Вступ

Протягом багатьох століть розвивалося і вдосконалювалося суспільство, виникали нові форми співіснування індивідуумів, змінювалися погляди людей щодо взаємодії між собою. Ще з давніх часів існували прогресивні ідеї утворення людської спільноти, а потім і побудови держави на засадах справедливості, гуманізму та законності. У Середні віки до цих вимог додалися верховенство права, рівність перед законом, розподіл владних повноважень і з’явилася назва держави, яка б мала такі риси, – правова держава.

Зараз значно розвинулася правознавча думка, що дало змогу на основі досягнень минулих поколінь розвинути сучасну теорію правової держави та перевести це вчення в якісно новий ракурс. Останнім часом все більше уваги приділяється не теоретичному розвитку правової держави, а питанням, вирішення яких дало б змогу побудувати таку державу в реальному житті. Багато держав поставили собі за мету побудувати правову державу, але жодна з них недосягла цього. В деяких країнах виникають однакові проблеми на етапі державного будівництва. Не є виключенням і Україна. Тому вивчення історії ідеї правової держави є надзвичайно важливим процесом сучасного розвитку української правової думки. Теорія правової держави формувалась протягом великого історичного періоду розвитку людства. Через це існує багато літератури, у якій ця проблема піддається аналізу і яка охоплює поетапний розвиток теорії правової держави від стародавніх часів до сучасності.

Помітне місце в історії античної думки займає вчення Геракліта (біля 530 — біля 470 р. до н. є.) — знаменитого філософа діалектика. Походив він з аристократичного роду міста Ефес. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і закономірність — всезагальний Логос (усекеруючий розум), голос космічної справедливості, об’єктивний закон Всесвіту.

1. Розвиток ідеї правової держави у Геракліта

Ідея правового суспільства в контексті дослідження громадянського суспільства та правової держави сягає глибин античності та середньовіччя. Ще в працях античних філософів порушувались фундаментальні проблеми співіснування держави і суспільства. Давньогрецькими та римськими авторами були здійснені спроби віднайти принципи та наріжні ідеї, що у майбутньому втілилися в понятті «правове суспільство».

В середині І тисячоліття до н.е. в Греції завершується перехід до рабовласницького устрою. Соціально-політичний устрій Стародавньої Греції являв собою систему незалежних полісів — дрібних держав. Загальною рисою політичного життя VП-V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією і торговцями та ремісниками.

Політична ідеологія Стародавньої Греції формувалася в процесі розкладу міфів і виділення відносно самостійних форм суспільної свідомості. Зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в межах філософських вчень.

Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які були встановлені в полісах. В творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія та ін.).

На зміст античних політико-правових концепцій великий вплив здійснив розвиток етики. В Стародавньої Греції на перший план висуваються питання, пов’язані із становищем індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору і суб’єктивної сторони поведінки людини.

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: “Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку”. Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління “нерозумних”, а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а ари­стократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Геракліт, згідно з грецькими уявленнями, належав до вищих прошарків аристократії і в його вченні ми зустрінемо своєрідне поєднання цього родового аристократизму з характерною для нього зневагою до «юрби» та аристократизму філософського, сповненого щонайглибшого песимізму з приводу бундючного невігластва «більшості».

Один з небагатьох історичних епізодів, що містяться в античних свідченнях про Геракліта, демонструє саме зіткнення «найкращого» — арістоса з таким ненависним Гераклітові демосом. Йдеться про вже згадане вигнання з Ефеса Гераклітового друга Гермодора. Про Гермодора відомо надзвичайно мало. Страбон, згадуючи про його вигнання з Ефеса, пише, що «ця людина, здається, написала для римлян деякі закони» (XIV, І, 25). Мотивом його вигнання стала заздрість ефесців до його доблесті і особистої переваги. Ця подія лише зміцнила Геракліта в його зневазі до «натовпу». Не випадково автор Псевдо-Гераклітових «Листів» чотири з них адресує Гермодору, наповнивши їх гіркими міркуваннями про ницість і порочність «багатьох». Можливо, саме під впливом цих подій виник славнозвісний афоризм великого Ефесця: «один для мене дорівнює десяти тисячам, якщо він найкращий (аріа— тод)» (фр.49).

Але царське походження Геракліта позначилося не тільки на аристократизмі його поглядів (який, безперечно, не може бути приписаний виключно походженню). Вихований у роді, який впродовж сторіч виконував найвищі жрецькі функції, Геракліт, навіть відмовившись від царських привілеїв, відчуває себе радше натхненним віщуном, котрому судилося повідомити людям божественну істину, що відкрилася йому, ніж «багатознавцем», «учителем більшості», як він презирливо іменував найпопулярніших грецьких мудреців. Це багато в чому пояснює й дивовижні стилістичні особливості Гераклітових сентенцій. Але про це докладніше поговоримо дещо пізніше.

Відчуженість од натовпу, що її гостро відчував Геракліт, так само гостро усвідомлювали й ефесці, котрі «нехтували ним» (Діоген Лаертський, IX, I,          15). Ефесці мали до нього дивне почуття, яке було химерною сумішшю зневаги та здивованого благоговіння. «Від дитинства він змушував дивувати з нього: у молодості стверджуючи, що він нічого не відає, а дорослим —  що знає все. Він не був нічиїм учнем, — пише Діоген, — а заявляв, що сам від себе дослідив і сам від себе навчився» (IX, 1, 5). «Був він надто розумний і пихатий більш, ніж будь-хто», — зазначає Діоген дещо раніше (IX, 1, 1).

З ім’ям Геракліта пов’язане виникнення однієї сильної філософської школи Древньої Греції. Збереглося близько 130 фрагментів із праці Геракліта, що, відповідно до одним джерел, називався «Про природу», згідно іншим — «Музи».

Геракліт пояснював природним образом такі природні явища як вітер, блискавки, грім, блискавиці й інші. Основою усього Геракліт вважав вогонь. У його розумінні вогонь, з одного боку, подібний праматерії в представників мїлетської школи і є як першоосновою світу («архе»), так і основним елементом («стойхейрон»). З іншого боку, вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступовості постійних змін. Про це свідчить, наприклад, його виречення, що світ «виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом усього століття; здійснюється це відповідно до долі» .

Поруч з підкресленням матеріальної основи всякого буття і з констатацією нескінченності цього матеріального принципу дослідники знаходять у Геракліта і думка. Нескінченність матерії, що підкреслює, в історичному змісті слова й очевидне пояснення її нествореності і незнищеності: «Цей світ, що для усіх не створив ніхто з богів, але завжди є і буде вічно живим вогнем, що розпалюється відповідно до мері і угасає відповідно до мері» .

В інтуїтивному розумінні розвитку як єдності і боротьби протилежностей із усіх досократівських мислителів Геракліт просунувся найбільше далеко . Зрозуміло, діалектика тут не викладається в ясних і упорядкованих поняттях, це скоріше окремі геніальні спостереження.

Центральним мотивом навчання Геракліта був принцип усі тече (ПАНТА РЕІ). Постійних хід розвитку він порівнював із плином ріки, у которую не можна ввійти двічі. Розмаїтість проявів існуючого світу Геракліт пояснює змінами, що відбуваються у вихідної «праматерії». Одна матерія, відповідно до його поглядів, «живе смертю» іншої. Таким чином, Геракліт дуже близько підходить до розумінню «творчого заперечення».

Дуже важливе значення в поглядах Геракліта надається, використовуючи сучасний термін, детермінізму, тобто загальної обумовленості всіх подій і явищ. Усі, відповідно до нього, правиться чи долею необхідністю (НІКЕ). З поняттям необхідності дуже тісно зв’язане розуміння закономірності — закону (ЛОГОС). Логос, по Гераклітові, так само вічний, як і нестворений і незнищений світ. Як світ, так і праматерія і логос існують об’єктивно, тобто незалежно від людської свідомості.

Геракліт одним з перших звертає увагу на характер людської свідомості. Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність, тобто логос. Значна увага він приділяє відмінності «багатознання» від справжньої мудрості. «Багатознання» на відміну від справжньої мудрості не сприяє дійсному пізнанню принципів світу. Людська свідомість — душу (ПСИХУ) — підлегло логосу. Геракліт надавав значення оцінці відносини світу до пізнання. Він підкреслював, що всі стани і властивості світу завжди релятивні. Він відзначав також відносність повсюдно уживаних понять: «Найпрекрасніша з мавп огидна, якщо порівняти її з людським поколінням».

Проблеми права як і всі земні людські справи і відносини, на його думку, знаходяться в нерозривному зв’язку і єдності з космічними процесами. Знання про справедливість і закон – це частина знань про космос (як «упорядкованого всесвіту», «світовому порядку»).

Геракліт вважав, що увесь світ підкоряється божому космічному Логосу. Йому підлегле життя людей, поліса, держави. У згоді з ним повинні будуватися правосуддя і мораль. Логос – це голос космічної справедливості. Тільки в узгодженні з ним людських діянь з’являються мудрість і правда. Державні закони, усі морально-правові розпорядження повинні бути вироблені на основі законів Логосу. Через Логос до людини доходять суть і зміст вимог космічного порядку і космічної гармонії.

Перейнятися змістом вимог космічного Логосу, вважав Геракліт, – це значить шукати і знати міру в усьому, дотримуватися справедливості у правосудді, шанувати закони в суспільних справах. Через міру і справедливість людині відкривається шлях до космічних гармоній і вищої досконалості. У їхньому дотриманні – зміст людського буття.

Вчення Геракліта вплинуло на розвиток філософської і правової думки в Древній Елладі. Багатьма філософами були використані ідеї Геракліта про розум як об’єктивну (божу) основу мінливих людських уявлень, про справедливість і правду, про Логос – як основу номоса. Саме від Геракліта ведуть свій початок природно-правові доктрини Античності і Нового часу, що припускають під природним правом деякий розумний початок (норму загального розуму), що повинна виражатися в позитивному законі.

Таким чином гераклітова філософія являє собою не цільну теоретичну систему діалектичного походу до світу, але, принаймні, тут можна говорити про інтуїтивне пояснення сутнісних рис діалектики.

2. Політико-правові погляди Геракліта

Політико-правові погляди мислителя Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його світогляду в цілому. Все в світі, згідно з Гераклітом, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі й оновленні: «Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку, оскільки все тече, все змінюється». У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв`язків протилежностей і упорядкованості світу, як космосу (а «космос» для Геракліта і є «впорядкований світ», «світовий порядок»), є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. «На вогонь обмінюється все, і вогонь — на все, як на золото товари і на товари — золото». Вогонь — одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також всіх процесів і явищ, які відбуваються у ньому. «Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем». Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, який лежить в основі всіх подій у світі. Все в світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і в силу необхідності. Справедливість і правда полягає у тому, щоб слідувати загальному божественному логосу. Згідно з позицією Геракліта, люди не рівноцінні один одному, не рівні між собою.

Мислення — велике благо і воно спільне всім людям. Проте більшість людей нерозумна, не розуміє сенсу того, з чим стикається. Саме тому він відкидає демократію, як правління «нерозумних», і вважає найкращою формою правління — правління «кращих». Тобто, по суті, його позицію можна охарактеризувати, як елітаристську концепцію. Приділяючи у своїй творчості значну увагу проблемам полісу та його законів, він виступає за писане право, тобто за закон, і підкреслює, що «народ повинен боротися за закони, як за свої стіни». У цьому формулюванні маємо яскравий приклад ідеї боротьби за право, надпартійний, надідеологічний принцип законності, як такої, принцип панування права у полісному (політичному) житті. Поліс і його закон, за Гераклітом, — це щось спільне, однаково божественне і розумне як по виникненню, так і по суті. «Всі людські закони виходять від єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всім панує і над всім отримує верх». Божественна справедливість і правда (діке) інтерпретуються Гераклітом, як те розумне начало (загальний логос), з якого випливає і яке виражає (повинно виражати) людський закон. Без божественного, космічно-вогняного масштабу у людей не було б і самого уявлення про справедливість.

Для Геракліта Зевс, логос, вогонь — синоніми. У теологічній площині людський закон випливає з божественної справедливості, в гносеологічній — із загального логосу, в онтологічній — з вічного вогню. У зв`язку з цією триєдністю джерела закону, важливо пам`ятати про те принципове для всієї концепції Геракліта положення, що саме онтологічне начало (вогонь) дає міру (і масштаб) всьому іншому — сам космос впорядкований тільки завдяки певній мірі вогню. Основна гносеологічна характеристика закону, за Гераклітом, полягає в його відповідності загальному логосові (світовим закономірностям). Саме тому праворозуміння одного («кращого») є кращим, ніж правосвідомість демосу. «Один для мене — десять тисяч, якщо він найкращий».

Власне з вчення Геракліта бере свій початок діалектика, розвинута Геґелем, а пізніше і Марксом. Власне з Геракліта можна починати відлік боротьби ідей демократії (Солон) та протилежних їй ідей, започаткованих Гераклітом. В той же час, вчення Геракліта використовувалися, в тій чи іншій мірі, прихильниками як раціоналістичної, так і релігійно-божественної доктрини природничого права.

Прихильником ідеї правління освіченої аристократії виступив Геракліт, який не схвалював порядку демократичного прийняття законів. Автор твору «Про природу». Соціально-політичну нерівність Геракліт виправдовує, оскільки вона неминуча, правомірна і справедлива в результаті загальної боротьби. Усе в світі знаходиться в постійному русі, зміні, боротьбі та оновленні: «Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється». Першоджерелом людських законів він вважав божественний закон (логос), а тому життя в полісі та його закони мали б відповідати йому. Існування держави без законів неможливе, вони впорядковують суспільне життя громадян, тому люди повинні обстоювати закони як свої стіни.

Нарешті, Геракліт вважав, що все відбувається згідно здолею, котра тотожна необхідності, бо все наперед визначено нею, а сутність долі вбачав у розумі (логосі), який пронизує субстанцію Всесвіту [4, с. 201]. Що ж до свободи волі, то її він згадує, коли йдеться про соціальні явища, які є наслідком загального закону; такими явищами є війна, батько усього і всього цар; одним вона призначила бути богами, іншим – людьми; одних вона зробила рабами, інших – вільними. Ця свобода – від народження, згідно з природою. Як аристократ за соціальним походженням і поглядами, Геракліт називав законом підпорядкування волі одному (найкращому), а свавілля вимагав гасити швидше, ніж пожежу [3, с. 44-45].

Життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей всезагальний закон — джерело людського закону, його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий». «І волі одного покора — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, законів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх формах і типах політичного правління. 

Висновки

Отже, з наведеного вище слід визнати наступне. Розвиток ідеї правового суспільства відбувався паралельно із розвитком природно-правової концепції права, переважно в контексті дослідження проблематики громадянського суспільства та правової держати та ідеї верховенства права.

Античні й середньовічні джерела донесли до нас понад сотню висловлювань, які належать Гераклітові. Традиційно об’єднувані загальною назвою «фрагменти», вони включають в себе афоризми, іноді близькі до прислів’їв, таємничі речення-загадки, іноді — короткі міркування й навіть окремі слова. Ознайомлення з корпусом «фрагментів» мимоволі породжує запитання: то що ж перед нами — випадково вцілілі уривки єдиної праці, що мала традиційну для досократівської філософії назву «Про природу», чи збережені філософським переданням висловлювання «плачливого» філософа?

У Геракліта з Ефесу зустрічаємо такий вислів: «Мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і прислуховуватись до голосу природи, чинити згідно з нею». Можна процитувати й інших авторів стародавнього світу, однак зазначимо, що це були лише окремі думки. Цілісний і певною мірою кумульований підхід до проблеми все ж таки вперше зустрічається у софістів.

Навіть звертання до античних джерел не дає змоги дістати однозначну відповідь на це запитання. Щонайближчий за часом до Геракліта автор, у котрого ми зустрічаємо безпосередні посилання на Ефесця, — Платон. Так, у діалозі «Кратіл» (402а) він, згадуючи гераклітівське уподібнення сущого течії ріки, пише, що «Геракліт каже про це десь (Хєуєі пои НросхАєітод)», ні про який твір не згадуючи й радше переповідаючи його слова, ніж цитуючи.

Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий». «І волі одного покора — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, законів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх формах і типах політичного правління.

Отже, розглянуті свідчення змушують погодитися зі словами Діогена Лаертського, що для Геракліта «все виникає за протилежністю й усією цілісністю плине, мов річка». То що ж мав на увазі Геракліт, коли пануючу у світі єдність назвав Логосом? Діапазон запропонованих дослідниками інтерпретацій цього поняття (образу?) воістину безмежний. І це зумовлене якнайширшим діапазоном значень, що їх мало це грецьке слово. Навіть просте звернення до словника вражає їхньою різноманітністю. Це: 1) слово, мовлення; 2) щось мовлене; 3) судження, формулювання; 4) визначення; 5) вираження, висловлювання, прислів’я; 6) віщування, пророцтво; 7) ухвала, постанова; 8) законодавча влада; 9) наказ; 10) умова; 11) обіцянка; 12) привід, зачіпка; 13) доказ, доведення; 14) згадка; 15) поголос, чутка; 16) звістка; 17) бесіда; 18) переговори; 19) розповідь, передання; 20) казка, байка; 21) проза, література; 22) розділ, книга; 23) право голосу; 24) промова (ораторська); 25) тема; 26) розуміння, розум; 27) розумна підстава; 28) гадка; 29) припущення; 30) значення; 31) співвідношення; 32) звіт; 33) лічба, обчислення; 34) число, група, категорія.

Список використаної літератури

1. Таранов П. С. Геракліт / П. С. Таранов // Таранов П. С. Анатомия мудрости:120 философов : в 2 т.– Симферополь :Реноме, 1997. –Т. 1. – 1997. – 625 с.
2. Головатий С. Концептуальні витоки ідеї «верховенства права» уфілософській спадщині античних мислителів/ С. Головатий // Українськеправо. — 2003. — № 1 (16). — С. 17— 48.
3. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
4. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.
5. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
6. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Нац. академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
7. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.
8. Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень/ Є. М. Орач. — К. :Атіка, 2005. — 560 с.
9. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
10. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
11. Себайн Джордж Г. Історія політичної думки / Г. Джордж Себайн, Томас Торсон ; [пер.з англ.]. – К. : Основи, 1997. –838 с.
12. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
13. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
14. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 191с.