ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Цивільний кодекс України	―	ЦК України
Господарський кодекс України	―	ГК України
Повітряний кодекс України	―	ПК України
Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу затверджені Наказом Міністерства інфраструктури України 30.11.2012 р. № 735	―	Правила № 735 від 30.11.2012 р.
Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 12 жовтня 1929 р.	―	Варшавська конвенція
Конвенція для уніфікації деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 р.	―	Монреальська конвенція
Міжнародна організація цивільної авіації (International Civil Aviation Organization)	―	ICAO
Європейський Союз	―	ЄС

Вступ

Актуальність теми. Повітряний транспорт в історичному вимірі є порівняно новим видом транспорту. Разом з тим, повітряні перевезення набувають все більшого поширення як у нас в країні, так і за кордоном. Така популярність зазначеного виду перевезень обумовлена, в першу чергу, великою, порівняно з іншими видами транспорту, швидкістю, можливістю доставити пасажирів і вантаж в місця призначення, що є недоступними для інших видів транспорту.

Транспорт є однією з найважливіших галузей національної економіки, від функціонування якої залежать усі сфери суспільного виробництва і соціальний клімат у державі.

Актуальність теми дослідження обумовлена великим значенням перевезень вантажу повітряним транспортом для економіки України, недосконалістю правового регулювання відносин, які пов’язані з повітряними перевезеннями вантажу та відсутністю комплексних наукових досліджень. Сьогодення зумовлює необхідність визначення та однозначного розуміння базових понять договору перевезення вантажу повітряним транспортом в умовах реформи цивільного права та формування нової системи зобов’язань; заповнення прогалин у дослідженні цього договору, що мають місце у вітчизняній літературі; визначення співвідношення норм чинного Цивільного, Господарського та Повітряного кодексів України, які регулюють відносини перевезення вантажу повітряним транспортом.

Вагомий внесок у дослідження різних аспектів перевезення повітряним транспортом внесли такі вітчизняні та зарубіжні вчені-юристи, як І. Безлюдько, В. Вітрянський, О. Дзера, І. Діковська, Н. Кузнєцова, В. Луць та ін. Разом з тим, внесення змін в транспортне законодавство, нормативно- правове закріплення та ефективне використання на практиці принципу свободи договору, зумовлює інтерес до дослідження юридичної підстави повітряних перевезень — договору повітряного перевезення.

Незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених як правовій природі договору перевезення, правовому статусу його учасників, правовим аспектам різних видів перевезень взагалі, водночас все ще залишаються малодослідженими питання, присвячені правовій природі договору перевезення багажу повітряним транспортом.

Окрім того, дискусійними залишаються питання щодо визначення поняття договору перевезення багажу повітряним транспортом, правового статусу учасників договору, істотних умов даного договору, які не знайшли однозначного тлумачення в юридичній науковій літературі, що у свою чергу не могло не позначитись на судовій практиці.

Метою роботи є дослідження правової природи договору перевезення повітряним транспортом на основі аналізу норм діючого законодавства.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання:

• розглянути загальні положення договору перевезення вантажу повітряним транспортом у цивільному праві України, зокрема визначити поняття договору перевезення вантажу повітряним транспортом;
• з’ясувати місце договору перевезення вантажу повітряним транспортом у системі цивільно-правових договорів;
• проаналізувати джерела регулювання договору перевезення вантажу повітряним транспортом; дослідити порядок укладення договору перевезення вантажу повітряним транспортом;
• розкрити правове становище учасників договору перевезення вантажу повітряним транспортом, зокрема права і обов’язки його сторін; встановити особливості цивільно-правової відповідальності при виконанні договору перевезення вантажу повітряним транспортом;
• розглянути порядок пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення вантажу повітряним транспортом;
• сформулювати пропозиції та надати рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання договору перевезення вантажу повітряним транспортом.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають із договору перевезення вантажу повітряним транспортом.

Предметом дослідження є національне законодавство, міжнародно-правові акти з питань повітряних перевезень, наукові літературні джерела, судова практика з розгляду спорів, що випливають із повітряних перевезень вантажу. 

Розділ 1. Договір перевезення вантажів повітряним транспортом: цивільно-правові аспекти

1.1. Сутність цивільно-правового договору перевезення повітряним транспортом

Перевезення повітряним транспортом здійснюється на приватних засадах, виходячи з принципів свободи волі сторін, свободи укладання договору і формування його умов, але з урахуванням імперативів безпеки.

З огляду на це, законодавче регулювання договорів перевезення мало і має певну специфіку не притаманну іншим цивільно-правовим інститутам. Зокрема, окрім Цивільного кодексу України (далі по тексту — «ЦК») [1] передбачається наявність окремих кодифікованих актів (статутів, кодексів), які враховують специфіку перевезення окремими видами транспорту. Не є в цьому плані винятком і повітряні перевезення, які регулюються Повітряним кодексом України (далі по тексту — «ПК») [2].

Слід зазначити, що даний нормативно-правовий акт має комплексний характер і містить приватно-правові і публічно-правові норми, які регулюють відносини щодо контролю з боку держави за повітряними перевезенням. Причому останні переважать.

Цивільно-правовий договір перевезення повітряним транспортом, як основний засіб правового регулювання перевезень, має певну специфіку, обумовлену видом транспорту.

Договір перевезення вантажу повітряним транспортом є різновидом договору про надання перевізних послуг, що має такі особливості:

• предмет договору містить специфічні ознаки щодо характеристики вантажу (його вид, вага, об’єм тощо), які безпосередньо впливають на виконання перевезення;
• за загальним правилом у договорі про надання послуг беруть участь дві сторони – замовник і виконавець, на відміну від цього у договорі перевезення вантажу повітряним транспортом одержувач вантажу, як правило, не є стороною договору, а є особою, на користь якої виконується даний договір.

Як було зазначено вище, підставою для виникнення зобов’язальних відносин по перевезенню є договір. Відповідно до ст. 60 ПК, повітряні перевезення виконуються на підставі договору перевезення. Разом з тим, ПК не дає визначення договору перевезення повітряним транспортом.

З огляду на те, що договір перевезення повітряним транспортом є цивільно-правовим договором на нього в повній мірі поширюються норми ЦК.

Договірні зобов’язання, що випливають з договору повітряного перевезення, належать до групи договорів про надання перевізних послуг. Тобто, на нього розповсюджуються положення Глави 63 ЦК «Послуги. Загальні положення»: положення цієї глави, відповідно до ч. 2 ст. 901 ЦК, можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суть зобов’язання. Окрім того, спеціальній регламентації послуг з перевезення присвячено норми Глави 64 ЦК «Перевезення».

ЦК посідає центральне місце у регулюванні відносин перевезення, тому всі норми, які містяться в інших законодавчих і нормативних актах, зокрема, норми і ПК мають йому відповідати, за винятком тих випадків, коли ЦК передбачено можливість врегулювання перевізних відносин законом по-іншому.

Аналізуючи норми, які містяться у Главі 64 ЦК, можна зробити висновок, що поняття «договір перевезення» розкривається через низку договорів, які покликані регулювати різні відносини, пов’язані з перевезенням вантажів, пасажирів і багажу, пошти. Зазначені договори відрізняються один від одного за різними ознаками: суб’єктним складом, предметом тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 908 ЦК, перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Тобто, залежно від об’єкта перевезення законодавець виділяє перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Відповідно, повітряне перевезення можна визначити як перевезення пасажирів, багажу, вантажу або пошти, яке здійснюється повітряним судном.

За договором перевезення вантажу, згідно ч. 1 ст. 909 ЦК, одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його перевезення (ч. 1 ст. 910 ЦК).

Різновидом договору перевезення є договір чартеру (фрахтування): за договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам (ч. 1 с. 912 ЦК). Схоже визначення міститься і у ст. 61 ПК: за договором чартеру (фрахтування повітряного судна), одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати іншій стороні (фрахтувальнику) за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один чи кілька рейсів для повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу і пошти або для іншої мети, якщо це не суперечить чинному законодавству України.

ЦК містить загальні правила, які не відображають специфіку перевезення пасажирів, багажу, пошти та вантажу різними видами транспорту. Більш детальна регламентація повинна забезпечуватися спеціальними нормативним актами у сфері повітряних перевезень основним з яких є ПК.

Разом з тим, ПК містить тільки визначення договору чартеру (фрахтування повітряного судна), а визначення договору перевезення вантажу та договору перевезення пасажирів повітряним транспортом відсутнє. Не містить визначення зазначених договорів перевезення і проект Повітряного кодексу України [3].

На нашу думку, в ПК доцільно закріпити загальне визначення договору перевезення повітряним транспортом. Доповнення ПК такими визначеннями дозволить визначити істотні умови договору перевезення вантажу, пасажирів і багажу з урахуванням специфіки саме повітряних перевезень, зокрема, предмет договору, оплату, строк та місце виконання договору; встановити сторони договору перевезення повітряним транспортом.

На підставі наведених вище законодавчих визначень договору перевезення можна виділити основні ознаки договору перевезення повітряним транспортом на прикладі ознак договору перевезення в цілому.

По-перше, договір перевезення повітряним транспортом є договором про надання перевізних послуг, тобто послуг з переміщення пасажирів, багажу, вантажу та пошти.

По-друге, цей договір є двостороннім. Однією із сторін будь-якого договору повітряного перевезення є повітряний перевізник.

Визначення поняття «перевізник» є важливим науковим та практичним завдання як на міжнародному рівні, так і у вітчизняному законодавстві. Визначення повітряного перевізника закріплено в ПК, Правилах повітряних перевезень вантажів [4], Правилах повітряних перевезень пасажирів і багажу [5].

Як зазначено у ст. 59 ПК, повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.

З наведеного визначення можна виділити основні ознаки повітряного перевізника:

1)       повітряним перевізником може бути фізична або юридична особа. Слід зазначити, що згідно із Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. [6], до господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, віднесено надання послуг з перевезення пасажирів та вантажів повітряним транспортом.

Відповідно повітряним перевізником може бути фізична або юридична особа, яка отримала ліцензію на надання послуг з перевезення пасажирів та вантажів.

Оскільки діяльність з перевезення пасажирів та вантажів є підприємницькою у розумінні ст. З Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. [7], якщо перевізником виступає фізична особа, мова може йти лише про фізичну особу, яка зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. [8].

Тобто, перевізником може бути або юридична особа, або фізична особа-підприємець. У зв’язку з цим, доцільно визначаючи поняття перевізника в ПК вживати термін «фізична особа-підприємець».

2)       повітряний перевізник надає послуги з повітряних перевезень пасажирів, багажу, вантажу та пошти. Не дивлячись на те, що в ПК присвячено окремий розділ повітряним перевезенням з однойменною назвою (розділ XI), самого визначення «повітряне перевезення» зазначений нормативно-правовий акт не містить. Цю прогалину враховано проектом ПК відповідно до ст. З якого («Визначення термінів») повітряне перевезення — перевезення пасажирів, багажу, вантажу та пошти, яке здійснюється повітряним судном.

3)       наявність прав експлуатанта авіаційної техніки. Відповідно до ст. 5 ПК, експлуатантом є особа, організація або підприємство, яке експлуатує повітряні судна чи пропонує свої послуги в цій галузі. Хотілося б відзначити, що визначення поняття «експлуатант» окрім ПК зустрічається ще близько в 40 нормативно-правових актах в редакції, що майже не відрізняється від редакції наведеній в ПК. Разом з тим, окремі нормативно- правові акти визначають це поняття дещо ширше.

Відправниками вантажів можуть бути як юридичні так і фізичні особи, яким вантаж належить на праві власності, повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі.

1.2. Суб’єктний склад договору перевезення вантажу повітряним транспортом

Характеризуючи суб’єктний склад договору перевезення вантажу повітряним транспортом доцільно зупинитися на правовому статусі вантажоодержувача. Вантажоодержувач і відправник можуть збігатися у одній особі або бути різними. У другому випадку беззаперечним є той факт, що в договорі перевезення вантажу беруть участь принаймні три учасника: перевізник, відправник і вантажоодержувач.

Зобов’язання як цивільно-правовий зв’язок між кредитором і боржником не може створювати обов’язку для третьої особи. Це є загальновідомою презумпцією цивільного права. Разом з тим, неоднозначність правового статусу вантажоодержувача як учасника перевезення породила в юридичні літературі дискусію про віднесення договору перевезення вантажу до двосторонніх чи багатосторонніх договорів.

До загальних джерел регулювання повітряних вантажних перевезень автором віднесено чинні законодавчі і нормативні акти, зокрема Цивільний і Господарський кодекси України, міжнародно-правові акти, двосторонні міжнародні угоди про повітряне сполучення. До спеціальних джерел – Повітряний кодекс України, Правила повітряних перевезень вантажів та інші підзаконні нормативні акти, що регулюють повітряні вантажні перевезення.  Договір перевезення вантажу повітряним транспортом також є джерелом правового регулювання повітряних перевезень.

Специфіка правового статусу вантажоодержувача, як учасника договору повітряного перевезення, пов’язана з наступним:

1. Перевезення є засобом виконання іншого зобов’язання, яке виникає з основного договору (як правило, поставки), що укладається між вантажовідправником і вантажоодержувачем. Разом з тим, в перевізника, на підставі договору перевезення виникають обов’язки як перед вантажовідправником, так і перед вантажоодержувачем.
2. У вантажоодержувача в зв’язку з укладенням договору перевезення виникають права. На-приклад, він має право вимагати від повітряного перевізника видати вантаж, що прибув у місце при-значення.
3. У вантажоодержувача у зв’язку з укладенням договору перевезення виникають обов’язки перед перевізником. Так, відповідно до п. 12.1.4. Правил повітряних перевезень вантажів, приймаючи авіавантажну накладну чи вантаж, вантажоодержувач відповідає за оплату витрат і виплат у зв’язку з транспортуванням вантажу, якщо інше не передбачено договором перевезення.

Але не дивлячись на те, що у вантажоодержувача у зв’язку з укладенням договору перевезення вантажу повітряним транспортом виникають як права, так і обов’язки, його не можна розглядати в якості сторони такого договору.

Тому більш поширеною є позиція, що договір перевезення вантажу повітряним транспортом є договором на користь третьої особи, якою виступає вантажоодержувач.

Суть такої моделі договору полягає в тому, що боржник вчиняє певні дії як повністю так і в певній частині на користь особи, яка не бере участь в укладенні цього договору. Відповідно до ч. 1 ст. 636 ЦК, договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі.

Але та обставина, що у вантажоодержувача окрім прав з’являються обов’язки, викликало критику щодо віднесення договору перевезення до договору на користь третьої особи, оскільки третя особа може набувати за договором лише права і не може приймати на себе юридичні обов’язки, тому що обов’язки виникають у того, хто сам укладає договір [15].

На нашу думку, з огляду на зазначене вище, договір повітряного перевезення є лише різновидом договору на користь третьої особи, в якому внаслідок специфіки транспортної галузі, правове становище вантажоодержувача є особливим. Відповідно, характеризуючи суб’єктний склад договору перевезення вантажу повітряним транспортом доцільно використовувати термін «учасники договору», який є ширшим ніж термін «сторони договору» і охоплює коло осіб відсутність активних дій з боку яких призвела б до неможливості укладення або належного такого виконання договору.

По-третє, договір перевезення повітряним транспортом може бути як реальним так і консенсуальним.

Зокрема, договір перевезення пасажира і багажу є за своїм характером консенсуальним. Що стосується перевезення вантажу, то зі змісту ст. 909 ЦК, випливає, що обов’язок у перевізника доставити вантаж виникає лише після його прийняття. Тобто, цей договір є реальним. Разом з тим, ми погоджуємося з І.Безлюдько, що «існування такої презумпції, не перешкоджає сторонам передбачити в договорі повітряного перевезення обов’язок прийняти вантаж до перевезення в майбутньому. У такому випадку цей договір набуде ознак консенсуальності» [16].

По-четверте, договір перевезення повітряним транспортом є формальним договором, оскільки він укладається в письмовій формі з дотриманням усіх встановлених законодавством обов’язкових реквізитів. Вимога щодо форми вважається до-триманою, якщо дотримана форма документа на перевезення, який опосередковує і підтверджує укладення даного виду договору. Так, відповідно доч. 1 ст. 60 ПК, кожний договір повітряного перевезення та його умови посвідчуються документом на перевезення, який видається авіаційним підприємством або уповноваженими ним організаціями чи особами (агентами). Такими документами, зокрема, є багажна квитанція (при перевезенні багажу), вантажна накладна (при перевезенні вантажу). Відповідна норма міститься в ч. 2 ст. 97 проекту ПК.

По-п’яте, договір перевезення повітряним транспортом є оплатним договором, оскільки діям перевізника відповідає обов’язок відправника чи пасажира вчинити зустрічну дію, а саме, сплатити провізну плату.

По-шосте, договір перевезення багажу є публічним, тобто відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК, повітряний перевізник бере не себе обов’язок надавати послуги з перевезення кожному, хто до нього звернеться.

Що стосується договору перевезення вантажу, то на нашу думку, його не можна віднести до публічного в силу відсутності такої ознаки публічного договору, як обов’язок перевізника вантажу укласти договір з кожним, хто до нього звернеться. Хоча в літературі з цього приводу існують і інші позиції.

Таким чином, договір перевезення повітряним транспортом є двостороннім договором про на-дання послуг, однією із сторін якого є повітряний перевізник, а іншою — пасажир або відправник, може бути як реальним, так і консенсуальним, є формальним, оплатним і публічним договором.

Розділ 2. Відповідальність за договором перевезення вантажу повітряним транспортом

2.1. Правовий статус сторін договору перевезення вантажу повітряним транспортом

Норми нормативно-правових актів, які регулюють повітряні вантажні перевезення, містять різні визначення сторін договору перевезення вантажу повітряним транспортом і потребують уніфікації для уникнення подвійного тлумачення цих правових термінів. Можна визначити „повітряного перевізника” як „юридичну або фізичну особу, яка має права експлуатанта і за договором перевезення повітряним транспортом зобов’язана здійснити повітряне перевезення і має право отримати за це плату”. Відповідно до ст. 5 Повітряного кодексу України експлуатант – це особа, організація або підприємство, що експлуатує повітряні судна чи пропонує свої послуги в цій галузі. Будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається діяльністю, пов’язаною з розробкою, виробництвом, ремонтом і експлуатацією цивільної авіаційної техніки, має одержати від державного органу з питань сертифікації і реєстрації сертифікат, що підтверджує відповідність рівня технічної підготовки зазначеної особи вимогам відповідних авіаційних правил України.

Таким чином, охоплюється, по-перше, визначення саме „повітряного перевізника” як це визначено в Повітряному кодексі України; по-друге, встановлено коло осіб, які можуть бути повітряними перевізниками як таких, що мають права експлуатанта повітряного судна чи пропонують свої послуги в цій галузі.

Безлюдько І. О. вказує, що „відправника вантажу або замовника” як „юридичну або фізичну особу, яка уклала договір з перевізником щодо перевезення вантажу, зобов’язана пред’явити вантаж до перевезення і сплатити за перевезення плату”. Таким чином, згідно з цим визначенням відправником може бути фізична особа або юридична особа, яка уклала договір перевезення вантажу повітряним транспортом, і має основні обов’язки відправника – пред’явлення до перевезення у встановлений строк вантажу, який  підлягає  перевезенню,  у  належній  тарі та (або) упаковці,  замаркований  відповідно  до  встановлених вимог і оплата послуг перевезення за домовленістю сторін у договорі.

Враховуючи весь обсяг прав і обов’язків, які належать одержувачу вантажу, його визначено як особу, на користь якої виконується договір, на підставі чого автором визначено договір перевезення вантажу повітряним транспортом як договір на користь третьої особи.

Теоретичне і практичне значення має право розпорядження вантажем у процесі його транспортування. До 1961 року з моменту відправлення вантажу право розпорядження ним належало тільки одержувачу, який мав право переадресувати вантаж в інший пункт призначення і змінити найменування одержувача. У Повітряному кодексі 1961 року містилася норма про те, що відправник вантажу має право розпорядитись вантажем у випадку неприйняття його одержувачем або неможливості його видачі. У п. 5.8 Правил повітряних перевезень вантажів зазначено, що право розпорядження вантажем впродовж перевезення належить відправнику і припиняється з видачею вантажу одержувачу. Враховуюче те, що в чинних законодавчих актах, що регулюють повітряні вантажні перевезення, не закріплено право розпорядження вантажем, автором запропоновано внести зміни у Цивільний та Повітряний кодекси України, шляхом їх доповнення статтею наступного змісту:

„1. Перевізник зобов’язаний виконати всі інструкції відправника вантажу, оформленого однією авіавантажною накладною. Замовник зобов’язаний відшкодувати перевізнику будь-які витрати, що виникли у зв’язку з реалізацією його права розпоряджатися вантажем.

2. Перевізник має право відмовити в реалізації замовником права розпорядження вантажем, якщо перевізник не в змозі виконати інструкції замовника. Про це перевізник зобов’язаний повідомити замовника. Витрати, що випливають з подальших дій щодо вантажу, додаються до вартості перевезення.
3. Право замовника розпоряджатися вантажем припиняється в той момент, коли після прибуття вантажу до місця призначення одержувач вантажу одержує його у своє розпорядження або запитує доставку вантажу чи авіавантажної накладної, або інакше підтверджує прийняття ним вантажу. Якщо одержувач вантажу відмовляється приймати товари чи авіавантажну накладну або якщо з ним неможливо зв’язатися, то право розпоряджатися вантажем залишається за замовником”.

2.2. Забезпечення виконання договору перевезення вантажу повітряним транспортом

На сьогодні не існує належного виконання договору повітряного перевезення як регламентованого чинним законодавством порядку і процесу вчинення учасниками цього договору необхідних послідовних і взаємопов’язаних дій, обумовлені у договорі перевезення або транспортній накладній.

Залежно від того, як особливості та специфіка перевезення окремого виду вантажу впливають на порядок укладення і виконання договору перевезення вантажу повітряним транспортом, можна виділити такі види вантажу: звичайний, швидкопсувний, спеціальний і небезпечний. Поділ на дорогоцінний вантаж і „живий” не має впливу на договірні відносини, які виникають між транспортною організацією та її клієнтами, оскільки повітряні перевезення цих видів вантажу регулюються спеціальними правилами і інструкціями і не вимагають передбачення спеціальних умов у договорі перевезення вантажу, крім зазначення самого виду вантажу. А швидкопсувний, спеціальний і небезпечний вантажі, крім визначення виду в договорі, вимагають ще й визначення специфічних умов перевезення, які залежать від відправника вантажу.

У цивільному праві за загальним правилом особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Але перевізник завдає майнову шкоду не із своєї вини, частіше така шкода має випадковий характер. Автором досліджено аспекти відповідальності особи за винне і за випадкове заподіяння шкоди і обґрунтована думка про те, що тільки вина у вигляді умислу або необережності створює підставу для відповідальності за завдану майнову шкоду, тоді як випадок – це та обставина, результат якої не можна передбачити і запобігти.

Оскільки у Повітряному кодексі України не закріплено підстави звільнення повітряного перевізника від відповідальності за втрату, нестачу чи пошкодження вантажу, автором запропоновано внести зміни і передбачити звільнення перевізника від відповідальності, якщо незбереження вантажу сталося внаслідок обставин, яким він не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. До таких підстав дисертантом віднесені: дія непереборної сили, пожежа на судні за відсутності вини перевізника, терористичні акти, не застережені особливі властивості вантажу, природна нестача вантажу, несприятливі метеорологічні умови тощо.

У Повітряному кодексі України можна встановити відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу, що повністю відповідає вимогам ст. 921 Цивільного кодексу України. Розмір цієї відповідальності встановлений у Правилах повітряних перевезень вантажів.

За загальним правилом цивільного законодавства майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю  фізичної або юридичної особи,  а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Але норми Цивільного, Господарського і Повітряного кодексів України встановлюють відповідальність перевізника за незбереження вантажу лише у розмірі фактичної шкоди і не передбачають стягнення упущеної вигоди (за ст. 225 ГК України – додаткових витрат і неодержаного прибутку або втраченої вигоди). Дисертанткою зроблено висновок про необґрунтованість обмеження розміру відповідальності і необхідність закріплення в Цивільному та Повітряному кодексах України відповідальності перевізника у повному обсязі.

Оскільки в Повітряному та Господарському кодексах України не визначаються  конкретні міри відповідальності перевізника за прострочення доставки вантажу, за це порушення має наступати відповідальність у формі відшкодування збитків відповідно до ст. 923 Цивільного кодексу України. У даному випадку до збитків мають входити реальні  збитки та упущена вигода.

Норми, що регулюють повітряні перевезення вантажів, не містять правил про співвідношення стягуваних збитків і неустойки за порушення зобов’язання. Обґрунтовано висновок, що коли договором чи законом встановлено неустойку у випадку порушення договору перевезення повітряним транспортом, має стягуватися неустойка у повному обсязі незалежно від відшкодування збитків відповідно до ст. 624 Цивільного кодексу України (штрафна неустойка), а якщо цей договір є господарським, збитки мають відшкодовуватися в частині, не покритій неустойкою відповідно до вимог ст. 232 Господарського кодексу України (залікова неустойка).

2.3. Відповідальність авіаперевізника за договором перевезення вантажу

Транспортні операції на сучасному повітряному транспорті як у світі, так і в Україні характеризуються масовістю, ритмічністю та достатньою складністю. У зв’язку з цим виникає потреба в чіткому правовому механізмі здійснення повітряних перевезень, фіксації прав та обов’язків учасників транспортного процесу і, щонайголовніше, у визначенні відповідальності за безпеку перевезень, захист усіх учасників авіаційного перевезення від небажаного впливу та порушень. Правовідносини авіаперевізників та інших учасників транспортного процесу підлягають належному правовому регулюванню.

Повітряні перевезення вантажів здійснюються на підставі договору. Однак, в Цивільному кодексі України дається лише загальне визначення договору перевезення вантажу, а Повітряний кодекс України взагалі не закріплює визначення договору перевезення вантажу повітряним транспортом. Безлюдько І.О. обґрунтовує визначення даного договору як такого, за яким одна сторона (повітряний перевізник) зобов’язується доставити повітряним шляхом довірений їй другою стороною (вантажовідправником або замовником) вантаж до аеропорту призначення у встановлені у договорі строки та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а замовник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату [17; с. 4]. Вважаємо, що запропоноване визначення заслуговує на увагу.

Юридична відповідальність як одна із форм соціальної відповідальності, закріпленої у законодавстві, полягає в забезпечуваному державою юридичному обов’язку правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать [2; с. 117].

Спираючись на загальне поняття «юридичної відповідальності», можна сформулювати поняття «відповідальність авіаперевізника за договором перевезення вантажу» як застосування до авіаперевізника юридично значущих впливів у разі недотриманням перевізником своїх зобов’язань, що виникають із договору перевезення вантажу і вимог нормативних актів у сфері здійснення перевезень.

Відповідальність перевізника при здійсненні повітряних перевезень регулюється відповідно до Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Повітряного кодексу України, Наказу Державної служби з нагляду за забезпеченням безпеки авіації «Про затвердження Правил повітряних перевезень вантажів», інших нормативних актів та загальних положень про правила перевезення та надання послуг. Договір перевезення вантажу повітряним транспортом, як і в інших договірних відносинах, також є джерелом правового регулювання повітряних перевезень [3; с.159].

Цивільний кодекс України посідає центральне місце у регулюванні відносин вантажного перевезення, тому всі норми, які містяться в інших законодавчих і нормативних актах, зокрема, норми Господарського і Повітряного кодексів України мають йому відповідати, за винятком тих випадків, коли Цивільним кодексом України передбачено можливість врегулювання перевізних відносин законом по-іншому.

Теоретичні розробки щодо відповідальності авіаперевізника розвивалися за двома основними напрямками, а саме: настання відповідальності авіаперевізника як наслідок невиконання чи неналежного виконання договору перевезення та настання відповідальності авіаперевізника в результаті заподіяння шкоди.

Керуючись нормами українського законодавства, можна виокремити наступні види відповідальності авіаперевізника за договором перевезення вантажу:

1. A) Відповідальність за прострочення у доставці. Згідно ст. 923 Цивільного кодексу України у разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов’язаний відшкодувати іншій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами) [4]. Стаття 314 Господарського кодексу України встановлює, що перевізник звільняється від відповідальності за прострочення в доставці вантажу, якщо прострочення сталося не з його вини. Розмір штрафів, що стягуються з перевізників за прострочення в доставці вантажу, визначається відповідно до закону [5].

Б) Відповідальність за ненадання транспортного засобу. Однак перевізник вантажу звільняється від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу сталося не з його вини, зокрема в разі припинення (обмеження) перевезення вантажу в певних напрямках, встановленого у випадках і в порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами) [4].

1. B) Відповідальність за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу. Перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти й усунення яких від нього не залежало. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти в розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини [4]. Господарський кодекс України передбачає розміри відповідальності за шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу:

• у разі втрати або нестачі вантажу — у розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає;
• у разі пошкодження вантажу — у розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;
• у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, — у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона нижча за дійсну вартість вантажу [5].

Повітряний кодекс України встановлює, що авіаперевізник несе відповідальність за втрату або шкоду, заподіяну під час перевезення вантажу відповідно до вимог і правил, передбачених міжнародними договорами України, законодавством України, в тому числі авіаційними правилами України, розмір якої має бути однаковим для внутрішніх і для міжнародних рейсів [6].

Оскільки у Повітряному кодексі України не закріплено підстави звільнення повітряного перевізника від відповідальності за втрату, нестачу чи пошкодження вантажу, Безлюдько І. О. запропоновано внести зміни і передбачити звільнення перевізника від відповідальності, якщо незбереження вантажу сталося внаслідок обставин, яким він не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. До таких підстав віднесені: дія непереборної сили, пожежа на судні за відсутності вини перевізника, терористичні акти, не застережені особливі властивості вантажу, природна нестача вантажу, несприятливі метеорологічні умови тощо [1; с.11].

За загальним правилом цивільного законодавства майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Норми ж Цивільного, Господарського і Повітряного кодексів України встановлюють відповідальність перевізника за незбереження вантажу лише у розмірі фактичної шкоди. Таке обмеження не передбачає можливості стягнення упущеної вигоди і є необґрунтованим, а тому, вважаємо, доцільним закріплення повної відповідальності авіаперевізника.

Дослідження інституту відповідальності перевізника ускладнює міжнародний характер діяльності у сфері перевезень. Оскільки перевезення вантажу здійснюються в міжнародному сполученні, тобто коли повітряні судна, вилітаючи з однієї країни, здійснюють комерційну посадку в іншій країні, а сторонами договору міжнародного перевезення частіше за все є представники різних країн, питання відповідальності перевізника регулюється не тільки національним законодавством, але й міжнародними нормативними актами (багатосторонніми та двосторонніми угодами) у сфері цивільної авіації.

06 травня 2009 року набрала чинності для України Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, що була прийнята 28 травня 1999 р. в Монреалі (Монреальську конвенцію). Вона стала узагальненням нових економічних і соціальних стандартів, які застосовують до відповідальності перевізника, і модернізувала застарілі норми щодо авіаційних перевезень, що містилися у Варшавській конвенції 1929 р. Таким чином, прийняття Монреальської конвенції переслідувало дві основні цілі: кодифікацію правил міжнародних повітряних перевезень в єдиний документ (з урахуванням найсучасніших норм Варшавської системи) і модернізацію режиму відповідальності авіаперевізника (переважно щодо перевезень пасажирів). Конвенція спростувала процедури та значно збільшила ліміти відповідальності авіаперевізника. У першу чергу слід сказати, що Конвенція застосовується до так званих міжнародних повітряних перевезень.

Відповідно до Монреальської конвенції відповідальність перевізника в разі знищення, утрати, пошкодження або затримки в перевезенні вантажу обмежується сумою 17 SDR за кілограм (Special Drawing Rights — Спеціальні права запозичення, приблизно $22,95), за винятком випадків, коли вантажовідправник зробив у момент передачі вантажного місця перевізнику особливу заяву про заінтересованість у доставці та сплатив додатковий збір, якщо це необхідно. У цьому разі перевізник зобов’язаний сплатити суму, що не перевищує заявлену, якщо він не доведе, що ця сума перевищує дійсну заінтересованість відправника в доставці [7].

Межі, встановлені Монреальською конвенцією, не заважають суду додатково присудити відповідно до свого закону всі витрати або частину судових та інших витрат, пов’язаних із розглядом справи в суді, які були понесені позивачем, у тому числі й відсотки.

При цьому строк позовної давності, як і раніше, складає два роки з моменту прибуття в місце призначення, або з дня, коли повітряне судно повинно було прибути, або з моменту зупинки здійснення перевезень. Порядок обчислення цього строку визначає закон держави суду, до якого подано позов.

Фахівці з повітряного права вважають, що приєднання України до Монреальської конвенції забезпечить приведення норм українського законодавства у відповідність до міжнародних стандартів регулювання відповідальності авіаперевізника, а також підвищить безпеку польотів шляхом посилення відповідальності авіаперевізників. Такий підхід, своєю чергою, сприятиме зростанню привабливості послуг національних авіаперевізників у міжнародному сполученні й отриманню додаткових конкурентних переваг вітчизняними авіаперевізниками під час виконання повітряних перевезень [8].

Сподіваємося, що з урахуванням участі всіх держав — членів ЄС у Монреальській конвенції Україна досягне гармонізації правових норм з правовим полем Євросоюзу.

Отже, відповідальність авіаперевізника за договором перевезення вантажу потребує подальшого законодавчого вдосконалення в частині закріплення в Цивільному та Повітряному кодексах України повної відповідальності перевізника, підстав звільнення його від відповідальності за втрату, нестачу чи пошкодження вантажу. Приєднання України до Монреальської конвенції також вимагає внесення змін до Правил повітряних перевезень вантажів з метою забезпечення необхідної модернізації в ряді ключових напрямів, що пов’язані з перевезенням пасажирів і вантажу повітряним транспортом. 

Висновки

Отже, враховуючи те, що в Повітряному кодексі України не закріплено визначення договору перевезення вантажу повітряним транспортом, а в Цивільному кодексі України (ст. 901) дається лише загальне визначення договору перевезення вантажу, яке не містить, на думку дисертантки, усіх істотних ознак, пропонується визначити договір перевезення вантажу повітряним транспортом як такий, за яким одна сторона (повітряний перевізник) зобов’язується доставити повітряним шляхом довірений їй другою стороною (відправником вантажу або замовником) вантаж до аеропорту призначення у встановлені у договорі строки та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а замовник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Таким визначенням, по-перше, однозначно встановлено сторони договору перевезення вантажу повітряним транспортом (повітряного перевізника і відправника вантажу або замовника); по-друге, основні зобов’язання сторін з доставки вантажу до аеропорту призначення і оплаті перевезення, необхідні істотні умови про предмет договору, оплату, строк та місце виконання договору.

Визначення договору перевезення вантажу, наведене у ст.. 901 Цивільному кодексі України, не містить такої істотної умови як строк виконання договору, на відміну від Господарського кодексу України, що є законодавчою прогалиною, яка має бути усунена шляхом внесення доповнення ст. 901 Цивільного кодексу України нормою про обов’язковість для договору повітряного перевезення вантажу строку його виконання.

Також ми визначили договір перевезення вантажу повітряним транспортом як такий, за яким одна сторона (повітряний перевізник) зобов’язується доставити повітряним шляхом довірений їй другою стороною (відправником вантажу або замовником) вантаж до аеропорту призначення у встановлені у договорі строки та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а замовник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Правова характеристика сторін і учасників договору перевезення  вантажу повітряним транспортом:

а) „повітряний перевізник” як „юридична або фізична особа, яка має права експлуатанта і за договором перевезення повітряним транспортом зобов’язана здійснити повітряне перевезення вантажу і має право отримати за це плату”;

б) „відправник вантажу або замовник” як „юридична або фізична особа, яка уклала договір з перевізником щодо перевезення вантажу, яка зобов’язана пред’явити вантаж до перевезення і сплатити за перевезення плату”;

в) „одержувач вантажу” як „особа, яка уповноважена отримати вантаж у місці призначення”.

На сьогоднішній день існує необґрунтованість обмеження розміру відповідальності і необхідність закріплення в Цивільному та Повітряному кодексах України повної відповідальності перевізника.

Тому коли договором чи законом встановлено неустойку у разі порушення договору перевезення повітряним транспортом має стягуватися неустойка у повному обсязі незалежно від відшкодування збитків відповідно до ст. 624 Цивільного кодексу України (штрафна неустойка), а якщо цей договір є господарським, збитки мають відшкодовуватися в частині, не покритій неустойкою відповідно до вимог ст. 232 Господарського кодексу України (зарахувальна неустойка). 

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Голос України. — 2003. — № 47-48.
2. Повітряний кодекс України від 04.03.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — 25. — Ст. 274.
3. Проект Повітряного кодексу України №2373 від 13.06.2008 р. // www.rada.gov.ua.
4. Правиш повітряних перевезень вантажів наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації № 186 від 14.03.2006 р. // Офіційний вісник України від 05.07.2006. — № 25. — Ст. 262.
5. Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу затверджені наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації № 187 від 14.03.2006 р. // Офіційний вісник України від 05.07.2006. — № 25. — Ст. 285.
6. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — 36. — Ст. 99.
7. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19-20, № 21-22. — Ст. 144.
8. Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 31-32. — Ст. 263.
9. Інструкція про порядок заповнення вантажної митної декларації затверджена наказом Державної митної служби України від 09.07.1997 р. № 307 // Офіційний вісник України від 20.10.1997. — № 40. — Ст. 120.
10. Правила інформаційного забезпечення системи управління безпекою польотів повітряних суден цивільної авіації України затверджені наказом Мінзв’язку України від 19.03.2009 р. № 295 // Офіційний вісник України від 05.05.2009. — № 31. — Ст. 83.
11. Правила реєстрації цивільних повітряних суден в Україні затверджені наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 31.01.2006 р. № 67 // Офіційний вісник України від 07.03.2006. — № 8. — Ст.242.
12. Правила сертифікації типу авіаційної техніки (розділи А, В, С, О, Е частини 21 Авіаційних правил України «Процедури сертифікації авіаційної техніки») затверджені наказом Мінтранспорту України від 03.11.2000 № 611 //Офіційний вісник України від 26.01.2001. — № 1. — Том 1. — Ст. 258.
13. Конвенція щодо уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, які здійснюються особою іншою, ніж договірний перевізник (Гвадалахарська конвенція) від 18.09.1961 р. // www.rada.gov.ua.
14. Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень (Монреальська конвенція) від 28.05.1999 р. // Закон України «Про приєднання України до Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень» // Відомості Верховної Ради України. — 2009. — 15. — Ст. 201.
15. Медведська В. В. Відповідальність перевізника за договором перевезення вантажу повітряним транспортом / В. В. Медведська // Управління проектами, системний аналіз і логістика. Технічна серія. — 2012. — Вип. 9. — С. 414-417.
16. Радчук О. П. Міжнародно-правове регулювання авіаційних перевезень / О. П. Радчук// Форум права. — 2015. — № 2. — С. 144—151
17. Безлюдько І. О. Договір перевезення вантажу повітряним транспортом за цивільним законодавством України / І. О. Безлюдько: дис..канд. юрид. Наук: 12.00.03 / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. — К.- 2005. — 13 с.
18. Безлюдько І. О. Характеристика договору перевезення вантажу повітряним транспортом // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2003. № 3. – C. 34-40.
19. Безлюдько І. О. Договір перевезення вантажу повітряним транспортом: визначення в законодавстві України // Держава і право. – К., 2004. – № 24. – C. 342-346.
20. Безлюдько І. О. Відповідальність за порушення строків договору перевезення вантажу повітряним транспортом за чинним законодавством України // Юридична Україна. – 2004. – № 11(23). – С. 41-44.
21. Безлюдько І. О. Правовий статус перевізника за договором перевезення вантажу повітряним транспортом за чинним законодавством України // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 11. – С. 31-32.