Закріплення розумності як загальної засади цивільного законодавства є одним з нових кроків у розвитку не лише національного законодавства, а й права загалом. Це пов’язано насамперед з тим, що принцип розумності – особливий засіб юридичної техніки, який має самостійне значення у механізмі цивільно-правового регулювання. З огляду на практичну, а не лише на теоретичну необхідність виявляється важливість правового осмислення змісту і значення цього принципу в межах саме нашої правової теорії та юридичної практики. Метою цього є запобігання механічного перенесення юридичних засобів і правових понять з іншої системи права.

Цивільно-правові принципи відтворюють певний дуалізм природного і позитивного права при розкритті їх змісту. Тому і принцип розумності насамперед має визнаватися необхідністю самих відносин цивільного обігу, а вже потім –  загальною засадою цивільного законодавства. Такий підхід робить можливими випадки у юридичній практиці, коли вирішення конкретного спору буде здійснюватися відповідно до таких ознак принципу розумності, які не будуть мати чіткого позитивного закріплення. Це обумовлено тим, що принцип розумності є гнучким засобом юридичної техніки, який розрахований саме на відносини, які постійно розвиваються або відносини, які не можна ввести в жорсткі рамки позитивного права. Слід зазначити, що судова практика знає випадки певного виходу за межі позитивного права для вирішення спору між сторонами. Так, суд при вирішенні питання щодо оплати за договором про надання послуг фактично надав правового значення усталеній практиці договірних відносин між сторонами щодо порядку розрахунків між ними, незважаючи на те, що цей порядок не був передбачений договором і його (як усталену практику договірних відносин між конкретними сторонами) не можна віднести до джерел цивільного права, які передбачені Цивільним кодексом [1, с. 121]. Таким чином, незважаючи на те, що загальні підходи до встановлення принципу розумності мають бути визначені, не виключені випадки встановлення додаткових ознак розумності у конкретній справі при дослідженні особливих нетипових обставин.

При застосуванні розумності проявляється діалектика статичної і динамічної функції права: з одного боку, право повинно вносити стабільність у відносини між суб’єктами як однієї з гарантій їх прав, а з іншого – враховувати динаміку суспільного розвитку, і якщо не відставати, то принаймні не суперечити цьому розвитку. Адже у праві відображається вплив двох факторів – вимог буття, тобто потреб реальних суспільних відносин (проявляється при з’ясуванні судом усіх обставин конкретної справи), і раціональних ідей, положень, що втілюють у собі ідеал і можуть не співпадати з негативною практикою людських відносин [2, с.133]. Так, не завжди можна закріпити чітко обов’язки лікаря при наданні медичних послуг як через постійний розвиток нових методів і засобів лікування, так і через індивідуальність хвороби кожного пацієнта. Проте останній повинен мати стабільні гарантії внаслідок свого фактично слабкого становища, однією з яких є вимога розумності.

Принцип розумності має ознаки оціночного поняття, яке встановлюється у конкретному випадку, тому правильніше буде спочатку окреслити межі застосування цього принципу, а вже потім у цих межах встановлювати його ознаки. Критерієм для проведення таких меж є співвідношення розумності з таким загальноправовим принципом, як правова визначеність.

Як зауважував Й. О. Покровський, однією з перших і суттєвих вимог, які пред’являються до права людської особистості, що постійно розвивається, є вимога визначеності правових норм [3, с. 89]. Ця вимога є необхідною умовою правопорядку, оскільки лише при визначеності права окремі особи будуть мати змогу дотримуватися його вимог. Право повинно бути  передбачуваним, тобто люди повинні мати можливість планувати свої дії з упевненістю, що знають їх правові наслідки [4, с. 43]. З цього принципу логічно випливає таке: правомірне  здійснення прав і належне виконання обов’язку, що може бути підставою для застосування санкцій, не  повинно ставитись у залежність від нечіткого критерію; в основу вирішення правового конфлікту не повинні кластися обставини, що є нечітко визначеними та закономірними. Проте застосування принципу розумності робить можливим випадки, коли вищезгадані вимоги будуть порушені.

У цьому аспекті введення поняття розумності і його застосування на практиці відображає два взаємно суперечливих факти.  З одного боку, цей принцип впроваджений з метою розширення сфери економічного обігу, зокрема торгівлі, шляхом юридичного визнання таких угод між суб’єктами, в яких відсутній певний правовий елемент (умова договору), але лише у тому разі, якщо сторони мали намір вступити у юридичне зобов’язання [5, с.84,88]. З іншого ж боку, застосування цього принципу вносить певну невизначеність у плани контрагентів, а також щодо наслідків вирішення судом можливого спору, що навряд чи буде сприяти стабільності відносин цивільного обігу та ініціативності сторін. Тому виникає потреба у правильному співвідношенню принципу  розумності і правової визначеності, що має бути встановлення з урахуванням особливостей тих сфер, де принцип розумності буде застосовуватися. При загальному підході до вирішення даного питання можна говорити про субсидіарне застосування розумності, коли відсутня чітка модель у договорі чи законі. Тобто за загальним правилом цей принцип застосовується лише тоді, коли з договору або закону не можна визначити положення, необхідне для врегулювання конкретного питання. Принцип розумності не повинен підмінювати волю сторін, виражену у договорі, і волю держави в процесі адміністративного регулювання, виражену у відповідних нормативно-правових актах.

Визначення загальних ознак принципу є необхідним в аспекті забезпечення одноманітної судової практики при вирішення цивільно-правових спорів. Проте, як уже відзначалося, ці ознаки будуть мати лише спрямовуюче значення і їх перелік не може бути вичерпним з урахуванням особливостей кожної справи. Закріплення цих ознак може бути здійснено у формі актів тлумачення Пленуму Верховного Суду України, що не є обов’язковими для судів при вирішенні конкретної справи, проте мають бути ними враховані. Отже, до таких спрямовуючих ознак можна віднести такі.

При застосуванні принципу розумності мають бути враховані інтереси кожної сторони, зокрема сторін договору: з одного боку, мають бути захищеними права управомоченої особи, незважаючи на неможливість їх чіткого формально-юридичного закріплення, з іншого боку, у зв’язку з такою нечіткістю до зобов’язаної сторони не повинні пред’являтися надмірні вимоги. Ця ознака відображає правову природу  даного принципу, зміст якої полягає ось у чому: оскільки відсутнє чітке положення закону чи договору, але відносини все ж таки мають правовий характер, спір має вирішуватися судом при взаємному поєднанні інтересів кожної сторони. За цією ознакою можна зробити висновок, що розумна ціна не завжди буде співпадати з ринковою.

Принцип розумності має загальний характер, через що проблемно визначити  його формально-юридичні ознаки для вирішення конкретного спору. Тому більш чіткий зміст принципу розумності  можна встановити у конкретних проявах принципу розумності: розумній ціні, розумному строку, розумному здійсненні прав та виконанні обов’язків та деяких інших. Через це дослідження змісту принципу розумності і шляхів його застосування має насамперед здійснюватися індуктивним методом, тобто загальне поняття розумності виводиться на основі досліджень змісту і практики застосування окремих проявів розумності, які повною мірою мають самостійне значення. Так, розкриття розумної ціни буде здійснюватися не стільки на основі загального поняття розумності і його нечітких ознак, скільки через поняття ціни, її значення для правового регулювання цивільно-правових відносин.

Незважаючи на те, що принцип розумності є правовим поняттям, його застосування буде орієнтувати суд на вирішення питання не тільки права, а й факту. Якщо у першому доцільність якоїсь обставини для вирішення спору визначено законодавцем і суд має лише застосовувати це положення, то при вирішенні питання факту суд має самостійно вирішувати доцільність і значення певних життєвих обставин для винесення справедливого рішення у конкретній справі. При застосуванні розумності питання права вже не стосується чіткого юридичного правила, а включає в себе обставини, що мають фактичний характер. У зв’язку з цими особливостями можуть виникнути проблеми не тільки матеріального, а й процесуального характеру. Очевидно, що цей принцип розрахований на високий рівень змагальності судового процесу, при якому кожна сторона повинна виявляти належну активність у доказуванні обставин, що обґрунтовують її вимоги, і мати для цього необхідні можливості. Необхідним також є відповідний рівень незалежності судової влади і відсутності зловживань з її боку.

Принцип розумності має тісний зв’язок з принципом добросовісності. Принцип добросовісності є внутрішнім критерієм, тоді як спра­ведливість та розумність — зовнішнім або об’єктивним [6, с.13]. Однак трапляються випадки, коли при визначенні розумності і добросовісності використовуються спільні ознаки. Поведінка розумної людини передбачає її чесність, що також необхідна для добросовісності [7, с.347]. Добросовісність як суб’єктивна сторона  поведінки (а також розумної поведінки) особи означає, що така особа діє без наміру завдати шкоди іншій особі, а також не допускає легковажності чи недбалості щодо можливого спричинення шкоди [8, с.92]. Так, при наданні медичних послуг лікар має не лише формально дотримуватися стандарту розумного практика з базовим рівнем знань і навичок, а й прагнути до найкращого лікування пацієнта.

При застосування розумності можливе використання тесту розумної людини. Суть його полягає у тому, що при вирішенні питання розумної поведінки конкретної особи у справі суд співставляє її з поведінкою звичайної особи з середнім рівнем інтелектуальних і вольових здібностей при такій же або схожій ситуації і за таких же обставинах (розумної людини) [7, с.352]. При цьому поняття розумної людини має два аспекти: загальний і спеціальний. В останньому випадку вимоги розумності підвищені з огляду на наявність додаткових знань і навичок, необхідних для участі у відповідній діяльності (наприклад, підприємець із звичайними навичками, що є розумно необхідними для цієї сфери економічної сфери діяльності, або стандарт звичайного практика у медичній діяльності для лікаря).

ЛІТЕРАТУРА

1. Теньков С. Використання судом усталеної практики договірних відносин між сторонами для вирішення спору // Вісник господарського судочинства. – 2004. – №5. – С. 120-122
2. Алексеев С. С. Право на пороге нового тысячелетия. – М., 2000. – 256 с.
3. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – М.,1998. – 353с.
4. Погребняк С. П. Вимоги до нормативно-правових актів, що випливають з принципу пропорційності // Вісник академії правових наук. – 2005. – №3. – С.42– 53.
5. Murray J. E. Murray on contracts. 3d Ed. – Virginia: The Michie Co., 1990. – 1189 p.
6. 6. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. — К.: Істина. – 2004. – 928 с.
7. Willi Joachim, Bad Salzuflen The “Reasonable Man” in United States and German Commercial Law  // The comparative law yearbook of international business V.14, 1992. –  Р. 341–360.
8. Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. – М., 2002.