Довірче товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Крім цього у статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” від 17.03.1993 зазначено, що довіритель передає довірчому товариству повноваження власника належного йому майна, тобто в останнього виникає довірча власність на таке майно. Проте у Декреті немає визначення даного поняття. І у зв’язку з цим виникає ряд питань, зокрема, про правову природу, особливості і саме поняття довірчої власності.

Ще донедавна термін “довірча власність” був в Україні практично невідомим. З прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” від 17.03.1993 року мільйони людей стають вкладниками різноманітних трастових, інвестиційних компаній, інвестиційних фондів і банків. Уже в XXI столітті прийнято закони, які задекларували появу нових суб’єктів цивільних правовідносин, таких як: компанії з управління активами пайових та корпоративних інвестиційних фондів, фінансові компанії з управління фондами операцій з нерухомістю та фондів фінансування будівництва. Як показує практика, в умовах переходу України до ринкової економіки без використання довірчої власності як правового інституту обійтися неможливо. Саме неправильне розуміння сутності цього інституту, його призначення створили сприятливі умови для масового обману громадян, найяскравішими прикладами чого є компанії по типу “МММ” та “Еліта-центр”. Вивчення даного питання повинно дозволити уникнути в подальшому таких інцидентів.

Питання про правову природу довірчої власності в літературі вирішується досить неоднозначно. Бєлов В.А. відносить право довірчої власності до обмежених речових прав [1, с.481]. Булигін М.М. пропонує окремо розглядати правову природу довірчої власності та довірчого управління майном, і відповідно довірчу власність відносить до речових прав, а довірче управління – до зобов’язальних [2, с.37]. Майданик Р.А. вважає, що довірче управління майном належить до групи змішаних правових інститутів, який не можна відносити ні до абсолютних, ні до відносних прав [3, с.300]. Суханов Є. А підтримує думку про зобов’язально-правовий характер довірчого управління майном [4, с.22].

Проаналізувавши статті Цивільного Кодексу України, можна зробити висновок, що законодавець також чітко не визначає правову природу довірчої власності:

• поняття довірчої власності міститься у ст. 316 розділу “Право власності” книги ІІІ “Право власності та інші речові права”;
• захист довірчої власності здійснюється за правилами, встановленими для захисту речових прав на чуже майно;
• найбільш повно зміст довірчої власності розкривається у главі 70 книги п’ятої “Зобов’язальне право”.

О.С. Йоффе виділяє такі ознаки, що відрізняють абсолютне (зобов’язальне) право від права відносного (речового):

1) власник володіє, користується та розпоряджається майном в своїх інтересах [5, с. 376]. Довірча власність має цільовий характер: довірена особа здійснює від свого імені управління майном, переданим довірителем, але в інтересах останнього чи вказаної ним особи.

2) власник володіє, користується та розпоряджається майном своєю волею, тому що він підкоряється тільки законові[5, с. 376]. Довірчий власник володіє, користується та розпоряджається майном, переданим в управління, відповідно до закону, договору та інтересів власника.

Отже, можна зробити висновок, що право довірчої власності має зобов’язальний характер.

Проаналізувавши зміст Декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства”, можна визначити певні особливості довірчої власності.

По-перше, довірчі відносини в даному випадку виникають на підставі договору між довірителем майна і довірчим товариством. Типовий договір довірчого товариства з довірителем майна затверджений спільним Наказом Фонду Державного майна, Міністерства фінансів України та Антимонопольного комітету України № 1116 від 30.08.1995 року (далі – Типовий договір). Проте є незрозумілим який саме договір повинен укладатися між цими сторонами. У проекті Закону України “Про довірче управління майном” дано визначення довірчого договору, відповідно до якого це договір, укладений між довірителем і довірчим товариством стосовно здійснення довірчого управління майном відповідно до вимог цього Закону та інших актів законодавства.

Стаття 1029 Цивільного кодексу України містить визначення договору управління майном. Так, за цим договором одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Під це визначення підпадає і договір між довірителем майна та довірчим товариством. З цього можна зробити висновок, що останні укладають саме договір управління майном. Тому, щоб уникнути неузгодженості з Цивільним кодексом, в проекті Закону України “Про довірче управління майном” слід визначити підставою виникнення довірчої власності у довірчого товариства договір управління майном. Пропоную назвати його договором “довірчого управління майном”, що вказувало б на особливий суб’єктний склад: довірче товариство та довіритель майна, а також на те, що даний договір є різновидом договору управління майном. Визначення цього договору може бути наступним: договір довірчого управління майном – це договір, за яким довіритель майна передає довірчому товариству у довірчу власність майно з метою досягнення визначених ним цілей та встановлює обмеження щодо окремих дій управителя з управління цим майном.

По-друге, досі чітко не визначено ким виступає довірче товариство – представником чи довірчим власником. Відповідно до ч.1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Правочином згідно із ч.1 ст.202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Серед довірчих операцій, які здійснює довірче товариство для фізичних осіб передбачено, зокрема, збереження майна довірителів, що не є дією, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Також ч.5 ст.1033 Цивільного кодексу України вказує, що управитель, якщо це визначено договором управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Виходячи із визначення поняття представництва можна зробити висновок, що “в основі діяльності довірчого товариства міститься складне і більш широке за обсягом правовідношення, яке суттєво відрізняється від традиційного розуміння представництва” [6, с. 36]. Отже, довірче товариство виступає довірчим власником, у нього виникає особливий вид права власності – довірча власність.

По-третє, Декретом визначено вичерпний перелік довірчих операцій, які здійснює довірче товариство для громадян та для юридичних осіб. Цей перелік є виключним, тобто визначає межі спеціальної правоздатності довірчого товариства.

По-четверте, якщо довірителем майна може бути як юридична особа, так і громадянин, які передають довірчому товариству повноваження власника належного їм майна відповідно до умов укладеного між ними договору, то довірчим власником – лише юридична особа, якою і є довірче товариство.

По-п’яте, довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники — довірені особи, які повинні особисто виконувати свої обов’язки перед довірителями майна.

По-шосте, вигодонабувачем у таких довірчих відносинах може бути як довіритель майна, так і визначена ним особа. У даному контексті існує неузгодженість між окремими нормами Декрету та Цивільним кодексом України.

Зокрема, у ч. 2 ст.3 зазначено, що дії довірених осіб мають бути спрямовані виключно на реалізацію інтересів власників. Проте з цією нормою не узгоджується таке положення Типового договору: п.4.4. довірена особа має право отримувати прибутки від виконання довірчих операцій з майном з метою їх подальшого перерахування Довірителю або Бенефіціару. Тобто тут з’являється ще один учасник довірчих відносин – бенефіціар. Щоб привести положення Декрету у відповідність до Цивільного кодексу потрібно його ч.2 ст.3 викласти у такій редакції: дії довірених осіб мають бути спрямовані на реалізацію інтересів довірителя майна або вказаної ним особи (бенефіціара).

Із вищевикладеного випливає, зокрема, така ознака довірчої власності, а саме: таке право реалізується в межах встановленого цільового призначення.

Отже, можна сформулювати наступне визначення права довірчої власності для довірчого товариства – це зобов’язальне право даного суб’єкта цивільних правовідносин, який особисто володіє, користується і розпоряджається, переданим йому в управління майном, в інтересах власника чи вказаної ним особи та в межах, які визначені цим інтересом, умовами договору та нормами закону.

Список використаних джерел:

1. Гражданское право: актуальные проблемы теории и практики / Под общ. ред. В.А. Белова. – М.: Юрайт-Издат, 2007. – 993 с.
2. Булыгин М.М. Договор доверительного управления имуществом в российском и зарубежном праве: монография / М.М. Булыгин; под ред. Н.М. Коршунова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2006. – 95 с.
3. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. – К.: Видавничо поліграфічний центр “Київський університет”, 2002. -502 с.
4. Гражданское право: В 4 т. Том 2 / Отв. ред. Е.А. Суханов. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 496 с.
5. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4 т. Т ІІ. Советское гражданское право. – СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2004. – 511 с.
6. Майданик Р. Представницька діяльність довірчих товариств (цивільно-правова характеристика) / Право України № 4, 2002. – с. 36-40.