Історичні форми джерел права в Україні

Вступ

Найчастіше під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми, в яких закріплюються загальнообов’язкові правила поведінки, тобто правові норми, які, власне, складають об’єктивне юридичне право. Тобто, під джерелами права слід розуміти форми об’єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов’язковості в даному суспільстві і в даний час.

Не слід плутати поняття джерела права, як ознаки загальнообов’язковості правової норми, з поняттям джерела, як засобу пізнання права, з поняттям історичного пам’ятника, в цьому розумінні вказаний термін вживається в історичних та історико-правових науках. Ці поняття можуть збігатися, але цей збіг випадковий і не випливає з їхньої суті. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативно-правовий акт є, одночасно, джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнання про право. Але, якщо ми не маємо тексту нормативно-правового акту, а дізнаємося про його зміст з інших джерел, то цей акт все-таки буде джерелом права, але вже не джерелом нашого пізнання про право. Так само, не слід розрізняти поняття джерела права, як ознаки його загальнообов’язковості, з поняттям про те, звідки береться і чим визначається саме поняття та зміст правової норми.

Так, не можна визнавати закон силою, яка творить право, оскільки закон чи інший нормативно-правовий акт це тільки форма, в якій право, що твориться різними елементами суспільної свідомості та суспільного буття, знаходить свій зовнішній вираз. Законодавець не свавільно творить право, він не може встановлювати норми, які не відповідають реально існуючим суспільним відносинам, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку. Закон, який містить такі положення, залишається тільки декларацією, яка позбавлена практичного значення. Тому, законодавець не є джерелом права в розумінні сили, що його створює. Питання про джерела права, в цьому розумінні, є питання не про загальнообов’язковість правових норм, а про фактори, які беруть участь у творенні права. Розуміючи джерела права в цьому значенні, слід зазначити, що загальне джерело права є суб’єктивна свідомість. Всі інші фактори впливають на правотворчість, тільки опосередковуючись через людську свідомість. Природа речей, вимоги розуму, міркування доцільності, міркування моральності — все це може обумовити створення правових норм тільки, коли буде сприйняте людською свідомістю. Але джерелом права у суто юридичному (або технічному) розумінні вона не може бути визнана, тому що суб’єктивна свідомість певної норми не є ознака її загальнообов’язковості, не є форма її об’єктивування.

Якщо дотримуватися цього розуміння, то джерелами права слід визнати звичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або нормативно-правовий акт), нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Не можна, наприклад, визнати джерелом права природу речей, вже хоча б тому, що природа ця різними людьми розуміється по різному, і питання про те, яке з цих різноманітних розумінь є загальнообов’язковим, може бути вирішене тільки у порівнянні з якимось із вказаних джерел права. Саме те розуміння, яке виразилося у цих формах, є загальнообов’язковим. На цих же підставах не слід вважати джерелами права поняття справедливості чи науку права.

1. Поняття і види форм (джерел) права

У правознавстві та юридичній практиці термін «джерело права» розуміється, як правило, багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна «форма права». Але для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання для правильного використання в правозастосуванні саме форм права.

Термін «джерело» права має глибоке коріння, тому і має багато значень:

фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння);
сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);
історичні пам’ятники, що колись мали значення діючого права: Руська Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;
способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм (спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права).

Вибір терміну «джерела права» приписують Тіту Лівію, який у своїй «історії» називає Закон ХІІ Таблиць джерелом права. Історики держави і права ще досі називають історичні пам’ятники джерелами права.

Багатогранність терміну «джерело права» вимагає теорію права замінити його іншим терміном – «форми права». Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Отже, форма (джерело) права – це:

зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, що офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах;
вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення (розглядаються як юридичні форми (джерела) права);
спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі.

Як правило, українські правознавці (Копєйчиков, Кравчук, Котюк) виділяють 4 види форм (джерел) права (нормативно-правовий акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент та нормативний договір).

Нечитайленко А.А. виділяє 3 форми права: правовий звичай, юридичний нормативний акт та судовий чи адміністративний прецедент. Львівський правознавець Андрусяк виділяє 6 видів форм права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Я ж погоджуюсь з поглядами О.Ф. Скакун, яка виділяє 7 видів форм (джерел) права:

Правовий звичай.
Нормативно-правовий акт.
Правовий прецедент.
Нормативно-правовий договір.
Правова доктрина.
Релігійно-правова норма.
Міжнародно-правовий акт.

2. Удосконалення системи законодавства на сучасному етапі розвитку України як прояв тенденцій розвитку історичних джерел права

Формування сучасної правової системи – складний, тривалий, багатофункціональний процес, а тому вимагає належного аналізу. Коло відносин, на які поширюється дія будь-якого нормативно-правового акта, завжди відповідає предметові правового регулювання, в іншому випадку такий акт не буде правовим, тобто таким, що відповідає інтересам суспільства.

Саме тому так гостро в Україні стоїть питання законотворчості. Воно є актуальним з точки зору оцінки стану законодавчої діяльності на певному сучасному етапі та обґрунтування розвитку законодавства з урахуванням соціальних явищ і змін у суспільних відносинах, прогресивних чи негативних, які вимагають їх законодавчого закріплення. Практика свідчить про необхідність кардинальних змін у цій сфері, поєднання глибоких фундаментальних досліджень з прикладними розробками, порівняльного аналізу законопроектів та здійснення правової реформи.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого процесу.

Характерними для України є посилення регламентації суспільних відносин: спостерігається кількості законів та підзаконних актів, а також розширення меж і поглиблення деталізації нормативно-правового регулювання, що ускладнює правозастосування та знижує ефективність правової системи. Трохи непокоїть мала частка (близько 4%) законів серед інших нормативно-правових актів, бо дана невелика частка невластива правовій державі. Крім того, законодавство просто «не встигає» за розвитком суспільних відносин, а інколи навіть суперечить раніше прийнятим актам, і цінність багатьох з них нівелюється внутрішньою суперечністю та нестабільністю. Це явно не є перевагою нашої системи законодавства. Проблемою сучасних законів є їх часті розбіжності з Конституцією; декларативність, нерегулюючий характер деяких законів, схожих за змістом на політичний документ, вимагають ставлення до законотворчості як до спеціальної науки, відповідних концепцій і рекомендацій, методик розробки проектів законів на стадіях законотворчості.

Закон буде правовим лише тоді, коли буде відповідати загальновизнаним цінностям, відображатиме інтереси громадян, на основі цінностей має бути сформульована загальна норма. У цьому полягає надзвичайна важливість законотворчої функції законодавця. Але на практиці це не виконується. Часто законодавець помиляється, але ж не так, як помиляється законодавець український. Відсутність у нашого законодавця теоретичного осмислення інституту планування законодавчої роботи призводить не лише до погіршення якості законів та подальших незручностей для юристів та й юридично неосвіченого населення, а й до складнощів у процесі реалізації законів та інших нормативно-правових актів. Корені всього цього – насамперед у пізнавальній діяльності суб’єкта законотворчого процесу. Необхідно розробити методику аналізу чинників, що впливають на законотворення, сприяючи їх точному визначенню, досягненню кореляції між ними, регулярно аналізувати правову ситуацію, яка змінюється у країні й регіонах, що надасть можливість простежити динаміку ставлення громадян до чинних законів. Законодавство має спиратися на міцну наукову базу, і тоді можна буде стверджувати про реальне здійснення гасла: закон повинен бути прийнятий не тоді, коли його можна прийняти, а тоді, коли його не можна не прийняти.

Потребує теоретичного осмислення інститут делегування законодавчих повноважень виконавчій владі, що не має призводити до внесення змін у чинні закони. Лише дотримання кожною гілкою влади своєї компетенції допоможе забезпечити ставлення до закону як до головного джерела права, зміцнити його верховенство у системі нормативно-правових актів. Законотворча діяльність підпорядкована лише одній меті – творити правовий закон.

Важливим завданням є розробка таких механізмів, які б упередили «вторгнення» Верховної Ради і Президента у сферу компетенції одне одного. Крім того, законотворчість є одним із шляхів подолання колізій, і її змістом є прийняття рішень органом правотворчості у разі вияву колізуючих норм. Двома важливими властивостями закону є регулювання законом найстійкіших та найважливіших суспільних відносин (тобто прийняття законів з найдрібніших питань підривало б їх авторитетність) і незворотна дія закону (забезпечує правопорядок та законність, перешкоджає довільному тлумаченню і застосуванню юридичних норм).

Важлива проблема – невизначеність законодавчого процесу при високих темпах формування законодавства. Її вирішенню мають допомогти закон про нормативно-правові акти (пропозиція його прийняти існує ще з 1985 року, але Верховна Рада досі не може цього зробити) та закон про закони і законодавчу діяльність в Україні (так званий «закон для законів» для усунення недоліків техніко-юридичного і змістовного характеру).

Тому вкрай важливим є вдосконалення можливих недоліків у вже існуючих нормативно-правових актів, та їх узгодження і вдосконалення згідно вимог часу і потреб суспільства.

Важливе значення в удосконаленні як системи законодавства, так і самих форм (джерел) права має систематизація нормативно-правових актів.

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність, пов’язана з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.

Здійснювати систематизацію нормативно-правових актів необхідно для:

усунення суперечностей між нормативними актами;
підвищення якості та ефективності законодавства;
забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями.

Розрізняють три способи (форми) систематизації нормативно-правових актів:

кодификацію;
інкорпорацію;
консолідацію.

Робота з кодификації законодавства є складною й відповідальною. Тут має місце не лише зовнішнє впорядкування нормативного матеріалу, його розташування у певному порядку, але й перегляд норм, що містяться в законах та інших нормативних актах, скасування застарілих і неефективних, виробка нових, надолуження прогалин, усунення дублювання, розбіжностей і суперечностей, їх узгодження. Кодификації найчастіше піддаються норми, розраховані на тривалий проміжок часу. Більш динамічні сфери регулюються поточним законодавством.

Кодификація сприяє посиленню стабільності законодавства. Кодекси, що розробляються, представляють собою нові законодавчі акти, які заміняють закони, що діяли раніше, і акти, що регулюють те саме коло суспільних відносин. При всій широкості кола норм , що містяться в кодексі, він характеризується цілісністю, внутрішньою єдністю і власною системою. Кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. На відміну від інкорпорації кодификація завжди має офіційний характер.

Реалізація цих та інших не менш важливих вимог сприятиме створенню оптимального за формою і змістом вітчизняного законодавства, а це вже буде крок до правової держави і громадянського суспільства. Саме тому від законотворчості значною мірою залежить, чи піде Україна шляхом демократії, побудови ринкової економіки, чи й далі триватиме стан невизначеності та коливань.

Більшість науковців правників сходяться на тому що основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт – письмовий акт-документ правотворчого органу, який містить формально обов’язкові правила поведінки загального характеру.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією та Законом про нормативні акти. Це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії нормативно-правових актів і залежати формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

Найактуальнішими для правового поля України є загальний поділ за юридичною чинністю на закони та підзаконні нормативні акти і поділ за суб’єктами правотворчості, де більш ґрунтовно класифіковано саме підзаконні нормативно-правові акти.

Висновки

Отже, по сьогоднішній день в юридичній літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість поняття “джерело права”, а також численність джерел права.

Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти. Практично не змінилися погляди правників з цього приводу і зараз. У багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами.

Так, В.Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних джерел права. Ту саму ідею висувають і автори підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов’язкове значення.

До загальносоціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об’єктивно обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права.

Матеріальні – ґрунтуються на системі об’єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.

Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які є юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та форма права співпадають за змістом.

Але в деяких видання поняття «джерела права» і «форми права» не ототожнюються. Вони, за твердженням авторів, тісно взаємоповֹязані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організовано і виражено ззовні, то «джерела права» – це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження.

Список використаної літератури

Гайворонський В. Джерела права // Вісник Академії правових наук України. — №3. – с. 56-65.
Котюк В. О. Теорія права: курс лекцій: Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208с.
Пронюк Н. Проблеми та перспективи законотворчості в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №10. – с.3-7.
Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.
Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.
Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.

Освіта та самоосвіта