Цивілізовані відносини у соціально-трудовій сфері характеризуються тим, що наймані працівники через профспілки, їх об’єднання та роботодавці через свої представницькі організації, які трактуються Міжнародною організацією праці як «профспілки підприємців», виступають активними учасниками соціального партнерства на різних рівнях. Розвиток соціального діалогу в Україні пов’язаний з появою нових суб’єктів трудового права — організацій роботодавців та їх об’єднань, які поряд з профспілками працівників є суб’єктами колективних трудових відносин. Їх призначення — представляти та захищати інтереси роботодавців на загальнодержавному, галузевому та територіальному рівнях, виступати їхніми представниками у діяльності тристоронніх органів, при проведенні колективних переговорів для укладення угод, здійсненні контролю за їх виконанням, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

Ринкова економіка та вільне підприємництво — необхідні умови для інституалізації організацій роботодавців. Це чітко виявилось у країнах Центральної та Східної Європи, де кінець централізовано планованої та контрольованої економіки став міцним стимулом для спонтанного утворення і розвитку нових, проте вже активно діючих організацій роботодавців. В інших регіонах, де робиться наголос на ринковій економіці та приватизації, у країнах із традиційно високоцентралізованою економікою і державним контролем над трудовими відносинами з 90-х роках ХХ ст. і до цього часу з’являються усе більш активні організації роботодавців. В історичному плані багато організацій роботодавців спочатку утворювались у відповідь на натиск із боку профспілок, які вимагали від фірм ведення переговорів. Досвід створення організацій роботодавців на загальнонаціональному рівні свідчить про те, що цей процес відставав від виникнення профспілкових центрів у країнах приблизно на 20 років.

Об’єднання промисловців і підприємців, асоціації, союзи роботодавців, промислові асоціації та ін. створено в більшості постсоціалістичних країн. У країнах Центральної та Східної Європи процес консолідації роботодавців розпочався наприкінці 80‑х — початку 90-х років ХХ ст. Так, у 1989 році була створена Конфедерація роботодавців Польщі, яка об’єднує приватних роботодавців, директорів державних підприємств та членів правлінь казенних підприємств. Конфедерації належить провідна роль у представництві усіх роботодавців як за межами країни, у МОП, так і у Польщі. Інша організація роботодавців — Конвенція підприємців, торговців та виробників сільськогосподарської продукції об’єднує приватних роботодавців малих і середніх підприємств.

В Угорщині до Національної асоціації підприємців входять Федерація споживачів, Федерація ремісників, Федерація дрібних виробників та ін. У Болгарії діє Асоціація організацій роботодавців Болгарії. У Румунії в 1991 році було створено Національну конфедерацію румунських роботодавців, Національну Раду малих і середніх підприємств, Національну Раду румунських роботодавців та ін. Консолідація російських роботодавців також співпала з початком ринкових перетворень. Найбільш впливовими серед об’єднань роботодавців у Російській Федерації стали Російський союз промисловців і підприємців та Російська асоціація товаровиробників.

Однією з перших організацій підприємців в Україні став Український союз промисловців і підприємців (УСПП), заснований у 1992 р. із метою захисту прав промисловців і підприємців. Це — неурядова неприбуткова громадська організація, яка об’єднує у своїх рядах понад 31 тис. колективних членів — промислові, будівельні, транспортні, наукові, комерційні та інші підприємницькі структури, підприємства різних форм власності (підприємства державної, приватної та змішаної форм власності), що виробляють 80 відсотків внутрішнього валового продукту країни. УСПП має 29 регіональних відділень; 8 галузевих організацій і декілька відомих громадських, серед яких Спілка юристів, Спілка економістів, Спілка інженерів та ін. На підприємствах, що є безпосередньо членами УСПП, працює близько 7 млн. чол. Починаючи з 1997 року, представники УСПП є постійними учасниками сесії Міжнародної конференції праці. УСПП співпрацює з такими впливовими міжнародними структурами, як Міжнародний конгрес промисловців і підприємців із штаб-квартирою в Москві, Міжнародна організація роботодавців (у червні 1997 р. на Генеральній раді Міжнародної організації роботодавців УСПП було затверджено членом цієї повноважної організації). УСПП підписані угоди з об’єднаннями промисловців і підприємців 40 країн.

Згідно зі Статутом і Програмою УСПП головним завданням союзу є створення умов для нормального функціонування підприємницьких структур, забезпечення процесу відтворення на підприємствах. Із цією метою УСПП виступає за тісну взаємодію банківських, комерційних і виробничих структур, сприяє заходам, спрямованим на підвищення кваліфікації промисловців та підприємців, надає підприємствам допомогу у проведенні аналізу господарсько-фінансової діяльності і розробці заходів щодо перебудови виробництва.

Проте діяльність УСПП не обмежується економічною сферою. Одним із головних напрямків діяльності УСПП є участь у формуванні й реалізації соціально-економічної політики України, удосконалення соціально-трудових відносин між найманими працівниками і роботодавцями, досягнення балансу їхніх інтересів, розвиток соціального партнерства. УСПП досить активно діє у соціально-трудовій сфері. Протягом останніх років УСПП брав участь у підготовці близько 20 законопроектів з трудових та соціально-економічних питань. Разом із профспілками або представниками об’єднань трудящих виступав активним учасником переговорного процесу щодо укладання Генеральної угоди на 1997-1998 рр., яка була підписана між Кабінетом Міністрів, УСПП і профспілковими об’єднаннями України (УСПП представляв інтереси роботодавців недержавних форм власності). Наміри УСПП активно впливати на соціально-економічну ситуацію в країні виявились у рішеннях VII надзвичайного з’їзду УСПП, який відбувся 16 лютого 1999 р. Головною метою з’їзду було розроблення комплексу першочергових заходів, які дали б змогу кардинально змінити ситуацію на краще. З’їзд затвердив Першочергові антикризові заходи та перелік законодавчих ініціатив з актуальних соціально-економічних проблем.

У країнах з розвинутими ринковими відносинами організації підприємців відіграють активну роль у суспільному житті, співпрацюють з державними органами, профспілками працівників, їхня діяльність спрямована на узгодження державних і корпоративних інтересів, представництво і захист соціально-економічних прав та інтересів роботодавців. Наприклад, координацію зусиль підприємців у масштабі національної економіки здійснюють такі організації, як Федерація асоціацій роботодавців в Японії, Національна асоціація промисловців та Національна рада роботодавців у Франції, Національна асоціація промисловців у США тощо. У Німеччині найбільшим об’єданням роботодавців є Федеральне об’єднання союзів роботодавців Німеччини, засноване у 1950 р., до складу якого входять 46 загальнонаціональних союзів роботодавців, організованих за ознакою спеціалізації підприємств, та 11 земельних союзів, які об’єднують групу підприємств даної федеральної землі. Діяльність Федерального об’єднання поширюється на різні галузі промисловості, малі та середні підприємства, сільське господарство, банки і страхові товариства, сектор торгівлі, транспорт тощо. Біля 90 відсотків найманих працівників працюють на підприємствах, власники яких об’єдані у союзи підприємців, що входять до Федерального об’єднання союзів роботодавців Німеччини. Сторону роботодавців у тарифних угодах представляють союзи підприємців, створені за виробничою ознакою на рівні регіону і федеральної землі.

Структура цих організацій, напрямки діяльності неоднакові. Наприклад, у США, Японії діяльність асоціацій підприємців пов’язана із сферою політики, а у ФРН, Франції, Італії, скандинавських країнах ці організації разом із тим беруть участь у колективно-договірному процесі. У деяких країнах існують організації підприємців двох типів: одні діють лише в економічній сфері, інші — у соціально-трудовій (наприклад, ФРН, Швеція, Швейцарія та ін.). У Великобританії, Франції, Італії, Бельгії організації підприємців виконують економічні й соціально-трудові функції. Усе частіше спостерігається злиття організацій роботодавців, що переслідують економічні цілі, з асоціаціями, які займаються соціальними і трудовими питаннями. Таке злиття має місце як на рівні центральних організацій, так і на рівні галузевих асоціацій. Так, у Фінляндії, Ірландії, Норвегії відбулось об’єднання обох типів організацій. Найбільш поширеним є галузевий рівень, на якому створені відповідні асоціації, ліги, спілки роботодавців тощо. Наприклад, асоціація взуттєвиків Італії, яка об’єднує понад 1000 фірм, забезпечує виготовлення взуття на суму більш як 9 млрд. дол. на рік; у складі Німецького союзу, який об’єднує підприємства, що працюють у галузі спеціальних будівельних робіт, налічується більш як 36 тис. фірм. У деяких країнах діяльність організацій підприємців досить повно врегульовано на законодавчому рівні разом з регулюванням діяльності профспілок. Наприклад, британський Консолідований закон про профспілки і трудові відносини 1992 р. містить спеціальний розділ (частина II) про організації підприємців.

Ставлення організацій роботодавців до вирішення трудових питань характеризується двома протилежними підходами. Один з них, найбільш помітний, наприклад, у Канаді і США, пов’язаний з відстоюванням максимальної свободи для роботодавців, які намагаються самостійно будувати трудові відносини у своїх фірмах. Другий підхід, якому віддають перевагу європейські роботодавці, передбачає регулювання умов зайнятості, інших умов праці на більш високому рівні (галузі, регіону, країни в цілому). Там, де відбувається децентралізація трудових відносин, зростає значення традиційних зв’язків з громадськістю, лобіювання і представницьких функцій організацій роботодавців. Організації, що функціонують на більш високому рівні, продовжують відігравати важливу роль у сфері трудових відносин, забезпечуючи консультаційні послуги, координацію і підтримку. Якщо організація займається економічними і трудовими питаннями, то її послуги охоплюють обидва напрямки. Щодо трудових питань, то послуги стосуються застосування законодавства (включаючи європейське законодавство, якщо йдеться про ЄС), освіти і навчання, заробітної плати та інших умов зайнятості, безпеки і гігієни праці, найму і соціальних наслідків приватизації.

У багатьох країнах роботодавцям вдалося об’єднати усі або більшість своїх інтересів у рамках єдиного представницького органу у вигляді загальнонаціональної конфедерації, сумісної ради або утвореної на компромісних засадах асоціації. Ці найбільш представницькі органи були визнані Міжнародною організацією роботодавців. У США – Рада міжнародного бізнесу США (USCIB), Японії – Федерація асоціацій роботодавців Японії (NIKKEIREN), Великобританії – Конфедерація британської промисловості (CBI), Болгарії – Асоціація організацій роботодавців Болгарії (AOBE), Угорщині – Національна асоціація підприємців (VOSZ), Німеччині – Конфедерація асоціацій роботодавців Німеччини (BDA), Польщі – Конфедерація роботодавців Польщі (KPP), Італії – Загальна конфедерація італійської промисловості (CONFINDUSTRIA), Російській Федерації – Координаційна рада організацій роботодавців Росії і т. ін. Остання була заснована у 1994 році на базі об’єднань промисловців і підприємців, які входять до складу Російської трьохсторонньої комісії, з метою удосконалення координації дій організацій, які представляють інтереси роботодавців на федеральному рівні. Її засновниками стали РСПП, Союз підприємців і арендарів Росії, ряд галузевих акціонерних товариств – усього 23 громадських та комерційних об’єднань.

5 листопада 1998 року за рішенням Установчого з’їзду об’єднань роботодавців України була створена Конфедерація роботодавців України. Згідно зі Статутом Конфедерації основною метою її діяльності є консолідація дій членів Конфедерації для посилення впливу роботодавців на процеси формування й реалізації соціально-економічної політики України, представництво їхніх інтересів в економічній, соціально-трудовій та інших сферах, захист законних прав та інтересів роботодавців. До складу Конфедерації входить 7 всеукраїнських та 3 галузеві об’єднання роботодавців: Український союз промисловців та підприємців; Спілка орендарів і підприємців України; Українська аграрна конфедерація; Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України; Асоціація роботодавців торгівлі й комерційної сфери економіки України; Асоціація платників податків; Спілка юристів України; Українська асоціація підприємств чорної металургії; Об’єднання підприємств хімічної промисловості України «Союз хіміків України»; Українська корпорація «Порцеляна». Конфедерація відкрита для участі та співпраці усіх громадських об’єднань підприємців. Конфедерація роботодавців України разом із Кабінетом Міністрів України підписала Генеральну угоду на 1999-2000 роки від Сторони власників. Отже, сферу дії чинної Генеральної угоди значно поширено порівняно з Генеральною Угодою на 1997-1998 роки, у якій було представлено лише 2 об’єднання. Конфедерація роботодавців України представляє інтереси більшості роботодавців країни. Сфера впливу Конфедерації поширюється на 80% зайнятих у сфері економіки.

Нині відбувається побудова організаційної структури Конфедерації роботодавців України. Поступово створюються галузеві організації, які взмозі реально впливати на вирішення конкретних соціально-економічних проблем. Такі організації вже створено у хімічній, фарфорово-скляній промисловості, найближчим часом будуть створені у дорожньому комплексі, будівництві, зв’язку, вугільній галузі, у сфері ринкової торгівлі.

Організації роботодавців намагаються координувати свої дії на наднаціональному рівні, для чого утворюють відповідні структури. Відомі такі міжнародні організації як Міжнародна організація роботодавців, Міжнародний конгрес промисловців та підприємців, Європейське об’єднання союзів роботодавців у промисловості (UNICE), Союз галузевих та підприємницьких конфедерацій Європи та ін. Найбільш розвинутою з них є Міжнародна організація роботодавців із штаб-квартирою в Женеві, створена у 1920 році, яка нині об’єднує національні конфедерації 115 країн. Її головна мета — представляти сторону роботодавців в органах МОП, де вона координує позиції роботодавців у нормотворчій политиці, соціальних аспектах міжнародної торгівлі та інших питаннях. Саме ці дві впливові організації визначають нині світову політику соціального партнерства. Основними напрямами діяльності МОР є координування і захист інтересів організацій роботодаців на міжнародному рівні; сприяння розвиткові вільного підприємництва; надання допомоги у заснуванні й підсиленні впливовості організацій роботодавців на національному рівні; надання організаціям-членам необхідних консультативно-методичних послуг. Керівництво діяльністю МОР здійснює Генеральна рада, яка розробляє головні засади та стратегію діяльності організації. Виконавчими органами МОР є Виконавчий комітет і Генеральний секретаріат.

Створені регіональні об’єднання організацій роботодавців. Так, Союз галузевих та підприємницьких конфедерацій Європи забезпечує внесок роботодавців у європейський соціальний діалог, який відбувається в рамках ЄС. Обговорюється створення аналогічних інститутів в інших регіонах — в Південно-Східній Азії (у рамках АСЕАН) та Південній Америці (у рамках НАФТА) та ін.

До цього часу у вітчизняній літературі правове становище організацій роботодавців та їх об’єднань як суб’єктів трудового права і колективних трудових відносин не досліджувалось. Через відсутність спеціального законодавства (до прийняття Закону України “Про організації роботодавців” правову основу організацій роботодавців та їх об’єднань складали Конституція України (ст.36), Закон України “Про об’єднання громадян”; чинний КЗпП не закріплює статус цих організацій як суб’єктів трудового права) неможливо було чітко усвідомити роль цих організацій у соціально-трудовій сфері. Не визначеними у законодавстві залишалися питання про поняття, основні цілі, порядок створення та функціонування організацій роботодавців та їх об’єднань, форми та напрями діяльності, повноваження, принципи взаємодії з органами державної влади та місцевого самоврядування, профспілками, їхніми об’єднаннями, іншими об’єднаннями громадян. З прийняттям Закону України “Про організації роботодавців” від 24 травня 2001 року створено належну законодавчу основу для оформлення колективної діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань, впровадження цивілізованої системи соціального партнерства в Україні.

Вирішуючи широкий спектр соціально-економічних питань, організації роботодавців та їх об’єднання є суб’єктами не тільки трудових, а й цивільних, підприємницьких, господарських, фінансових та інших правовідносин. Новий Закон не регулює увесь комплекс відносин, які виникають під час функціонування організацій роботодавців. Сфера його дії обмежується рамками соціального партнерства, що визначається Законом як система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав і інтересів. Не випадково було змінено назву Закону (у перших проектах йшлося про організації підприємців), щоб підкреслити соціальну функцію підприємництва, яке не обмежується лише економічною діяльністю заради одержання прибутку.

У Законі вперше в українському законодавстві дається легальне визначення організації роботодавців та об’єднання організацій роботодавців. Згідно зі ст.1 Закону організація роботодавців — це громадська неприбуткова організація, яка об’єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їх прав та інтересів. Оскільки суб’єктами трудового права є не лише організації роботодавців, а й їх об’єднання, в Законі також визначається поняття об’єднання організацій роботодавців як неприбуткової організації роботодавців, яка об’єднує організації роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту прав та інтересів організацій роботодавців та роботодавців. Такий підхід українського законодавця видається правильним і більш повно відповідає міжнародно-правовим стандартам права на свободу об’єднання (в проекті Федерального закону “Про об’єднання роботодавців”, російській літературі визначається саме об’єднання роботодавців і відсутнє визначення організації роботодавців).

Організації роботодавців створюються на принципах добровільності та демократизму внаслідок здійснення роботодавцями одного з найважливіших колективних трудових прав — права на свободу об’єднання, реалізації якого МОП приділяє особливої уваги. В Законі України вперше в національному законодавстві закріплюється право роботодавців на свободу об’єданння в організації роботодавців для здійснення і захисту своїх прав та задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів на основі вільного волевиявлення без будь-якого попереднього дозволу, вступу до таких організацій на умовах і в порядку, визначених їх статутами, участі в організаціях роботодавців, а також вільного виходу з них на умовах і в порядку, визначених законодавством та їх статутами, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2). Передбачається також, що для виконання своїх статутних завдань організації роботодавців мають право на добровільних засадах створювати або вступати до об’єднань організацій роботодавців і вільно виходити з них. Право на свободу об’єднання лежить в основі трудової правосуб’єктності організацій роботодавців.

Закріплений Законом зміст права роботодавців на свободу об’єднання в цілому відповідає міжнародно-правовим стандартам. Втім, Законом України не передбачене “негативне право на асоціацію”, тобто право роботодавців утримуватися від вступу до таких організацій, а також право об’єднань роботодавців засновувати міжнародні організації чи приєднуватися до таких.

За відсутністю спеціального закону до організацій роботодавців застосовувалися принципи і норми, закріплені Конвенцією МОП №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. Згідно зі ст.2 Конвенції трудящі і підприємці без якої б то не було різниці мають право створювати на свій вибір організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації з єдиною умовою підлеглості статутам цих останніх. Передбачається повне дотримання автономії організацій підприємців. Вони можуть виробляти свої статути, вільно обирати своїх представників, організовувати свій апарат і діяльність, формулювати програму дій і т. ін.

Законом України закріплені такі основні принципи створення та діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань (ст. 6): законності; добровільності вступу та свободи виходу; рівноправності членів; самоврядування; гласності; відповідальності за виконання взятих зобов’язань. Особливо слід підкреслити значення принципів добровільності участі членів та їхньої рівноправності, які є необхідною умовою для успішного розвитку будь-якої організаційної структури. Закон містить важливе положення про те, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-які організації роботодавців або їх об’єднання чи обмежений у правах за належність або неналежність до них. Кожний член організації роботодавців, організація роботодавців, яка є членом об’єднання організацій роботодавців, має право у будь-якій час вийти з організації роботодавців чи їх об’єднання в порядку та на умовах, визначених статутом. Проте у цій статті не повністю враховані принципи свободи об’єднання, передбачені Конвенцією МОП №87, Конвенцією МОП №98 про застосування принципів права на організацію та на ведення колективних переговорів 1949 р. та ін.

Мету і завдання організацій роботодавців та їх об’єднань (ст.5 Закону) необхідно закріплювати у статутах, на підставі яких вони діють. Відповідно до Закону організації роботодавців та їх об’єднання створюються і діють з метою представництва та захисту законних інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства. Основними завданнями організацій роботодавців та їх об’єднань є: співробітництво з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об’єднаннями та іншими організаціями найманих працівників; забезпечення представництва та захист законних інтересів і прав роботодавців у відносинах з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об’єднаннями та іншими організаціями найманих працівників, іншими об’єднаннями громадян; участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави; участь у проведенні колективних переговорів та укладанні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов’язань за укладеними угодами та ін. Потрібно відзначити, що соціальне партнерство є одним з напрямків діяльності організацій роботодавців, які є багатофункціональними інститутами. Закріплення у статутах передбачених Законом мети та завдань дозволяє вважати створену організацію організацією роботодавців і учасником системи соціального партнерства. У зв’язку з цим пропонуємо доповнити ст.5 Закону положенням про те, що організації роботодавців створюються також для розвитку соціального партнерства. Це важливе положення врахували розробники Трудового кодексу Киргизької Республіки, в якому, як вже відзначалось, вперше закріплений трудовий статус об’єднань наймачів. Згідно зі ст.22 ТК КР об’єднання наймачів створюються для захисту при використанні найманої праці економічних інтересів його членів і розвитку соціального партнерства з працівниками (їх представниками) і державними органами.

Виходячи зі змісту Закону, можна виділити дві основні функції організацій роботодавців та їх об’єднань — представництво та захист інтересів роботодавців. До цих функцій слід додати ще функцію контролю за виконанням колективних угод. І. Я. Кисельов називає три головні функції організацій підприємців: захист членських організацій; представництво інтересів підприємців; інформаційну, освітню й консультативну. Останню функцію представники МОП називають функцією надання послуг членам організацій. Характер представництва та послуг залежить від рівня, на якому ведуться переговори з профспілками. На галузевому та загальнонаціональному рівнях організаційна структура та характер послуг є більш складними.

Законом України “Про організації роботодавців” передбачено, що організації роботодавців створюються і діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських Автономної Республіки Крим, міжнародних. Об’єднання організацій роботодавців створюються і діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських, всеукраїнських. І важливим є те, що Законом встановлені чіткі критерії, за якими можна визначити статус організації чи об’єднання організацій роботодавців (ст.8). Таких критерієв два: територіальний (територіальна сфера діяльності організації чи об’єднання організацій роботодавців) та кількісний (наявність мінімальної кількості членів організації (об’єднання) на момент державної реєстрації).

Організації роботодавців та їх об’єднання є неприбутковими організаціями, заснованими на членстві. Згідно із Законом засновниками організації роботодавців можуть бути не менш як десять роботодавців або два і більше роботодавці певної галузі для заснування галузевої організації роботодавців. Засновниками об’єднання організацій роботодавців є організації роботодавців. Членами організацій роботодавців можуть бути роботодавці відповідно до Закону “Про організації роботодавців”, тобто власники підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважені ними органи чи фізичні особи, які відповідно до законодавства використовують найману працю. Із змісту ст.1 Закону, в якій визначено термін “роботодавець”, випливає, що членами організацій роботодавців можуть бути як підприємства, установи, організації усіх форм власності в особі власника або уповноваженого ним органу, так і фізичні особи, які використовують найману працю. Отже, Закон допускає змішане членство, що дозволить координувати дії роботодавців – юридичних та фізичних осіб, захищати їх спільні права та інтереси. Хоча досвід країн із розвинутою ринковою економікою свідчить про те, що об’єднання роботодавців — юридичних осіб залишаються найбільш поширеними представниками інтересів роботодавців.

Повноваження організацій роботодавців у соціально-трудовій сфері випливають із двох основних функцій — представництва та захисту прав та інтересів роботодавців. Деякі повноваження цих організацій мають дорадчий (рекомендаційний) характер, наприклад, право вносити до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування пропозиції з питань, пов’язаних з їх статутною діяльністю (ч.2 ст.15 Закону України “Про організації роботодавців”). Інші повноваження мають паритетний характер, наприклад, право на участь в управлінні фондами соціального страхування та нагляді за їх діяльністю (ст. 19 Закону). Повноваження, які мають дорадчий та паритетний характер, доповнюються контрольними повноваженнями. Організації роботодавців та їх об’єднання як сторони колективних угод здійснюють контроль за виконанням положень цих угод.

Видається можливим  передбачені Законом права організацій (об’єднань організацій) роботодавців класифікувати за: ступенем самостійності, формою здійснення прав, змістом.

Закон наділяє організації роботодавців та їх об’єднання правом представляти і захищати свої права й законні інтереси, а також права й законні інтереси своїх членів у відносинах з профспілками, їх об’єднаннями та іншими організаціями найманих працівників, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування у сфері регулювання соціально-трудових та економічних відносин.

Виникає питання: від кого або від чого треба захищатися роботодавцям? Адже роботодавець є сильнішою стороною щодо найманих працівників. Проте в умовах кризового стану економіки інтереси роботодавців також потребують захисту не менш, ніж інтереси найманих працівників. Антиринкова експансія й фіскально-силові засоби управління підприємництвом лише у 1998 році призвели до закриття більш ніж 300 тис. підприємств малого та середнього бізнесу. Це спонукає підприємців звертатись до невідомих до цього часу форм боротьби за свої права. Наприклад, у 1999 році в Ялті відбувся страйк підприємців з вимогою виконання «економічних» указів Президента. Також у Криму певні підприємницькі структури під впливом податкового навантаження виступили з пропозицією організувати податковий локаут — водночас припинити відрахування податкових зборів підприємствами району чи міста. Однак у такий спосіб неможливо вирішити важливі економічні та соціальні проблеми сьогодення. Є тільки один шлях, яким йдуть усі цивілізовані країни, — це шлях соціального партнерства, соціального діалогу на різних рівнях, починаючи з виробничого і закінчуючи загальнонаціональним. У посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки» підкреслюється необхідність подальшого вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, розвитку соціального партнерства, зміцнення співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців та профспілок, підвищення ролі та відповідальності соціальних партнерів за формування і реалізацію соціально-економічної політики.

Згідно з Законом організації роботодавців та їхні об’єднання беруть участь у соціальному партнерстві з метою договірного регулювання та удосконалення соціально-трудових відносин, досягнення взаєморозуміння, компромісів між сторонами соціального партнерства, запобігання виникненню та розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів). Представники об’єднань роботодавців входять до складу Національної ради соціального партнерства (по 22 особи від профспілок, об’єднань роботодавців і представників уряду). Її очолюють три співголови, які призначаються Президентом України за пропозицією Кабінету Міністрів України, об’єднань підприємців та професійних спілок.

Організації роботодавців та їх об’єднання мають право вносити до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування пропозиції з питань, пов’язаних з їх статутною діяльністю. Видається, що формулювання цього права потрібує уточнення. Окремо слід зазначити, що організації роботодавців (їх об’єднання) мають право вносити пропозиції суб’єктам права законодавчої ініціативи, до органів державної влади про прийняття або внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються соціально-трудових та економічних відносин.

Законом передбачено право організацій роботодавців та їх об’єднань проводити експертизу проектів законів та інших нормативно-правових актів із питань, що стосуються прав та інтересів їх членів. Це положення, на нашу думку, також потребує уточнення і доповнення, оскільки в Законі не зазначаються правові наслідки проведення такої експертизи. Безпосередня участь організацій роботодавців у формуванні правової бази з питань соціально-економічного розвитку не повинна обмежуватись лише проведенням експертизи. Потрібно зазначити, що проекти законів, які стосуються трудових, соціально-економічних відносин подаються відповідними органами виконавчої влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських організацій роботодавців, їх об’єднань. Проекти нормативно-правових актів із соціально-економічних питань розглядаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з урахуванням думки відповідних організацій роботодавців, їх об’єднань.

Організації роботодавців та їх об’єднання беруть участь у веденні колективних переговорів, укладають колективні угоди, здійснюють контроль за їх виконанням. Закон України «Про організації роботодавців» зобов’язує організації роботодавців та їх об’єднання забезпечувати виконання колективних угод, а також містить норму про відповідальність за невиконання колективних угод відповідно до закону. Зараз чинним законодавством така відповідальність не встановлюється. Відповідні норми відсутні й у проекті Закону України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про колективні договори і угоди». Взагалі виникає питання щодо реальності такої відповідальності. Адже, практичними виконавцями положень колективних угод є роботодавці, тобто власники підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважені ними органи чи фізичні особи, які використовують найману працю. Чинний Закон України “Про колективні договори і угоди” встановлює відповідальність за порушення і невиконання колективного договору, угоди (ст.18) осіб, які представляють власника або уповноважений ним орган. Законом “Про організації роботодавців” не визначений механізм реалізації відповідальності цих організацій за невиконання колективних угод, а відтак норма, якою встановлюється відповідальність, залишається декларативною. Статтею 11 Закону передбачене обов’язкове зазначення у статуті положення про відповідальність членів по зобов’язаннях організації роботодавців, об’єднання в соціально-трудових відносинах. Отже реальною є відповідальність саме членів організації роботодавців, об’єднання за невиконання колективних угод.

Закон зобов’язує організації роботодавців та їх об’єднання брати участь у веденні колективних переговорів з розроблення та укладення угод на відповідному рівні (ч.1 ст.16). Питання про відповідальність об’єднань роботодавців за ухилення від участі в переговорах залишається не врегульованим.

Закон містить важливу норму про утворення єдиного представницького органу для ведення колективних переговорів і укладення колективних угод, якщо на одному рівні діють декілька об’єднань роботодавців, або делегування відповідних повноважень одній організації роботодавців чи одному об’єднанню організацій роботодавців. Така норма й досі відсутня в Законі України «Про колективні договори і угоди».

Організації роботодавців (їх об’єднання) беруть участь у формуванні та проведенні державної політики зайнятості населення. Їх представники на паритетних засадах з представниками професійних спілок, їх об’єднань та інших організацій найманих працівників, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування беруть участь у створенні та діяльності координаційних комітетів сприяння зайнятості.

Організації роботодавців та їхні об’єднання на паритетних засадах беруть участь в управлінні загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. Так, Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. (із зміною, внесеною Законом України від 21 грудня 2000р.) передбачено структуру, функції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань — некомерційної самоврядної організації, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управляють Фондом правління і його виконавча дирекція. До складу правління входять представники держави, застрахованих працівників і роботодавців — по 15 осіб від трьох представницьких сторін. Представників держави призначає Кабінет Міністрів, а представники працівників і роботодавців делегуються чи обираються об’єднаннями профспілок та роботодавців, які мають статус всеукраїнських.

Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року передбачено, що управління Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб та роботодавців (ст. 10). До складу правління Фонду входять по 15 представників від держави, застрахованих осіб та роботодавців.

Представниками держави є представники від центральних органів виконавчої влади, які призначаються Кабінетом Міністрів України. Представники застрахованих осіб та роботодавців делегуються профспілками, їхніми об’єднаннями та об’єднаннями роботодавців. Згідно із ст. 1 Закону представниками роботодавців визнаються об’єднання та спілки роботодавців або інші уповноважені роботодавцями органи (представники).

Організації роботодавців та їх об’єднання виступають стороною колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Власники, об’єднання власників або уповноважені ними органи чи представники є стороною колективного трудового спору (конфлікту) на галузевому, територіальному рівнях; на національному рівні — власники, об’єднання власників або уповноважені ними органи (представники) на території більшості адміністративно-територіальних одиниць України (ст. 3 Закону “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів).

Розвитку соціального діалогу сприятиме реалізація організаціями роботодавців та їх об’єднаннями права на інформацію, зокрема одержання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, профспілкових організацій, їх об’єднань та інших організацій найманих працівників, об’єднань громадян інформації з соціально-економічних питань та питань, пов’язаних з трудовими відносинами, розвитком держави, необхідну для виконання своїх статутних завдань.

Разом із закріпленням прав необхідно передбачити й обов’язки організацій роботодавців та їх об’єднань. Відповідно до Закону вони зобов’язані: сприяти ефективному розвитку вітчизняного ринку праці шляхом його збалансування; попереджувати зловживання монопольним положенням на ринку та виникнення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності; додержуватися вимог законодавства України та свого статуту; використовувати не заборонені законом засоби захисту прав і законних інтересів роботодавців; брати участь у переговорах, консультаціях з укладання колективних договорів (угод), вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) відповідно до закону. Видається, що їх перелік у Законі «Про організації роботодавців» є не повним. Потрібно закріпити такі обов’язки організацій роботодавців, їх об’єднань: виконувати колективні угоди, які вони уклали, та взяті на себе зобов’язання; надавати профспілкам, їх об’єднанням, іншим організаціям найманих працівників інформацію з трудових та соціально-економічних питань; брати участь у консультаціях на відповідному рівні з соціально-економічних питань та питань, пов’язаних з трудовими відносинами.

Законом передбачено гарантії діяльності організацій (об’єднань) роботодавців. Держава зобов’язується забезпечувати додержання прав і законних інтересів організацій роботодавців та їх об’єднань; визнавати створені відповідно до Закону організації роботодавців та їх об’єднання повноважними представниками інтересів їх членів у межах статусу та повноважень, закріплених їхніми статутами. Декларується незалежність діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань від органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, професійних спілок, їх об’єднань, інших організацій найманих працівників, політичних партій та інших об’єднань громадян. Забороняється будь-яке втручання перелічених органів та організацій у статутну діяльність організацій роботодавців та їх об’єднань, крім випадків, передбачених законами України. Крім того, Законом передбачені гарантії майнових прав організацій роботодавців та їх об’єднань, що необхідно для забезпечення захисту права власності цих організацій.

Організації промисловців і підприємців створювалися перш за все для вирішення своїх корпоративних завдань, захисту власних інтересів та інтересів їхніх членів. Із часом вони намагаються брати активну участь у суспільних перетвореннях, сприяти консолідації інтересів у суспільстві, впливати на формування державної політики і починають об’єднувати свої зусилля для участі у вирішенні соціально-економічних питань. Незважаючи на деякі відмінності соціально-економічних умов між країнами з перехідною економікою для них є характерними багато спільних перешкод на шляху розвитку сильних, незалежних організацій роботодавців.

Головні труднощі пов’язані з відсутністю досвіду і традицій; незадовільною юридичною базою прав власності та умов вільного підприємництва; корупцією та неформальною економікою; негативним ставленням до роботодавців та нерозумінням їхніх інтересів у певних колах. Відсутність спеціального законодавства також спрацьовує проти роботодавців і зберігає дисбаланси минулих часів, віддання переваги впливу та ресурсам профспілок. Соціальна, політична та економічна нестабільність у країнах перехідного типу також нерідко перешкоджає розвитку вільних і незалежних організацій підприємців. Організації роботодавців є більш активними у приватному секторі, а профспілки більше зосереджені у державному секторі. Таким чином уряду належить роль партнера для тих та інших.

Проведення глобальних макроекономічних перетворень практично неможливе без відпрацьованого механізму переговорного процесу. Для України, як і для більшості країн Центральної та Східної Європи, властивий розвиток двох рівнів — загальнодержавного, на якому укладаються угоди між урядом, об’єднаннями роботодавців і профспілками, та виробничого — на рівні підприємства. Недостатньо розвинутими залишаються галузевий і регіональний рівні, тобто середній рівень. Отже необхідно структурувати організації роботодавців, їх асоціації на рівні галузі. Пунктом 4. 3 Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України на 1999-2000 роки передбачено зобов’язання Сторін вживати заходів до створення галузевих і регіональних об’єднань роботодавців та залучення їх представницьких органів до колективних переговорів з укладення угод відповідного рівня. У цей час значна частина галузевих і регіональних угод укладається без участі представницьких організацій роботодавців, що звужує сферу їх дії. Кабінет Міністрів України 6 жовтня 1999 року видав доручення міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади завершити організаційну роботу зі створення представницьких органів об’єднань роботодавців у галузях економіки і регіонах країни та проінформувати Кабінет Міністрів про проведену роботу.

У промислово розвинутих та інших країнах малі та середні підприємства (МСП) утворюють більшість фірм. Їхня частка продовжує зростати, і представники МОП відзначають їхню роль у створенні робочих місць. Більшість малих підприємств не вступають до організацій роботодавців, незважаючи на послуги, які вони можуть надавати. Між великими фірмами та іншими підприємствами спостерігаються явні розбіжності інтересів. Навіть у промислово розвинених країнах багато МСП ухиляються від додержання правил, встановлених на галузевому та загальнонаціональному рівнях. Іноді вони висловлюють сумніви у здатності конфедерацій роботодавців вирішувати їхні специфічні проблеми. Часто вони мають власне об’єднання, яке входить до спільної організації роботодавців (Бельгія, Ірландія, Іспанія, Нідерланди), але це не є обов’язковим (Франція, Італія).

МОП визначає способи надання практичної допомоги організаціями роботодавців малим та середнім підприємствам. Вони можуть виступати в органах влади захисниками інтересів МСП із багатьох питань, надавати безпосередні послуги у таких сферах як навчання, консультації, доступ до кредиту, інформація, зв’язок з більш великими фірмами, маркетинг, консультації з правових та соціальних питань тощо.

Організації роботодавців, поряд з організаціями трудящих, можуть брати участь в управлінні децентралізованими державними і змішаними установами з підтримки малих та середніх фірм, поширювати інформацію про передові методи. Вони можуть також брати участь разом з організаціями трудящих у радах, робочих групах та інших органах на загальнонаціональному чи локальному рівні, створених для розгляду важливих економічних і соціальних питань, включаючи політику і програми, які зачіпають МСП. Багато організацій вже надають такі послуги. Втім, вони повинні докладати більше зусиль щодо залучення МСП до свого складу. Ця проблема є актуальною й для України у зв’язку з поширенням малого підприємництва. Спілка підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств вирішує питання захисту інтересів підприємців та лобіювання, проводить семінари, консультації. Створено координаційно-експертний центр, до якого входять 12 об’єднань підприємців. Спілка співпрацює з близько 400 регіональними та місцевими об’єднаннями роботодавців.

Представники МОП називають три головних недоліки у сфері соціально-трудових відносин в Україні: по-перше, відсутність структурованих організацій роботодавців приватного сектора, бізнесу; по-друге, недостатньо структурований процес соціального діалогу, його поляризація (він реалізується на загальнодержавному рівні та на підприємстві); по-третє, суперечність у законодавстві не лише з соціально-трудових, а й економічних відносин, що регулює підприємницькі стосунки.

Отже, ринкові умови господарювання не позбавляють державу обов’язку дбати про підвищення ролі громадських об’єднань роботодавців. Разом із тим самі об’єднання мають активізувати свою роль як учасники соціального партнерства в їм’я досягнення соціальної злагоди. На жаль, не всі організації роботодавців чітко усвідомлюють своє соціальне призначення, права та обов’язки. Підвищенню ролі організацій (об’єднань) роботодавців в соціально-трудових відносинах та при реалізації економічної політики в державі сприятиме прийняття Закону України «Про організації роботодавців». Необхідно більш широке залучення цих об’єднань органами державної влади та органами місцевого самоврядування до участі у вирішенні важливих соціально-економічних питань у межах їхньої компетенції. У новому Трудовому кодексі України також необхідно закріпити правовий статус організацій роботодавців та їхніх об’єднань як суб’єктів трудового права. До речі, в проекті Трудового кодексу Російської Федерації є окрема глава «Представництво інтересів працівників та роботодавців», яка містить дві статті — «Представництво інтересів роботодавців» та «Об’єднання роботодавців».

Саме організації роботодавців мають допомогти товаровиробникам вийти за вузькі межі індивідуальних інтересів та усвідомити колективні, визначити перешкоди, які існують на шляху до ринкових відносин. Тільки сумісними зусиллями органів держави, організацій (об’єднань) працівників та роботодавців можливе розв’язання важливих проблем сьогодення.