Дослідження правових норм завжди перебували у центрі уваги юридичної науки. Проте деякі аспекти цієї проблеми є невирішеними і дотепер. Зокрема, залишаються недостатньо вивченими питання, пов’язані із застосуванням розсуду при реалізації правових норм. Одним із найбільш цікавих і важливих питань у цьому контексті є проблема переліку правових норм, які можуть виступати як підстави для застосування розсуду.

Розв’язання цієї проблеми започатковано у загальнотеоретичних і галузевих дослідженнях представників української і зарубіжної юридичної науки, зокрема Д. Абушенка, С. Алексєєва, О. Боннера, Б. Дьогтя, В. Дубовицького, В. Канціра, С. Курильова, М. Коркунова, П. Недбайла, О. Папкової, М. Рісного. Проте в цих роботах так і не встановлено загального переліку груп правових норм, що можуть виступати підставами правозастосувального розсуду, і не здійснено їх ґрунтовний аналіз. Це негативно впливає як на загальнотеоретичні і галузеві наукові дослідження, так і на стан юридичної практики в Україні.

Метою статті є вдосконалення теоретичних знань про особливості застосування дискреційних правових норм. Для досягнення зазначеної мети автор ставив перед собою такі завдання: визначити поняття та місце дискреційних правових норм у класифікації правових норм за ступенем визначеності; дослідити основні групи дискреційних правових норм, особливості окремих конструкцій, що передбачають розсуд суб’єкта правозастосування; провести зіставлення існуючих поглядів і запропонувати власне розуміння дискреційних норм як підстави правозастосувального розсуду.

Вирішуючи ці завдання, ми виходимо з того, що правозастосувальний розсуд є різновидом правового розсуду, який полягає в обмеженій свободі  вибору одного із кількох можливих у межах закону варіантів правозастосувального рішення. У свою чергу підставу розсуду можна визначити як об’єктивно існуючий елемент правової системи, що безпосередньо породжує не­обхідність вибору одного з дозволених правом варіантів правозастосувального рішення [15, с. 36].

В юридичній науці не існує загальноприйнятого переліку підстав розсуду в правозастосуванні. Серед найпоширеніших підстав, як правило, називають: оціночні поняття, ситуаційні норми, альтернативні норми, тлумачення норм, прогалини в праві, колізії у законодавстві [3, с. 25; 5, с. 43–45; 6, с. 3,4; 16, с. 87]. При цьому вчені погоджуються з тим, що основним фактором, який найбільше впливає на правозастосувальний розсуд, є ступінь визначеності правової норми [8, с. 69]. Розглянемо цей фактор детальніше.

В юридичній науці існують два основних підходи щодо класифікації правових норм за ступенем визначеності.

Прихильники першого підходу підтримують класифікацію, запропоновану С. Алексєєвим, і поділяють правові норми за ступенем визначеності на абсолютно визначені та відносно визначені. Відносно визначені норми, на відміну від абсолют­но визначених норм, характеризуються відсутністю одного чітко встановленого правила поведінки і у зв’язку з цим обумовлюють наявність розсуду у правозастосувача [2, с. 244; 7, с. 32, 52]. До відносно визначених норм С. Алексєєв зараховує три основні групи: ситуаційні, факультативні й альтернативні норми. Деякі вчені додають до відносно визначених норм також четверту групу – оціночні норми [1, с. 52; 9, с. 5; 10, с. 5; 15, с. 30].

Ситуаційними є норми, що передбачають можливість прямого конкретизованого регулювання актом правозастосувального органу залежно від особливостей конкретної ситуації [2, с. 245]. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 196 Сімейного кодексу України суд може з урахуванням сімейного і матеріального  становища платника аліментів зменшити розмір неустойки за прострочення їх сплати.

Факультативні норми передбачають поряд із головним варіантом, який може застосовуватися «як правило», факультативний варіант. Факультативна норма застосовується тільки в порядку заміни основної норми додатковою, яка діє за певних умов у вигляді виключення з загального порядку. Наприклад, ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив строків позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови в позові (основна норма). Разом із тим, якщо суд визнає поважними причини пропущення строків позовної давності, порушене право потребує захисту (факультативна норма).

Альтернативні норми – це норми, що передбачають можливість застосування правозастосувальним органом одного з кількох чітко визначених у нормі варіантів. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 417 Цивільного кодексу України у випадку, коли знесення будівлі (споруди), розміщеної на земельній ділянці,  заборонено законом або  є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд  може  з  урахуванням  підстав  припинення  права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування  земельною  ділянкою  власником  будівлі (споруди) на новий строк.

Оціночні норми – це норми, що містять оціночні поняття. Вони детально не роз’яснюються законодавцем, а конкретизуються шляхом оцінки в процесі застосування права, що дозволяє здійснювати в межах загального правила (норми) індивідуальну піднормативну регламентацію суспільних відносин [10, с. 8]. Оціночні поняття відображають соціальну значимість явища [14, с. 17], і їх зміст встановлюється насамперед шляхом використання функціонального (соціологічного) способу тлумачення правових норм. Так, у законодавстві використовуються такі оціночні поняття, як «важке матеріальне становище», «збіг тяжких обставин», «поважні причини», «достатній термін», «виняткові випадки» тощо.

Представники другого підходу до класифікації правових норм за ступенем визначеності виділяють більше ніж два елементи. Так, М. Коркунов за ступенем визначеності виділив три групи норм: абсолютно визначені, відносно визначені та абсолютно невизначені [11, с. 163–165]. Серед відносно визначених норм він виділяв дві форми: норми, що містять крайні межі, між якими необхідно зробити вибір, і  альтернативні норми, при застосуванні яких потрібно обрати один з кількох варіантів [11, с. 166]. П. Недбайло також поділяв правові норми за ступенем визначеності на три групи. Він виокремлював цілком (достатньо) визначені правові норми, недостатньо визначені та відносно визначені правові норми. Абсолютно невизначені правові норми розглядається ним уже як анахронізм, що вийшов з арсеналу законодавчої техніки. Натомість він наголошує на існуванні недостатньо визначених правових норм, що не містять достатніх вказівок про права й обов’язки і надають можливість правозастосувачам установлювати їх у межах правопорядку. З прикладів, що наводить П. Недбайло, можна зробити висновок, що він відносив до недостатньо визначених норм лише одну групу – ситуаційні норми [13, с. 68–71]. Після того, як у теорії права було вивчене явище оціночних понять, норми, що їх містять, також стали відносити до недостатньо визначених [17, с. 76, 84].

Оцінюючи ці два підходи, варто зупинитися на їх позитивних рисах і недоліках. Недоліком першого підходу, по-перше, є те, що ця класифікація правових норм є неповною, оскільки рамкові правові норми (норми, що містять крайні межі, між якими необхідно зробити вибір [1, с. 54]) не виділені як самостійний різновид і не включені до жодного з інших різновидів відносно визначених норм. Проте рамкові норми характеризуються відсутністю одного чітко встановленого правила поведінки і обумовлюють наявність розсуду у правозастосувача, а це повністю відповідає визначенню відносно визначених норм, сформульованого С. Алексєєвим. По-друге, ця класифікація не враховує принципових розбіжностей між характером розсуду при застосуванні різновидів відносно визначених норм. Так, в альтернативних і факультативних нормах прямо встановлені вичерпні варіанти, з яких правозастосувальний орган може робити вибір, тоді як ситуаційні норми не встановлюють подібного вичерпного переліку варіантів дій правозастосувача, а лише вказують на загальні критерії, за допомогою яких повинен бути обраний певний варіант. На нашу думку, позитивною рисою першого підходу є чіткий критерій класифікації – наявність у нормі абсолютно визначених вказівок про варіанти дій правозастосувача.

Слушною є пропозиція прихильників другого підходу до класифікації правових норм за ступенем визначеності про розмежування відносної і недостатньої визначеності. Проте її недоліком є те, що це розмежування проводиться на першому рівні класифікації, що веде до використання кількох класифікаційних критеріїв. Іншим недоліком класифікації П. Недбайла та його прихильників є те, що у ній не враховується факт існування факультативних правових норм – вони не віднесені ані до недостатньо визначених, ані до відносно визначених норм.

Отже, на нашу думку, за ступенем визначеності можна виділити абсолютно визначені правові норми і норми, що не містять абсолютно визначених вказівок про варіанти дій правозастосувача і у зв’язку з цим породжують використання ним свого розсуду. Необхідно погодитись із пропозицією вчених [4, с. 38; 11, с. 163, 164; 12, с. 208; 15, с. 30] щодо мож­ливості позначення останньої групи правових норм терміном «диск­реційні» (від лат. discretio – розсуд).

Серед дискреційних правових норм залежно від того, чи встановлюється у нормі вичерпний перелік варіантів правозастосувального рішення, можна виділити відносно визначені і недостатньо визначені правові норми. Відносно визначені правові норми прямо встановлюють такий вичерпний перелік.  До них треба віднести альтернативні, рамкові і факультативні норми. Недостатньо визначені норми не містять такого переліку, і до них слід віднести оціночні та ситуаційні норми.

Крім того, можливий комбінований спосіб викладення правової норми [1, с. 52], який поєднує в одній правовій нормі одразу недостатньо визначену і відносно визначену конструкцію (наприклад альтернативні й оціночні). До того ж можливе поєднання конструкції кількох недостатньо визначених норм (оціночні і ситуаційні норми) чи кількох відносно визначених (наприклад рамкові й альтернативні). Наприклад, санкція ст. 185 Кримінального кодексу України передбачає штраф до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправні роботи до 2 років, або позбавлення волі до трьох років. Таким чином, тут присутні альтернативна і рамкова конструкції.

Отже, дискреційними правовими нормами є норми, в яких хоча б один структурний елемент (гіпотеза, диспозиція або санкція) надає  за допомогою недостатньо та/або відносно визначеної конструкції уповноваженому суб’єкту правозастосування можливість вибору варіанту рішення по справі і відповідно є підставою правозастосувального розсуду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абушенко Д. Б. Судебное усмотрение в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Норма, 2002. – 176 с.
2. Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций: В 2 т. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. – Т. 1. Основные вопросы общей теории социалистического права. – 394 с.
3. Барак А. Судейское усмотрение. – М.: Норма, 1999. – 376 с.
4. Боннер А. Т. Применение закона и судебное усмотрение // Советское государство и право. – 1979. – № 6. – С. 34 – 42.
5. Боннер А. Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе. – М.: Юрид. лит., 1980. – 160 с.
6. Грачева Ю. В. Судейское усмотрение в уголовном праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 2002. – 33 с.
7. Деготь Б. А. Классификация норм советского социалистического права по их структуре. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1977. – 58 с.
8. Дубовицкий В. Н. Законность и усмотрение в советском государственном управлении. – Минск.: Наука и техника, 1984. – 42 с.
9. Канцір В. С. Проблеми судового угляду при застосуванні кримінального законодавства України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Львів, 1998. – 19 с.
10. Кашанина Т. В. Оценочные понятия в советском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1974. – 17 с.
11. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. – С.-Пб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 430 с.
12. Курылев С. В. Значение конкретных обстоятельств дела для применения норм советского права // Вопросы советского государства и права. – Ч. 2. – Иркутск: Иркутск. гос. ун-т, 1965. – С. 195 – 214.
13. Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм. – М.: Госюриздат, 1960. – 511 с.
14. Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. – Львов: Вища школа, 1985. – 167 с.
15. Рісний М. Правозастосувальний розсуд: до характеристики підстав // Вісник Академії правових наук України: Зб. наук. пр. – 2003. – № 4. – Х.: Право, 2003. – С. 26 – 36.
16. Хорошковська Д. Ю. Роль суддівського розсуду в судовій практиці // Бюлетень Міністерства юстиції. – 2004. – № 8. — С. 80 – 87.
17. Черданцев А. Ф. Результат толкования советского права // Проблемы применения советского права. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1973. – С. 60 – 113.