У ст. 43 Конституції України зафіксовано, що «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він сам вільно обирає або на яку вільно погоджується». Вільне обрання праці означає, що тільки самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Однак, на жаль, ця норма Конституції України реалізується не повністю. Сучасний стан економіки і зростання безробіття вимагають всебічних досліджень проблем зайнятості різних категорій населення з метою врегулювання цих процесів і опрацювання заходів виходу із кризи. За складних соціально-економічних умов особливі труднощі із працевлаштуванням виникають у молоді, осіб передпенсійного віку, жінок з дітьми тощо. Для цих категорій громадян при прийомі на роботу встановлюється ряд гарантій на законодавчому рівні. Проте кількість таких гарантій є обмежена, а існуючі – не завжди ефективні. Яскравим прикладом цього є наявність проблем, що виникають у молоді при працевлаштуванні.

Сьогодні в Україні молоді віком від 14 до 28 років (а саме ця вікова група відповідно до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» є молоддю) більше 10 мільйонів. А це п’ята частина населення України. Згідно із статистичними даними, лише 40% опитаних студентів ВНЗ України вважають, що вони зможуть отримати роботу за спеціальністю. Понад 58% молодих спеціалістів випуску 1999/2000 навчального року працюють нині не за фахом. Третина випускників профтехучилищ змінює свою професію і здобуває іншу спеціальність [1].

На практиці існує низка проблем щодо працевлаштування молоді. Спробуємо розглянути деякі з них.

Складна ситуація виникає, коли значні державні кошти витрачаються на підготовку фахівців за надлишковими на ринку праці спеціальностями. Як наслідок – зростає рівень безробіття серед спеціалістів із вищою освітою, втрачається їхня фахова підготовка, збільшуються витрати на допомогу в разі безробіття та перепрофілювання з державного фонду сприяння зайнятості. Тобто в умовах сьогодення можна говорити про наявність і актуальність такої проблеми, як невідповідність попиту і пропозиції молодих фахівців на ринку праці. Неефективність чинної системи підготовки спеціалістів з вищою освітою потребує комплексного послідовного підходу до вирішення цієї проблеми державою, а також закладами освіти. Також необхідно прискорити створення інформаційно-обчислювальної і програмно-забезпечувальної мережі служб зайнятості всіх рівнів [2]. Однак цього не достатньо для вирішення цієї проблеми.

Варто зазначити, що чисельність молоді, яка, шукаючи роботу, звертається за допомогою до центрів зайнятості, за останні кілька років значно зменшилась. Це зумовлено, до певної міри, втратою віри у можливість працевлаштування через ці установи. Саме тому чимало молодих людей, зокрема з вищою освітою, звертаються до тіньової економіки, займаються перепродажем товарів.

Таким чином, визріває ще одна, не менш важлива проблема, пов’язана із докладанням праці молоді у сфері торгівлі на стихійних та організованих ринках. Тут спостерігається найбільша маса порушень трудових прав громадян. Зокрема, набула поширення практика неофіційного наймання на роботу, внаслідок чого доходи працівників не декларуються, не відраховуються до фонду соціального страхування, а отже, роботодавці не оплачують листки непрацездатності в разі хвороби працівників. Також спостерігається порушення ряду положень КЗпП щодо тривалості робочого часу, оформлення і ведення трудової книжки, дискримінації молодіжної робочої сили [3].

Аналіз вищенаведених фактів дає підстави стверджувати, що у сфері приватного сектора формується тіньове право, яке розвинулося на недієвості вітчизняного законодавства, слабкості регіональних контрольно-ревізійних структур.

На нашу думку, причиною існування на практиці цього ряду проблем при працевлаштуванні молоді є недосконале врегулювання питання на законодавчому рівні. На підтвердження цієї тези спробуємо навести кілька прикладів.

Так, у Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» закріплено, що «держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах…», але дія цієї статті поширюється тільки на осіб, підготовка яких здійснюється за державним замовленням. Також законодавством не передбачена відповідальність за можливість відсутності робочих місць на підприємстві, на яке скеровується молодий спеціаліст. Як вирішення цієї проблеми пропонується запровадити певні майнові санкції для таких підприємств.

У цьому ж законі передбачається створення квоти робочих місць для працевлаштування молоді. Ця квота визначається місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в межах встановлених у Законі України » Про зайнятість населення» (5% від загальної кількості робочих місць на підприємствах з чисельністю більше 20 чоловік). Для молоді це питання є досить проблемним, хоча законодавством передбачено накладення штрафів у разі відмови їй у прийнятті на роботу у межах встановлених квот. Доцільно було б, крім застосування відповідних санкцій за невиконання цього припису, встановити певні економічні методи стимулювання для підприємств, установ, організацій у разі працевлаштування молодих фахівців понад встановлені квоти. Також необхідно чіткіше врегулювати в законодавстві механізм як стимулювання, так і накладення штрафів та створити відповідні органи, які б здійснювали за цим контроль.

Указом Президента «Про заходи щодо реформування системи підготовки та працевлаштування працівників вищих навчальних закладів» встановлено, що «особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вузу угоду, за якою вони зобов’язані після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати у державному секторі народного господарства не менше як три роки. У разі відмови працювати у державному секторі народного господарства випускники відшкодовують повну вартість навчання.» На практиці такі особи позбавлені можливості «тиснути» на роботодавця з метою покращання умов праці, оскільки у разі звільнення за власним бажанням вони несуть відповідальність у вигляді повернення коштів за їх підготовку. Тобто в цьому випадку має місце порушення трудової угоди, оскільки випускник, що вступив до ВНЗ за скеруванням від певної державної установи, несе відповідальність за відмову працювати у цій установі, натомість установа за відмову працевлаштування працівника відповідальності не несе. Така ж ситуація існує, коли підготовка спеціаліста здійснюється за рахунок фізичних чи юридичних осіб. Хотілось би, щоб законодавець встановив гарантії також для тих, хто вчиться не за державним замовленням.

Однак, мабуть, найбільшою проблемою у сфері працевлаштування молоді є відсутність коштів на проведення державою активної молодіжної політики зайнятості. І поки не зміниться соціально-економічна ситуація в нашій державі, усі гарантії, передбачені в законодавстві, залишаться лише декларативними нормами.

У руслі бачення перелічених вище проблем можна було б запропонувати такі заходи їх вирішення:

• розробка або доповнення чинного законодавства щодо запровадження механізмів пільгового стимулювання роботодавців за сприяння зайнятості молоді;
• приведення вітчизняного молодіжного законодавства до норм міжнародних аналогів;
• підвищення відповідальності роботодавців за зловживання у сфері праці молоді;
• поліпшення якості та доступності для молоді інформації про ринок праці, а також проведення ефективної професійної орієнтації молоді;
• розроблення і реалізація на практиці механізму пільгового кредитування та оподаткування роботодавців, які вирішують проблеми зайнятості молоді шляхом створення додаткових робочих місць, запровадження гнучких і тимчасових форм зайнятості.

Право на працю є одним з основних прав людини. І для того, щоб говорити про майбутнє нашої держави, а саме молодь – це і є її майбутнє, потрібно підтримати її сьогодні і допомогти у реалізації цього життєво необхідного права людини.

Література

1. Мельник К.С. Аналітичний огляд стану молодіжної зайнятості в Україні // Україна: аспекти праці. – 2001. – №1. – С. 12
2. Колешня Л. Проблеми працевлаштування випускників вищих навчальних закладів і шляхи їх вирішення // Україна: аспекти праці. – 2001. – №3. – С.23
3. Андел І. Управління працевлаштуванням випускників вузів в регіоні // Україна: аспекти праці. – 2000. – №2.