Вступ

Актуальність теми. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Стаття 55 Конституції України гарантує захист прав і свобод людини і громадянина судом. Справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення господарських справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб є одним з основних завдань господарського судочинства.

Однак під час здійснення господарського судочинства мають місце випадки, коли суд, основним завданням якого є забезпечення кожному права на доступ до правосуддя, обмежує права громадян шляхом застосування до них заходів процесуального примусу. Так, у разі порушення встановлених у суді правил або протиправного перешкоджання здійсненню господарського судочинства судом можуть бути застосовані заходи процесуального примусу.

Слід звернути увагу на те, що визначення правової природи заходів процесуального примусу, що застосовуються у господарському судочинстві, є одним із тих наукових питань, однозначна відповідь на яке в сучасній науці цивільного процесуального права відсутня. Натепер не вироблено загальноприйнятої класифікації заходів процесуального примусу, що застосовуються судом під час розгляду і вирішення господарських справ з метою реагування на порушення, допущені в ході судового засідання.

Окремі праці вітчизняних науковців (зокрема, С. С. Бичкової, В. В. Баранкової, М. О. Гетманцева, О. С. Захарової, В. В. Комарова, Д. Д. Луспеника, В. І. Тертишнікова, С. Я. Фурси, Г. В. Чурпіти, М. Й. Штефана та ін.) містять низку системних положень і висновків, що прямо або опосередковано стосуються проблематики, яка досліджується, та тим самим створюють методологічні передумови для подальших наукових розвідок із зазначеного питання.

Отже, вирішення наукового завдання щодо виокремлення критеріїв та проведення на їх підставі класифікації заходів процесуального примусу, з’ясування правової природи різноманітних заходів впливу, які застосовуються судом або за його дорученням іншими уповноваженими особами, встановлення та усвідомлення (розуміння) мети цих заходів, їх правового потенціалу і співвідношення і становитиме мету цієї наукової роботи.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити поняття та класифікація заходів процесуального примусу;

— розглянути відповідальність у господарському процесі за зловживання процесуальними правами;

— охарактеризувати забезпечувальні заходи в господарському процесі України;

— виявити особливості застосування господарсько-процесуального примусу та відповідальності у господарському процесі;

— дослідити запобіжні заходи та заходи до забезпечення позову: порівняльно-правова характеристика;

— проаналізувати припинення заходів процесуального примусу та їх правові наслідки.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв’язку із застосуванням заходів процесуального примусу у господарському процесі.

Предметом дослідження є заходи процесуального примусу у господарському процесі України.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених мети і завдань основою методології дослідження стали загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ. Зокрема, метод аналізу і синтезу, а також логічний метод застосовувалися для вироблення цілісного уявлення про інститут заходів процесуального примусу у господарському процесі. Історико-правовий метод дозволив простежити еволюцію правового регулювання, а також дослідити розвиток наукових поглядів на прояви неповаги до суду та передбачених заходів реагування на неї у господарському процесі. За допомогою порівняльно-правового методу виокремлено загальне і особливе у правовому  регулюванні інституту заходів процесуального примусу у вітчизняному і зарубіжному цивільному процесуальному законодавстві, а також у наукових поглядах з окресленої проблематики. 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

1.1. Поняття та класифікація заходів процесуального примусу

Відповідно ГПК України заходами процесуального примусу є встановлені ГПК України процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Види заходів процесуального примусу ГПК України. До них законодавець відносить: попередження, видалення із залу судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід.

Слід звернути увагу на те, що в юридичній літературі існує декілька підходів до класифікації заходів процесуального примусу. Як правило, такі заходи класифікують за формою прояву протиправної поведінки [18, с. 190-191], а також за їхньою процесуальною спрямованістю [3, с. 214-215].

Зокрема, залежно від того, в якій формі проявляється протиправна поведінка порушника, заходи процесуального примусу поділяються на: 1) заходи, що призначаються за протиправні дії особи; 2) заходи, що призначаються за протиправну бездіяльність. Класифікуючи заходи процесуального примусу таким чином, слід з’ясувати, які дії та, відповідно, бездіяльність можуть вважатися протиправними під час здійснення цивільного судочинства.

Так, законодавством не передбачено, які дії можуть бути кваліфіковані як порушення порядку в залі судового засідання. І в цьому немає практичної потреби, оскільки перелік таких конкретних дій був би досить «об’ємним». Тому в кожному конкретному випадку суд вирішує, чи порушує особа встановлений порядок. При цьому суд, як правило, керується своїм внутрішнім переконанням щодо громадського порядку. Судова практика показує, що як порушення порядку в залі судового засідання здебільшого розцінюються суперечки та сварки між сторонами, гучні репліки, жвава жестикуляція присутніх тощо [3, с. 214-215].

З огляду на викладене, активні умисні дії особи, спрямовані на порушення встановлених правил поведінки в суді, є протиправними та тягнуть за собою застосування заходів процесуального примусу. Це, зокрема, можуть бути дії, спрямовані на протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства, внаслідок яких судочинство не може відбутися взагалі або істотно ускладнюється (хуліганські дії в приміщенні суду, образа судді чи інших учасників процесу, псування обладнання або меблів, пошкодження електричних мереж суду, неправдиві повідомлення про наявність вибухових чи отруйних речовин, порушення санітарного чи протиепідемічного законодавства тощо) [1, с. 173].

Окрім цього, активні умисні дії, у разі вчинення яких суд може застосувати до порушника заходи процесуального примусу, можуть виявлятись у формі неповаги до суду.

Пленум Верховного Суду України у п. 16 своєї Постанови від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» як неповагу до суду визначив злісне ухилення від явки до суду свідка, потерпілого, позивача, відповідача, непідкорення зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого, порушення порядку під час судового засідання, а також вчинення будь-ким інших дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил.

При цьому не можна оминути увагою той факт, що у кожному конкретному випадку, коли буде встановлено, що особа вчинила умисні дії, які свідчать про неповагу до суду, суд має вирішити питання про притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, яка передбачена статтею 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП).

Що стосується протиправної бездіяльності, у разі якої суд також може застосувати заходи процесуального примусу, то тут ідеться про ухилення особи від виконання покладених на неї цивільних процесуальних обов’язків. Така бездіяльність, як уже зазначалося, може виявлятися у формі злісного ухилення від явки до суду свідка, потерпілого, позивача, відповідача, неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання.

Розглянемо зазначені прояви протиправної бездіяльності учасників цивільного процесу на прикладі протиправної бездіяльності свідка, адже саме неявка свідка може суттєво вплинути на подальший розгляд справи, особливо якщо він є єдиною особою, якій відомі певні обставини.

Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд. Таким чином, стаття 50 ЦПК України покладає на свідка два основних обов’язки:

1)       з’явитися до суду у визначений час;

2)       завчасно повідомити суд про неможливість прибуття за його викликом.

Неналежне виконання свідком покладених на нього обов’язків тягне за собою настання наслідків (постановлення однієї з двох можливих ухвал: про продовження судового розгляду; про відкладення розгляду справи на певний строк). Одночасно із з’ясуванням можливості продовження судового розгляду суд вирішує питання про притягнення свідка, який не з’явився у судове засідання, до відповідальності, передбаченої ст. 185-3 КУпАП. Крім цього, належно викликаний свідок, який без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини своєї неявки, може бути підданий приводу.

Щодо неподання без поважних причин письмових чи речових доказів. У разі, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази. У разі, якщо особи не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, вони зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали [5, c. 151-152].

Таким чином, у цьому разі протиправна бездіяльність може проявлятися у двох формах: 1) неповідомлення суду про неможливість подати докази; 2) неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними. Як захід реагування на подібні прояви протиправної бездіяльності суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення таких доказів для дослідження судом.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що доктринальне значення класифікації заходів процесуального примусу залежно від форми прояву протиправної поведінки полягає в тому, що зазначена класифікація дає змогу провести чітку диференціацію підстав застосування заходів процесуального примусу залежно від наявності динамічного складника у поведінці учасників цивільного процесу, що, своєю чергою, є визначальним фактором у виборі конкретного заходу процесуального примусу, який буде застосовано судом до порушника.

Класифікуючи заходи процесуального примусу за другим виокремленим нами критерієм — їхньою процесуальною спрямованістю, за основу слід брати мету їх застосування. У відповідному контексті ми поділяємо позицію більшості науковців, відповідно до якої заходи процесуального при-мусу залежно від процесуальної спрямованості доцільно диференціювати на 2 групи: 1) заходи процесуального примусу, що застосовуються до порушників порядку в залі судового засідання (попередження і видалення із залу судового засідання); 2) заходи процесуального примусу, що забезпечують процес доказування (тимчасове вилучення доказів для дослідження судом і привід).

Зокрема, такі заходи процесуального примусу, як попередження та видалення із залу судового засідання, можуть бути застосовані судом до осіб, які не виконують розпоряджень головуючого. Розпорядження головуючого — це усні владні вказівки суду учасникам процесу, спрямовані на забезпечення порядку в судовому засіданні [4, с. 18].

У разі порушення порядку під час судово-го засідання або невиконання розпоряджень головуючого застосовується попередження про неприпустимість порушення порядку і можливість видалення порушника із залу судового засідання.

Попередження виноситься лише один раз, оскільки у разі повторного вчинення зазначених дій суд вправі видалити особу із залу судового засідання. Попередження і видалення із залу судового засідання можуть застосовуватись щодо учасників цивільного процесу, а також будь-кого із осіб, присутніх у залі судового засідання. Так, наприклад, якщо після застосування до перекладача попередження він продовжує порушувати по-рядок під час судового засідання або не виконувати розпорядження головуючого, суд має оголосити перерву і надати час для його за-міни. Вважається, що заміна може бути здійснена щодо всіх осіб, які в судовому засіданні виконують свої професійні обов’язки, якщо їх видалення призведе до неможливості по-дальшого розгляду справи [2, с. 205].

Таким чином, основний зміст такого заходу процесуального примусу, як попередження, проявляється в офіційному, від імені держави, осуді протиправних дій правопорушника судом та попередженні його про недопустимість такої поведінки в майбутньому. Водночас застосування до особи заходу процесуального примусу у вигляді видалення особи із залу судового засідання можливе лише у разі повторного вчинення порушення після того, як суд застосував попередження.

Отже, ключовою ознакою, на підставі якої попередження та видалення із залу судового засідання об’єднують в одну групу заходів процесуального примусу, є вчинення порушення безпосередньо у залі судового засідання.

Виходячи з наведеного, вбачається, що ще одним критерієм, на підставі якого можна класифікувати заходи процесуального примусу, є місце вчинення правопорушення — безпосередньо у залі суду або поза ним. З огляду на зазначене, визначені законодавцем заходи процесуального примусу відповідно до вищевказаного критерію можна умовно поділити на: 1) заходи реагування на порушення, вчинені у залі суду (попередження, видалення із зали судового засідання); 2) заходи реагування на порушення, вчинені поза судовим засіданням (привід, тимчасове вилучення доказів для дослідження їх судом).

Повертаючись до класифікації заходів процесуального примусу залежно від їх процесуальної спрямованості, проаналізуємо ті з них, які забезпечують процес доказування.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Виконання основних завдань цивільного судочинства залежить від ефективності процесуальної діяльності, спрямованої на встановлення об’єктивної істини у справі, тобто від процесу доказування. У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. Крім того, у разі відсутності у судовому засіданні належно викликаного свідка та неповідомлення такого про причини його неявки суд може постановити ухвалу про привід свідка через органи Національної поліції з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що ключовою функцією таких заходів процесуального примусу, як привід та тимчасове вилучення доказів для дослідження їх судом, є забезпечення процесу доказування [6, c. 26].

Завершуючи дослідження заходів процесуального примусу у цивільному судочинстві та наявних підходів щодо їх класифікації, слід звернути увагу й на такий аспект.

На нашу думку, регламентований законодавцем перелік заходів процесуального примусу не можна вважати вичерпним, оскільки низка положень, які передбачають застосування заходів процесуального примусу, розміщена й в інших статтях ГПК України. Таким чином, для уніфікованого застосування заходів процесуального примусу глава 9 «Заходи процесуального примусу» ГПК України потребує суттєвого доопрацювання.

Також слід зазначити, що нині, хоча визначені законодавцем заходи процесуального примусу і мають немайновий характер, досить вірогідним є введення в дію системи штрафів за порушення встановлених правил під час здійснення цивільного судочинства, що, у свою чергу, дасть змогу класифікувати заходи процесуального примусу за ознакою настання фінансово несприятливих наслідків для порушників.

1.2. Відповідальність у господарському процесі за зловживання процесуальними правами

Чинне господарське процесуальне законодавство не містить визначення поняття «зловживання процесуальним правом», невідомим йому навіть є такий термін. Втім, ч. 4 ст. 43-4 ГПК України встановлює можливість для суду зобов’язати заявника, який вимагає вжиття запобіжних заходів, забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню за-побіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Однак, це чи не єдина згадка про зловживання в господарському судочинстві.

Правовідносини суду з кожним із учасників процесу підпорядковані досягненню головної мети — винесення законного та обґрунтованого рішення, а також створення особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав, а також прав та інтересів інших осіб. Таким чином, юридичний зв’язок суб’єктів господарських процесуальних правовідносин характеризується тим, що: а) всі учасники процесу наділяються суб’єктивними процесуальними правами та обов’язками по відношенню до суду, так само як і суд володіє процесуальними правами та обов’язками по відношенню до кожного з учасників процесу; б) права та обов’язки як суду, так і інших учасників господарського процесу носять двосторонній характер; в) природа прав суб’єктів господарського процесу визначається тим, що вони, ці права, за загальним правилом мають характер правомочностей на одностороннє волевиявлення. При цьому суб’єктивні процесуальні права сторін неоднорідні.

Залежно від їх змісту вони можуть бути поділені на дві групи [11]: а) права, пов’язані з участю в судовому розгляді справи, виконанні судового рішення, тобто права, що виражають собою дію принципу змагальності (ці права дають сторонам можливість активно брати участь в підготовці справи до судового розгляду, а в процесі вже безпосередньо судового розгляду, відстоювати свої інтереси та домагатися винесення судом справедливого, на їхню думку, рішення); б) права пов’язані з порушення провадження у справі та її подальшим рухом, тобто права, що виявляють собою дію принципу диспозитивності (сторони вчиняють вольові дії під контролем суду, і при цьому контроль суду не є обмеженням диспозитивних начал: суд слідкує за тим, аби дії сторін були законними та не порушували суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб). Такий поділ прав сторін має істотне значення для розуміння їхнього процесуального становища. Отже, суб’єктивне господарське процесуальне право — це встановлена та забезпечена нормами господарського процесуального права міра можливої поведінки сторони в господарському судочинстві, а також можливість вимагати відповідних дій від суду. Господарський процесуальний обов’язок сторони — це така належна поведінка сторони в господарському судочинстві, що вимагається та забезпечується процесуальним законом, а також кореспондує суб’єктивному процесуальному праву суду. За висловом Н. О. Чечиної, процесуальні обов’язки сторін — це завжди обов’язки по відношенні до суду. Вони відповідають правомочностям суду, а суд, здійснюючи свої правомочності по відношенню до сторін, забезпечує своїми діями здійснення прав усім особам, що беруть участь у процесі [8, c.31-32].

Поряд з цим, у правовій доктрині відсутнім є на даний час уніфікований підхід щодо визначення поняття «зловживання процесуальним правом». Переважаючими є два основних підходи.

Згідно з першим підходом, заперечується сумісність процесуальних галузей права з інститутом зловживання правом (йому відводиться місце виключно у матеріальних галузях права). Прибічники цього підходу обґрунтовують свої судження наступним чином: «…зловживання правом у матеріальних галузях слугує передумовою для застосування як аналогії права, так і аналогії закону, в тій частині, в котрій вони передбачають можливість застосування несприятливих наслідків (санкцій). В процесуальній галузі права (господарському чи цивільному процесі) все інакше. Природа процесуальної галузі, на відміну від матеріальної галузі права, така, що не передбачає будь-яких аналогій» [7, c.76-79].

За аналізованим підходом процесуальна галузь заснована на тому, що всі процесуальні дії, умови та порядок здійснення кожної з них повинні бути визначені законодавцем, тому сама можливість для зловживання судовими процесуальними правами не має під собою жодного підґрунтя, а приклади зловживання процесуальними правами, що наводяться в науковій літератури та судовій практиці, належить розцінювати як порушення процесуального характеру, по факту вчинення котрих законодавець не завжди передбачає настання негативних наслідків тощо. Критики такого підходу здебільшого звертають увагу на два аспекти проблеми: 1) питання щодо мети існування інституту зловживання правом у матеріальних галузях є дискусійним, однак, в кожному разі, не пояснюється лише допустимістю аналогії (аналогія в праві — це вирішення не передбаченого чинним законодавством казусу на підставі норми, призначеної для подібного випадку, завдання аналогії — заповнення прогалин в праві) [3, c.279-280]; 2) з безспірного посилання на те, що всі процесуальні дії, умови та порядок їх здійснення повинні бути визначені законодавцем, не вбачається з очевидністю висновку щодо заперечення інституту зловживання процесуальними правами (він як раз і передбачає вчинення дій, передбачених процесуальних законом, у суворій відповідності з умовами та порядком їх здійснення, ось тільки спрямованими вони можуть бути не на швидке і правильне вирішення спору, а на досягнення інших цілей, — попередити це і покликаний вказаний інститут).

За другим підходом, інститут зловживання процесуальними правами трактується як такий, що є об’єктивно зумовленим, цілком властивим процесуальному праву (різняться лише погляди щодо розуміння його сутності, правової природи, ознак, відповідної дефініції, переліку ознак). Так, наприклад, В. П. Грибанов пише, що «практиці відомими є випадки, коли особа, користуючись можливостями, наданими … законодавством, намагається шляхом порушення справи в різноманітних інстанціях вирішити її на свою користь чи, як то кажуть, «всіма правдами та неправдами». При цьому в орбіту такого роду справ, як правило, втягується значна кількість осіб,… тощо. Таке недобросовісне використання вимоги щодо захисту права… може бути визнане зловживанням правом…». Більш ґрунтовними з цього ж приводу видаються міркування Є. В. Васьковського, — для з’ясування істинного змісту вислову «зловживання правом» необхідно сутність та завдання процесу взяти за відправну точку. Вважаючи, що метою процесу є правильне та швидке вирішення справи, котре в змагальному процесі забезпечується залученням до участі в справі сторін (позивача та відповідача), автор доходить висновку, — процесуальні права надані законом тим особам, які беруть участь у процесі, для сприяння суду при розгляді справ, для сприяння їх правильному вирішенню, і кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей (для введення суддів у оману, для затягування справи, для створення перешкод супротивнику) вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним. Є. В. Васьковський, як наслідок, визначив зловживання процесуальним правом як неприпустиме здійснення права, що спрямоване проти правильного, своєчасного розгляду і вирішення справи або веде до вкрай несправедливих результатів для противної сторони. К. С. Юдельсон, погоджуючись загалом із позицією Є. В. Васьковського, вважав обов’язковими до врахування при визначенні поняття «зловживання процесуальними правами» таких три аспекти: (а) позивачі повинні бути добросовісними при поданні позовів, не заявляючи завідомо безпідставних позовів; (б) відповідачі, заперечуючи проти позову, зобов’язані не ініціювати завідомо безпідставних спорів; (в) сторони, добросовісно користуючись процесуальними правами, зобов’язані не протидіяти швидкому і справедливому розгляду справи [9, 103].

Аналіз судової практики дає можливість зробити висновок про зростання чисельності випадків, так званого, «нецільового» використання процесуальних прав учасниками господарського процесу, зокрема, з метою його затягування.

Так, О. Г. Давтян з цього приводу зазначає, що право на судовий захист із гарантією його здійснення протягом визначеного процесуального строку є нічим іншим як виконанням конституційно-правової вимоги. Тривалі судові процеси дають можливість, наприклад, боржникові, що прострочив виплату, скористатися судовою тяганиною, штучно подовжити термін платежу [5, c. 121]. За визначенням О. С. Фонової, суть нецільового використання процесуальних прав полягає в такому застосуванні певного права, при якому спотворюється мета, що її передбачив законодавець, надаючи це право. Як правило, досягається мета, в більшості своїй, відмінна від первісної мети, та наслідки її досягнення зовсім інші [18, c. 187].

Таким чином, слід виходити з оціночного змісту зловживання процесуальним правом, розуміючи під ним його здійснення всупереч при-значенню. При характеристиці та доказуванні зловживання процесуальними правами важливим є суб’єктивний момент — прагнення використати та реалізувати їх не у відповідності з їх призначенням, котре можна визначити з огляду на завдання господарського судочинства. Процесуальні права осіб, що беруть участь у розгляді справи, безумовно, є непорушними, однак, жодне право не може бути безмежним, оскільки таким же непорушним є і постулат теорії права про те, здійснення суб’єктом своїх прав і свобод не повинне порушувати прав і свобод інших осіб. У даному випадку йдеться, зокрема, про право на вирішення справи впродовж розумного строку, право на судове рішення (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.), адже постраждала сторона залишається в стані правової невизначеності, що суттєво обмежує її інтереси і зводить нанівець мету судового процесу — правильне і швидке вирішення справи.

Застосування не за призначенням процесуальних прав спрямоване на деструктивний вплив на судовий процес, внаслідок чого погіршується правове становище протилежної сторони правового конфлікту. Звертає на це увагу і А. В. Смітюх, визначаючи деструктивність як головну ознаку процесуальної диверсії. Процесуальні диверсії здійснюються не для виграшу справи за формальними ознаками, не для захисту права, порушення котрого декларується у позовній заяві (апеляційній чи касаційній скарзі), а для попередження, відвернення програшу правового конфлікта в цілому.

Крім того, процесуальні диверсії спрямовані не на створення нової юридичної реальності, а на збереження та ще більше поширення правової невизначеності. Деструктивні процесуальні диверсії належить відрізняти від конструктивного використання процесуальних інститутів не за їх прямим призначенням, котре безпосередньо орієнтовано на перемогу в правовому конфлікті загалом і на виграш конкретної справи зокрема (наприклад, подання позову для захисту певного права від формальних порушень для створення зручної преюдиції в іншому процесі з тим, щоб забезпечити вирішення основної справи на свою користь тощо) [16, c.12-13].

А. В. Юдін вважає, що охарактеризувати зловживання процесуальними правами можна через сукупність таких ознак, як: а) при зловживанні процесуальними правами належне особі суб’єктивне процесуальне право здійснюється всупереч його призначенню; б) при зловживанні процесуальними правами відсутня реальна основа здійснюваних дій, котрим властива певна штучність; в) зловживання процесуальними правами — це неекономічна процесуальна поведінка (відтворювані особою обставини (процесуальні юридичні факти) ведуть до невиправданого та штучного ускладнення процесу, перешкоджають провадженню у праві); г) зловживання процесуальними правами вирізняється певною неприродністю, що виявляється зокрема в зайнятті непослідовної та суперечливої позиції по справі, чим, з урахуванням інших обставин по справі, може бути зумовлений висновок суду про допущені особою зловживання.

Зловживанню процесуальним правом властивий також тимчасовий характер вчинення відповідних дій (зловживання здійснюється в межах строків, передбачених ст.69 ГПК України, хоч здебільшого і з метою затягування судового процесу); деструктивний та допоміжний характер відповідної процесуальної дії, оскільки, до прикладу, недобросовісні дії із затягування судового процесу не призводять до конструктивного вирішення проблеми, конкретного економічного конфлікту, не можуть здійснюватися у відриві від основної мети сторони у справі.

Найбільш поширеними видами зловживання процесуальними правами прийнято вважати: необґрунтовані відводи судді; клопотання (заяви) про вчинення господарським судом не передбачених ГПК України процесуальних дій; подання другого і наступних клопотань (заяв) з одного й того самого питання, яке вже ви-рішено господарським судом; апеляційні та касаційні скарги на процесуальні документи, дія яких на момент подання такої скарги закінчилася (вичерпана), — наприклад, на ухвалу про зупинення провадження у справі після поновлення провадження щодо останньої; нез’явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, якщо їх явку судом визнано обов’язковою. При цьому особа, яка вчиняє такі дії, як правило, усвідомлює, що необхідні правові підстави на це у неї відсутні, і те, що в конкретному випадку такі дії не можуть призвести до результату, який декларується як бажаний [17].

В юридичній літературі зустрічається також поділ зловживань процесуальними правами на дві великі групи: 1)зловживання процедурою вирішення спору (наприклад, затягування процесу); 2) зловживання окремими процесуальними правами, наприклад правом на позов (позов подається без визначених на те правових підстав чи без конкретизації порушень з боку відповідача тощо); ініціюються нові позови за уже вирішеними по суті правовими конфліктами (позов про визнання договору недійсним при наявності судового рішення, за яким визнано неправомірними дії однієї зі сторін цього договору). Зловживання процедурою вирішення спору можна визначити як зловживання правом на отримання законного судового захисту, яке може виходити як від позивачів, так і відповідачів.

Ідентифікація випадків зловживання окремими процесуальними правами виглядає більш складною, оскільки вони пов’язані з конкретними процесуальними правилами та особливими випадками порушення. Зловживання правом на судовий захист може виявлятися в надуманих запереченнях проти добре обґрунтованого позову, що не мають під собою ані фактичного, ані законодавчого підґрунтя. Зловживання окремими процесуальними правами може виявлятися також у заявах щодо відводів суддям за штучно сконструйованими підставами, у неодноразових, немотивованих клопотаннях щодо вжиття заходів до забезпечення позову, в чисельних «пустих» клопотаннях щодо перенесення слухання справи на іншу дату, у безпідставних скаргах на дії суду, інших осіб, що беруть участь у справі [17].

А .В. Смітюх класифікує процесуальні диверсії: за метою здійснення, — на відволікаючі (як правило, короткострокові, але несподівані й, за можливістю, болючі для суперника заходи, що здійснюються частіш за все без зв’язку з основним спором у критичний момент розвитку подій, коли напруження сил обох зі сторін стає найбільшим, з метою зайняти суперника вирішенням життєво важливих для нього проблем (матеріальний аспект), створити у нього відчуття незахищеності (психологічний аспект), відволікти від вирішення дійсно важливих проблем (організаційний аспект) чи дезінформувати його щодо стратегічного плану розвитку правового конфлікту (інтелектуальний аспект)) та загороджуючі (здійснюються, к правило, у межах спору або у зв’язку з ним для блокування певних можливостей суперника на якомога довший строк з метою зробити неможливим досягнення очікуваного суперником практичного результату); за зв’язком з певною судовою справою, — на диверсії в межах процесу; поза процесом, але у зв’язку з ним; поза процесом та без зв’язку з ним [16, c. 13].

Підводячи підсумки відзначимо, що зловживання процесуальними правами є на сьогодні актуальною проблемою господарського судочинства.

Прагнучи досягти бажаного результату чи вдатись до затягування розгляду справи, окремі учасники судового процесу використовують свої права всупереч їх призначенню, що не тільки зачіпає інтереси опонентів, але й посягає на інтереси суспільства в цілому, оскільки це робиться «на зло» державі в особі суду, змушеного таким чином непродуктивно витрачати часові, інтелектуальні, матеріальні ресурси задля подолання перешкод у здійсненні правосуддя. 

РОЗДІЛ 2. ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

2.1. Забезпечувальні заходи в господарському процесі України

Новелою у Господарському процесуальному кодексі України з 15 грудня 2017 року є механізм використання заходів процесуального примусу.

Відповідно до ст. 131 ГПК України, заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Заходи процесуального примусу застосовуються судом шляхом постановлення ухвали.

Відповідно до ст. 132 ГПК України, заходами процесуального примусу є:

1) попередження;

2) видалення із залу судового засідання;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

4) штраф.

Застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від виконання обов’язків, встановлених ГПК.

Перелік заходів процесуального примусу, які може бути застосовано судом, є вичерпним і розширенню не підлягає.

Може бути застосовано як один із перелічених заходів процесуального примусу, так і декілька одночасно.

Досить часто учасники процесу зловживають своїми процесуальними правами та обов’язками. З одного боку це може відбуватись через недосконале володіння процесуальним правом, а з іншого через бажання сторін затягнути розгляд справи чи створити опонентам будь-які перепони. Внаслідок таких дій суд змушений застосовувати заходи процесуального примусу до недобросовісних учасників судового процесу.

Як зазначається у статті 131 Господарського процесуального кодексу України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених ГПК України випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства, про що судом постановляється ухвала [18, c. 191-192].

При цьому учасникам судового процесу потрібно пам’ятати, що застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від виконання обов’язків, встановлених Кодексом.

Розглянемо заходи процесуального примусу більш детально.

• Попередження і видалення із залу судового засідання.

Згідно із статтею 133 Кодексу, до учасників судового процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень судді (головуючого судді) застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій — видалення із зали судового засідання.

Також, у разі повторного вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, перекладачем або спеціалістом суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

Зрозуміло, що під час доведення своєї позиції іноді рівень емоціонального стану сторін може підвищуватись, проте, суд не буде застосовувати цей захід без вагомих підстав. В іншому разі, якщо припустити заангажованість судді / суддів та використання судом заходів процесуального примусу без вагомих підстав, ухвала про “попередження” або “видалення із зали судового засідання” оскарженню не підлягає.

• Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом.

Як йдеться у статті 134 Кодексу, наслідком неподання письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом для дослідження, без поважних причин або без повідомлення причин, може бути постановлення судом ухвали про тимчасове вилучення цих доказів, яка виконується державним виконавцем.

В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються:

1) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, в якої знаходиться доказ, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштові індекси, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, номери засобів зв’язку та адреса електронної пошти, за наявності;

2) назва або опис письмового, речового чи електронного доказу;

3) підстави проведення його тимчасового вилучення;

4) кому доручається вилучення.

Варто зазначити, що ухвала про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом є виконавчим документом, підлягає негайному виконанню та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. Стягувачем за таким виконавчим документом є Державна судова адміністрація України.

Як і у ситуації з попередніми заходами процесуального примусу, ухвала про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом не оскаржується.

Найбільш суворим видом серед заходів процесуального примусу у господарському процесі є штраф.

Суд, згідно із статтею 135 Кодексу, може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках:

1) невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу;

2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству;

3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;

4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк;

5) порушення заборон, встановлених частиною десятою статті 188 ГПК України (Порядок проведення врегулювання спору за участю судді).

У випадку повторного чи систематичного невиконання процесуальних обов’язків, повторного чи неодноразового зловживання процесуальними правами, повторного чи систематичного неподання витребуваних судом доказів без поважних причин або без їх повідомлення, триваючого невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів суд, з урахуванням конкретних обставин, стягує в дохід державного бюджету з відповідного учасника судового процесу або відповідної іншої особи штраф у сумі від п’яти до п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У випадку невиконання процесуальних обов’язків, зловживання процесуальними правами представником учасника справи суд, з урахуванням конкретних обставин справи може стягнути штраф як з учасника справи, так і з його представника [18, c. 194-195].

Варто зазначити, що ухвала про стягнення штрафу, згідно із статтями 135, 255, 287 Кодексу може бути оскаржена в апеляційному порядку до суду вищої інстанції, крім Ухвали Верховного Суду про стягнення штрафу, яка оскарженню не підлягає. Постанова суду апеляційної інстанції за результатами перегляду ухвали про накладення штрафу є остаточною і оскарженню не підлягає також.

Якщо особа, щодо якої постановлено ухвалу, виправила допущене порушення та (або) надала докази поважності причин невиконання відповідних вимог суду чи своїх процесуальних обов’язків, суд може скасувати постановлену ним ухвалу про стягнення штрафу.

2.2. Особливості застосування господарсько-процесуального примусу та відповідальності у господарському процесі

Щоб прослідкувати як застосування заходів процесуального примусу здійснюється на практиці, звернемо увагу на позицію Верховного Суду про стягнення штрафу з учасника судового процесу, який зловживав наданими йому правами та обов’язками.

Так, у справі № 915/362/15 в своїй Ухвалі від 27 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначає:

«…Подання скаржником завідомо неправильно оформлених скарг на судові рішення щоразу має наслідком направлення матеріалів справи № 915/362/15 до судів апеляційної та/або касаційної інстанцій, що призводить до затягування розгляду справи по суті Господарським судом Миколаївської області.

За змістом частин 1, 2 статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення.

Так, Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі —  завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).

За змістом частин 3, 4 статті 43 Господарського процесуального кодексу України якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

Чергове звернення із завідомо неправильно оформленою касаційною скаргою  ДП «Торжок» Суд визнає зловживанням процесуальними правами, спрямованим на свідоме, невиправдане затягування судового процесу.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 135 Господарського процесуального кодексу України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству.

У частині 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Відповідно до статті 7  Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» станом на 01.01.2018 прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 1 762,00 грн.

Ураховуючи викладене, Суд вважає за необхідне застосувати до ДП «Торжок»  захід процесуального примусу у виді штрафу в розмірі 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 17 620,00 грн, за зловживання процесуальними правами…».

Підсумовуючи, хочемо застерегти всіх учасників судового процесу від зловживання процесуальними правами та обов’язками, оскільки бажання перемогти будь-яким чином іноді приводить до негативних наслідків, як для клієнтів, так і репутації їх представників. 

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

3.1. Запобіжні заходи та заходи до забезпечення позову: порівняльно-правова характеристика

Загальновідомо, що забезпечувальні заходи мають дві важливі ознаки: 1) вони є тимчасовими за своєю природою і не можуть замінити процесуальних форм захисту порушених прав; 2) обмежені предметом юридичного спору, про який йдеться.

Тривалість забезпечувального заходу не може перевищувати необхідного терміну захисту, про який заявляють клопотання сторони в провадженні у справі. В широкому розумінні до основних завдань (функцій) забезпечувальних заходів належать: забезпечення гарантії, що матеріальному об’єкту спору не буде завдано шкоди, поки очікується прийняття остаточного рішення з юридичного предмета та забезпечення можливості виконання рішення; регламентація поведінки сторін і відносин між ними на час проведення процедури розгляду спору, тобто застосування заходів, спрямованих на заборону вчинити певні дії [5, c. 153].

Хоча ст. 43-3 ГПК вказує, що після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову, однак не можна ототожнювати ці інститути.

По-перше, запобіжні заходи застосовуються лише за заявою майбутнього позивача по справі, а забезпечувальні можуть бути застосовані за клопотанням як позивача, так і відповідача.

По-друге, до заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених законом порядку і розмірі. Крім того, заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом 10 днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. У разі неподання позову у цій тер¬мін запобіжні заходи скасовуються У разі клопотання про забезпечувальні заходи такого не вимагається.

По-третє, запобіжні заходи включають не тільки накладення арешту на майно, бо такий захід є і серед забезпечувальних. Запобіжними заходами є також витребування доказів, огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав. Ці дії після подання позову не можуть діяти як заходи забезпечення позову, оскільки ст. 67 ГПК не містить таких видів забезпечення позову (серед них є заборона відповідачеві та іншим особам вчиняти певні дії, що стосуються предмета спору; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку).

По-четверте, господарський суд при застосуванні запобіжних заходів може зобов’язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню цими заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Для застосування забезпечувальних заходів застава не потрібна.

По-п’яте, на ухвалу про вжиття запобіжних заходів особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, може подати тому ж судді (суду) заяву про її скасування протягом 10 днів з дня отримання копії ухвали (ст. 43-7), а у разі відмови у задоволенні заяви може бути подано апеляційну скаргу. Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено тільки в апеляційному порядку (ст. 67).

При цьому в процесі застосування цих заходів висвітлюються певні недоліки норм ГПК.

Наприклад, такий захід, як накладання арешту на майно або заборона відповідачеві вчиняти певні дії (наприклад, відчуження), використовуються в господарському процесі досить часто. При цьому за загальним правилом предмет, майно залишається у користуванні особи, яка може в процесі її використання навмисно або ненавмисно пошкодити річ, знизити її вартість у процесі використання. Здається, необхідно обов’язково встановлювати заборону на використання, а не тільки на відчуження спірного майна.

Деякі дослідники піднімають і таку проблему: застосування означених заходів можливо лише до спорів, що будуть розглянуті в цьому ж господарському суді. Однак, якщо ця ухвала має проміжковий характер перед розглядом справи, наприклад, третейським судом, то таке застосування законодавством не передбачене, що нагально вимагає коригування [8, c. 104-105].

3.2. Припинення заходів процесуального примусу та їх правові наслідки

У випадку припинення заходів процесуального примусу або у випадку відмови заявника від позову, або у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову особа, щодо якої вжито дані заходи, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, в першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави.

Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін [5, c. 151].

Під час розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

Застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від виконання своїх обов’язків, що є ознакою стимулюючої функції інституту процесуального примусу. Застосування процесуального примусу не є кінцевою метою, воно є засобом для забезпечення виконання тих чи інших процесуальних обов’язків. Так, наприклад, застосування попередження до особи не звільняє її від обов’язку дотримуватися порядку в судовому засіданні, а навпаки, є нагадуванням про такий обов’язок.

Суд не може за одне й те саме порушення особи застосовувати до неї одночасно кілька заходів процесуального примусу, що є важливою гарантією захисту прав, свобод та інтересів особи. Це положення деталізує принцип, закріплений в ст. 61 Конституції, про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Застосування заходу процесуального примусу не виключає можливості застосування до особи заходів юридичної відповідальності, зокрема за прояв неповаги до суду [9, c. 11]. 

Висновки

Виходячи із вищезазначеного, можна зробити наступні висновки:

1. Відповідно до ст. 131 ГПК України, заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.
2. Відповідно до ст. 133 ГПК України, до учасників судового процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень судді (головуючого судді) застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій — видалення із зали судового засідання. У разі повторного вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, перекладачем або спеціалістом суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

Відповідно до ст. 134 ГПК України, у разі неподання письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, без поважних причин або без повідомлення причин, суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів державним виконавцем для дослідження судом.

Відповідно до ст. 135 ГПК України, суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

3. Сучасні дослідження дають змогу класифікувати зловживання процесуальними правами за стадіями господарського процесу (зловживання на стадії провадження в господарському суді першої інстанції; в апеляційній інстанції; в касаційній інстанції; на стадії перегляду рішень господарського суду, що набрали чинності за нововиявленими обставинами; на стадії виконання судових актів (виконавчого провадження); за кількістю осіб, що беруть участь у зловживанні (вчинювані однією особою чи одночасно двома і більше особами за попередньою змовою); за предметною ознакою (загальні (характерні для господарського судочинства в цілому, свідчать про те, що судовий процес є наслідком недобросовісних дій сторони у справі, наприклад, це завідомо безпідставне подання позову до суду першої інстанції) та інституційні (вчиняються у сфері відносин, регульованих процесуальними нормами окремого інституту господарського процесуального права, наприклад, зловживання пов’язані зі сплатою судового збору й несенням інших судових витрат, в сфері підвідомчості справ господарських судам, підсудності справ тощо)); за якісною ознакою (прості (легко розпізнаються та кваліфікуються) та складні (ззовні мало чим відрізняються від правомірної поведінки особи, складні для виявлення, кваліфікації та доказування)); за мірою впливу на результати розгляду справи (такі, що тією чи іншою вплинули, або ж не мали жодного впливу на результат вирішення справи по суті); за об’єктом (ті, що посягають лише на інтереси правосуддя (основний об’єкт), а також ті, що посягають як на інтереси правосуддя, так і на права осіб, які беруть участь у справі (додатковий об’єкт)); за кількістю вчинюваних дій (одиничні та множинні) та їхньою тривалістю (завершені та триваючі) тощо. 

Список використаних джерел

1. Васильєв С. В. Господарський процес України: Підручник / С. В. Васильєв. – Харьков: Еспада, 2010. – 288 с.
2. Господарське процесуальне право України: навч. посібник. / В. Л. Костюк, К. М. Біда, В. В. Бонтлаб та інші; за аг. ред. В. Л. Костюка. – К.: Ін Юре, 2009. – 223 с.
3. Господарський процес : навч. посіб. / В. А. Кройтор, О. Г. Бортнік, О. Л. Зайцев, Т. В. Степаненко. — Харків : Золота миля: ХНУВС, 2014. – 318 с.
4. Грель Я. В. Злоупотребления сторон процессуальными права в гражданском и арбитражном процессе : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук. : спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Я. В. Грель. — Новосибирск, 2006. — 26 с.
5. Забезпечувальні заходи в господарському процесі України та у міжнародному комерційному арбітражі / Є. О. Ятченко // Судова апеляція. — 2016. — № 3.
6. Забродський А. Зловживання правом як загальна тенденція процесу / А. Забродський // Юридичний радник. — 2006. — № 5. — С. 26-27.
7. Ибрагимова М.В. Злоупотребление субъективным гражданским правом (понятие, сущность, виды и последствия) : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ибрагимова М. В. — Рязань, 2005. — 161 с.
8. Іванюта Н.В. Забезпечення позову в господарському судочинстві: монографія. Донецьк: Юго-Восток, 2013. – 189 с.
9. Картузов М.Ю. Запобіжні заходи в господарському процесі: автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.04. Одеса, 2010. – 14 с.
10. Мелех, Л. В. Господарський процес : підручник / Л. В. Мелех. — Львів : ЛьвДУВС, 2016. – 367 с.
11. Радченко С. Злоупотребление процессуальными правами / С. Радченко // Арбитражная практика. — 2005. — № 5 [електронний ресурс]. — Режим доступу: www.vegaslex.ru/text/31596.
12. Резнікова В.В. Господарсько-процесуальне право України: курс лекцій. Хмельницький, 2011. С. 86-91.
13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 [електронний ресурс] // Комп’ютерна правова система «Нормативні акти України» : база даних ЗАТ «Інформтехнологія». — Режим доступу: http: // nau.kiev.ua.
14. Роїна О. М. Господарський процес: практ. посібник / О. М. Роїна. 4-те вид., доп. і перероб. – К.: КНТ, 2011. – 180 с.
15. Смітюх А. В. Критерії та механізм кваліфікації зловживання процесуальними правами / А. В. Смітюх // Юридичний радник. — 2006. — № 6. — С. 56-57.
16. Смітюх А. В. Что такое процессуальные диверсии / А. В. Смітюх // Юридическая практика. — 2005. — № 1 (367). — С. 12-13.
17. Смітюх А. В. Щодо розмежування понять «процесуальна диверсія» та «зловживання процесуальними правами» у господарському процесі / А. В. Смітюх [електронний ресурс]. — Режим доступу: www.rusnauka.com/14…/ 21710.doc.htm.
18. Фонова О. С. Зловживання процесуальними правами учасниками господарського процесу / О. С. Фонова // Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України. — 2008. — Випуск 6 (74). — С. 187-199.
19. Шебанова Н. А. Злоупотребление процессуальными правами. — Арбитражная практика. — 2002. — № 5. — С. 48-52.