Не викликає сумніву той факт, що найкращий спосіб управління державою – це управління за допомогою грошей. Регулюючи і скеровуючи потоки грошових коштів для створення фондів, які використовуються для потреб суспільства, держава стимулює чи, навпаки, скорочує свою діяльність в окремих напрямах.

Фінансово-правовий аспект регулювання накопичення і руху грошових засобів у державі визначається такими факторами:

• виконання функції мобілізації основних засобів;
• спрямування цих засобів згідно із законодавством на вирішення завдань і здійснення функцій держави;
• визначення умов виникнення вказаних грошових відносин, їх зміна та припинення існування;
• визначення функцій органів держави в кредитно-розрахунковій сфері із забезпечення повсякденного фінансового моніторингу [1, с.43].

У зв’язку з необхідністю державного контролю за грошовими коштами, отриманими незаконним шляхом та для протидії цьому процесу виникла потреба у фінансовому моніторингу. Тому для здійснення системного аналізу фінансової діяльності держави в цілому та фінансового моніторингу зокрема потрібна цілісна система норм, яка б регулювала цю частину відносин.

Тернистий шлях українських законодавців у створенні законодавчої бази з регулювання порядку здійснення фінансового моніторингу закінчився прийняттям 28 листопада 2002 р. Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» №249-IV, з подальшими змінами, внесеними згідно із законами №345-IV від 24.12.2002 р., №485-IV від 06.02.2003 р., який регулює відносини у сфері запобігання та протидії запровадженню в легальний обіг доходів, одержаних злочинним шляхом та спрямованих на боротьбу з фінансуванням тероризму (далі – Закон). Цей нормативний документ є досить складним за юридичною технікою і містить багато бланкетних норм [2, с.403].

Необхідно зазначити, що легалізація злочинних доходів є тяжким злочином у сфері господарської діяльності. Відповідальність за цей злочин передбачено ст.209 Кримінального кодексу України «Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом».

Термін «відмивання», широко розповсюджений в українській та зарубіжній правовій літературі та документації, взятий із гангстерського жаргону США 30-х рр. XX ст., однак він не є юридичним терміном і, на думку автора, не повинен широко застосовуватися у нормативних документах, що потрібно враховувати в подальшій розробці законодавства з боротьби з легалізацією злочинних доходів.

Основна небезпека цього злочину полягає в тому, що деякі особи намагаються легалізувати свої доходи не лише для відкритого розкішного способу життя, а й для одержання можливості управління економічним і політичним життям суспільства. Легалізація злочинних доходів – не окремий акт, а фактично цілий процес, який вимагає ретельного вивчення не лише юристами, а також економістами, соціологами та іншими фахівцями.

Згідно зі ст.2 Закону «до легалізації (відмивання) доходів належать дії спрямовані на приховування чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна, чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а також набуття, володіння або використання коштів або іншого майна, за умови усвідомлення особою, що вони були доходами».

Між тим методів легалізації злочинних доходів більш ніж достатньо, тому ключовою проблемою є забезпечення надходження вирішальної інформації до відповідних органів, метою діяльності яких є боротьба із злочинністю та вилучення незаконно отриманого багатства з легального обігу. Цю проблему можна вирішити за допомогою застосування фінансового моніторингу, який повинні здійснювати законодавчо визначені органи.

У цьому контексті доцільно звернутися до досвіду зарубіжних країн. Так, майже в усіх країнах існують спеціальні служби з аналізу фінансових потоків та виявлення незаконної фінансової діяльності. Наприклад, у Великобританії ці функції виконує кримінальна контррозвідка (яка виявила, зокрема, відмивання грошей у Bank of New-York), у деяких інших державах створені спеціальні структури, які зазвичай згадуються як «підрозділи фінансової розвідки» (ПФР).

Починаючи з 1995 р. ПФР більшості країн почали працювати спільно, об’єднавшись у неофіційну організацію, відому як «Група Егмонд». Вона була названа так за місцем першої зустрічі в Палаці Egmond-Arenberg в Брюсселі і сьогодні відіграє значну роль у боротьбі з легалізацією злочинних доходів.

Перша зустріч «Групи Егмонд» була кульмінацією декількох років інтенсивної національної та міжнародної боротьби з легалізацією злочинних доходів. Основні прийняті документи – Віденська угода ООН, Базельська заява про принципи Групи десяти, а особливо такий документ, як «Сорок рекомендацій», прийнятий Міжнародною спеціальною комісією з боротьби з легалізацією злочинних доходів (FATF), – активізували міжнародну співпрацю у цій сфері.

На початку вересня 2001 р. FATF внесла Україну в список країн, які не вживають цілеспрямовані заходи для боротьби з «відмиванням» грошей. Однак з того часу Україна доклала максимум зусиль до виконання вимог Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Ці вимоги полягають ось у чому:

• прийняття спеціального закону;
• створення спеціальної структури, яка б координувала діяльність спеціальних служб з аналізу фінансових потоків та виявлення незаконної діяльності.

Як уже було зазначено, спеціальний закон Україною все-таки був прийнятий. У цьому законі (ст.4) передбачено створення і порядок діяльності спеціально уповноваженого органу державної влади з питань фінансового моніторингу – урядового органу державного управління, який діє у складі Міністерства фінансів України і має назву Державний департамент фінансового моніторингу.

Отже, в основі функціонування в Україні системи протидії відмиванню грошей лежить проведення заходів фінансового моніторингу, іншими словами здійснення державного і внутрішнього банківського нагляду за фінансовими операціями з метою виявлення трансакцій, які могли бути пов’язані з відмиванням грошей [3, с.68].

Згідно зі ст.4 закону українська система фінансового моніторингу складається з двох рівнів.

Першій рівень – це система первинного фінансового моніторингу, суб’єктами якого є банки, страхові організації, платіжні організації, еквайрінгові та клірингові установи, товарні, фондові біржі, професійні учасники ринку цінних паперів, інститути спільного інвестування, гральні заклади, ломбарди, організатори лотерей, підприємства й об’єднання зв’язку та інші юридичні особи, які відповідно до законодавства здійснюють фінансові операції.

Другий рівень представлений суб’єктами державного моніторингу – центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, а також спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу – Державний департамент фінансового моніторингу і координує роботу всієї системи.

Таким чином, державні органи контролюють діяльність суб’єктів первинного фінансового моніторингу, але не проводять контрольних заходів щодо господарюючих суб’єктів [4, с.12].

Незважаючи на повноту і комплексність Закону, все ж таки залишаються чітко не врегульовані ряд питань, а саме:

• як вирішити проблему дотримання комерційної, банківської таємниці ?
• чи може Державна податкова адміністрація України бути суб’єктом державного фінансового моніторингу;
• чи потрібно встановлювати фіксовану суму для фінансових операцій, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу;
• який порядок проведення фінансового моніторингу в банках спеціально призначеним співробітником або відділом ?

Найбільш суперечливим питанням залишається організаційно-правова сторона проведення фінансового моніторингу спеціальними органами, а саме Національним банком України чи Державним департаментом фінансового моніторингу у складі Міністерства фінансів. Більш доцільним, на думку автора, було б віддати всі повноваження з проведення фінансового моніторингу Національному банку України, а також створення підрозділів з фінансового моніторингу в регіональних управліннях НБУ. Підрозділи з фінансового моніторингу на місцях, підзвітні Національному банку України, маючи прямий доступ до первинної інформації про рух грошових коштів, в тому числі і до операцій з легалізації незаконних доходів, зможуть більш оперативно і якісно попереджувати можливі спроби легалізації грошей отриманих злочинним шляхом. Слід зазначити, що проаналізовані в цій статті питання фінансового моніторингу є на даному етапі дуже актуальними в Україні, тому потребують більш детального аналітичного дослідження.

ЛІТЕРАТУРА

1. Горбунова О.Н. Финансовый мониторинг и проблемы финансового права // Известия вузов: Правоведение. – 2002. – №5. – С.42 – 49.
2. Хольченков О.М. Чи може Державна податкова адміністрація України бути суб’єктом державного фінансового моніторингу ? // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Х., 2003. – 422 с.
3. Симовьян С., Григорович О. Окремі питання фінансового моніторингу // Финансовые услуги. – 2003. – №3.
4. Першин М. Контроль за денежным обращением как одно из направлений государственного финансового контроля // Право и жизнь. – 2003. – №57.