Як зазначалося, корпоративними підприємствами, які не входять до системи підприємницьких товариств згідно з ЦК, але є самостійними організаційно-правовими формами відповідно до ГК, є колективне, орендне підприємства, фермерське господарство, підприємство споживчої кооперації.

Колективне підприємство виникло ще за часів існування Радянського Союзу. Основи законодавства Союзу РСР “Про оренду”, які були прийняті Верховною Радою СРСР 23 листопада 1989 р. і введені в дію 1 січня 1990 р., визначали, що після викупу орендованого майна орендне підприємство за рішенням його трудового колективу може бути перетворене в колективне підприємство або в інший вид підприємства, заснований на колективній формі власності (ст. 10). Хоча Основи законодавства СРСР “Про оренду” надали право створювати колективні підприємства, але правове регулювання такого виду підприємств було здійснено лише з прийняттям 6 березня 1990 р. Верховною Радою СРСР Закону СРСР “Про власність СРСР”. Закон України “Про власність” також виділив такий суб’єкт права колективної власності, як колективні підприємства, встановивши, що в майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників, розмір яких залежить від їх трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення, а на цей вклад нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом, виходячи з результатів господарської діяльності підприємства, і працівник, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємці померлого працівника мають право на отримання вартості вкладу.

Прийняття Закону “Про підприємства” внесло ще більше плутанини щодо визначення правової природи колективного підприємства. Його ст. 2 визначала, що колективне підприємство – це підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. Таке широке поняття колективного підприємства дало привід для створення орендних колективних підприємств, акціонерних колективних підприємств, колективних підприємств громадських організацій.[242, с.278] І тільки у 1998 р. були внесені зміни до ст. 2 Закону “Про підприємства”, яка майже виправила допущену в першій редакції помилку, оскільки виокремила такі види підприємств, як колективні, господарські товариства тощо. Водночас при визначенні поняття колективного підприємства була допущена явна помилка, оскільки воно визначалося як підприємство, засноване на власності трудового колективу. Отже, Закон “Про власність” визнавав саме колективне підприємство суб’єктом права власності, а Закон “Про підприємства” визнавав ним трудовий колектив. Про те, що трудовий колектив не може бути суб’єктом права власності, зазначалося в науковій літературі.[483, с.6‑7; 236, с.64]

На практиці виникали питання щодо порядку заснування колективного підприємства фізичними особами. Річ у тому, що у ст. 23 Закону “Про власність” вказувалося на те, що вклад члена колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства. Тому робився висновок, що колективне підприємство могло бути створене тільки шляхом перетворення орендного або державного підприємства в колективне. Напевно, з таким підходом можна погодитися.

Дуже багато суперечок між членами трудового кооперативу, а також судових спорів викликало неоднозначне визначення Законом “Про власність” розміру вкладу члена трудового колективу та пов’язаних з цим майнових прав. Нагадаємо, що п. 2. ст. 23 Закону України “Про власність” встановлює, що розмір вкладу працівника в майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного чи орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. Якщо проаналізувати цю норму, то можна зробити висновок, що критерієм для визначення розміру вкладу члена колективного підприємства є його трудова участь у діяльності державного або орендного підприємства. Після створення ж колективного підприємства вклад може бути змінений лише у випадку збільшення майна колективного підприємства. При цьому законодавство не передбачає можливості визначення розміру вкладу залежно від трудової участі працівника в діяльності вже після створення колективного підприємства. Тому можливі випадки збільшення вартості вкладу працівника шляхом передачі ним у власність колективного підприємства грошових коштів, майна. Отже, вклад є величиною, яка не може зменшуватися, а може лише збільшуватися. На практиці виникало також питання щодо визначення періоду, за який потрібно вираховувати збільшення майна колективного підприємства. Це було досить проблематичним, оскільки за один період майно підприємства може збільшуватися, а за інший – зменшуватися.[257, с.207]

Особливе невдоволення у працівників колективного підприємства викликала неможливість проведення індексації вкладів у зв’язку з індексацією майна колективного підприємства, оскільки вони вважали, що у цьому випадку індексується також і розмір їх вкладів. Індексація майна підприємства – це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм збільшення вартості майна підприємства. Тобто при індексації кількість майна не змінюється, а змінюється тільки його вартість. Оскільки вклад члена колективного підприємства може бути збільшений лише у випадку збільшення майна колективного підприємства (ст. 23 Закону “Про власність”), а не у випадку збільшення вартості майна колективного підприємства, вклад члена колективного підприємства не підлягає індексації, тобто не може збільшуватися в зв’язку з індексацією вартості майна колективного підприємства.

Законодавством також не врегульоване питання, як повинен визначатися вклад – у вигляді ідеальної величини (частки або відсотка) або у вигляді певної грошової суми? На нашу думку, з аналізу ст. 23 Закону України “Про власність” можна зробити висновок, що розмір вкладу члена колективного підприємства визначається у грошовому еквіваленті і не може виражатися у процентах до загальної вартості майна колективного підприємства, оскільки у випадку прийняття на роботу нових працівників вони будуть позбавлені права на вклад, бо всі 100 відсотків вкладів будуть розподілені між працівниками підприємства, які працювали на час створення колективного підприємства, і це буде порушенням вимог ст. 23 Закону.[265, с.33‑34] Ця думка висловлювалась нами неодноразово у проведених науково-правових експертизах, зокрема стосовно позову члена колективного підприємства до Колективного підприємства матеріально-технічного постачання «Дніпрохім».

У березні 1997 р. М. пред’явив позов до колективного підприємства матеріально-технічного постачання «Дніпрохім» про виділення частки зі спільного майна і відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що до лютого 1997 р. він працював в цьому колективному підприємстві і є співвласником майна цього підприємства з розміром частки 4,09 % на суму 471 тис. 860 грн. У зв’язку з виходом його з членів підприємства він 27 лютого 1997 р. звернувся до відповідача із заявою про виділення його частки, але йому було безпідставно відмовлено в цьому. Посилаючись на те, що такими діями відповідача порушено його права і заподіяно йому моральної шкоди, позивач просив зобов’язати колективне підприємство виділити йому частку зі спільного майна підприємства в грошовому вираженні в сумі 471 тис. 860 грн. і відшкодувати моральну шкоду в сумі 5 тис. грн. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 1999 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Дніпропетровського обласного суду від 13 грудня того ж року, позов було задоволено. Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі судових рішень і направлення її на новий розгляд. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав. Відповідно до ст. 23 Закону “Про власність” член колективного підприємства (працівник), який припинив трудові відносини з ним, має право на одержання вартості визначеного вкладу, а не частки в майні підприємства, з чого виходив суд. Визначення розміру вкладу працівника колективного підприємства (члена підприємства) не пов’язане з певними межами або з відповідністю суми вкладів працівників вартості всього майна підприємства. Зазначення у статуті колективного підприємства права члена колективного підприємства на одержання частки, не може бути підставою для її виплати, оскільки це суперечить ст. 23 Закону “Про власність” і, як зазначено у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягає застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює відповідні правовідносини. Встановлення засад визначення розміру вкладу працівника колективного підприємства в майні підприємства відповідно до ст. 30 Закону «Про власність» належить до компетенції загальних зборів (загальні збори, конференції, з’їзди тощо), які можуть покладати окремі функції по управлінню колективним майном на створені ними органи.[463, с.6‑8]

З зазначеним підходом Верховного Суду можна погодитися. Лише декілька питань залишилися поза увагою цієї справи. Це стосується можливості збільшення вкладу працівника. На сьогодні це питання є досить актуальним. Річ у тому, що більшість колективних підприємств створювалось на початку 90-х років минулого століття, коли інфляційні процеси були досить стрімкими. Це призвело до знецінення розміру вкладів працівників. Наведемо приклад. У 1994 р. вклад працівника становив 10 млн. крб. У 2003 р. працівник звільнився і йому виплачується вклад у розмірі 100 грн., оскільки майно колективного підприємства не збільшилося, а отже, і не може бути збільшений його вклад. І хоча Верховний Суд у своїй постанові вказав на право вищого органу управління визначати розмір вкладу колективного підприємства, але, на жаль, навіть у тому випадку, коли загальні збори винесуть рішення про збільшення вкладу працівника без збільшення майна підприємства, це рішення суперечитиме ст. 23 Закону “Про власність”.

Чинне законодавство не визначає, що вклад є об’єктом права власності працівника колективного підприємства, тому розпоряджатися вкладом (продавати, дарувати) працівник не може. На вклад також не може бути звернено стягнення, він не може передаватися у спадщину, спадкоємцям померлого виплачується тільки вартість вкладу, при цьому вони не успадковують вклад працівника колективного підприємства і не можуть бути членами колективних підприємств. Але в зв’язку з тим, що законодавство чітко не закріпило цієї позиції, на практиці траплялися випадки укладення договорів купівлі-продажу вкладів (паїв) колективного підприємства. Так, директор колективного підприємства КГХ “Дружба” (м. Чернігів), прагнучи збільшити розмір свого вкладу, укладав договори купівлі-продажу вкладу з іншими працівниками підприємства, посилаючись при цьому на статут підприємства, який передбачав таке право.

Досить складно вирішувалося питання щодо визначення порядку управління колективним підприємством, враховуючи те, що навіть Закон “Про підприємства в Україні” неправильно визначив суб’єкт права власності колективного підприємства. Відповідно до п. 4. ст. 14 цього Закону вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Але одразу виникає запитання: а хто такі власники майна колективного підприємства? Адже суб’єктом права власності є саме колективне підприємство.

В зв’язку з цим вважаємо за необхідне навести один приклад щодо спорів, які виникали при управлінні колективним підприємством.

У Солом’янський районний суд м. Києва надійшла позовна заява, підписана колишнім директором Колективного підприємства “Ремонтник” С., який був звільнений за власним бажанням з посади на підставі заяви від 22 вересня 1998 р. та рішення загальних зборів трудового колективу від 24 вересня 1998 р. Посилаючись на рішення загальних зборів колективного підприємства від 10 грудня 2003 р., на якому були присутні колишні члени трудового колективу, та на яких було прийнято рішення про переобрання директора підприємства Б. і обрання новим директором громадянина С., останній підписав від імені Колективного підприємства “Ремонтник” позовну заяву про зобов’язання директора колективного підприємства Б. передати новообраному директору установчі документи та печатку. Враховуючи зазначені обставини справи, працівники Колективного підприємства “Ремонтник” провели загальні збори членів трудового колективу, на яких відмовилися від позовної заяви, оскільки вона була підписана особою, яка не була обрана директором на зборах трудового колективу. Зазначена відмова від позову була прийнята судом.[11] Такої абсурдної ситуації не було б, коли б законодавством чітко встановлювалися органи колективного підприємства, а також особи, які мають право брати в них участь.

У 1992 р. був прийнятий Закон “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, відповідно до якого колгоспи були реорганізовані у колективні сільськогосподарські підприємства. 18 червня 1992 р. постановою Кабінету Міністрів України № 344 було затверджене Положення про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства, відповідно до якого провадилась реєстрація КСП, створених шляхом реорганізації колгоспів. Слід зауважити, що положення Закону  “Про колективне сільськогосподарське підприємство” зовсім не відповідали встановленим ст. 23 Закону “Про власність” засадам регулювання майнових прав працівників колективних підприємств. Передусім ст. 7 Закону встановила, що майно КСП може одночасно бути об’єктом права власності підприємства і належати на праві спільної часткової власності його членам, хоча і після їх виходу. Такий підхід до визначення суб’єктів права власності не відповідав цивілістичній концепції України щодо визначення суб’єктів права власності. Якщо Закон “Про власність” визначав майнові права члена колективного підприємства на вклад, то ст. 9 Закону “Про колективне сільськогосподарське підприємство” вводила такі поняття, як “пай”, “пайовий фонд”, “частка у пайовому фонді”. Так, Закон визначав, що: до пайового фонду майна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій; члени КСП мають право на пайовий фонд в залежності від трудової участі; члену підприємства щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки у пайовому фонді; член підприємства є одночасно власником паю, розпоряджатися яким він може після його виходу; пай члена підприємства може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства; у разі виходу з підприємства його члени мають право на пай натурою, грошима або цінними паперами.

Член КСП одночасно був співвласником і майна підприємства, і паю, яким міг розпоряджатися шляхом його отримання в разі виходу або передавати у спадщину. Але одночасно він мав і право на частку в пайовому фонді, яке включало все майно підприємства. Від розміру частки в пайовому фонді залежав і розмір отримуваного членом КСП прибутку, а розмір частки залежав також від трудової участі. При цьому статут підприємства мав визначати принципи формування спільної власності членів КСП і права членів щодо неї. Дуже важко було пояснити вимоги ст. 4 Закону щодо необхідності зазначення у статуті КСП порядку розподілу прибутку, отриманого від операцій із цінними паперами. Чому статут повинен був регулювати порядок отримання саме цього прибутку, якщо цю діяльність по операціям з цінними паперами мали право здійснювати тільки певні юридичні особи?

Невідповідність Закону “Про колективне сільськогосподарське підприємство” сучасному розвитку підприємницьких відносин викликала на практиці дуже багато питань.[138] Тому своєчасним, на нашу думку, було видання 3 грудня 1999 р. № 1529 Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”.[457] Стаття 1 цього Указу передбачала необхідність здійснити організаційні заходи щодо реформування протягом грудня 1999 – квітня 2000 р. колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом: забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності; запровадження обов’язкового укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток, паїв з виплатою орендної плати в натуральній або грошовій формах.

Як бачимо, Указ Президента був направлений на відхід від колективних принципів ведення сільського господарства і перехід до приватної форми власності. Але слід відмітити те, що знову до сільськогосподарських виробників застосовувався адміністративний принцип проведення реорганізації КСП у інші види юридичних осіб. У 30-х роках минулого століття за допомогою цього принципу створювалися колгоспи. На початку 90-х колгоспи були перетворені на КСП, а наприкінці 90-х ці КСП потрібно було перетворити на приватні (приватно-орендні підприємства), селянські (фермерські) господарства, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, інші суб’єкти господарювання, засновані на приватній власності.

Не можна не відмітити того, що зазначений Указ Президента дещо випередив ЦК України щодо віднесення усіх юридичних осіб до приватної форми власності, оскільки це суперечило ст. 20 Закону “Про власність”, яка визначала, що юридичні особи є суб’єктами колективної форми власності. Загалом не можна не відзначити прогресивності цього Указу. Але на практиці шлях перетворення КСП виявився дуже складним, оскільки на законодавчому рівні не був встановлений порядок перетворення КСП на інші види юридичних осіб, зокрема створення статутного фонду (капіталу) господарських товариств. Тому непоодинокими були випадки, коли реструктуризація КСП відбувалася шляхом створення аграрно-промислового підприємства, засновником якого виступала одна фізична особа, якій члени КСП передали свої права на паї. Так, відповідно до статуту приватного аграрного підприємства “О” (Тернопільська область) передбачалося, що це підприємство є правонаступником з організаційно-виробничих питань КСП “О”, але після створення приватного підприємства продовжувало діяти КСП. У зв’язку з цим виникли судові спори щодо того, хто повинен нести відповідальність за борги КСП. Але при перетворенні юридичної особи має місце універсальне правонаступництво.

Водночас, на нашу думку, не можна було допускати ситуації, коли усім членам КСП виділявся їх пай в натурі, як це зазначається в згаданому Указі Президента. Через це виникали випадки, коли КСП реорганізовувались у приватні підприємства, господарські товариства, і не всі члени КСП ставали його засновниками, і при цьому не було механізму повернення їм паю правонаступниками. У 2003 р. ст. 31 Закону “Про колективне сільськогосподарське підприємство” було доповнено ч. 7, відповідно до якої в разі реорганізації підприємства паї його членам або їх спадкоємцям видаються правонаступниками цього підприємства за рахунок майна, яке було віднесене до складу пайового фонду підприємства на дату його реорганізації і передане на баланс правонаступникам. Крім цього, була змінена редакція ст. 9 Закону, відповідно до якої до пайового фонду майна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій, а уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств, у тому числі реорганізованих, проводиться за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України.[298] Як бачимо, пайовий фонд становлять тільки активи підприємства. Цей фонд не враховує боргів КСП. Тому виплата членам КСП із пайового фонду паю провадиться без урахування боргів підприємства. А отже, можливі випадки, коли між членами КСП розподілялося усе майно підприємства, а КСП залишалися лише борги.

Як бачимо, головна вада колективних підприємств полягала у тому, що законом чітко не визначався об’єкт права власності членів таких підприємств, що в свою чергу робило неможливим відчуження такого об’єкту, поділу між подружжям, та звернення стягнення за особистими боргами працівника колективного підприємства. Крім цього, існування такого об’єкта права власності, як вклад, який залежить від збільшення майна колективного підприємства, не відповідає й інтересам самого підприємства, оскільки майно може зменшуватися, а вклад – ні.

Колективне підприємство є породженням соціалістичного суспільства, яке прагнуло затвердити принцип трудових грошей. Але, як засвідчила десятирічна практика існування цих підприємств, вони не захищають права ні колективного підприємства, ні його працівника. Все, що має працівник колективного підприємства, це вклад, але визначення його розміру залежить від волі трудового колективу і не завжди відображає дійсну оцінку трудової участі працівника. Порядок виплати вкладу працівнику підприємства не захищає інтересів і самого підприємства, оскільки вклад працівнику підприємства потрібно виплачувати навіть тоді, коли підприємство не має власного майна, а лише борги перед іншими кредиторами. Тому логічною видавалась відмова законодавця від колективних підприємств у процесі приватизації.[263, с.20‑31]

Так, якщо ст. 8 Закону “Про приватизацію майна державних підприємств” (в редакції від 4 березня 1992 р.) надавала можливість створення будь-яких видів підприємств товариствами покупців після проведення приватизації, то ст. 15 “Про приватизацію державного майна” (в редакції від 19 лютого 1997 р.) передбачала, що створення колективних підприємств, господарських товариств, крім відкритих акціонерних товариств, у процесі приватизації майна державних підприємств (за винятком об’єктів малої приватизації) не допускається.[155; 154] Винятком з цього правила залишився Закон “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”, який передбачав приватизацію майна радгоспів шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або у ВАТ. Отже, практикою переконливо доведено недоцільність існування такої організаційно-правової форми юридичної особи як колективні підприємства, якої не знають сучасні системи юридичних осіб в розвинутих країнах. Від цього виду підприємств відмовилась і Російська Федерація. Проте в Україні, незважаючи на сучасні тенденції розвитку інституту юридичної особи, ГК продовжує визнавати колективне підприємство одним із видів організаційних форм підприємств. Так, ст. 63 ГК встановлює, що колективним підприємством є підприємство, засноване на колективній формі власності.

Однією з організаційно-правових форм корпоративних підприємств є орендне підприємство. Відповідно до ст. 115 ГК орендним підприємством є підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об’єктом оренди. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію. Вперше орендні підприємства виникли ще за Радянського Союзу з прийняттям 7 квітня 1989 р. Указу Президії Верховної Ради СРСР „Про оренду та орендні відносини в СРСР” та Постанови Ради Міністрів СРСР „Про економічні та організаційні основи орендних відносин в СРСР”, якою було затверджене Положення про економічні та організаційні основи орендних відносин в СРСР. Це Положення передбачало створення організації орендарів, яка користується правами юридичної особи. Закон СРСР „Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду” від 23 листопада 1989 р. встановлював, що трудовий колектив державного підприємства чи структурної одиниці має право створити організацію орендарів як самостійну юридичну особу для створення на її основі орендного підприємства, яка після підписання договору оренди набуває статусу орендного підприємства.

Зовсім іншу концепцію мав Закон УРСР “Про оренду майна державних підприємств та організацій” (в редакції від 10 квітня 1992 р.), який передбачав одночасне існування як організації орендарів, так і орендного підприємства. Організація орендарів створювалася трудовим колективом державного підприємства, вважалася юридичною особою, укладала договір оренди майна державного підприємства, мала органи управління, право на розподіл доходу (прибутку), а також була суб’єктом викупу майна державного підприємства. Організація орендарів володіла правом власності на виготовлену на основі орендованого майна продукцію, на інше майно, набуте створеним нею підприємством, господарським товариством і діяла на підставі положення.

Існування двох юридичних осіб – організації орендарів і підприємства (господарського товариства, орендного підприємства) – порушило основні засади функціонування юридичної особи. Так, організація орендарів укладала договір оренди майна державного підприємства, а господарське товариство (орендне підприємство) користувалося цим майном, платило орендну плату. Згідно зі ст. 25 Закону “Про оренду майна державних підприємств та організацій” правом власності на виготовлену на основі орендованого майна продукцію, інше майно, набуте створеним організацією орендарів підприємством, господарським товариством тощо, а також доходом (прибутком), одержаним орендарем, володіла організація орендарів. Створені орендарем підприємство, товариство тощо наділялися правом господарського відання щодо виробленої продукції, іншого майна, набутого господарською діяльністю та на інших підставах.[276, с.189‑190]

Недоліком в правовому регулюванні орендних підприємств було те, що законодавством не визначалися об’єкти права власності їх членів.

В 1995 р. була прийнята нова редакція Закону “Про оренду майна державних підприємств та організацій”, який став називатися Закон “Про оренду державного майна” і орендарем відповідно до цього закону стали вже не організації орендарів, а господарські товариства, створені організаціями орендарів. Отже, на перший погляд, питання було вирішене. Але законодавець “забув” про існування організацій орендарів та орендних підприємств і, так би мовити, почав регулювання орендних відносин з нової сторінки. Проте “не забув” про організацію орендарів та орендне підприємство і Закон “Про приватизацію державного майна”. І сьогодні діє ст. 17 цього Закону, відповідно до якої приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів, крім невеликих державних підприємств, здійснюється шляхом продажу належних державі акцій відкритих акціонерних товариств, заснованих державними органами приватизації та орендарями (орендними підприємствами).

ГК не врегулював особливостей саме орендних підприємств, зокрема визначення об’єкта права власності членів орендного підприємства. Може знову як аргументом існування таких підприємств називатимуть те, що орендні підприємства – це не організаційно-правова форма, а спосіб господарювання, як вважають деякі науковці стосовно комунальних підприємств,[70, с.16] і орендними підприємствами можуть бути і господарські товариства.

Ще одним підприємством, яке ГК відносить до колективних підприємств, є селянське (фермерське) господарство. Відповідно до ст. 114 ГК селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

За своєю суттю селянське господарство являє собою сімейно-трудове об’єднання. При аналізі законодавства про селянське (фермерське) господарство ключове значення має питання про правову природу самого господарства, від вирішення якого залежить і питання про володільця речових прав, в тому числі і права власності на майно господарства. В науці склались з цього приводу різні точки зору. У відповідності з ними селянське господарство може розглядатись як: а) юридична особа; б) особливий суб’єкт права; в) сімейно-трудове об’єднання осіб (іноді – сім’я в цілому). Виходячи з цього, як правило, вирішується питання про власника майна господарства.[93, с.314‑316]

На відміну від колективних та орендних підприємств правове регулювання фермерських господарств мало свою законодавчу базу, однак вона не вирізнялася стабільністю. Всього було прийнято дві редакції Закону “Про селянське (фермерське) господарство”[160; 124] (1991 та 1993 р.р.), до яких досить часто вносилися зміни, та новий Закон “Про фермерське господарство” (2003 р.[164]). Проте така стрімка законотворчість мала одну стійку ваду, а саме: невизначеність об’єкта права власності членів фермерських господарств. Так, ст. 14 Закону “Про селянське (фермерське) господарство” (в редакції Закону 1991 р.) встановлювала, що у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також майно споживчого і виробничого характеру, яке належить їм на праві спільної власності, якщо інше не передбачено згодою між ними. З аналізу цієї статті можна зробити висновок, що суб’єктом власності фермерського господарства є не саме фермерське господарство, а особи, що ведуть це господарство. Тобто кожен член селянського господарства виступає як самостійний власник.[263, с.22‑23]

Друга редакція Закону 1993 р. в ст. 16 фактично відтворила положення ст. 14 першої редакції, змінивши лише перелік майна, яке могло бути у власності членів фермерського господарства, та уточнила, що майно належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

У 2003 р. було прийнято новий Закон у сфері регулювання підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства – “Про фермерське господарство”. Що стосується права власності на майно, то, нарешті, Закон визначив, що фермерське господарство, а не його члени є суб’єктом права власності майна господарства. Ще однією новелою Закону є виділення таких понять як складений капітал у майні фермерського господарства та цілісний майновий комплекс як об’єкт права власності його членів. Що стосується поняття складеного капіталу, то із тих норм, які йому присвячені, дуже важко визначитися, яку правову природу він має. Так, у ст. 21 Закону вказано, що майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений термін, а ст. 22 визначає, що фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, нерозподілений прибуток, майнові та інші зобов’язання. Водночас ст. 1 Закону, яка встановлює вимоги до статуту фермерського господарства, ототожнює його майно та складений капітал, оскільки вимагає зазначення у статуті порядку формування майна (складеного капіталу) господарства.

Що ж стосується цілісного майнового комплексу, то концепція, запропонована Законом щодо його існування, зовсім не відповідає правовій концепції ЦК, яка визнає об’єктом прав не цілісний, а єдиний майновий комплекс – підприємство (ст. 191), на що науковцями зверталася увага.[312, с.395]

В ст. 14 Закону „Про фермерське господарство” встановлюється, що фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право: а) продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; г) на відшкодування збитків; і) споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди; д) реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію на вітчизняних ринках і поставляти на експорт; е) інші права. Критикуючи цю норму Закону Н.М. Оніщенко зазначає, що він не лише не виділяє окремо прав членів фермерського господарства, а просто ототожнює права членів фермерського господарства та права фермерського господарства як юридичної особи.[312, с.394]

Відповідно до статей 22 та 23 Закону за рішенням членів фермерського господарства відповідно до закону фермерське господарство як цілісний майновий комплекс може бути відчужене на підставі цивільно-правових угод громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства, або юридичним особам України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Цілісний майновий комплекс може бути успадкований. Отже, якщо цілісний майновий комплекс може успадковуватися, то він і є об’єктом права власності, але ст. 20 Закону встановлює, що член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або в разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Такий вільний підхід до встановлення майнових прав членів фермерського господарства дає підставу для того, що концептуальні підходи до визначення організаційно-правових форм цієї юридичної особи не змінилися.

Ще після прийняття першої редакції Закону нами пропонувалися загальні підходи до вирішення організаційно-правових форм селянського (фермерського) господарства, які відповідали загальним тенденціям розвитку цивільного законодавства і давали змогу звернути зі шляху “колгоспного права”.

Якщо проаналізувати розвиток законодавства, яке регулює функціонування фермерських господарств, то можна зробити висновок, що дві редакції Закону обстоювали право спільної часткової власності членів селянського (фермерського) господарства на майно господарства. Така конструкція була близькою до простого товариства і нами висловлювалася думка, що відносини у фермерському господарстві, яке не повинно бути юридичною особою, мають ґрунтуватися на засадах договірного партнерства особи-власника, а не на членстві.[263, с.30]

Така концепція була сприйнята російським законодавством, де селянське (фермерське) господарство не є юридичною особою, хоча визнається суб’єктом, який має права юридичної особи і діє на підставі договору. Відповідно до Закону РФ “Про селянське (фермерське) господарство” селянське (фермерське) господарство є самостійним господарюючим суб’єктом з правами юридичної особи, який представляє окремий громадянин, сім’я або група осіб, що здійснюють виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції на основі використання майна і земельних ділянок, які знаходяться в їх користуванні, в тому числі в оренді, в успадковуваному володінні або у власності.

Закон „Про споживчу кооперацію” надав право створювати споживчим товариствам (спілкам) підприємства. Зазначене право закріпила ст. 111 ГК, яка надала право цим юридичним особам створювати як унітарні, так і корпоративні підприємства. Особливістю правового регулювання таких підприємств є те, що основні засади їх правового регулювання встановлюються нормативними актами, прийнятими Укоопспілкою, а також те, що вони містять однакові правові підходи до регулювання майнових прав членів таких підприємств та споживчих товариств. Так, відповідно до Програми завершення розмежування і закріплення власності в споживчій кооперації України (Укоопспілки) від 19 грудня 2000 р.[369] в підприємствах споживчої кооперації формується статутний капітал підприємства, який є сукупністю паю (частки) в майні споживспілок та вступних і додаткових пайових внесків членів споживчих товариств, які стали співвласниками підприємства. Отже, як бачимо, у даному випадку підприємство визнається об’єктом права власності. Співвласник підприємства споживспілки є громадянин (пайовик), який володіє корпоративними правами у підприємстві.

Як в споживчих товариствах, так і в підприємствах сплачуються обов’язкові пайові внески пайовика, які відповідно зараховуються до пайового (в споживчих товариствах), статутного капіталу і підлягають поверненню в порядку, визначеному статутом споживчого товариства, підприємства. Існує в цих юридичних особах таке поняття, як подільне та неподільне майно. Права на пай (частку) у майні споживчого товариства, підприємстві визнаються корпоративними правами, які надають йому право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) цього суб’єкта, а також активів у разі його ліквідації відповідно до чинного законодавства. Посвідчує права власності на частку (пай) майновий сертифікат. Зазначений перелік можна продовжувати й далі.

За згодою власника (власників) будь-якого підприємства споживспілки пайовик може стати співвласником підприємства і в зв’язку з цим пай (частка) пайовика в майні споживспілки (який має обмежені економічні можливості для сплати вступного внеску) згідно з його заявою переводиться на баланс підприємства споживспілки, співвласником якого пайовик вирішив стати, а вступний внесок сплачується пайовиком за рахунок дивідендів, які нараховуються з прибутку підприємства на визначений йому пай (частку) в майні споживспілок. Зазначений пай (частка) в майні, а також сума додаткових пайових внесків, що підлягає сплаті пайовиком, зараховуються як внесок до статутного капіталу вибраного пайовиком підприємства. Водночас сума пайових внесків, що підлягає сплаті, зараховується до неоплаченого статутного капіталу, яку пайовик зобов’язується згідно з договором сплатити в установлені терміни. Пайовику, прийнятому до складу співвласників підприємства, за його рахунок видається майновий сертифікат на право на пай (частку) в майні підприємства, а також згідно з його заявою і за його рахунок видається нотаріально завірена копія установчих документів підприємства, які засвідчують, що він є співвласником підприємства.[369]

Зазначений підхід до вирішення питання права власності не витримує ніякої критики, оскільки по-перше, встановлює різні об’єкти права власності учасників таких підприємств, називаючи їх співвласниками підприємства і водночас надаючи їм право бути власниками на пай (частку). Тому, на нашу думку, це положення не може бути прийняте як таке, що підлягає законодавчому закріпленню.

Проаналізувавши організаційно-правові форми корпоративних підприємств – колективні, орендні підприємства, фермерські господарства, підприємства споживчих товариств (спілок), можна зробити висновок, що головним недоліком їх правового регулювання була невизначеність об’єкта права власності та майнових прав членів (учасників) таких підприємств, що неприпустимо для підприємницьких юридичних осіб. Крім цього, законодавчими актами не було визначено й порядку управління такими підприємствами.

Це, а також практика використання таких форм підприємств свідчить про недоцільність їх існування, а тому – необхідність розробки правової концепції перетворення таких підприємств в господарські товариства і виробничі кооперативи.

Висновки

Виходячи із викладеного у розділі, слід зробити такі висновки:

– враховуючи неможливість виділення організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права виходячи із предмету їх діяльності та виділення такої організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права, як підприємства, слід визнати хибною концепцію ГК щодо виділення такої організаційно-правової форми, як унітарні підприємства, до яких відносяться державні та комунальні підприємства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації, споживчих товариств (спілок) або на приватній власності засновника, оскільки не виділяється об’єкт права власності засновника такого підприємства.

– виходячи з положень, закріплених у ГК щодо необхідності створення статутного фонду в унітарних підприємствах, і п. 1.8 ст. 1 За­кону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, який відносить до об’єктів корпоративних прав право влас­ності юридичної або фізичної особи на статутний фонд (капітал), можна визнати, що об’єктом права власності в унітарних підприємствах є статутний фонд.

– виходячи з аналізу ГК, Закону „Про власність”, можна виділити таку системоутворюючу організаційно-правову форму підприємницьких юридичних осіб, як корпоративні підприємства, до яких відносяться колективне і орендне підприємства, фермерське господарство, підприємства споживчих товариств (спілок);

– в орендному підприємстві об’єкт права власності його членів визначається статутом, а в підприємствах споживчих товариств (спілок) – локальним нормативним актом Укоопспілки, в колективному підприємстві об’єктом права власності є вклад працівника підприємства, а у фермерському господарстві – цілісний майновий комплекс. Слід визнати неможливим існування вказаних об’єктів права власності у членів колективних підприємств та фермерських господарств, а також неприпустимим визначення об’єкта права власності у статуті юридичної особи чи у підзаконному нормативному акті;

– вклад працівника в майні колективного підприємства є величиною, яка не може зменшуватися, а може лише збільшуватися в залежності від збільшення майна підприємства. Працівник колективного підприємства отримує вартість вкладу тільки при звільненні і це робить неможливим його відчуження та звернення стягнення на нього за його особистими боргами;

– неможливим є визнання об’єктом права власності членів фермерських господарств цілісного майнового комплексу (майно, яке передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та ін. зобов’язання), оскільки неможливо одночасно визнавати майнові права на одне і те ж майно (підприємство як цілісний майновий комплекс) за фермерським господарством та його членами, і це суперечить ст. 191 ЦК, яка виділяє такий об’єкт цивільних прав як підприємство (єдиний майновий комплекс).