1. Соціокультурна зумовленість філософії

Філософська галузь знань з’являється з одного боку, як нагальна потреба окремо взятої людини(бо вона хоче бути щасливою), так і суспільства в цілому. Це означає, що виникнення філософії має соціокультурну зумовленість. Соціокультурна зумовленість філософії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, що філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться.

Філософія як особливий тип знання має свою соціокультурну зумовленість(тобто філософія виникає як відгук на виклики, які створює людина, суспільство і взагалі історія людства).

Філософія виникає тоді і там, де з’являється потреба в масштабному осмисленні дійсності. Це означає, що філософія як знання з’являється тоді, коли людина починає ставити себе у відношення до світу, виконуючи наступні умови: людина розглядається як головна, центральна, особлива, неповторна істота, а до світу вона ставиться із позиції такого відношення, коли вона з одного боку, осмислюючи себе, починає говорити, в якому відношенні до неї знаходиться предмет.

Людина як найбільш досконала істота починає шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія – почуття усвідомлення, теоретико-практична визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого.

2. Світогляд як поліструктурне утворення

Свiтогляд — це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе.

Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб’єктивним i теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов’язанi такi особливостi фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не є наукою за своїми функцiями та значенням для людини. У фiлософiї, на вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй. Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення.

Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.

Отже, становлення й розвиток поняття «філософія» здійснювалося впродовж тривалого історичного часу, коли виникали й вирішувались усе нові й нові проблеми пізнання довколишнього світу, формувалися ті чи ті картини світу. Філософські знання, ідеї, учення зрештою сформували узагальнену систему знань про світ, метою якої стало пояснення законів і принципів навколишнього світу та практичне їх використання.

3. Предмет філософії

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо.

Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, — відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Предметом філософії є відношення між об’єктивною і суб’єктивною реальністю в найбільш засильному її розумінні; тобто філософія спрямовує свій погляд як на людину, так і на світ. Це відношення має багатовекторний характер. Ця багатовекторність окреслює коло основних проблем, тобто філософія займається проблемою місця людини у світі, сутністю світу, сенсом існування людини і суспільства, цінностями світу.

Таке розуміння дозволяє зробити висновок: філософія є критерієм організації діяльності як людини, так і соціокультурними критерієм епохи. Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”, котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, — наголошував філософ, — є розум, мислення, розумне мислення”.

4. Історичність основного питання філософії

Філософія виступаючи у якості науки, світогляду, методології і духовності має основне питання або основні питання. Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є постановка і розв’язання проблеми, від якої залежить доля існування предмету.

Стосовно основного предмету філософії існують наступні точки зору: 1.основним питанням філософії будь-яких періодів(етапів, шкіл, напрямків) є проблема відношення мислення і буття, матерії і свідомості, матеріальною і ідеальною з боку їх первинності чи вторинності. В той же час, основне питання філософії — це також проблема, яка розв’язує наступне питання: пізнавальний чи непізнавальний світ; 2.суть основного питання філософії: як співвідноситься у житті людини і сусп. такі явища як мораль, моральність, аморальність, тобто ця філософія стверджує, що в реальному житті людина живе і діє відповідно до моральності;3.у всі періоди на всіх етапах розвитку філософії ця проблема існувала і існує і постає як проблема людської свободи.

Точки зору розуміння питання філософії: 1) Проблема визначення матерії і свідомості, мислення і буття, істини і пізнаваності світу. 2) Кожна філософська система чи в залежності від історії, чи в залежності від специфіки школи має своє основне питання:

1. a) Екзистенціалізм– філософія існування: — вибір; — свобода існування; -ситуація.
2. b) Неотомістська – співвідношення між людиною і богом, вірою і розумом.
3. c) Феноменологічна(етична феноменологія) – проблема відношення людської моралі і її конкретної діяльності.

3) Основне питання філософії – свобода. Проблема свободи у відношенні до того життєвого світу, в якому вони реалізуються. Має сенс при наступному розумінні свободи: свобода – це почуття, усвідомлення, теор.-практ. означеність людиною(суспільством) саме свого, а не чужого місця в світі.

5. Структура філософського знання

Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина(і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії.

Сфери реальності, Структура філософського знання, Онтологія, Натурфілософія Природа, світ, космос, Космологія, Соціологія, Соціальна філософія, Філософія історії, Культурологія, Суспільство та суспільна теорія, Етнофілософія, Філософська антропологія, Антропософія Структурна антропологія, Сама людина з її особливостями, здібностями, властивостями Соціобіологія, Логіка, Гносеологія, Етика, Естетика, Філософія релігії, Філософія права, Історія філософії, Сфера духовних або інтелектуальних процесів(сфера свідомості), Ноологія , На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія(або космогонія). На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія(або філософія етносу). Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія(на відміну від просто антропології– науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об’єкта), інколи – антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію. І, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості, сюди входять логіка, гносеологія(чи епістеміологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.

Уже з характеристики структури сучасного філософського знання випливає висновок, що філософія є частиною культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства.

6. Поняття методу

Метод (грец. metodos) у широкому розумінні слова — «шлях до чого-небудь», спосіб соціальної діяльності в будь-якій ЇЇ формі, а не лише і пізнавальній. Проте не слід зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують ще й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки і обговорюється в рамках різноманітних вчень. Особливо питання методу й методології широко ставилось і розв’язувалось філософами Нового часу, діалектичного матеріалізму, феноменології, структуралізму, постструктуалізму, постпозитивізмута ін. Специфіка соціальної методології досліджується в сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях.

Таким чином, метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод — дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час, рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Метод не є безсуб’єктним, який існує окремо від суб’єкта і поза ним. Суб’єкт у процесі своєї життєдіяльності завжди спирається на методи й включає їх у свою діяльність. Будь-який метод є засобом, прийомом, «органоном» забезпечення й досягнення суб’єктом мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів людської діяльності. Інакше кажучи, «людина — центр всієї методології» (Л.Фейєрбах).

7. Усталені методи філософського пізнання

Метафізичний метод — переважає аналітичний метод (метод розбирання), вдається до забуття синтетичний метод. Речі розглядаються окремо один від одного, поза їх зв’язком. Енгельс «Метафізика мислить суцільними протилежностями або так, чи ні». Розвиток розглядається тільки як механічний рух. Цей метод не можна повністю відкидати. При рішенні завдань окремих частин, що вимагають аналізу, в стані спокою він більш підходить. Діалектичний метод виходить з принципу загального зв’язку і розвитку. З використанням законів діалектики (Геракли: «Двічі в одну річку не ввійдеш»).

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку.

Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметься варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого.

8. Функції філософії

Філософія виконує велику кількість різноманітних функцій. До числа основних функцій філософії варто віднести:

• Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.
• загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;
• Гносеологічна (розумово-теоретична) функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності (інакше кажучи, філософія дає механізми істинного пізнання).
• прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;
• Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знань про світ, пошуки нових істин через розв’язання суперечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на підміну від догматики й суб’єктивізму.
• Аксіологічна функція (ціннісна) дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об’єктивної дійсності з погляду цінностей (етичних, естетичних, соціальних, ідеологічних тощо) конкретного історичного періоду. Мета аксіологічної функції філософії — селекція, відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації и уникненню псевдоцінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.
• соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;
• гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;
• освітня функція, пов´язана з впливом філософії на свідомість людей.
• Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.

9. Парадигма античної філософії

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці( засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).

10. Особливості середньовічної філософії

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовласництва до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської думки.

Середньовічна філософія включає три етапи :

— апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

— патристика (грецька та римська)/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

— схоластика (рання, зріла і пізня) / 9-15 ст. н.е./

Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв’язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/. В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов’язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio» що означає творити.

Особливості розвитку:

• Теоцентризм
• Креаціонізм
• Есхатлогія
• Провіденціалізм
• Теодіцея
• Особистісність
• Ревеляціонізм

11. Філософія Відродження: гуманізм та соціальні теорії

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Данте Аліг´єрі, Леонардо да Вінчі, Буонарроті Мікеланджело) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками..

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

Основні риси: 1.Гуманізм; 2.Геліоцентризм 3.Критика схоластики; 4.Відродження античної діалектики; 5. Пантеїзм; 6. Повернення до матеріалізму; 7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

12.Раціоналізм та емпіризм у філософії Нового часу

Доба Нового часу — основа становлення нового філософського напряму — раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності.

Необхідність появи раціоналістичної філософії — це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки.

Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII — ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так — філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.):

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;
2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;
3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;
5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права
6. Просвітництво;
7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

13. Метафізичні вчення у західноєвропейській філософії ХVІІ ст.

Видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму. Рене Декарт – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” , “Роздуми про першу філософію”, “Начала філософії”.

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі.

Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про «монади» — монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі.

14. Трасцендентальна філософія І.Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень.

Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об’єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати.

15. Співвідношення методу і системи в філософії Гегеля

Геніальним представником німецького класичного ідеалізму був Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Гехель, професор Гейдельберзького, а згодом Берлінського університету в Німеччині. Найважливішими його філософськими працями були «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін.

Г. Гегель у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоритичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття.

Заслуга Г. полягала також в тому,що він весь природний,історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу,тобто у вигляді руху, змін,в перетвореннях,в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно-ідеалістично. Гегель вважав,що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна,універсальна,духовна субстанція світу.

Обґрунтовуючи ідею розвитку, Г. сформулював основні закони діалектики, довів,що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Г. перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності,закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Г. критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Сутність основного протиріччя філософії Г.-протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою,звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Скрізь установив абсолютні межі розвитку:в логіці такою межею є абсолютна істина,в природі — людський дух, в філософії права-конституційна монархія,в історії філософії-філософська система самого Гегеля.

Г. вважав,що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської імперії,після того історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином,філос. Г.була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасниками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм, ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності. Фейєрбах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного». Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

16. Філософія марксизму: загальна характеристика

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне.

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон, Ширлі. Фур’є та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудовано на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

17. Ірраціоналізм і філософія життя

Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер — волю, К’єркегор — екзистенцію тощо.

Особливої шкоди ірраціоналізім завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпричинності.

Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя — Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до — або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

“Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.

Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.

Засновник – Шопенгауер. За Ш. , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.

Основна життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.

18. Психоаналіз і філософія неофрейзизму

Психоаналіз застосовується у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як енергія лібідо. Інстинктивний імпульс може бути:

• розрядженим у дію,
• витісненим назад у несвідоме,
• енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуал. (соц.) цілей (сублімація).

Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Основна увага дослідження соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

1. Індивідуальна психологія Адлера: психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він акцентував увагу на ролі соц. чинників.
2. Сексуально-економічна теорія Райха. Р. Вважав фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.
3. Концепція Фромма. Фромм — осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства формує потреби людини, а навпаки. Фромм виділив такі типи соц. характерів: експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

19. Феноменологія Е.Гуссерля

Феноменологія — одне з найбільш поширених, впливових і складне них філософських течій у філософії XX ст. Засновником його був німецький філософ Едмунд Гуссерль.

Одна з центральних проблем, над якою розмірковував Гуссерль, — проблема кризи сучасного європейського світу і кризи науки. Ще в другій половині XIX ст. позитивні науки панували над усім світоглядом людини, і, здавалося, обіцяли йому «процвітання». Проте вже на рубежі XIX — XX ст. стався сильний поворот в оцінці наук. Він стосується, на думку Гуссерля, не їх науковості, але того, що вони взагалі значили і можуть значити для людського буття

Це обумовлено тим, вважав Гуссерль, що виняткова влада науки залишала в тіні найважливіша обставина, яка є вирішальним для «справжньої людини»: односторонні «фактичні науки» створюють тільки «фактичного людини». У відповідь на наші життєві запити ці науки нічого не можуть нам сказати, бо вони принципово залишають осторонь ті проблеми, які мають життєве значення для сучасної людини — питання про сенс або безглуздості людського існування. Адже сьогодні, підкреслює Гуссерль, навіть науки про дух, що розглядають людини «в його духовному бутті», «в горизонті його історичності», розуміють рух до строгої науковості як дбайливе виключення зі сфери розгляду всіх питань про «розумності» або «нерозумним» діяльності людства , вони намагаються робити тільки «фактичні» висловлювання.

Гуссерль усвідомлює недостатність традиційної рефлексивності — знеособленою, спрямованої на досягнення загального і універсального знання. Він вважає, що це відбулося головним чином тому, що віра в універсальну філософію втратила своє значення. Була зруйнована «віра в абсолютний розум», з якого світ отримує свій сенс, віра в сенс історії. У підсумку філософія втрачає настільки істотне для неї особистісний вимір, замикається у стерильній атмосфері автономного теоретичного досвіду, що загрожує втратити реальну значимість для людської життєдіяльності.

20. Екзистенціальна філософія

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм — суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — вільної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер і Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель і Альбер Камю. Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв’язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв’язку з ідеєю Бога.

Е. висловлює претензії на роль філософії,що нібито виражає найгостріші відтінки конкретного людського існування з усіма його труднощами. В екзистенціалізмі нерідко звучать трагічні мотиви.

21. Сучасна філософська антропологія

Течія в зах-європ. Філософії 20 ст., заснована М. Шелером і Х. Плеснером. Будучи абстракцією, це поняття має 2 реальні втілення-окрема людина та людство вцілому. Людство скл. З окремих людей і кожна людина є членом людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:

— біологічні теорії;

— теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності)

Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу.

Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні потенції людини-розум і волю.

22. Філософська герменевтика

Герменевтика (від грецького – роз’яснюю) – це мистецтво і теорія тлумачення, яка має за мету виявити суть тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів та їх історично обумовлені варіації) та суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Герменевтика виникає в період еллінізма в зв’язку з інтерпретацією та дослідженням класичних текстів (Гомера) та розвивається у період середньовіччя і епоху Відродження. в рамках розтлумачення священного писання.

В XIX ст. починається розвиток так званого “вільної” герменевтики, тобто не обмежений предметом, межею зміст тексту. Основоположником став Шлейєрмахер.

У Дільтея герменевтика перетворюється в специфічний метод наук про духа.

У XX ст. герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії. Герменевтика набуває функції онтології.

У рамках Франкфуртської школи (Ю.Хабермас та ін.) Г. як “критика ідеології” повинна розкрити на аналізі мови “засіб панування та соціальної влади”, сприяючи “виправданню відношень організованого насильства”. У Хабермаса, Лоренца та ін. Г. виступає одним із засобів консолідації різних течій сучасної буржуазної філософ: Г. покликана вже не стільки “зрозуміти”, скільки вкласти у нього нові “інтерпретації”.

Заперечуючи філософію герменевтики, марксизм-ленінізм вважає, що окремі герменевтичні процедури можуть бути використані в історичних, юридичних та інших науках, які мають діло з аналізом об’єктивованих наслідком свідомості діяльності людей.

23. Структуралізм і постструктуралізм

Структуралізм — загальна назва ряду напрямків переважно в соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов’язаних з виявленням структури досліджуваних систем і розробкою структурних методів дослідження. Виникає структуралізм як метод дослідження в лінгвістиці, літературознавстві, психології, теорії етнографії при переході цих наук від переважно описово-емпіричних до абстрактно-теоретичних досліджень.

Найбільше розповсюдження він отримав в 60-і роки XX в. у Франції, претендуючи на об’єктивність і наукову строгість на противагу екзистенціалізму, відкрито протиставляє себе науці і науковому методу. Основні представники структуралізму Клод Леві-Строс (етнолог), Жак Деріда, Мішель Фуко (історія мистецтв), Жан Лакан (психоаналіз), Ролан Барт та ін У своїх дослідженнях вони прагнули обґрунтувати гуманітарне знання як теоретичну науку. При цьому, наприклад, Леві-Строс орієнтує гуманітарні науки на ідеал природничо-наукової строгості, на використання методів пізнання, що розробляються в природничих науках.

Основний акцент структуралісти роблять на виявлення структури як сукупності прихованих відносин, інваріантних при деяких перетвореннях та залежних від неї системо набутих властивостей. Така структура розглядається ними не просто пристрій якогось об’єкта, поєднання його частин та елементів, доступне безпосередньому спостереженню, вона виявляється силою абстракції.

Одним із головних завдань постструктуралізму є критика західноєвропейської метафізики з її логоцентрізмом, виявлення за всіма культурними продуктами та розумовими схемами мови влади і влади мови.

24. Критичність філософії постмодернізму

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну»

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з’являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Риси постмодернізму:

— культ незалежної особистості;

— бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

— використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

— зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді;

— суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

— сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

— як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

— іронічність та пародійність.

Постмодернізм став провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило чи, принаймні, змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. У цьому новому суспільстві самим цінним товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні цінності — влада, гроші, обмін, виробництво — стали піддаватися деконструкції.

25. Г.С.Сковорода — фундатор філософії українського духу

Григорій Савич Сковород – видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст. Ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпочати життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ”.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути благим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковороди ґрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав в ній духовне начало.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не сумісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ. думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

26. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т.Г.Шевченка — видатного українського поета, художника, мислителя, революційного демократа, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить «Кобзар».

Поезія Т.Шевченка багато чим зобов’язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні.

27. Філософія видатних українських письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст.

І Франко — класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий живий чоловік». Така людина — носій духу, а той дух є «вічний революціонер’. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів («Веснянки»), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає «свиням під ноги». Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.

Як відомо, особливість нашої національної філософії – це морально-етичний характер, що сформувався під впливом християнства. Як вважав Григорій Сковорода, лише серцем можна пізнати істину. Так звана „Філософія серця”. Морально-етичний аспект полягав у філософії боротьби добра і зла. Цей момент, а також момент ніжності й кохання яскраво представлений у творчості згаданої нами Лесі Українки.

Морально-етичний аспект в драмі-феєрії „Лісова пісня” полягає в таких ідеях:

— людина і природа (авторка розглядає ставлення людини до світу природи. Є люди, що люблять природу, розуміють її, захоплюються нею. Такою постаттю у драмі є дядько Лев. Є знов такі, що їх ніяка краса не промовляє, й вони нівечать її без пощади й без потреби. Є ще й такі, що під примусом зовнішніх обставин задавлюють у своїй душі всякі ідеалістичні пориви, хоч вони є потребою їх душі. Такою трагічною постаттю є Лукаш);

— зрадництво і відступництво як найтяжчий гріх (Лукаш зраджує кохану Мавку через внутрішні суперечності. Таким чином, письменниця розглядає проблему вибору. Філософія боротьби між добром і злом у внутрішньому світі людини);

— розуміння прекрасного в людині як вічного, того, „що не вмирає” (спостерігаємо ідеї гуманізму).

28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми

Онтологія — розділ філософії, що вивчає проблеми буття. Термін «Онтологія» був запропонований Р. Гокленіусом в1613 році в його «Філософський словнику», і трохи пізніше І. Клаубергом в 1656 році в роботі «Metaphysika de ente, quae rectus Ontosophia», запропонує його (у варіанті «онтософія») в якості еквівалента поняттю« метафізика». У практичному вживанні термін був закріплений Х. Вольфом, явно розділили семантику термінів«онтологія» і«метафізика».

Зазвичай під онтологією мається на увазі експліцидна, тобто наявна, специфікація концептуалізації, де в якості концептуалізації виступає опис безлічі об’єктів та зв’язків між ними. Формально онтологія складається з понять термінів, організованих в таксономія, їх описів і правил виводу. Основне питання онтології: що існує? Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття(матеріальне, ідеальне, екзістенціальне), простір, час, рух.

Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них. Інше розуміння онтології дає американський філософ Уіллард Куайн: у його термінах онтологія — це зміст певної теорії, тобто об’єкти, які постулюються даною теорією в якості існуючих. Питання онтології — це найдавніша тема європейської філософії, яка бере своє джерело від досократіків, а особливо Парменіда. Найважливіший внесок у розробку онтологічної проблематики внесли Платон і Арістотель. У середньовічній філософії центральне місце посідала онтологічно проблема існування абстрактних об’єктів(універсалій). У філософії XX століття спеціально онтологічною проблематикою займалися такі філософи як Микола Гартман ( «нова онтологія»), Мартін Хайдеггер( «фундаментальна онтологія») та інші. Особливий інтерес у сучасній філософії викликають Онтологічні проблеми свідомості. Основним предметом онтології є буття, яке визначається як повнота і єдність всіх видів реальності: об’єктивної, фізичної, суб’єктивною, соціальної та віртуальної. Реальність традиційно асоціюється з матерією і поділяється на межову, живу і соціальну матерію. Оскільки мисленням і осягнення можливостей буття має тільки людина, то останнім часом(у феноменології та екзистенціалізмі) саме він ототожнюється з буттям. Однак у класичній метафізиці під буттям розуміється Бог. Людина як буття володіє свободою і волею.

29. Типи метафізичних (класичних) онтологій

Якщо класичну філософію визначає протиставлення буття й небуття, то у сучасній філософії буття визначається через протиставлення сущому.

При цьому, якщо матеріалістична й ідеалістична філософські концепції буття, ототожнюючи останнє з матеріальним чи ідеальним (мисленням) тяжіють до притаманного науці об’єктивізму, то некласичні філософські концепції, що визначають буття через свідомість (людину), у своєму протиставленні процесуального буття, завершеному сущому, тяжіють до суб’єктивізму.

Надалі слід зазначити, що саме трансформація світоглядних орієнтирів у Європі та світі другої половини XIX початку XX ст. позначена спростуванням претензій сцієнтизму й раціональності на єдино правильну оцінку реальності, — де індивідуальне виявлялось відтворюваним в ідеологемах соціального чи біологічного поступу, — спричинила граничне обернення предмета філософії у бік антропологізму — людини як «найбільшої проблеми» (М. Шелер), граничних питань людинознавства взагалі.

Так, сучасна глобалізація практично-перетворювальної діяльності людини, інтеграція її з природою визначає значущість формування нового типу реальності, що, — завдяки втіленню, наприклад, виокремлених М. Гайдеґґером принципів «співбуття», чи ж форм взаємоузгодженості людини та буття: «співвіднесеності», «співпідпорядкованості», «ввіреності» їх одне одному, — поєднуватиме природне і соціально-історичне, об’єктивне й суб’єктивне.

Подальше вивчення теми вимагає з’ясування сутності поняття картина світу (повсякденна, наукова, релігійна, філософська) як певного об’єктивного його бачення, на відміну від суб’єктивно оцінного самовизначення людини у світі через світогляд.

Надалі необхідним видається аналіз еволюції поняття буття, а також розкриття змісту категорії буття та його основних форм через поняття дійсності, сутності, існування, субстанції, й, з іншого боку, матерії, руху, простору, часу, системності, а також речі, властивості, відношення тощо.

30. Основні рівні буття

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії

багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує(Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об’єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов’язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. В категорії буття об’єднуються такі основні ідеї:

— світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

— за об’єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об’єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов’язані його форми:

— буття речей,тіл,процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей,процесів,станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

— буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

— буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об’єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

— буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття.

31. Філософське розуміння матерії

Матерія — філософська категорія для позначення об’єктивної дійсності, яку люди здатні пізнати через відчуття і яка існує незалежно від них. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об’єкти й тіла природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній світ являє собою матерію у її нескінченно різноманітних формах і проявах.

Основні характеристики матерії:

—         структурність (нежива/жива матерія, суспільство);

—         вічне існування в часі та безкінечне — у просторі;

—         виникнення всіх явищ;

—         неможливість створення та знищення;

—         їй властиві такі атрибути, як рух, простір та час.

Основні форми руху матерії

У філософії розрізняють п’ять основних форм руху матерії:

1. механічна форма руху (дія — протидія; притягання — відштовхування тощо);
2. фізична форма руху (наприклад, позитивна — негативна електрика, симетрія — антисиметрія);
3. хімічна форма руху (розкладання — з’єднання; асоціація — дисоціація);
4. біологічна форма руху (асиміляція — дисиміляція; спадковість — мінливість);
5. соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Крім того, виокремлюють якісний (зміна матерії) та кількісний (перенесення) рухи матерії.

Види матерії. Існує така класифікація конкретних видів матерії:

1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;

2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою.

3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок

У філософії розглядаються структурні рівні видів матерії:

• неорганічний рівень – мікросвіт; макросвіт; мегасвіт;
• органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії, біоциноз
• соціальний рівень – людина, сім’я, плем’я, народність, нація, соціальна група, суспільство.

32. Категорії «властивість», «ознака», «якість», «кількість» і «міра»

 

33. Єдність і взаємопроникнення протилежностей.

34. Категорії “заперечення”, “діалектичне заперечення”, “заперечення заперечення”.

35. Поняття закону

36. Проблема єдності та багатовимірності світу.

37. Простір і час як філософські категорії

Простір і час — це філософські категорії, що відбивають основні форми існування матерії. Простір і час характеризують будь-яке явище матеріального світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування й самознищення

Час — це форма буття матерії, що виражає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність зміни її станів у процесі їх розвитку.

Вирізняють об’єктивний та суб’єктивний час. Об’єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування матерії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв’язку, послідовності зміни стану об’єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Суб’єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: теперішнє, минуле й майбутнє.

Виокремлюють фізичний, біологічний, соціальний та інший час.

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структуру, взаємодію елементів між собою у середині матеріальних об’єктів. Простір характеризує структурну організацію єдності світу: протяжність об’єктів, їх взаємні кордони, місце, яке вони посідають серед інших об’єктів.

Властивості простору залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості матеріального руху. Фізичний, біологічний, соціокультурний простори відрізняються один від одного специфічною топологією, метрикою, формами симетрії тощо. Загальною властивістю простору, що існує на всіх відомих структурних рівнях, є тривимірність.

Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

38. Онтологічні категорії сучасної філософії

Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв´язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінації. Так модель «причина — наслідок» найбільш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у неживій природі. Поведінка живих істот краще описується цільовою детермінацією. Тварина, звичайно, зазнає впливу фізичних сил, але визначальними в її поведінці є цілі, закладені в її інстинктах, а саме програма виживання виду. Поведінка каменя зумовлена дією зовнішніх чинників, поведінка тварини детермінована внутрішньою програмою, закладеною в інстинктах.

39. Проблема співвідношення класичної та екзистенціальної філософій буття

Виникнення екзистенціальної тенденції в сучасній світовій філософії було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована на ототожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи або “світового духу”, структурно адекватного природі, вичерпала можливості свого розвитку.

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями (Фіхте, Шеллінг, Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах.

Основні риси, що притаманні німецькій класичній філософії ХІХ століття. Такими її рисами є:

По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.

Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою… “Тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”.

40. Філософська постановка і розв’язання проблеми людського начала

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.

Кожна філософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

41. Поняття антропологічного типу

Антропологічний тип — 1) термін для узагальненого опису сукупності людей, що мають подібність по певному історично сформованому стійкому комплексі антропологічних ознак; 2) найбільш дрібна класифікаційна одиниця (категорія) в антропології.

Усі сучасні люди належать до одного виду більшість ознак якого має різні варіанти. Раніше расові класифікації базувалися на морфологічних критеріях, сьогодні при расовій типології чи класифікації враховують багато фізіологічних і біохімічних характеристик. Комплекси застосовуваних для цього расових ознак залежать від місця, що посідає певне ареальне утворення у внутрішньовидовій популяційній ієрархії.

Зазвичай етнос містить в собі представників кількох антропологічних типів. Вивчення сучасної й минулої расової структури етнічних спільнот допомагає реконструювати процес формування окремих етнічних спільнот і визначити напрямки й етапи їх етнічного розвитку в умовах біологічного й суспільного взаємозв’язку з сусідньою людністю.

Представники одного антропологічного типу часто не лише наявні, але й чисельно домінують на більшій чи меншій частині етнічної території кількох етнічних спільнот. Етнічна антропологія разом з етнічною географією визначає минуле й сучасне проходження расових та етнічних меж, встановлює їх природну та суспільно-історичну зумовленість.

Важливо зазначити, що біологічні відмінності між різними популяційними групами людей не мають чітких територіальних меж і досить часто не самоусвідомлюються на рівні малих рас. Етнічні ж відмінності на рівні етносів виразно територіально розмежовуються (як правило) і добре усвідомлюються.

42. Категорії класичної філософської антропології

Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.

Напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв’язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

Наведені ознаки взаємопов’язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найзагальнішим поняттям є «людина».

43. Фактори та рушійні сили антропосоціогенезу

Важливим моментом визначення місця людини у Всесвіті є з’ясування джерел і характеру тих рушійних сил, що згодом спричинили виникнення людства. В наш час уже ніхто не заперечує, що безпосереднім «матеріалом» для виникнення людини була біологічна основа — тривалий і суперечливий шлях розвитку анатомофізіологічної і нервово-психічної організації її безпосередніх пращурів. Проте не лише біологічні передумови привели до виникнення людства. Становлення людини і суспільства значною мірою було зумовлене також іншими чинниками, перш за все соціальними, екологічними та космічними.

Вже спроба основоположника наукового підходу до проблеми антропогенезу Ч. Дарвіна звести процес виникнення людини і суспільства лише до біологічних факторів (статевий відбір) не дала очікуваних результатів, що врешті-решт зрозумів і сам її автор. Так, згідно з еволюційною теорією Ч. Дарвіна, фізичний тип сучасної людини сформувався завдяки довготривалому відбору жінками чоловіків, які мали істотні переваги в фізичній будові організму. Надаючи перевагу фізично досконаліше організованим чоловікам, жінки забезпечили народження плодовитіших і морфологічно краще побудованих нащадків, що зрештою і привело до появи людини. Не з’ясовуючи питання, чому жінки надавали перевагу чоловікам з тими чи іншими фізичними якостями, зазначимо, що по суті теорія Ч. Дарвіна не дає відповіді на головне питання: як виникли такі суто людські якості, як моральність, членороздільна мова, свідомість і, нарешті, суспільство.

Намагаючись вирішити питання формування моральних якостей людини Ч. Дарвін свого часу вже практично зіткнувся з проблемою виникнення людського суспільства, яку він не зміг з’ясувати. Він нарешті сам зрозумів, що моральність властива лише людям, що вона є найсуттєвішою відмінністю між людиною і тваринами. Ч. Дарвін змушений був визнати, що люди, наділені високими моральними якостями, такими як самовідданість, хоробрість, доброзичливість тощо, як правило, частіше гинуть і залишають менше нащадків, ніж люди себелюбні, гонористі, схильні до зрадництва та запроданства. В цій непростій ситуації Ч. Дарвін намагається замінити поняття статевого відбору іншим поняттям — груповим природним відбором, який, на його Думку, і визначає напрям розвитку моральності шляхом відбору вже не індивідуумів, а колективів. Він доводить, що колективи, які мають у своєму складі більше членів з високими моральними якостями, зокрема такими, як патріотизм, хоробрість, самовідданість, дисциплінованість тощо, частіше виживають у складних життєвих ситуаціях.

Близьку до дарвінівської теорію антропогенезу висунув видатний англійський антрополог А. Кізс. За його концепцією, на світанку людства існувало багато ізольованих людських груп, між якими йшла боротьба за виживання, в якій одні перемагали, інші гинули. Перемагали ті групи, де були міцніші соціальні стосунки, таким чином, груповий відбір сприяв формуванню у людей суспільних якостей.

Обидві точки зору мають право на існування. Але це вже не статевий відбір, а щось інше, що виходить за межі біологічних стосунків і потребує іншого обґрунтування.

44. Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість»

Поняття «людина — індивід — особа — особистість — індивідуальність», характеризують якісні прояви людини. Поняття «людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.

Поняттям «індивід» позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: «типовий індивід», «дуже своєрідний індивід» і т.ін.

Поняття «особи» характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.

По-перше, особа — це суб’єкт та об’єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.

По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про «сіреньку» особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається «самість». вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої «самосії» (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості.

45. Поняття «інтерсуб’єктивності»

Інтерсуб’єктивність — філософське поняття, що означає 1) особливу спільність; 2) певну сукупність ідей, установок і переконань, що характеризуються спільністю; 3) узагальнений досвід представлення предметів.

Поняття інтерсуб’єктивності активно розробляє Едмунд Гуссерль у своєму фундаментальному трактаті «Картезіанські роздуми». Це поняття розкривається в ході вирішення проблеми соліпсизму, виявленою у світлі «Логічних досліджень». Суть проблеми в необхідності вивести за межі феноменологічного дослідження будь-які постулати, що приймаються некритично: існування світу тощо. В результаті виникає питання, на якій підставі ми можемо визнати реальність існування самого світу, а також решти учасників пізнавального процесу.

Едмунд Гуссерль (багато в чому відтворивши положення І. Канта, що стосуються місця і ролі трансцендентальної суб’єктивності в пізнанні) приходить до висновку, що сам устрій (конституція) свідомості передбачає складну багаторівневу структуру, в рамках якої найважливішу роль відіграють якості інтенціональності та допредметної даності (горизонту) світу соціальних зв’язків та стосунків. Ці структури задають пізнавальні межі, в яких стає можливим досвід сприйняття будь-якої речі у світі, а також розуміння тотожності будь-якого Я (ego) деякому іншому Я (alter ego).

46. Основні проблеми пізнання та їх класифікація

Пізнання неможна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання—до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного—до проясненого.

Коли людина включається в соціально-культурні зв’язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:

а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;

б) активно — дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

47. Поняття істини та її критеріїв

Істина – правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктом, які постійно розвиваються.

Характеристики:

—         об’єктивність,

—         абсолютність;

—         відносність;

—         конкретність;

—         перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується, поглиблюється.

Ступінь достовірності людських знань має певні обмеження, зумовлені рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи інші обмеження процесу пізнання, людина розвиває об’єктивний зміст істини. Отже, істина є процес, об’єктивний за змістом і суб’єктивний за формою.

Критерій істини — термін епістемології, який визначає стандарти, правила й процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння предмета:

—         наукова;

—         соціально-політична;

—         виробнича.

Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести істинність тих чи інших знань.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

48. Основні принципи пізнання

Принципи побудови будь-якої системи, в тому числі теорії пізнання, як правило, є самоочевидними, детермінованими її внутрішніми зв’язками. Тобто зсередини кожна система виглядає несуперечливою, логічною, причинно-обумовленою, аргументованою. Тому не мож­на застосовувати внутрішню логіку однієї системи для критики іншої системи.

Гносеологія досліджує принципи, умови, структуру, механізми, методи, форми пізнання. До вихідних принципів пізнання належать принципи об’єктивності, відображення, пізнаванності, практики.

Першим із принципів гносеології слід назвати принцип об’єк­тивності, тобто визнання об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання. Це означає, що перш ніж ставити питання про можливість пізнання треба з’ясувати питання про те, чи існує об’єкт пізнання. Важливо також знати, що у нашому знанні за змістом є об’єктивним, як можна обмежити суб’єктивні моменти у пізнавальній діяльності.

Другим слід назвати принцип пізнаванності, згідно з яким визнається, що людські знання в принципі здатні адекватно відображувати дійсність, створювати за певними критеріями істинну картину цієї дійсності, що, з одного боку, процес пізнання в принципі не має межі, а з другого боку, він на кожному історичному етапі обмежений рівнем можливостей і потреб практики.

Третім у цьому переліку слід назвати принцип практики. Тобто не можна зрозуміти сутність пізнавальної діяльності, не з’ясувавши природи людської діяльності. Практика у зв’язку з цим принципом проголошується відправною точкою (джерелом), основою процесу, кінцевою метою (результатом) пізнання і найважливішим об’єктивним критерієм істинності. Варто відзначити, що у формах діяльного освоєння людиною світу Практика включає в себе всю сукупність предметних форм діяльності людей — від економічного виробництва до виробництва матеріальної і духовної культури.

Нарешті, слід назвати принцип активного відображення. Всезагальність відображення є властивістю матерії, що зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них відповідає пев­ному ступеню організації й розвитку матерії.

49. Основні форми пізнання

Багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:

життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;

наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;

екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Кожен із означених видів пізнання не заміняє інших, і тому їх слід розглядати у взаємному доповненні одне до одного.

50. Провідні теорії пізнання

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання.

51. Свідомість як найвища форма відображення матерії

Свідомість — найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає з її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості — це насамперед збагачення її новим знанням про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

52. Феноменологічна теорія свідомості

Феноменологія (грец. — те, що з’являється, і logos — . вчення) — наука про свідомість як специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх смисли, які можна аналізувати науково.

Проблема свідомості, її виникнення (природа) настільки складна, що, на думку грузинського філософа М. Мамардашвілі, взагалі «не піддається теоретизації». Однак, починаючи з Нових часів, феномен свідомості активно досліджується, в т. ч. в теоретичному аспекті.

У процесі з’ясування сутності свідомості дослідники наголошують на особливості як специфічному прояві інтелектуальної і чуттєвої життєдіяльності людини, завдяки якій вона одержує знання про навколишню дійсність, інтелектуально усвідомлює її. Ці відомості забезпечуються діяльністю мозку, який перетворює інформацію про зовнішній світ в ідеальні образи, уявлення, поняття, ідеали та інші акти свідомості, надає їх результатам характеристик ідеально-суб’єктивної реальності. Свідомість — головна, найвища складова психіки як духовної організації людини, сукупності таких душевних якостей індивіда, як здатність мислити і відчувати, пам’ятати і забувати, згадувати і передбачати, любити і ненавидіти.

Найяскравішим виразником і показником людської свідомості є розум — здатність мислити і розуміти (у грецькій філософії — це нус, в латинському варіанті — інтелект). Тільки завдяки йому відбувається такий процедурний акт свідомості як мислення — вищий ступінь людського пізнання, інформаційна діяльність мозку, що набуває якості опосередкованого, узагальненого відображення об’єктивної реальності. У дослідження свідомості свій внесок зробив французький філософ, основоположник європейського класичного раціоналізму, автор вчення про розум Р. Декарт.

53. Свідомість як онтологічний та соціальний феномен

Свідомість – це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі еволюції живих організмів.

Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними. Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Сприймаючи слова або речення, сказані чи написані кимсь іншим, людина знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості. Нарешті, свідомість може існувати у формі не лише індивідуальної свідомості, тобто у формі понять або ідей якоїсь окремої людини, але й у формі групової (наприклад, національної чи класової) та суспільної свідомості. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі спадові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

Духовне виробництво (онтологія) здійснюється в нерозривному взаємозв’язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Суспільна свідомість (гносеологія), таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.

Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній активності. Вона пов’язана головним чином з науково-теоретичним рівнем відображення дійсності, глибоким усвідомленням суб’єктом своєї відповідальності за прогрес суспільства. Теорії, ідеї не можуть обмежуватись лише ідеальним існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватись у реальність, втілюватись у практику.

Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб’єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості – конкретних людей – вона неможлива.

54. Структура свідомості

Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов’язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об’єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 «Єдність чуттєвого і раціонального пізнання»);

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об’єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв’язків і законів;

– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв’язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 «Єдність чуттєвого і раціонального пізнання»);

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб’єкта (детальніше див. пит. 40 «Свідомість і самосвідомість»).

55. Форми суспільної свідомості

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів:

– по-перше, від об’єкта, тобто від складності суспільного буття. Кожна сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідомості;

– по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об’єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному аспектах.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов’язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки. Однак сам характер цього зв’язку залежить від інтересів соціальних груп – верств, класів, страт тощо.

Політична психологія поєднує в собі несистематизовані погляди, а також почуття і настрої конкретних соціальних груп стосовно інших груп, націй чи держав.

Певне соціальне угруповання реалізує свої інтереси, цілі і завдання шляхом діяльності політичних установ і організацій, тобто через діяльність держави та партій. Політична ідеологія обґрунтовує цілі й засоби реалізації групових інтересів і виступає як сукупність поглядів на державу, її побудову та політику. Слід розрізняти політичну ідеологію як систему поглядів на політику і політичні відносини.

56. Суспільна психологія та ідеологія як рівні суспільної свідомості

а) буденний і теоретичний рівні суспільної свідомості

За гносеологічним критерієм у суспільній свідомості виділяють буденний і теоретичний рівні. В буденній свідомості відображається буття людей, соціальних груп, уся сукупність суспільних відносин і процесів в їх переломленні через повсякденний досвід. Сюди відносять емпіричні знання та індивідуальний досвід людей, набутий протягом життя, а також коло уявлень, прагнень, переживань, сподівань, надій, переконань тощо, у яких відображаються умови життя, побуту та трудової діяльності людей. Тут ще немає проникнення в глибоку сутність наукового розуміння закономірностей соціальних процесів.

б) суспільна психологія та ідеологія

Співвідношення між названими рівнями свідомості специфічні трансформуються у співвідношенні між суспільною психологією, суспільною ідеологією та наукою.

Суспільна психологія — це сукупність знань про психічні явища, процеси, особливості, характеристики людей певних соціальних спільностей; це психологічний бік взаємодії, взаємовпливу людей До суспільної психології відносяться колективні уявлення, думки ] гадки, вірування, передсуди, а також колективні емоції, настрої, афекти, мрії, прагнення, типові психологічні установки, звички, традиції риси характеру, особливості менталітету тощо.

В діапазоні названих рівнів суспільної свідомості функціонують всі її форми. Крім філософії та науки, їх (може дещо й умовно) можна поділити на два цикли. До першого слід віднести політику, право й етику, в основі яких лежить смисловий стрижень, пов’язаний зі з’ясуванням відношення між суб’єктами: між людьми (галузь етики), між людиною і суспільством (сфера права), між різними соціальними групами, класами, державами (сфера політики). До другого циклу відносять — інші форми та науку. Загальним стрижнем виступає «суб’єкт — об’єкт», тобто відображення людською свідомістю багатоманітних відношень зі світом. Відмінність між названими циклами умовна.

57. Мова як засіб комунікації та пізнання

1. Поняття про мову.

— Мова – система словесних знаків.

— Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

• Людська мова охоплює слова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується,

узагальнюється,

У мові виділяють:

А) словниковий запас;

Б) граматичну будову.

А) Словниковий запас – це сукупність слів, які використовуються в певні й мові.

Б) Граматичну будову мови вивчає:

— морфологія (правила зміни слів);

— синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей. Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комунікації та пізнання.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фіксується, закріплюється потім в мові. Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, усвідомлено, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей. Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет. Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення та пізнання. Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленню людина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування свідомості). Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобом спілкування між людьми, сприяє соціалізації особистості (сприяє перетворенню індивіда на особистість)
3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання, пам’яті, мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу.
4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

58. Типологія мов

Типологічна класифікація мов — класифікація мов світу на основі виявлення подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найважливіші властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.

Типологічні класифікації мови:

• Морфологічна
• Синтаксична

Багато лінгвістів під типологічною класифікацією мов розуміють власне морфологічну. Зокрема «Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів» за редакцією С. Я Єрмоленка дає визначення типологічної класифікації мов: установлення характерних ознак гра­матичної будови мови, спо­собів творення граматичних форм, що є основою для визначення типу мови, або морфологічної класифікації мов.

Отже, для того щоб зняти неоднозначність терміна морфологічна класифікація, потрібно користуватися терміном типологічна класифікація.

Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель (1772-1829) в 1808 р. опублікував працю «Про мову і мудрість індійців», у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні (які мають флексії) і нефлективні (які не мають флексій). Його брат Август Шлегель (1767-1845) доопрацював цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні).

Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Знання надзвичайно великої кількості різноструктурних мов, у тому числі мов американських індіанців і народів Полінезії, широкий лінгвістичний кругозір дали можливість йому здійснити вичерпну типологічну класифікацію. Узявши за основу класифікацію А. Шлегеля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.

59. Поняття семантики

Сема́нтика мовна (давніше семасіологія) — розділ мовознавства, пов’язаний з лексикологією; вивчає значення (теж у діяхронному, іст. перекрої) слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Слово походить від грецького слова σημαντικός (семантікос), «значимий», з σημαίνω (семаіно), «значити, вказувати» та також від σήμα (сема), «знак, позначка, символ».

Походить від семантики пов’язаної з визначенням символізму знаків (символи, зображення, ієрогліфи, клинописні знаки, кодові знаки та символьні зображення в астрономії, правилах дорожнього руху, значки в інтернеті).

У наведеному випадку до семантики формалізованої мови належить те, що можна зрозуміти, лише знаючи таке: правильно побудовані формули мають певний смисловий зміст, тобто вони у той чи інший спосіб набувають значення. Набути значення у логічному контексті означає здійснити певні логічні процедури інтерпретації.

60. Соціокультурна зумовленість мови

Соціокультурна комунікація — процес взаємодії між суб’єктами соціокультурної діяльності (індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід’ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв’язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб’єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку»інформації суспільства», або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму «уживаються», «вчувствованія». Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб’ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

— по характеру суб’єктів комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова, міжкультурна і ін.);

— по формах комунікації (вербальна,невербальна);

— по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямки:

— новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, об’єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей, актуалізує знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моноаспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

61. Поняття соціального закону

Соціальний закон — об´єктивний і повторюваний причинний зв´язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій.

Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та спільнотами, виявляючись в їх діяльності. Це — відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і соціально-професійними групами, містом і селом, суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і родиною, суспільством та особистістю.

Як і закони природи, соціальні закони перебувають у природному плині подій, є результатом цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів у соціальних ситуаціях та об´єктивних зв´язках (причинних, функціональних та ін.). Об´єктивність соціального закону полягає в тому, що нові покоління успадковують готові відносини, зв´язки, тенденції, сформовані без їх участі.

За масштабом реалізації соціальні закони поділяються на загальні й специфічні. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад, закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмежена однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов´язані з переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного нагромадження капіталу).

За ступенем спільності соціальні закони або характеризують розвиток соціальної сфери в цілому, або визначають розвиток окремих її елементів — класів, груп, націй тощо.

За способом вияву соціальні закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні визначають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв´язок між послідовністю подій у конкретних умовах. Статичні закони не детермінують соціальні явища, а відображають головні напрями змін, їх тенденцію до збереження стабільності соціального цілого. Вони зумовлюють зв´язок явищ і процесів соціальної дійсності не жорстко, а з певним ступенем вірогідності.

Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні динамічні закони фіксують суворо детерміновані (причинно-наслідкові) зв´язки розвитку соціальних явищ (наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої). Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами.

62. Типи соціальних теорій

Існуючі в теорії можна соціології класифікувати наступним чином: пояснюють теорії; прогнозують; класифікують; функціональні теорії.

Пояснюється теорією вивчають соціальні явища і процеси з точки зору пошуку причин. Наприклад, існує безліч теорій пояснення соціальної нерівності.

Прогнозуючі теорії намагаються описати майбутні явища. Роблять це вони на основі існуючих даних. Вони аналізуються, і виявляється загальна тенденція. Ці теорії не завжди виявляються вірними, оскільки аналіз може бути неточним або відбудуться непередбачені події.

Класифікують теорії описують явища. В якості такої теорії можна привести теорію «ідеальних типів» Марса Вебера. Дії кожної людини мають свої наслідки, а тому дуже важливо виділити загальні ідеальні типи соціальної дії. Вебер виділив чотири таких типу поведінки.

1. Цілеспрямована поведінко. При цьому людина використовує поведінку інших людей у ​​своїх власних інтересах.
2. Ціннісно-раціональна поведінка. Ці дії людини засновані на його моральних нормах і цінностях. Погляди, переконання людини виробляються під впливом середовища, в якому він знаходиться. Вони є продуктом як світського, так і релігійного виховання.
3. Афективна дія. Ця дія під впливом почуттів, емоцій.
4. Традиційну поведінку. Це поведінка, при якому людина керується не внутрішніми переконаннями, почуттями, а звичкою або прийнятої в суспільстві нормою.

Також прикладом теорії може бути класифікація Вебером легітимного панування: легальний тип, при якому підпорядкування можливо лише закону, а не людині або групі; традиційний тип, що характеризується великим впливом традицій і звичок в даному суспільстві; харизматичний тип, для якого характерно підпорядкування керівнику, володіє особливими особистісними якостями.

Функціональні теорії близькі класифікаційною. Вони пояснюють соціальні явища і процеси і їх наслідки, виявляють зв`язки та закономірності між окремими частинами системи і всім суспільством.

63. Суспільство і соціум, суспільне і соціальне

Людина — це родове поняття, що вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті. Як жива істота людина підкоряється основним біологічним та фізіологічним законам, а як соціальне явище — законам розвитку суспільства. Якщо розуміти під суспільством просто сукупність індивідів, які живуть постійно взаємодіючи між собою, то доведеться визнати наявність суспільства і в тварин. Але людське суспільство відмінне від природних спільностей тварин, насамперед, цілісністю надбіологічною, що тримається на єдності культурних норм. Адже культура — це форма, де розвиваються і передаються з покоління в покоління взаємозв’язки людських індивідів. Та людей відрізняє від тварин не тільки культура, а й свідомість, релігія, тощо. Відрізняються люди від тварин виробництвом необхідних їм життєвих засобів і потреб. Виробляючи необхідні їм життєві засоби, люди побічно виробляють і саме своє матеріальне життя. І тільки там, де існує виробництво (постійно відновлюваний процес праці) і може мати місце суспільство — соціокультурне об’єднання людей, соціум. Суспільство створюється і відтворюється тому, що триває процес, де людина своєю власною діяльністю опосереднює, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Виробництво і відрізняє людину від тварини1. Матеріальне виробництво — творчість, де втілюються різноманітні фізичні і духовні здібності людини. Отже, людина — істота моральна і вільна, яка становить інтерес і відображає ті або інші якості людини, її місце в соціальному, суспільному житті.

Суть людини — не абстракт, властивий окремому індивіду. В реальній дійсності суть людини є сукупність всіх суспільних відносин. Відповідно з суттю людини як сукупності суспільних відносин, людина постає істотою соціальною, але разом з тим, людяна — частина природи, то, отже, людина істота біологічна. Всякий біологічний вид і людина розумна в тому числі характеризується певною сукупністю видових ознак. На виявлення багатьох біологічних ознак виду можуть впливати і соціальні процеси.

Суспільство — це сукупність людей, які об’єднані конкретними інтересами, потребами або взаємними симпатіями, або певним видом діяльності в рамках соціуму. Суспільство — це структурно або генетично певний тип (рід, вид, підвид тощо) спілкування, що становить історично певну цілісність або відносно самостійний елемент етичної цілісності. Суспільство — це згусток зв’язків і взаємодії, що складається між людьми, в процесі практично-господарської діяльності, в процесі життя соціуму.

64. Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов’язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв’язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);
• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
• наявність відносно стабільних зв’язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв’язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв’язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);
• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб’єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей.

65. Соціальна стратифікація та мобільність

Соціальна стратифікація — це диференціація суспільства на соціальні класи та верстви в ієрархічному ранзі. Під нею розуміється наявність у суспільстві множини соціальних утворень, представники яких різняться між собою нерівним обсягом влади та матеріального багатства, прав та обов’язків, привілеїв та престижу.

У такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ виражається сутність соціального розшарування, коли у суспільстві стимулюються одні види діяльності, до інших ставлення терпиме (толерантне) і стримуються треті.

Звичайно, таке ранжирування (взаєморозміщення) відносне і залежить перш за все від різного типу суспільства, його системи цінностей, історичного періоду, часу. Але, як видно із схеми, верхні позиції займають представники творчої інтелектуальної праці, нижню — представники переважно фізичної малокваліфікованої праці

Соціальна стратифікація — це і процес соціального відтворення більш-менш однорідних сукупностей осіб, які і створюють ієрархічну структуру суспільства. Суспільна система характеризується такими вимірами стратифікованого соціального простору, як:

■ позиції в ієрархії доходів, благоустрою, тобто економічний критерій; (прибуток — сума грошових надходжень особи);

■ статус або стиль життя, способи і форми споживання доступних благ; (престиж — повага, якою в громадській думці користується та чи інша професія, посада, вид занять);

■ влада, ієрархія відносин політичного й економічного впливу осіб один на одного; (влада — здатність нав’язувати свою волю всупереч бажанням інших).

Це і є основні критерії стратифікації. Четвертим критерієм виступатиме освіта. Рівень її престижності може вимірюватися видом спеціальності, рівнем (популярністю) вузу чи школи, тривалістю навчання.

66. Поняття класу, верстви, прошарку

Головна ознака класу — це відношення до засобів виробництва і власності (володіння чи неволодіння) — визначає роль класів у суспільній організації праці (керуючі і керовані), у системі влади (пануючі і підлеглі), їхній добробут (багаті і бідні), а боротьба класів є рушійною силою суспільного розвитку. Крім цього, відповідно до марксистського вчення про класи, вони поділяються на основні і неосновні. Основними є класи, існування яких безпосередньо випливає з пануючих у даній суспільно-економічній формації економічних відносин, перш за все відносин власності: раби і рабовласники, селяни і феодали, пролетарі і буржуазія. Неосновні — це залишки колишніх класів у новій суспільно-економічній формації, або ті класи, що лише зароджуються, та прийдуть на зміну основним і складуть основу класового розподілу в новій суспільній формації.

Крім основних і неосновних класів структурними елементами суспільства є також суспільні (соціальні) шари, прошарки і верстви. Соціальні шари (прошарки) — це проміжні чи перехідні суспільні групи, що не мають яскраво вираженого специфічного відношення до засобів виробництва і, отже, не володіють усіма ознаками класу. Вони можуть бути внутрішньокласовими (тобто складати частину класу) і міжкласовими. До перших можна віднести велику, середню, дрібну, міську і сільську монополістичну і немонополістичну буржуазію, промисловий і сільський пролетаріат, робочу аристократію і т.д. Історичним прикладом міжкласових прошарків є «третій стан» (у період визрівання перших буржуазних революцій в Європі), який включав міське міщанство і ремісництво. У сучасному суспільстві це інтелігенція. Міжкласові елементи соціальної структури суспільства, у свою чергу, можуть мати і своє внутрішнє членування. Так, інтелігенція може розподілятися на пролетарську, дрібнобуржуазну і буржуазну. Таким чином, соціально-прошаркова структура не цілком збігається з класовою. Використання поняття «соціальний прошарок», на думку марксистських соціологів, дозволяє конкретизувати соціальну структуру суспільства, вказати на її різноманіття і динамізм.

67. Національна психологія (ментальність) та самосвідомість

Менталітет як явище розумового порядку зовсім не тотожний суспільній свідомості. При цьому, як правило, йдеться про такі великі групи, як етнос, нація. Кожен народ у процесі свого історичного буття виробив особливий менталітет, тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією суспільною практикою людей. Менталітет народу формується історично, однак сам процес його творення має неусвідомлений характер: при цьому саме менталітет детермінує цінності певної людської спільноти та визначає поведінку, почуття, думки її окремих представників. Виконаний нами аналіз праць зарубіжних і вітчизняних вчених дав можливість зробити висновок, що в сучасних наукових школах розрізняють поняття «менталітет» і «ментальність».

Менталітет – інтеґральна ціннісномотивована характеристика соціальної спільності; сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та індивідів; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів.

На відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не тільки в умонастрої суб’єкта, а й у його діяльності. Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна суспільній свідомості. Ментальність – це категорія, яка визначає сучасний контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальної страти. Ментальність належить до найбільш ґрунтовних основоутворюючих та фундаментальних культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це явище є акцентування зв’язків даного поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність має здатність виявлятись безпосередньо у матеріалізованих формах, характерних для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності, реакціях і т.п. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.

68. Головні категорії філософії економіки

Філософія економіки — різновид прикладного філософського знання про сутність економіки як специфічної сфери суспільного життя, складної системи господарювання.

Розуміння категорії «економіка» як мистецтва ведення домашнього господарства загалом побутує і нині. У широкому сучасному значенні це слово тлумачать як господарство країни або його частини (галузі, види виробництва). Поняття «економіка» багатоаспектне, з розвитком систем господарювання воно безперервно збагачувалося. Арістотель і шотландський економіст, соціальний філософ А. Сміт вважали, що це поняття означає багатство; російський вчений Н. Кондратьєв — соціальне, народне господарство, Ю. Осипов, — вартість; німецькі політекономісти К.-Р. Макконелл та С.-Р. Брю — економічну поведінку.

Отже, філософсько-соціальний погляд на сутність економічного буття людини фіксує в ньому діалектичну суперечність, розв’язання якої надає смислового значення економічно-ціннісній орієнтації її конкретної економічної поведінки, визначення пріоритетності власних (окремих) або суспільних (загальних) інтересів. Застосування загальноприйнятих у філософії термінів, які означають структурні розділи філософського знання — онтологія, гносеологія, аксіологія тощо, дає змогу використовувати відповідну рубрикацію філософії економіки.

Економічна онтологія (розуміння об’єктивної природи економічного буття) визначає ставлення людини, суспільної та індивідуальної свідомості до проблеми співвідношення планового та ринкового ведення господарських справ. Згідно з твердженням австрійського економіста, лауреата Нобелівської премії Фрідріха-Августа фон Хайєка (1899-1992), ринкова економіка забезпечує економічний порядок, стимулює суспільний розвиток. При цьому Хайєк пропонує оновлене розуміння ринку, тобто системи, де не лише відбуваються обмін, купівля та продаж, а й взаємодія індивідуальних господарств, формується суспільна злагода, утворюється суспільний простір, у якому ворог перетворюється на друга.

69. Виробничі відносини як основа соціальних систем

Виробничі або економічні відносини — це економічні стосунки між людьми, що виникають у процесі господарської діяльності. Вони становлять основу соціально-економічної системи. їх не слід розуміти лише як відносини, які виникають між людьми тільки безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг. Під виробничими відносинами економісти розуміють стосунки, що мають місце в усіх чотирьох фазах відтворення, тобто безпосередньо у виробництві, де створюються матеріальні блага; у процесі розподілу, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку виробленого національного продукту (в натурі або в певній сумі грошей); у процесі обміну, в якому одержана при розподілі частка обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; і в процесі споживання, в якому продукт завершує свій рух, споживається, і тим самим відновлюється необхідність розпочинати новий виробничий цикл.

У структурі економічних відносин виділяють організаційно-економічні, соціально-економічні відносини та відносини власності.

Організаційно-економічні відносини виникають із приводу організації виробництва та управління ним. Специфіка організаційно-економічних відносин полягає в тому, що вони виражають лише організаційний стан виробництва, систему взаємозв’язків та підпорядкування одних його ланок іншим, їх взаємозалежність; відображають поділ праці, спеціалізацію, кооперування та комбінування виробництва. Це відносини всередині підприємств, об’єднань, акціонерних товариств і між ними. Наприклад, на заводі є декілька цехів, вони виробляють певні вузли, деталі, види продукції і їх діяльність об’єднана під єдиним керівництвом, вони пов’язані один з одним. Одні виготовляють деталі, інші складають вироби, фарбують, упаковують. Між ними є тісні зв’язки.

Соціально-економічні відносини — це стосунки між різними соціальними суб’єктами. Такі відносини виникають між різними власниками, соціальними групами населення і державою. Держава регулює соціально-економічні відносини через законодавчі акти та різні економічні заходи. Вона стягує податки, надає пільги, субсидії, організовує службу зайнятості, яка веде облік безробітних і вільних робочих місць, надає допомогу при безробітті, в пошуку роботи, організовує перекваліфікацію робітників та ін.

Окремий блок соціально-економічних відносин становлять відносини власності. Вони проявляються в стосунках власників певних благ з іншими суб’єктами з приводу володіння, користування і розпоряджання благами, що належать певному суб’єкту.

70. Фізичний, людський та соціальний капітал

Концепція людського капіталу з’являється у першій половині 60-х рр. XX ст. у працях Г. Беккера: людський капітал як результат внутрішньої трансформації самих індивідів під впливом розвитку їх здібностей, навичок, знань. Сьогодні людський капітал характеризують як знання, уміння та навички, котрі людина набуває, та які збільшують її продуктивні здібності, при цьому основними його рисами називають майстерність, талант і здібності, що належать певному індивіду.

К. Макконел, С. Брю трактують людський капітал як сукупність робочої (фізичної, мускульної) сили та інтелектуальних здібностей2.

На погляд Ю.К.Зайцева визначаючи людський капітал, необхідно:

— по-перше, розглядати людський капітал як складову, як елемент капіталу інтелектуального;

— по-друге, у самому людському капіталі визначити, як мінімум, дві складові: знання, навички, творчі здібності найманих працівників, що зайняті безпосередньо у виробництві товарів і послуг, та рівень інтелектуального потенціалу і підприємницької культури, етики організаторів виробництва, підприємств, менеджерів та ін.;

— по-третє, визнання та розв’язання проблеми розподілу додаткового доходу від додаткового ефекту, який забезпечує у виробництві розвиток людського капіталу, оскільки це є ключовим елементом у забезпеченні сталості мотивації до підвищення рівня знань та кваліфікації працівниками.

Соціальний капітал — поняття, введене П. Бурдьє у статті «Форми капіталу» (1983) для позначення соціальних зв’язків, які можуть виступати ресурсом отримання вигод.

Джерела цієї ідеї можна знайти у А. де Токвіля, Георга Зіммеля, Еміля Дюркгайма і Макса Вебера. За Бурдьє, соціальний капітал є продуктом суспільного виробництва, матеріальних і тим самим класових практик, засобом досягнення групової солідарності. В такому розумінні соціальний капітал виступає не тільки і не стільки причиною економічних вигод, скільки проявом соціально-економічних умов та обставин, він є груповим ресурсом і не може бути виміряний на індивідуальному рівні.

71. Політична організація і політична система суспільства

Політична організація суспільства — це сукупність взаємозалежних і взаємовпливових державних, партійних організацій, громадських об’єднань, що створені та діють з метою формування і функціонування системи владарювання й упорядкованості політики або мають вплив на неї.

Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної системи суспільства в цілому. Держава і влада її — та вісь, на якій виникає, тримається і функціонує політична система. Навколо держави формуються інші організаційні структури. Поза зв’язком з державою вони не мають політичних властивостей. А тому держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній організації суспільства й у всій його політичній системі.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається призначенням її в суспільстві. Вона виступає як:

• політична організація громадянського суспільства;
• носій влади в суспільстві;
• представник усього населення на даній географічній території;
• форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов’язкові для виконання всім населенням;
• джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент.

72. Держава – основна складова політичної системи суспільства

Усі ми живемо в державі, відчуваємо на собі її вплив, підкоряємося її владі, користуємося послугами державних органів, тому, здавалося б, визначення держави для кожного має бути простою справою. Однак політична література ще зі стародавніх часів наводить безліч визначень держави. І це не випадково, оскільки держава — надзвичайно складне політичне явище і вмістити в поняття таку багатоскладність надто важко. Багатоваріантність визначення держави зумовлена також і тим, що, розвиваючись, вона набуває нових рис і поглиблює зміст свого функціонування.

Так, ще за Арістотеля суспільне життя слугувало державі, а сама держава розглядалася як об’єднання для управління суспільством. Благо держави було первісним стосовно блага індивіда, людини, яка «за своєю природою є істота політична» (Арістотель).

Ідеї Арістотеля про державу приваблювали Н. Макіавеллі і Ж. Бодена. Н. Макіавеллі розглядав державу як втілення сильної світської централізованої влади. Ж. Боден визначав державу як правове управління багатьма сторонами життєдіяльності суспільства. Визначення правового принципу держави і найважливішої ідеї — ідеї державного суверенітету — було прогресивним явищем того часу.

Марксистсько-ленінська концепція держави спиралася на класове насильство, яке розглядалося як сутність політичних і правових явищ. Політична ідеологія класового насильства не була витвором марксової уяви. Відомо, що ще з давніх часів політична думка розрізняє дві сторони держави — організоване насильство і загальне благо (те, що нині називають суспільним, або загальним, благоденством). Абсолютизація однієї із сторін підводила того чи іншого мислителя до теорії, згідно з якою с сутністю держави є або насильство, або такий спосіб організації соціуму, який забезпечує загальне благо. На основі цього формувалися або теорія насильства, або вчення про благе життя.

Сучасна загальна теорія держави, що склалася після Другої світової війни у Західній Європі, розглядає засади державності в правах народів. Вона пов’язує поняття державної влади з категорією прав людини, тобто основних дозаконотворчих і позазаконотворчих вимог певного ступеня свободи, первинних відносно влади. Ці вимоги і права народів визнано і зафіксовано в принципах і нормах міжнародного права.

73. Поняття природного та позитивного права

Історичні передумови, що передують формуванню права як самостійної науки, свідчать: філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civile). Саме їх суперечлива єдність і складає, у найпершому наближенні, структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним трактуванням структури права, якої дотримувалися такі російські філософи права як Іван Ільїн, Володимир Соловйов і деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А.Кауфман. Його концепція «онтологічної структури права» будується на з’єднанні позитивно-нормативної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі знаходиться онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права в природному житті людей, «людської суті їхнього буття». При такій оцінці природного права потрібно враховувати, що ця категорія в тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з античності, змальована в науці — явище багатопланове і до того ж одержує різну наукову інтерпретацію.

У класичній античності джерелом дійсного права вважалася природа взагалі, у християнському середньовіччі — божа мудрість Творця, у період Нового часу — досконалість людського розуму як самого значного зі створень природи. Аналіз історії філософсько-правової думки дозволяє розрізняти два основних підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.

З погляду першого підходу природне право розумілося як сукупність апріорних моральних вимог, пропонованих позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його справедливості чи несправедливості (Платон, Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розуміється як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині діючого права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Аристотель, Гегель).

Така ж подвійність підходу до розуміння природного права спостерігалася наприкінці XIX — початку XX століття в Росії в ситуації відродження природного права. Тут розрізнялися етико-нормативні концепції (Павло Новгородцев, Сергій Булгаков) і ейдологічні концепції (М.Т.Михайлівський, В.М.Гессен, Н.І.Алексєєв і ін.). Хоча перші концепції, як правило, були зв’язані з ліберальними реформістськими ідеями, а другі, у більшій мірі, були спрямовані на захист існуючого правопорядку, усі вони були спрямовані на критику позитивістської методології, що ототожнює право із силою державного примусу. І тут, при всім різноманітті поглядів по розглянутому питанню, можна з достатньою чіткістю розрізнити природне право як категорію методологічного порядку і природне право як реальний факт соціальної дійсності.

Зазначене розмежування носить у якийсь мірі умовний характер, тому що методологічне значення природного права засновано на його дійсній ролі як реального феномена в житті суспільства.

74. Право і справедливість

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилеж­ним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотворчості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме кри­терій справедливості дозволяє відокремити рівноправні до­говори від нерівноправних.

Співіснування людей на грунті взаємної визнання прав та свобод є такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або «справедливістю». Саме справедливість виступає основою ідеї права виражає його сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому.

Справедливість виступає і мірою відносного гідності цінностей, мірою їх рівноваги та субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, який підтримує міру рівноваги правових цінностей та одночасно визначальним момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.

Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу з обґрунтування справедливості і, отже, розробці принципів універсальної справедливості. У зміст універсальної справедливості включає: а) вимога рівності ( «діяти однаково в однакових умовах»), яке формулюється як вимога неупередженості і заборона свавілля; б) ідея взаємозв’язку скоєного та розплати за це, що знайшло втілення в «золоте правило»; в) вимогу рівноваги між втратою та придбанням ( «справедливої обміну») яке має сенс не лише для господарської діяльності.

 

75. Філософське обґрунтування статусу людини та громадянина

Права людини з позицій філософії права є одним з видів взагалі прав, з поняттям яких пов’язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій — теорії волі (волі) — права дають переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у конфлікті, з позиції іншої теорії — теорії інтересу — права служать захисту або здійсненню інтересів їх власника.

Поняття «права» і «обов’язки» мають настільки величезне значення для розкриття феномена права, що вони можуть бути названі модусу права. Як відомо, модус (від лат. Modus-міра, спосіб, образ, вигляд) — це є одиничний прояв субстанції, тому права та обов’язки є не чим іншим, як безпосереднім проявом ідеї (сенсу) права.

Що ж означає «мати право» і «мати обов’язок»? Коли кажуть «я маю право», то мається на увазі, що «я можу», тобто ці висловлювання відносяться до модальності можливості, або волі. Коли кажуть «я зобов’язаний», то мається на увазі, що «я маю», тобто цей тип висловлювань належить до модальності повинності.

Правовий модус «правомочності» має місце лише там, де є йому противагу в модусі «обов’язки». Це говорить про додатковості прав і обов’язків, хоча ця доповнення і припускає нормативний пріоритет модусу «правообязанность».

З усіх видів філософа прав перш за все цікавлять права людини — ті, що належать людині як такій, або суб’єктивні права на володіння якими може претендувати кожен чоловік незалежно від обставин. Вони знаходяться в центрі політичного проекту сучасності, суть якого виражається в початковій та виключної зв’язку влади і справедливості, тобто в такій організації публічної влади, щоб підпорядкованість її принципів справедливості не залишалася на розсуд влада предержащіх1.

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Представляючи собою «опосередковують принципи справедливості» і «моральні критерії, які повинен керуватися правопорядок» 2, права людини не можуть розглядатися в якості лише одного з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної).

За своїм смисловим змістом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір його особистісної автономії.

76. Громадянське суспільство: поняття, проблеми

Поняття «громадянське суспільство», як правило, використовується в зіставленні з поняттям «держава». Вони відображають різноманітні аспекти життя суспільства, протистоячі один одному.

Громадянське суспільство:

• є сукупністю міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордоныв і без втручання держави.
• предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючі приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір.

Арістотель не виділяє державу з суспільства. В його вченні, як і в теорії Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина — частина держави, особисті інтереси підпорядковані суспільному благу.

Николо Макіавеллі вважав, що вищим втіленням людського духу є держава, а метою, значенням і щастям життя — служіння їй. В одній з своїх робіт Макіавеллі пише про прагнення держави знесилити і підірвати всяку діяльність суспільства, щоб піднестися. Тут очевидно розрізнення автором держави і громадянського суспільства, політичної і цивільної сфер.

Томас Гоббс вже використовує поняття «громадянське суспільство, хоча і непослідовно. З одного боку він затверджує, що громадянське суспільство не зв’язано цивільними законами, звичаями, правом, тобто як би відокремлено від громадянського суспільства. З другого боку — він вважав, що держава, подібно біблійній істоті Левіафану, підпорядковує собі все і вся, і через поняття «громадянське суспільство» показує, що воно саме підкоряється державі.

Основоположник лібералізму Джон Локк вперше поставив особу вище за суспільство і державу, а свободу — вище за інші цінності. Активно використовуючи поняття «громадянське суспільство», він проголошує певною мірою примат громадянського суспільства над державою. Суспільство виникає до держави і важливіше, довговічніше за неї. Розпад держави не викличе розпаду суспільства, тоді як ніякій державі не встояти у разі руйнування суспільства.

Шарль Монтеськ’є вслід за Локком розділяв суспільство і державу. Громадянське суспільство виникає до держави, яка і виростає з громадянського суспільства, щоб запобігти або нейтралізувати вороже відношення людей другові до друга. Жан-Жак Руссо також показує громадянське суспільство як суспільство, що перетворюється в державу, але тільки за допомогою суспільного договору. Він сформулював саме поняття громадянського суспільства.

77. Специфіка та різновиди феміністичної філософії

Провідною тематикою феміністичної філософії є питання співвідношення біологічної статі та її соціокультурного конструкту – ґендеру. Метафізика жіночого та чоловічого, маскулінного та фемінного в якості філософської проблеми сьогодні постає як в межах традиційних різновидів фемінізму, так і на основі ґендерного підходу до вивчення проблеми статі. З філософської точки зору протиріччя між статями почасти містяться в тому, що, з одного боку, відмінності між чоловіками та жінками (з огляду на анатомічні характеристики людського організму) є універсальними та біологічно зумовленими і тому являють собою певну даність, що знайшла своє відображення у чисельних теоріях біодетермінізму та есенціалізму. З іншого боку, маскулінність та фемінність, як психологічні характеристики особистості, зумовлюються здебільшого соціально-культурними чинниками, а значить, можуть бути змінені.

Поділ індивідів за статями, хоча і має біологічну зумовленість, одночасно має набір власних соціальних конструктів, що означилися у понятті ґендеру. А сам термін «ґендер», увійшовши у науковий оббіг у другій половині минулого століття, частково змістив акцент досліджень з проблеми метафізики статей на проблему нерівного становища жінок та чоловіків, що частково провокувалася сексуальним есенціалізмом, та розширив межі наукового пошуку. Крім того, актуальність запропонованого до вивчення курсу посилюється тим, що сучасні люди як представники та частина культури перебувають у складному процесі – спробі переоцінки та зміни ґендерних ролей і стереотипів.

78. Класична концепція статі

Механізми статевої диференціації і засвоєння статевих ролей/ідентичностей стали предметом дослідження представників різних зарубіжних шкіл, концепцій.

 

Теорія моделювання, яка ґрунтується на психоаналітичній концепції ідентифікації 3. Фрейда, стверджує, що психологічна стать дитини формується на підсвідомому рівні насамперед як наслідування поведінки дорослих представників своєї статі (в першу чергу когось із батьків). Якщо об’єктом ідентифікації і наслідування є представник однієї з дитиною статі, то статеворольова і психо-сексуальна орієнтація відбувається в потрібному напрямі. Діти справді частіше для наслідування обирають модель своєї статі, однак досі лишається незрозумілим, чому діти вибирають як зразок представників саме своєї статі.

Істотно розвинуло психоаналітичні уявлення про стать запровадження К.-Г. Юнгом понять «аніма» й «анімус» — несвідомих образів жінки в душі чоловіка й чоловіка в душі жінки, що є узагальненим уявленням про протилежну стать і полегшує контакт із нею за допомогою неусвідомленого «пізнання».

Ставлення батьків до власної статі проекціюється на дітей. Наприклад, матері майже не проекціюють на дочок чи синів маскулінно-фемінні стереотипи, прийняті в культурі, а батьки неоднаково сприймають і виховують дітей різної статі: дочок — гармонійно, заохочуючи в них фемінні якості; синів — суперечливо, вважають їх далекими від ідеалу й хочуть бачити більш мужніми, ніж ті насправді є.

Послідовники когнітивної теорії вважають, що внаслідок конкретності мислення і недостатньої переробки інформації статеві ролі дошкільнят суворо регламентовані. Гнучкість виникає тільки тоді, коли досягається певний рівень когнітивного розвитку. Окремі риси батьків можуть гальмувати або полегшувати статеву типізацію дітей, але не зумовлюють її.

Представники нової психології статі вважають, що основну роль у формуванні психологічної статі і статевої ролі відіграють соціальні очікування суспільства, які виникають відповідно до конкретної соціально-культурної матриці і відображаються в процесі виховання. Існує думка, що вроджена стать лише допомагає визначити потенційну поведінку дитини, а головне — стать психологічна, соціальна, на формування якої впливають расові, класові й етнічні варіації статевих ролей. За твердженням представників нової психології статі уявлення дітей про якості чоловіків і жінок формуються внаслідок засвоєння соціальних статеворольових стереотипів, концентровано представлених у сімейних стосунках (насамперед між батьком і матір’ю).

Отже, усвідомлено й несвідомо заохочуючи одні форми поведінки і гальмуючи інші, можна регулювати процес маскулінізації-фемінізації дитини.

79. Об’єкт і предмет філософії історії

Слово»філософія» походить від грецького»філо» — любов і «софія» — мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості. У Древній Греції слово»філософія» як любов до мудрості застосовувалося до людей, що відкривають таємницю природи і людського життя, учать діяти і жити в згоді з природою і вимогами самого життя.

Філософія являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв’язок. Тому філософське рішення питання про сутність світу і людини, про його відношення до світу явилося методологічною основою формування якісно нового світогляду. У цьому зв’язку важливим ставати питання про те, що ж являє собою філософія як феномен духовного життя суспільства. Специфічним об’єктом філософського осмислення дійсності є відношення»людина-світ». Поняття предмета і об’єкта філософії тісно пов’язані між собою. Щоб з’ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з’ясувати, під яким кутом зору об’єкт відбивається у свідомості. А тому що об’єктом філософії є відношення»людина-світ», то, природно, що на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об’єкт- відношення»людина- світ»,- аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності людини, його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться. На різноманітних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не в усій своїй повноті і цілісності. В залежності від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людини, як правило, цікавило не все відразу, а ті або інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов’язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, або питання про місце людини у світі, про те, як світ улаштований, питання пізнаванності світу. Проте, в якому б плані й у якому б взаємозв’язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку всі вони були підпорядковані осмисленню людиною змісту свого буття.

80. Філософія історії та історична наука

Загальною, спільною для більшості рівнів і різновидів спеціально-історичних знань особливістю є властивий для них, більшою чи меншою мірою, локалізований підхід. Інакше кажучи, — це розгляд тієї чи іншої площини, сфери, явища чи процесу історичного розвитку людства. Звичайно, в одних історичних дисциплін означена локалізованість підходу, спеціалізація може бути більшою й чіткіше вираженою, в інших — меншою й виявлятися не так рельєфно. Ступінь локалізації залежить у цьому разі від місця певної галузі історичних знань в їх загальній ієрархічній системі, вибудованій за принципом субординації цих галузей відповідно до властивого кожній з них ступеня узагальнень.

В цілому сучасна система спеціально-історичних знань містить такі основні рівні:

а) фундаментальна, базисна, загальна теорія історії;

б) сукупність різномасштабних галузевих, спеціальних історичних теорій;

в) сукупність різномасштабних спеціально-наукових історичних концепцій, гіпотез, теоретичних узагальнень і окремих законів;

г) сукупність допоміжних історичних дисциплін (джерелознавство, хронологія, історична географія, топономіка, палеографія, епіграфіка, папірологія, археографія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізматика тощо);

д) сукупність знань, що виникають, розвиваються, структуруються й функціонують на рівні прикладних історичних досліджень (про методику й техніку досліджень, обробку результатів, проекти і програми досліджень, вторинна й первинна історична інформація прикладних історичних досліджень тощо).

Філософія історії якраз і виступає галуззю знань світоглядного характеру, тобто знань, які допомагають людині змінити передусім саму себе, а не зовнішній світ, сягнути якісно нових духовних горизонтів. Постаючи одним із високоспеціалізованих різновидів сучасного пізнання, вона продукує, однак, при цьому не лише, й навіть не стільки, конкретно адресовані, «фахові», скільки загальнозначущі, «вселюдські» ідеї. Значення таких, філософсько-історичних, ідей полягає не тільки і, можливо, не стільки в тому, що вони втілюються У відповідних системах опредметненого знання, скільки в їх найширшому світоглядному призначенні, виконанні ними функцій світоглядних орієнтирів і регулятивів усієї життєдіяльності і окремих людей, і масштабніших, колективних, міді- та макроіндивідів історії. Утворюючи відносно самостійну підсистему в структурі розлогішої системи філософського знання в цілому, філософія історії й собі постає як непроста, багатогранна, хоч при цьому й цілісна система філософських знань про історичні явища.

81. Єдність і розмаїття всесвітньої історії

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов’язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи історично-соціального закону, форм, станів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті “Засади нової науки про загальну природу нації”, який був опублікований 1725 р. проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалічної сутності натуралізму, оскільки географічне становище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ тощо) бачиться лише в зв’язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лиш на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме “дух народу”, що формувався під впливом природного середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства, натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скасувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або “золотого віку” переважала у багатьох його представників.

82. Проблема суб’єкта історичного процесу

З визначення поняття «суб’єкт» зрозуміло, що не кожна особистість є суб’єктом історичного процесу. Особистість може бути суб’єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб’єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.

За наявності таких ознак особистість стає суб’єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб’єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб’єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство.

Соціальна група може бути суб’єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб’єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності.

Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб’єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб’єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб’єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб’єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття «суб’єкт історичного процесу», ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують «суб’єкта». По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб’єктом історичного процесу.

83. Періодизація історії та її критерії

Існують дві найзагальніші моделі світового історичного процесу – лінйна та нелінійна – які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього.

Лінійна, або унітарно-стадійна (формаційна) модель виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємоповязаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Периодизація лінійної моделі історичного розвитку:

(Перший напрям лінійної моделі світового історичного процесу)

1. християнський період:

• концепція Бога-творця: початок світу (акт творення світу Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог-людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Представником такої концепції був Августин Блажений, який розробив есхатологічну періодизацію історії міст суспільств, побудована за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдуться у Старому Завіті);
• дуалістичний поділ на два царства Бога-отця і добу Бога-сина
• тріадна періодизація історії: період Старого Завіту та домінування страху й закону – царство Бога-отця; період Нового Завіту з приматами Віри й Любові – царство Бога-сина; період Вічного Євангелія, царство Духа Святого. Троїстий підхід розробив Йоахим Флорський у своїй праці «Вічне Євангеліє». Цей підхід став парадигмальним. Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва.

2. Відродження і Просвітництво:

• А. Фергюсон виокремлює такі стадії: дикість, варварство й цивілізація, яким є три основні стадії його господарського розвитку:збиральництво, скотарство, землеробство.
• Схема розвитку К. А. Сен-Сімона складалася з 4 стадій поступу людства: фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього. Його схема постає вже як більш реальна і цілісна система.

3. Формаційний (марксистський) підхід.

В основу формаційного підходу покладено ідею про шість суспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої історії: первісно-общинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначеною основою кожного з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства. Маркс прагнув подати історію людства цілісною, і це певною мірою йому вдалося.

Другий напрям лінійної філософії історично зорієнтований на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і новоеволюціонізм.

• Еволюціоністську концепцію найбільш повно репрезентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англ. етнограф Едуард-Бернет Тейлор.

84. Проблема спрямованості та сенсу історії

Проблема «спрямованості» історії труднощів у розумінні не викликає: зрозуміло, що філософи розробляли і розробляють питання про те, звідки і куди йде суспільство. Проблема «сенсу історії» дещо складніше, оскільки сенс історії можна розуміти як мета історії. А чи є мета, то є сенс у історії? Це питання цікавило людей багато століть. У соціально-філософської думки є різні підходи, що дають свої інтерпретації проблеми сенсу і призначення історії.

В античній філософії поширеною була точка зору, яка говорить, що суспільство з розвитком цивілізації деградує. Воно йде від «золотого століття» до «срібного віку» і від нього — до «залізного». У біблійній традиції ця думка проявилася у трактуванні Всесвітнього потопу, як Божого покарання. Цікаво, що в буденно-практичному свідомості подібна позиція, коли минуле згадується в райдужних тонах, має вельми широке ходіння. На причинах подібних поглядів ми докладніше зупинимося при розгляді теми «Культура як соціальне явище».

В античності з’явилася й інша трактування історичного процесу, основи якої заклав Геракліт. Його ідея «пульсації» історії як вічного вогню, то згасаючого, то розгорається з новою силою, фактично стала історично пер-виття з так званих «теорій кругообігу». Авторами теорій кругообігу були Арістотель, Д. Віко, Н.Я.Данилевский, О. Шпенглер, П.А.Сорокин, Х.Ортега-і-Гассет, А. Тойнбі.

Третю групу представляють теорії, розглядають історію як поступальний розвиток, перехід суспільства від нижчих до більш досконалих форм життя (Кондорсе, Тюрго, І. Кант, Гегель, К.Маркс).

Багато філософів починають філософію історії з Аврелія Августина. Нам здається правильніше філософію історії почати з Гегеля, але заслуги Аврелія Августина в західноєвропейської християнської філософії великі. Він прагнув показати єдність всесвітньо-історичного процесу, визначивши як початку історії явище Христа. Таким чином, історія людства — це «створене» буття, кінцем якого є Страшний суд. Протягом багатьох століть, включаючи і століття ХХ, у Августина було чимало послідовників.

85. Смисловий горизонт класичних визначень культури

У розмаїтті філософських та науково-гуманітарних поглядів чітко вирізняються дві смислові домінанти і. Перша — фіксує традиційне, в тому числі й для класичної філософії, розуміння культури як сукупності загальнозначущих форм духовного життя, в тому числі й опредметнених у матеріальних цінностях, накопичених людством протягом усієї історії. Це передусім його досягнення у сфері мистецтва, науки, просвітництва, можливо релігії та моралі. При цьому дослідники кінця XIX ст. намагаються відрізнити культуру як відокремлену сферу духовно-душевного відображення та переживання дійсності від цивілізації, під якою розуміють зовнішні щодо людини засоби та умови спільної життєдіяльності — такі суспільні інститути, як держава, ринок, право, а також такі соціальні знаряддя (підприємства), як техніка, технологія, промисловість загалом.

Його теоретичні передумови виникають разом із тематизацією в сучасній культурології «низового», буденного життя, масових світоглядних рухів, культури тієї людської більшості, яка протягом писемної історії в кращому разі є предметом згадувань та опису у великому тексті світової літератури — культури мовчазної більшості. Остання становить життєвий контекст або смисловий горизонт усіх можливих текстів, в яких виражається життєдіяльність людей. Цей життєвий контекст природно пов’язаний з етнонацюнальними особливостями культурного буття.

Через тематизацію саме фольклору, казок, міфів, взагалі  семантики буденної життєдіяльності людей в сучасній культурології починають промовляти етноси та національні культурні світи. Отже, нинішня універсалізація поняття чи ідеї культури не збігається з усталеним розумінням культурної універсальності, яку ще донедавна ототожнювали із «справжньою культурністю» людини.

86. Типологія культур

Типологія культури — учення про видові відмінності культур, основні типи світової культури. Типологія є одним із найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу культури. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони культури. Типологія виокремлює й поєднує культурні об’єкти на основі узагальненої ідеальної моделі.

Типологія культури – метод наукового пізнання на основі виокремлення соціокультурних систем, об’єктів та їх поєднання за допомогою узагальненої ідеалізованої моделі або типу; типологія культури – наслідок та увиразнення типологічного описування й співставлення.

Зазначимо, і про це слід пам’ятати, що не існує усталеного погляду в проблематиці типологізації культури, зокрема, відкритими залишаються питання щодо видів, форм, типів, галузей культури.

Можуть пропонуватися різні концептуальні схеми, зокрема одна з можливих.

Галузі культури – сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, які утворюють відносно замкнену цілісність у складі цілого.

Типи культури – це такі сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, котрі утворюють відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого.

Будь-яка національна або етнічна культура відноситься до культурних типів. До культурних типів належать регіонально-етнічні утворення, а також історичні та господарські феномени.

87. Культура і цивілізація: проблема співвідношення

Конструктивним у розгляді суспільства є цивілізаційний підхід. Термін цивілізація (лат. Civilis – громадянський, державний) з’явився у 18 ст.: його використовував О. Мірабо у своїй роботі «Друг людей, або Трактат про народонаселення» (1757р.). Вагомий внесок у розробку теорії цивілізації зробив Л.М. Морган (1818-1881) у роботі «Первісне суспільство» та ін.

О. Шпенглер, аналізуючи історію, доходить висновку: «… всі без винятку великі витвори і форми релігії, мистецтва, політики, суспільства, господарства, наук у всіх культурах одночасно з’являються, закінчуються і згасають». Він узагальнює, що 1000 років живе культура народу, а кожні 50 років відбувається зміна ритму в політиці.

Усе розмаїття народів О. Шпенглер пояснює діяльністю Habitus (організм в історії). Він розрізняє дві групи народів:

1. Ті, які досягли зрілості:

• Єгипетський
• Індійський
• Вавилонський
• Китайський
• Аполлонівський (греко-римський)
• Магічний (арабо-візантійський)
• Фастівський (західно-європейський)

2. Ті, які не досягли зрілості:

• Перський
• Хетський
• Кечуа
• Російський

88. Традиція і новаторство у культурі

Спадкоємність та традиції в культурі. Спадкоємність культури — це процес передачі культурно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, здавалося б, «консервативної», своєрідно стійкої її здатності — бути традиційним явищем. Культурна традиція — це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо(хоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції).

Традиції — елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й зберігаються в суспільстві протягом тривалого часу. Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки молоде покоління не винаходить заново»велосипеди», а засвоює досягнутий людський досвід культури.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб’єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціально-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ символів, створених попередніми поколіннями. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли «старе» переходить у»нове» і продуктивно»працює» у ньому. Якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом:те, що є вічним, є завжди сучасним.

89. Комунікативний зміст національних культур

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційніісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в»першоствореному» вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Новаторство і гуманізм культури. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій— традицій і новаторства через органічний взаємозв’язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні і сучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в»першоствореному» вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого вміння вийти за межі звичних уявлень.

Гуманізм — це система поглядів, що історично змінюється, яка визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між людьми.

Гуманізм культури — це міра її людяності, затвердження як вищої цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток.

90. Поняття міжкультурної комунікації

Під комунікацією розуміється спілкування як процес соціальної взаємодії, взятий у знаковому аспекті.

На рівні людського спілкування засобами комунікації стають різні соціально вироблені і фіксовані в певній культурі знакові системи (вербальні і невербальні).

Відомий німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) визначав комунікацію як взаємозалежність, протилежну договору, що повинна ґрунтуватися на усвідомленій духовній спільності («контакт — замість контракту»).

Міжкультурна комунікація, таким чином, — це процес взаємного зв’язку і взаємодії представників різних культур. Це специфічна суб’єкт-суб’єктна взаємодія, у якій відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями і навичками носіїв різних типів культур.

У процесі такого спілкування передається і засвоюється соціальний досвід, формуються історично визначені типи особистостей.

Можна виділити пряме міжкультурне спілкування (безпосередній контакт) і непряме, коли між партнерами існує просторово-часова дистанція. К. Ясперс називав комунікацію «безмежним взаємним перебуванням у бесіді». Особистий контакт має велику силу емоційного впливу, у ньому діє соціально-психологічний «механізм» зараження та наслідування. Особливу роль відіграє мова і так звана паралінгвістична система інформації (мова міміки і жестів), у якій закріплені певні соціальні значення.

Особливості міжкультурного спілкування визначаються й особливостями спілкування усередині культури.