Відродження української державності за часів Центральної Ради: здобутки та причини поразки
Вступ
Актуальність теми обумовлюється насамперед незадовільним станом наукової розробки теми в існуючій історіографії, а також високою частотністю використання вітчизняною політикою історичної пам’яті подій Української революції 1917–1921 рр., вибудовуванням з їх допомогою континуїтету сучасної української державності та пояснення процесів модерного українського націєтворення.
Тема Української революції у цілому та Центральної Ради зокрема викликає глибокий інтерес у науковців, що підтверджується великою кількістю спеціальних праць із даної тематики. Однак більшість цих робіт стосуються політичних, економічних, культурних та військових сторін її діяльності, практично ніхто з дослідників не звертає увагу на глибинні свідомісні процеси в українському суспільстві у період 1917 – початку 1918 рр., обмежуючись загальними твердженнями про «небувале піднесення національної свідомості», але не розглядаючи цей аспект конкретно і предметніше.
Поза науковим дискурсом, у суспільній свідомості період Центральної Ради сприймається по-різному, а прямопротилежні оцінки вступають у суперечність між собою. Подібного роду політизація минулого без досконального вивчення його найрізноманітніших аспектів шкодить і суспільному буттю, і науці. Відхід від суто політичного погляду на події Української революції та акцентування уваги на інших, не менш вагомих дослідницьких аспектах, що пропонується у дисертації, дозволить поліпшити стан такої ситуації, сприятиме ствердженню толерантності у сучасному українському суспільстві.
Мета дослідження – спираючись на історичну літературу, джерельну базу та методологічні основи з’ясувати очікування українського суспільства у 1917 – на початку 1918 рр. та його ставлення української державності за часів Української Центральної Ради.
Для досягнення мети поставлено наступні завдання:
- розкрити стан наукової розробки та джерельної бази теми, окреслити концептуальні засади та методологічний інструментарій дослідження;
- виявити та описати політичні та соціальні очікування в українському суспільстві у період діяльності Української Центральної Ради;
- реконструювати процеси самоорганізації українського селянства на початку революції;
- охарактеризувати сформований у революційному суспільстві образ Української Центральної Ради, її роль та місце у свідомості жителів України;
- проаналізувати стан суспільства й органів влади УНР та розкрити специфіку взаємовідносин між владою та суспільством.
Об’єктом вивчення є українське суспільство 1917 – початку 1918 рр.
Предмет дослідження становлять державні перетоврення, викликані політикою Української Центральної Ради.
Хронологічні рамки праці передусім визначатиме період існування Української Центральної Ради – від березня 1917 до квітня 1918 рр.
Розділ 1. Формування та діяльність Центральної Ради
1.1. Утворення Української Центральної Ради
Перемога Лютневої революції докорінним чином змінила характер громадсько-політичного життя країни, відкрила широкі можливості для створення різноманітних громадських організацій, легалізації діяльності політичних партій. Першими про себе заявили загальноросійські партії, які вже в перші дні революції вийшли з підпілля і взялися за легальну роботу. Дещо згодом, за кілька тижнів поновили роботу і українські політичні партії. Передусім це були Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська радикально-демократична партія.
Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня утворюються ради робітничих і солдатських депутатів. Насамперед вони з’явилися у великих містах, губернських центрах. Всього до середини 1917 р. в Україні виникло понад 250 рад робітничих депутатів.
В губернських і повітових центрах відбулися масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства, перемогу демократичної революції. 16 березня у Києві був проведений «День свята революції» — масова маніфестація, в якій окремою колоною під жовто- блакитними прапорами взяли участь українські організації. В цей день на Думській площі відбувся демонтаж пам’ятника вбитому 1911 р. у Києві прем’єр-міністру Росії П. Столипіну. В передовій газети «Киевлянин» 5 березня говорилось, про фактичну перемогу революції в Росії.
В країні «не лише відсторонено старий уряд, але й змінено старий політичний лад». На чолі держави, писала газета, стала нова влада, а стара — загубила себе сама: «Стара влада і стара система управління показали стільки сліпоти, стільки нерозуміння сенсу подій і настроїв народу від самих верхів до низів його, що все, що відбувалося не могло сприйматися по-іншому, як таке, що межувало з безумством». Лютнева революція продемонструвала прихильність до демократичних гасел та державно-політичних практик. За кілька днів Росія стала цілком демократичною країною, в якій кардинально змінилась і за характером, і за формою система влади [8, c. 77].
Загалом зміна старої системи влади в Україні мало чим відрізнялась від аналогічних процесів у Росії. Нема особливих сумнівів в тому, що події революції в Україні не мали б самостійного значення, були б регіональним різновидом подій у Петрограді та Москві, якби не одна обставина, яка придала їм суттєву оригінальність і відмінність, яка зробила їх самодостатніми, наповненими внутрішньою логікою та драматургією. Не важко здогадатися, що такою обставиною була невирішеність національного питання в Україні. Як великі і малі ріки України після сніжної зими 1917 р. зірвались повінню, так і національна проблема, загнанна старою владою під час Першої світової війни в глухий кут заборон і переслідувань, після падіння самодержавства перетворилась в могутній масовий національно-визвольний рух. Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена в народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, а провідники української інтелігенції з ентузіазмом вітали революційні зміни. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об’єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно- визвольного руху.
Одним із перших про події у Петрограді дізнався керівник клубу «Родина» М. Синицький. Ще в ніч на 1 березня він поділився новиною з В. Королівом-Старим, а згодом повідомив цю інформацію своїм найближчим знайомим, товаришам по клубу, Товариству українських поступовців, видавництву «Час». «Синицький не лише переказував свіжі новини, а вже проектував, радився, комбінував», — згадував В. Королів-Старий. Ідея Синицького полягала в необхідності створення центру для керівництва українським рухом, щоб не повторити помилок, які мали місце під час революції 1905-1907 рр. Увечері 1 березня в будинку Є. Чикаленка зібралася нарада ТУП-у, в якій взяли участь лише 27 осіб. Ситуація ще здавалася досить непевною, і помірковані, старші за віком, тупівці не поспішали з радикальними рішеннями, схиляючись до тактики вичікування. Вирішено було лише зробити зібрання ТУП-у щоденними і проводити їх не в помешканні Чикаленків, а в клубі «Родина». 3 березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Саме на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради, якій судилося відіграти ключову роль у розвитку революційних подій протягом 1917 р. Центральна Рада була сформована на паритетних засадах між окремими українськими організаціями. Д. Антонович згадував: «…з ТУП-ом спільної мови не знайшли, але зробили механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. До основного ядра Центральної Ради входило по 5 представників від ТУП-а, від робітництва, від академічної молоді, від кооперативів і два від соціал-демократичної партії (з п’ятьома представниками робітництва це робило 7). Головним завданням цієї тимчасової Центральної Ради було скликати Національний конгрес, що мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент» [10, c. 20].
7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали М. Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали Ф. Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д. Дорошенко — від ТУПу й Д. Антонович — від українських соціал-демократів. Крім того, було обрано секретаря та скарбника Ради. 7 березня, очевидно, й слід вважати датою створення Української Центральної Ради, яка дуже швидко стала уособленням і керівним органом національного руху. Про Центральну Раду протягом останніх 20 років створена велика історіографічна література, видано кілька збірників документів, однак це зовсім не означає, що дослідницький потенціал проблеми вичерпаний, насправді горизонти пізнання є достатньо потужними і перспективними.
1.2. Склад та структура Центральної Ради
Формування організаційних структур Центральної Ради почалося практично з перших днів її існування. В повідом-ленні газети «Вісти з Української Центральної Ради» за 19 березня, в якому йшлося про створення Ради 7 березня, окреслено її перші структури: президію (голова Ради, два його заступники, писар та скарбник) і дев’ять комісій. У березневих протоколах згадується управа, але не зазначено ні її чисельний склад, ні права, ні функції.
Після Всеукраїнського національного з’їзду відбулася реорганізація структур, що свідчило про закінчення першого організаційного періоду, перетворення Ради в актив-ний, дійовий чинник політичного життя не лише України, а й за її межами. 23 квітня 1917 р. загальними зборами був схвалений «Наказ Українській Центральній Раді», який фактично став її першим регламентом.
Згідно з демократичними організаційними принципами вищим органом Центральної Ради визнавалися її загальні збори. У «Наказі» від 23 квітня говорилося, що вони «визначають напрям і характер всієї роботи УЦР»7. Чергові збори повинні були скликатися не рідше, як один раз на місяць, крім того, в разі нагальної потреби могли бути скликані екстренні збори, які вважалися чинними при будь-якій кількості присутніх. За весь період існування Центральної Ради відбулося дев’ять загальних зборів.
Перші загальні збори відбулися 8 квітня в день завершення роботи Всеукраїнського національного з’їзду. Збори перевірили і затвердили список членів Центральної Ради, обраних з’їздом і сформували виконавчий орган — Комітет Центральної Ради. Другі загальні збори (22-23 квітня 1917 р.) розглянули питання про українізацію війська, ухвалили перший нормативний документ діяльності Центральної Ради — згаданий вище наказ.
У центрі уваги третіх загальних зборів (7-9 травня 1917 р.) стояло питання взаємостосунків з Тимчасовим урядом, відрядження повноважної делегації до Петрограда з метою вирішення питання про право українського народу на національно-територіальну автономію.
Четверті загальні збори (1-3 червня 1917 р.) заслухали звіт В. Винниченка про поїздку делегації Ради до Петрограда, про відхилення Тимчасовим урядом домагань автономії. Збори ухвалили звернутися до українського народу з закликом «негайного закладення підвалин автономного ладу в Україні». Ця постанова стала важливою підставою проголошення І Універсалу.
П’яті загальні збори (20 червня — 1 липня 1917 р.) за-твердили утворення Генерального секретаріату та його першу декларацію, ухвалили ряд резолюцій, що стосувалися реорганізації Центральної Ради, поповнення її представниками національних меншин, що проживали в Україні. Збори вирішили провести у Києві з’їзд народів Росії, які добивалися федеративного устрою країни, внесли зміни до статуту Комітету Центральної Ради, розширили його права та кількість членів, обговорили хід переговорів лідерів Центральної Ради з делегацією Тимчасового уряду у Києві, схвалили II Універсал.
Шості загальні збори (5-6 серпня 1917 р.) бурхливо обговорювали ситуацію, яка виникла після відмови Тимчасового уряду санкціонувати «Статут вищого управління України», заміни його «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду». На цих же зборах було поставлено питання про скликання Українських установчих зборів, а також засуджено ініціативу Тимчасового уряду про проведення у Москві 12 серпня Державної наради.
Сьомі загальні збори (29 жовтня — 2 листопада 1917 р.) головну увагу приділили пошукам виходу з ситуації, яка склалася в країні після падіння Тимчасового уряду у Петрограді та збройного інциденту в Києві.
Восьмі загальні збори (12-17 грудня 1917 р.) гостро дебатували питання про мир та землю, розглянули хід підготовки до виборів Українських установчих зборів.
Дев’яті загальні збори (15-25 січня 1918 р.) схвалили закони про землю та восьмигодинний робочий день, внесли деякі зміни у закон про вибори до Українських установчих зборів, обговорили хід мирних переговорів у Бресті, ситуацію, яка склалася у зв’язку з наступом більшовиків та повстанням на «Арсеналі», санкціонували реорганізацію Малої ради, затвердили В. Голубовича на посаді голови Ради народних міністрів [8, c. 77].
Загалом робота загальних зборів УЦР будувалась від самого початку за зразком парламентської сесійної роботи. За взірець було взято форми діяльності Російської Державної Думи. УЦР ділилась на фракції за партійною ознакою, при потребі фракції блокувалися. Від їх імені вносились інтерполяції (запити). Створювались і працювали різноманітні комісії, одні на постійній основі, інші — ситуативно для вирішення якоїсь нагальної потреби. При обговоренні складних проблем створювались узгоджувальні комісії. Рішення ухвалювались, як правило, простою більшістю голосів. Поряд з відкритими засіданнями, на які на хори допускалась зацікавлена публіка, практикувались закриті. Як свідчать документи на окремих сесіях працювала мандатна комісія, яка прискіпливо перевіряла повно-важення делегатів. Особливо змістовною була доповідь мандатної комісії на шостих загальних зборах.
Незважаючи на всі свої високі повноваження, загальні збори виявилися малоефективною структурою Центральної Ради. Про органічні недоліки їх роботи: спалахи політичних емоцій, демагогії та популізму над конструктивною політикою, свідчить цілий ряд документів і, в першу чергу, самі протоколи загальних зборів. Окремі сесійні засідання носили мітинговий характер, перетворювалися на словесні баталії численних партійних фракцій. Іноді ледь не доходило до вирішення справ кулаками. Ось як протокол подає обговорення проекту II Універсалу на п’ятих зборах Центральної Ради: «Після промови т. Ковалевського стався інцидент. Настрій у присутніх дуже нервовий і підвищений.
Гостра політична конфронтація виникла між українськими соціал-демократами та есерами при дебатуванні на восьмих загальних зборах аграрного законопроекту.
Досить точну загальну характеристику з’їздам, які відбувалися в Україні у 1917 р. дав С. Петлюра. На наш погляд, вона цілком може бути віднесена і до загальних зборів Центральної Ради. В листі до М. Удовиченка Петлюра пише: «Ці з’їзди були для мене показником не сили (реальної і зорганізованої) нашого народу, а демонстрацією національних емоцій, які ще треба було мільйонним масам в собі усвідомити і які повинні шляхом послідовної боротьби перетрансформуватися в певні вольові рухи української нації, в певні акти боротьби за свої національно-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці з’їзди можна використати для організації національної сили. Але швидко переконався, що вони тільки «празникова одіж», і що треба шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінності».
В цьому ж листі С. Петлюра говорить про «засліпленість партій та гуртків», що ставала на перешкоді державотворчій діяльності. І це теж має сенс. Матеріали загальних зборів Центральної Ради — прекрасне джерело для вивчення міжпартійної боротьби в Україні 1917 р. Неефективність роботи загальних зборів Ради стала зрозумілою її лідерам вже влітку 1917 р. Відбувши в першій декаді серпня шості загальні збори, президія Ради, посилаючись на формальний привід — відсутність грошей, не скликала загальні збори протягом двох з половиною місяців, хоч це і суперечило регламенту. Закриваючи восьмі загальні збори, М. Грушевський вважав, що вони будуть останніми в історії Центральної Ради, оскільки 9 січня 1918 р. передбачалося відкриття Українських Установчих зборів. Події, однак, розвивалися так, що вибори до цих зборів в повному обсязі провести не вдалося, їх проведення відкладалось, а згодом гетьманський переворот остаточно похоронив ідею Установчих зборів. 9 січня Мала рада змушена була проголосити IV Універсалом самостійність України, а для за-твердження цього історичного акту скликати чергові загальні збори. Вони виявилися останніми в історії Центральної Ради. Велика рада більше не збиралася.
Відповідно до регламенту між загальними зборами, діяльність українського парламенту забезпечувалася Комітетом Центральної Ради, а згодом Малою радою. Перший склад Комітету Центральної Ради (20 осіб) був обраний 8 квітня першими загальними зборами. Входили до нього президія Центральної Ради (голова та два його заступники) і 17 членів. Обов’язки і права Комітету були визначені «Наказом Українській Центральній Раді» від 23 квітня 1917 р. Комітету доручалося виконувати поточну роботу «в конкретній, постійно зміняючійся обстановці моменту». Однак від самого початку він мав значну як організаційну, так і політичну свободу. Його повний склад після прийняття наказу 23 квітня розширювався до 33 членів, з яких лише 20 (рахуючи голову Центральної Ради та двох за-ступників) обиралися загальними зборами, решта поповнювалася рішеннями самого Комітету. Він же обирав голів комісій, які діяли при Центральній Раді, її секретарів та скарбника, контролював роботу канцелярії УЦР. Досить швидко Комітет став керівним осередком Центральної Ради, формував ініціативи, які вносилися до порядку денного загальних зборів, готував проекти найважливіших політичних рішень, і навіть, як це сталося, скажімо, з І Універсалом, приймав і проголошував їх іменем Центральної Ради. В руках Комітету зосереджувалися фінанси Ради, ним контролювалася і спрямовувалася вся поточна робота, здійснювався зв’язок з місцями [12, c. 47-48].
Наприкінці червня після утворення Генерального секретаріату, до повноважень якого відійшли виконавчі функції, відбулися принципові зміни в статусі Комітету. 23 червня М. Грушевський інформував п’яті загальні збори про створення Генерального секретаріату і разом з тим зазначив, що створення нового виконавчого органу Центральної Ради «не усуває Комітету Центральної Ради, котрий має бути «Малою Центральною Радою», несучи законодавчі функції в промежутках між двома сесіями».
На одному з наступних засідань з ініціативою надати Комітетові в період між загальними зборами «всі функції, що належать Центральній Раді»11 виступив М. Шраг. Ініціатива була підтримана. 29 червня постановою п’ятих загальних зборів Комітет отримав право вирішувати «всі найважніші негайні справи які виникають між сесіями Центральної Ради». Фактично Комітет дістав право вирішення всіх справ, які належали до компетенції УЦР з умовою затверджувати їх на наступній сесії УЦР. Цією ж постановою до 40 осіб розширювався його склад. На початку липня реорганізація продовжилася, Комітет збільшувався на 30 відсотків (18 осіб) за рахунок політичних діячів, що репрезентували національні меншини. В ході реформування Комітет остаточно змінив свою назву. З липня і далі він іменувався Малою радою.
1 серпня Мала рада затвердила власний регламент. Щотижня вона повинна була збиратися на чергові збори, окрім того, при потребі голова Ради міг скликати і надзвичайні. При ухвалі важливих законодавчих рішень кворум встановлювався у 2/3 загального числа членів, при менш відповідальних рішеннях — 1/2. Рішення приймалися простою більшістю відкритим, закритим чи поіменним голосуванням. Регламент відкривав широкі можливості для діяльності голови Ради. Він скликав і вів збори, пропонував порядок денний, керував обговоренням, підводив його підсумки, встановлював порядок голосування пропозицій (резолюцій), що надходили від фракцій.
Незмінним головою Ради за весь час її існування залишався М. Грушевський. Документи показують, що йому вдалося без особливих зусиль тримати Раду під своїм контролем і вести її обраним курсом. Грушевський був дійовим головою, тонким політиком, який при потребі вмів надати засіданням Центральної Ради «деякі парламентські апаранси», — згадував А. Гольденвейзер. При необхідності тиску на Раду він не зупинявся перед заявою подати у відставку. Широко пропагуючи свої народницькі погляди, Грушевський протягом 1917-1918 років формально залишався позапартійним, що фактично дозволяло УПСР і в президії, і в Малій раді мати на один голос більше, а з іншого боку, у Грушевського завжди залишалося широке поле для маневру.
Важливу організуючу роль в структурі УЦР відігравала її президія. Спочатку в березні до неї входили голова та його заступники. Всеукраїнським національним конгресом головою було переобрано М. Грушевського, а його заступниками обрано В. Винниченка та С. Єфремова. На п’ятих загальних зборах постало питання про кількісне розши-рення президії. В історичній літературі кількісний склад УЦР остаточно не визначений. Різні автори оцінюють його по-різному. Зокрема, П. Христюк у додатках до першого тому «Заміток і матеріалів до історії української революції» визначає повне число мандатів Центральної Ради цифрою 82219. Ще більшим (848 мандатів) воно виглядає у праці І. Нагаєвського «Історія української держави XX ст.».
За даними мандатної комісії шостих загальних зборів розрахунковий склад Центральної Ради мав 798 мандатів. Найбільша їх кількість (212) належала Всеукраїнській раді селянських депутатів, Всеукраїнська рада військових депутатів мала 158 мандатів. Всеукраїнська рада робітничих депутатів — 100, територіальне представництво — лише 81 мандат, решта розподілялась між широким спектром політичних партій та громадських організацій, як українських, так і російських, польських, єврейських[7, c. 178].
Розділ 2. Значення Центральної Ради для тогочасного українського суспільства
2.1. Сприйняття українським суспільством Центральної Ради та її ідеології
Широку підтримку серед національно зорієнтованих українців Центральна Рада здобула практично відразу після свого утворення. Про це свідчать велика кількість вітальних листів, телеграм, газетних публікацій, постанов різноманітних зборів, з’їздів, конференцій. Таке майже одностайне сприйняття Центральної Ради було зумовлене визнанням за цією організацією лідерства в українському національно-визвольному русі, наданням їй величезного суспільного кредиту довіри для здійснення революційних очікувань українства.
Українське суспільство, визнаючи Центральну Раду своєю владою (якою вона з юридичного погляду ще не була), фактично явочним порядком створювало автономний устрій України. Вага рішень Центральної Ради була достатньо високою й у цілому визнавалася населенням українських земель. Правові інструменти здійснення влади Центральної Ради базувалися на визнанні її керівним органом, а отже, і готовності виконувати владні розпорядження українською людністю.
Образ Центральної Ради у свідомості жителів України значною мірою залежав від наявної інформації про неї, її діяльність та програмові засади. Одним із найвагоміших джерел отримання такої інформації була преса. Газету «Народня воля» взято як приклад, оскільки її цільовою аудиторією було селянство – найбільший прошарок українського населення. Тираж та популярність цього друкованого видання були достатньо високими, щоби говорити про всеукраїнський рівень, а склад авторів та наближеність до чільних діячів Української революції дозволяє сприймати публікації «Народньої волі» як такі, що відповідають позиції Центральної Ради.
«Народня воля» формувала образ Центральної Ради як «свого», «народного» уряду, що вирішуватиме найнагальніші проблеми – проводитиме земельну реформу, українізує школу та церкву, братиме участь у переговорах щодо закінчення світової війни.
Можемо стверджувати, що Центральна Рада у цілому володіла значним інформаційним полем. Проте залишалось і багато можливостей для контрагітації проти неї, чим і користувались її супротивники. Цим можна пояснити різне ставлення до заходів Центральної Ради у сусідніх селах. Умовно кажучи, одне село передплачувало проукраїнську газету і мало національно свідомого вчителя, а в іншому – читали «Киевлянина», а вчитель належав до «Союза русского народа». Від таких доволі випадкових біфуркаційних моментів часто залежала політична позиція.
Центральна Рада здобула собі легітимність через визнання широкими верствами населення її як революційної влади. Однак вона прагнула юридичного визнання. У визнанні її авторитету спрацював такий собі революційний висхідний водоворот. Почавши з кількох інтелігентів, він поступово розширювався, захоплюючи справою Української революції інші верстви суспільства. Виникла здатна до саморозвитку система: солдати підтримали Центральну Раду, тому що це зробили селяни і навпаки – селяни повірили їй, бо ж так само вчинили солдати [2, c. 129-130].
Водночас рівень агітаційно-пропагандистської та організаційної роботи Центральної Ради був серед факторів формування підґрунтя для майбутніх єврейських погромів, отаманщини та неефективності пропонованих цим органом земельних реформ.
Революційні очікування не були статичними, вони трансформувалися зі зміною політичної та економічної ситуації. Простежується поступова радикалізація суспільних настроїв. Назагал мирні демонстрації весни 1917 р. змінюються рішучими заявами різноманітних з’їздів, зборів, сходів улітку, наростанням екстремізму та готовністю до насильницьких дій восени – взимку та повною суспільною апатією, суцільною атомізацією суспільства на початку 1918 р. Увесь цей процес супроводжувався глибинним руйнуванням усіх старих суспільних зв’язків.
Переважну більшість мешканців територій, що ввійшли до складу Української Народної Республіки, у 1917 р. становили селяни, які уявляли себе окремою суспільною групою. Селянство, хоч і було структуроване за соціальним та майновий станом, становило певну окремішню цілість, яка протистояла місту, іноетнічним групам (росіянам, євреям, полякам) або великим землевласникам. Воно прагнуло до самоорганізації, йому була необхідна власна організаційна структура станового характеру, за допомогою якою мали б захищатися селянські інтереси.
Ставлення до Української Центральної Ради мало такі тенденції: повне або часткове визнання, радикальне неприйняття та пасивне ігнорування. Як і революційні очікування, сприйняття Центральної Ради зазнавало постійних змін. Масова емоційна підтримка у перші місяці революційних подій поступово зникала, на її місце приходила більш твереза оцінка діяльності Центральної Ради та відкритих нею для суспільства перспектив. Змінювався склад груп прихильників, ворогів та байдужих, їх чисельність, етнічний та соціальний склад.
На формування ставлення до Центральної Ради впливало чимало факторів: обізнаність з її цілями та діяльністю, етнічне й соціальне походження, коло спілкування, випадковості на кшталт прочитання тієї чи іншої листівки, газети, брошури, вплив виступу вправного оратора-пропагандиста. Загалом усе залежало від конкретного збігу обставин. Центральна Рада мала як своїх прихильників, так і противників, а то й відвертих ворогів. Ту чи іншу позицію визначали конкретно-історичні умови [13, c. 47-48].
2.2. Влада і суспільство в Українській Народній Республіці
Проголошена 7 листопада 1917 р. Українська Народна Республіка будувала свій державний апарат на основі тих органів влади, що існували на цій території раніше. Восени 1917 р. для нього були характерними повна розбалансованість, дезорганізація та невизначеність повноважень.
Ще від початку революції, з весни 1917 р., штучно підтримуване імперією російське суспільство розвалювалося. Люди здобували відчуття належності до інших, ніж імперська, спільнот: чи то за етнічною, чи то за релігійною, чи то за соціальною або територіальною ознаками. Старий імперський соціум швидкими темпами руйнувався. Цей процес не зупинився зі створенням УНР. Навесні 1918 р. українське суспільство існувало у дуже розпорошеному стані, хоч і виглядало привабливо для багатьох жителів колишньої Російської імперії.
Подразниками, що визначали ставлення населення УНР до влади, зокрема до Центральної Ради, були:
- власне діяльність Центральної Ради, її спроби реалізувати український проект;
- більшовики із задекларованою ідеєю радикальної перебудови суспільних відносин;
- прихід в Україну військ Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини).
Більшовикам удалося поставити під сумнів владу Центральної Ради через індиферентність значної частини населення України, яка, будучи налаштованою доволі демократично, сприймала більшовизм як черговий режим, що не несе особливих загроз.
Однією із найбільших подій в УНР було підписання мирного договору з Центральними державами. Ставлення суспільства до цього акту було неоднозначним. Активні діячі українського національно-визвольного руху обережно поставилися до нових союзників, усвідомлюючи, що Німеччина та Австро-Угорщина керуються аж ніяк не альтруїстичними переконаннями, а цілком меркантильними мотивами. Протилежну позицію займали російські та більшовицькі кола. Це середовище сприйняло австро-німецьку інтервенцію як ворожу акцію. Переважна більшість незаможних городян та селян, а також військових зайняли очікувальну позицію, уникаючи контактів із німцями та австрійцями.
Весною 1918 р. селянство найчастіше було політично нейтральним, і, як правило, не підтримувало жодного угруповання, що боролося за владу. Традиціоналістське та консервативне селянське населення замкнулося у власному світі, стало індиферентним до зовнішніх чинників (у тому числі до дій влади). Для свідомості селян характерною була й опозиція місту, яке в їх уявленнях виступало чужим та незрозумілим світом, а міщани не знали справжньої праці – на землі [15, c. 188-189].
Ставлення до УНР у національних громад було різним – від повного несприйняття росіянами до цілком прихильного з боку поляків. Водночас в УНР існували окремі міністерства польських, єврейських та російських справ. Щоправда із цими відомствами прагнули співпрацювати лише окремі політичні сили національних меншин – більшість же вважала за краще ігнорувати українську владу.
Влада УНР протягом листопада 1917 – квітня 1918 рр. перебувала у стані трансформації. Державний апарат був успадкований від попереднього ладу і мав перебудуватися на функціонування в новій державі. Проте у силу інерції цей процес не міг відбутися швидко. Тому всі органи влади ставали «українськими» поступово.
Українське суспільство навесні 1918 р. перебувало у стані політичної апатії. Соціально-політичні настрої населення характеризувалися пасивним спогляданням за політичною ситуацією та спробами локальної самоорганізації. Фактичний нейтралітет жителів України під час гетьманського перевороту, коли не було ані масових протестів проти розпуску Центральної Ради, ані активних виступів на підтримку гетьмана П. Скоропадського, зумовлювався саме таким станом суспільства.
Українському суспільству доби Центральної Ради не вистачало внутрішніх зв’язків. Окремі суспільні групи були достатньо сильними, мали чіткі інтереси та пріоритети й були доброю базою для успішного українського державотворення. На посилення зв’язків між цими групами потрібен тривалий час та сприятливі умови. Цього в УНР не було. Тому перша у ХХ ст. українська незалежність попри свій значний потенціал протривала доволі недовго [17, c. 14].
Розділ 3. Державотворча діяльність Центральної Ради: здобутки та прорахунки
3.1. Особливості законодавчої діяльності Центральної Ради
Першим історичним етапом розвитку представницьких інститутів слід вважати період революції 1917-1918 рр., який передбачив для України новий етап розбудови національної держави. Так, створена в Києві у березні 1917 р. Центральна Рада стає саме тим центром, який спромігся об’єднати під своїм прапором національний визвольний рух українського народу, спочатку за автономію України у складі Федеративної Російської Республіки, а з згодом за незалежність Української держави.
Перші кроки Центральної Ради носили здебільшого політично-декларативний характер, серед здобутків якого слід вважати прийняття трьох Універсалів та робота щодо проекту нової Конституції. Так, третім Універсалом Центральної Рада проголошувала, що «Україна стає Українською Народною Республікою. До Установчих зборів України вся влада творити лад на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді», це означало, що Центральна Рада стає верховним законодавчим органом Українською Народної Республіки». Отже, третім Універсалом було задекларовано, що законодавча функція для Центральної Ради ставала пріоритетною функцією серед інших її функцій, а саме, функції заміщення найважливіших державних посад, функції контролю за діяльністю уряду, зовнішньополітичної та установчої (затвердження Конституції УНР) функцій. На комітет Центральної Ради покладалося здійснювати законодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. А 12 липня Центральна Рада видала постанову про компетенцію і склад свого комітету, або Малої Ради, як її потім називали.
Слід зазначити, що після проголошення УНР протистояння між законодавчим органом — Центральною Радою і виконавчою владою — Генеральним Секретаріатом не знайшли свого логічного завершення у розмежуванні компетенції цих двох органів. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат займалися одними й тими самими питаннями загальнодержавного значення, приймаючи з цих питань і закони, і постанови. Але, не-зважаючи на всі помилки, Центральна Рада на шляху формування державного механізму спромоглась прийняти дуже важливий закон «Про порядок видання нових законів», який не тільки заклав правові основи всього державного будівництва, а й сприяв формуванню ефективного механізму реалізації законодавчої функції вищого представницького органу в Україні.
Невідкладність і масштаби законотворення, набутий досвід диктували поширення законодавчих повноважень і на Малу раду як постійний орган УЦР між її сесіями, який вважався тим органом, який виконував законодавчу функцію між сесіями. Тобто, особливістю законодавчого процесу доби Центральної Ради є функціонування двох органів, які здійснювали функції законодавчої влади: УЦР (у формі загальних зборів) та Малої Ради, статус та обсяг повноважень якої поступово наблизилися до Загальних Зборів ЦР [20, c. 91-92].
Після проголошення третього Універсалу Української Народної Республіки розпочинається новий етап законодавчої діяльності українського парламенту, який був достатньо плідним, вінцем якої було прийняття Конституції УНР. Але першим кроком на цьому шляху стає прийняття Закону про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР від 25 листопада 1917 р., в якому було визначено, що до формування Федеративної Російської Республіки і утворення її конституції виключне і неподільне право видавати закони для української Народної Республіки належить Українській Центральній раді (гл. 1), а також всі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 27 жовтня 1917 р., оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами, законами і постановами Української Центральної ради, мають силу й надалі як закони і постанови Української Народної Республіки.(гл. 2. п. 1).
Разом з тим, цей закон не припиняв дії всіх законів і постанов, які мали чинність на території УНР до 27 жовтня, тобто російського законодавства і не були скасовані універсалами і законами і постановами Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Позиція Центральної Ради, що фактично лишила без змін ре-акційне російське законодавство піддавалася критиці11.
Також, однією з негативних характеристик законодавчої діяльності Ради було те, що Центральна Рада і Генеральний Секретаріат займалися одними і тими ж питаннями, з яких приймалися постанови Генерального Секретаріату або закони Центральної Ради. Такий стан речей тривав майже до останніх днів діяльності Центральної Ради. Тільки 20 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради було внесено законопроект «Про скріплення і кодифікацію законів», яким передбачалося створення при Центральній Раді посади Державного Секретаря та утворення Державної Канцелярії. Державний секретар мав своїм підписом скріплювати всі закони, акти і постанови Центральної Ради, а створення Державної Канцелярії передбачалося проведення роботи по кодифікації законів. На жаль, цей законопроект так і не було прийнято.
Здобутком Центральної Ради можна вважати те, що хоч і поверхово, але Центральна Рада в своїй законодавчій діяльності торкнулися багатьох галузей права — від кримінального до міжнародного. Єдиним дійсно негативним фактором, який не залежав від Центральної Ради і який кардинально вплинув на законодавчу діяльність Центральної Ради, був брак часу та непрофесіоналізм. Але, незважаючи на це, законодавча діяльність Центральної Ради стала тим фундаментом на якому будувалась законодавство доби Гетьманату і Директорії.
Події в Петрограді підштовхнули Українську державу до революційних дій, а саме сприяли в побудові самостійної правової держави. І тому як реакція на ці події Центральною Радою було прийнято IV Універсал, в якому було проголошено незалежність Української Республіки. Проголосивши Україну парламентською республікою, унітарною державою з демократичним устроєм, на Центральну Раду було покладено здійснення законодавчої функції. У квітні 1918 р. порядок проходження законопроектів був дещо формалізованим. Проекти повинні були надсилатися до канцелярії за 2-3 дні до початку розгляду. У кожному проекті повинні були міститися посилання на чинні закони чи установи, а також думка керівників міністерства щодо скасування або змін старих законів. Тексти законів та інших законодавчих актів, прийнятих УЦР, оформлялися її канцелярією і підписувались Головою Ради або одним з його товаришів чи заступників, секретарем, а затверджувався генеральним писарем чи виконуючим обов’язки. Короткі закони або постанови УЦР друкувалися у вигляді витягів з протоколу засідання. Законодавчі акти друкувалися у газетах «Вісті з УЦР», «Нова рада», «Вісник Генерального Секретаріату» та інших для широкого освідомлення населення.
Не можна не сказати про те, що кульмінацією законодавчої діяльності Центральної Ради 29 квітня 1918 р. було прийняття Малою Радою у трьох читаннях тексту Конституції, яка так і не набрала чинності через політичні зміни на її промульгацію не вистачило часу, і Основний закон УНР не набрав правової чинності [5, c. 133-134].
Відповідно до цієї Конституції, законодавчі акти повинні прийматися виключно парламентом, на якого покладалося право затверджувати бюджет. Як вже згадувалося, основна функція, яку мали здійснювати Все-народні збори УНР була законодавча, хоча законодавча процедура в Конституції УНР описувалася лише кількома абзацами. Так, законодавча ініціатива мала здійснюватися у формі подачі законопроекту, внесені до президії Всенародних зборів законопроекти мали передаватися до комісій для обговорення, за результатами якого готувалася доповідь. Після читання доповіді комісії на Всенародних зборах (порядок обговорення не був регламентований) відбувалося ухвалення закону звичайною більшістю присутніх депутатів. Конституційні закони мали прийматися кваліфікованою більшістю — 3/5 присутніх депутатів, але закон набирав чинності лише після його підтвердження Всенародними зборами нового складу. Закони і постанови Всенародних зборів мали бути опубліковані і набирали чинності «від дня одержання їх в місцевих установах», якщо інше не було зазначено в самому законі.
Прихід до влади гетьмана Скоропадського поставив хрест на всіх законах Центральної Ради. Вони були скасовані.
3.2. Міжнародні зв’язки України доби Центральної Ради
Розглядаючи формування дипломатичної служби часів Центральної Ради, бачимо, що цей процес гальмували в ході розбудови української державності, оскільки вона певний час базувалася на засадах національно-територіальної автономії. Відомі дослідники проблеми Д. Вєдєнєєв та Д. Будков у фундаментальному дослідженні «Юність української дипломатії», ґрунтуючись на еволюції форми державності України в період Центральної Ради, поділили процес формування зовнішньої політики і національної дипломатії на три етапи: 1) бере- зень-листопад 1917 р. — період розбудови держави та її інституцій; 2) від проголошення Третім Універсалом Центральної Ради самостійності України, відтак її виходу на міжнародну арену — до створення апарату зовнішньополітичного відомства; 3) від проголошення Четвертим Універсалом повної незалежності й сформування дипломатичної служби у повному обсязі, зокрема представницької і консульської [11, c.61].
Уже на першому етапі у створеному уряді — Генеральному Секретарстві — було засновано Секретаріат міжнаціональних справ, який з 15 липня 1917 р. згідно з постановою Малої Ради очолив О. Шульгин — талановитий державний і політичний діяч, який рано виявив дипломатичний хист і здатність боронити інтереси України на міжнародній арені. 12 квітня 1917 р. він у першій дипломатичній місії Центральної Ради виїхав до Петроґрада для переговорів з Тимчасовим Урядом, Радою робітничих і солдатських депутатів та політичними діячами Росії про автономію України. Коли переговори закінчилися безрезультатно, О. Шульгин зробив історичну заяву про те, що Україна, в разі незгоди Тимчасового Уряду стосовно її статусу автономії, буде боротися за свою незалежність. У Генеральному Секретаріаті молодий дипломат працював на посаді заступника секретаря міжнаціональних справ С. Єфремова й відповідав за зовнішньополітичну ділянку секретаріату.
Із проголошенням Третього Універсалу Центральної Ради відродження української державності тривало у формі народної республіки. Згідно з міжнародними правовими нормами, Україна могла розбудовувати зв’язки з іноземними державами. Оскільки цими справами певною мірою опікувався Генеральний секретар міжнаціональних справ, на засіданні уряду 22 грудня було прийнято рішення утворити на його базі Генеральний секретаріат міжнародних справ, залишивши його керівником О. Шульгина. У його законопроекті, який і ухвалив уряд, зазначено, що Секретарство національних справ засновано тільки для вирішення «національних непорозумінь» в Україні. Назва цілком відповідала функціям, оскільки в секретарстві були створені окремі польські, єврейські і російські відділи. Але після проголошення Української Народної Республіки
його функції радикально змінились, оскільки слід було розпочати реалізацію власної зовнішньої політики. Відтак в урядовій постанові за підписом В. Винниченка та О. Шульгина визначено нові завдання і функції : «а) міжнародні зносини; б) охорона інтересів українських громадян поза межами Української Народної Республіки; в) тимчасово загальне влаштування національних непорозумінь в межах Української Республіки» [17, c.129-130].
Однією з перших міжнародних акцій О. Шульгина було встановлення дружніх стосунків з Чехословацькою національною радою (ЧНР), яка діяла в Києві у роки Першої світової війни. У квітні 1917 р. її очолювали визначні діячі країни Т. Масарик і Є. Бенеш. До речі, радянська історіографія характеризувала ЧНР як «контрреволюційну організацію». Т. Масарик мав тісні стосунки з М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою, О. Шульгиним, оскільки розв’язував важливі завдання: опікувався військовополоненими чехами і словаками, до серпня 1917 р. сформував із них стрілецький корпус чисельністю майже 45 тис. вояків, які мали стати ядром армії незалежної в майбутньому Чехословацької держави. ЧНР визнавала Українську Центральну Раду проводом України, що започаткувало їх дружні взаємини, які тривали, коли Т. Масарик став першим президентом Чехословаччини [18, c.455-456].
Щоправда, незважаючи на сприяння Української Центральної Ради, вті-лити план Т. Масарика й Антанти — перекинути чехословацький корпус на За-хід — унаслідок Брестських угод та німецької окупації України не вдалося. У березні 1918 р. його частини були забезпечені залізничним транспортом і через Росію виїхали до Владивостока, щоб звідти морем потрапити до Європи.
Призначений генеральним секретарем міжнародних справ О. Шульгин, усвідомлюючи надзвичайно важливе значення виходу України на міжнародну арену, докладав великих зусиль для перетворення секретаріату на потужне зовнішньополітичне відомство. Будучи прихильником зближення з країнами Антанти, він у вересні зав’язав тісні стосунки з французькими представниками у Києві — відомим впливовим журналістом Ж. Пелісьє, членами санітарної місії, з послом Франції в Росії Ж. Нулансом, а також із членами військових місій США, Італії, Румунії, Сербії, Японії. Особливо тісні й перспективні контакти О. Шульгин встановив із головою французької військової місії при штабі Пів-денно-Західного фронту генералом Ж. Табуї.
Цей генерал мав, крім усього, широкі повноваження від уряду Франції вивчати ситуацію в Україні й постійно інформувати Париж про перебіг подій у реґіоні. Наприкінці серпня 1917 р., коли російський фронт майже розпався, ге-нерал Ж. Табуї перебрався до Києва й присвятив себе цілком українським справам. Насамперед він встановив постійні контакти з відомством О. Шульгина. Глава української дипломатії сприяв участі Ж. Табуї у роботі Третього всеукраїнського військового з’їзду, де французького генерала щиро вітали українські військовики. Згодом він став одним з найбільш послідовних прихильників зближення України з Францією і в кінцевому результаті — з Антантою [19, c.81].
Доречно зазначити, що влітку і восени 1917 р. Київ відвідувало чимало військових та дипломатичних представників країн Антанти, яких суспільно- політична ситуація в Україні цікавила з погляду стабільності Південно- Західного та Румунського фронтів, що вели бойові дії на її території, а також Чорноморського флоту. Це створювало сприятливі умови для встановлення тісних контактів з іншими державами для забезпечення розбудови незалежної держави. На жаль, політичний провід змарнував ці можливості. Д. Дорошенко згадував: «Даремні були всі зусилля генерального секретаря закордонних справ О. Я. Шульгина зробити Україну чинником міжнародного значення й використати сприятливу політичну ситуацію». Політик вважав, що основною причиною цього стала позиція голови уряду В. Винниченка, який уперто дотримувався автономії та соціалістичної ідеологічної орієнтації. «Кабінет В. Винниченка, — наголосив Д. Дорошенко, згодом міністр закордонних справ і визначний дипломат, — не міг вести ніякої активної політики в міжнародних відносинах» [3, c.14].
Як уже зазначено, тільки після проголошення Третього Універсалу Центральної Ради на сесії Центральної Ради було розглянуто питання про створення зовнішньополітичного відомства України. Після доповіді О. Шульгина про міжнародне становище держави розгорнулася широка дискусія про війну і мир, щодо орієнтації України на військово-політичні блоки, ставлення до оголошеної Брестської мирної конференції та участь у ній українських дипломатів. Наступного дня, 26 грудня, з великою доповіддю про міжнародне становище і зовнішню політику виступив В. Винниченко. Він зазначив, що чимало країн Антанти, зокрема Франція, Англія, США та Бельгія і Румунія, а також блок Центральних держав цікавляться Україною та її зовнішньою політикою. Тому державі необхідно мати потужне відомство з відповідним дипломатичним корпусом. Таким чином було ухвалено історичне для української дипломатії рішення про створення окремого міністерства.
Загалом в уряді розгорнулося формування Г енерального секретаріату міжнародних справ (від 11 січня 1918 р. — Міністерство закордонних справ), законодавчо оформлене постановою уряду 26 грудня 1917 р. Головним напрямком і першорядним завданням його діяльності було визначено вихід України зі світової війни, для чого вирішено надіслати спеціальну дипломатичну делегацію до Бреста на чолі з В. Голубовичем. Спочатку планували її участь у міжнародній мирній конференції з обмеженими цілями. Проте делегація стала повноправним членом міжнародного форуму й виявила велику активність в обороні інтересів України [3, 229-230].
У зв’язку з тим, що провід України в особі голови Центральної Ради М. Грушевського, голови уряду В. Винниченка розпочав відносини, а згодом вступив у переговори з Центральними державами у Бресті, на знак протесту О. Шульгин, відомий своїми проантантівськими поглядами, подав у відставку. Керівником зовнішньополітичного відомства призначено 32-літнього генерального секретаря торгівлі й промисловості В. Голубовича, який і сформував центральний апарат відомства. Відомий діяч ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, незважаючи на молодий вік, був досвідченим політичним діячем і здібним організатором.
Відповідно до головних завдань молодого відомства О. Шульгин і В. Голубович налагоджували контакти з іншими державами, готували законодавчі та дипломатичні акти й організовували захист інтересів українців за кордоном. У відомстві було впроваджено посади міністра і його заступника. Важливі функції виконували утворені структури, насамперед Політична секція (голова А. Галіп). Саме вона готувала основні документи, що визначали зовнішню політику держави: ноти, проекти міждержавних угод, інших нормативних документів політичних відносин з іноземними державами, а також виконувала особливі доручення уряду за кордоном та ін. У її штаті було 12 урядовців.
Департамент міністерства (керівник — К. Лоський) був головним робочим органом міністерства, охоплюючи Канцелярію міністерства, Загальний, Консульський, Юридичний, Архівно-літературний та інші відділи. Найважливішими серед них були Загальний (В. Дяконенко) і Консульський (О. Суховерський) відділи. Загальному відділові доручили, насамперед, кадрове забезпечення міністерства та його закордонних структур. Консульський відділ, перш за все своїми установами за межами України, відповідав за захист інтересів українських громадян за кордоном, а також громадян інших країн, які перебували в Україні. Юридичний відділ (В. Оренчук) брав безпосередню участь у підготовці міжнародно-правових документів та їх експертизі. Загальна кількість працівників міністерства сягала 88, а згодом — 126 осіб [11, c.76-78].
Водночас із формуванням відомства здійснювали перші акції — відрядження дипломатичних місій для встановлення відносин з іншими державами. 18 грудня на Дон і Кубань виїхали молоді дипломати М. Ґалаґан і Є. Онацький — для переговорів з керівництвом цих державних утворень. Щоправда, вони мали обмежене завдання: з’ясувати державно-правовий статус цих держав та можливість встановлення з ними дипломатичних відносин, які не були реалізовані, хоч українців там приймали прихильно.
27 грудня для діяльності у Швейцарії уряд надав повноваження Ю. Гасенкові, який виїхав до Лозанни із завданням створити за межами України перший дипломатичний заклад із функціями посольства, консульства і пре-сового бюро. Варто зазначити, що Ю. Гасенко розвинув активну діяльність у Швейцарії, спілкувався з її політичним проводом, урядовцями міністерства за-кордонних справ, а засноване прес-бюро і його філії у Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі надавали європейському суспільству об’єктивну інформацію про Україну та проблеми її державного будівництва. У квітні 1918 р. Ю. Гасенка, за висловом Д. Вєдєнєєва, першого постійного дипломатичного репрезентанта України за кордоном, замінила місія М. Шрага. Тоді ж до Румунії відбуло посольство М. Ґалаґана [11, 80].
Вагомий внесок у розбудову і становлення української дипломатії доби Центральної Ради й пізніше зробив палкий патріот України граф М. Тишкевич, який у роки Першої світової війни перебував у Швейцарії, видавав франкомовний тижневик «Україна» і потужно впливав на формування іміджу України в Європі правдивою та професійною інформацією про українські проблеми й прагнення народу до самостійності. М. Тишкевич зав’язав контакти з послом Франції у Берні Ж.-Б. Бо, переконував через нього Париж у тому, що Франція має підтримати Україну, визнати її самостійність, а не орієнтуватися на «білу» Росію. Він попереджував, що, нехтуючи Україною, Франція підштовхує її до Німеччини [13, 80-81].
Безперечно, найбільш важливою і доленосною стала перша значна дипломатична акція — участь представницької української делегації у Брестських мирних переговорах. Як уже зазначено, її очолив міністр закордонних справ В. Голубович, а до делеґації увійшли найбільш підготовлені дипломати О. Севрюк, М. Любинський, М. Полоз, М. Левитський, С. Остапенко. Після призначення В. Голубовича головою уряду дипломатичну місію очолив О. Севрюк. Ця делеґація стала першою закордонною дипломатичною установою нової зовнішньополітичної служби України [20, 15].
Після підписання Брестського мирного договору Україна як суб’єкт між-народної політики активізувала налагодження контактів з іншими країнами, створюючи для цього законодавчу базу. У березні-квітні міністерство В. Голубовича підготувало законопроект «Про закордонні установи Української Народної Республіки» з визначенням їх функцій. Він передбачав упровадження вищих рангів — посол, посланник або уповноважений міністр, міністр-резидент, повірений у справах, яких призначав безпосередньо уряд. Залежно від країни, рангу керівників дипломатичних установ посольства ділилися на три розряди. Відповідно до їх статусу, керівники отримували певний ранґ і впроваджувався кількісний склад (штат) — від 3-х до 9-ти осіб [21, 27].
Безперечно, у ході розбудови дипломатичних установ за кордоном перш за все засновували й укомплектовували досвідченими кадрами представництва у Центральних державах, оскільки в Бресті були досягнуті відповідні міждержавні угоди. Згодом у Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії та Туреччині були засновані посольства 1-го розряду, і їх очолили найбільш досвідчені й підготовлені українські дипломати. Першим до Німеччини 16 березня виїхав зі своїм апаратом член Центральної і Малої рад, голова української делеґації на Брестських мирних переговорах О. Севрюк, який повернувся з Бухареста, де провів важкі переговори з румунським керівництвом щодо визнання України та підписання мирного договору [9, c. 9].
3.3. Трансформаційні перетворення системи державного управління в галузі культури в добу Центральної Ради
Початок розвитку системи державного управління в галузі культури в Україні зумовили лютневі події української національної революції. Представники трьох українських найвпливовіших партій — Товариства українських поступовців, Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціал-революціонерів 4 березня 1917 р. утворили Центральну Раду, основним завданням якої стало відновлення Української держави. Відповідно до І Універсалу 15 червня 1917 р. був заснований перший вищий виконавчий орган — Генеральний секретаріат у кількості восьми генеральних секретарів, у тому числі й освіти, який очолював І.Стешенко.
Генеральний секретаріат освіти складався з Генерального секретаря, його товаришів, Генеральної ради освіти, Генеральної ради мистецтва та поєднував діяльність державного управління всіх національно-культурних освітніх інституцій Української республіки. В його функції входило:
— установлення норм державного управління та контролю для всіх культурно- просвітніх інституцій;
— розробка загального бюджету освіти України;
— державне регулювання взаємовідносин окремих національних культурно — просвітніх установ;
— керівництво розробкою загальної освітньої статистики.
Із самого початку своєї управлінської діяльності Генеральний секретаріат накреслив низку завдань, а саме:
— забезпечити вільний розвиток галузі освіти та культури на території України;
— забезпечити повну єдність освітньої справи;
— здійснити децентралізацію державного управління освіти, науки, культури [2].
Стратегічною метою Генеральний секретаріат вважав націоналізацію всіх
навчальних закладів та освітніх установ, а також запровадження в навчальний процес викладання дисциплін українською мовою. Не менш важливим завданням була побудова державного управління внутрішньої єдності нижчої, середньої і вищої школи.
Упродовж діяльності Генерального секретаріату освіти цілком природно виникла потреба в утворенні окремого органу державного управління справами культури і мистецтва. Для розв’язання цілої низки проблем кожній мистецькій галузі потрібно було надати свій власний осередок.
Генеральний секретаріат освіти разом з представниками комісій від різних культурних та мистецьких організацій 28 липня 1917 р. затверджує питання організації мистецького відділу.
У державно-управлінську структуру відділу мистецтв входило п’ять відділів, зокрема:
1) пластичних мистецтв (керівник Г.Павлуцький);
2) художньої промисловості (керівники Ф.Кричевський, О.Бойчук);
3) охорони пам’яток старовини (керівник Біляшівський);
4) театральний (керівник М.Старицька);
5) музичний, куди входили такі секції: педагогічна, етнографічна, організації народних хорів (керівники О.Кошиць, А.Квітка) [4].
Відділ пластичних мистецтв здійснював державне управління розвитком малярства, скульптури, архітектури, освіти, займався організацією виставок та опікувався сучасною архітектурою. Відділ художньої промисловості займався заснуванням і організацією художньої промисловості в Україні. Його управлінські функції були поділені на дві частини. До першої частини управлінських функцій було віднесено заснування шкіл промислового характеру в цілях підготовки фахівців, учителів, інструкторів. До другої — створення інструкцій при губерніальних і повітових управах, завідування кустарними складами, музеями, майстернями, пунктами розвитку кустарної промисловості. Крім того, керівництво відділу вирішувало завдання реорганізації художньої освіти в спеціальних школах і державно-громадських інституціях, упровадження в навчальну програму загальноосвітніх шкіл вивчення народного мистецтва.
Музичний відділ розв’язував проблеми відродження української народної пісенної творчості, здійснював державне управління музичними вищими навчальними закладами. Уся робота відділу була поділена між трьома секціями: педагогічною, організації народних хорів та етнографічною. Справами музичної освіти займалася педагогічна секція. Її фахівці здійснювали державний контроль над загальним рівнем знань у музичних та середніх школах. Керівник секції надавав дозвіл на відкриття музичних шкіл та вищих навчальних закладів на підставі апробації їхніх програм і стандартів.
Державно-управлінська робота театрального відділу була зведена до однієї мети — зробити театр тією великою школою, яка б забезпечила Україні національне і культурне відродження. Для досягнення цієї мети потрібна була велика кількість досвідчених фахівців та знавців народного театру. У зв’язку з цим керівництвом відділу були засновані драматичні школи, інструкторські та режисерські курси з відповідними програмами для підготовки кадрів театрального мистецтва [5, c. 189].
Відділ охорони пам’яток старовини займався питаннями, що стосувалися музеїв, пам’ятників, архівів.
Отже, Генеральний секретаріат освіти із самого початку утворення здійснював свої функції державного управління за принципами українізації, демократії та децентралізації.
Метою Генерального секретаріату освіти та відділу пластичних мистецтв було заснування в Києві академії мистецтв. В Україні на той час не існувало подібного вищого навчального закладу. Унаслідок централізованої державної політики царського уряду в останні дореволюційні роки Петербург був культурно-освітнім центром всієї Росії. У стінах Петербурзької академії мистецтв здобували художню освіту майбутні майстри різних країн, зокрема України, національні та індивідуальні якості яких не враховувалися викладачами. Як наслідок цього в Україні не розвивався власний державницький стиль та традиції. Протягом багатьох років педагогічної діяльності в Петербурзькій академії мистецтв існували консервативні традиції викладання. Студенти займалися за старими програмами, які обмежувалися студіюванням класичних стандартів. Такі форми навчання, даючи сильні базові знання, виключали будь-який прояв творчості, не задовольняли потреб епохи. Отже, заснування в Києві академії мистецтв було вимогою не тільки обставин, а й часу.
На засіданні Генерального секретаріату із заснування мистецького відділу, що відбулося 28 липня 1917 р., була організована комісія щодо створення Української академії мистецтв. До складу першого організаційного комітету ввійшли: професор Г.Павлуцький, М.Біляшівський, О.Мурашко, М.Жук, Д.Антонович, В.Кричевський та П.Холодний. Цей список осіб був поданий на затвердження до Центральної ради з проханням надати їм права кооптації і доручити організацію академії мистецтв, вищої школи при ній, а також складання статуту.
Українська академія мистецтв була заснована 5 грудня 1917 р. під керівництвом Ф.Кричевського [7]. Заснування академії мистецтв у Києві сприяло кадровому забезпеченню системи державного управління вищими навчальними закладами культури і мистецтва. Перший професорсько-викладацький склад становили висококваліфіковані спеціалісти: В.Антонович — історик мистецтва, художники — М.Бурачек, М.Жук, О.Мурашко, Г.Козик, Ю.Нарбут, історик М.Грушевський, які сприяли розвитку ідей відродження староукраїнських традицій, синтезу сучасних поглядів та кращих форм минулого.
Заснування та діяльність Української академії мистецтв у Києві ще раз підтверджує, що всі засоби державного управління українського уряду гуманітарною сферою спрямовувалися на відродження національних традицій, самоствердження й розвиток українського мистецтва та поширення його серед народу.
Державно-управлінська діяльність українського Генерального секретаріату освіти та відділу мистецтв довгий час стримувалася й обмежувалася державною владою російського Тимчасового уряду. Постанови, які розроблялися в Україні, входили в дію лише після розгляду та затвердження їх керівниками цього уряду. Проведення українізації постійно наштовхувалися як на опір Тимчасового уряду, так і напротидію деяких викладачів шкіл та вищих навчальних закладів. По суті, державне управління різними галузями життєдіяльності здійснював Тимчасовий уряд, прикриваючись статутом Генерального секретаріату та роблячи посилання на видану йому інструкцію. Однак труднощі та негаразди, спричинені політикою Тимчасового уряду, не припиняли націотворчої діяльності Генерального секретаріату освіти. Упродовж подальшої своєї роботи, незважаючи на хиби та недоліки, Генеральний секретаріат освіти розширяв межі своєї управлінської діяльності.
Наприкінці грудня 1917 р. при департаменті вищої та середньої школи почала працювати спеціальна комісія. Члени комісії, серед яких були професори Українського народного університету (Г.Павлуцький, Б.Кистяківський), розробляли проект університетського уставу. Цей документ упорядковував внутрішнє адміністративне управління навчальними закладами. Крім того, значно поширилася автономія вищих навчальних закладів, залишаючи за Генеральним секретарем освіти здебільшого лише загальний нагляд за ними та затвердження на відповідних посадах.
З прийняттям 9 січня 1918 р. закону “Про національно-персональну автономію” Україна стає самостійною республікою. У цей період Генеральний секретаріат освіти перетворюється в Міністерство народної освіти на чолі з І.Стешенком, а відділ мистецтва при ньому — у департамент мистецтв. Утворення міністерства було зумовлене значним розширенням державно-управлінської діяльності відділів Генерального секретаріату, поскладненням завдань у культурній сфері. Певні зміни відбуваються в державних структурах департаменту мистецтв. Ці зміни були пов’язані з розподілом діяльності цих структур. При відділі пластичних мистецтв утворилося кілька секцій: архітектурна, художньої освіти, артистично-малярська та скульптурна.
На керівництво артистично-малярської та скульптурної секцій покладалася відповідальність за якість усіх малярських і скульптурних робіт, відкриття картинних галерей, розгляд та затвердження проектів бланків державних документів тощо.
Управління секції художньої освіти сприяло заснуванню художніх шкіл та здійснювало підтримку існуючих, розробляло законопроекти про художню освіту, статути художніх шкіл, створювало державні програми тощо [3, c. 168-169].
Висновки
Рада пройшла шлях певних трансформацій від громадсько- політичної організації до вищого законодавчого органу влади, який діяв в умовах політичної нестабільності. Обставини розгортання революції, залучення до участі в ній широкого загалу прямо, безпосередньо впливали на структуру Центральної Ради. її формування відбувалось шляхом широких кооптацій, які виглядали як форми забезпечення легітимності революційного органу, а згодом і вищого органу влади. Разом з тим, вони неминуче призводили до широкої ротації членів УЦР, багато з обраних до Ради не виявили себе конкретними ініціативами, залишилися на рівні соціального чи партійного представництва. Разом з тим в Центральній Раді сформувалося ядро української політичної інтелігенції, яке визначало наступний перебіг Української революції, виступало мірилом її інтелектуального потенціалу, теорії та практики державотворення.
Структура УЦР, Велика і Мала ради, президія, фракції, комісії свідчать про достатньо складну організацію, якій виявились під силу вирішення достатньо непростих зав-дань, включаючи проголошення української державності, підготовку Конституції УНР.
Внаслідок недооцінки зовнішньополітичної діяльності на першому етапі державного будівництва, коли в Українській Центральній Раді домінувала ідея автономії України у складі Російської федерації, процес формування і розбудови власного міністерства закордонних справ та його дипломатичних структур було суттєво загальмовано. Перепоною стала також невизначеність зовнішньополітичної орієнтації, спричинена міжпартійною боротьбою в Центральній Раді. Отже, вдалося закласти лише основи для виходу на міжнародну арену: створити дієздатне Міністерство закордонних справ, заснувати закордонні представництва у країнах блоку Центральних держав і започаткувати відносини з новоутвореними державами на постімперському просторі Росії та рядом нейтральних країн.
Період Центральної Ради в добу національної революції посідає вагоме місце в історії державного управління в галузі культури України. Однією з найважливіших подій цього періоду було створення українським урядом Генерального секретаріату освіти та відділу мистецтв при ньому. З подальшим розширенням діяльності Генерального секретаріату та перетворенням його в Міністерство народної освіти значно вдосконалюється та трансформується система державного управління, яка набуває більш чітких та усталених форм, стає більш результативною.
Отже, у період Центральної Ради намітилися певні магістральні напрями подальшого розвитку зовнішньополітичної служби України. Однак, обмежений історичний термін існування самої Центральної Ради, несприятливі зовнішні умови відродження української суверенної державності спричинилися до незавершеності планів подальшого розвитку служби міжнародних відносин України.
Список використаної літератури
- Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник [Текст] / В. Верстюк, Т. Осташко. — К., 1998. — 254 с.
- Відображення революційних очікувань українців на національних губернських з’їздах 1917 – початку 1918 рр. // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2007. – Вип. 10. – С. 128–138.
- Влада та суспільство в Українській Народній Республіці (листопад 1917 – квітень 1918 рр.) // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – Вип. 12. – С. 167–175.
- Губернські селянські з’їзди (1917 – початок 1918 рр.) // Ґілея (науковий вісник). – К., 2008. – Вип. 12. – С. 54–62.
- Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. [Текст] / М. Держалюк. — К., 1998. — 240 с.
- Довідник з історії України [Текст]. — К., 2001. — 1135 с.
- Єрмолаєв В. М. Про законодавчу діяльність Української Центральної Ради / В. М. Єрмолаєв // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 2004. — № 1. — С. 178.
- Єрмолаєв В. Українська Центральна Рада: процедурні питання у здійсненні повноважень вищого представницького ор-гану державної влади. / В. Єрмолаєв // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 3. — С. 77.
- Іванова А. Ю. Законодавчий процес і законодавча техніка у період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії: авто- реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / А. Ю. Іванова. — К., 2005. — 20 с. — С. 9.
- Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України 1917-1920. Навч. посібник / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. К.: Либідь, 1997. — 208 с. — С. 20.
- Косик В. Франція і Україна. Становлення української дипломатії [Текст] / В. Косик. — Львів, 2004. — 264 с.
- Матвієнко В. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях [Текст] / В. Матвієнко, В. Головченко. — К., 2001. — 266 с.
- Образ Центральної Ради у свідомості селян на початковому етапі Української революції // Український історичний журнал. – 2008. – № 1. – С. 46–59.
- Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923) [Текст] / О. Павлюк. — К., 1996. — 188 с.
- Політичне життя польської громади в Україні під час Української революції (березень 1917 – квітень 1918 рр.) // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2008. – Вип. 11.– С. 185–202.
- ТабачникД. Історія української дипломатії в особах [Текст] / Д. Табачник. — К., 2004. — 638 с.; Табачник Д. В. Україна на шляху у світ. Керівники зовнішньополітичних відомств України 19171996 рр. [Текст] / Д. Табачник. — К., 1996. — 362 с.
- Українська Центральна Рада. Документи і матеріали [Текст] : у 2 т. Т. 2. — К., 1997. — 424 с.
- Українська Центральна Рада: Документи і матеріали:У 2 т. / НАН України; Інститут історії України / В. А. Смолій (ред.) Владислав Федорович… Верстюк (упоряд.) — К.: Наук. думка, 1996. — (Пам’ятки історії України). Т. 1. — 1996. — С. 477.
- Українська Центральна Рада: Документи і матеріали:У 2 т. / НАН України; Інститут історії України / В. А. Смолій (ред.) В. Ф. Верстюк (упоряд.) — К.: Наук. думка, 1996. — (Пам’ятки історії України). Т. 2. — 1997. — 422 с — С. 185.
- Універсали Центральної Ради як екстремуми революції: погляд С. О. Єфремова // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр. – Вип. 2. – К., 2007. – С. 90–93.
- ЦДАВО України. — Ф. 1063. Фонд Ради Народних міністрів УНР. — Оп. 3. — Спр. 1. Протоколи і журнали засідань генерального секретаріату Центральної Ради. Поч. з верес. 1917 р. — 152 арк.