Однією з підстав для відмови у задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, переліченими у ст.8 Закону України «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів» є наступне положення: «якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України». Відразу слід роз’яснити: що є «інтересом України»? Категорію «інтерес» можна тлумачити досить широко. Україна має свій інтерес, наприклад, в тому, щоб рішення, постановлені національними судами відносно іноземних громадян на захист інтересів українських громадян, визнавалися і виконувалися у відповідних державах. Інтерес України присутній і в тому, щоб українські громадяни отримували належний правовий захист, знаходячись на території інших держав. З певністю можна сказати, що інтересам України суперечить визнання, наприклад, рішення алжирського суду про стягнення аліментів з громадянина України, який перебуває в законному шлюбі з громадянкою України та має на утриманні неповнолітніх дітей (адже полігамний шлюб суперечить вихідним принципам сімейного законодавства України).

В процесуальній літературі категорія інтересу як оціночна інтерпретується в межах інституту представництва прокурором інтересів держави в суді. В контексті міжнародного цивільного процесу тлумачення інтересу держави зустрічаємо в монографії Х. Шака, який визначає цей інтерес при в рамках інституту підсудності. «Хоча цивільний процес перш за все покликаний забезпечувати інтереси сторін, одначе державні інтереси можуть впливати на гарантування внутрішньої судової компетенції по винесенню рішення або на відмові у ньому. Держава повинна забезпечити правову узгодженість, захищаючи інтереси відповідача і не залишаючи поза увагою законні інтереси відповідача». Таким чином, інтерес держави роз’яснюється через гарантування захисту інтересів сторін та винесення правосудного рішення. Не можна не відзначити в цьому контексті певне ототожнення інтересів держави та інтересів учасників процесу. Така правова позиція має сенс, коли йдеться про загальне призначення цивільного процесуального законодавства, основним призначенням якого є встановлення істини у конкретній справі (на яке спрямований весь цивільно-процесуальний інструментарій), відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів громадян. Але незрозуміло, як саме можна пов’язати «загрозу інтересам України» та невизнання рішення іноземного суду.

Очевидно, мало місце змішування категорій, коли законодавець мав на увазі певний правовий інститут, а завдяки об’єктивним та суб’єктивним причинам в законі він знайшов відображення в дещо іншому вигляді. Не викликає жодних сумнівів, що «інтерес» є скоріше не інтересом, а публічним порядком. А ця категорія добре відома доктрині міжнародного приватного права; в світлі ж міжнародного цивільного процесу вона набуває нових відтінків.

В літературі з міжнародного приватного права «застереження про публічний порядок» спрямоване перш за все на обмеження дії колізійної норми, яка відсилає до іноземного закону в силу того, що останній може суперечити основним принципам права та (або) моралі країни суду або арбітражу. І хоча подібні застереження зустрічаються ще з часів постглосаторів (ХІV століття), чіткого та загально прийнятного визначення цієї категорії ні законодавство, ні доктрина так і не виробила, тому завжди залишається певний простір для інтерпретації цієї оціночної категорії, а звідси – складності в її застосуванні.

Вітчизняному законодавству застереження про публічний порядок знайоме давно; її формулювання піддавалося змінам. Так, в основах цивільного законодавства 1961 року (ст. 128) її було сформульовано наступним чином: «Іноземний закон не застосовується, якщо його застосування суперечило б основам радянського строю». Близьке за змістом визначення знаходимо в статті 15 Кодексу торгівельного мореплавства СРСР, а також в Кодексі про шлюб та сім’ю України (стаття 203): «застосування іноземних законів про шлюб та сім’ю або визнання основаних на цих законів актів громадянського стану не може мати місця, якщо таке застосування або визнання суперечило б основам державного устрою України». В останньому випадку вже використовується термін «основи державного устрою». Модель Цивільного кодексу держав СНД, наслідуючи ст. 158 Основ цивільного законодавства 1991 року, доповнює визначення застереження двома аспектами: по-перше, зазначається, що в разі застосування застереження слід керуватися положеннями національного права; і по-друге, відмова в застосуванні іноземного права не може базуватися лише на відмінностях правової, політичної або економічної системи відповідної держави. Цивільно-процесуальне законодавство також містить подібні норми. Так, в ЦПК РСФСР призначення застереження про публічний порядок пов’язується з відмовою у виконанні судових доручень іноземних судів про провадження окремих процесуальних дій у випадках, коли «виконання доручення суперечило б суверенітету СРСР або загрожувало б безпеці СРСР». Про загрозу публічному порядку як приводу для відмови у визнанні і виконанні іноземного арбітражного рішення йдеться в Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, а також в Законі РФ «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Вважається, що досить яскраво можна продемонструвати застосування застереження про публічний порядок на практиці. Наприклад, в США ця норма ставала в нагоді для обґрунтування відмови в застосуванні північними штатами законів південних штатів, що закріплювали рабство, а також для визнання недійсними в південним штатах шлюбів між ніграми та білими, укладених в північних штатах. В судах західних країн застереження про публічний порядок багаторазово застосовувалось для обмеження дії радянських законів про націоналізацію та невизнанні права власності радянської держави на націоналізоване майно. Представляє інтерес рішення французьких судів по справах, пов’язаних з картинами, що належали в минулому відомому меценату С.І. Щукіну. В 1918 році Художні галерея Щукіна була націоналізована і стала власністю РРФСР. В 1954 році, коли картини Пікало, що були частиною націоналізованої галереї, були привезені до Парижу та виставлені в одному з музеїв, дочка мецената Є. Щукіна-Келлер звернулася до суду з вимогою накласти секвестр на ці картини. Суд департаменту Сени відхилив вимогу, зазначивши, зокрема, що «французький публічний порядок в цій справі не було зачіплено в такому обсягу, щоб вимагати вжиття першочергових заходів, адже ці картини були придбані вже довгий час тому іноземним сувереном від його власних громадян, на його власній території і у відповідності із законами країни.

В літературі зазначається, що в національній доктрині звернення до застереження про публічний порядок розцінюється як екстраординарне, виключне явище. Вказувалося на відсутність прикладів її застосування як у державних, так і в третейських судах, наприклад, в практиці Зовнішньоторгової арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті СРСР – та пізніше – Міжнародного комерційного арбітражного суду. В теоретичному аспекті потреба в застереженні обговорювалась стосовно випадків, коли колізійна норма відсилає до іноземного закону, який обмежує права і свободи громадян (за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної приналежності). Остання позиція вважається слушною в світлі конституційних положень про пріоритетність захисту прав і свобод людини і громадянина.

Застереження про публічний порядок не визначається на рівні чинного законодавства, а в тлумачиться судовою практикою. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року «Про практику розгляду судами клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» роз’яснює поняття «публічний порядок» як правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого і в ній ладу (стосується її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо). Проект Цивільного Кодексу також містить застереження щодо публічного порядку. Іноземне право не застосовується у випадках, коли його застосування спричиняється до результату явно не сумісного з основами правопорядку (публічного порядку України). У таких випадках застосовується право України, якщо обставини справи не вказують на застосування права країни, яке має більш тісний зв’язок із правовими відносинами. При цьому абсолютно слушним є застереження стосовно того, що відмова у застосуванні іноземного права не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи України. Таке уточнення дасть змогу обмежити застосування застереження про публічний порядок лише на правових засадах.

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що положення статті 8 Закону України «Про визнання і виконання на Україні рішень іноземних судів» слід тлумачити саме як застереження про публічний порядок. Формулювання «інтерес України» більш доцільно було б замінити на «основи правопорядку (публічного порядку) України». Слід також погодитися із думкою вченого В.П.Звекова, який вважає, що в умовах переходу країни до ринкової економіки (та євро інтеграції) слід розширювати сферу застосування іноземного права та якомога рідше застосовувати застереження про публічний порядок. При тлумаченні зазначеного поняття слід перш за все виходити із конституційних положень щодо захисту прав і свобод людини і громадянина (Розділ ІІ Конституції України), захисту суверенітету та територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (стаття 17 Конституції) та принципу, у відповідності до якого ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (стаття 19 Конституції).

Література:

1. Закон України «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29.11.2001р.// Урядовий Кур’єр 16.01.2002, №9.
2. Закон РФ «О международном коммерческом арбитраже» от 07.07.93 №5228-1//Ведомости Съезда народных депутатов РФ. 1993. №32. ст. 1240.
3. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. – М.: Изд. Группа НОРМА-ИНФА*М, 1999. –686с.
4. Лунц Л.А. Международное частное право. – М.: «Юридическая литература», 1970. –353с.
5. Корецкий В.М. Очерки англо-американской доктрины и практики международного частного права. Избранные труды в 2-х кигах. Книга 1. – Киев, 1989.