Вступ

Джерелом будь-якого виробництва є наявні у суспільства ресурси. Виробничі ресурси; — це всі природні, людські і створені людиною блага, які можуть бути використані у виробництві життєвих благ.

Виробничі (економічні) ресурси поділяються на чотири групи:

• природні ресурси — потенційно придатні для виробництва природні сили й речовини (дарові блага природи), серед яких вирізняються вичерпні та невичерпні ресурси, а в останніх — відновлювані і невідновлювані. Природними ресурсами є земля, корисні копалини, рослини й тварини, багатство вод, природно-кліматичні умови тощо. Однією із найбільш важливих і складних проблем, з якими зіткнулось нині людство, є проблема вичерпності і відновлюваності природних ресурсів, збереження екологічної рівноваги;
• людські, або трудові, ресурси — населення працездатного віку, яке економісти зазвичай оцінюють за трьома параметрами: соціально-демографічному, професійно-кваліфікаційному та культурно-освітньому;
• матеріальні ресурси — створені людиною («рукотворні») засоби виробництва. Вони існують у формі виробничих будівель і споруд, машин і устаткування, приладів та інструментів, комунікацій, шляхів, сировини, матеріалів, палива тощо;
• фінансові ресурси — це специфічний ресурс у вигляді коштів, які суспільство спроможне виділити на придбання виробничих ресурсів. їх джерелами є грошові заощадження населення, податки, державні позики тощо. 

1. Виробничі ресурси і їх структура. Фактори виробництва

Наші потреби вимагають повсякденного задоволення. У природі немає достатньої кількості готових, придатних для задоволення потреб людини благ, їх потрібно виробляти, використовуючи для цього природні ресурси та здібності самої людини. Тому виробництво благ є об’єктивною необхідністю і здійснюється як взаємодія людини з природою і людей між собою.

В економічній літературі нема єдиного визначення поняття «виробництво». Це пояснюється тим, що виробнича діяльність надзвичайно різноманітна. В економічній науці загальновизнано, що виробництво створює не тільки матеріальні блага, а й різноманітні послуги, які в одних випадках пов’язані з виробництвом матеріальних благ, в інших — із задоволенням безпосередніх потреб людей. Отже, кінцевим результатом виробництва є матеріальні продукти або послуги. Щоб їх було більше, потрібно раціонально використовувати всі ресурси, які залучають у виробництво. Від цього залежить не тільки кількість благ, а й рівень витрат виробництва та прибутки підприємств.

Раціональне використання ресурсів великою мірою залежить від технологічного рівня виробництва, тобто сукупності способів і методів, використовуваних для обробки сировини, матеріалів, а також засобів праці. Технічне устаткування і методи виготовлення товарів і послуг постійно вдосконалюються на основі накопичення наукових знань. Таке вдосконалення машин і методів виробництва забезпечує збільшення випуску продукції при незмінних або й менших витратах сировини, енергії, палива та інших ресурсів. Головним напрямом підвищення ефективності виробництва та раціонального використання ресурсів є запровадження маловідходних та безвідходних технологій, що базуються на комп’ютеризації, автоматизації, використанні нових видів енергії та сировини.

Важливим фактором, від якого залежить обсяг виробництва, є економічні ресурси, якими володіє суспільство. Економічні ресурси це основні елементи економічного потенціалу, їх поділяють на чотири основні групи:

1. Природні ресурси. Це наявна в природі земля, її надра, земельні угіддя, водні багатства та водна енергія. Вони поділяються на вичерпні і невичерпні або відновлювані і не відновлювані.
2. Матеріальні ресурси створені працею людей. Це всі створені людьми засоби виробництва (засоби і предмети праці), які є результатом матеріального виробництва. Вони поділяються на предмети праці і засоби праці. Предмети праці — це все те, на що спрямована діяльність людини — сировина, матеріали. До засобів праці відносять усі ті речі, якими людина впливає на предмети праці. Засоби праці поділяються на активні і пасивні. До активних належать машини, обладнання, інструменти, потокові лінії, конвеєри тощо. До пасивних — будівлі, споруди, місткості, внутрішньовиробничі засоби комунікації, склади.
3. Трудові ресурси. До них належить працездатне економічно активне населення країни, яке володіє фізичними і духовними здібностями, необхідними для участі в трудовій діяльності. Чисельність і структура трудових ресурсів відображає потенційну масу «живої праці, якою володіє суспільство. Якість трудових ресурсів залежить від їх структури за статтю, професійно-кваліфікаційним і культурно-освітнім рівнем.
4. Фінансові або інвестиційні ресурси. Фінансові ресурси — це сукупність усіх грошових коштів і фінансових активів, якими володіє держава і може інвестувати їх у виробництво. Фінансові ресурси формуються внаслідок розподілу і перерозподілу грошових коштів підприємств, населення і накопичення їх фінансовими суб’єктами для використання.

Значимість окремих видів ресурсів змінюється залежно від зміни технології виробництва. Так, в умовах ручного виробництва головна роль належала трудовим ресурсам, в умовах машинного — матеріальним. В умовах НТР, коли відбувається перехід до маловідходних і безвідходних технологій, зростає роль інтелектуальних та інформаційних ресурсів.

У нашій літературі поряд з поняттям «економічні ресурси» вживається поняття «фактори виробництва». На нашу думку, їх не можна вважати тотожними. Поняття «ресурси» (від французького ressources) означає кошти, засоби, запаси, джерела коштів, засобів, запасів. їх можна використати у виробництві. Ресурси можуть бути економічні, природні, трудові, фінансові, інформаційні, інтелектуальні тощо.

Поняття фактор походить від латинського factor, що означає чинник, що робить, виробляє, впливає, рушійна сила процесу або одна з його умов. Спільне між поняттями «ресурси» і «фактори» те, що і одні, й інші можуть бути природні, економічні, трудові, фінансові, тобто являти собою одні й ті ж природні й соціальні сили, з допомогою яких здійснюється виробництво. Але до факторів можна віднести законодавство, час, простір, інформацію, погоду, клімат, тобто чинники, які безпосередньо у виробництві не використовуються, але на нього впливають.

У марксистській економічній літературі виділяють три основні фактори виробництва: працю, предмети праці і засоби праці. їх поділяють також на речові й особисті.

Сучасна економічна наука до складу факторів виробництва відносить працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію та екологію (рис. 1).

Земля як фактор виробництва означає всі використовувані у виробництві природні ресурси. Капітал — це виготовлені людьми засоби виробництва, які здатні приносити дохід. Робоча сила (у марксистській економічній теорії) — це здатність людини до праці, сукупність її фізичних і розумових здібностей. За статистикою ООН, що ґрунтується на економічних поглядах, прийнятих у розвинутих країнах, робоча сила — це люди у віці 16 років і старші, задіяні у виробництві, і ті, що шукають роботу. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів праці і сил природи з метою пристосування їх для задоволення людських потреб.

Підприємницькі здібності в умовах ринкової економіки виступають як особистий людський ресурс, який полягає в здатності підприємця до високої організації виробництва, в умінні орієнтуватися в ринковій кон’юнктурі, брати на себе ініціативу в організації виробництва, приймати рішення, які визначають курс діяльності підприємства, упроваджувати нові технології та нові форми організації виробництва і йти на ризик.

Наука — це систематизовані людські знання про суспільство, природу, економіку і людську діяльність.

Інформація — це система збирання, обробки та систематизації різноманітних знань, які використовуються в різних сферах життєдіяльності. У практичній діяльності проявляється як продаж технологій у формі патентів.

Екологія, як фактор виробництва — це чинники навколишнього середовища, що здійснюють певний вплив (негативний або позитивний) на економічні процеси, рослинність, тваринний світ і на людину.

Від наявності ресурсів, рівня їх розвитку і використання великою мірою залежить економічний потенціал країни, тобто сукупна здатність галузей народного господарства виробляти певний обсяг валового внутрішнього продукту. 

2. Аналіз забезпеченості виробництва матеріальними ресурсами

Загальна потреба підприємства в конкретних видах матеріальних ресурсів визначається за формулою:

де Н_з — загальна планова потреба;

Н_в — потреба на виробництво продукції;

Н_е — потреба на експериментально-дослідні роботи;

Н_р — потреба на ремонтні роботи;

Н_зп – потреби на створення планових (в межах нормативів) запасів;

Н_к — запас (залишок) на кінець планового періоду.

Аналіз плану постачання потрібно починати з перевірки його обґрунтованості з урахуванням всіх зазначених у формулі (4.58) складових, причому особливу увагу слід звернути на потреби на виробництво продукції з урахуванням норм витрат за умови використання прогресивної техніки і технології, передових форм організації виробництва і праці.

Необхідно виявити чи для всієї номенклатури матеріалів, сировини тощо є план постачання, чи правильно визначена потреба в матеріальних ресурсах, із яких джерел будуть постачатися ресурси сировини і матеріалів.

Для раціонального забезпечення виконання плану матеріально-технічного забезпечення важливо встановити прямі зв’язки з постачальниками на підставі довгострокових договорів або в окремих випадках — через посередників.

Якість поставок матеріально-технічних ресурсів можна оцінити за такими напрямками: за своєчасністю поставок; за якістю продукції, що поставляється; за витратами (середніми заготівельними цінами). Тому всі договори необхідно згрупувати за зазначеними напрямками.

При організації матеріально-технічного постачання підприємство повинно орієнтуватися на меншу кількість постачальників і більш тривалі зв’язки з ними.

Важливо визначити кількість і питому вагу постачальників за прямими договорами у порівнянні з загальною кількістю постачальників.

Для безперебійної роботи у випадку зриву виконання планових поставок підприємство повинно бути забезпечене певними запасами.

Наявний запас визначається в днях; розрахунок ведеться для всього асортименту виробничих запасів:

де N_з — наявний (фактичний) запас матеріалів в днях;

З_з — залишок матеріалів на складі;

В_д — величина середньоденних витрат матеріалів на виробництво.

Нормативний запас матеріалів на складі визначається за формулою:

де З_зн — нормативний запас матеріалів на складі;

В_д — величина середньоденних витрат матеріалів на виробництво;

Д_р — кількість робочих днів, на які повинен зберігатися запас.

Шляхом зіставлення фактичного запасу матеріалів на складі і нормативного запасу визначається індекс виконання норм запасу:

Різниця між фактичним запасом і нормативним запасом характеризує величину надлишку (+) або дефіциту (-):

Наявність понаднормативних надлишків матеріальних ресурсів негативно впливає на фінансовий стан підприємства [2, c. 45-46].

В процесі аналізу важливо оцінити виконання плану постачання (табл. 1) і оборот матеріальних ресурсів (табл. 2)

Таблиця 1. Виконання плану постачання (т.)

Вид матеріалу	Потреба за планом				Заключені договори	Надійшло від постачальника	Відхилення від плану (гр.6-гр.5)	В%до плану
	Разом	в тому числі на:
		виробництво продукції	Ремонтно- експлуатаційні потреби	поповнення запасів
А	1	2	3	4	5	6	7	8
К	1200	1100	100	—	1200	1200	—	100,0
Л	150	140	10	—	150	140	-10	93,3
М	1900	1700	50	150	1900	1850	-50	97,4
Н	400	370	—	30	400	400	—	100,0

 

Таблиця 2. Оборот матеріальних ресурсів за квартал (тис. грн)

Вид ресурсів	Залишок (сальдо) на початок звітного періоду	Надійшло за звітний період	Витрачено за звітній період		Залишок (сальдо) на кінець звітного періоду (гр.1+гр.2- гр.3)
			разом	в тому числі на виробництво
А	1	2	3	4	5
К	780	11190	11170	11170	800
Л	3	5	5	4	3
М	5	7	10	—	2
Н	120	1500	1450	1400	170
Разом	908	12702	12635	12574	975

Таким чином, як свідчать дані табл. 2, за двома позиціями із чотирьох план постачання не виконаний, що негативно вплине на виробничий процес підприємства. Тому завдання відповідних служб виявити причини недопостачання матеріалів і на їх основі розробити заходи про недопущення зривів поставок.

Розглянемо схему оцінки обороту матеріальних ресурсів за певний період.

Таким чином, за звітний період залишки матеріальних ресурсів зросли на 975 — 908 = 67 тис. грн. Сталося це, насамперед, за рахунок ресурсів К і Н.

При аналізі матеріальних ресурсів необхідно оцінити забезпеченість ресурсами не тільки підприємства в цілому, але і окремих цехів, ділянок, робочих місць. Про зриви матеріально-технічного забезпечення окремих підрозділів підприємства можна судити зі щоденних рапортів, в яких, зазвичай, приводяться причини невиконання завдання з виробництва продукції [5, c. 65-66].

Для оцінки ефективності використання матеріальних ресурсів застосовується система показників — узагальнюючих і часткових.

До узагальнюючих показників відносяться: матеріалоємність, матеріаловіддача, питома вага матеріальних ресурсів у собівартості продукції, співвідношення темпів росту обсягу продукції і матеріальних витрат, оборотність матеріальних запасів.

Матеріалоємність продукції визначається як відношення використаних у виробництві матеріальних ресурсів до обсягу виготовленої продукції:

де МЄ — матеріалоємність;

М — матеріальні витрати;

Q — обсяг виготовленої продукції.

Матеріаловіддача — величина зворотна матеріалоємності — визначається як відношення обсягу продукції до матеріальних витрат

де MB — матеріаловіддача.

Якщо матеріалоємність показує, скільки матеріальних ресурсів у грошовому вимірі припадає на 1 грн виготовленої продукції, то матеріаловіддача характеризує, скільки продукції виготовлено на 1 грн матеріальних ресурсів.

Питома вага матеріальних ресурсів в собівартості продукції визначається за формулою:

де d_M — питома вага матеріальних витрат у повній собівартості продукції;

М — матеріальні витрати;

С_в — повна собівартість виготовленої продукції.

Співвідношення темпів росту обсягу продукції і матеріальних витрат визначається як співвідношення індексів зазначених показників:

де Я- коефіцієнт співвідношення показників;

I_q — індекс обсягу продукції;

І_м — індекс матеріальних витрат.

Оборотність матеріальних запасів (кількість оборотів) визначається як відношення повної собівартості реалізованої продукції до середніх залишків матеріальних запасів:

де Ко — оборотність (кількість оборотів) матеріальних запасів;

Ср — повна собівартість реалізованої продукції;

З — середні залишки матеріальних запасів.

Тривалість одного обороту визначається за формулою:

де О — тривалість одного обороту, в днях;

D — кількість днів в періоді.

До часткових показників використання матеріальних ресурсів в першу чергу відноситься питома матеріалоємність, яка визначається на кожний вид продукції і кожний вид матеріалів:

де т — питома матеріалоємність;

М — витрати певного виду матеріалів на виробництво певного виду продукції;

q — обсяг виробництва певного виду продукції.

В аналізі використовується також конструктивна матеріалоємність як відношення чистої маси виробу до одиниці технічного параметру [7, c. 53-54].

3. Фактори сучасного виробництва

Поряд із поняттям «виробничі ресурси» економічна теорія оперує поняттям «фактори виробництва» (часто ці поняття ототожнюють).

Виробничі фактори (від лат. factor — той, що робить) — це реально задіяні у виробництві ресурси.

На противагу розрізнено існуючим ресурсам, фактори виробництва використовуються в процесі виготовлення благ. Власне кажучи, виробництво — це і є процес взаємодії його факторів.

Виробничих факторів, як і ресурсів, існує багато. Причому для виробництва кожного блага існує свій набір факторів. Тому для пізнання специфіки факторів виробництва є сенс об’єднати їх у великі групи.

В економічній теорії склалося два основних підходи до класифікації факторів виробництва: марксистський і неокласичний.

За марксистського підходу виділяються дві групи факторів:

1) речовий — засоби виробництва, які включають предмети праці і засоби праці. Предмети праці — це ті речовини й сили природи, на які спрямована людська праця, або те, з чого виготовляють блага. Вони включають сировину (природну речовину, піддану первинній обробці), напівфабрикати (ще не готові вироби). Засоби праці — це ті засоби, з допомогою яких людина впливає на предмети праці і використовує зазвичай тривалий час. Це — машини, устаткування, інструменти, будівлі, шляхи, земля тощо;

2) особистий — робоча сила як сукупність фізичних і розумових здібностей людини до праці.

Неокласичний підхід ґрунтується на теорії трьох факторів виробництва (земля, праця, капітал) французького класика Ж.-Б. Сея та вченні його англійського послідовника А. Маршалла, який виокремив і четвертий фактор (підприємницький хист). Отже, згідно з неокласичним підходом економісти виділяють чотири базових (основних) фактори виробництва: земля, праця, капітал і підприємницький хист.

Земля як фактор виробництва — в широкому розумінні — це всі зайняті у суспільному виробництві природні ресурси (орні землі, пасовища, ліси, використовувані родовища корисних копалин, водоймища тощо). Терміном «земля» в економічній теорії традиційно позначають усі ті корисності, які даються нам природою в певному обсязі і пропозицію яких ми збільшити не в змозі.

Праця як фактор виробництва — це зайнята у виробництві людська робоча сила, або розумова та/чи фізична діяльність, спрямована на виготовлення благ. Лише завдяки праці уречевлені ресурси приводяться в рух, фактично стають засобами виробництва. Звичайно, у робочій силі поєднуються як природні здібності людини (фізична сила, витривалість, генетичні риси, здоров’я тощо), так і набуті властивості (рівень освіти, фах, досвід, звички, традиції, життєві цінності тощо). Тому важливо, щоб не лише людина пристосовувалася до вимог конкретного виробництва, але й виробництво модернізувалося, пропонуючи сприятливі умови для якнайповнішого розкриття творчого потенціалу людини та реалізації її інтересів.

Капітал як фактор виробництва — це використовувані у виробництві матеріальні, або інвестиційні, ресурси. При цьому такі матеріальні ресурси називають реальним, або фізичним, капіталом (капітальними благами), підкреслюючи цим їх відмінність від фінансових ресурсів, які використовуються для придбання тих чи інших капітальних благ (товарів) та залучення трудових ресурсів. Фінансові ресурси називають фінансовим, або грошовим, капіталом. Звісно, з самих грошей життєвих благ не створюють, але без їх опосередкованої участі виробництво товарів і послуг стає практично неможливим.

Підприємницький хист як фактор виробництва — це особливий вид праці по організації й управлінню господарською діяльністю. Саме підприємець — людина, котра має організаційний хист, здатна орієнтуватися в ринковому середовищі й оперативно ухвалювати економічні рішення — реально мобілізує та організовує ефективну взаємодію факторів виробництва задля створення нових товарів і послуг. Звичайно, підприємцем рухає приватний інтерес — отримання прибутку. Однак його справа сповнена ризику, бо, беручи на себе певні витрати, він позбавлений гарантій на їх повне відшкодування й отримання прибутку.

Землю, працю, капітал і підприємницький хист прийнято вважати базовими факторами виробництва, адже вони традиційно формували виробництво за будь-яких історичних умов. Історичні винятки існували лише для такого виробничого фактору як підприємницький хист. Наприклад, тоталітарний режим в колишньому СРСР з ідеологічних причин унеможливлював систему вільного підприємництва.

Сьогодні економічна теорія, зокрема концепція постіндустріального суспільства, зважаючи на істотні зміни в системі сучасного виробництва під впливом науково-технічної революції (НТР), дає більш розлогу класифікацію факторів виробництва, виділяючи і такі, як організація і технологія виробництва, інформація, наука, енергія, інфраструктура, екологічний фактор. Розглянемо коротко їх зміст.

Організація виробництва — це налагодження раціональної взаємодії факторів виробництва, або практичне забезпечення єдності, злагодженості та ефективності всього виробничого процесу. Наприклад, організація виробництва літаків передбачає налагодження чітких зв’язків між окремими підрозділами авіазаводу (цехами, дільницями, бригадами), а також зв’язків заводу з усіма постачальниками ресурсів.

Технологія виробництва (від грецьк. technë — вміння + logos — вчення) — це конкретні прийоми і методи, робочі процеси та порядок виготовлення продукту. Наприклад, технологія виготовлення вина передбачає певну послідовність операцій, дотримання певних пропорцій компонентів, відповідний режим витримки тощо. Знання новітніх технологій — необхідна умова ефективного виробництва. Ось чому нині широкого поширення набув обмін передовими ноу-хау (від англ. know-how — знати як) -«секретами виробництва», або технологічними знаннями й досвідом. Прикметою новітніх, чи високих, технологій (хай тек, від англ. high tech) є їх широке опертя на використання інформації та комп’ютерів. Такі технології називають інформаційними, або інформаційно-комп’ютерними.

Інформація (від лат. informatio — роз’яснення) — це потік певних знань, відомостей, сигналів, що передаються й сприймаються людьми. Інформація забезпечує функціонування складної техніки (особливо з програмним управлінням), вибір оптимальної організації виробництва та контроль за ним, можливість швидкої переналадки виробництва, підвищення рівня знань і кваліфікації працівників, швидкий пошук постачальників і ринків збуту продукції тощо. Утім зауважимо: інформаційні технології приносять людям не тільки величезну користь, а й становлять певні загрози, пов’язані з можливостями викрадення конфіденційної інформації й цінностей, умисного виведення з ладу систем управління, маніпулювання масовою свідомістю, шантажем тощо.

Наука — це теоретично систематизовані об’єктивні знання. Наукові ідеї завжди надавали прискорення розвитку виробництва. Одначе, якщо протягом багатьох віків відбувалося еволюційне (поступове) удосконалення засобів і способів виробництва, що ми називаємо науково-технічним прогресом, то, починаючи з середини XX ст., розвинений світ переживає революційні (докорінні, якісні) зміни в розвитку засобів виробництва, технологій. Якщо раніше наука й виробництво розвивалися розрізнено, то тепер ми є очевидцями їх інтеграції, або органічного поєднання. Наука перетворюється в безпосередній і наскрізний фактор виробництва, а виробництво стає все більш наукомістким процесом.

Енергія — це певна сила, що використовується для приведення в рух засобів виробництва. На противагу попереднім епохам, коли виробництво обходилось в основному механічною енергією самої людини чи використовуваних нею тварин, у наш час виробництво потребує потужного і різноманітного паливно-енергетичного забезпечення. Енергія набула особливого значення і, що важливо, стала самостійним фактором виробництва. Жодного підприємства сьогодні не можна побудувати, не вирішивши попередньо питання про його енергопостачання. Тим більш, що світ переживає енергетичну кризу і нагальною стала проблема пошуку нових джерел енергії.

Інфраструктура (від лат. infra — під, нижче + structura — будова) — це сукупність сфер і видів економічної діяльності, які створюють умови для функціонування власне виробництва. У її складі виділяються дві підсистеми: 1) виробнича інфраструктура — допоміжні види діяльності, що обслуговують основне виробництво (матеріально-технічне постачання, складське господарство, транспорт, зв’язок тощо) та 2) соціальна інфраструктура — сфера, що створює соціально-культурні умови життя людей (в тому числі і для працівників конкретного виробництва з їх сім’ями (житлово-комунальне господарство, освіта, охорона здоров’я, культура тощо). За умов сучасного виробництва, зокрема, якщо зважати на його масштаби, глибину спеціалізації, потребу у гнучкій переналадці, а також зростаючу залежність від людського фактора, роль інфраструктури загалом значно зросла і за своєю значущістю вона також стала окремим фактором виробництва.

Екологічний фактор виробництва — це комплекс проблем, пов’язаних із відносинами людини та природи, необхідністю захисту, збереження та відновлення довкілля. Природа — не лише джерело ресурсів для виробництва, а й середовище для життя людей. Тому, враховуючи можливості й потенційні загрози з боку індустріального виробництва, суспільство все більше переймається проблемами екології, а виробництво, так би мовити, екологізується (на додачу до гуманізації і демократизації). Це проявляється у запровадженні ресурсоощадливих і безвідходних технологій, будівництві очисних споруд, здійсненні національних природоохоронних програм, посиленні державного і громадського контролю за станом довкілля тощо. Існування екологічного фактора виробництва — також прикмета сучасного виробництва.

Усі названі вище фактори виробництва беруть участь у створенні економічних благ. Однак у кожному конкретному виробництві вони використовуються не розрізнено, а обов’язково у певній комбінації (наборі) і в певних кількісних співвідношеннях. І все-таки у кожному наборі використовуваних факторів виробництва (або, що те ж саме, у підібраній технології) основними (базовими) є земля, праця і капітал. Вони діють взаємопов’язано і доповнюють один одного. 

Висновки

Отже, ресурси це джерела, що забезпечують виробництво. Необхідно відзначити, що в економічній теорії поряд з поняттям «економічні ресурси» використовується термін «фактори виробництва». Їх відмінність в тому, що ресурси означають економічний потенціал країни, а фактори виробництва — це ті ресурси, які вже залучені в процес виробництва. Традиційно ресурси діляться на кілька видів:

• природні ресурси, або земля;
• трудові ресурси, або працю;
• інвестиційні ресурси, або капітал (у тому числі технологія);
• підприємницькі ресурси, або підприємництво (підприємницький талант, підприємницькі здібності);
• інформація; специфічною формою інформації служать знання.

Економічна наука з другої половини ХХ ст. виокремлює ще два важливі фактори (ресурси) сучасного виробництва — людський капітал та соціальний капітал.

Людський капітал близький, але не тотожний за своїм змістом поняттю «ресурс праці». Носіями людського капіталу є працівники, що мають сучасні знання, навички та мотиви до трудової діяльності. Вважається, що нагромадження людського капіталу передбачає розвиток системи освіти, культури, підвищення кваліфікації, охорони здоров’я, інформаційної мережі. Отже, більший потенціал людського капіталу має та країна, в економіці якої зайняті працівники з такими рисами, як освіченість, здатність пристосовуватися до технологічнихзмін, гарний фізичний стан, поінформованість щодо потреб ринку праці.

Соціальний капітал — це такі відносини між учасниками процесу виробництва, які ґрунтуються на довірі та співробітництві, передбачають створення можливостей вільного доступу до освіти і культури усім громадянам. Соціальний капітал дуже важко виміряти. Але наслідком його нагромадження, а отже, створення відносин, що передбачають довіру і співробітництво у виробництві, стає прискорення соціального, економічного і технічного розвитку. Яскраві приклади такого розвитку у другій половині ХХ ст. демонстрували, наприклад, Німеччина та Японія, які завдячують своїм прискореним розвитком саме розбудові таких відносин. 

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчаль-ний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2015. — 651 с.
2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.
3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кірово-град: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.
4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб.. — К.: Знання-Прес, 2014. — 615 с.
6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Ба-зилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і пе-рероб.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.
7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2011. – 343 с.
8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.
9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛ-ДІ-плюс, 2016. — 624 с.
10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.
11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 2009. — 466 с.
12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В’ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
13. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2015. — 510 с.
14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2013. — 491 с.
15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Оль-шевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2013. — 340 с.
16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2015. — 323 с.