На сьогодні спадкове право як частина міжнародного приватного права вважається однією з найбільш давніх. Варто зазначити, що про ранні витоки спадкового права переконливо свідчить факт, наведений у дослідженні Л.П.Ануфрієвої: ще за часів Древньої Русі, 911 р., було укладено договір князя Олега з греками щодо врегулювання спадкових відносин щодо русичів, які були на службі у грецького царя: «Якщо хто з них помре, не заповівши свого майна, а своїх родичів у нього в Греції не буде, то нехай повернуть все його майно найближчим родичам на Русі. Якщо ж він складе заповіт, то нехай той кому він написав майно, візьме його та володіє ним» [1, с.519].

Необхідно звернути увагу на те, що врегулювання відносин у сфері спадкування визначається певною складністю, адже на цей вид відносин впливають досить багато факторів, що визначаються такими рисами, які притаманні різним країнам через те, що всі вони мають свій історичний розвиток, етнічні, релігійні й інші особливості. Під впливом зазначених чинників, зокрема, розвивалось і національне спадкове право кожної країни, яке, безсумнівно, досить важко змінити та пристосувати до сучасних реалій, які вимагають більшого врегулювання колізій, що мають місце при виникненні спадкових відносин з іноземним елементом.

Тому на сьогодні питання уніфікації у регулюванні спадкових відносин за міжнародним приватним правом відзначається неабиякою актуальністю. Навіть незважаючи на те, що у цій сфері все ж таки було укладено ряд міжнародних конвенцій, які мали б певним чином уніфікувати коло питань, що стосується відносин спадкування з іноземним елементом. Проте хоча ці конвенції й існують, до них приєдналася невелика кількість держав. Щодо України, то вона є учасницею лише декількох багатосторонніх міжнародних конвенцій у сфері міжнародного приватного права, які також уніфікують деякі загальні питання щодо спадкування, але фактично переважна більшість спірних питань вирішуються на двосторонньому рівні – в договорах про взаємну правову допомогу. Це свідчить про те, що держави не бажають відмовлятись від своїх принципів, закріплених у національному законодавстві, які склались історично, а тим більше враховуючи значну різницю між правопорядками різних правових сімей.

Щодо України в цьому питанні, то, як зазначає С. Я. Фурса, великим досягненням нашої держави є набуття членства Україною у Гаазькій конференції з міжнародного приватного права, що дозволить їй брати участь в розробці та укладенні міжнародних договорів з міжнародного приватного права, полегшити та прискорити врегулювання надання правової допомоги у цивільних, зокрема і спадкових, справах з багатьма державами шляхом приєднання до існуючих Гаазьких конвенцій. Наприклад, Конвенція про колізію законів, що стосуються розпоряджень (ухвалена 5 жовтня 1961 р.), і Конвенція про право, що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна (ухвалена 1 серпня 1989 р.), дозволить вирішити ряд проблемних питань. Проте Україна не бере участі в жодній зі згаданих конвенцій, приєднання до яких є досить нагальним, оскільки питання надання правової допомоги і правових відносин у спадкових справах з країнами Західної Європи не врегульовано у більшості випадків. Більш того, позиція багатьох країн полягає саме у необхідності врегулювання таких питань шляхом застосування існуючих та укладання нових багатосторонніх, а не двосторонніх міжнародних договорів [2, с.607].

Повертаючись до суті колізійного спадкового права, відзначимо, що його розвиток зводиться здебільшого до змагальності трьох колізійних начал: особистого закону (громадянства чи закону місця проживання), закону місця вчинення акту (заповіту) та закону місцезнаходження речі. І, як вказує М. М. Богуславський, така різниця проявляється в тому, що в різних країнах неоднаково визначається коло спадкоємців за законом та за заповітом, – в одних країнах воно може бути більш широким, а в інших – вужчим; може не бути поділу спадкоємців на черги; встановлюються різні вимоги до форми заповіту – в більшості країн заповіт повинен бути укладеним у письмовій формі та завіреним, наприклад, у нотаріуса. В деяких країнах, наприклад в Іспанії, може допускатись олографічна форма, тобто заповіт написаний власноручно спадкодавцем і не вимагається, щоб він був засвідчений, тощо [3, с.321]. Стосовно місцезнаходження рухомого чи нерухомого майна, законодавство більшості країн визначає, що до рухомого майна застосовується право країни останнього місця проживання спадкодавця, а до нерухомого – країни в якій таке майно знаходиться. Здавалося б, що на цьому питання майже вичерпано, проте саме поняття «рухоме майно» трактується неоднозначно в різних країнах. Наприклад, за українським законодавством, а саме –  ст. 181 ЦК України [4, с.69], до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Друга частина цього пункту передбачає, що режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Як бачимо, у цій статті перелічено об’єкти, які за своєю природою можуть переміщатися у просторі, тобто перебувати не на території України. Отже, у різних країнах одні і ті ж речі можуть відноситись як до рухомих, так і до нерухомих.

Говорячи про становище іноземців у спадкових відносинах різних держав, то потрібно зауважити, що раніше воно визначалося не на їхню користь і відрізнялося від правового становища власних громадян. Наприклад, у часи «холодної війни» частими були випадки, коли при розгляді справ судами західних країн за участю громадян Радянського Союзу або громадян інших соціалістичних країн виносилися рішення не на користь спадкоємців з вказаних країн без формального обґрунтування на основі закону, а лише з огляду на приналежність до цих держав. Найбільш спрямованим на обмеження прав спадкоємців-іноземців є вимога про їх особисту явку. В деяких штатах США подібні правила встановлюються судами самостійно (Вісконсін), в інших – законом (Массачусетс, Монтана). А при розгляді спадкових справ основними вимогами, які потребують доведення, є факт родинного зв’язку та особи спадкоємця та інші обставини.

Проте на сьогодні такий стан справ уже не є настільки актуальним, як у ті часи. Так, за Мінською конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. [5] встановлено, що громадяни кожної з країн СНД мають право успадковувати на території іншої держави СНД майно або право за законом чи за заповітом на однакових умовах і в тому ж обсязі, що і громадяни тієї ж країни (ст. 44 Конвенції), тобто фактично іноземцям надається національний режим у відносинах спадкування.

У зв’язку із спадкуванням з іноземним елементом може виникнути також питання про правовий статус майна громадянина (або особи без громадянства), в якого немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом. Відповіддю на це запитання є перехід такого майна до державної казни. Проте виникає ще одне питання: якій з двох чи навіть більше – залежно від ситуації – держав відійде це майно: державі, громадянином якої була ця особа; державі, в якій вона мала доміцилій; чи державі, на території якої це майно знаходилося на момент смерті особи? Вирішення цієї проблеми в різних країнах спирається на декілька принципів. В одному випадку держава може спадкувати майно незалежно від того, на території якої держави знаходиться майно – чи то воно є рухомим чи нерухомим. У іншому випадку, наприклад у ст. 46 Мінської конвенції 1993 р., зазначено, що якщо спадкоємцем майна є держава, то рухоме майно переходить до Договірної Сторони, громадянином якої є спадкодавець на момент смерті, а нерухоме майно переходить до Договірної Сторони, на території якої воно знаходиться.

Отже, як бачимо, у питаннях спадкування є досить багато спірних питань, від правильності вирішення яких залежить доля майна, яке залишилося після спадкодавця, оскільки, як уже було зазначено, існує значна кількість колізійних прив’язок у держав для встановлення права, яке підлягає застосуванню до вирішення колізійних питань спадкування. Хоча існують також міжнародні конвенції, приєднання до яких, безсумнівно, було б позитивним моментом для уніфікації спадкування з іноземним елементом, що полегшило б практику вирішення спорів з спадкування у міжнародному приватному праві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ануфриева Л. П. Право: В 3 т. / Т. 2. Особенная часть: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 2002.
2. Спадкове право: Нотаріат. Адвокатура. Суд. – К.: Видавець С. Я. Фурса: КНТ,
3. Богуславский М. М. Международное частное право: Учебник. – М.: Международные Отношения, 1994.
4. Цивільний кодекс України: Офіційний текст / Міністерство юстиції України. –К.: Юрінком Інтер, 2004.
5. www.rada.gov.ua