Успіх діяльності господарських суб’єктів на сучасному етапі розвитку економіки дедалі більшою мірою визначається наявністю тих видів ресурсів, які відносять до об’єктів інтелектуальної власності. Право на використання таких активів зазвичай надається на платній основі. За економічною сутністю роялті є платежем за використання об’єктів інтелектуальної власності. Однак існує ряд проблемних питань, що ускладнюють відносини в цій галузі.

Однією із таких проблем є колізія, що зумовлена неоднозначним трактуванням терміна «роялті», яка, на нашу думку, є наслідком помилки законодавця при прийнятті Закону України » Про оподаткування прибутку підприємств» №334/94-ВР від 28.12.1994 р. Згідно з ч.1 п.1.30 ст.1, роялті – це платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп’ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення; придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Отже, можна зробити висновок, що, на відміну від платежів за об’єкти авторського права, які будуть кваліфікуватися як роялті лише при користуванні цими об’єктами (без переходу права власності), платежі за об’єкти промислової власності вважатимуться роялті лише при їх відчуженні (з переходом права власності до їх правонаступника). Разом з тим така винагорода не може автоматично вважатися роялті, оскільки згідно з ч.2 п.1.30 ст.1 цього закону не вважаються роялті платежі за отримання об’єктів власності, визначених у частині першій цього пункту, у володіння чи розпорядження особи або у її власність. Тобто виплати винагороди за договорами на придбання об’єктів промислової власності не є роялті згідно з ч.2 п.1.30 ст.1 цього ж закону, а винагороди за ліцензійними договорами (за користування об’єктами промислової власності) не можуть вважатися роялті згідно з ч.1 п.1.30 ст.1 цього ж закону. Ця колізія зумовлює певні труднощі у застосуванні цього терміна. Таким чином, формально ні ліцензійні платежі за користування патентами, ні платежі за придбання прав власності на об’єкти права промислової власності не можна вважати платежами роялті. Тому до платежів роялті залишається віднести тільки винагороду за користування авторськими правами.

Цікавим є той факт, що в бухгалтерському обліку поняття роялті є дещо відмінним, ніж те, яке закріплено в податковому. Зокрема, Положення (стандарт) бухгалтерського обліку визначає роялті як платежі за використання нематеріальних активів підприємств. Під нематеріальним активом розуміється, згідно з цим стандартом, немонетарний, необоротний актив, що не має матеріальної форми, може бути відокремлений від підприємства та утримується ним більше одного року для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи для надання в оренду іншим особам. На наш погляд, таке визначення є більш вдалим та практичним, ніж те, яке закріплено в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств». Крім того, правила бухгалтерського обліку визначають значно ширше коло видів нематеріальних активів, платежі за використання яких слід відносити до роялті. До них, зокрема, належать як об’єкти інтелектуальної власності, так і нематеріальні активи. Тоді як у податковому законодавстві роялті обмежується лише платежами, що пов’язані тільки з об’єктами інтелектуальної власності.

Існує не менш важливе питання щодо обкладання платежів роялті податком на додану вартість.

Згідно з п.3.2.7.Закону України «Про податок на додану вартість» №168/97-ВР від 03.04.1997 р. операції з виплат із роялті у грошовій формі не є об’єктом оподаткування. Пункт 1.11 цього закону встановлює, що поняття «роялті» визначається Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». Таким чином, можно зробити висновок, що винагорода за користування авторськими правами і придбання патентів та інших об’єктів промислової власності (якщо трактувати п.1.30 цього закону на користь платника податку) не є об’єктом обкладання ПДВ.

Пунктом 1.4 закону про ПДВ визначено поняття «продаж послуг», яке включає «продаж, ліцензування або інші способи передачі права на патент, авторське право, торговий знак, інші об’єкти права інтелектуальної, у т. ч. промислової, власності». З урахуванням цього визначення та згідно з підпунктами 3.1.1 та 3.1.3 закону про ПДВ винагорода за користування інтелектуальною власністю є об’єктом обкладання ПДВ у всіх випадках: як при передачі прав на користування ліцензіату-резиденту власником права на об’єкт інтелектуальної власності (продаж послуг), так і при придбанні права на користування об’єктами інтелектуальної власності у нерезидентів (імпорт послуг).

Отже, визначення, яке дається пунктом 1.4 закону про ПДВ, формує доволі складну колізію понять. При застосуванні цього поняття положення пункту 3.2.7 цього закону, за якими платежі роялті у грошовій формі не є об’єктом оподаткування, взагалі не можуть бути використані до з’ясування пріоритету статей.

Таким чином, можна зробити висновок, що ці проблемні питання виникли внаслідок неузгоджень, допущених законодавцем при розробці та прийнятті цих законодавчих актів.

Що стосується колізії стосовно самого терміна роялті, то більшість авторитетних видань дотримуються загальноприйнятого визначення терміна роялті – як платіж саме за користування інтелектуальною власністю. Тому, на наш погляд, необхідно визначити роялті як періодичний ліцензійний платіж за користування інтелектуальною власністю та іншими нематеріальними активами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» №168/97-ВР від 03.04.1997 р.
2. Закон України «Про податок на додану вартість» №334/34-ВР від 28.12.1994 р.
3. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку Мінфін; положення від 31.03.1999 р. №87.
4. Финансово-кредитний словарь / Под ред. Н. В. Гаретовского.-М.: ФиС, –1988.
5. Роялти на вашу голову // Дебит- кредит. – 2001. – №46.