На сучасному етапі поняття «механізм державного управління» розглядають як систему-конфігуратор, яку утворюють «механізм як взаємодія між суб’єктом-центром і об’єктами управління; механізм як частина організації, що виступає сполучним елементом чи основою структурування організацій; механізм як сукупність правил, законів і процедур, що регламентують взаємодію учасників організаційної системи та процедури ухвалення управлінських рішень; механізм як засіб «перетворення руху» – управлінської енергії в енергію керованої системи [104].

Розглядаючи механізми управління сучасною системою ЗСО варто відзначити їх різноманітність. Так, В. Шевченко, розглядаючи класифікацію механізмів державного управління, виокремлює такі критеріальні ознаки як функціональне призначення, суб’єкти та об’єкти управління. Зокрема за функціональним призначенням механізми державного управління поділяють на економічно-фінансові, інформаційно-аналітичні, організаційно-аналітичні, організаційно-управлінські, соціально-політичні, правові, контрольні; за суб’єктом управління – на механізми різних рівнів: органів законодавчої влади, Президента, органів виконавчої влади, судової влади, місцевого самоврядування; за об’єктом управління – загальнодержавні, регіональні, галузеві, територіальних громад, підприємств та організацій [145].

Механізми державного управління ЗСО утворюють такі складники [145]:

• правове забезпечення (закони Верховної Ради, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів, накази Міністерства освіти і науки України, статути ЗНЗ;
• нормативне забезпечення (інструкції, нормативи, норми, стандарти, методичні рекомендації;
• інформаційне забезпечення (звіти, статистичні збірники, використання інтернет-мережі, засобів масової інформації;
• фінансово-економічне забезпечення (стратегічні плани розвитку, поточні фінансові плани, фінансування ЗНЗ, фінансовий контроль цільового використання коштів).

Розглянемо особливості організаційно-правового механізму державного управління реформуванням ЗСО. Система управління сучасною освітою України включає систему державних органів управління, громадського самоврядування (що діють у межах повноважень, визначених законодавством), державних установ, посадових осіб (які взаємодіють між собою).

Специфікою державного управління є охоплення всієї системи освіти завдяки ієрархічно побудованому апарату. Як підсистема соціального управління освітою розглядається як цілеспрямований, планомірний і систематичний інформаційний вплив, цілеспрямований вплив суб’єктів управління різних рівнів на всі ланки освіти.

Система управління ЗСО вибудовується відповідно до адміністративно-територіального устрою держави [56]. Водночас, науковці по-різному визначають кількість рівнів у структурі державного управління освітою України. Зокрема, це такі три рівні:

1 вищий (формування засад державної освітньої політики, їх реалізація; прийняття законів, контроль за їх дотриманням тощо) – ВРУ, Президент України, КМУ;

2) центральний (розроблення концепцій, прогнозів, проектів цільових державних програм розвитку, пропозицій та доповнень до законодавчих актів, здійснення контролю за дотриманням законодавства у сфері освіти) – МОН, інші органи;

3) місцевий (реалізація державної освітньої політики на території відповідної адміністративної одиниці, підготовка проектів бюджетних витрат на освіту, здійснення управління закладами освіти, координація роботи інших структур влади щодо реалізації державних, регіональних програм розвитку освіти – (органи влади АРК, місцеві держадміністрації, виконавчі органи обласних, районних і районних у містах рад) [36, с. 14].

Інший варіант виокремлення рівнів у структурі органів державного управління загальної середньої освіти дещо інакший:

1) загальнодержавний рівень (забезпечення функціонування системи загальної середньої освіти, визначення стратегії її розвитку; координація діяльності центральних органів управління освітою та управлінських структур усіх рівнів; встановлення основ правового регулювання загальної середньої освіти тощо) – Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, Міністерство освіти і науки України;

2) регіональний або обласний (визначення стратегії розвитку освіти регіону з реалізації державної освітньої політики, забезпечення координації діяльності місцевих органів управління освітою та навчальних закладів) – місцеві органи виконавчої влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, Міністерство освіти і науки АРК, управління освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

3) місцевий або районний, міський (реалізація державної освітньої політики з урахуванням особливостей соціально-культурного середовища району, міста) – районні або міські органи управління освітою;

4) локальний або інституційний (здійснення управління навчальним закладом, створення та функціонування колегіальних органів управління загальноосвітнього навчального закладу) – керівництво навчального закладу, педагогічна рада, батьківський комітет тощо [54].

«Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, Міністерство освіти і науки України забезпечують функціонування системи ЗСО; визначається стратегія її розвитку та координація діяльності центральних органів управління освітою та управлінських структур усіх рівнів; встановлюються основи правового регулювання ЗСО, державної політики у сфері ЗСО, визначаються повноваження органів влади у сфері регулювання освітньої діяльності.» [56, с. 19].

Державне управління ЗСО ґрунтується на нормативних актах, і спрямована на розвиток цієї цілісної системи. Нормативно-правові форми управлінської діяльності передбачають видання актів для встановлення норм права та створення законодавчо-правової бази регулювання процесів функціонування та розвитку суб’єктів та об’єктів державного управління.

До нормативно-правових актів відносять закони, укази, постанови, розпоряджання, рішення, накази, положення, інструкції, правила тощо.

Правову основу діяльності системи освіти складає Конституція України, закони і законодавчі акти (прийняті Верховною Радою України), укази президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Найвищу юридичну силу (у порівнянні з іншими актами) мають закони, для виконання яких видаються інші нормативно-правові акти держави. Закони про освіту здійснюють правове регулювання відносин; визначають державну освітню політику, специфіку системи освіти і науки (її структуру, державні стандарти, механізм створення, управління навчально-виховними закладами); забезпечують гарантії громадян, управління системою освіти і науки, фінансово-економічна діяльність тощо.

Основним Законом є Конституція України, – джерело правового регулювання, що визначає і закріплює право громадян України на освіту.

Верховна Рада України створює і розвиває законодавчу базу системи ЗСО і встановлює основні параметри її функціонування.

За відсутності відповідних законів первинними правовими актами є укази Президента України, обов’язкові для виконання, з питань формування державної політики і визначення системи органів виконавчої влади.

Підзаконними правовими актами по забезпеченню законного вирішення загальнодержавних питань є постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, який затверджує державні стандарти освіти, видає постанови з питань життєдіяльності системи загальної середньої освіти та реалізації державних засад освітньої політики.

Міністерства, інші галузеві органи державної виконавчої влади видають галузеві або міжгалузеві підзаконні правові нормативні акти (накази, інструкції) і здійснюють свою діяльність в межах їх повноважень.

МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, КМУ, іншими нормативно-правовими актами, а також положенням про МОН. Відповідно до Закону України «Про освіту» МОН реалізовує державну політику у сфері ЗСО, у межах своїх повноважень визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку з питань освіти і науки; здійснює нормативно-правове регулювання відносин у системі загальної середньої освіти; розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти; забезпечує міжнародну співпрацю з питань освіти і науки; здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування; організовує нормативне, програмне, науково-методичне та інформаційне забезпечення системи загальної середньої освіти; створює умови для здобуття громадянами загальної середньої освіти, інклюзивного навчання тощо [54].

Управління освіти і науки, які мають подвійне підпорядкування – МОН та обласним (у містах Києві та Севастополі – міським) державним адміністраціям, здійснюють аналіз стану системи освіти в області, розробляють і забезпечують виконання регіональних програм розвитку освітньої галузі, відповідають за розвиток мережі навчально-виховних закладів області, організовують державне інспектування підпорядкованих освітніх установ та закладів, забезпечують координацію діяльності місцевих органів управління освітою та навчальних закладів тощо [54, с.16].

На місцевому, рівні районні або міські органи управління освітою реалізують державну політику в галузі освіти з урахуванням особливостей району або міста. (Районні відділи освіти є структурними підрозділами районних державних адміністрацій, і, водночас, підпорядковані управлінню освіти і науки обласної держадміністрації.

Місцеві органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування видають розпорядження, доручення та рішення, які діють на певній території. Керівництво державних органів та органів місцевого самоврядування з метою упорядкування своєї внутрішньої діяльності розробляє накази, посадові інструкції, положення.

Районні органи управління освітою здійснюють безпосереднє керівництво загальноосвітніми, дошкільними та позашкільними навчальними закладами району, районними (міськими) методичними кабінетами розподіляють між навчальними закладами навчання шкільні автобуси, комп’ютерну техніку, педагогічні ставки, організовують навчання педагогів тощо.

Слід зазначити, що місцеві органи управління освітою підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади. Умовою ефективного управління освітою є взаємодія місцевих органів управління освітою з органами громадського самоврядування (якими є загальні збори колективу закладу освіти, районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, Всеукраїнський з’їзд працівників освіти).

Органи місцевого самоврядування сприяють забезпеченню розвитку мережі закладів освіти та установ, зміцненню їх матеріальної бази; забезпечують фінансування витрат на утримання закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є у комунальній власності; контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти; здійснюють соціальний захист працівників освіти, школярів тощо.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в галузі загальної середньої освіти забезпечують реалізацію державної політики у сфері ЗСО на відповідній території; контролюють додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів у галузі освіти, обов’язкове виконання Державних стандартів навчальними закладами; беруть участь у розробленні та реалізації варіативної складової змісту ЗСО; організовують нормативне, програмне, матеріальне, науково-методичне забезпечення, перепідготовку, підвищення кваліфікації, атестацію педагогічних працівників; здійснюють добір, призначення на посаду та звільнення з посади педагогічних працівників; проводять атестацію навчальних закладів системи ЗСО; сприяють проведенню інноваційної діяльності в системі ЗСО; забезпечують соціальний захист педагогічних працівників, спеціалістів, які беруть участь у навчально-виховному процесі, учнів [52].

Концепцією реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні [121] передбачено утворення об’єднання територіальних громад (далі – ОТГ), повноваженням яких є забезпечення управління закладами дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти. Для забезпечення єдиного підходу до формування управлінських процесів та структур МОН підготовлено методичні рекомендації з розроблення положення про структурний підрозділ освіти виконавчого органу об’єднаної територіальної громади [122]. В даних рекомендаціях МОН наголошує на необхідності «…збереження вертикалі у виконанні освітніх повноважень та завдань діючих та створюваних органів управління освітою (Міністерство – органи управління освітою обласних державних адміністрацій – органи управління районних, міських (районних у містах), об’єднаних територіальних громад – навчальний заклад).» [122] і вказує на ризики втрати вигоди від створення органу адміністративного обслуговування освіти через поширений намір керівництва ОТГ зробити технічне дублювання існуючих моделей управління мережею навчальних закладів у системі РДА [122].

Також максимальне делегування адміністративних і навчально-методичних повноважень на рівень навчального закладу передбачає зростання відповідальності за належне управління усередині самого закладу та забезпечення якості освіти.

Отже, «система управління освітою в Україні має чітко визначену структуру, яка зумовлена адміністративно-територіальним устроєм, поділом влади між державою і місцевим самоврядуванням та специфікою функціонування освітніх закладів. Ця система передбачає встановлення взаємозв’язків між окремими органами управління, окреслення їхніх повноважень, обов’язків та відповідальності в межах, визначених законодавством.» [54, с. 13].

Для кожного з перелічених вище рівнів управління освітою характерні такі управлінські функції: визначення цілей і пріоритетів; планування (стратегічне, оперативне і поточне), організація, мотивація, контроль [130, с. 20].

Відносини між суб’єктом та об’єктом управління у структурі системи управління освітою реалізуються за принципами субординації (вертикальні зв’язки) та координації (різноманітні горизонтальні зв’язки).

На загальнодержавному рівні управління загальної середньої освіти визначається стратегія розвитку системи, основні напрями її реформування.

На думку 84,9% опитаних керівників ЗСО основним найефективнішим механізмом підвищення якості освіти для України є оновлення механізму фінансового забезпечення освітньої галузі, перехід до фінансування з розрахунку коштів на всі освітні потреби одного учня (так званий «освітній кошик учня»; 47,1% опитаних респондентів підкреслюють важливість модернізації системи підготовки, перепідготовки та атестації керівників шкіл і педагогічних кадрів; 35,8% – участь України в міжнародних заходах, спрямованих на оцінювання результативності та якості вітчизняної освітньої системи; 30,8% – відсутність фінансової автономії школи; 4,6% – запровадження системи інспекторату та Державної інспекції навчальних закладів [142, с. 19, 24].

7,0% опитаних керівників ЗСО запропоновували такі механізми підвищення якості та ефективності школи:

— кардинальне реформування системи освіти;

— покращення підготовки кадрів;

— створення можливостей для вибору батьками і дітьми навчального закладу;

— скорочення кількості працівників в МОН та департаментах освіти;

— створення якісної навчально-методичної літератури, самостійність шкіл у виборі програм, підручників;

— зведення до мінімуму відповідальності шкіл за все, що не стосується навчальної діяльності;

— зменшення кількості перевірок, збільшити дієву та своєчасну методичну допомогу;

— покращення системи використання та узагальнення досвіду досвідчених вчителів-професіоналів;

— системне удосконалення ЗНО;

— підвищення матеріального благополуччя педпрацівників, їх фінансове заохочення [141, с. 19, 24].

Проведене у 2014 році опитування начальників та заступників начальників районних відділів освіти передбачало виявлення найбільш ефективних на думку цих посадовців, механізмів державного управління підвищенням якості освіти в Україні. За результатами дослідження виявилося, що:

• 94,4% вважають за потрібне здійснити оновлення механізму фінансового забезпечення освітньої галузі, заснованого на фінансуванні з розрахунку коштів на всі освітні потреби одного учня;
• 77,8% – модернізувати систему підготовки, перепідготовки та атестації керівників шкіл і педагогічних кадрів;
• 44,4% – забезпечити участь України в міжнародних заходах, спрямованих на оцінювання результативності та якості вітчизняної освітньої системи;
• 5,6% – запровадження системи інспекторату та модернізація роботи Державної інспекції навчальних закладів [56, с. 57].

Начальники обласних управлінь освіти основними механізмами підвищення ефективності управління освітньою системою району/області вважають забезпечення наступності впровадження освітньої політики в державі; впровадження на практиці державно-громадського управління в освіті; оновлення кадрової системи; залучення молодих кадрів до управління; підвищення рівня матеріального забезпечення ЗНЗ; внесення кардинальних змін у систему післядипломної педагогічної освіти (ППО) [56, с. 58-59].

Погляди начальників районних відділів освіти та обласних управлінь освіти збігаються у тому, що потребує оновлення механізм фінансового забезпечення освітньої галузі та модернізації системи підготовки, перепідготовки та атестації педагогічних та керівних кадрів [56, с. 58-59].

Л. Паращенко та Л. Іванюк зауважують, що упродовж останнього десятиліття у шкільній освіті України, всупереч світовим тенденціям до децентралізації, розширення ролі громадськості з’явились ознаки неототалітаризму, відбулося подальше забюрократизовування системи [101].

Водночас, опитування респондентів під час здійснення дослідження «Система управління загальною середньою освітою в Україні на рівні району та області: якість, прозорість, взаємодія» показало, що 100% начальників обласних управлінь освіти вважають, що якість державного управління загальною середньою освітою знаходиться на низькому рівні (головними причинами є відсутність послідовної освітньої політики держави, політична заангажованість керівників органів освіти, суб’єктивізм кадрових призначень [101] інакше кажучи, недієвість відповідних механізмів реалізації державного управління реформуванням ЗСО).

Системними проблемами державного управління загальною середньою освітою все ще є надмірна концентрація повноважень МОН – дублювання функцій МОН і функцій місцевих і регіональних органів влади, неефективна координація між діями цих відомств, недостатність кваліфікованих керівних кадрів для ЗСО, у той час як 94,5% опитаних респондентів вважають, що якість управління освітою  визначається залученням до роботи співробітників з відповідною кваліфікацією [101].

Громадські ради, створені при обласних та районних державних адміністраціях як постійно діючі колегіальні виборні консультативно-дорадчі органи для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади здебільшого виконують функції статистів, не мають реального впливу на діяльність органів державної влади та прийняття управлінських рішень в освіті на рівні району/області. Значна частина начальників і заступників начальників РВО позитивно сприймає обізнаність і доступ громадян до інформації про діяльність органів державної влади, але не готова до співпраці з громадськістю.

Сучасні науковці зазначають, що керівники загальноосвітніх навчальних закладів скептично сприймають ідеї державно-громадського партнерства в управлінні освітою, мотивуючи це неготовністю громадськості [141, с. 39].

«Загальний висновок щодо співпраці з громадськістю невтішний: відсутні механізми ефективної взаємодії органів управління освітою та громади. Як наслідок цього, громадські ради практично не впливають на прийняття управлінських рішень в освіті на рівні району/області, бюрократія на рівні районних відділів освіти не готова допускати їх до вирішення кадрових питань і відводить їм виключно допоміжну роль(організатора пошуку додаткових джерел фінансування, виховної роботи з дітьми тощо).» [101].

Водночас, як зазначає А. Стадник, для сучасного стану системи загальної середньої освіти властиві такі позитивні тенденції її розвитку як спрямованість на забезпечення варіативності та різнорівневості змісту освіти; оновлення навчально-методичного забезпечення, використання школами порівняно нових джерел фінансування (кошти соціальних партнерів) тощо [134].

У системі управління системою ЗСО спостерігається зародження процесів децентралізації – державні органи розробляють стратегічні напрями розвитку, а регіональні й місцеві – вирішують конкретні організаційні, фінансові, кадрові, матеріальні проблеми.

Л. Гаєвська пише, що сучасний розвиток управління загальною середньою освітою характеризується такими тенденціями, як демократизація, децентралізація та деконцентрація («активізація участі батьків, модернізація системи управління освітою, її відкритість і прозорість; зменшенням рівня централізації управління освітою; перехід у системі освіти на договірні відносини; розвиток громадських ініціатив у галузі освіти; створення недержавних структур, що розширюють можливості державних освітніх закладів для вибору шляхів свого ресурсного забезпечення (центри освітніх технологій, фонди та інші структури для підтримки освітніх ініціатив тощо)») [18, с. 27]. Однак запровадження автономії в управлінні шкільною освітою  ще не знайшло належного розуміння у державних службовців.

«З метою демократизації цього процесу поряд з державними створюються суспільні органи управління системою освіти. Вони складаються з представників вчительського й учнівського колективів, батьків і громадськості. Найважливішою ознакою суспільного характеру управління системою освіти, крім створення колегіальних органів управління, є роздержавлення (створення недержавних навчальних закладів) і диверсифікованість (одночасний розвиток різних типів навчальних закладів) освітніх установ. В управлінні освітою на сучасному етапі передбачається гнучке сполучення зусиль педагогічного співтовариства, колективу навчальних закладів, батьків, суспільних об’єднань учнів. Основними цілями органів суспільного самоврядування є оптимальне забезпечення реалізації освітніх потреб та інтересів учнів, їхніх батьків і педагогів.» [63, с. 8].

І. Іванюк, Л. Паращенко, А. Терещенко за результатами проведеного соціологічного опитування роблять висновок, про необхідність зміни або суттєвого оновлення відповідних механізмів державного управління, які забезпечать можливість реформування ЗСО відповідно до завдань державної освітньої політики. На думку начальників і заступників начальників районних відділів освіти, залучення громадськості є актуальним для вирішення таких питань: пошук додаткових джерел фінансування (78%), виховна робота з дітьми (78%); використання позабюджетних коштів (67% ); атестація директора школи, його заступників, вчителів (50% ); планування роботи школи (39% ); вибір навчальних програм та підручників (17% ) [56, с. 62-63]. Члени громадських рад виявляють бажання займатися такими аспектами як пошук додаткових джерел фінансування; використання позабюджетних коштів; призначення директора школи; вибір навчальних програм та підручників; планування роботи школи; затвердження цільових програм в сфері освіти; позашкільна робота з молоддю; громадянська освіта; забезпечення прозорості благодійних коштів у школах [56, с. 66-67].

У результаті опитування керівників ЗСО щодо реформування ЗСО переважають такі думки: оновлення механізму фінансового забезпечення освітньої галузі, заснованого на фінансуванні з розрахунку коштів на всі освітні потреби одного учня (84,9%), модернізація системи підготовки, перепідготовки та атестації керівників шкіл і педагогічних кадрів (47,1%), участь України в міжнародних заходах, спрямованих на оцінювання результативності та якості вітчизняної освітньої системи (35,8%), запровадження системи інспекторату та Державної інспекції навчальних закладів (4,6%), оновлення механізму фінансового забезпечення освітньої галузі, заснованого на фінансуванні з розрахунку коштів на освітні потреби одного учня (85%) [141, с. 19, 24]. Частина керівників (7%) запропонувала такі механізми підвищення якості та ефективності ЗСО: створення можливостей для вибору закладу освіти; розроблення цікавих підручників, навчальних посібників, самостійність у їх виборі; скасування відповідальності шкіл за все, що не стосується навчальної діяльності тощо [141, с. 19].

Отже, на основі сказаного вище приходимо до висновку, що на сучасному етапі спостерігаються такі особливості механізмів державного управління реформуванням системи загальної середньої освіти як впровадження державно-громадського управління, використання додаткових джерел управління, оновлення та розроблення навчально-методичного забезпечення тощо. Утім, наявні і суттєві проблеми реалізації механізмів державного управління реформуванням ЗСО, які потребують обов’язкового врахування та вирішення.

Висновки 

1. Реформування системи загальної середньої освіти передбачає здійснення комплексу часткових, кардинальних, радикальних, системних і комплексних змін, ініційованих керівниками різних рівнів, вчителями, представниками громадськості.
2. Незважаючи на спроби реформування, для системи загальної середньої освіти характерна низка недоліків: недостатня увага до проблеми забезпечення системного підходу щодо збереження здоров’я учнів, недосконалість системи постачання шкільного обладнання, недостатністю фінансування шкіл, неможливість отримання додаткових освітніх послуг на безоплатній основі, перевантаження змісту ЗСО, надмірна кількість предметів, низька оплата праці педагогічних працівників та ін.

Спостерігаються такі проблеми організаційно-управлінського характеру для системи ЗСО: недостатня оснащеність школи ІТ-технологіями, несистемність освітніх реформ, впровадження освітніх інновацій без попередньої апробації, недостатній рівень кваліфікації працівників органу управління освітою, застаріла матеріально-технічна база тощо.

3. На сьогодні актуальними є такі пріоритетні напрями розвитку освіти: гуманізація, фундаменталізація, індивідуалізація, впровадження інноваційних, інтерактивних технологій, єдність виховання та навчання, демократизація, безперервність освіти, національна спрямованість, спрямованість на міжнародну інтеграцію у сфері освіти тощо.

Основні стратегічні напрямки реформування системи загальною середньою освітою:

1) удосконалення адміністрування системи освіти;

2) децентралізація управління ЗСО;

3) модернізація системи кадрового забезпечення;

4) удосконалення змісту і процесу навчання;

5) оптимізація фінансування ЗСО;

6) посилення міжнародного співробітництва.

4. Для сучасної України характерні такі особливості механізмів державного управління реформуванням системи загальної середньої освіти як впровадження державно-громадського управління, спроби використання додаткових джерел управління, оновлення та розроблення навчально-методичного забезпечення тощо.

Сучасні науковці, керівники різних рівнів ЗСО механізмами підвищення якості освіти в Україні вважають оновлення механізму фінансового забезпечення освітньої галузі, заснованого на фінансуванні з розрахунку коштів на всі освітні потреби одного учня; модернізація системи підготовки, перепідготовки та атестації керівників шкіл і педагогічних кадрів; участь України в міжнародних заходах, спрямованих на оцінювання результативності та якості вітчизняної освітньої системи; запровадження системи інспекторату та модернізація роботи Державної інспекції навчальних закладів та ін.