Окрема норма, яка передбачає кримінальну відповідальність за втручання у діяльність судових органів, з’явилася в Україні порівняно недавно – в 1990 р. Саме тоді в КК УРСР були внесені зміни і главу VIII “Злочини проти правосуддя” було доповнено статтею 176¹ „Втручання у вирішення судових справ”.

Проте слід зауважити, що норма про кримінальну відповідальність не є цілком новою для кримінального права України. Відповідні норми існували ще в “Руській Правді”, інших нормативно-правових актах, які діяли на території України, — Судебнику 1550 р., Уголовному уложенні 1903 р. (саме ця норма в дію так і не була введена). КК УРСР 1922, 1927 рр., та і 1960 р., аж до внесення змін у 1990 р. така норма була невідома.

В Україні з 2001 р. діє новий Кримінальний кодекс, в якому передбачена окрема норма про кримінальну відповідальність за втручання у діяльність судових органів – ст.376 КК. За час дії цього кодексу виявлено ряд його недоліків і зараз проводиться підготовка нової редакції цього Кодексу. В зв’язку з цим актуальним видається таке запитання: чи були підстави для криміналізації такого діяння, як втручання у діяльність судових органів, і чи слід залишати таку норму в новій редакції Кримінального кодексу України, яка зараз готується.

Для криміналізації діяння повинні бути відповідні умови. В юридичній літературі для позначення цього поняття використовують різноманітні терміни: підстави [1, с.30], [2, с.67], принципи [3, с.70], критерії [4, с.101], чинники [5, с.65] тощо. Найбільш точним для позначення цього поняття, вважаємо, є термін “умови”. Умова – необхідна обставина, яка уможливлює здійснення, створення чого-небудь або сприяє чомусь [6, с.1295]. Суспільна небезпека, відносна поширеність діяння, відповідність Конституції та інші обставини якраз і є тими необхідними умовами, які уможливлюють проведення криміналізації.

Першою умовою криміналізації, яку ми розглянемо, є суспільна небезпека діяння. Лише те діяння може бути обґрунтовано криміналізоване, суспільна небезпека якого достатньо (з точки зору кримінального права) висока.

У правовій державі професійна діяльність органів суду, незалежність суддів повинні бути об’єктом особливої охорони, оскільки судова влада забезпечує права і свободи громадян, нормальну роботу усіх органів влади і функціонування держави загалом. Виходячи з викладеного, можна констатувати, що втручання у діяльність суддів посягає на важливі суспільні цінності, велику суспільну небезпеку становлять як окремі злочини, так і вказані делікти в цілому.

Наступна умова – відносна поширеність діяння. Кримінальне право регулює реакцію суспільства на такі суспільно небезпечні діяння, які є реально можливими, тобто є проявами певних загальних тенденцій і закономірностей, а не випадкових явищ. Якщо звернутися до судової статистики, то побачимо, що справи про втручання в діяльність судових органів зустрічаються рідко. Проте, дослідивши стан незалежності суддів в Україні, можна зробити висновок, що проблема втручання у їхню діяльність існує. Цей вид злочину має значну латентність: за останні декілька років за ст. 376 КК України засуджено лише декілька осіб. І це при тому, що проблема незалежності суддів залишається однією з найбільш актуальних. Про те, що в Україні існує проблема втручання у діяльність судових органів, вказують, зокрема, Голова Верховного Суду України В.Т. Маляренко [7, с.9], перший заступник Голови ВСУ П.П. Пилипчук [8] , зазначаючи, що хоча в 2003 – 2004 рр. за такий злочин проти правосуддя, як втручання у діяльність судових органів, не було засуджено жодної особи, це зовсім не свідчить про те, що в Україні немає випадків незаконного втручання в суддівську діяльність .

Питання втручання у діяльність суддів є предметом уваги і Верховного Суду України (за останні десять років прийнято дві постанови Пленуму Верховного Суду України, що стосуються питання незалежності суддів, — №10 від 18.06.1999 „Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів і правоохороонних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві” та № 4 від 12.04.96 “Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів”) і Конституційного Суду України (Рішення від 19 травня 1999 р. №4-рп/99 у справі №1-12/99 (справа про запити народних депутатів України).

На випадки втручання вказують і судді господарських судів України, які 15 листопада 2005 р. звернулися до органів влади з відкритим листом, в якому висловили “своє обурення втручанням у діяльність Вищого господарського суду України та проявом зневаги до судової влади” [9].

Все це свідчить про те, що втручання у діяльність суддів є відносно поширеним явищем.

Конституційна адекватність. Суть цієї умови полягає в тому, що всі новелли до закону, і до Кримінального кодексу зокрема, повинні відповідати Конституції України.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Таким чином, бачимо, що норма КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за втручання у будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або домогтися винесення неправосудного рішення, не лише не суперечить Конституції, а, навпаки, спрямована на забезпечення ефективності цієї конституційної гарантії.

Наступна умова – системно-правова узгодженість. Криміналізуючи певне діяння, необхідно пересвідчитись, що таке діяння не є дозволеним нормами інших галузей права. Якщо проаналізувати чинне законодавство, то ми знайдемо ряд норм, спрямованих на забезпечення незалежності суддів, що включає і заборону втручання у їхню діяльність. Це, зокрема, Конституція України, Закон України “Про статус суддів” та Закон України “Про судоустрій України”. Так, відповідно до Закону “Про судоустрій України” суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не зазіхати на неї.

Відповідно до вже згадуваного рішення Конституційного Суду України від 19 травня 1999 р. N 4-рп/99 народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

Таким чином, у законодавстві України простежується чітка позиція щодо заборони втручання у діяльність судових органів.

Ще однією умовою є міжнародно-правова необхідність і допустимість криміналізації, суть якої полягає в тому, що криміналізація чи декриміналізація діяння повинна проводитися з урахуванням міжнародно-правових актів, ратифікованих Веховною Радою України.

Проаналізувавши міжнародні документи, що стосуються цього питання, можна зробити висновок, що заборона втручання у діяльність судових органів повністю відповідає міжнародно-правовим стандартам, зокрема вимогам §1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка у відповідній частині передбачає: «Кожна людина … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону”. Європейська хартія про закон про статус суддів, прийнята 10 липня 1998 р. в Лісабоні, теж проголошує принцип незалежності суддів і заборони втручання у їхню діяльність.

Процесуальна можливість переслідування полягає в тому, що, встановлюючи кримінальну відповідальність за певне діяння, необхідно дослідити питання можливості процесуального доказування. Така можливість існує, хоча й залежить від ряду факторів, насамперед від судді – якщо він заявить про те, що здійснювалося втручання у його діяльність, то особливих проблем процесуального доказування цього складу злочину бути не повинно. Інша річ, якщо суддя з будь-яких мотивів (корисливих, страху тощо) не бажає порушення кримінальної справи. В такому разі докази зібрати буде важко.

Умова відсутності прогалин у законі і ненадмірності заборони. Щоби бути впевненими, що така умова криміналізація існує, необхідно з’ясувати, чи не створюватиме новелла нормативної прогалини чи, навпаки, надлишковості в системі чинного кримінального законодавства. Для цього пропонуємо звернутися до КК УРСР 1960 р., до доповнення його у 1990 р. статтею 1761 . До 1990 р. у випадках втручання у діяльність суддів могло ставитися питання про можливість співучасті в злочині, передбаченому ст.177 КК УРСР (підмовництво до винесення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали, постанови). Така думка існувала в літературі [10, с.120]. Проте справ з такою кваліфікацією не було. Якщо розглянути такий варіант гіпотетично, то така ситуація можлива. Наприклад, якщо особа схилила суддю винести завідомо неправосудне рішення на його користь, то за відсутності норми про втручання у діяльність судових органів його дії можна було кваліфікувати як підбурювання до відповідного злочину.

Проте вирішення цього питання таким чином містить ряд недоліків. По-перше, не акцентується увага на специфіці діянь, спрямованих проти відправлення правосуддя. По-друге, кваліфікація дій особи, що втручається у діяльність судді, ставиться у залежність від кваліфікації діяння судді, що виніс завідомо неправосудне рішенн. А це, в свою чергу, ускладнює можливість притягнення до кримінальної відповідальності і підвищує латентність даного виду злочину. По-третє, кваліфікація таких діянь, як підбурювання до винесення завідомо неправосудного рішення, охоплює лише окремі випадки такого втручання.

Отож вважаємо, що норма про заборону втручання у діяльність судових органів органічно доповнює ряд гарантій діяльності суддів і, навпаки, усуває прогалину, яка існує в кримінальному законодавстві.

Таким чином, проаналізувавши умови криміналізації втручання у діяльність судових органів, можна зробити висновок, що для криміналізації цього діяння існують усі з них. Стаття 376 „Втручання у діяльність судових органів” має бути збережена в КК України. Хоча ця стаття застосовується рідко, але кримінально-правова заборона втручання у діяльність судових органів відіграє превентивну роль.

ЛІТЕРАТУРА

1. Коробеев А.И. Уголовная наказуемость общественно опасных деяний (основания, характер и реализация в деятельности органов внутренних дел): Учебн. пособ. – Хабаровск, 1986.
2. Дагель П.С. Условия установления уголовной наказуемости // Правоведение. – 1975. – №4.
3. Злобин Г.А. Основания и принципы уголовно-правового запрета. // Советское государство и право. – 1980. – №1.
4. Фефелов П.А. Критерии установления уголовной наказуемости деяний. // Советское государство и право. – 1970. – №11.
5. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. – Одеса, 2004.
6. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – Київ; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001.
7. Про стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції та реформування судової системи України: Виступ Голови Верховного Суду України В.Т. Маляренка // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – №11.
8. Пилипчук П.П. Ще раз про незалежнiсть суддiв (www.scourt.gov.ua).
9. Відкритий лист суддів господарських судів України від 15.11.2005 року (www.rabitr.gov.ua).
10. Курс советского у.головного права: Часть Особенная. – М., 1971. – Т.6.
11. Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация./ Отв. ред.: В.Н.Кудрявцев, А.М.Яковлев. – М.: Наука, 1982.