Вступ

Актуальність теми. Майнові відносини, зокрема відносини власності, є економічною основою держави та ключовою частиною предмета цивільного права. У процесі історичного розвитку проблематика правового регулювання питань власності перебувала в центрі наукових досліджень учених-цивілістів. Дослідницький інтерес до проблеми права власності не поменшав і нині, особливо – до проблеми його форм. Наукові дослідження законодавчого регулювання форм права власності затребувані як у законотворчій, так і в правозастосовній діяльності.

Становлення основних принципів ринкової економіки в Україні тісно пов’язане із правовою реформою, проведеної останнім часом. Відносини власності також не з’явилися виключенням. З’явилася безліч різних правових актів, що регулюють зазначені відносини. Але непогодженість законодавства всіх рівнів, його різне практичне застосування, а іноді й недотримання існуючих законів як і раніше роблять відносини власності особливо актуальними.

Питання набуття права власності громадянами є найбільш гострими, тому що приватна власність окремо взятого громадянина служить його економічною опорою в цей час і припускає стабільність соціального стану в майбутньому. Необхідно створити оптимальне співвідношення між державною й приватною власністю для подальшого ефективного розвитку економічних, політичних, соціальних областей і сфери безпеки України. Для цього потрібно вдосконалювати правові норми, що регулюють придбання права власності взагалі й права власності громадянами зокрема , оскільки власність є однієї з основних категорій у житті суспільства.

Право власності розглядається законодавцем у загальній частині цивільного права, тому дані норми необхідно розробити повно й всебічно, тому що вони мають значення й для інститутів особливої частини ЦК. Проблемою в теоретичному змісті є розмежування способів придбання права власності у зв’язку з його великою практичною значимістю при вирішенні конкретних суперечок.

Сьогодні серед значних проблем, пов’язаних з інститутом власності слід виокремити такі: по-перше, проблему публічної власності (власність поділили між трьома рівнями публічних утворень, не розділивши повноважень. Публічна власність потрібна, вона виконує певні соціальні функції); по-друге, проблему співвідношення публічного та приватного права.

Попри наявний масив наукових розробок з досліджуваного питання, нині невирішеними залишаються проблемні питання колізійності норм вітчизняного законодавства про форми права власності, відсутність єдності в поглядах науковців щодо вдосконалення вітчизняного законодавства в частині форм права власності тощо.

Все вищевикладене визначає вибір теми дослідження, його актуальність і значення.

Метою дослідження є загальнотеоретичний огляд і критичний аналіз сутності та нормативно-правового регулювання форм права власності діючим законодавством України. Маємо розглянути:

1) юридичну природу форм права власності;

2) основні проблеми, які виникають під час законодавчого унормування форм права власності на сучасному етапі;

3) шляхи розв’язання вказаних проблем.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що регулюють придбання права власності громадянами.

Предметом дослідження є різні норми ЦК України, що регулюють відносини в сфері придбання права власності громадянами, і практика їхнього застосування.

Розділ 1. Теоретичні основи права власності в Україні

1.1. Поняття права приватної власності

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності розглядають як в об’єктивному, так і суб’єктивному аспектах. В об’єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від 07.02.91 та інші законодавчі і нормативні акти.

Статтею 41 Конституції України передбачено: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним [1].

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі”.

Відповідно до статей 11—19 Закону “Про власність” від 7 лютого 1991 p. суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. . Підставами виникнення права приватної власності є:

— праця громадян (участь в суспільному виробництві, індивідуальна праця та підприємницька діяльність);

— вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства;

— успадкування майна;

— укладення інших угод, не заборонених законом.

Об’єктами права приватної власності можуть бути:

а) жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки;

б) предмети особистого користування і домашнього господарства;

в) продуктивна і робоча худоба;

г) земельні ділянки і насадження на них;

д) засоби виробництва і вироблена продукція;

е)транспортні засоби;

є) грошові кошти, акції, інші цінні папери;

ж) інше майно споживчого і виробничого призначення. Для порівняння зазначимо, що за Конституцією СРСР 1977 p. (ст. 13) в особистій власності громадян могли знаходитися лише предмети побуту, особистого споживання, зручності і підсобного домашнього господарювання, житловий будинок та трудові заощадження. Все це не могло використовуватися для добування доходів поза місцем роботи або в неробочий час.

Звичайно, що це було пов’язане з тим, що за суспільним устроєм, який існував на той час, приватна власність розглядалась не як засіб соціальної підтримки населення, а лише як засіб експлуатації. При цьому не бралося до уваги, що експлуатація в будь-якому суспільстві є неминучою, різниця полягає тільки в тому, що в капіталістичному суспільстві має право використовувати працю інших людей і приватний власник, а в соціалістичному — тільки держава через уповноважених нею представників — чиновників сфери суспільного виробництва. Проте негативний бік експлуатації полягає не в тому, на кого працює робітник, а в тому, як сторона, що використовує його працю, ставиться до необхідності відновлення робочої сили (створює безпечні і здорові умови ефективної праці, можливості для відпочинку і для підвищення кваліфікації, гарантує соціальний захист тощо, а головне — забезпечує право на достатній життєвий рівень, що дозволяє людині повністю використовувати й інші права і свободи) [5, c. 13].

Земельні ділянки не можуть передаватися у власність лише іноземцям і особам без громадянства. Але, згідно зі статтею 14 Закону “Про власність” та статтею 6 Земельного кодексу України, громадяни мають право лише користуватися земельними ділянками на умовах ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, садівництва, присадибного господарства, дачного і гаражного будівництва, при цьому позбавлені права вільно розпоряджатися цими ділянками. Право продавати їх мають лише органи місцевого самоврядування.

Крім того, об’єктами права власності громадян можуть бути результати інтелектуальної праці: твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг тощо.

Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, передбачених законом. Проте, Законом це питання не визначене. Відповідно ж до Переліку видів майна, яке не може знаходитися у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 p. “Про право власності на окремі види майна”, у власності громадян не можуть знаходитися:

1) зброя, бойові запаси (крім мисливської та пневматичної зброї, та бойових запасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини та засоби підривання, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та устаткування для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі засоби (за винятком тих, що отримуються громадянами за призначенням лікаря);

5) градобійні установки;

6) державні еталони одиниць, фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного одержання інформації (це різноманітні системи виявлення, металодетектори, шумогенератори тощо);

8) електрошокові пристрої і спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та набоїв до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. До спеціальних засобів, відповідно до Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 p., відносяться, зокрема, гумові палки, наручники, ручні газові та світлошумові гранати, водомети, підривні пристрої та пристрої для примусової зупинки транспорту тощо [7, c. 54].

Відповідно до Спеціального порядку одержання права власності громадян на окремі види майна, затвердженого тією ж постановою Верховної Ради України, громадяни набувають права власності на такі види майна з відповідного дозволу, який видається:

а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку;

• на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбінована зброя з нарізним стволом) — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку;
• на газові пістолети, револьвери та набої до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;
• на холодну зброю і пневматичну зброю калібру вище 4,5 міліметра та швидкістю польоту кулі вище 100 метрів на секунду — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

б) на об’єкти, що знаходяться на державному обліку як пам’ятники історії і культури — спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’ятників історії і культури (Міністерство культури, Головархів);

в) на радіоактивні речовини — Державним комітетом України з ядерної і радіаційної безпеки у разі наявності висновків органів територіальної санітарно-епідемічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.

Не скасовані і норми статті 129 ЦК України, відповідно до яких шрифти та множильні апарати віднесені до предметів, які можуть бути придбані лише за спеціальним дозволом, а валютні цінності можуть стати предметом угод тільки в порядку і межах, встановлених законодавством Союзу РСР (із закону, як і з пісні, слів не повикидаєш. От і виходить, що законодавство про валютні цінності, розроблене в незалежній Україні, тут нібито й ні до чого).

Крім того. Кримінальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення в деяких випадках самостійно встановлюють певні заборони, відповідно до яких не можуть знаходитися у власності громадян, зокрема: майно, завідомо здобуте злочинним шляхом, самогон, інші міцні напої домашнього виготовлення та апарати для їх виготовлення тощо. Водночас зазначені кодекси не встановлюють ні кримінальної, ні адміністративної відповідальності за незаконне здійснення права власності на градобійні установки, державні еталони одиниць, фізичних величин, спеціальні технічні засоби негласного одержання інформації, деякі види спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами.

Громадянин, який є членом житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім’ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок. Ставши власником цього майна, громадянин має право розпорядитися ним на свій розсуд: продати, здати в оренду, обміняти тощо.

Згідно зі статтею 14 Конституції України “земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави” і тому право власності на землю, хоча й гарантується, але набувається і реалізується громадянами в особливому порядку і виключно відповідно до закону [1].

Права власності на земельні ділянки громадяни набувають у разі:

— одержання їх у спадщину;

— одержання частки землі у спільному майні подружжя;

— купівлі-продажу, дарування та обміну.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до статей 22—28 Кодексу про шлюб та сім’ю України, кожен з подружжя, в тому числі і той, хто був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку, має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Власністю кожного із подружжя є лише те майно, яке належало їм до одруження, було одержано під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, а також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), які були придбані за час шлюбу, за винятком коштовностей та предметів розкоші. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, а майно, придбане внаслідок спільної праці інших громадян, які об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю (при цьому розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Правовий статус цього майна регулюється главою 11 ЦК України, главою 11 Кодексу про шлюб та сім’ю України, Законами України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 p., “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 p. та ін.

Громадяни мають право вільно здійснювати право власності щодо належного їм майна: використовувати його для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, передавати у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі, вільно відчужувати. Нарешті, право приватної власності може бути передано у спадщину [11, c. 54-55].

При цьому умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюються спеціальним законодавством України. Згідно зі статтею 14 Основ законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 p., унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання.

1.2. Суб’єкти та об’єкти права приватної власності

Приватна власність в Україні, як і в інших державах — республіках колишнього СРСР, має незначну питому вагу в економічному житті. І хоч у процесі приватизації вона зростатиме, проте, враховуючи економічні та історичні умови розвитку України, ця форма власності навряд чи матиме найближчим часом вирішальне значення і зможе стати основою господарювання.

Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються (ч. З ст. 11 Закону України «Про власність»).

Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об’єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом [15, c. 24-25].

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про власність» Верховна Рада України постановою «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об’єкти — пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини.

Окрема стаття Закону України «Про власність» присвячена праву приватної власності громадян на землю. Згідно зі ст. 14 громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об’єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Що стосується майна селянського (фермерського) господарства, правовий режим якого, крім ст. 18 Закону України «Про власність», визначається також статтями 16-19 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (в редакції закону від 24 червня 1993 р.), то воно належить особам, які об’єдналися для ведення селянського (фермерського) господарства, на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності [21, c. 39-40].

1.3. Позбавлення та обмеження громадянина права власності

Випадки позбавлення громадянина права власності встановлені, зокрема, статтею 55 Закону “Про власність”. Відповідно до неї, вилучення майна у власника допускається:

1) при зверненні стягнення на це майно за зобов’язаннями власника у випадках і порядку, встановлених Законом “Про власність”. Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами України. Такі зобов’язання, згідно зі статтею 4 ЦК України, можуть випливати із угод, які передбачені законом або із угод, які хоча й не передбачені законом, але не суперечать йому, із адміністративних актів (скажімо, звернення стягнення на майно можливе в результаті несплати податку суб’єктом господарювання), в результаті відкриттів, винаходів, створення творів науки, літератури і мистецтва, внаслідок заподіяння шкоди, внаслідок інших дій юридичних та фізичних осіб (наприклад, виявлення скарбу), а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків (скажімо, у зв’язку з виникненням пожежі виникає зобов’язання страхової організації виплатити страхову суму). Статтями 362, 379—408 Цивільного процесуального кодексу України передбачені такі заході примусового виконання судових рішень, як звернення стягнення на майно боржника накладенням арешту і продажем майна, звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, що знаходяться в інших осіб, або на заробітну плату, пенсію чи стипендію боржника, вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, визначених у рішенні суду тощо;

2) як реквізиція за обставин надзвичайного характеру (у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій) — за рішенням органів державної влади і з відшкодуванням його вартості. Реквізиція передбачає відшкодування державою власникові заподіяних збитків в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи. Це правило встановлене у статті 48 Закону “Про власність”. Відповідно до статті 24 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки Кабінет Міністрів України має право дозволити використання винаходу (корисної моделі) без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. При цьому спори щодо умов видачі дозволу і виплати компенсації та її розміру розв’язуються у судовому порядку. Аналогічна норма передбачена і у Законі “Про охорону прав на промислові зразки” (стаття 21);

3) як сплатне вилучення майна у випадках, передбачених законодавчими актами України — за рішенням суду чи іншого компетентного органу або службової особи. Сплатне вилучення майна передбачене, зокрема, статтями 24 і 28 Кодексу України про адміністративні правопорушення як вид адміністративного стягнення. Відповідно до цих статей сплатне вилучення можливе щодо предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, і полягає в його примусовому вилученні і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Цей вид адміністративного стягнення може бути застосований, наприклад, за повторне протягом року керування транспортним засобом у стані сп’яніння, або за ухилення від реалізації мисливської зброї особами, у яких анульовано дозвіл на їх зберігання і носіння тощо;

4) як безоплатне вилучення майна (конфіскація) у випадках, передбачених законодавчими актами України — за рішенням суду, арбітражного суду чи іншого компетентного органу або службової особи як санкція за вчинення правопорушення. Конфіскація майна є санкцією за правопорушення. Зокрема, кримінальне законодавство (статті 23 і 35 КК України) передбачає конфіскацію майна як додатковий вид покарання, що полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого. Але конфіскацію майна може бути призначено тільки у випадках, прямо передбачених у санкціях статей Особливої частини КК України. Крім того, не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік таких предметів додається до Кримінального кодексу [15, c. 71-73].

Конфіскація може бути застосована також і як захід адміністративно-правової та цивільно-правової відповідальності. Проте, відповідно до статті 29 КАП України, конфіскованим в порядку адміністративного провадження може бути тільки предмет, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (на відміну від кримінального закону, згідно з яким конфіскованим може бути будь-яке майно, що належить особі, яка визнана винною у вчиненні злочину). Крім того, конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів в порядку адміністративного провадження не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Конфіскація як захід цивільно-правової відповідальності може бути застосована, скажімо, як санкція за вчинення недійсної угоди, укладеної з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства. Так, згідно зі статтею 49 ЦК України, при наявності умислу у обох сторін — в разі виконання угоди обома сторонами — все одержане ними за угодою стягується в дохід держави. У разі виконання такої угоди однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.

Наприклад, це може стосуватися угоди купівлі-продажу майна, завідомо викраденого продавцем, або угоди щодо продажу земельної ділянки іноземцю чи продажу земельної ділянки громадянину України для спорудження золотої копальні, для незаконного посіву снотворного маку, конопель тощо. Статтею 105 ЦК України передбачена можливість безоплатного вилучення судом будинку або частини його, якщо вони були побудовані громадянином самовільно. Відповідно до статті 36 ЦК України, якщо вироком суду встановлено, що пайовий внесок члена житлово-будівельного або іншого кооперативу складається з коштів, добутих злочинним шляхом, то сума пайового внеску повертається організації, якій заподіяно шкоду злочином, або звертається в дохід держави.

Такі положення законодавства в цілому відповідають нормі частини сьомої статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі”.

Ця норма Конституції України створює підстави і для інших обмежень права приватної власності. Скажімо, цілком правомірною, на нашу думку, є встановлена статтею 105 ЦК України заборона розпоряджатися будинком, який був побудований з грубим порушенням основних будівельних норм і правил. Дійсно, право розпорядження (шляхом продажу, обміну тощо) будинком, мешкання у якому є небезпечним для життя, повинно бути обмежене, і тут закон дійсно втілює в собі поняття справедливості [9, c. 122-123].

Розділ 2. Форми права власності за законодавством України

2.1. Юридична природа форм права власності

У структурі цивільного законодавства, що регулює відносини власності, зокрема визначає й розмежовує основні форми власності в Україні, слід виокремити такі нормативно-правові акти:

– Конституцію України від 26 червня 1996 року (з подальшими змінами та доповненнями) [1];

– Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (з подальшими змінами та доповненнями) [2];

– Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року (з подальшими змінами та доповненнями) [3];

– укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти (акти міністерств і відомств), видані відповідно до зазначених правових документів.

Отже, в сфері цивільного законодавства, що регулює форми власності в Україні, діє чимало нормативних актів. Водночас необхідність подальшого зміцнення законності у сфері нормотворчості постійно потребує підвищення рівня організації відомчих нормативних актів. Досягненню цього могли б сприяти такі заходи:

а) скорочення кількості відомчих актів за рахунок зменшення питань, з яких відповідні відомства мають право їх видавати;

б) забезпечення цілковитої узгодженості між нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади, з одного боку, і відомчими актами, з другого.

У зв’язку з цим бажано було б нормативно закріпити обов’язковість такої узгодженості й запровадити санкції за її недодержання.

В Україні нині найголовнішою формою права власності є приватна власність. Після прийняття чинного Цивільного кодексу України, який набрав сили з 1 січня 2004 року, законодавець остаточно визначив: суб’єктами права приватної власності є не лише особи фізичні, а й  юридичні. При цьому фізична особа (зокрема підприємець) є власником майна і відповідає ним за своїми зобов’язаннями. У разі ж, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад або частку в господарське товариство чи виробничий кооператив (членом останнього має бути фізична особа – ст. 163 ЦК), ця нова юридична особа стає власником такого майна так само, як і набутого за іншими підставами.

Зокрема, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу [2]. Навіть якщо 100 відсотків акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній громаді або в іншому виді господарського товариства досягається стовідсоткова державна участь або участь територіальної громади, майно, котре належить такому господарському товариству, є об’єктом права приватної власності. У цій ситуації між господарським товариством і державою чи територіальною громадою виникають корпоративні відносини, пов’язані з правами участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило за чинним на момент написання даного коментарю правом поширюється на всіх юридичних осіб, крім створених розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління [5].

Чинний ЦК України поділяє юридичних осіб на осіб приватного права й осіб публічного права. Останні створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК). Розробники проекту ЦК намагались відмовитися від застосування поняття «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання суб’єктами права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою за створеними ними юридичними особами. Але в остаточному варіанті ЦК, схваленому 16.01.2003 p.,  згідно зі ст. 329 юридична особа публічного права набуває право власності лише на майно, передане їй у власність [2].

Із другого боку, чинний ЦК України діє разом із Господарським кодексом, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст. 133 Господарського кодексу України). А майно державного унітарного підприємства перебуває в державній власності та підлягає закріпленню за ним відповідно до права господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 Господарського кодексу) [2].

У частині другій і третій статті 325 Цивільного кодексу України згадується про два різновиди обмежень права приватної власності [2]:

а) залежно від виду майна;

б) залежно від складу, кількості та вартості майна, що може перебувати на праві приватної власності. Зокрема, в ч. 2 встановлюється загальне правило, згідно з яким суб’єкти права приватної власності можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, що відповідно до закону не можуть їм належати. Ст. 178 ЦК визначає правила недопущення перебування у цивільному обігу окремих об’єктів цивільного права, перелік яких має міститися в законі (об’єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження стосовно переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, є в Постанові Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 року. Законодавством про приватизацію окреслюється перелік об’єктів, котрі не підлягають приватизації.

Виокремлення та визначення права власності Українського народу, права приватної власності, права державної та права комунальної власності не дають правових підстав стверджувати про існування різних форм власності, а також приводу доводити достовірність тези про «рівність та різноманіття форм власності» [2]. Економічні відносини присвоєння (власності), зауважує Є. Суханов, виступають у різноманітних формах залежно від того, хто є їх суб’єктом: окрема людина, група осіб чи організований ними колектив, держава або суспільство (народ) в цілому. Таким чином, економічні форми присвоєння називають формами власності, які є економічними, а не юридичними категоріями. Тому суб’єктом права власності не можуть бути трудові колективи, громади (крім територіальної громади) й подібні до них утворення, котрі не мають свого відокремленого (відособленого) майна. Якщо ж відособлення відбувається, створюється новий самостійний власник (юридична особа), що стає індивідуальним, а не колективним суб’єктом, оскільки його засновники (учасники) втрачають, за загальним правилом, право власності на передане йому майно [16, c. 5-6].

2.2. Класифікація форм приватної власності в Україні

У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст. 13), право державної власності (ст. 14),  право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142) та право приватної власності як невід’ємне право людини (ст. 41) [1]. Поділ на зазначені  види  права власності  використано законодавцем і при створенні ЦК. Виходячи зі змісту статей 324–327 ЦК, самостійними суб’єктами права власності виступають український народ, юридичні й фізичні особи стосовно об’єктів права приватної власності, держава та територіальна громада відповідного села, селища, міста [2].

Отже, можемо казати про відокремленість права державної власності від права власності українського народу та  від права комунальної власності.

Під правом спільної власності слід розуміти право власності двох або декількох осіб на той самий об’єкт (ч. 1 ст. 355 ЦК). Учасників спільної власності називаються співвласниками. Об’єктом права спільної власності, як і будь-якого права власності, може бути індивідуально визначена річ чи сукупність речей. Вони можуть бути подільними чи неподільними. Однак як об’єкт права спільної власності становлять єдине ціле. Тож для права спільної власності характерною є множинність суб’єктів і єдність об’єкта.

Множинністю суб’єктів права спільної власності на той самий об’єкт спричинена потреба спеціального регулювання відносин спільної власності. Це необхідно, підкреслює Ю. Толстой, для узгодження волі співвласників, забезпечення кожному з них урахування їхніх законних інтересів і інтересів третіх осіб, котрі їх оточують, належного стану їхнього спільного майна тощо [10].

Спільна власність є різновидом права власності, ускладненим множинністю суб’єктів. Право спільної власності – правова форма об’єднання майна фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад із метою співробітництва та взаємодопомоги, об’єднання їхніх зусиль у досягненні певних цілей. Право спільної власності сприяє повнішій охороні інтересів суб’єктів цивільного права. Це право надає їм змогу спільно володіти, користуватися й розпоряджатися речами, вести трудове та селянське господарство, мати малі підприємства, майстерні в різних сферах господарської діяльності (ст. ст. 5 і 6 Закону України «Про підприємництво»), а також купувати в приватну власність речі, придбання яких в індивідуальному порядку є складним або недоцільним, з метою задоволення їхніх матеріальних і культурних потреб, здійснення підприємницької діяльності. Право спільної власності, наголошує О. Дзера, відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяє підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів [7, c. 55-56].

Особливістю суб’єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. У зв’язку з цим правовідносини виникають не лише між власником і невласником, а й між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з одного боку й невласниками – з другого) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками).

Частина 2 ст. 355 ЦК розрізняє два види спільної власності: спільну власність двох або більше співвласників із визначенням часток кожного з них у праві власності (спільна часткова власність) та власність двох або більше співвласників без визначення часток у праві власності (спільна сумісна власність) [2].

Спільна часткова і спільна сумісна власність відрізняються одна від одної особливостями внутрішніх правовідносин між співвласниками. За спільної часткової власності кожному зі співвласників, зазначено в ч. 1 п. 1 ст. 356 ЦК, належить частка в праві власності на спільний об’єкт у цілому. Частки можуть бути рівними й нерівними, але завжди їхній розмір повинен бути точно визначений у вигляді дробу права власності (наприклад, 1/2, 1/3, 1/5 тощо) або у відсотковому відношенні. Кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки в натурі, якщо це можливо, має право відчужувати її, а в разі смерті учасника його частка в праві власності переходить у власність іншої особи в порядку спадкування. За спільної часткової власності кожному зі співвласників разом з іншими співвласниками належить право власності на спільну річ, частка в праві власності на спільну річ і право брати участь у вирішенні питань у певних випадках стосовно частки в праві власності на спільну річ, що належить іншим співвласникам [5].

А право спільної сумісної власності (ч. 1 ст. 368 ЦК) розміру частки кожного зі співвласників не передбачає. Це безпайова спільна власність.

Суб’єктами права спільної часткової власності (ч. 2 ст. 356 ЦК) можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або територіальні громади в будь-якому їх поєднанні. Інститут права спільної часткової власності може бути застосований до будь-яких економічних форм власності, що існують в Україні, тобто до відносин приватної, державної та комунальної власності. Спільна часткова власність може виникнути на будь-яких підставах, що допускаються законом. Вичерпного переліку підстав її виникнення закон не передбачає.

На відміну від підстав виникнення спільної часткової власності закон перелічує випадки виникнення спільної сумісної власності. Тому за виникнення спільної власності вона вважається спільною частковою власністю, якщо іншого не передбачено законом або договором.

Поняття «речові права на чуже майно» охоплює такі види цих прав: 1) право володіння; 2) право обмеженого користування (сервітут); 3) право забудови земельної ділянки (суперфіций); 4) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Законом можуть бути передбачені й інші речові права на чуже майно. Наприклад, Цивільний кодекс України закріплює речово-правові способи забезпечення виконання зобов’язань – заставу та притримання: у заставодержателя та кредитора, котрий притримував річ боржника, також виникають певні права на неї. Можуть виникати й інші речові права на чужі речі відповідно до чинного цивільного законодавства України [7, c. 57].

2.3. Основні проблеми, які виникають під час законодавчого унормування форм права власності на сучасному етапі

У житті людей, особливо в їхній підприємницькій та іншій господарській діяльності, складаються такі ситуації, за яких виникає потреба скористатися чужими речами чи майном. Таку можливість найчастіше задовольняють засобами договірного права. Проте в окремих випадках договір є недостатньо надійним правовим засобом для задоволення потреби у використанні чужої речі. Тому виникла потреба винайти надійніший правовий засіб, який забезпечував би   безперервне й безперешкодне використання чужої речі чи навіть майна. Таким засобом стало встановлення речового права на використання чужої речі, а не зобов’язального, що може бути припинене в будь-який час.

Речове право на чужі речі як окремий цивільно-правовий інститут виникло ще за давніх часів у римському приватному праві. Римські юристи деякі види речових прав на чужі речі запозичили в сусідніх народів, дещо створили самі, але саме їм належить авторство на речові права на чужі речі. Інститут речових прав відомий правовим системам усього світу.

Новим інститут речових прав на чужі речі є для цивільного законодавства України, за винятком застави, яка існувала в радянському законодавстві в урізаному вигляді.

Основною передумовою виникнення речового права на чужу річ є нагальна потреба певної особи скористатися чужою річчю чи майном для задоволення певних потреб, які ця особа не може задовольнити за рахунок власного майна. Право на чужу річ може виникнути й у разі необхідності надійно захистити свої права, наприклад, шляхом застави чи притримання.

Захист речових прав на чужі речі чи майно здійснюється на тих самих засадах, що й захист права власності. Кожен суб’єкт речового права на чужу річ чи майно має право на захист відповідно до положень, передбачених ЦК України для захисту права власності.

Отже, у цілому діюче законодавство досить вдало регулює форми права власності, спираючись на теоретичні та практичні надбання класиків цивільного права. Проте потребують законодавчого закріплення (принаймні, роз’яснення Верховним Судом України) поняття колективної та державної власності, а також бодай приблизний перелік дій власника, спрямованих на заподіяння шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації тощо [5, c. 16].

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку інституту приватної власності в Україні

3.1. Особливості права приватної власності на землю в Україні

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі. Особливістю набуття права приватної власності на землю є суб’єкти, які це право реалізують. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві приватної власності.

Юридичні особи, як було зазначено вище, теж можуть бути суб’єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набувають у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). їхнє право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо), і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.

До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю можна віднести, зокрема, перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України) [14, c. 32].

Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК України) або у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств. Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття права приватної власності на землю згідно з ЗК України може здійснюватися при одержанні земельних ділянок членами фермерських господарств.

Особливістю права приватної власності на землю є те, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок лише для визначених законодавством конкретних цілей, а саме:

— ведення селянського (фермерського) господарства;

— ведення особистого підсобного господарства;

— будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

— садівництва;

— дачного і гаражного будівництва;

— здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

Цей перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.

Передача земель у приватну власність безоплатно здійснюється в порядку і в процесі приватизації місцевими радами, на території яких розташовані ці земельні ділянки. При цьому власники земельних ділянок, переданих для ведення селянського (фермерського) господарства, не мають права протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або місцевій раді на тих самих умовах, на яких її було їм передано.

Право приватної власності на земельну ділянку або її частину припиняється з таких підстав:

— добровільної відмови від земельної ділянки;

— відчуження земельної ділянки місцевій раді;

— викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб;

— систематичного невнесення земельного податку у строки, встановлені законодавством України;

— використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їхніх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

— використання землі не за цільовим призначенням;

— невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб;

— у разі визнання недійсними угод, укладених власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок [18, c. 19-20].

Існують недоліки правового регулювання відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб. Відповідно до Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» рішення про викуп земельних ділянок приймають органи виконавчої влади та сільські, селищні, міські ради, Київська і Севастопольська міські ради в межах території здійснення їх повноважень. У разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об’єктів для суспільних потреб зазначені об’єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності. Зазвичай, вилучені земельні ділянки переходять у власність держави, а суб’єктам господарювання надаються в оренду. Зміни у такому стані речей можливі лише за умови фундаментальних змін у земельному законодавстві в бік визнання права приватної власності на землю. Якщо вилучені земельні ділянки будуть надаватися підприємствам, на користь яких вони вилучені у приватну власність, то відбуватиметься справедлива оплата вартості таких ділянок шляхом внесення відшкодування на користь суб’єктів, у яких ці земельні ділянки були вилучені. На сьогодні суб’єкт, в інтересах якого земельна ділянка була вилучена, сплачує двічі — перший раз відшкодовує втрати, а другий раз тоді, коли вносить орендну плату за надану йому землю [7, с. 57].

Отже, сучасний стан нормативно-правового забезпечення права приватної власності на землю в Україні має низку проблем. Законодавче регулювання права приватної власності на землю не можна вважати достатнім. До проблем права приватної власності на землю в Україні можна віднести, зокрема, мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, відсутність механізму реалізації набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності, корумпованість органів влади та місцевого самоврядування, недоліки правового регулювання викупу земельних ділянок суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. Для вирішення даних проблем необхідно внести зміни до земельного законодавства України. Зокрема, доповнити ст. 119 Земельного кодексу України положеннями щодо порядку реалізації набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування, прийняти Закон України «Про ринок земель» [18, c. 20].

3.2. Шляхи вирішення проблемних питань права приватної власності

Право власності являє собою одне з пріоритетних економічних прав особи. Власність традиційно є головним регулятором економічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з одного боку, як економічної категорії, а з іншого як центрального утворення в праві. Отже, одним із основних чинників, який впливає на розвиток інституту власності, є стан національної економіки країни.

У Цивільному кодексі України існує повна невизначеність щодо моменту виникнення права власності. Одним із прикладів є виникнення права власності на безхазяйну річ, а саме зв’язок із одночасним припиненням права власності на цю саму річ. Незважаючи на те, що особа, яка добросовісно заволоділа майном та відкрито здійснює своє право на нього до настання інших умов правонабуття, права власності на нього не набуває. Невирішеним залишається й питанням про застосування у цьому випадку віндикації як способу захисту права власності, адже особа яка загубила річ вже не є її власником.

Також є невирішеними питання і щодо способів набуття права власності. Положення статті 332 Цивільного кодексу України про набуття права власності на перероблену річ стосуються й тих випадків, коли особи, які діють спільно (переробники), переробляють чужу річ (матеріал), вважаючи її своєю, або здійснюють переробку самочинно, не знаючи, хто є власником матеріалу. Однак, залишаються поза увагою випадки, коли частина речі виготовляється зі свого матеріалу, а частина – з чужого.

У системі правового регулювання відносин власності важливе значення має визначення підстав виникнення та припинення права власності. Загальні засади та підстави набуття права власності визначає глава 24 ЦК України (статті 328-345). Відповідно до неї підставами (способами) набуття права власності можуть бути будь-які обставини, не заборонені законом (ч. 1 ст. 328 ЦК України), оскільки розмаїття їх дуже велике: події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо, виникає проблема визначення їхнього співвідношення та взаємозв’язку, ієрархії, колізії тощо.

Віддаючи належне традиційній класифікації, разом із тим слід погодитися з думкою, що практичне значення має також поділ підстав набуття права власності на універсальні (загальні) та спеціальні [5, c. 16].

На відміну від поділу підстав набуття права власності на первинні та похідні, котрий достатньо детально аналізується практично у кожному підручнику та посібнику з цивільного права, співвідношення універсальних та спеціальних підстав виникнення права власності у вітчизняній цивілістичній літературі залишається майже недослідженим.

Проблеми у дослідженні підстав виникнення права власності під таким кутом зору, як видається, значною мірою пов’язані з відсутністю чітких засад віднесення зазначених підстав до універсальних чи спеціальних.

На нашу думку, для визначення підстав класифікації у цьому випадку доцільно використати класичну дихотомію «публічне право — приватне право», котра, як зазначалося, може використовуватися не лише стосовно права взагалі, а й для визначення питомої ваги «приватності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права.

З урахуванням цього критерію право власності, як інститут цивільного права України, має бути поділений на два визначальних види: 1) право приватної власності; 2) право публічної власності.

Право приватної власності може бути визначене як право приватної особи володіти, користуватися, розпоряджатися тощо належним їй майном у власному інтересі.

Право публічної власності — це регламентована нормами права можливість суб’єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.

У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АР Крим; 4) право комунальної власності [12, c. 98-99].

Фактором, який об’єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб’єкта публічного права. Специфічним є й об’єкт цих відносин: майно, що входить до складу публічної власності. Як правило, значну частину цього майна становлять речі, вилучені з обігу (майно, що призначене для загального користування і через свої фізичні якості не може належати приватній особі; майно, що забезпечує обороноздатність країни, стратегічні та інші публічні інтереси держави), речі, що обмежені в обігу. Можливе перебування у публічній власності і майна, яке може належати також будь-якій фізичній особі. Але такого майна у складі публічної власності набагато менше і в ідеалі не повинно бути. Разом із тим їх відрізняє той самий обсяг повноважень і як суб’єкта публічного права, і як суб’єкта права власності.

Отже, повернемося до розгляду питання про поділ підстав виникнення права власності на універсальні та спеціальні, керуючись тим, що універсальними підставами виникнення права власності є такі обставини, які можуть слугувати підґрунтям виникнення будь-якого виду права власності, передбаченого законодавством (приватної власності Українського народу, державної, комунальної власності, власності АР Крим), а спеціальними підставами — ті обставини, які можуть бути основою виникнення лише якогось певного виду права власності.

Орієнтиром у пошуках відповіді на запитання, які підстави виникнення права власності є універсальними, а які спеціальними, має слугувати зміст норм глави 24 ЦК України, котрий має тлумачитися у сукупності зі ст. 2 ЦК України, де міститься характеристика учасників цивільних відносин.

Стаття 2 ЦК України передбачає, що учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Таким чином, у Цивільному кодексі розрізняються два види суб’єктів цивільних відносин: особи приватного права й особи публічного права. У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК України не іменуються «особами», хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов’язане з тим, що вони є суб’єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією.

Отже, суб’єктами приватного (цивільного) права — учасниками цивільних правовідносин можуть бути:

1) фізичні особи — фізичні особи, що є громадянами України, а також іноземці та особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб’єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та ін. При цьому «особами» є суб’єкти приватного права, тоді як суб’єкти публічного права особами не іменуються.

Системне тлумачення ст. 2 ЦК України і положень норм глави 24 ЦК України дає змогу дійти висновку, що у тих випадках, коли у відповідній нормі йдеться про «особи», можна вести мову лише про виникнення права приватної власності у фізичних або юридичних осіб. Якщо ж такої вказівки немає, то підстава виникнення права власності є або універсальною, або такою, що стосується якогось з видів права публічної власності.

Оцінюючи підстави виникнення права власності з таких позицій, зазначимо, що воно виникає «у фізичної або юридичної особи» у випадках:

1) виготовлення нової речі (ст. 331 ЦК України);

2) переробки речі (ст. 332 ЦК України);

3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК України);

4) набувальної давності (ст. 344 ЦК України);

5) знайдення скарбу (крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 343 ЦК України);

6) заволодіння рухомою річчю, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК України);

7) знахідки (ч. 1 ст. 338 ЦК України);

8) знахідки бездоглядної домашньої тварини (ч. 1 ст. 341 ЦК України);

9) приватизації (ст. 345 ЦК України).

Крім того, право приватної власності виникає у фізичної особи у випадках: 1) спадкування за законом (глава 86 ЦК України); 2) самочинного будівництва, якщо це передбачено законом (ч. 3 ст. 376 ЦК України).

Аналіз норм глави 24 ЦК України свідчить, що підставами набуття права державної власності можуть бути:

1) виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК України); 2) викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю органом державної влади (статті 350-351 ЦК України); 3) викуп пам’ятки історії та культури (ст. 352 ЦК України).

Підставами набуття права комунальної власності можуть бути: 1) безхазяйна річ (статті 335, 344 України);

2) знахідка, від якої відмовилася особа, що її знайшла (ч. 2 ст. 338 ЦК України); 3) бездоглядна домашня тварина, від якої відмовилася особа, що її знайшла (ч. 2 ст. 341 ЦК України);

4) викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю органом місцевого самоврядування (статті 350-351 ЦК України).

Підставами набуття права власності АР Крим може бути викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю органом влади АР Крим (статті 350-351 ЦК України).

Крім того, будь-який різновид права публічної власності може виникнути на підставі: 1) договору (глава 52 ЦК України); 2) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Отже, універсальними підставами виникнення права власності слід визнати: 1) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189 ЦК України); 2) договір; 3) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Решта підстав виникнення права власності, передбачених у главі 24 ЦК України, є спеціальними підставами, які стосуються лише того або іншого виду права власності.

Проте для встановлення кола спеціальних підстав виникнення права власності звернення лише до норм глави 24 ЦК України є недостатнім. Для того щоб аналіз таких підстав був більш повним, необхідно звернутися також до норм глави 25 ЦК України, яка визначає підстави припинення права власності. Методологічною основою такого звернення є те припущення, що право власності лише у виключних випадках може бути припинене як таке (наприклад у випадку знищення речі), оскільки це суперечить самій сутності абсолютного права, а також такій властивості права власності як «еластичність» та «самовідновлювання» [18, c. 23-24].

Враховуючи викладені вище міркування, звернемося до змісту глави 25 ЦК України.

Відповідно до ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10)конфіскації;

11)припинення юридичної особи чи смерті власника.

Стосовно наведеного переліку слід зробити два зауваження.

По-перше, він не є вичерпним, адже згідно з ч. 2 ст. 346 ЦК України право власності може бути припинене також в інших випадках, встановлених законом. Наприклад, до таких випадків належить придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 388 ЦК України), смерть власника (ст. 1216 ЦК України).

По-друге, найменування ст. 348 ЦК України є неточним, оскільки, як зазначалося вище, у багатьох випадках одні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності в однієї особи й підставами виникнення права власності в іншого суб’єкта. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

Отже, у зазначеній нормі Цивільного кодексу йдеться, як правило, не про припинення права власності взагалі, а про припинення його у конкретного учасника цивільних відносин. З врахуванням цієї обставини підстави припинення права власності можуть бути умовно поділені на: 1) такі, що знищують право (у цьому випадку право власності знищується взагалі і перестає існувати стосовно певних речей); 2) такі, що передають право (у цьому разі право власності припиняється в одного і виникає в іншого учасника цивільних відносин).

До першого виду підстав припинення права власності належить:

1) знищення майна; 2) вилучення речей з цивільного обігу, внаслідок чого воно переходить у розряд «публічних речей» і перестає бути об’єктом цивільних прав. Власне, лише вони і є «підставами припинення права власності» у вузькому значенні слова.

До «підстав припинення» права власності, котрі одночасно слугують підставами припинення такого права в однієї особи і виникнення його в іншої, належать усі інші юридичні факти, зазначені у главі 25 ЦК України. Тому їх точніше було б іменувати «підстави переходу права власності», оскільки інакше може виникнути хибне враження, що припинення права власності у конкретного суб’єкта тягне припинення такого права взагалі.

При цьому має враховуватися і той вид права власності, якого він набуває у кінцевому результаті.

Так, підставою трансформації будь-якого одного виду права власності у будь-який інший вид права власності може бути: 1) відчуження власником свого майна; 2) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.

Підставами трансформації права приватної власності в якийсь із різновидів права публічної власності може бути: 1) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

2) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене.

Підставами трансформації якогось із видів права власності у право державної власності є: 1) викуп пам’яток історії та культури; 2) реквізиція;

3) конфіскація.

Одним із головних  прав на сьогодні є право власності на житло та інші житлові права, захист яких передбачається здійснювати у порядку, передбаченому цивільним законодавством. Однак, залишається не визначеним питання припинення житлових відносин як особливого майнового об’єкта, що забезпечує й немайнові потреби членів сім’ї власника.

Недостатньо врегульованим залишається питання припинення права власності дитини на нерухоме майно. Так, чинне законодавство встановлює особливу процедуру припинення права власності дитини на нерухоме майно шляхом його відчуження. Така особлива процедура передбачає комплексний підхід щодо забезпечення права власності дитини на нерухоме майно, а також права дитини користуватися житловим приміщенням. Також потребують удосконалення і норми, які визначають порядок вчинення дій з управління майном дитини та використання доходу від її майна батьками та особами, які їх заміняють [6, c. 214-215].

Висновки

Підсумовуючи викладене вище, можна дійти висновку, що методологічними засадами визначення підстав набуття права власності та їхньої сутності є такі принципові положення.

По-перше, має бути врахована та обставина, що право власності виникає не взагалі, а у певній правовій формі: як право приватної власності або як право публічної власності. Відтак, підстави набуття права власності мають визначатися і характеризуватися на підґрунті поділу права власності на право приватної власності та право публічної власності.

По-друге, врахування поділу права власності на право приватної власності та право публічної власності логічно зумовлює поділ підстав набуття права власності на універсальні (ті, що можуть бути підставою виникнення будь-якого виду права власності) і спеціальні (стосуються лише певних видів права власності). Врахування цієї обставини необхідне як з міркувань визначення того, який вид права власності може виникнути з цієї підстави, так і для встановлення кола вимог, без яких ця обставина не може бути підставою виникнення права власності.

По-третє, перелік універсальних та спеціальних підстав набуття права власності має визначатися з врахуванням не лише норм глави 24 ЦК України «Набуття права власності», а й норм глави 25 ЦК України «Припинення права власності» (котру було б точніше іменувати «Припинення та трансформації права власності», а також інших норм ЦК України, де йдеться про підстави виникнення або трансформації права власності.

На цій основі можуть бути названі такі універсальні підстави набуття права власності: 1) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189 ЦК України); 2) договір; 3) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Спеціальними підставами набуття права приватної власності є:

1) виготовлення нової речі (ст. 331 ЦК України);

2) переробка речі (ст. 332 ЦК України);

3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК України);

4) набувальна давність (ст. 344 ЦК України);

5) знайдення скарбу (крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 343 ЦК України);

6) заволодіння рухомою річчю, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК України);

7) знахідка речі (ч. 1 ст. 338 ЦК України) або бездоглядної домашньої тварини (ч. 1 ст. 341 ЦК України);

8) приватизація (ст. 345 ЦК України);

9) спадкування за законом (глава 86 ЦК України);

10)самочинне будівництво, якщо це передбачено законом (ч. 3 ст. 376 ЦК України).

Спеціальними підставами набуття права публічної власності у різних його формах є:

1) виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК України);

2) викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю (статті 350-351 ЦК України);

3) викуп пам’ятки історії та культури (ст. 352 ЦК України);

4) безхазяйна річ (статті 335, 344 України);

5) знахідка, від якої відмовилася особа, що її знайшла (ч. 2 ст. 338 ЦК України; ч. 2 ст. 341 ЦК України);

6) реквізиція (ст. 353 ЦК України);

7) конфіскація (ст. 354 ЦК України);

8) договір (глава 52 ЦК України);

9) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК України).

Крім цього, спеціальними підставами набуття права публічної власності є перерозподіл публічного майна у зв’язку з розмежуванням повноважень, надходження грошових коштів до бюджету як податків, зборів, пені, штрафів, відумерла спадщина.

Стосовно права публічної власності можливі також особливі підстави її припинення, до яких належить той самий перерозподіл публічного майна у зв’язку з розмежуванням повноважень, приватизація, безоплатне надання державного майна у власність приватних осіб у встановлених законом випадках.

Спеціальні підстави припинення існують також щодо права приватної власності. До них належать: відмова від права власності, смерть власника, більшість випадків примусового вилучення майна.

Підбиваючи підсумки викладеним пропозиціям стосовно оновлення підходів бачення системи підстав (способів) виникнення та припинення права власності, можна дійти загального висновку, що традиційне розрізнення первісних та вторинних підстав (способів) виникнення права власності сьогодні є недостатнім. Визнаючи його важливість, разом із тим не можна не враховувати практичне значення диференціації підстав (способів) із врахуванням їхньої придатності для застосування стосовно того чи іншого виду (різновиду) права власності. Як видається, перспективи вдосконалення цивільного законодавства у цій галузі мають визначатися із врахуванням як традиційного, так і інноваційного підходів.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356 (з подальшими змінами та доповненнями).
3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 52. – С. 180 (з подальшими змінами та доповненнями).
4. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 31.01.2001 р. № 01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності та його захистом» // http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1077.351.8&nobreak=1
5. Акімова, І. Захист прав приватної власності в Україні [Текст] / Ірина Акімова // Пріоритети. — 2004. — № 11. — С. 13-16
6. Актуальні проблеми юридичної науки: Зб. тез міжнар. наук. конф. «Восьмі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 13–14 листопада 2009 року): У 4-х ч. / Хмельницький ун-т управління та права. – Хмельницький, 2009. – 507 с.
7. Безсмертна Н. Межі здійснення права приватної власності в Україні / Н.Безсмертна // Право України. — 2002. — № 6.- С.53-57
8. Галунько В. В. Охорона права власності: адміністративно-правові аспекти: Монографія / Харківський національний ун-т внутрішніх справ; Херсонський юридичний ін-т. – Херсон: ХМД, 2008. – 348 с.
9. Гончаренко О. Правові обмеження права на приватну власність на Конституцію України [Текст] / О.  Гончаренко // Право України. — 2007 . — № 4 .- С. 122 — 125
10. Дзера О. В. та ін. Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / О. В. Дзера (ред.), Н. С. Кузнєцова (ред.). – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 719 с.
11. Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності: Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. – Х.: Факт, 2002. – 550 с.
12. Івершенко, Л. Генезис права приватної власності на території української держави [Текст] / Лідія Івершенко // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 3.- С. 95-99
13. Маттеи У., Суханов Е. Основные положения права собственности. – М.: Юристъ, 1999. – 383 с.
14. Панченко, М. Форми самозахисту приватної власності у цивільному праві України [Текст] / Микола Панченко // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 1. — С. 31-34
15. Розгон О. В. Межі та обмеження права власності. – Х., 2006. – 187 с.
16. Сахацький М. Розвиток приватної власності на землю в Україні [Текст] / М.Сахацький // Економіка АПК. — 2009. — № 4. — С. 3-8
17. Спасибо І. А. Набуття права власності в цивільному праві України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – К., 2009. – 18 с.
18. Шевченко, Я. Право приватної власності в Україні: проблеми і перспективи [Текст] / Ярославна Шевченко // Українське комерційне право. — 2004. — № 5. — С. 19-24
19. Цивільне право України. Загальна частина : підруч. / за ред. І. А. Бірюкова, Ю. О. Заіки. — К., 2006 — С. 308.
20. Цивільне право України : підруч. : у 2 кн. / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К., 2002. — Кн. 1. — С. 332; Цивільне право України : підруч. : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, І. В. Жилінкова та ін. ; за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроць- кого. — К., 2004. — Т. 1. — С. 321.
21. Цивільне право України : підруч. : у 3 кн. / Є. О. Харитонов, Р. О. Стефанчук, А. І. Дрішлюк та ін. ; за ред. Є. О. Харитонова, А. І. Дрішлюка. — О., 2005. — Кн. 1. — С. 9—10, 39—41.