Вступ

Актуальність теми. Питання відповідальності держави, її органів та службових осіб за невиконання покладених на неї обов’язків та відшкодування шкоди, ними завданої є дуже актуальним питанням на сьогоднішній час. Враховуючи прагнення України досягти мети в побудові правової держави, необхідно враховувати всі етапи розвитку — від соціально-культурних до нормативно-правових. В правовій державі, в свою чергу, відповідальність за протиправну поведінку мають нести в рівній мірі як фізичні та юридичні особи, так і держава, її органи, органи місцевого самоврядування, їх службові та посадові особи у порядку передбаченому законодавством.

Випадки вчинення правопорушень публічними службовцями трапляються досить часто. Часто вони завдають шкоду окремим особам, підприємствам, установам, організаціям, порушують їх законні права та інтереси.

Аналізуючи теоретико-правову та практично-процесуальну базу при-ходимо до висновку, що зацікавленість проблематикою дослідження питань відшкодування шкоди хвилювало науковців як радянських часів так і сьогодення.

Основою для дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених-цивілістів з проблем деліктної відповідальності суб’єктів владних повноважень дореволюційного, радянського та сучасного періодів, а саме: Ю.М. Андреєва, Б.С. Антимонова, І.А. Безклубого, В.Е. Беляневича, Д.В. Бобрової, Т.В. Боднар, В.І. Борисової, С.М. Братуся, В.В. Вітрянського, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Г. Еллінека, Г.В. Єрьоменко, О.С. Іоффе, О.В. Кохановської, Н.С. Кузнєцової, І. М. Кучеренко, В.В. Луця, Р.А. Майданика, О.Л. Маковського, М.С. Малеїна, Г.К. Матвєєва, О.В. Михайленка, О.О. Отраднової, В.В. Попова, В.Д. Примака, С.Ю. Рипинського, Р.Б. Сабодаша, О.М. Садікова, О.П. Сергеєва, В.Т. Смірнова, А.О. Собчака, М.С. Суворова, Є.О. Суханова, І.А. Тактаєва, В.О. Тархова, Ю.О. Тихомирова, К.А. Флейшиц, Є.О. Харитонова, Х.І. Шварца, Я.М. Шевченко, В.С. Щербини, В.А. Янішевського та інших вчених-правників.

Також зазначеній проблематиці, а саме особливостям участі публічно-правових утворень у приватних відносинах, в окремих структурних частинах яких увага авторів зосереджена на проблемі відшкодування шкоди, завданої такими суб’єктами були підготовлені та захищені дисертаційні дослідження: Ю.М. Дзери, О.О. Первомайського, О.М. Клименко, В.І. Ямкового. Також відзначемо, що існує ряд робіт присвячених відшкодуванню шкоди, завданої окремими органами державної влади. Це, зокрема, дисертації: І.С. Ніжинської, І. Г. Калетніка, М.М. Фролова, О.О. Лов’яка, М.М. Хоменка. Суміжні до теми дослідження висвітлені в Україні у докторських дисертаціях І.С. Канзафарової та Т.С. Ківалової.

Проте в зазначених дисертаційних дослідженнях розглядаються лише окремі аспекти цивільно-правового регулювання відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень.

Враховуючи вищесказане, зазначимо, що в жодній з існуючих на сьогодні робіт у вітчизняній доктрині комплексно не досліджуються питання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами, умови такого відшкодування, а також порядок та спеціальні випадки відшкодування шкоди, завданої внаслідок реалізації державно-владних повноважень.

Метою роботи є визначення поняття та вдосконалення механізму відшкодування шкоди, завданої органами державної влади та місцевого самоврядування. Характеристика критеріїв розподілу обов’язків між органами державної влади та місцевого самоврядування, захист цивільних інтересів громадян — як основний обов’язок держави.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути відповідальність державних органів та службових осіб за невиконання покладених на неї обов’язків та відшкодування шкоди;

— охарактеризувати поняття механізму відшкодування шкоди;

— дослідити еволюція цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами;

— проаналізувати вдосконалення механізму відшкодування шкоди, завданої органами державної влади та місцевого самоврядування;

— роз’яснити підстави відшкодування шкоди, завданій приватній особі;

— розглянути способи відшкодування шкоди, завданої суб’єктами публічної адміністрації приватним особам.

Об’єктом дослідження є правові відносини, які виступають за завданні суб’єктами публічної адміністрації шкоди приватним особам.

Предметом дослідження є механізм відшкодування шкоди, завданої суб’єктами публічної адміністрації приватним особам.

РОЗДІЛ 1. ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ СУБ’ЄКТАМИ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ПРИВАТНІЙ ОСОБІ

1.1. Шкода як категорія адміністративної відповідальності

Для ефективного застосування інституту цивільно-правової відповідальності необхідно мати чітку уяву про всі умови її виникнення. Тобто необхідно чітко уявляти собі всі ознаки правопорушення, серед яких найважливішою є наявність шкоди. Ще римські юристи розглядали шкоду як сам делікт: “Noxia autem est ipsum delictum” [1, с. 387]. Відповідно відсутність шкоди означала відсутність самого делікту, тому деліктне зобов’язання не виникало, і відповідальність не наставала. Цю ідею було покладено в основу сучасного інституту цивільно-правової відповідальності в Україні.

ЦК України пов’язує виникнення цивільно-правової відповідальності із наявністю шкоди. Така умова виникає не лише зі змісту та назви окремих статей ЦК України (наприклад, “Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду” (ст. 1166), “Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду”), а й назви гл. 82 — “Відшкодування шкоди”, що вказує на зміст деліктного зобов’язання. Ця ідея була запозичена з римського приватного права, де шкода розглядалася як самий делікт: з її наявністю пов’язувався інститут зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди й за радянським цивільним правом та законом (гл. ХІІІ, ст. 403, 4031 ЦК УРСР 1922 р.; гл. 12 Основ 1961 р.; гл. 40 ЦК УРСР 1963 р.).

Законодавець у ЦК України не розкриває поняття шкоди, наслідуючи цим позицію радянських цивільних кодифікацій. Науковці та практики для визначення сутності шкоди звертаються до надбань цивільно-правової доктрини: шкодою є будь-яке знецінення блага, що належало конкретній особі (О. О. Красавчиков) [18, с. 354]; шкодою є будь-яке знецінення блага, що охороняється правом (Ю. С. Червоний) [19, с. 8]; шкода — це знищення чи знецінення особистого чи майнового блага, що охороняється правом (В. Г. Вердніков) [20, с. 383]. Таким чином, поняття “шкода” в юридичній науці визначається як будь-яке знецінення особистого (немайнового) чи майнового блага, що охороняється правом.

Традиційно завдана шкода відшкодовується двома способами: натуральним (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодуванням завданих збитків. Тобто збитки є одним із способів відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого; “шкода” є родовим поняттям щодо поняття “збитки”.

ЦК України надає потерпілому право вибору способів відшкодування. Однак остаточне рішення про покладення на особу, яка завдала шкоди майну, певного обов’язку з її відшкодування приймає суд з урахуванням обставин справи (ч. 1 ст. 1192 ЦК України). Аналогічний зміст викладений у ч. 4 ст. 22 ЦК України: “На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб …” [25]. Тобто суд приймає рішення про застосування способу відшкодування шкоди, завданої майну за двох умов:

1)       якщо це вимога потерпілої особи;

2)       враховуючи обставини справи, тобто наявність чи відсутність можливості відшкодувати шкоду в натурі.

Так, розробники науково-практичного коментарю ЦК України 2006 р. за редакцією Є. О. Харитонова правильно наділяють суд правом прийняти остаточне рішення про спосіб відшкодування шкоди з урахуванням обставин справи [25, с. 1088]. Проте науковці ставлять у чергову залежність застосування судом способів відшкодування шкоди від можливості чи неможливості відновити попереднє становище потерпілого: “… коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки” [25, с. 1088].

Згідно з положеннями ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Тлумачення та подальше застосування коментованої статті має здійснюватись в контексті не лише інших положень ЦК, а й ряду конституційних приписів. Йдеться, зокрема, про такі положення Основного закону України як:

—         відповідальність держави перед людиною (ст. 3);

—         обов’язок держави забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання (ст. 13);

—         право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56);

—         обов’язок держави у разі скасування вироку суду як неправосудного з відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62);

—         обов’язок держави з відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними (ст. 152).

У фаховій літературі висловлюються думки про те, що відшкодування шкоди державою за незаконні дії органів влади чи їх посадових осіб не належить до інституту відповідальності у цивільному праві, а є лише реалізацією засобів захисту в цивільному праві, оскільки вина посадової особи державного органу не є умовою виникнення відповідного зобов’язання [7, с. 5]. Ще категоричнішою є позиція Б. С. Полякова, на переконання якого в подібних випадках йдеться не про традиційне цивільно-правове відшкодування завданої шкоди, а про виплату державою відшкодування як певної соціальної допомоги постраждалому, а сама виплата здійснюється за рахунок коштів, що були зібрані, й за рахунок самого постраждалого шляхом сплати останнім податків та зборів [8].

1.2. Види шкоди

У Цивільному кодексі України [1] передбачено декілька спеціальних норм, що стосуються відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 1173), їхніми посадовими або службовими особами (ст. 1174) у сфері нормотворчої діяльності (ст. 1175), незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду (ст. 1176).

Зазначені норми передбачають два принципових положення:

1)       шкоду відшкодовує держава або орган місцевого самоврядування;

2)       шкоду відшкодовують незалежно від вини заподіювача шкоди.

Окрім цивільного законодавства, питання відшкодування шкоди є в галузевих нормативних актах. Зокрема, у п. 21.3 ст. 23 Податкового кодексу України [21] передбачено, що шкода, завдана неправомірними діями посадових осіб контролюючих органів, підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету, передбачених таким контролюючим органам.

У широкому значенні шкода — це втрати. Це майнові або інші негативні наслідки для особи. Традиційно виділяють два види шкоди:

1) матеріальна (майнова). Майнова шкода полягає у знищенні або пошкодженні майна потерпілого. Об’єктом правопорушення виступає річ, тобто предмет матеріального світу, або гроші.

Майнова шкода поділяється на реальні збитки — фактичні втрати, пов’язані із знищенням або пошкодженням майна, та (або) витрати, пов’язані із відновленням свого порушеного права, а також упущену вигоду — доходи, які особа могла б одержати, якщо б її право не було порушено.

2) моральна (немайнова). Це втрати немайнового характеру внаслідок моральних або фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб [8, п. 3]. Вона полягає у применшенні немайнового блага. Об’єктом правопорушення є немайнове право: здоров’я, честь, гідність, ділова репутація тощо.

Термін “моральна шкода” застосовують переважно до фізичних осіб, тоді як до юридичних осіб використовується “немайнова шкода”. Вищий господарський суд України роз’яснив, що це шкода, заподіяна порушенням законних немайнових прав юридичних осіб [9, п. 2]. Її наслідками є приниження репутації, формування негативної оцінки як учасника правовідносин, — як результат зменшення контрагентів, а отже, і майнові втрати.

В адміністративному судочинстві йдеться в основному про моральну шкоду, тому зупинимось на ній докладніше.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. У самій нормі не зазначено, про які саме права йдеться. Отже, порушення будь-якого права (чи прав), майнових, особистих немайнових, може мати наслідком завдання моральної шкоди і, відповідно, стати підставою для позовної вимоги про її відшкодування.

Об’єктом заподіяння моральної шкоди є будь-які права фізичної чи юридичної особи. При цьому слід мати на увазі, що перелік особистих немайнових прав є невичерпним (ст. 270 ЦК України).

У публічно-правових відносинах моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).

Моральна шкода фізичної особи визначається через страждання. Страждання — це негативна для людини емоція, змістом якої є біль, мука, тривога, переживання. Страждання є наслідком певних дій, які викликають такі емоції. Які саме дії викликають страждання — українське законодавство не зазначає, обмежуючись лише загальною вказівкою на їхню протиправність. Однак у практиці Європейського Суду з прав людини трапляються різні обставини, які беруться до уваги як такі, що заподіюють моральну шкоду:

—         невизначеність ситуації з результатом кримінального провадження та його фінансових наслідків [10, п. 23];

—         незручності, викликані негативним впливом на здоров’я;

—         стурбованість і тривога через те, що ситуація триває довго;

—         негативний вплив на членів сім’ї [11, п. 65];

—         психічне напруження [12, п. 35];

—         глибоке відчуття несправедливості, викликане тривалим невиконанням судового рішення [13, п. 60];

—         розчарування [14, п. 50] тощо.

Ці обставини можуть та повинні брати до уваги і в Україні, адже їхній негативний вплив на людину є інтернаціональним.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності [8, п. 3].

Моральна шкода юридичної особи може бути наслідком різних обставин, зокрема поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам [9, п. 4].

Виходячи із загальних засад доказування, позивач повинен довести, що йому заподіяно шкоду і визначити її розмір. Це означає, що він повинен зазначити, які саме виникли обставини, що спричинили страждання чи приниження честі, гідності, ділової репутації, яку саме шкоду вони спричинили і який її розмір. Відсутність цих обставин на практиці є підставою для залишення позовної заяви без руху.

Отже, задовольняючи адміністративний позов особи до суб’єкта владних повноважень про визнання протиправними рішень, дій або бездіяльності, адміністративний суд паралельно встановлює склад цивільного правопорушення, а саме констатує протиправність дій та вину заподіювача шкоди (яка презюмується). Позивачеві залишається довести негативні наслідки у вигляді шкоди (які теж повинні презюмуватися), її розмір, а також причинний зв’язок.

Вважаю, що в адміністративному судочинстві доцільно розвивати такий спосіб захисту порушених прав як відшкодування моральної шкоди. Тим більше, законодавчі підстави для цього існують.

РОЗДІЛ 2. СПОСОБИ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ СУБ’ЄКТАМИ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ПРИВАТНИМ ОСОБАМ

2.1. Позасудова (адміністративна) процедура відшкодування шкоди

На сьогодні у нашій державі питання судового порядку відшкодування шкоди є врегульованим і фактично застосовується як єдиний спосіб захисту і поновлення порушених прав. Адміністративний спосіб захисту та поновлення порушених прав приватних осіб полягає у вирішенні спорів між особами та органами влади у межах самих органів без передачі спору до суду. До переваг адміністративного порядку оскарження, порівняно з оскарженням в судовому порядку, слід віднести:

1)       спрощену процедуру, яка дозволяє постраждалій особі навіть з невисоким рівнем правової культури самостійно захищати свої права, не користуючись послугами юристів чи адвокатів;

2)       оперативний розгляд скарги;

3)       скарги розглядаються безкоштовно;

4)       оскарження навіть з негативним для постраждалої особи результатом дозволяє краще зрозуміти позицію органу влади, що при зверненні до суду надає особі можливість ретельніше підготуватись до відстоювання власної позиції;

5)       винні у винесенні неправомірних рішень посадові особи органів влади обов’язково несуть за це відповідальність;

6)       до закінчення процедури адміністративного оскарження припиняються дії, які є предметом спору.

Отже, процес формування в Україні інституту відшкодування в позасудовому порядку шкоди, завданої органами влади, повинен бути спрямований на вирішення таких завдань:

1)       створення максимально простого та прозорого механізму захисту громадян від незаконних рішень органів влади;

2)       створення правових підстав для позасудового відшкодування шкоди;

3)       створення єдиного прозорого механізму визнання рішень, дій та бездіяльності органів влади такими, що не відповідають чинному законодавству, який включає в себе процедуру визначення порядку відшкодування шкоди, якщо вона була завдана такими діяннями;

4)       створення ефективного механізму скасування чи зміни в адміністративному порядку нормативно-правових актів, що не відповідають нормам законодавства вищого рівня;

5)       забезпечення об’єктивності та неупередженості розгляду скарг в адміністративному порядку;

6)       ліквідацію практики вибіркового застосування законодавства в зв’язку з недостатнім рівнем фінансування зобов’язань держави та органів місцевого самоврядування;

7)       реформування процедури виплати відшкодування за рахунок бюджету відповідного рівня [14, c. 18].

Проаналізувавши інститут відповідальності держави за завдання шкоди, можна дійти висновку, що відповідно до чинного законодавства України він має ознаки як цивільної (приватно-правової) відповідаль­ності, так і відповідальності адміністративної (публічно-правової). Зокре­ма, для відповідальності держави на сьогодні характерні такі приватно­правові ознаки як наявність спору, судовий порядок розгляду спірних правовідносин, формальна рівність сторін у процесі, декларування обов’язку відшкодування шкоди в повному обсязі. Публічно-правовий ха­рактер проявляється в таких рисах як обмежений перелік правопорушень, внаслідок яких застосовуються санкції, відсутність свободи вибору кон­кретних засобів доказування, оцінки розмірів заподіяної шкоди, видів санкцій, а також форм, джерел та обсягів відшкодування. Окрім того, відповідальність держави має переважно компенсаційно-соціальний ха­рактер. Незважаючи на те, що службові та посадові особи, які безпосеред­ньо винні у заподіянні шкоди, можуть бути притягнуті до відповідаль­ності за неналежне виконання своїх обов’язків в дисциплінарному, адміністративному чи кримінальному порядку, можливість притягнення їх до відповідальності в порядку регресу носить обмежений характер.

Водночас, ретроспективна відповідальність держави з теоретичної точки зору має скоріше позитивний характер. Це пояснюється тим, що навіть у випадках застосування проти держави санкцій приватно-право­вого характеру, держава, як суб’єкт нормотворення, діє фактично з влас­ної ініціативи, усвідомлюючи свою соціальну роль і добровільно виконуючи зобов’язання, які вона поклала на себе та визнала apriori. [5, c. 148]

2.2. Судова процедура відшкодування шкоди

У ст. 3 Конституції України зазнається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. У випадках прийняття незаконних рішень, незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, кожній особі надається право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди.

Юридична відповідальність органів влади є одним з основних способів реалізації конституційних засад, які передбачають, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Виходячи з цього, кожен громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю вказаних органів, їх посадових і службових осіб при здійсненні повноважень. Ця відповідальність і відшкодування визначаються ЦК України та рядом спеціальних законів.

Однією з ознак правової держави є взаємна відповідальність особи і держави. Механізмом такої відповідальності є право особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це право закріплене у ч. 4 ст. 32 та у ст. 56 Конституції України [14, c. 4].

Процедура відшкодування такої шкоди деталізована в главі 82 ЦК України, що присвячена підставам та порядку відшкодування заподіяної шкоди, зокрема у ст.ст. 1172-1176.

При цьому, якщо за раніше чинним законодавством відповідальність за шкоду могла покладатися на державу лише у випадках заподіяння останньої службовими особами судових та право-охоронних органів, що мотивувалося можливістю, зазначеними органами представляти державу і тому за їх дії держава має нести відповідальність, то згідно з ЦК України 2003 року відшкодування шкоди покладається на державу у значно більшому числі випадків — у випадках завдання шкоди органом державної влади, посадовою або службовою особою органу державної влади, органу дізнання, попереднього (досудового слідства), прокуратури або суду (ст. 1173, 1174, 1176 ЦК України) [1, с. 5]. Норми Основного закону та ЦК України знайшли своє віддзеркалення і в податкових правовідносинах. Згідно з абз. 3 ст. 13 Закону України «Про державну податкову службу України» збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» звертає увагу на те, що суди повинні суворо дотримуватися передбаченого ст. 56 Конституції України права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (п. 16). Навколо сплати податків виникає немало конфліктних ситуацій. В даний час спостерігається розвиток податкового законодавства, зменшуються прогалини в цій галузі права. Але це не означає, що значно скорочуються випадки порушення прав фізичних і юридичних осіб незаконними актами податкових органів, діями чи бездіяльністю посадових та службових осіб цих органів. Основним гарантом закріплених за громадянами правових можливостей виступає держава Україна, яка вимагає неухильного дотримання законності, насамперед, від службових осіб державних органів.

Відповідно до норм ЦК України, матеріальна шкода відшкодовується незалежно від вини органів влади. Моральна ж шкода відшкодовується, навпаки, за наявності вини органу влади, окрім деяких виключень (якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, інших випадках, встановлених законом).

Суди, при розгляді справ даної категорії зазвичай керуються ст.56 Конституції України, ст.ст. 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України, законами, які визначають порядок відшкодування шкоди завданої конкретними органами влади (наприклад, «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження»), Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», тощо.

Необхідно зазначити, що така компенсація відбувається за рахунок Державного бюджету України або бюджетів органів місцевого самоврядування.

На даному етапі в Україні можна виділити наступні основні проблеми у сфері відшкодування шкоди, завданої органами влади:

— відсутність механізмів позасудового відшкодування шкоди;

—         відсутність механізму скасування/зміни незаконних нормативно-правових актів як таких, що завдають шкоди правам та інтересам приватних осіб;

—         конфлікт інтересів;

—         недосконалість бюджетного законодавства [3, c. 38-39].

Часто не відшкодовується шкода особам, права і інтереси яких були порушені внаслідок неналежного виконання службових та посадових осіб органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Органи влади приймають рішення про скасування незаконних рішень посадових та служ-бових осіб без призначення виплати відповідної компенсації постраждалим. Тобто зараз процедура прийняття, скасування та застосування примусу до прийняття індивідуальних актів не завжди передбачає відшкодування шкоди, завданої дією незаконного індивідуального акта. Окрім того, нинішній стан справ в сфері відшкодування шкоди передбачає можливість невиплати коштів на відшкодування шкоди після прийняття рішення про відшкодування шкоди.

На сьогодні процедура прийняття, зміни чи скасування підзаконних актів не передбачає відшкодування шкоди, завданої дією незаконного нормативно-правового акта. В Україні існує практика скасування нормативних актів (як правило, Міністерством юстиції України) як таких, що суперечать чинному законодавству вищого рівня. Проте, практика відшкодування шкоди, що була завдана суб’єктам правовідносин, на які поширювалась дія таких актів, відсутня.

Чинна норма законодавства, яка передбачає відшкодування шкоди за рахунок бюджетних коштів, що виділяються на фінансування органу, який завдав шкоду, не стимулює чиновників приймати рішення про відшкодування шкоди, в тому числі у зв’язку з тим, що кошти на відшкодування, як правило, виділяються з сум, передбачених на забезпечення діяльності цього органу.

Відсутність чіткого розподілу повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, насамперед в соціально-гуманітарній сфері та в сфері делегованих повноважень, часто призводить до відсутності коштів на фінансування деяких функцій держави та органів місцевого самоврядування в зв’язку з неструктурованістю джерел фінансування таких видатків з одного боку та ігноруванням з боку держави обов’язку фінансування витрат на виконання делегованих повноважень, з і іншого, оскільки існуючий бюджетний процес не передбачає обов’язковості фінансування всіх зобов’язань держави та органів місцевого самоврядування [3, с. 82].

В українській державі питання судового порядку відшкодування шкоди фактично застосовується як єдиний спосіб захисту і поновлення порушених прав. Однак позиція країни, як правової держави, вимагає зміни підходів до взаємовідносин між державою і суспільством, зокрема, до питання про відповідальність держави за невиконання обов’язків, покладених на неї суспільством, та відшкодування шкоди, завданої державою.

В більшості випадків позивачами у таких справах виступають фізичні особи. Юридичні осо-би не так часто звертаються в суд з проханням про відшкодування завданої їм шкоди.

Щодо відповідачів, то позови пред’являють переважно до службовців нижчої ланки: відділу державної виконавчої служби, сільської, міської, районної ради, місцевої державної адміністрації, державної податкової інспекції.

Позовів до вищих органів держаної влади практично не зустрічається.

Основна більшість позовів подавалась в зв’язку з такими правопорушеннями, як:

—         невиконання чи неналежне виконання органами публічної адміністрації своїх обов’язків,

—         прийняття незаконних рішень, так, наприклад, це не вчинення органами державної виконавчої служби необхідних дій для виконання виконавчого документу, виданого судом (бездіяльність при виконанні рішення суду, невиконання рішення суду, безпідставне закриття виконавчого провадження тощо);

—         прийняття протиправного розпорядження, чи рішення;

—         неправомірна видача без законних підстав державного акта на право приватної власності на землю, поширення неправдивих відомостей у характеристиці,

—         ненадання відповіді на заяву [4, c. 5].

При аналізі судової практики, перше, на що звертається увага — низька обізнаність населення з процедурою відшкодування шкоди та поданням позову до суду, що зумовлює неналежну якість підготовки позовних матеріалів та, в свою чергу, негативно впливає на перспективи вирішення такої справи. Громадяни часто подають недостатньо доказів, не вміють юридично грамотно, посилаючись на чинне законодавство довести свою правоту в суді, або звертаються не до тих відповідачів. Якщо ж врахувати усі чинники то це дасть змогу збільшити кількість задоволених позовів по даній категорії справ.

Поки ж, як показує судова практика, більшість позовів залишаються без задоволення.

РОЗДІЛ 3. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

3.1. Зобов’язання держави, що виникли в наслідок дії непереборної сили або надзвичайної ситуації

В українському законодавстві під непереборною силою розуміють надзвичайні та невідворотні обставини за даних умов здійснення діяльності (ч. 1 ст. 263 ЦКУ, ч. 2 ст. 218 ГКУ).

Зобов’язання держави в галузі прав людини — це невтручання держави у сферу індивідуальної свободи, повага до прав людини, їх забезпечення, захист та сприяння їх реалізації, а також вживання державою усіх можливих заходів для уникнення порушень прав людини, захист від таких порушень, застосування санкцій за їх скоєння та належна компенсація особам, які постраждали.

Варто враховувати, що такі обставини повинні бути надзвичайними (мати винятковий характер і знаходитися поза межами впливу сторін) та непередбачуваними (їх настання або наслідки неможливо передбачити, зокрема на момент укладення договору).

При цьому не можуть вважатися форс-мажорними обставинами фінансова та економічна криза, дефолт, зростання офіційного і комерційного курсів іноземної валюти до національної валюти, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку необхідних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Безперечно, оцінка поведінки сторін на предмет додержання ними вимог добросовісності має значення й для кваліфікації певних фактів як таких, що мають ознаки непереборної сили та зумовлюють звільнення від цивільно-правової відповідальності — зокрема й тоді, коли конкретні життєві обставини були пойменовані як вияви непереборної сили (форс-мажору) в договорі. Принаймні суди мають зважати на наявність у боржника можливості достовірно передбачити настання події, яка створить нездоланні перешкоди для виконання покладених на нього обов’язків, і вжити належних заходів для уникнення або мінімізації пов’язаних з відповідною подією негативних наслідків для прав та законних інтересів кредитора.

Однією з ознак непереборної сили є її відносний характер. Тому ті самі військові дії, а тим паче військова мобілізація або серйозна небезпека («загроза») виникнення збройного конфлікту можуть у певних життєвих ситуаціях поставати як надзвичайні й невідворотні обставини у відносинах між певними сторонами, тоді як у інших спірних ситуаціях, що виникли за участі тих самих учасників або інших суб’єктів, які здійснюють свою діяльність за аналогічних умов (мають те саме місцезнаходження зокрема), про жодний надзвичайний і невідворотний вплив таких обставин на можливість виконання зобов’язання не йтиметься.

З цього погляду неоднозначно виглядають положення ст. 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» [9], згідно з якою протягом дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення АТО, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов’язань, є сертифікат ТПП України. Адже торгово-промислові палати, не будучи органами здійснення правосуддя, позбавлені доступу до належного процесуального інструментарію для достовірного встановлення всіх істотних фактичних обставин кожної конкретної справи. Проте лише на підставі всебічного аналізу зазначених обставин можна дійти дійсно обґрунтованого висновку про наявність або відсутність вирішального впливу непереборної сили.

Новітнє законодавство України щодо визначення змісту обставин непереборної сили, їх правового значення та порядку встановлення у окремих своїх положеннях суперечить Віденській конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., а також модельним документам європейського приватного права, міркуванням справедливості, розумності й добросовісності, що засвідчує необхідність коригування їх змісту.

Доцільним є пряме законодавче закріплення за стороною договору, порушеного внаслідок впливу обставин непереборної сили, права вимагати розірвання договору, сплати належних з іншої сторони процентів, зупиняти виконання порушеного договірного зобов’язання.

В імовірній легальній дефініції непереборної сили як чинника, вирішальний вплив якого на порушення суб’єктивного цивільного права кредитора зумовлює звільнення боржника від цивільно- правової відповідальності: слід поєднати поняття події поза контролем з критеріями надзвичайності та невідворотності відповідної обставини; визначити наслідки передбачення її настання (так само як і спричинених нею негативних наслідків) зобов’язаною особою; врахувати можливість обмеженого в часі та (або) поєднаного з власними неправомірними діями чи бездіяльністю боржника впливу непереборної сили; покласти на сторони договору обов’язок вчасно інформувати одна одну про виникнення обставин непереборної сили; закріпити у цивільному процесуальному законодавстві можливість розгляду в окремому провадженні справ про встановлення факту виникнення зазначених обставин.

Таким чином, під терміном «форс-мажор» слід розуміти обставини непереборної сили, настання яких звільняють від відповідальності суб’єкта за невиконання або неналежне виконання своїх договірних зобов’язань.

3.2. Відшкодування шкоди завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду

Статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України) визначено, що завданнями кримінального судочинства є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура [8].

Тому питання відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду відносяться до завдань, які покладені не лише на суд, а й на органи досудового розслідування.

Право на відшкодування шкоди реабілітованої особи передбачено Конституцією України [5], Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод [4], Міжнародним пактом про громадянські та політичні права [11], Цивільним кодексом України [25], Загальною декларацією прав людини [3].

Так, пункт 5 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод покладає на державу обов’язок визначити в національному праві ефективну можливість компенсації шкоди потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті.

Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це конституційне положення конкретизоване в ст. 130 КПК України, у якій встановлено, можливість відшкодування (компенсації) шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом [8].

Загальні засади відшкодування шкоди завданої фізичній особі регламентується главою 82 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

В юридичній літературі вірно зверталася увага на те, що на сьогодні досить важко в судовому порядку отримати повне задоволення всіх вимог щодо відшкодування шкоди, як матеріальної, так і моральної [10, с. 131; 12].

Зазначене зокрема стосується відшкодування шкоди завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Така ситуація підтверджується рішеннями Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), якими констатовано порушення пункту 5 статті 5 Конвенції з огляду на неможливість для заявників отримати відшкодування шкоди, завданої національними органами у контексті провадження в їхніх кримінальних справах.

Зазначене, на наш погляд, перш за все, зумовлене неузгодженістю норм, якими регулюється порядок відшкодування шкоди завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, закріплених в різних законодавчих актах, та їх невідповідністю Конституції України і міжнародно-правовим актам.

Так ч. 1 ст. 1176 ЦК України містить вичерпний перелік незаконних дій державних органів, які наділені правом кримінального провадження, а саме: незаконне засудження; незаконне притягнення до кримінальної відповідальності; незаконне застосування запобіжного заходу; незаконне затримання; незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Частиною 2 цієї статті передбачено, що право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. А ч. 6 ст. 1176 ЦК України встановлює, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно- розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Ці норми ЦК України не узгоджуються з норми Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями і органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури суду» (далі — Закон), яким встановлено порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Зокрема частиною 1 Закону передбачено, що підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства.

Частиною 2 ст.1 Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду [16].

З огляду на те, що порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, як це передбачено ч. 7 ст. 1176 ЦК України, встановлюється законом, перевагу у застосуванні повинні мати норми спеціального Закону.

Однак аналіз практики вирішення, вказаної категорії спорів, свідчить про те, що суди застосовують різні норми законодавства, на підставі яких приймають рішення. У зв’язку з чим зверталася увага на недосконалість та неузгодженість чинного законодавства, яке не сприяє ефективному національному юридичному захисту порушених прав та єдності судової практики [13].

Однією з актуальних проблем, які підлягають вирішенню, є вибір виду судочинства, за правилами якого слід розглядати питання, пов’язані із відшкодуванням (компенсацією) шкоди, заподіяної державними органами і судом під час кримінального судочинства [9, с. 140].

Слід зауважити, що Законом передбачено обов’язковий досудовий порядок врегулювання цього питання у випадках, коли провадження або справа вирішені на досудовій стадії процесу. Зокрема, згідно ч. 1. ст. 12 Закону, орган, що здійснював оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування чи прокурор (залежно від того хто приймав кінцеве рішення у справі), у місячний термін з дня звернення громадянина виносять відповідну постанову. Законодавцем також чітко врегульовано (ч. 2 ст. 12 Закону) порядок оскарження такої постанови. У разі незгоди з винесеною постановою вона може бути оскарженою громадянином до суду відповідно до положень цивільного процесуального законодавства.

Порядок застосування Закону регулюється Положенням про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», яке затверджене наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04.03.1996р. №6/5/3/41 (надалі — Положення) [17].

Зокрема ст. 11 Положення встановлено, що для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 ст.3 Закону, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України — відповідно до цих органів. У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в п.11 Положення, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних і громадських організацій всі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною 1 ст. 12 Закону постанову.

На відміну від зазначеного, питання визначення виду судочинства, за яким необхідно розглядати заяви про відшкодування шкоди судом, є більш проблемним і вирішується на практиці по різному.

Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону. Відповідно до п.1 ч.1 ст.2 якого право на відшкодування шкоди, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду.

Згідно ст. 12 Закону та ст. 11 Положення рішення про розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, у випадку постановлення виправдувального вироку приймає суд, про що виносять ухвалу.

Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина, як встановлено ст. 13 Закону, вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Законом та Положенням не встановлено, за правилами якого судочинства розглядається заява громадянина про відшкодування шкоди судом.

Колізію у застосуванні двох рівних за юридичною силою нормативних актів, якими є ЦК України та Закон, стосовно відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду, необхідно усунути шляхом внесення до них відповідних змін та доповнень, з урахуванням практики ЄСПЛ, що буде сприяти прийняттю законних та однакових за змістом судових рішень.

На наш погляд, реєстрація та розгляд заяви реабілітованого громадянина про відшкодування шкоди повинна проводиться судом, який приймав рішення у справі, не в порядку позовного провадження, а в рамках кримінального судочинства, з урахуванням особливостей визначених Законом. Апеляцію на ухвалу суду щодо зазначеної заяви має право подати громадянин, який звернувся до суду, а прокурор та інші особи позбавлені Законом такої можливості. Зазначену апеляцію слід подавати за правилами цивільного судочинства, з урахуванням вимог Закону.

Висновки

Отже, тенденція визнання відповідальності влади перед громадянами, як вже зазначалось, знайшла своє закріплення в статті 3 Конституції України. Стаття 56 Конституції, в якій визначено, що „кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень“, фактично є логічним продовженням норм статті 3 і одним з інструментів реалізації задекларованих державою принципів.

Фактично, стаття 56 Конституції України спрямована на забезпечення:

1) захисту прав, свобод та законних інтересів особи у публічно- правових відносинах, де суб’єкти не є рівноправними;

2) дотримання законності в діяльності державних органів, їх посадових і службових осіб;

3) відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконного порушення її прав і свобод.

Аналогічні конституційні положення існують і в конституціях зарубіжних країн. Зокрема, норма статті 56 Конституції України практично ідентична статті 53 Конституції РФ. У відповідності до статті 34 Конституції ФРН “якщо будь-яка особа при реалізації дорученої їй державної посади порушить свої конституційні обов’язки до третіх осіб, то в принципі відповідальність несе держава або державний орган, на службі якої знаходиться ця особа”. Стаття 28 Конституції Італії встановлює відповідальність посадових осіб і службовців державних та публічних установ за діяння, здійснені з порушенням будь-чиїх прав.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України).

Однак цю конституційну норму використовують нечасто. Позивачі іноді заявляють такі вимоги, але суди, переважно, відмовляють через недоведеність. Головна перешкода на шляху реалізації ст. 56 Конституції України — складність доказування шкоди та її розміру. Через це навіть професійні юристи не вірять у реальність таких вимог і не беруться за відшкодування, щоб не ускладнювати процес. Потенціал конституційної норми, яка передбачає одну з основних юридичних гарантій прав людини, залишається паперовим.

Наразі в Україні загальні підстави й порядок відшкодування завданої матеріальної й моральної шкоди визначаються Цивільним кодексом України (глави 82-83) та низкою спеціальних законів. На наш погляд, як вже зазначалось, відшкодування шкоди державою має ознаки як приватно-правових, так і публічно-правових відносин. Отже, необхідно детально регламентувати не лише розмір шкоди, що відшкодовується, але й способи та види поновлення порушених прав.

Список використаної літератури

1. Боярський О. О. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду. [Текст] : Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Боярський Олександр Олександрович; Одеська національна юридична академія. — Одеса, 2008. — 21 с.
2. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, по- переднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю / Л.М.Горбунова, С.В.Богачов, І.Ф.Іванчук, Ю.В.Трало; М-во юстиції України.- К.: [ТОВ «Поліграф- Експрес»], 2006. — 58 с.
3. Загальна декларацією прав людини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.
4. Конвенція про захист прав людини і основних свобод. Міжнародний документ від 11.1950. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
5. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004.
6. Конституція України. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
7. Білоусов Ю. В., Іванов С. О. Участь органів державної влади у цивільних відносинах: монографія. — Харків: Харків юридичний, 2012. — 484 с.
8. Жила О. В. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю службових осіб органів державної податкової служби України: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 [Текст] / О. В. Жила; Одес. нац. юрид. акад. — О., 2009. — 20 с.
9. Коссак В. М. Проблеми цивільно-правової відповідальності держави // Актуальні проблеми цивільного, сімейного та міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання). Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 16 вересня 2010 року. — К.: КНТ, 2011. — С. 38-43.
10. Макаренко Г Відшкодування шкоди: альтернатива чи єдиний механізм? / Г Макаренко// Юридичний вісник України. Інформаційно-правовий банк. — 2006. — 25 лист.-1 груд. — С. 5.
11. Отраднова О.О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань: монографія [Текст] / О. О. Отраднова. — К.: Юрінком Інтер, 2014. — 328 с.
12. Первомайський О.О. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, на підставі положень ст. 1173 ЦК України / О. О. Первомайський // Приватне право і підприємництво. — 2015. — Вип. 14. — С. 81-85.
13. Первомайський О.О. Засади цивільно-правової відповідальності суб’єктів публічного права [Текст] / О. О. Первомайський // Відповідальність у приватному праві: монографія / [І. Безклубий, Н. Кузнєцова, Р. Майданик та ін. ]; за заг. ред. І. Безклубого.- К.: Грамота, 2014. — С. 275-283.
14. Поляков С. Б. Частноправовая ответственность органов и должностных лиц государства // Ленинградский юридический журнал, 2008. — № 3. — C. 94-97.
15. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 р. № 9 // Офіційний сайт Верховного Суду України. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96. — Заголовок з екрану.
16. Рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення положень п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, ч. 1, 3 ст. 2, ч. 1 ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травна 2001 року // Офіційний сайт Конституційного Суду України. — Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list7currDir =9395. — Заголовок з екрану.
17. Справи про відшкодування шкоди // Цивільне судочинство. Судова практика у цивільних справах: Наук.-практ. юрид. журн. — 2013. — № 4. — С. 136-165.
18. Терефенко О. Загальна характеристика суб’єктів правовідносин із відшкодування шкоди, завданої органами державної влади / О. Терефенко // Підприємництво, господарство і право: Щомісячний науково-практичний господарсько-правовий журнал. — 2013. — № 11. — С. 12-16
19. Ткач І. В. Держава Україна як суб’єкт недоговірних зобов’язань: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / І. В. Ткач; НДІ приватного права і підприємництва імені акад. Ф. Г. Бурчака НАПрН України. — К., 2014. — 20 с.
20. Хоменко М. М. Відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / М. М. Хоменко; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2013. — 20 с.
21. Хоменко М. М. Еволюція цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами / М. М. Хоменко // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 4. — С. 242-248
22. Цивільний кодекс України від 16.01.2003р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу до документа: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15.