Перевірка судом апеляційної інстанції законності й обгрунтованості вироків, ухвал і постанов суду першої інстанції є надзвичайно важливим засобом охорони прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства. Право на перегляд вироку суду вищою судовою інстанцією цілком закономірно було проголошено світовим співтовариством у п.5 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права як одне з найважливіших прав людини й громадянина. Таке право встановлено й у ст.2 протоколу №7 до Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод: «Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку».

Необхідно зауважити, що на території України інститут апеляції був відомий ще з XVI ст.і в тій чи іншій формі діяв аж до 1918 р. Тому 2001 р. законодавець фактично відновив апеляцію у судочинстві України, дотримуючись таким чином багатовікових демократичних традицій судочинства. Загалом введення апеляційного провадження є позитивним кроком на шляху демократизації законодавства. Проте навіть протягом двох років, які минули з часу відновлення апеляційного провадження, практика апеляційних судів України показала наявність деяких недоліків і неузгодженостей норм Кримінально-процесуального кодексу (далі – КПК) з питань апеляції [1, с.48]. Зокрема, на сторінках «Вісника Верховного Суду України» періодично висвітлюється сутність проблем застосування певних норм КПК. Не припинилася й робота з розробки проекту нового КПК, що також свідчить про наявність проблемних аспектів у законодавстві та практиці його застосування.

Потрібно зазначити принаймні найбільш помітні неузгодженості норм законодавства. Зокрема, в Законі України «Про судоустрій» передбачено функціонування Апеляційного Суду України, який повинен здійснювати апеляційну перевірку вироків, постанов та ухвал, постановлених апеляційними судами як судами першої інстанції, тобто у найбільш складних справах. Однак і до цього часу не створено Апеляційний Суд України, крім того, в КПК для вказаних вироків, постанов й ухвал й досі залишено касаційну перевірку, хоча є рішення Конституційного Суду України (від 11 грудня 2003 р. про неконституційність створення Касаційного Суду України [2]. Вищезгадана норма КПК фактично є порушенням ст.129 Конституції України, яка гарантує «забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду»[3, с.8]. Тому необхідно якомога швидше виправити цю непослідовність.

На наш погляд, необхідно також більш чітко врегулювати процедуру апеляційного розгляду та постановлення вироків судом апеляційної інстанції. Так, відповідно до ч.1 ст.359 КПК одним із рішень, яке може бути постановлено апеляційним судом при попередньому розгляді справі, є відмова у прийнятті до розгляду апеляції, поданої особою, яка не має на це права [4, с.260]. Проте, на нашу думку, було б більш логічним зобов’язати вирішувати питання про відмову в прийнятті апеляції до розгляду також суддю місцевого суду, не відкладаючи це аж до попереднього розгляду справи в апеляційному суді і, таким чином, не витрачаючи часу та коштів на її пересилання і призначення до розгляду.

Ще однією проблемою апеляційного провадження є обсяг перевірки справи апеляційним судом. Відповідно до ст.365 КПК вирок, ухвала чи постанова суду першої інстанції перевіряються апеляційним судом у межах апеляції, а висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин справи, які не оспорювались і стосовно яких відповідно до вимог ч.1 ст.299 КПК докази не досліджувалися, не перевіряються. У той же час за вимогою ч.2 ст.365 КПК, якщо розгляд апеляції дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, апеляційний суд зобов’язаний прийняти таке рішення. Таким чином, зі змісту вищезазначених статей випливає, що, якщо помилки допущено щодо осіб, стосовно яких не подано апеляції, ці помилки мають бути виправлені, а щодо тих, стосовно яких апеляції подані, помилки виправляються тільки в межах апеляції [5, с.53]. Така позиція видається не послідовною і суперечливою. Вважаємо, що виявлені порушення матеріального чи процесуального закону апеляційна інстанція зобов’язана в межах своїх повноважень усунути незалежно від того, чи порушувалося про це питання в апеляції, чи досліджувалися докази в суді першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.378 КПК апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції і постановляє свій вирок: за необхідності збільшення обсягу обвинувачення, застосування закону про більш тяжкий злочин, призначення більш суворого покарання, необґрунтованого виправдання чи звільнення від відбування покарання. Доцільно, на наш погляд, було б надати апеляційній інстанції право постановляти вирок також у разі, коли результати проведеного у першій інстанції судового слідства дають підстави для постановлення вироку, а суд першої інстанції необґрунтовано повернув справу на додаткове розслідування.

Загалом, при розробці шляхів подолання існуючих у законодавстві недоліків і прогалин апеляційного провадження варто перейняти досвід положень законодавства дореволюційної України («Права, за якими судиться народ малоросійський» 1743 р.), Російської імперії («Статут кримінального судочинства» 1864 р.), Франції, інших країн та практики застосування зазначеного законодавства. При цьому необхідно максимально виважено розглядати питання імплементації норм іноземного законодавства, що регулює інститут апеляції. Адже кримінально-процесуальне законодавство різних країн містить неоднакові концептуальні підходи до рис апеляції: зокрема, по-різному вирішується питання про право апеляційного суду постановити свій вирок від повної заборони постановлювати такий вирок до можливості постановити вирок із погіршенням становища підсудного навіть при розгляді апеляції, в якій порушувалося питання про полегшення його становища. Існують відмінності й у визначенні меж розгляду справи судом апеляційної інстанції: законодавством Німеччини, Швейцарії та деяких інших країн передбачено, що апеляційний суд за жодних обставин не може виходити за межі апеляційної скарги і перевіряє справу лише щодо тих осіб, яких стосується апеляція.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шевченко В.Т. Нагальні проблеми апеляційного розгляду кримінальних справ// Вісник Верховного Суду України. – 2003. – №4.
2. Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року, №20-рп/ 200, справа №1-38/2003 (справа про Касаційний Суд України).
3. Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996. – №129. – 13 лип.