р.). – 2019 – С. 183-186.
27. Майроф, Б. Лики демократии. Американские лидеры: герои, аристократы, диссиденты, демократы /Б. Майроф. — М.: Дрофа, 2000. — 390 с.
28. Заворотченко Т.М. Механізм реалізації політичних прав громадян: методологічні засади / Т.М. Заворотченко // Право і Безпека . – 2013. – № 1. – С. 12–17 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua.
29. Declaration of Independence: A Transcription [Електронний ресурс] // National Archives. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://www.archives.gov/founding-docs/declaration-transcript.