За останній час в багатьох країнах Східної Європи відбуваються зміни, метою яких є створення економічно розвиненої, соціально благополучної і політично стабільної держави. Питання і проблеми, пов’язані з дослідженням сутності принципу «верховенства права», останнє десятиліття перебувають у центрі уваги вітчизняних науковців, насамперед юристів, істориків, філософів та соціологів. За зразком розвинених європейських держав поняття «верховенство права» і «верховенство закону» набуло в Україні конституційного значення: у статті 8 Конституції України закріплено, що в країні визнається і діє принцип верховенства права, а Конституція України має найвищу юридичну силу» [1, ст.8].

Співвідношення принципів верховенства права і верховенства закону є, на наш погляд, і на сьогодні досить актуальним предметом наукових досліджень, оскільки навіть авторитетні фахівці не вбачають суттєву різницю між цими термінами та приписують їм синонімічний зв’язок. Втім, на наше переконання, ці поняття не є тотожними, відмінність між ними пов’язана з розбіжностями у розумінні права і закону. Інакше принцип верховенства права втратить свою силу. У такому випадку, доведеться визнавати дійсним будь-який акт державної влади, що пройшов формальну процедуру затвердження у відповідних органах як правовий, навіть якщо він змістовно суперечить принципам пріоритету прав людини і громадянина. Таким чином ідея правової держави в теоретичному та практичному аспекті втрачає сенс.

Взагалі поняття „право” включає в себе «систему соціальних загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується державою… Історія розвитку права тісно пов’язана з виникненням і розвитком держави» [2, с.7].

Науково-юридична спадщина радянського періоду відбивається в сучасних уявленнях про співвідношення права і закону. На жаль, це дуже гальмує демократичні та правові зміни в Україні. Як слушно вказує
В. Селіванов, діяльність Верховної Ради України як публічної організації, як єдиного законодавчого органу, яка покликана здійснювати загальну волю громадян, не можна зводити лише до служіння формуванню права. На його думку, цей орган повинен реалізовувати в своїй дяльності всі загальноправові принципи» [2, с.7].

Цікавим є той факт, що різницю між правом і законом вбачали ще юристи Стародавнього Риму. Навіть написання цих термінів латинською мовою різне: jus та lex. Право розглядалося сталим, у разі розходжень саме закон піддавався змінам. Це означає, що принцип верховенства права має бути закладений в усіх законах. Цікаві думки з цього приводу можемо знайти в праці Томаса Гоббса «Левіафан»: «Необхідно розрізняти jus і lex- право і закон, хоча той, хто пише на цю тему, звичайно змішує ці поняття, оскільки право полягає у свободі чинити або не чинити щось, між тим як закон визначає і зобов’язує до того чи іншого…Отже, закон і право розрізняються між собою, так само як обов’язок і свобода, що несумісні щодо однієї і тієї ж речі» [2, с.8].

Отже, зараз з упевненістю можна зазначити про те, що право і закон є взаємопов’язаними, але різними за змістом поняттями.

Принцип «верховенства закону» надає визначальну роль закону в правовій системі та в системі джерел права. Верховенство закону – це більш конкретний прояв верховенства права в державі і суспільстві, він означає всезагальність. «Не встановлюється жодних винятків щодо кола дії закону: він діє з однаковою силою і на громадян, і на державних службовців, і на високих посадових осіб держави, включаючи й главу держави» [3, с.207]. Наприклад, ситуація, що склалася в СРСР у період, коли близько 25 млн. громадян були позбавлені права звернення до суду у разі порушення їх трудових прав, а судовий захист політичних прав взагалі не припускався, являла собою не тільки порушення прав людини, а ще й порушення принципу верховенства закону.

Принцип верховенства закону встановлює: верховенство Конституції, яка є основним законом в державі; особливу процедуру прийняття й зміни закону (ніхто, крім законодавчої влади не має права вносити зміни в основний закон); перевірка відповідності всіх нормативних актів закону; наявність механізмів реалізації й захисту закону (закон, який не передбачає санкції, є недійсним); заборона зворотньої дії закону; принцип чіткості правових норм; «обов’язковий конституційний нагляд, який забезпечує несуперечність усієї законодавчої системи» (здійснюється Конституційним Судом України, як єдиним органом конституційної юрисдикції) [4, с.8]. Закони мають бути правовими, тобто демократичними, гуманними, справедливими, спрямованими на забезпечення прав людини та інтересів всього народу. Закони мають бути легітимовані суспільством, тобто мають бути обумовленими необхідністю і волею народу.

«Верховенство права» — це панування права в суспільстві. В. Гайворонський формулює вимогу щодо цього принципу так: «Принцип верховенства права реалізується лише тоді, коли ми засвідчуємо наявність двох складових частин – закони мають правовий характер і є легітимованими суспільством. Цей принцип вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті ідеями соціальної справедливості, стабільності, свободи, та рівності. Верховенство права не повинно бути обмеженим лише законодавством, а повинно також включати норми моралі, традиції та зичаї. Верховенство права визначається наявністю законів з правовим змістом, які без зазіхань можна назвати правовими» [5, с.105].

Американський професор Джон Нортон Мур вважав, що принцип верховенства права проявляється, коли «уряд є підконтрольним народу та існує для нього; існує поділ влади; існування представницької демократії; обмежений уряд і федаралізм; захист особистої свободи та особистої гідності» [6, с.76].

Отже, «верховенство права» і «верховенство закону» є взаємодоповнюючими поняттями. Закон є владою держави, а право є владою народу через управління державою. Не викликає жодного сумніву, що верховенство права може бути практично реалізовано тільки тоді, коли правові закони сполучаються з певною формою організації державної влади. Ця взаємна обумовленість пояснюється тим, що навіть найкращі і найбільш досконалі закони мають реалізовуватись та супроводжуватись існуванням таких механізмів, які б виступали запобіжним чинником щодо можливості прийняття «неправових» законів.

Вважається, що принцип верховенства права як ідея правової держави є ідеальним. А усе ідеальне можна вважати утопією або чимось нездійсненним. Але теоретичне обгрунтування принципу «верховенства права» протягом декількох століть, щодо поняття, не є безпідставним. Отже, треба щиро прагнути реалізації цього принципу в Україні та в усьому світі. Основними чинниками подальшої реалізації принципу верховенства права мають стати: щодо суспільства – дотримання норм Конституції та законів усіма без винятку членами суспільства; щодо права – наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства; щодо держави – спроможність владних структур виробляти закони, здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства. І тоді ідеал правової держави та принцип верховенства права на її чолі стане реальністю.

Список використаних джерел:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996.- № 30. (зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року).
2. Селіванов В. Нетотожність права і закону (методологічний аспект) // Право України. – 2005 . — №5. — С.7-11.
3. Гринюк Р.Ф. Ідея правової держави: теоретико – правова модель і практична реалізація. — К.:Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — 388 с.
4. Рабінович П. Верховенство права в інтерпретації Конституційного Суду України // Юридичний вісник України. — 2006. — №4. — С.8,9.
5. Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України. Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. — 600 с.
6. Андрошук С. Принцип верховенства права: визначення, співвідношення із суміжними поняттями, особливості законодавчого закріплення і реалізації // Юридичний журнал. — 2005. — №11. — С. 74-77.