1.  Феноменологічна теорія особистості К. Роджерса: основні поняття та принципи

Вступ. На відміну від більшості інших концепцій, у яких затверджується цінність майбутнього (Адлер) або вплив минулого (Юнг, Фрейд), американський психолог К. Роджерс (1902-1987) підкреслював значення сьогодення і говорив про те, що люди повинні навчитися усвідомлювати і цінувати кожен момент свого буття, знаходячи у ньому щось прекрасне і важливе. Лише тоді життя розкриється в своєму дійсному значенні і лише в цьому випадку можна говорити про повноцінне функціонування особистості.

1.1. Фундаментальні поняття теорії Роджерса

Однією з важливих особливостей теорії Роджерса є феноменологічний підхід до особистості, згідно з яким, основою особистості виступає психологічна реальність, тобто суб’єктивний досвід, відповідно до якого інтерпретується дійсність. Визначальну роль у поведінці людини відіграє її здатність пізнавати світ і створювати на цій основі суб’єктивну реальність, тобто реальність свідомо сприйняту особистістю в даний момент часу. Прибічники феноменологічного підходу заперечують, що довколишній світ існує як об’єктивна реальність сама по собі, незмінна для всіх.

Фундаментальне поняття теорії Роджерса — «Я-концепція», що складається із сприйняття себе і своїх взаємин з іншими людьми, а також з цінностей «Я». Я-концепція включає не лише сприйняття себе реального, але також і уявлення про те, якою би людина хотіла бути. Не зважаючи на те, що «Я» людини постійно змінюється в результаті досвіду, уявлення людини про себе залишається відносно постійним.

Згідно теорії К.Роджерса, основною рушійною силою функціонування особистості є тенденція до самоактуалізаціїу тобто потреба людини реалізувати свої природні потенційні можливості. Люди здатні визначати свою долю, вони відповідальні за те, які вони є, тобто свобода самовизначення закладена в їхній природі. Для людей природно рухатися в напрямку дедалі більшої диференціації, автономності, зрілості.

У тенденції самоактуалізації дуже важливою є потреба людини як у позитивній увазі з боку інших, так і у позитивному ставленні власне до себе. Потреба в позитивній увазі інших робить людину вразливою до впливу соціального схвалення. Потреба в позитивному самоставленні задовольняється, якщо людина вважає свою поведінку відповідною власній я-концепції.

У розвитку особистості, згідно теорії Роджерса, вагомим фактором є ставлення до особистості значущих людей, перш за все батьків. Таке ставлення Роджерс поділив на два типи:

• безумовна позитивна увага;
• обумовлена позитивна увага.

У першому випадку дитина отримує від значущих інших повне прийняття і пошану, а її я-концепція, що формується, відповідає всім природним потенційним можливостям. У другому випадку дитина стикається з прийняттям одних і відхиленням інших форм поведінки. Позитивна увага подається з умовою. (Наприклад: «Я тебе любитиму, якщо ти будеш хорошим», а я-концепція дитини не відповідає природженим потенційним можливостям, зазнає тиску соціуму. У дитини формуються оціночні поняття про те, які з її дій і вчинків гідні пошани і прийняття, а які ні.

Залежно від того, яку увагу отримувала людина протягом життя, формується той або інший тип особистості. За Роджерсом, існує два протилежні типи особистості: «повноцінно функціонуюча» і «непристосована». Перша отримувала безумовну позитивну увагу. її характеризує схильність до екзистенційного способу життя (гнучкість, адаптивність, спонтанність, індуктивне мислення), організмічна довіра (інтуїтивний спосіб життя, впевненість у собі), емпірична свобода (суб’єктивне відчуття свободи волі) і креативність (схильність до створення нових і ефективних ідей і речей). Другий тип відповідає людині, що отримувала обумовлену позитивну увагу. Вона має умовні цінності, її я-концепція не відповідає потенційним можливостям, її поведінка обтяжена захисними механізмами. Вона живе згідно заздалегідь представленому плану, ігнорує свій організм, не довіряючи

йому, відчуває себе швидше керованою, ніж вільною, швидше конформною, ніж творчою.

З порушеннями я-концепції пов’язані основні форми психопатології особистості. Так, якщо поведінка людини не узгоджується з ЇЇ я-концепцією, вона відчуває тривогу, яка не повністю усувається її психологічним захистом і спричиняє розвиток неврозу. При значній невідповідності між «Я» і переживаннями захист може виявитися неефективним і я-концепція руйнується.

Відкриття Роджерса пов’язані не лише з новим поглядом на само-актуалізацію і самооцінку людини, але і з його підходом до психокорекції. Карл Роджерс стверджує, що основний бар’єр, який заважає людям спілкуватись, — це природна тенденція обговорювати, оцінювати, схвалювати чи засуджувати поведінку чи твердження інших. Створений ним напрямок психотерапії отримав назву клієнтцен-трована терапія, одним із принципів якої є безоціночне сприйняття клієнта і його проблем.

1.2. Важливі принципи у теорії Роджерса

Потреба в позитивній увазі відіграє важливу роль у вихованні, коли діти отримують уявлення, що певна поведінка схвалюється дорослими і призводить до позитивного увазі, а інше – позбавляє. Це так зване обумовлене позитивне увагу, або умова цінності.

На думку Роджерса, умова цінності заподіює шкоду дитині в його становленні як повноцінно функціонуючого індивіда – він залежний від думки оточуючих, обмежує свій досвід тільки тим, що схвалюється значущими близькими.

У таких умовах у людини можуть виникнути труднощі з усвідомленням того, ким він хоче бути. На противагу умовам цінності Роджерс виділив безумовне позитивне увагу, яка не залежить від конкретної поведінки людини – в будь-якому випадку індивід оцінюється позитивно. Прикладом може служити увагу, яку мати приділяє своїй дитині – не тому, що той веде себе певним чином і виправдовує її очікування, а просто тому, що він її дитина.

На думку Роджерса, безумовне позитивне увагу – обов’язкова умова актуалізації дитини. Це означає, що дитину люблять без всяких умов і застережень. Це не має на увазі атмосфери вседозволеності – просто дитина не позбавляється любові ні за яких обставин, навіть якщо він веде себе несносно.

Роджерс виділив наступні характеристики повноцінно функціонуючих людей:

Відкритість переживання – здатність усвідомлювати свої найглибші почуття і думки, в тому числі і негативні.

Екзистенційний спосіб життя – тенденція жити повноцінно, усвідомлено і насичено в кожен момент існування.

Організмична довіра – здатність приймати рішення, орієнтуючись на власні внутрішні відчуття, а не на зовнішні авторитети і власні шаблони поведінки з минулого.

Емпірична свобода – можливість жити вільно, без обмежень і заборон, тобто людина здатна зробити практично все, що хоче – але й тільки він відповідає за власні вчинки.

Креативність – здатність творчо, гнучко вирішувати життєві проблеми і пристосовуватися до мінливих умов оточення. Відповідно до поглядів Роджерса, психологічні проблеми виникають в тому випадку, якщо якийсь новий досвід (на рівні поведінки або емоцій) не узгоджується з Я – концепцією індивіда, в результаті чого виникає тривога. Причому, це невідповідність може не усвідомлювати. При загрозі цілісності Я – концепції можуть спрацювати механізми захисту, спрямовані на збереження уявлень людини про самого себе і власних цінностях. Роджерс виділив два таких механізму: 1) спотворення сприйняття; 2) заперечення. Якщо механізми захисту не допомагають і переживання людини не узгоджуються з його Я – концепцією (неконгруентність), тривога може зрости до невротичного рівня.

Висновки. Карл Роджерс є засновником феноменологічного напрямку в психології. Грунтуючись частково на поглядах екзистенціалістів, Роджерс вважав, що основна тенденція людської істоти – актуалізувати свої потенційні можливості. Це передбачає, що в людях є якась рушійна сила, спрямована на реалізацію того, що закладено в природі конкретної людини. Всі потенційні можливості людини служать підтримці і поліпшенню життя. Тенденція актуалізації – єдина рушійна сила, всі інші мотиви можна розглядати як спрямовані на збереження життя і самовдосконалення.

2.  Основні положення Дж. Келлі відносно природи людини

Вступ. Те, що люди — думаючі істоти, є фундаментальним фактом. Дійсно, інтелектуальні процеси настільки самоочевидні, що фактично всі персонологи сьогодні так чи інакше визнають їх вплив на поведінку людини. Джордж Келлі, практикуючий медичний психолог, був одним з перших персонологов, хто надав особливого значення когнітивним процесам як основний межах функціонування людини. Відповідно до його теоретичної системою, що отримала назву психологія особистісних конструктів, людина по суті — вчений, дослідник, прагне зрозуміти, інтерпретувати, передбачати і контролювати світ своїх особистих переживань для того, щоб ефективно взаємодіяти з ним. Ця точка зору на людину як на дослідника лежить в основі теоретичних побудов Келлі, а також сучасної когнітивної орієнтації у психології особистості.

Келлі настійно радив своїм колегам-психологам не дивитися на піддослідних як на пасивні організми, «реагують» на зовнішні подразники. Він нагадував їм, що випробовувані ведуть себе так само, як вчені, які роблять висновок на основі минулого досвіду і будують припущення про майбутнє. Його власна теорія, дуже оригінальна і відмінна від основних напрямів психологічного мислення, що переважають у той час у Сполучених Штатах, багато в чому послужила причиною сучасної хвилі інтересу до вивчення того, як люди усвідомлюють і переробляють інформацію про свій світ. Уолтер Мішель, видатний когнітивний психолог, віддавав належне заслугам Келлі як першовідкривача когнітивного аспекту особистості. «Що мене здивувало … це точність, з якою він передбачав напрямки, в яких психологія розвивалася в наступні два десятиліття. Фактично, все, про що Джордж Келлі говорив у 1950-ті роки, виявилося пророчою передумовою психології 1970-х і … на багато років вперед «.

2.1. Теорія особистісних конструктів Джорджа Келлі

Теорія особистісних конструктів Джорджа Келлі (1905-1965) є підходом до розуміння людей, який заснований на спробі ввійти в їхній внутрішній світ й уявити собі, як світ міг би виглядати для них із вигіднішої позиції. Терміни, які люди використовують для розуміння один одного для опису себе і своєї позиції, одержали назву особистісних конструктів або особистісних конструкцій. Ці конструкти формуються на основі наших власних особистих змістів, а також змістів, засвоєних в результаті взаємодії з нашим соціальним оточенням. Автори багатьох текстів, які описують теорію особистісних конструктів, значною мірою спираються на запропоновану Келлі метафору «людини-вченого» (або «індивідуума-вченого»), намагаючись пояснити, як Келлі описував форму особистісних конструкцій. Відповідно до даної метафори, люди описують як учених, котрі формулюють гіпотези про світ у формі особистісних конструкцій, потім перевіряють свої припущення на практиці, аналогічно до того, як підійшов би вчений, який прагне точно передбачати та контролювати події.

Келлі заклав міцний гуманістичний фундамент своєю працею, прийнявши центральним положенням те, що люди здатні до постійного створення себе заново. Для Келлі — реальності органічно властива гнучкість. У ній є місце для пошуку, творчості й відновлення. Фактично, теорія особистісних конструкцій є психологією розуміння поглядів індивідуума — розуміння, завдяки якому можна допомогти йому розв´язати проблеми. Оскільки люди конструюють зміст свого життя ще на самих ранніх етапах індивідуального розвитку, пізніше вони часто не усвідомлюють, що існує багато способів змінити себе і своє ставлення до світу. Люди можуть реконструювати реальність. Келлі пропонує погляд на людину, яка перебуває в процесі постійної зміни, і відповідно до якого коренем усіх проблем є перешкоди до власної зміни. Таким чином, Келлі створив справді гуманістичну теорію дії, яка має на меті відкрити для людини світ, що постійно змінюється, підносить їй як труднощі для подолання, так і можливості для росту.

2.2. Теорія особистісних конструктів Джорджа Келлі

Кожний конструкт має «дихотомію» (два полюси): «спортивний-неспортивний», «стриманий-нестриманий» тощо. Людина вибирає той полюс дихотомічного конструкта, той результат, який має кращу прогностичну цінність. Одні конструкти придатні для використання лише у вузькому колі подій (конструкт «спортивний-неспортивний «), тоді як інші мають широкий діапазон застосування (наприклад, конструкт «добрий-злий»).

Відповідно до даної метафори, Келлі описує людей як учених, котрі формулюють гіпотези про навколишній світ у формі особистісних конструктів, потім перевіряють свої припущення на практиці. Якщо конструкт допомагає чітко прогнозувати поведінку, людина збереже його надалі, і навпаки. Отже, дієвість конструкта перевіряється з погляду його прогностичної ефективності, а поведінка людини визначається тим, як людина прогнозує майбутні події. Змінити свої конструкти дуже важко, іноді неможливо, і тому людина прагне змінити інших людей, щоб ті відповідали її конструктам.

Психічні розлади виникають у людини тоді, коли не спрацьовують особистісні конструкти — людина не може прогнозувати події, потерпає від невдач. Коли людина переживає труднощі у прийнятті навіть дріб’язкових рішень — виникає депресія. Задача терапевта допомогти людям змінити конструкти, апробувати нові гіпотези, інтерпретувати ситуацію і стати більш ефективною людиною.

Люди розрізняються за змістом і кількістю доступних їм конструктів, за складністю організації системи конструктів і тим, наскільки ці системи відкриті змінам. Джордж Келлі виділяє два типи особистостей: когнітивно складна (особистість, у якої є велика кількість конструктів) і когнітивно проста (з невеликою кількістю конструктів).

Когнітивно прості особистості розглядають інших людей та довколишній світ, базуючись на невеликій кількості конструктів. Когнітивно прості люди мають усталені погляди щодо інших людей, ігнорують інформацію, яка суперечить їхнім уявленням. Вони прості в спілкуванні, володіють бідним репертуаром соціальних ролей. Когнітивно прості суб’єкти не помічають відмінностей між собою та іншими людьми, вони прагнуть знайти підтвердження тому, що інші схожі на них, їхні соціальні прогнози неефективні.

Когнітивно складними вважають тих людей, які використовують достатньо складну і диференційовану систему конструктів. Вони чітко розрізняють себе та інших, розглядають людей у багатьох ракурсах, їхні уявлення про інших складні та диференційовані, вони помічають тонкі нюанси поведінки інших людей, не ігнорують різноманітні суперечності, їхні соціальні прогнози значно надійніші.

Когнітівно складна особистість, у порівнянні з когнітивно простою, відрізняється наступними характеристиками: 1) має краще психічне здоров’я; 2) краще справляється зі стресом; 3) має вищий рівень самоооцінки; 4) більш адаптивна до нових ситуацій.

Згідно теорії особистісних конструктів, двоє людей схожі одне на одного настільки, наскільки схожі їх системи конструктів. Більшість людей шукають друзів і коханих серед тих, чия когнітивна складність відповідає їхнім власним показникам. З віком люди стають більш когнітивно складними, і, відповідно, з віком ускладнюється і Я-концепція особистості. Когнітивна складність — бажана адаптивна риса, однак вона не є єдиним критерієм адаптивної конструктної системи. Здоровий розвиток особистості спирається на інтеграцію різноманітних конструктів.

Келлі заклав міцний гуманістичний фундамент своєю працею, прийнявши центральним положенням те, що люди здатні до постійного самооновлення. Оскільки люди конструюють зміст свого життя ще на ранніх етапах індивідуального розвитку, пізніше вони часто не усвідомлюють, що існує багато способів змінити себе і своє ставлення до світу. Для сприймання реальності органічно властива гнучкість. У ній є місце для пошуку, творчості й відновлення. У будь-якому віці люди можуть реконструювати сприймання реальності. Фактично, теорія особистісних конструктів є психологією розуміння розмаїття поглядів особистості — розуміння, завдяки якому можна допомогти людині розв’язати її проблеми.

Висновки. Джордж Келлі (1905-1965) — один із засновників когнітивного напрямку у психології особистості вважає, що кожна людина — дослідник, який контролює, розуміє і передбачає свою поведінку, який робить висновок, базуючись на минулому досвіді і передбачає майбутнє. Терміни, які люди використовують для розуміння один одного, для опису себе і своєї позиції, одержали назву особистісних конструктів. Особистіший конструкт — це ідея або думка, яку людина використовує, щоб усвідомити, пояснити чи передбачити свою поведінку. Приклади особистісних конструктів, які людина використовує у повсякденному житті: «врівноважений — неврівноважений», «розумний — безглуздий», «чоловічий — жіночий», «релігійний — атеїстичний» тощо.

Таким чином, особистість — це система організованих особистих конструктів, у яких переробляється (сприймається й інтерпретується) особистий досвід людини. Структура особистості у рамках даного підходу розглядається як індивідуально своєрідна ієрархія конструктів. Тобто, система конструктів людини організується у пірамідальну структуру, де її складові (конструкти) знаходяться або у суперординатній, або у субординатній позиції. Наприклад, якщо зустрівши людину, ви відразу оцінюєте її з погляду того, чи є вона доброю або злою, і тільки потім — охайною або неохайною, то ваш конструкт «добрий-злий» є суперординатним, а «охайний — неохайний» — субординатиим.

3.  Теорія особистості в структурному психоаналізі: Ж. Лакан

Вступ. Структурний психоаналіз французького філософа, психолога Жака-Марі-Еміля Лакана (1900-1981) вважають однією з вершинних і найвпливовіших психодинамічних теорій. Семінари вченого, які він проводив у 60-70-ті роки XX ст. в Парижі, фундаментально вплинули на розвиток філософи, соціології, антропології, історії, мистецтвознавства, психології і психіатрії. Ж. Лакан (разом з М. Фуко і Р . Бартом) є одним із фундаторів сучасного постмодернізму. За масштабами популярності теорії, її використання і цитування Лакана можна порівняти хіба що з Фройдом.

3.1. Теоретичні основи підходу Ж. Лакана

Тривалий час теорія Ж. Лакана була майже недоступною через її високу складність, неможливість повноцінного ознайомлення з практичними додатками, мовні труднощі тощо. Проте в останні роки з’явилися кваліфіковані переклади праць Ж. Лакана, організовано семінари зі структурного психоаналізу. І загальна психологічна культура досягла необхідного рівня для сприйняття теорії і практики лаканівської школи. Чималу роль у цьому відіграли досягнення сучасного постструктуралізму і постмодернізму. Ідеї Лакана важко зрозуміти, не знаючи праць Р. Варта, Ж. Бодрі-йяра, Ж. Дельоза, Ж. Дерріди, П. Клоссовські, Ю. Крістевої, Ж.-Ф. Ліотара, Ж.-Л. Нансі, М. Фуко та інших мислителів останньої чверті XX ст.

Формування лаканівського психоаналізу відбулося завдяки «лінгвістичному повороту» у філософії — визнанню мови первинною сферою філософського аналізу. Вираз «мова — це домівка буття» визначив новий напрям гуманітарного пізнання, в якому інтерес до мовних детермінант універсуму надовго став філософським пріоритетом. Завдяки зусиллям австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889-1951) та інших представників лінгвістичної філософії виникли передумови для розвитку структуралізму, вершиною якого у психології став психоаналіз Ж. Лакана.

Центральною тезою лаканівського підходу е твердження: «несвідоме структуроване, як мова». За його твердженням мовний характер несвідомого — відправна точка і основна умова аналітичної роботи. Він також наголошував, що аналогічних поглядів дотримувався і Фройд, а структурний психоаналіз є поверненням до класичної першооснови.

Психоаналітична робота — це слухання пацієнта, а коментарі аналітика стосуються не стільки того, що говорить пацієнт, скільки тих моментів, де він випадково (чи ні) прохоплюється про справді важливі речі. Як зазначає Ж. Лакан у праці «Функція і поле мови та мовлення в психоаналізі», середовищем психоаналізу незалежно від його мети є мовлення пацієнта. А будь-яке мовлення потребує відповіді. Якщо є слухач, мовлення ніколи не залишається без відповіді, навіть якщо відповідь — лише мовчання. Нічого про цю функцію мовлення не знаючи, психоаналітик відчуває її заклик. Розчувши в цьому заклику пустку, він побачить цю пустку в самому собі і стане шукати реальність, здатну її заповнити, вже з іншого боку мовлення. Тим самим він перейде до аналізу поведінки суб’єкта, сподіваючись у ній знайти те, що той умовчує.

Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб допомогти пацієнту в мовному опрацюванні душевного досвіду, підключити його до Символічного порядку, в якому невимовне Реальне (несвідоме, щось усередині суб’єкта) може виражатися не тільки в симптомах неврозу або фантазмах (витворах фантазії) раннього дитинства, а й зазнати мовної реалізації і стати зрозумілим Уявному (свідомому Я). Тріада «Реальне — Уявне — Символічне», яка приблизно відповідає фройдівським «Ід — Его — Супер-Его», є основною системою понять структурного психоаналізу.

Розглядаючи психоаналітичну терапію як базовану на мовленні практику, мета якої — дати виговоритися несвідомому, Ж. Лакан виокремив два принципово різні типи психотерапевтичного дискурсу — порожнє мовлення («примару монологу», «послужливе базікання») і повне мовлення («примусову працю, що не знає лазівок»). Терапевтичну фрустрацію він вважав іманентно властивою процесу лікування розмовою, під час якої пацієнт відкриває для себе свою відчуженість, уявність, нетотожність Я власній внутрішній природі.

Створюється враження, що суб’єкт усе більше відлучається від своєї істоти і після чесних спроб описати її, що зовсім не увінчуються формуванням зв’язного уявлення про неї, після всіляких уточнень визнає, що «істота» ця завжди була всього-на-всього його власним творінням у сфері уявного і що уявлення це позбавлене достовірності. Відтворюючи цей образ для Іншого, він відкриває початкове відчуження, що примушувало конструювати свою істоту в образі Іншого і завжди прирікало на підміну цим Іншим.

У психотерапевтичному діалозі відтворюється початкова розщепленість, дискретність суб’єкта. Аналітик поступово знаходить заповнені несвідомим «пустки», які здаються свідомості білими плямами або викривленнями, зумовленими дією цензури. Мета аналізу — відновити втрачені місця, точніше — їх значення, дібравши для невимовної реальності несвідомого іншу форму виразу замість неврозу або психозу. Ж. Лакан так пояснив походження ефекту психоаналітичного лікування: означуване симптомом отримує інше означувальне — Слово, Мову (запозичені з лінгвістики терміни «означуване» і «означувальне» відображають зв’язок між несвідомим і свідомістю). Колишній (той, що сформувався в минулому як симптом) зв’язок між означуваним і означувальним розривається, і симптом зникає. Лінгвістична природа несвідомого, «структурованого, як мова», показана просто і точно: несвідоме є частиною конкретного трансіндивідуального дискурсу, якої не вистачає суб’єкту для відновлення безперервності свого свідомого дискурсу.

3.2. Психоаналітична концепція Ж.Лакана

Теорія базується на ідеях Лакана про провідну роль мови як феномену культури в розшифрування та розумінні несвідомих процесів. Кардинально переглянувши теорію 3. Фрейда з позицій структурної лінгвістики і семіотики. Лакан ототожнив несвідоме зі структурою мови.

В основі психоаналітичної концепції Лакана лежать дві тези: 1) несвідоме структуровано, подібно до мови; 2) несвідоме є мова «Іншого». Спираючись на ці тези, Лакан стверджував, що тільки лінгвістичний аналіз мови і його механізмів може адекватно розкрити структуру несвідомих процесів. Структурованість несвідомого, подібно до мови, з точки зору Лакана, означає, що в ньому є особливі несвідомі мовні елементи, які не усвідомлюються людиною, але грають важливу роль у перебігу та розгортання психічних процесів. Зведення несвідомого до мови, мовним структурам лежить і в основі розуміння Лаканом психічні захворювання. Учений відкидає погляд на останню як на щось цілком відмінне від норми. Хвороба — це просто інший спосіб існування, точніше, інше символічне мовний вимір. З точки зору Лакана, чисте домовне несвідоме нам не дано: судити про нього можна тільки на підставі розповіді пацієнта про своїх снах і бажання, з одного боку, та аналіз мови пацієнта аналітиком — з іншого. Несвідоме — це мова «Іншого». Поняття «Інший» у Лакана багатозначно: це і батько, ім’я якого зв’язується з законом і порядком, і місце культури, у якому розплутуються все «пригоди індивід, бажань».

Особистість Лакан розумів як знакову, мовна свідомість, структуру ж знака психологізовані, розглядаючи її з точки зору психологічної орієнтації індивіда, тобто з позиції прояви в ній дії несвідомого, реалізуються в складних діалектиці взаємини «потреби» і «бажання». За його думку, людина ніколи не тотожний якому-небудь своєму атрибуту, його «Я» ніколи не може бути визначено, оскільки завжди знаходиться в пошуках самого себе і здатна бути репрезентувати тільки через «Іншого», через відносини з іншими людьми. Однак при цьому ніхто не може повністю пізнати ні самого себе, ні іншого, тобто не здатний повністю увійти у свідомість іншої людини.

Висновки. Сформульована Ж. Лаканом лінгвістична парадигма дослідження несвідомого не набула багато прихильників. Причини цього — езотеричний стиль його семінарів, складність для перекладу «Ecrits» («Текстів»), численні неологізми і опора на конотативну семантику (асоціативні значення слів і виразів). Проте його ідеї істотно вплинули на вчених в інших галузях. Стало очевидним, що взаємодії між об’єктами, суб’єктами і мовою важливі не тільки для психоаналізу і філософії, а й для всіх людей у їх повсякденному житті. Відмінність між тим, що людина намагалась висловити, і тим, що сказала, вказує на прірву між її свідомим Я і несвідомою сутністю (Іншим).

Список використаної літератури

1. Абрамов В. Медична психологія: Навч. посібник для самопідготовки студентів / Центральний мето-дичний кабінет з вищої медичної освіти; Донецький держ. медичний ун-т ім. М.Горького / Володимир Андрійович Абрамов (ред.). — Донецьк : Каштан, 2003. — 118с.
2. Бойправ М. Загальна психологія: практикум: [навч.-метод. посіб.] / Ніжинський держ. ун- т ім. Мико-ли Гоголя. Кафедра психології / Оксана Петрівна Щотка (ред.). — Ніжин : НДУ, 2007. — 288с.
3. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.
4. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винни-ченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.
5. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.
6. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.
7. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.