Вступ

Актуальність теми. Метою функціонування та розвитку правової науки є вироблення знань та їх організація у відповідну систему, а також створення способів та засобів розв’язання проблем, що виникають у ході функціонування та розвитку правових явищ, зокрема і юридичної практики [1, с. 23].

Ми підтримуємо думку про те, що для юридичної науки важливо усвідомити, що в умовах формування глобального простору, наскрізних макроекономічних і правових регуляторів національний розвиток, по-перше, все більшою мірою визначається відповідними зовнішніми детермінантами (економічними, правовими, політичними, культурними); по-друге, процеси глобалізації загострюють економічну конкуренцію, яка прямо й опосередковано впливає, ускладнює й загострює політичне, правове, культурне, інформаційне суперництво, спричиняє конфлікти й протистояння між різними країнами та їхніми правовими системами; по-третє, ланцюги детермінації в правовому розвитку з однолінійних трансформуються в дволінійні зі зворотнім зв’язком та багатоланцюгові, причинні мережі; по-четверте, формування інформаційного суспільства в умовах глобалізації стрімко поширює «інформаційну причинність» у правовій системі та взаємодії правових систем (національних, міждержавних, міжнародної) [2, с. 18].

Право повинно втілювати найважливіші цінності людського буття. Ціннісний підхід до проблем сучасного права нерозривно пов’язаний з антропологізацією правової науки і (як надзавдання) правової практики. У нашій юридичній науці з’являються перші ознаки антропологізації об’єктів дослідження, тема прав людини і правових засобів їх захисту стає пріоритетною. Права і свободи людини і громадянина — це та, можливо, єдина ціннісна система, яка здатна примирити людину з оточуючим її суспільством і з державою, подолати їх взаємне відчуження.

Мета дослідження – охарактеризувати особливості структури методології юридичних досліджень.

1. Особливості застосування методології та окремих методів  у наукових юридичних дослідженнях

Основним елементом в структурі методології юридичної науки є науковий метод.

Метод в науковій діяльності, в свою чергу, це знання, за допомогою якого видобувається нове знання.

Можна розглянути різні підходи до змісту поняття методології науки. Один з них — інструментальний, виходить з розуміння методології як сукупності методів дослідження. У цьому трактуванні метод наукового пізнання може бути представлений як засіб, спосіб пізнання конкретного предмета юридичної науки.

У філософському аспекті метод (від грец. Methodos — шлях дослідження, спосіб) розуміється як спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність, а в спеціально філософському значенні — як спосіб пізнання, система принципів, прийомів, правил, вимог, якими необхідно керуватися в процесі пізнання [2]. Аналогічно метод визначається і в зарубіжній літературі, наприклад, в словнику Вебстера метод трактується як шлях досягнення будь-якої мети, як засіб, процес, процедура вирішення будь-якого питання [3].

Своєрідним компромісом між надто широкою і надто вузькою інтерпретацією змісту цього терміну, що вказує шлях пізнання, вважається багаторівневий підхід, коли розрізняються найзагальніші методи наукового пізнання — аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного тощо (філософська методологія); загальні для багатьох наук, міждисциплінарні методи пізнання — системний та організаційний аналіз; кібернетичний, синергетичний підходи тощо (загальнонаукова методологія); теорія і методи конкретної науки, галузі знань; методика як сукупність операцій і процедур, що застосовуються у конкретних дослідженнях.

Метод прийнято трактувати двояко: 1) як сукупність способів дій по досягненню поставленої мети; 2) як сукупність інструментів, що застосовуються в науковій діяльності [4].

Говорячи про дослідження державно-правової дійсності, слід мати на увазі, що жодна галузь наукового пізнання, в тому числі юриспруденція, не обмежується застосуванням будь-якого одного методу, будь то «всеохоплюючий», як іноді називають діалектичний метод, або введений в вітчизняний науковий обіг в радянський період, «юридичний метод» [5].

Методологія — вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності. Вона має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретно-наукові принципи, покладені в основу теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань [3, с. 57].

Методологія юриспруденції — результат дискурсу, в межах якого здійснюється процес взаємодії різноманітних когнітивних стратегій осягнення права, визначаються фундаментальні методологічні засади його пізнання. Вона є єдністю трьох взаємозалежних частин — доктринально-ідеологічної, стратегічної та інструментальної. Першу з них можна розглядати як парадигму дослідницького бачення права, тобто тип праворозуміння. Друга — це царина підходів, що зумовлюють загальну спрямованість дослідження права, вибір стратегії його осягнення. Третя частина є системою когнітивних практик, своєрідним набором методологічних інструментів у створенні знань про право.

У методологічному полі юридичної науки терміни «метод», «підхід», «спосіб дослідження» тощо часто не розрізняються як за змістом, так і в плані методологічних смислів. Серед нечисленних спроб внести ясність в розуміння інструментарію юридичних досліджень і усунути існуючу прогалину слід зазначити В. А. Козлова, який розмежовує метод, спосіб і підхід в пізнанні права на основі інструментального аспекту методології з опорою на філософські розробки даного питання. Методологія юридичної науки, на думку В. А. Козлова, включає структуру наукового знання та наукової теорії; поняття і категорії; характеристики схем пояснення; умови і критерії мови науки; методи дослідження та побудови теорії [8].

Відповідаючи на питання про те, які конкретно завдання вирішуються в межах цієї дисципліни, вказують щонайменше на два завдання: 1) побудова логічно закінченої системи понять, що є основою всіх спеціальних юридичних наук, й узагальнення всіх результатів цих наук, пройнятих не тільки зовнішньою, а й внутрішньою єдністю; 2) вивчення методів, за допомогою яких розробляються спеціальні науки. Більшість науковців погоджується з твердженням про те, що теорії держави і права притаманна наявність не одного якогось окремо взятого прийому, принципу чи способу дослідження держави і права, а їх системи, сукупності. Тобто саме теорія держави і права розробляє методологічне підґрунтя для всієї юриспруденції.

Однак і в цьому аспекті не існує єдиного підходу. Так, у дисертаційній роботі на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук М. Кельман обґрунтовує позицію щодо розмежування понять “методологія правознавства” та “методологія права”. В основу розмежування цих понять покладено уявлення про правознавство як науку з характерними для неї особливими методами пізнання та право з притаманною йому системою методів правового регулювання, тобто прийомів впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, а також систематизації нормативного матеріалу, тлумачення юридичних текстів та вчення про них. Вказано, що вона має істотне значення для ефективного правового регулювання, натомість методологія правознавства необхідна для здійснення ефективної пізнавальної діяльності. І якщо метою застосування методів правового регулювання, систематизації норм права та їх тлумачення є впорядкування суспільних відносин, досягнення правової визначеності, то метою методів пізнання — виявлення нових закономірностей розвитку права та інших правових явищ, формування ефективної системи правових знань [4, с. 24].

На мою думку, сьогодні варто переглянути підхід до методології правових досліджень у зв’язку із наступним. Коли дисертант готує дисертацію і автореферат до неї, обов’язковим елементом цих текстів є перерахування методів, застосованих ним у своїй роботі. Методологічний підхід дисертантів у своїх монографічних дослідженнях стандартний і всім відомий, а саме: по закінченні свої роботи правознавець вимушений іноді вигадувати, а іноді перераховувати фактично застосовані методи, але postfactum. Тобто спочатку автор пише роботу, а потім, виходячи із її змісту, формально перераховує ті методи, які йому відповідають. Найчастіше це історичний, порівняльний, діалектичний, аналітичний, системний, інтегративний методи тощо. Від автора вимагається виділяти загальнонаукові, спеціально наукові, філософські методи. Але головне, що на проведення досліджень і написання роботи наявність або відсутність у автора певного методологічного інструментарію ніяк не впливає, перерахування використаних методів є лише прикрою формальністю, що фактично не пов’язана із процесом виконання наукової роботи. Отже, зазначення певних методів, які автор начебто використав у своєму монографічному дослідженні, стає, так би мовити, “фігурою речі”, необхідною для дотримання вимог щодо оформлення такого типу наукових робіт. Логічно поставити питання: а чи є сьогодні у такій вимозі сенс або якесь раціональне зерно? Видається, що такий підхід і “застосування” методів є лише рудиментом, скажімо, матеріалістичної діалектики як необхідного методу наукового пізнання в будь-якому дослідженні в минулі часи.

У теорії пізнання розглядають два основних шляхи отримання інформації для наступного переведення її на рівень факту:

1)       через дослідження суб’єктом об’єкта.

2)       Звернення до результатів раніше проведених досліджень або до герменевтичних джерел, що містять існуючі теорії щодо об’єкта дослідження.

Коли кількість фактів досягне певної величини у дослідника з’являється формальна можливість їх систематизувати для подальшого пізнання об’єкта. В основі таких міркувань (щодо наявного масиву фактів) може лежати інтуїція. Способом формування системи знань про досліджуваний об’єкт є створення асоціативного ряду. Можливість передбачити на рівні асоціативного ряду те, що необхідно для дослідника, дає тільки досвід. Усвідомлення невідповідності отриманих фактів первісно поставленому завданню має наслідком появу проблеми. Варіантом вирішення проблеми може бути гіпотеза, принципом перевірки істинності якої є верифікація та фальсифікація.

Наступний етап процесу дослідження — побудова функціонування об’єкта. Та теорія, яка матиме кращі результати верифікації з точки зору достовірності пізнання сутності об’єкта, набуває статус закону, принципу чи теорії. “Наука в свою чергу являє собою єдність теорії та практики” , — наполягає С. Фаренік. Ядром науки є “чисте знання”, але вона не зводиться до нього, і є творчою діяльністю з отримання нового знання і одночасно результат цієї діяльності; це сукупність знань, які згуртовані в цілісну систему на основі певних принципів, і процес їх відтворення.

Видається, що розмірковування авторів про процес наукових досліджень, їхню методологію є такими, що не використовуються і не можуть бути використані при написанні наукових праць сучасними вченими у зв’язку з їхньою очевидністю з одного боку, і повною відірваністю від практики написання наукових праць — з іншого.

В структуру методології наукового пізнання найчастіше включаються принципи і методи наукового пізнання, поряд з якими деякі автори згадують і методику, яка була алгоритм здійснення науково-дослідних операцій і в зв’язку з цим вторинну по відношенню до методів. На нашу думку, доцільно розширення структури методології юридичної науки за рахунок методологічних парадигм і установок наукового пізнання.

Як правило, в конкретному юридичному дослідженні використовується деяка сукупність методів і підходів, обумовлена ​​його цілями і завданнями.

У вітчизняній доктрині юристи віддають методологічну функцію науці теорії держави і права, екстраполюючи її методологію на всю юридичну науку в цілому. Виходячи з даного підходу розрізняють методи філософського, загальнонаукового і частковонаукового рівня (типу). До першого рівня відносять взяті в методологічної функції філософські категорії і поняття (діалектика і метафізика) і систему світоглядно обумовлених принципів пізнання. До загальнонаукових методів відносять ті, які використовуються більшістю наук (логіки різного роду), і до частковонаукових — методи, що діють в рамках однієї або декількох близьких наук (в юриспруденції це, наприклад, метод порівняльного правознавства, техніко-юридичний метод) [10].

У західноєвропейської традиції частіше робиться акцент на тому, що методологія теорії права відрізняється міждисциплінарним, інтегруючим і глобалізується підходом до вивчення права. Тому можна зазначити, що теорія права запозичує свої методи в логіці, лінгвістиці, соціології та інших науках. При цьому вона пристосовує їх до своєї специфіки «чисто» юридичної дисципліни і використовує в якості нормативно-логічного, юридико-лінгвістичного, юридико-соціологічного тощо методів, причому використовує всю сукупність цих методів.

Методологія крім різних методів включає і базові принципи пізнання державно-правових явищ.

Загальнометодологічні принципи є загальні вимоги, що висуваються до змісту, структурі та способу організації наукового знання [8]. Методологічні принципи є ядром наукового методу. Вони об’єднують і організують окремі методи і прийоми в єдине ціле, в науковий метод. Методологічні принципи наукового пізнання регулюють наукову діяльність, відокремлюючи науку від псевдонауки. Регулюючи наукову діяльність, ці принципи одночасно дають і напрямок наукового пошуку, орієнтують його, виконуючи, таким чином, евристичну функцію.

В якості базових принципів наукового пізнання виступають наступні: верифікації, спостережливості, відповідності, системності, симетрії. Юридична наука крім зазначених базових принципів наукового пізнання збагачує арсенал своєї методології та іншими.

Під принципами пізнання юридичної науки розуміються вихідні початку, базові ідеї, на основі яких наука досліджує свій предмет.

В якості основних принципів наукового пізнання, що входять в методологію сучасної юридичної науки, теоретики права виділяють принципи.

Принцип об’єктивності полягає в тому, що юридична наука відображає державно-правову дійсність в тому вигляді, в якому вона реально існує, розкриваючи її сутність, форми, основні закономірності функціонування.

Принцип всебічності обумовлює комплексний підхід юридичних досліджень, так як жодне державно-правове явище або процес не можуть бути зрозумілі ізольовано поза зв’язком з іншими явищами суспільного життя.

Принцип історизму заснований на розгляді генезису державно явищ. Досліджуючи історію розвитку того чи іншого об’єкта, юридична наука встановлює його причини, основні етапи розвитку, виявляє закономірності і дає наукову оцінку сучасному стану.

Принцип конкретності вимагає обліку в юридичних наукових дослідженнях всіх умов, в яких знаходиться об’єкт пізнання, і виділення головних сутнісних властивостей, зв’язків і тенденцій розвитку.

Принцип плюралізму виражається в багатоаспектне ™ юридичних досліджень, можливості одночасного існування кількох теорій, що пояснюють те чи інше державно-правове явище і не виключають один одного, наприклад, плюралізм теорій походження держави і права, плюралізм концепцій праворозуміння і т.д. Плюралізм наукового пізнання означає в той же час і його універсальність. Завдяки різноманіттю підходів до пізнання загальних закономірностей державно-правової дійсності, юридична наука створює таку систему знань, в якій відображаються об’єктивні знання про реальність.

Таким чином, проаналізувавши питання необхідності або формальності у застосуванні певних методів дослідження при написанні дисертаційних та інших наукових праць, можна зазначити наступне. Звичайно, кожен автор має право досліджувати методологічні проблеми, наприклад, юридичної науки, загальні або спеціальні наукові методи пізнання в теоретичному сенсі, вказувати або не вказувати ці методи при написанні своїх робіт. Але змушувати науковців, зокрема, правознавців, у ХХІ столітті, при наявності такої кількості інформаційних джерел і легкого доступу до них, вигадувати і вказувати методи дослідження після його завершення в практичному сенсі видається недоречним, щоб не сказати абсурдним. 

2. Аналіз проблем структури методології у сучасній загальнотеоретичній юриспруденції

Історія юридичної науки свідчить, що теорія юридичного дослідження, а також окремі її напрямки розвиваються нерівномірно, і найбільш інтенсивно це відбувається саме в тих галузях права, де протиріччя між стилем юридичного мислення і теоретичним юридичним знанням досягають «критичної точки», а потім вирішуються шляхом гносеологічної інтерпретації загальнотеоретичних понять і створення теоретико-методологічних основ приватних юридичних теорій.

Оскільки правознавство, як практична наука, за своєю природою вимагає визначеності, то на цьому рівні не тільки можливі, а й необхідні короткі операціональні визначення права, які, не претендуючи на універсальність, слугували би певним орієнтиром для практичної юридичної діяльності [2, с. 19].

Безперечно, будь-яке наукове пізнання може бути охарактеризоване як завершене у певному сенсі, але не слід забувати, що свою повноцінність теорія набуває лише тоді, коли вона застосовується до актуальних питань практичного життя. Право не зможе стати значущим чинником упорядкування суспільних відносин, поки юридична наука, усі її галузі та напрями відповідно до особливостей свого предмета не стануть чутливими до реальних суспільних проблем, передусім інтересів пересічних людей [4, с. 137].

Щодо встановлення рівневої структури методології також є дискусійні моменти. У науковій літературі зауважено, що немає такого універсального набору правил, який у разі застосування будь-яким дослідником приводив би до гарантованого результату — наукового відкриття. Водночас існують певні теоретичні схеми, ідеалізовані моделі здобуття нового знання, алгоритми проведення наукових досліджень, які розробляються методологією науки. Відсутність у юридичній літературі концептуалізацій, цілісного теоретичного осмислення методології сучасного правознавства припускає конструювання відповідної теоретичної моделі (ідеалізації). Окрім викладених вище положень, які визначають основні властивості методології, варто звернути увагу, передусім, на її структурні характеристики, які можуть бути представлені різними схемами.

Одна з найабстрактніших структуризацій може бути здійснена на основі ступеня спільності видів пізнання взагалі й наукового пізнання зокрема. За такого варіанта (вертикальної структури) методологія правознавства існує на декількох рівнях: світоглядному, на якому визначаються основні напрями і загальні принципи наукового пізнання. Цьому рівню відповідає правознавство як вид (форма) світогляду; загальнонауковому (міждисциплінарному, загальному для всіх наук), що використовується у дослідженні об’єктів, які можуть бути предметом методологічного підходу, — рівень загальнотеоретичної науки; спеціально-науковому, притаманному юридичним наукам, якщо враховується предметна підстава; спеціально-юридичному — характерному для вивчення певних властивостей об’єкта (предмета) у межах конкретної науки; процедур і методик конкретних юридичних наукових досліджень незалежно від їх дисциплінарної належності. Безумовно, між наведеними рівнями методології правознавства є органічний зв’язок, залежність, підпорядкованість і взаємопроникнення.

Зважаючи на взаємозв’язок різних за природою компонентів методології правознавства, її структура може бути відображена й іншою подібною схемою (горизонтальною структурою), що складається з панівного світогляду, типу наукового мислення, філософських та інших підстав, загальнонаукових і спеціально-наукових парадигм, методологічних підходів, теорій та інших наукових знань, потенційно можливих і використовуваних методів, методик конкретних юридичних досліджень [5, с. 62].

У літературі наведено й інші класифікації змісту методології юридичної науки, у яких, як правило, за різними критеріями і підставами виокремлено: вертикальну (ієрархічну) і горизонтальну (однорівневу) структури; методи організації (формування) наукового знання і методи здійснення наукових досліджень; методи відображення об’єктів і перетворення (трансформації) їхніх наукових образів; загальні, загальнонаукові, спеціально-наукові, окремо наукові методи; теоретичні й емпіричні частини методології, причому в усіх випадках можна виділити методи відображення предмета і перетворення наукового знання.

Методологія виконує низку функцій, а саме: визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища; спрямовує дослідника на особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета; забезпечує всебічність і повноту отримання інформації, необхідної для пізнання процесу чи явища, що вивчається; сприяє поповненню новою інформацією фонду теорії науки; допомагає в уточненні, збагаченні, систематизації термінів і понять у науці; створює систему наукової інформації, що ґрунтується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання [3, с. 56].

Відповідно, змінилося і завдання юридичної науки. Вона намагається осмислити залежність права від людини. Посилення процесів глобалізації у сучасному світі та перспективи побудови гуманістичної, ліберально-демократичної цивілізації відіграли роль суттєвих стимулів до інтеграційних пошуків, спрямованих на теоретичні побудови, здатні «примирити» позитивістський і природно-правовий напрями у розвитку сучасного правознавства. Пошуки розгортаються у площині інтегративного праворозуміння, точніше інтегрального типу праворозуміння (системне пізнання права об’єктивно спрямовує на інтегральний підхід у його пізнанні). Причому інтегральний підхід застосовується у найширшому розумінні слова — від інтеграції, яка здатна подолати предметні

полярності всередині всіх типів праворозуміння, до інтеграції, спрямованої на нову, загальнонаукову методологічну єдність позитивістських, природно-правових і соціологічних пізнавальних моделей. В останній позиції, звичайно, не йдеться про створення єдиної універсальної теорії права, а виключно про вектор розвитку правової думки у третьому тисячолітті [8].

Вступ пострадянських країн у трансформаційний період свого розвитку, в якому, як зазвичай, не могла однозначно утвердитися лише одна концепція праворозуміння, стимулює відповідні пошуки та дискусії. Сучасні правники звернули увагу на відмову від неподільного, пануючого у вітчизняній юриспруденції легістського праворозуміння; в його концептуально-методологічних засадах утворилася прогалина, яка мала бути якнайшвидше заповнена, ліквідована (з огляду на конституційну заборону надання будь-якій ідеології статусу офіційно-державної, за умов розгортання академічної свободи), та спроби усунути таку прогалину почали здійснювати з різних, часом навіть взаємо- виключних концептуально-методологічних підходів [9, с. 14].

Серед самостійних напрямів розвитку сучасного правознавства також слід виділити дослідження євроінтеграційних проблем розвитку та функціонування правової системи.

На думку С. Д. Гусарєва, основними проблемами сучасного правознавства стали євроінтеграційні проблеми розвитку правової системи, забезпечення прав та свобод, правопорядку, законності, гармонізації законодавства, підвищення рівня правової культури, які разом відбивають як соціальну проблематику кризового суспільства в Україні, так і напрями правових досліджень [4, с. 36].

На сучасному етапі ключовою ланкою стає розроблення на загальнотеоретичному рівні, а також і на рівні спеціальних юридичних дисциплін проблематики оптимальних юридичних конструкцій, які на основі засадничих правових ідей, світової юридичної культури і сучасного практичного досвіду здатні забезпечити соціальний прогрес та діяльність правоохоронних органів. Це, перш за все, юридичні конструкції правопорушення, юридичної відповідальності, законності, правопорядку, правових відносин, механізму правового регулювання тощо [4, с. 38].

Важлива роль також належить взаємо-зв’язку розвитку юридичної науки з основними напрямами розвитку та модернізації юридичної освіти.

В юридичній науці тривалий час існує «негласна» традиція орієнтації дисертаційних досліджень виключно на модернізацію законодавства. Своєрідною мантрою в усіх без винятку авторефератах дисертацій стала теза про те, що відповідний рукопис може бути використаний у навчальному процесі під час підготовки відповідних розділів підручників, посібників, практикумів із відповідних навчальних дисциплін. З одного боку, це слід сприйняти позитивно. Натомість реального впливу навіть досить скромних із погляду інноваційних потенцій наукових досліджень ми не спостерігаємо. [6, с. 18-19]. 

Висновки

Отже, необхідність, розвитку методології сучасної юриспруденції обумовлена як ускладненням і динамізмом об´єкта пізнання — державно-правовою дійсністю, так і самого процесу пізнання і його засобів. Поява нових і удосконалення наявних наукових правових методів обумовлені необхідністю точного й адекватного відбиття всього розмаїття правової реальності. Вимога всебічності і точності результатів конкретного юридичного дослідження викликає необхідність комплексного використання ряду методів у їх єдності та взаємному доповненні, методологічній обумовленості, визначення правильного співвідношення між методами «традиційними» для юриспруденції і новими соціологічними, філософськими, політологічними і психологічними підходами до права і держави, емпіричними і теоретичними прийомами їх пізнання.

У пізнавальній і практичній діяльності використовуються різноманітні методи, які можна класифікувати за формами діяльності — на пізнавальні (повсякденні і наукові) та практичні, а за формами мислення — на раціональні й ірраціональні (інтуїтивні). Традиційно в структурі методології юриспруденції виділяються такі взаємозалежні між собою головні складові:

• обумовлений предметом юридичної науки і пристосований до нього арсенал пізнавальних засобів — сукупність теоретичних принципів, підходів, наукових методів пізнання державно-правових явищ;
• відповідним чином сформульовані теоретичні положення юридичної науки (апарат категорій і понять, положення про особливості, структуру і типологію юридичного знання і т.п.);
• процедури, методики і техніка пізнавальної діяльності.

Серед арсеналу методів, яким користується юридична наука, практично немає жодного, що не застосовувався б в інших галузях знання (навіть формально-логічний метод тлумачення права, що багатьма вченими вважається «чисто» правознавчим, заснований на законах і методах формальної логіки). Водночас, проникнення в юридичну науку способів, прийомів і процедур дослідження, які притаманні іншим наукам, не є чисто формальним, механічним процесом, а супроводжується відповідною їхньою перебудовою, трансформацією, пристосуванням до специфіки об´єктів державно-правової дійсності.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що в ході наукових досліджень того чи іншого предмету комплексно використовуються різні методи, що передбачає визначення їх послідовності та сполучення. Іноді один метод складає передумови для використання іншого методу, таким чином, складається ціла система послідовних цілеспрямованих дій, які об´єднуються поняттям «дослідницька діяльність». 

Список використаної літератури

1. Аналіз проекту Концепції реформування юридичної освіти в Україні в світлі отриманих відгуків за результатами регіональних обговорень / автор Ю. Барабаш. — 2017. — 33 с.
2. Андрейцев В. Сучасна правнича наука та освіта: на шляху до Болонського процесу / В. Андрейцев. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://library.uipa.edu.ua.
3. Гуменюк, Т. Концепти функціонування сучасної юридичної науки [Текст] / Тетяна Гуменюк // Підприємництво, господарство і право. — 2018. — № 4. — С. 180-184
4. Гусарєв С. Д. Актуальні питання сучасного розвитку юридичної науки в Україні / С. Д. Гусарєв, Г. Г. Потапов // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. — 2008. — № 4. — С. 35-40.
5. Джунь В. Методологічні питання дослідження господарського права [Текст] / В. Джунь // Вісник Академії правових наук України. — 2010. — № 1. — С. 154-167
6. Дудченко В. В. Традиції та новації сучасної юридичної науки / В. В. Дудченко // Сучасна юридична освіта: досвід минулого — погляд у майбутнє : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, 21 жовтня 2016 р.). — Одеса, 2016. — С. 14-17.
7. Калюжний Р. А. Юриспруденція: від витоків до сучасності / Р. А. Калюжний, Л. О. Шапенко // Юридичний вісник. — 2016. — № 3(40). — С. 32-39.
8. Козюбра М. Праворозуміння: поняття, типи та рівні / М. Козюбра // Право України. — 2010. — № 4. — С. 10-21.
9. Костицький М. В. Деякі питання методології юридичної науки / М. В. Костицький // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. — 2013. — № 1. — С. 3-11.
10. Луць Л. Сучасна українська правова наука: деякі проблеми та перспективи / Л. Луць // Історико-правовий часопис. — 2016. — № 2. — С. 20-26.
11. Матвійчук В.К. Актуальні проблеми юридичної науки / В. К. Матвійчук // Юридична наука. — 2011. — № 1(1). — С. 14-19.
12. Методологічні проблеми правової науки : матеріали Міжнар. наук. конф. (Харків, 13-14 груд. 2002 р.). — Х. : Право, 2003. — 427 с.
13. Мосьондз С. Освітнє право України у контексті європеїзації освіти / С. Мосьондз // Європеїзація української юридичної освіти. Матеріали конференції у рамках Німецько-українського правознавчого діалогу / уклад. Т. Манн. — Т. 2: українська версія. — Universit tsverlag Gttingen, 2016. — С. 35-41.
14. Петришин О. Верховенство права в системі правового регулювання суспільних відносин / О. Петришин // Право України. — 2010. — №3. — С. 24-36.
15. Петришин О. Проблеми соціалізації правової науки / О. Петришин // Право України. — 2010. — № 4. — С. 133-142.
16. Плавнич В. П. Право на сучасному етапі розвитку юридичної науки / В. П. Плавнич [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://vuzlib.com/content/view/1078/112/.
17. Подковенко Т. О. Антропологічний підхід до права як основа юридичної науки / Т. О. Подковенко // Право і суспільство. — 2015. — № 2. — С. 32-38.
18. Сердюк О. Методологічні проблеми застосування якісних методів у соціально-правових дослідженнях злочинності [Текст] / О. Сердюк // Юридична Україна. — 2007. — № 5. — С. 84-89
19. Тихомиров, Олександр. Методологічні особливості досліджень юридичної компаративістики як соціального інституту [Текст] / Олександр Тихомиров // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 3. — С. 3-6
20. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: підручник / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. — [5-те вид., стер.]. — К. : Знання, 2006. — 308 с.