Найпоширенішою формою здійснення іноземних інвестицій є створення підприємств з іноземними інвестиціями (далі – ПІІ) [1, с.94]. Введений у дію Господарський кодекс України (далі – ГК) розмежував на законодавчому рівні поняття іноземних підприємств та ПІІ. Водночас положення ГК у частині визначення ПІІ дублюють статті Закону України «Про режим іноземного інвестування», не встановлюючи нових норм, які б регламентували його статус. Отже, відповідно до законодавчого визначення підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. Підприємство набуває статусу ПІІ з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

У той же час у ч.4 ст.3 Закону України «Про режим іноземного інвестування» вказано, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у формі придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Виходячи з викладеного вище, можна зробити висновок, що, наприклад, купівля нерезидентом акцій у акціонера діючого акціонерного товариства (далі – АТ) вважається іноземною інвестицією та підлягає реєстрації. Однак, як уже вказувалося, законодавець пов’язує статус ПІІ із зарахуванням інвестиції на баланс реципієнта, а не його акціонера. Таким чином, у цьому випадку акціонерне товариство не набуває статусу ПІІ. Отже, якщо діюче АТ хоче набути статусу ПІІ, єдиним виходом із ситуації може бути викуп акціонерним товариством акцій у акціонера-резидента та подальший продаж їх нерезиденту. Процедура викупу акцій акціонерним товариством урегульована ст.32 Закону України «Про господарські товариства».

Визначаючи правове становище ПІІ, законодавство України виходить, як правило, з принципу національного режиму ПІІ. Тобто ПІІ надається такий же статус (ті ж права та обов’язки), що й іншим українським підприємствам. Такі ж положення закріплені і в міжнародних договорах України з іншими державами. Винятками з цього правила є такі випадки:

1. Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду ПІІ (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. При цьому митні органи здійснюють пропуск такого майна на територію України на підставі виданого підприємством простого векселя на суму мита з відстроченням платежу не більш як на 30 календарних днів з дня оформлення ввізної вантажної митної декларації. Вексель погашається і ввізне мито не справляється, якщо у період, на який дається відстрочення платежу, зазначене майно зараховане на баланс підприємства і податковою інспекцією за місцезнаходженням підприємства зроблена відмітка про це на примірнику векселя.

Якщо протягом трьох років від часу зарахування іноземної інвестиції на баланс ПІІ майно, що було ввезене в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду зазначеного підприємства, відчужується, у тому числі у зв’язку з припиненням діяльності цього підприємства (крім вивезення іноземної інвестиції за кордон), ПІІ сплачує ввізне мито, яке обчислюється виходячи з митної вартості цього майна, перерахованої у валюту України за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України на день здійснення відчуження майна. Зазначені вище положення встановлені ст.18 Закону України «Про режим іноземного інвестування».

Порядок видачі, обліку і погашення векселів урегульований постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. №937 «Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна».

Усі наведені нормативні акти і досі є чинними. Однак прийнятий 27 листопада 2003 р. Закон України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» статтею 71 заборонив здійснення розрахунків із бюджетом у негрошовій формі, зокрема шляхом взаємозаліку та застосування векселів. Керуючись принципом дії закону у часі, можна зробити висновок, що дія ст.18 про обкладення митом призупинена у частині, в якій описано використання векселя. Отже, залишається чинним лише задеклароване право ПІІ на звільнення від обкладення митом без процедури його реалізації.

2. Підприємствам з іноземними інвестиціями дозволяється встановлювати в їхніх статутах норми, що регулюють трудові відносини іншим чином, ніж це передбачено законодавством про працю. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються у порядку, передбаченому законодавством про працю (ч.2 ст.3 Кодексу законів про працю).

Режим оподаткування ПІІ був змінений прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з метою усунення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)» №2899-ІІІ від 20 грудня 2001 р. Зазначеними змінами підприємствам з іноземними інвестиціями була заборонена видача податкового векселя під час ввезення товарів на митну територію України. Однак із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування щодо зернових культур» №1240-ІV від 23 жовтня 2003 р., який відповідно до прикінцевих положень діє з дня його опублікування і до 1 липня 2004 р., у ст.11 Закону України «Про податок на додану вартість» в абзаці 11 п.11.5 слова про заборону видачі податкового векселя були вилучені. Отже, ПІІ може використовувати податковий вексель на загальних підставах. Проте з 1 липня 2004 р. набуває чинності Закон України «Про податок на додану вартість» у новій редакцій, який знову забороняє видачу ПІІ податкового векселя.

При застосуванні зазначеної норми необхідно враховувати положення міжнародних договорів про захист інвестицій, які підписані Україною. Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Також ч.2 ст.17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. визначає, що «якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України».

Отже, під час митного оформлення товарів, що ввозяться ПІІ, застосовуються норми договору, які визначають надання іноземним інвесторам режиму не менш сприятливого, ніж той, який надається своїм власним інвесторам та їхнім інвестиціям або інвесторам будь-якої третьої держави та їхнім інвестиціям. Прикладом такого договору є Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про заохочення і взаємний захист інвестицій (ратифіковано Законом України №1302-XIV від 15.12.99 р.), у ч.1 ст.3 якої зазначено, що «кожна з Договірних Сторін забезпечує на своїй території інвестиціям, здійсненим інвесторами іншої Договірної Сторони, діяльності в зв’язку з такими інвестиціями режим не менш сприятливий, ніж режим, що наданий власним інвесторам або інвесторам будь-якої третьої держави, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, що могли б перешкоджати керуванню та розпорядженню інвестиціями».

Державна митна служба під час митного оформлення товарів, які ввозяться (пересилаються) на митну територію України ПІІ, забезпечує право цих платників податків на видачу податкового векселя на суму податку на додану вартість за умови підтвердження наявності в статутному фонді таких підприємств частки капіталу походженням із країни, з якою укладені та ратифіковані Верховною Радою України договори про стимулювання та взаємний захист інвестицій, із строком погашення до кінця поточного бюджетного року.

Наведені положення підтверджуються постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України» №1104 від 1 жовтня 1997 р., листом Державної митної служби України «Щодо сплати при митному оформлені товарів підприємствами з іноземними інвестиціями податку на додану вартість шляхом надання податкових векселів» №11/2-15-10454 від 4 листопада 2002 р. і листом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України «Щодо права на видачу податкового векселя при імпорті товарів» №83-20/911 від 24 липня 2002 р.

Значні обмеження для ПІІ існують у сфері земельних відносин. Земельний кодекс України (далі – ЗК) говорить про обмеження для т. зв. «спільних підприємств, заснованих за участю іноземних юридичних і фізичних осіб». Виходячи із законодавчого визначення ПІІ, можна стверджувати, що воно є різновидом спільного підприємства. Відповідно до ст.82 ЗК ПІІ можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі:

1) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

2) внесення земельних ділянок її засновниками до статутногофонду;

3) прийняття спадщини;

4) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Однак потрібно відзначити, що це право обумовлене межами:

1) населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

2) населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

У випадку, коли ПІІ отримало у власність землі сільськогосподарського призначення, воно зобов’язане протягом року передати право власності на землю іншій особі. В іншому випадку земля підлягає примусовому продажу (ст.145 ЗК).

Отже, очевидно, що права учасників ПІІ резидентів суттєво обмежені в сфері землекористування.

Узагальнюючи, зазначимо, що в законодавстві України не передбачено суттєвих пільг, які б полегшували їхню діяльність. У той же час деякі названі у цій роботі нормативно-правові акти обмежують права ПІІ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Правове регулювання іноземних інвестицій / За ред. В.М. Коссака. – К.: Укр. центр правничих студій, 1999.