Вступ

Актуальність теми. Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційованого на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ускладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посередництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з позиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності сучасного суспільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чимось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов’язках людини і громадянина як невід’ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов’язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспільних відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськими та політичними інститутами.

У системі цінностей українського демократичного суспільства на першому місці стоїть людина (ст. з Конституції України). Проте взаємозв’язки суспільства й особи, громадянина та держави продовжують ускладнюватись, більш взаємозалежними стають їх інтереси й проблеми, підвищується їх взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення в законодавстві. При цьому  важливе місце посідає проблема конституційно-правового статусу людини і громадянина. Центральний елемент якого – це права та свободи людини і громадянина.

Система яких не може існувати без певних ідей, які закладені в їх основу. Ними є принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина. Вони є досить актуальними в міжнародному праві, так як існує велика кількість міжнародно-правових документів, які їх закріплюють. Основні з яких це – Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні, культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про громадські і політичні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.).

Над проблемою конституційно-правового статусу людини і громадянина та визначенням їх принципів працювали П. М. Рабінович, М.І. Хавронюк [1, с.81], В. В. Кравченко [2, с.119], О. Ф. Фрицький [3, с.118].

Тому за мету свого дослідження ми обрали – вивчення принципу невід’ємності і невідчужуваності прав і свобод людини.

Виходячи з мети нашого дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити поняття та ознаки принципу невід’ємності і невідчужуваності прав і свобод людини;

— розглянути поняття та ознаки принципу невід’ємності прав і свобод людини;

— охарактеризувати поняття та ознаки принципу невідчужуваності прав і свобод людини;

— прослідити закріплення принципу невід’ємності і невідчужуваності  у Конституції України та міжнародних Конвенціях;

— проаналізувати практичне застосування принципу невід’ємності і невідчужуваності прав і свобод людини;

— дослідити обмеження принципу невід’ємності та невідчужуваності, на прикладі права на мирні зібрання;

— охарактеризувати гарантії принципу невід’ємності і невідчужуваності  права на мирні зібрання.

Об’єктом дослідження є конституційні права та свободи людини.

Предметом дослідження є принцип невід’ємності і невідчужуваності прав і свобод людини.

РОЗДІЛ 1. Поняття та ознаки принципу невід’ємності і невідчужуваності прав і свобод людини

1.1.   Поняття та ознаки принципу невід’ємності прав і свобод людини

Практично всі документи з прав людини, прийняті в рамках ООН, прямо чи опосередковано виходять з презумпції про універсальність прав людини, їх неподільність та однакову значущість [1, с. 25]. В цьому контексті можна  зробити висновок про те, що правовий статус особи ґрунтується на презумпції невід’ємності прав і свобод людини [2, с. 96]. Встановлення презумпції невід’ємності прав і свобод людини особливо важливе, оскільки властивість невідчужуваності означає неможливість неправомірного позбавлення володіння таким правом. Вся суть невідчужуваності прав людини полягає в тому, що ні письмова, ні усна, ні мовчазна відмова якоїсь людини від своїх природних прав не має жодних юридичних наслідків, бо ніхто іншій не може бути їх власником. Стаття 1 Загальної Декларації прав людини проголошує, що «всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах». Дане формулювання засноване на високому ступені вірогідності припущення, що кожна людина при народженні набуває найважливіших елементів загальнолюдських цінностей, що становлять внутрішню структуру особи, — природні права і свободи, властиві соціальній природі людини, які необхідні для людського існування.

Стрижнем концепції природного права і прав людини є невід’ємна, вроджена людська гідність, що випливає із самої суті людства. Права людини не можуть гарантувати справедливості чи добробуту, проте вони захищають від приниження гідності. Людська гідність, як багатоаспектна цінність людини, глибоко проникла у зміст права. Дані підходи знайшли відображення і в правових позиціях Європейського Суду з прав людини, і у власних судженнях окремих суддів. У рішенні по справі S.W. проти Об’єднаного Королівства від 22 листопада 1995 р. Суд відзначив, що суттю Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. є повага свободи та гідності особи. В особливій думці по справі Коссі проти Об’єднаного Королівства суддя З.К. Мартенс наголосив, що повага гідності та свободи людини — це основний принцип у галузі прав людини, який лежить в основі різних конкретних прав, прописаних в Європейській конвенції [3].

Ідея невід´ємності або невідчужуваності природних прав людини має глибокі антропологічні основи. її формулювання є логічним наслідком констатації тієї фундаментальної обставини, що у людської істоти є корінні потреби й інтереси, без задоволення яких її життя в якості людини і, тим більше, соціального, цивілізованого суб´єкта просто неможливе. Світові релігії, моральні системи, а пізніше і системи правових норм все глибше переймалися думками про необхідність захищати і відстоювати права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність. З´являлися різноманітні форми і способи аргументації на користь цих прав і їхньої невід´ємності — ідеї їхньої богоданності, природженості, найвищої доцільності та ін. І більшість з них були націлені в одному напрямі — довести державі, що не вона дарує їх людині, а значить і зазіхати на них і, тим більше, віднімати їх у людини вона не має права. Якщо ж держава виявлялася здатною грубо зневажати природні права законослухняних громадян, ставала цілком морально виправданою боротьба громадян з державою за відновлення цих прав.

Дж. Локк, один із найвидатніших європейських теоретиків природного права, заклав в основу ідеї конституційного правопорядку «потрійну формулу» громадянських прав особистості, куди він включив права людини на життя, свободу і власність. При цьому перше по значимості місце він відвів праву на власність, стверджуючи, що воно священне. На думку Дж. Локка, навіть генерал, який може засудити солдата до смерті за непокору самим нерозважливим наказам, не може, при усій своїй абсолютній владі, привласнити хоча б фартінг з його майна. Подібний максималізм такого роду при відстоюванні принципу невід´ємності природних прав людини був дуже необхідний на соціальному тлі зростаючої потужності централізованих європейських держав.

Оскільки держава в її традиційних формах, які ще не дозволяли їй називатися правовою, виступала, як правило, противником парадигми природного права, виникали складні соціо-культурні і морально-правові колізії. За цих умовах принцип невід´ємності природних прав людини вносив обмежувальний початок у діяльність держави, окреслював нормативні межі у відносинах держави й особистості. Він твердо і ясно формулював, що безумовно і за будь-яких обставин:

а) дозволено людині, тобто на що вона завжди може розраховувати;

б) заборонено владі, тобто що влада ніколи не може собі дозволити стосовно законослухняного громадянина.

При цьому слабка сторона наділялася юридичними правами і свободами, а на сильну сторону накладалися юридичні обмеження.

Проте дійсним вирішенням цього протиріччя міг би стати такий стан справ, при якому держава й особистість опинилися б союзниками, а несуперечними сторонами — присвоєння державою собі ролі захисника і гаранта дійсної невід´ємності природних прав людини. Для цього традиційна, доправова держава повинна була перетворитися на державу правову [8, c. 12-13].

Отже, права і свободи людини і громадянина є невід’ємними.

Вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життєдіяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України) [6, c. 8].

1.2. Поняття та ознаки принципу невідчужуваності прав і свобод людини

Принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини знайшов своє відображення у ст. 21 II розділу Конституції України — «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина». Закріплене положення слід розглядати як принцип універсальної невідчужуваності прав і свобод, коли жодна людина не може бути позбавлена своїх прав актом держави. Невідчужуваність прав і свобод особистості має ключове значення для розбудови демократичної держави.

Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21 К.У.) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права.

Тобто невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає, що: людина не може бути позбавлена основних прав і свобод (жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою) (ч.2 ст.22 К.У.); відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною; у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено; основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч.2 ст.64, якою забороняється навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист та інших, закріплених ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 К.У. [6, c. 8]

1.3. Закріплення принципу невід’ємності і невідчужуваності  у Конституції України та міжнародних Конвенціях

Одним з перших актів конституційного права, який належить до актів з прав людини, вважають «Білль про права», прийнятий британським парламентом у 1689 р. У кінці наступного століття були прийняті американські Декларація про незалежність та Білль про права, а також французька Декларація про права людини та громадянина, які суттєво відрізняються від британського Білля про права, очевидно, завдяки працям  великих філософів, що творили саме протягом століття, що відділяло ці події. Зазначені американські та французький акти сформулювали принципи, які лягли в основу сучасного права з прав людини, а саме:

1) принцип універсальної невід’ємності (притаманності): кожна людини має певні права, які можна перерахувати та визначити, і які не надаються їй правителем, не заробляються і не купуються, а належать їй як представникові людства;

2) принцип невідчужуваності: жодна людина не може бути позбавлена цих прав ані діями будь-якого правителя, ані навіть своїми власними діями;

3) верховенство права: там, де права вступають у конфлікт одне з одним, цей конфлікт повинен бути вирішений послідовним, незалежним та безстороннім застосуванням справедливих законів відповідно до справедливої процедури [3].

Права людини як інститут конституційного права у багатьох державах, у тому числі і в Україні, як правило, базуються на інтеграції двох основних напрямків юридичної теорії: природно-правового та позитивістського. Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має невід’ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини. Позитивістські ж теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою, їхня природа є патерналістською і в ролі патера виступає держава. Поєднання цих двох напрямків практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень або «Білля про права». Таким чином, права людини набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права [4].

У сучасній вітчизняній конституційній теорії, аналізуючи конституційно-правовий інститут прав, свобод і обов’язків людини, виділяють такі його основні принципи:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;
2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини (ст. 21 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов’язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керуватися тільки законом, а не якимись сторонніми міркуваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обов’язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юридична відповідальність перед законом за його порушення є рівним для всіх громадян.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

Отже, якщо безпосередня регламентація прав людини, їх захист і забезпечення здійснюються, як правило, засобом норм внутрішнього права держави, то змістова сторона регулювання цих питань значною мірою вже не входить до внутрішньої компетенції держави, оскільки вона повинна погоджувати свою правотворчість у цій галузі з відповідними міжнародними обставинами. Ніхто, мабуть, не буде заперечувати того, що конституційні права людини є частиною міжнародних прав людини, так само як кожна людина є членом міжнародної спільноти [9, c. 10-11].

РОЗДІЛ 2. Практичне застосування принципу невід’ємності і невідчужуваності прав і свобод людини.

2.1. Принцип невід’ємності і невідчужуваності  права на мирні зібрання

Право на мирні зібрання гарантовано громадянам України ст.39 Конституції України. Ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст.. 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ст.21), учасником яких є Україна, імперативно визначено, що обмеження права на мирні зібрання є допустимими лише у випадках, коли вони “є необхідними у демократичному суспільстві”. Крім того, рішення Європейського суду за статтею 11 є джерелом права в національній правовій системі.

Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України.

Серед засадничих громадянських прав, реалізованість яких визначає становище народу у взаєминах із державою, право на мирні зібрання є, «може, і не першим, але і не другим». Стаття 39 Конституції України встановлює, що «громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження реалізації цього права може встановлюватися і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей» [5, c. 5].

При цьому конституційні норми є нормами прямої дії та мають найвищу юридичну силу.

Більш того, 1997-го року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Європейську конвенцію з прав людини), відповідно до ст.11 якої «Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

При цьому відповідно до ст.9 Конституції України та Закону «Про міжнародні договори України» «міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України», а «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

Тож не треба бути фаховим юристом, щоби зрозуміти і перекласти це «простою мовою»: право на мирні зібрання гарантовано нам Основним Законом і може бути обмежене тільки судом, тільки відповідно до закону і тільки якщо таке обмеження є необхідним в демократичному суспільстві для досягнення певної шляхетної мети.

Але не треба бути і фаховим дослідником чи то правозахисником, щоби розуміти, що на практиці з правом на мирні зібрання в України не так все просто: чи не щодня ми чуємо і читаємо про судові заборони на проведення вуличних акцій, про втручання владоохоронних структур, затримання учасників акцій тощо.

Акти, що на національному рівні регламентують в Україні організацію та проведення мирних зібрань і відповідальність за порушення, — Конституція, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс, окремий розділ Кодексу про адміністративне судочинство та згадане Рішення Конституційного Суду. Профільного закону, який би регламентував організацію та проведення мирних зборів, в Україні досі немає, хоча його давно рекомендували прийняти Рада Європи та Європейський Союз. Відсутність даного закону призводить до необґрунтованих заборон мирних зібрань адміністративними судами, притягнення до адміністративної відповідальності учасників, різноманітних порушень прав людини з боку органів внутрішніх справ, встановлення різного виду обмежень на мирні зібрання з боку органів місцевої влади щодо місця проведення, строків завчасного повідомлення тощо.

З огляду на задекларований вищим керівництвом держави курс на євроінтеграцію, органи влади та місцевого самоврядування повинні створювати усі необхідні умови для забезпечення прав людини, в тому числі й для реалізації свободи мирних зібрань. Але, аналізуючи дані, отримані під час моніторингу за дотриманням та забезпеченням права на мирні зібрання у 2011 року, можна констатувати, що міжнародні стандарти в сфері дотримання права на мирні зібрання в Україні майже не дотримуються. Адже вони зобов’язують державу не лише поважати свободу мирних зібрань (не втручатись в право на його реалізацію), а й накладають на неї позитивний обов’язок забезпечувати та сприяти реалізації цього права [5, c. 5].

У 2011 році за даними МВС відбулося понад 172 тис. мирних зібрань (у 2010 р — понад 260 тис.). Але кількість судових заборон мирних зібрань у 2011 була більшою, ніж у 2010, а у 2010 році — вдвічі більшою, ніж у 2009 р.[2] Стали ще більшими, ніж у 2010 році, і масові та системні порушення свободи мирних зібрань з боку органів внутрішніх справ — втручання з метою перешкодити взяти участь в мирних зібраннях, надання переваги одній із сторін під час їх проведення, безпідставне припинення мирних зібрань та затримання його учасників, протиправне нереагування працівників міліції на сутички, що виникають між опонентами, надмірне застосування сили і спеціальних засобів проти учасників мирних акцій та інші.

Однією з причин цих порушень є відсутність профільного закону. Однак, певні кроки в напрямку його створення таки відбуваються. Так, Комісією зі зміцнення демократії й утвердження верховенства права, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, розроблено новий законопроект «Про свободу мирних зібрань». Даний нормативний акт отримав схвальний відгук Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія), та наразі йде його громадське обговорення.

2.2.  Обмеження принципу невід’ємності та невідчужуваності, на прикладі права на мирні зібрання

Реалізація права на мирні зібрання є однією з найважливіших гарантій забезпечення прав громадян. Конституція України (ст. 39) поки є єдиним нормативно-правовим актом, який регулює відносини у цій сфері. Спеціального Закону немає. Так чим же керуватися, організовуючи мітинги?

• Невизначений строк

Основний Закон не визначає конкретний строк сповіщення про проведення демонстрацій. Водночас положення ч. 1 ст. 39 Конституції отримало офіційне тлумачення в Рішенні КСУ від 19.04.2001 р. № 4-рп/2001. Але це Рішення поставило більше запитань, ніж дало відповідей. КСУ роз’яснив, що положення про завчасне сповіщення треба розуміти так: організатори мирних зібрань мають сповістити відповідні органи про проведення цих зібрань заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Водночас ці строки не мають обмежувати право громадян на мирні зібрання, вони мають служити його гарантією і дозволяти відповідним органам вжити заходів для безперешкодного проведення громадянами масових акцій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. На практиці часто-густо виходить так, що ці строки аж ніяк не забезпечують органам виконавчої влади можливість вжити заходів для безперешкодного проведення громадянами зборів (забезпечити медичну допомогу, розчистити тротуар від льоду тощо).

Згідно з ч. 2 ст. 39 Конституції України обмеження реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку: з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. На жаль, на практиці це положення виконується не завжди і може бути підставою для зловживань громадянами своїми правами. Згідно зі ст. 182 Кодексу адміністративного судочинства України органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо). Позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів або після цього, залишається без розгляду.

По-перше, КАСУ дещо розширив перелік масових зібрань, встановлений Конституцією України, додавши до нього «тощо». На нашу думку, перелік мирних зібрань, встановлений Конституцією України, є вичерпним, а будь-які можливі їх форми (наметові містечка, пікети) підпадають під одне із встановлених понять. По-друге, організатор «небажаного» для влади мирного зібрання, який сподівається ухилитися від неминучого судового процесу, має право подати заявку на його проведення безпосередньо в день мітингу. У цьому разі суд не зможе розглянути позовну заяву, яку подасть влада. Щоб усунути цю правову колізію, мабуть, слід застосувати інститут поновлення процесуальних строків та одночасно з позовною заявою подавати клопотання про поновлення пропущеного строку для подачі позовної заяви [8, c. 16].

• Правосвідомість суду

Єдиною правовою підставою для задоволення позову влади про обмеження мітингу є визнання судом того факту, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. Принаймні, так говорить п. 5 ст. 182 КАСУ. Проаналізуємо цю правову конструкцію. Можливість створення реальної небезпеки заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей, як така, не підлягає доказуванню. Сама по собі можливість злочинів у майбутньому не може бути доведена доказами. Уявімо, що суду надані заяви всіх без винятку учасників майбутньої демонстрації про те, що вони планують вчинення злочинів під час її проведення. Однак не виключено, що учасники згодом відмовляться від своїх намірів або не зможуть реалізувати їх внаслідок об’єктивних причин (наприклад, не встигнуть прибути на демонстрацію). Тобто настання події в майбутньому не може бути доведене в суді.

На практиці суд, керуючись власною правосвідомістю, приймає рішення про те, що проведення масового зібрання може створити небезпеку заворушень чи злочинів. Так, Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2008 р. у справі за позовом КМДА до партії «Руський блок» та інших про обмеження права на проведення масових акцій, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою на постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2007 р., встановлено таке. Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що обмеження на проведення масових акцій встановлюються з метою запобігання вчиненню злочинів, забезпечення правопорядку, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод мешканців Києва, забезпечення нормального функціонування підприємств та установ, які розташовані на майдані Незалежності.

Суд першої інстанції встановив, що заявки на проведення масових акцій в Києві, в одному й тому ж місці, в один і той же день та час подали різні політичні партії, громадські організації, які мають протилежні політичні погляди на певні історичні події і які стосуються України, її народу, що може призвести до заворушень і злочинів, загрози здоров’ю населення, правам і свободам мешканців Києва. Під час судового процесу позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що відповідно до інформації СБУ та МВС України, що була озвучена на робочій нараді КМДА, формуються групи осіб, що мають намір прибути до Києва для вчинення фізичних протистоянь у зв’язку з проведенням масових акцій. Як бачимо, суд визнав лише можливість вчинення заворушень та злочинів. Цього було достатньо для задоволення позову та обмеження права громадян на проведення масових зібрань [5, c. 5].

• Проблема суб’єктного складу та відповідальності

У ст. 39 Конституції України не зазначено, що кожен учасник мітингу має сповіщати про нього місцеву владу. Навпаки, мітинг може налічувати навіть сто тисяч учасників, однак проводитися згідно із заявкою, яка підписана лише однією фізичною особою. Це створює невизначеність щодо складу відповідачів за позовами про обмеження права на мирні зібрання. На практиці відповідачем є особа, яка подає заявку про проведення мітингу (юридична чи фізична). Однак чи несе ця особа відповідальність за дії учасників масової акції? Навряд. Крім того, інші особи можуть в будь-який момент приєднатися до демонстрації та вчинити навмисні провокації.

Організатор зібрання не нестиме відповідальність за наслідки дій таких осіб. Існує проблема і з правоздатністю окремих об’єднань, які не мають статусу юридичної особи і не можуть бути відповідачами в суді, проте повідомлення про проведення мітингів все одно подають.

Незважаючи на позитивну практику задоволення позовів про обмеження права громадян на мирні зібрання, виконання таких судових рішень пов’язане з низкою проблем. Розглянемо їх на яскравому прикладі. Одна з молодіжних організацій сповістила місцеву держадміністрацію про проведення мітингу. Зважаючи на агресивні та відверто провокаційні наміри цієї організації, місцева влада подала позов про заборону мітингу. Оскільки повідомлення про зібрання було подане особисто головою зазначеної організації, саме він і був відповідачем у справі. Позов задовольнили, а організатору зібрання заборонили проводити мітинг згідно з поданим повідомленням. Однак організатор зробив декілька телефонних дзвінків із зали судового засідання, і вже за півгодини до місцевої адміністрації було подано ще п’ять аналогічних повідомлень за підписами інших осіб. Оскільки ці повідомлення були подані за годину до часу проведення мітингу, місцева влада вже не могла подати нові позови, а мітинг все-таки відбувся під запланованими гаслами і призвів до сутичок з учасниками контрдемонстрації.

Зважаючи на те, що суд не може заборонити всім громадянам проводити мітинги, організатори масових акцій можуть без проблем провести їх, незважаючи на судову заборону, якщо використають прогалини в законодавстві. А як же контрдемонстрація? Більшість судових рішень, що стосуються обмеження права громадян на мирні зібрання, обґрунтовані можливістю сутичок з учасниками масових акцій з «протилежного табору». Однак ця позиція є спірною.

Так, згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ суди застосовують як джерело права Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини. В одному з рішень цього Суду (у справі «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії») зазначено: «Демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідеї чи вимоги, на підтримку яких вона проводиться.

Однак учасники демонстрації повинні мати можливість проводити демонстрацію, не боячись бути підданими фізичному насиллю з боку своїх супротивників (опонентів); такі побоювання могли б перешкодити асоціаціям чи іншим групам, що підтримують загальні ідеї чи інтереси, відкрито виражати свою думку з найбільш суперечливих питань, які зачіпають суспільство. У демократичному суспільстві право на проведення контрдемонстрації не може суміщатися з обмеженням реалізації права на демонстрацію».

Таким чином, з одного боку, суд не має права заборонити проведення демонстрації лише на тій підстави, що в той же час і в тому ж місці відбуватиметься контрдемонстрація. А з іншого боку, проведення контрдемонстрації саме по собі створює ризик вчинення заворушень та злочинів (бійок між учасниками акцій, провокацій тощо), що, своєю чергою, є підставою для заборони демонстрації згідно зі ст. 182 КАСУ [11, c. 104].

• Застаріла нормативна база

Сьогодні немає Закону, який регулював би відносини щодо масових зборів. Проекти, які тривалий час пропонують прийняти, більшість правників критикують як недемократичні. Зараз діє Порядок організації та проведення у Києві недержавних масових громадських заходів політичного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру, затверджений рішенням Київської міської ради від 24.06.1999 р. № 317/418. Однак згідно з Конституцією України право громадян на масові зібрання може бути обмежене виключно на підставі Закону, а не розпорядження КМДА.

Таким чином, недотримання вимог зазначеного Порядку на практиці не може бути підставою для заборони демонстрації. Крім того, чинним залишається Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 р. № 9306-XI. Однак і цей Указ не є Законом і не може бути підставою для заборони демонстрацій. Мітинг – вигідна справа Обмеження, встановлені зазначеними нормативними актами, не можуть застосовуватися на практиці, оскільки суперечать ч. 2 ст. 39 Конституції України.

Зробити це можна лише на підставі Закону, якого досі немає. Але така ситуація може бути вигідною для політичних сил у переддень виборів. Адже за відсутності нормативного регулювання заборони масових зібрань їхні організатори можуть зловживати правами, що загрожує призвести до непередбачуваних обставин (наприклад, до блокування адмінбудинків). А суди, розглядаючи справи про заборону демонстрацій, на жаль, вимушені керуватися лише своєю правосвідомістю.

У 2011 р., згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень, окружні адміністративні суди ухвалили 227 постанов у справах щодо заборони мирних зібрань.

У 203 справах (89,4%) суди заборонили мирні зібрання (у 2010 році — у 83% випадків). Лише у 24 справах (10,6%) суди відмовили у задоволенні позовів від органів влади. При цьому 11 постанов про відмову у задоволенні позову (4,8%) припадає на Севастопольський окружний адміністративний суд, тобто на всю Україну (крім Севастополя), кількість відмов органам влади у забороні мирних зібрань становить лише 5 відсотків.

Лідерами за кількістю справ щодо заборони мирних зібрань у 2011 році були: Автономна Республіка Крим, Одеська область, м. Севастополь, Дніпропетровська та Харківська області. У Донецькій, Запорізькій, Київській, Львівській, Одеській, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Харківській та Черкаській областях суди задовольнили всі позови органів влади з вимогою заборонити мирні зібрання.

У Миколаївській області усі судові рішення були сприятливими для організаторів мирних зібрань, у Чернігівській області — половина, у м. Севастополі — найбільша кількість таких рішень — 11, що склало 48% від загальної кількості судових рішень.

Водночас у семи регіонах, за даними реєстру судових рішень, таких справ взагалі не було — це Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівненська та Хмельницька області. Дуже мало справ у Волинській та Чернігівську областях.

Практика апеляційних судів інстанції свідчить про те, що вони суди переважно залишають в силі постанови судів як про заборону мирних зібрань, так і про відмову у цьому. Лише двома постановами апеляційних судів скасовано заборону, але ці постанови були ухвалені уже після того, як мирні зібрання мали відбутися.

Вищий адміністративний суд України у 2011 році не ухвалив жодного рішення, яке було б сприятливим для організаторів мирних зібрань.

Оскільки до Єдиного державного реєстру судових рішень включені не всі судові постанови, наведені дані не можуть вважатися достовірною судовою статистикою.

Мирне зібрання може бути заборонене судом у випадку реальної, а не уявної, небезпеки заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей.

Не може бути підставою для заборони зібрання лише наявність декількох повідомлень про проведення одночасно зібрань в одному місці. Тому право на контрдемонстрацію не може призводити до обмеження свободи мирних зібрань. У такому випадку міліція зобов’язана забезпечити можливість реалізації свободи зібрань [5, c. 5].

2.3. Гарантії принципу невід’ємності і невідчужуваності  права на мирні зібрання

Стаття 39 Конституції України гарантує громадянам право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися виключно судом і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Свобода мирних зібрань також захищається статтею 11 Європейської Конвенції про захист прав людини, згідно з якою її здійснення «не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

• Форми мирного зібрання

Свобода зібрань захищається в будь-яких мирних формах, наприклад:  пікетів, походів, маршів, пробігів, наметових містечків тощо.

• Обмеження свободи мирних зібрань

Свобода мирних зібрань може обмежуватися виключно законом.

Є порушенням Закону:

а) рішення органів місцевого самоврядування про обмеження чи заборону мирних зібрань;

Якщо такі рішення є – це  суперечить ст. 39 Конституції і можна ініціювати скасування таких норм в  порядку адміністративного судочинства – рішенням суду.

б) встановлення заборони на проведення мирних зібрань у певних місцях, так і дозвіл на проведення зібрань у спеціально відведених місцях;

Таке суперечить ст. 39 Конституції й може бути скасовано в порядку адміністративного судочинства.

• Сповіщення органів влади про мирне зібрання

Законодавством не встановлено точного строку подачі повідомлення про мирне зібрання. Встановлення такого строку в інших, ніж закон, нормативних актах суперечить ст. 39 Конституції й може бути скасовано в порядку адміністративного судочинства, тобто судом.

Громадяни мають сповістити органи влади про проведення заходів заздалегідь, тобто в прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене ст. 39 Конституції право громадян, а мають служити його гарантією й водночас надавати можливість вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій для забезпечення громадського порядку.

• Повідомлення про мирне зібрання

У повідомленні про мирне зібрання необхідно вказати організатора, його адресу та телефон, дату, час, місце та форму його проведення, а також орієнтовну кількість учасників. Повідомлення подається до виконавчого комітету місцевої ради чи відповідної державної адміністрації, на території якої планується мирне зібрання.

У разі відмови в прийнятті такого повідомлення, можна надіслати його поштою з описом вкладення. Відмову може бути оскаржено до суду [9, c. 13-14].

Свобода мирних зібрань захищається статтею 11 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою її здійснення «не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Відповідно до ст. 39 Конституції України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Дане положення законодавства України є по суті єдиним, яке регулює реалізацію права на мирні зібрання. Закону, який стосується права на мирні зібрання, в Україні не прийнято, хоч спроб його прийняття було декілька. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на необхідності прийняття відповідного законодавства в Україні, але – виглядає так, що Україні «зручніше» без такого закону… Таким чином сьогодні на законодавчому рівні не врегульовані правила для всіх учасників мирних зібрань, в тому числі для працівників правоохоронних органів, не передбачені чіткі правила та вичерпний перелік підстав для втручання у реалізацію права на мирні зібрання, не встановлено жорсткі правила, що регламентували б застосування спецзасобів під час припинення зібрань тощо.

Сьогодні відсутність правового врегулювання масових заходів призводить до численних зловживань, порушень прав громадян на реалізацію права на мирні зібрання і необґрунтованого втручання з боку органів влади у проведення зібрань громадян [5, c. 5].

Висновок

В Україні у місцевої влади нема єдиного підходу, єдиної практики реалізації права на мирні зібрання. При намаганнях громадян реалізувати це право влада часто порушує Конституцію. Надвисокий відсоток задоволених позовів місцевої влади щодо обмеження права на мирні зібрання навряд чи свідчить про неупередженість судів при розгляді таких справ.

Ми дотримуємося думки про недоцільність прийняття окремого закону про мирні зібрання — Конституції і ратифікованих міжнародних актів достатньо. Єдиним винятком є питання визначення «завчасного сповіщення» про проведення мирних зібрань — саме це («визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо») лише і може бути відповідно до рішення Конституційного Суду України №4-рп/2001 від 19.04.01, «предметом законодавчого регулювання» — чи то в окремому законі, чи то в законодавчому акті, який регулюватиме загалом адміністративні відносини між владою і громадянином.

Натомість, на наш погляд, є доцільним ініціювати скасування у судовому порядку (визнання протиправними і нечинними) як самовільно прийнятих місцевими владами «порядків.

Список використаних джерел

1. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2004.– 464 с.
2. Кравченко В. Конституційне право України: навч. посіб./ Віктор Кравченко; М-во освіти і науки України. — Вид. 6-те, виправл. та допов. — К. : Атіка, 2009. — 606 с.
3. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2002.– 536 с.
4. Міжнародний пакт про громадські і політичні права // Права людини (Основні міжнародно-правові документи).– К., 1989.– 530 с.
5. Зубар Н. Право невідчужуване і непорушне. Або?. До питання про мирні зібрання в Україні [Текст] / НЗубар // День. — 2011. — 23-24 вересня. — С. 5
6. Андрієць В. Поняття невід’ємних прав людини [Текст] : Розробка уроку. «Основи правознавства»/ В.Андрієць // Історія України. — 2002. — № 13. — С. 8
7. Проблеми сучасної конституціоналістики: навч. посібник/ М. П. Орзіх [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Одеська юрид. акад.». — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 267 с.
8. Пушкіна О. Невід’ємні права людини у контексті розвитку доктрини природного права / О. Пушкіна // Юридична Україна. — 2005. — № 6. — С. 12-18
9. Пушкіна О. Право на опозиційну діяльність: невід’ємне політичне право людини і громадянина чи умова формування демократичного правового режиму / О. Пушкіна // Юридична Україна. — 2005. — № 4. —  С. 8-14
10. Ткачук П. Конституційний суд — невід’ємний інститут демократичної правової держави / П. Ткачук // Голос України. — 2006. — 23 червня. — С. 6-7
11. Майданник О. Конституційне право України: навчальний посібник/ Олена Майданник; М-во освіти і науки України. — К. : Алерта, 2011. — 379 с.