Ще в кінці ХVI ст. на землях Західної України, яка з 1349 р. перебувала під владою Польщі, стали виникати єзуїтські колегії (і костели). Виникла така й у Львові. Як твердять дослідники, саме тут свого часу навчався Б.Хмельницький.

20 січня 1661 р. польський король Ян Казимир підписав диплом, який надав колегії «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тогочасних університетських предметів та присудження вчених ступенів. Ця дата стала першою сторінкою тривалої і багатої подіями історії Львівського університету. З початку заснування і до 1773 р. університет перебував у повному підпорядкуванні ордену єзуїтів.

В університеті працювали два відділи – філософський і теологічний. Керівництво університетом здійснювали ректор, його помічники – префекти та чотири радники. Вони усі підлягали владі генерала єзуїтського ордену у Польщі. Склад студентів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської колегії, яка продовжувала свою діяльність як середня школа і входила у структуру університету. За своїм соціальним станом студенти належали до заможних верств населення. Переважно це були католики, інші – уніати. У ті часи закінчив університет відомий згодом діяч української культури, мандрівник і письменник В.Григорович-Барський.

Основне приміщення університету знаходилось в центрі міста, на теперішній Театральній вулиці. Поряд розміщувалися бібліотека, найбільша у місті друкарня, яка протягом XVIII ст. видрукувала біля 600 назв книг з різних галузей науки.

Кількість студентів університету разом з учнями колегії у 1677 р. становила біля 500 осіб. Їх навчали 8 викладачів. В середині XVIII ст. студентів і учнів було біля 700 осіб, викладачів – 17. Крім філософії, теології, викладались історія, географія, латинська і грецька мови. Навчання в університеті завершувалось здобуттям наукових ступенів – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук.

У XVIII ст., у зв’язку з мовними віяннями часу, поширюванням ідей французьких просвітителів, епохою революцій у Європі, в університеті відкрито кафедру математики, створено математично-фізичний кабінет, астрономічну обсерваторію, запроваджено вивчення німецької, французької, польської мов. Були налагоджені контакти з різними європейськими вузами, з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським, Переяславським колегіумами. Відбувався обмін навчальною літературою. В друкарні університету видавалися праці науковців з Наддніпрянської України.

У 1773 році через низку обставин Папа Римський прийняв рішення про ліквідацію ордену єзуїтів і керованих ним інституцій. Отже, був закритий і університет. А роком раніше (1772) після першого поділу Польщі Галичина увійшла до складу Австрійської монархії.

У жовтні 1774 р. австрійський імператор Йосиф ІІ підписав диплом про відновлення університету. Диплом відзначав, що університет складатиметься з чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. До його складу входила також гімназія.

Університет підпорядковувався вже не церковним властям, а адміністративним провінціям Галичини і Володимерії. За змістом учбових програм університет мав світський характер. Йому надавалося право захисту ліценціатських, магістерських та докторських праць.

Управління університетом здійснював сенат, або так звана консисторія. До його складу входили ректор, проректори, декани та сеньйори-професори, тобто найстарші за стажем роботи і віком. Сенат розглядав лише найважливіші справи. Всі поточні справи на факультетах вирішували декани, які вважалися директорами факультетів.

Згідно декрету уряду від 20.V.1786 р. було введене конкурентне заміщення вакантних посад викладачів. Претендент на таку посаду складав письмові та усні іспити, програма яких складалась у столичному Віденському університеті. Результати іспитів розглядалися спочатку крайовим (губерніальним) урядом, потім придворною едукаційною комісією. Остаточно рішення приймав імператор.

Базою для комплектування студентів була академічна гімназія. Навчання у ній тривало п’ять років і проводилось німецькою і латинською мовами. Студенти перші три роки навчалися за програмою філософського факультету, який, по суті, був загальноосвітнім. Здобувши філософську освіту, студенти при бажанні переходили на один із спеціальних факультетів або продовжували навчання на філософському, але вже за поглибленою програмою. Навчання на спеціальних факультетах тривало чотири роки і велося латинською і німецькою мовами.

Навчальна програма юридичного факультету передбачала вивчення на першому курсі натурального права, історії римського права і адміністрації; на другому – цивільного і кримінального права; на третьому – церковного права і на четвертому – політичних наук.

У 1787р. при університеті засновано Руський інститут. Хоча програма його була дуже обмеженою, але прогресивне значення мало впровадження у навчальний процес української мови. Вивчалася також старослов’янська мова. Проте з кінця XVIII ст. почався його поступовий занепад, і у 1808 р. викладання українською мовою було припинене.

У 1817р. університету присвоєно ім’я імператора Франца І. У 1817/1818 навчальному році тут навчалося 869 студентів, 1827/28 – 1643; 1847/48 – 944. В основному це були діти заможних батьків. Тільки 8% з них складали студенти з селян і ремісників. Викладали німецькі та польські професори, фанатично віддані австрійській монархії. Їх діяльність підлягала суворій цензурі властей і ректора. Незважаючи на це, університет був осередком культури, який чутливо реагував на потреби суспільного і культурно-освітнього розвитку краю, досягнення європейської науки. Наукові досягнення окремих вчених університету здобули визнання і в Австрії, і за кордоном, серед яких філософ і правник П.Лодій, фізик І.Мартинович. Тут навчався просвітитель-демократ М.Шашкевич, його сподвижники – вчений і педагог Я.Головацький, історик і мовознавець І.Вагилевич та ін. Під час революції 1848 р. студенти Львівського університету активно включились у боротьбу проти феодального ладу. Вони утворили студентський легіон, який входив до складу Національної гвардії. Начальником легіону був професор філософії, директор наукової бібліотеки Ф.Стронський. В університеті містився штаб Національної гвардії. Повстання було, однак, придушене, серед повсталих, у т.ч. студентів, було чимало вбитих і поранених, чимало виключено з університету. Під час цих подій згоріло приміщення університету на теперішній вулиці Театральній, все обладнання, наукова бібліотека, яка вже тоді налічувала понад 50 тис. томів.

Однак революція марно не пройшла. Настала певна відлига у соціально-політичних відносинах, було ліквідовано кріпосне право. У 1849 р. в університеті було створено кафедру української мови і літератури, завідував якою Я.Головацький (відомий поет, філолог, історик).

З 1851р. головний корпус університету знаходився на теперішній вулиці М.Грушевського, а на початку 90-х років на теперішній вулиці Ломоносова споруджено ще один корпус, де розмістилися хімічний, геолого-мінералогічний та фармакологічний інститути університету. У 1905 р. уведено в дію приміщення університетської бібліотеки (теперішня вулиця Драгоманова). В структурі факультетів створено інститути, кафедри й кабінети.

Педагогічний персонал університету складався з професорів, приват-доцентів і лекторів. Професори поділялись на ординарних (звичайних), екстраординарних (надзвичайних) і почесних. Ординарних і екстраординарних затверджував австрійський уряд (звання присвоював Сенат університету). Приват-доценти вважались звичайними державними службовцями. Заробітну платню вони отримували з фондів університету в залежності від кількості студентів, які записувались на їх заняття. Щоб отримати право викладати в університеті, тобто здобути доцентуру, необхідно було стати доктором наук ( захистивши наукову працю), а потім пройти так звану габілітацію: після апробації опублікованої наукової праці здати колоквіум за спеціальністю і прочитати пробну лекцію перед спеціальною комісією та професорською комісією факультету. Крім того, при позитивному рішенні сенату університету, воно ще мало бути затверджене міністерством освіти держави.

В 1913/14 навчальному році в університеті налічувалося 169 викладачів, серед них 4 почесних професори, 80 ординарних і екстраординарних, 66 приват-доцентів, 16 лекторів (викладачів найнижчої наукової кваліфікації). Крім того, було біля 70 асистентів. По факультетах вони розподілялися так: юридичний – 31 викладач; філософський – 74; медичний – 47; теологічний – 17.

У ці ж роки в університеті навчалося 5871 студентів. В цьому плані, як і за рівнем викладання, Львівський університет не поступався багатьом університетам Європи. Тут навчалися такі в майбутньому відомі вчені, письменники, громадські та державні діячі, як І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький, В. Навроцький, О.Маковей, К.Левицький, Є. Петрушевич, М.Січинський.

Студенти теж поділялись на ординарних (звичайних), екстраординарних (надзвичайних) і вільних слухачів. Зокрема, ординарними вважались ті з них, що закінчили класичну гімназію і мали атестат зрілості, екстраординарними були студенти, котрі закінчили реальні гімназії та вчительські семінарії.

Вступних іспитів не було. Формально кожен, хто закінчив середній навчальний заклад (гімназію, семінарію), мав право записатись на будь-який факультет. Але висока платня за навчання, відсутність державних стипендій, житла не давали дітям трудящих можливості здобути університетську освіту. Недарма у 1906/7 н.р. діти селян становили серед студентів 14%, робітників і ремісників – 4,8%, працівників вільних професій – 9%.

Студенти створювали свої організації, товариства. Так, українські студенти у 1871 році заснували культурно-освітнє товариство «Академічний кружок» (з 1895 р. «Академічна громада»), випускали журнал «Друг», потім – «Молода Україна», створили товариство взаємодопомоги «Дружній лихвар».

Українські студенти активно боролися за українізацію університету (з 1869 р. навчання в університеті було переведене з німецької на польську мову). Через це у липні 1910 р. загинув студент-юрист А.Коцко, якого вбили польські студенти-шовіністи під час нападу на мітинг українських студентів. Біля сотні українців було заарештовано поліцією, віддано до суду і засуджено на різні терміни ув’язнення. А ще раніше, у 1908 р., студент філософського факультету Мирослав Січинський убив завзятого реакціонера, українофоба – намісника Галичини А.Потоцького, за що його було засуджено до розстрілу. Але він утік із в’язниці і згодом опинився в еміграції у США.

Після захоплення у 1919 р. західноукраїнських земель Польщею розпочалася реорганізація університету, спрямована на остаточне завершення його полонізації. Для українців у перші роки двері університету були зачинені (треба було відслужити строкову службу у польському війську). Викладачі-українці усувалися з роботи. В цих умовах у Львові утворився Український підпільний університет з юридичним, філософським і медичним факультетами, що діяв з 1921 по 1925р. на кошти добровільних пожертвувань. Ректором його був відомий літературознавець В.Г.Щурат.

Згідно з новим статутом вищим керівним органом університету був академічний сенат (ректор, проректор, декани факультетів і по одному представникові від кожної факультетської ради). Був ще малий сенат (ректор, проректор і декани).

Як і раніше, університет складався з чотирьох факультетів: юридичного, філософського, медичного і теологічного. Згодом (1924 р ) філософський поділено на гуманітарний і математично-природничий. На кожному факультеті існувала рада, до складу якої входили всі професори і представники від студентів. Щороку рада обирала декана. На початку 20-х років в університеті було 55 кафедр. Кількість кафедр відповідала кількості професорів. До 1933 р. у їх складі не було жодного професора чи навіть доцента-українця. В 1919-20 н.р. в університеті працювало 212, а в 1937-38 н.р. – 445 викладачів.

Першим науковим ступенем після закінчення університету був ступінь магістра. На юридичному факультеті його отримував кожен, хто закінчив чотири курси і склав усі екзамени. Щоб здобути вчену ступінь доктора, потрібно було не раніше, ніж через два роки після здобуття ступеня магістра, представити дисертацію і скласти спеціальні іспити. При бажанні праці в університеті треба було здобути звання доцента – підготувати й опублікувати дисертаційну працю.

Контингент прийому студентів регулювали факультетські ради й академічний сенат. Для українців була встановлена спеціальна процентна норма – не більше 15%. В результаті у 1925/26 н.р. в університеті налічувалось 50% поляків, 35% євреїв, 14% українців, 1% інших. Навчання було платним (в 1929 р. плата складала 159 злотих у рік). Вносилась й окрема плата за складання екзаменів – 4-5 злотих, повторно – 9 злотих. Навчальний рік починався 1 жовтня, закінчувався 30 червня. Він поділявся на три триместри (1.Х-16.ХІІ; 6.І-3.ІІІ; 20.ІV-30.VІ). На юридичному факультеті навчання тривало 4 роки, теологічному і медичному – п’ять.

В 1923 р. університетові передано будівлю колишнього Галицького крайового сейму, де його головний корпус знаходиться й зараз.

Після приєднання західноукраїнських земель до України (1939р.) у 1940р. був прийнятий новий університетський статут, а 8 січня 1940 р. указом Президії Верховної Ради УРСР йому присвоєно ім’я І.Франка. Тоді університет мав уже 5 факультетів: юридичний, історичний, філологічний, фізико-математичний, природничий. Серед загальної кількості студентів українці складали 35,5%. У 1941 р. відбулася й перша наукова конференція студентів університету. Ректором університету став історик, доцент М. І. Марченко. За радянських часів першим деканом юридичного факультету був польський професор, відомий історик права Пшемислав Домбковський, потім – прибулий із Великої України доцент Петро Омелянович Недбайло. В роки німецької окупації університет не діяв і відновив свою роботу у липні 1944 р. Ректором став відомий учений-історик І. І. Белякевич. Для роботи в університеті зі східних областей України і інших радянських республік було прислано понад 60 викладачів – професорів і доцентів, у тому числі на юридичний факультет – проф. Гофман С.М., доц. Михайленко П.П., доц. Преображенська В.В., доц. Тирічев І.В. і ін.

Наприкінці 1950 р. в університеті налічувалося вже дев’ять факультетів: юридичний, історичний, філологічний,біологічний, фізико-математичний, геологічний, географічний, хімічний, іноземної філології. Кількість кафедр збільшилась до 71. Кількість студентів становила понад 5 тис. осіб.

З 1951 р. по 1963 р. університет очолював відомий учений-геолог, професор Лазаренко Є.К. З 1963 р. по 1981 – проф. Максимович М.Г., далі – проф. Чугайов В.П.

Деканами юридичного факультету послідовно були після проф. П. Домбковського і проф. Недбайла проф. Михайленко П.П., доц. Калинович В.І., проф. Сокуренко В.Г., доц. Федонюк К.Є., доц. Луць В.В., проф. Нор В.Т., проф. Костецький М.В., потім знову проф. Нор В.Т.

Одним із найпотужніших факультетів став юридичний, де наприкінці 80-х років працювало біля 60 викладачів, з них 12 докторів наук, професорів, 25 кандидатів наук, доцентів, та навчалось на різних формах навчання біля 4 тис. студентів. Далеко за межами України стали знаними імена проф. Гофмана С.М., проф. Сокуренко В.Г., проф. Кульчицького В.Г., проф. Луця В.В., проф. Рабиновича П.М., проф. Титової Н.І., проф. Кондратьєва Р.І., проф. Пушкаря Є.Г., проф. Нора В.Т., проф. Костецького М.В., проф. Кравченко С.М., доц. Базилевича С.Е., доц. Савицької А.М., доц. Чушенка В. І., доц. Мартьянова І.В., доц.Орача Є.М. і інших.

Всі вони, до речі, були вихованцями юридичного факультету Львівського університету.

З вагомими науковими, педагогічними, учбово-методичними здобутками увійшов університет у добу незалежності Української держави, за що боролись багато поколінь його студентів та викладачів.