З огляду на визначальне методологічне значення проблеми праворозуміння як наріжного каменя теорії та філософії права виникла необхідність порушити питання про власне етимологію праворозуміння. Останнє пропонувалося відобразити поняттям і позначити терміном «правоназивання» [1].

Щодо слов’янських мов поняття «правоназивання» можна визначити як процес і наслідок зведення певних явищ, поняття про які позначаються термінами, що за словесною формою (морфологічно) включають корінь «прав» у ранг такої реальності, яку називають «правовою». Дослідження правоназивання дає, зокрема, змогу визначити, яке саме праворозуміння закріплене на законодавчому рівні у тій чи іншій країні: адже будь-який суб’єкт, у тому числі й законодавець, обирає певні терміни для позначення відповідних понять, керуючись власним розумінням тих явищ, котрі цими поняттями відображаються.

Визначивши загальне поняття правоназивання та відзначивши його роль як інструмента дослідження офіційного, тобто закріпленого на законодавчому рівні, праворозуміння у тій або іншій правовій системі, можна поставити й питання про історичні рамки зазначеного процесу і про його витоки, тобто про правоназивання у минулому.

Для відповіді на це запитання спробуємо співвіднести процес виникнення та еволюції норм поведінки людини у первісному суспільстві – т. зв. мононорм – із процесом письмового та звукового оформлення мовлення.

Інакше кажучи, спробуємо відповісти й на таке запитання: які знаки та символи могли використовуватися у первісному суспільстві для позначення понять про ті явища, предмети чи процеси, що у сучасних науках антропології, етнографії, археології вважаються способом позначення, формою фіксації мононорм? У зв’язку з цим видається обгрунтованим запровадити в обіг термін «правопозначання», який відображає поняття про позначення первісних мононорм тими чи іншими знаками та символами. Тут, знову ж таки, постає принципове питання (відповідь на яке має сформуватись у результаті дослідження): чи є певні закономірності у «конструюванні» або обранні тих знаків та символів, що використовувалися для правопозначання, чи, навпаки, таке обрання було цілком випадковим?

Вихідним моментом такого дослідження може слугувати концепція мононорматики, яка, на наш погляд, дає змогу максимально врахувати різні аспекти функціонування первісного суспільства [2]. Відповідно до цієї концепції поняття «мононорма » визначається як недиференційоване, синкретичне правило поведінки, що не може дути віднесено ні до сфери права, ні до сфери моралі з її релігійним усвідомленням, ні до сфери етикету, оскільки воно об’єднує в собі властивості будь-якої поведінки. Необхідно також нагадати основні категорії семіотики – поняття «знак» та поняття «символ», які застосовуватимуться у процесі подальшого аналізу.

Концепція мононорматики розглядає норми поведінки у первісному суспільстві в їх еволюційному розвитку, розмежовуючи т. зв. класичний етап та етап розшарування мононорм.

Розглядаючи класичний етап еволюції первісних мононорм та можливості їх графічного закріплення, підтримаємо думку Ю. Семенова про те, що тоді проявом мононорматики був табуїтет як найбільш рання система – регулятор поведінки людини, система суворих приписів, які передбачали кару смертю за вчинення таких тяжких злочинів, як, наприклад, інцест, порушення екзогамії [3]. Табу завжди діє як магічна заборона, що виражає ілюзорну сутність магії, а магія розглядається як переконання первісної людини в існуванні певних таємничих зв’язків з трансцендентним світом, що, у свою чергу, здійснюються за допомогою певних прийомів та засобів.

Із мисленням людини саме у ці періоди існування первісного суспільства – часи палеоліту та енеоліту – вже безпосередньо пов’язується й можливість графічного оформлення табуїтету. Оскільки поява перших знаків та малюнків датується XXV тисячоліттям до н.є. (епоха палеоліту), а перші спроби графічного оформлення людського мовлення з’явилися лише близько VI тисячоліття до н.є. (епоха енеоліту), то гіпотетично тоді могло мати місце й графічне оформлення наявних у первісному суспільстві табу. Проте образно-фантастичний характер пізнавального ставлення людини до середовища зумовлював єдино можливу тоді основу для єднання суб’єкта й об’єкта, для співучасті людини в русі світів та стихій. Як констатує Г.В. Мальцев [4], у первісному суспільстві панував такий тип мислення, який включав можливість перетворення абстрактного поняття, ідеї на фантазію, міф, що не усвідомлювалося первісною людиною – носієм такого типу мислення. Про специфічну раціональність первісного мислення свідчить можливість створити міф певними методами, які ще не можна віднести до розряду логічних у сучасному розумінні цього слова; це радше були зачатки аналогії, узагальнення, елементи аналізу, синтезу. З огляду на це можна дійти висновку про об’єктивну неможливість графічного закріплення табу на цій стадії розвитку первісного суспільства. Це підтверджують і археологічні дані, згідно з якими у період енеоліту первісна людина робила спроби графічно оформити своє мовлення за допомогою піктограм – малюнків, які «дзеркально», однозначно відображали лише ті предмети, які були намальовані [5]. Тобто у графічних зображеннях не простежується здатність мислення первісної людини до складніших логічних операцій, оскільки процес пізнання у такої людини складався із двох ланок: «спостереження – знання», які й отримували своє відповідне графічне закріплення. А для графічного оформлення табу вимагаються уже їх усвідомлення та підбір тих символів, за допомогою яких можна графічно відобразити уявлення про табу, яке сформувалося унаслідок мисленнєвої діяльності людини. Заборони інцесту, ініціації та порушення екзогамії існували лише в усній формі, оскільки тоді люди ще не були спроможні закріпити графічно ці та інші табу.

Період розшарування, розчленування мононорм, як доводять А.Б.Венгеров та Є.П.Черних (спираючись на сучасні здобутки етнографії), пов’язується із епохою становлення класового суспільства та появою специфічних владно-регулятивних систем – політій. Мононорми періоду розшарування вже піддаються певній класифікації. Так, А.Венгеров класифікував їх за такими критеріями: зміст регулювання, спосіб регулювання, форма вираження, процедури здійснення, санкції, нормативна сила. Зокрема, за способами регулювання на цій стадії еволюції мононорм, окрім табу, які набули форми заборон, він виділяє ще й дозволи та позитивні звичаї [6].

Логічне мислення людини у період розшарування первісних мононорм уже набуло того стану розвитку, що вона стала здатною здійснювати певні розумові операції, які давали змогу сформувати уявлення про явища навколишньої дійсності та графічно відобразити ці уявлення за допомогою існуючих символів. Процес пізнання у людини на цьому етапі її розвитку складався з чотирьох ланок: «спостереження – логічна оцінка спостереження – практичне порівняння логічної оцінки спостереження з дійсністю – знання».

Таким чином, уже не існувало об’єктивних перешкод для графічного оформлення наявних у суспільстві мононорм – заборон і дозволів. Можна вважати, що графічними засобами, які використовувалися для закріплення уявлень про заборони та дозволи, були т. зв. ідеограми – малюнки, які відображали не тільки те, що було на них безпосередньо зображене, а й інші предмети, явища та процеси, пов’язані з цим зображенням унаслідок соціальної практики. Наприклад, малюнок сонця уже міг позначати уявлення про день, час, тепло, світло, енергію, а зображення ноги – такі дії, як стояти, прогулюватися або йти. Отже, створюються об’єктивні соціальні умови для того чи іншого правопозначання (позначання уявлень про заборони чи дозволені дії).

Мабуть, для позначення заборони на етапі диверсифікації мононорматики використовувалися символи, які позначали уявлення про певні дії. Наприклад, простежуючи розвиток клинописного позначення дії «пити» від ранніх піктограм і до ассирійського клинопису 700 р. до н. е., можна побачити такі зміни.

Можна припустити, що для графічного закріплення правопозначення уявлень могли використовуватися т. зв. діактричні знаки у формі видалення сегмента із символу чи у вигляді певних насічок, штрихів, які відображали специфікацію уявлень про певні дії. Відтак специфікою правопозначення у первісному суспільстві можна вважати використання діактричних знаків для позначення уявлень про заборони та дозволи.

З часом виникають і перші силабічні системи письма, а згодом, унаслідок подальшої еволюції та спрощення запису, у Стародавній Греції (IX ст. до н.е.) відбулося виникнення першого «справжнього» алфавіту, в якому певний символ позначає один голосний чи один приголосний звук. А це істотно розширило можливість неоднозначного тлумачення тексту, вираженого за допомогою таких знаків.

Отже, у первісному суспільстві об’єктивно існували необхідні передумови для графічного закріплення мононорм на другому етапі їх розвитку. Для позначення тих уявлень, які на певній стадії розвитку первісного суспільства відображали ті предмети, явища та процеси, котрі належать до форм прояву мононорм, застосовувалися символи, що ними користувалися для позначення певних дій. «Правовість» таких символів могла відображатися лише за допомогою певних знаків – діактричних або фонетичних доповнень. У цьому і можна вбачати закономірність та специфіку саме правопозначання порівняно з позначенням інших явищ. З огляду на особливості мислення первісної людини можна констатувати той факт, що графічно закріплені мононорми значно рідше могли бути об’єктом неоднозначної інтерпретації тими суб’єктами, яким вони були адресовані, ніж це пізніше – з часу виникнення силабічної та алфавітної писемності – мало і має місце щодо норм писаного права.

ЛІТЕРАТУРА

1. Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов: Высшая школа, 1985. – С.38–41.
2. Думанoв X.М., Першиц А.И. Мононорматика и начальное право // Государство и право. – 2000. – №1. – С.98–103.
3. Семенов Ю.И. Формы общественной воли в доклассовом обществе: табуитет, мораль и обычное право // Этнографическое обозрение. – 1997. – №4. – С.34–38.
4. Мальцев Г.В. Пять лекций о происхождении государства и права. – М.: Изд-во РАГС, 2000. – С.42.
5. Фоли Д. Энциклопедия знаков и символов. – М.:Вече; АСТ, 1997. – С.12.
6. Черных Е.П. Венгеров А.Б. Структура нормативной системы в древних обществах (методологический аспект) // От доклассовых обществ к раннеклассовым. – М., 1987.