Вступ

Публічне адміністрування у соціально-культурній сфері тісно пов’язано з адмініструванням галузей економіки, адміністративно-політичної та інших галузей. Взаємозв’язок галузей настільки тісний, що жодна з них не може розвиватися окремо, хоча специфіка галузей очевидна і її не можна ігнорувати. Особливість соціально-культурної сфери полягає в тому, що в ній концентруються конкретні питання забезпечення та захисту гарантованих Конституцією прав і свобод громадян у культурній, соціальній та пов’язаних з ними сферах. Це сфера суспільного (нематеріального за своїм характером) життя людей, пов’язана з їх освітою, вихованням, інтелектуально-культурним розвитком, охороною їх здоров’я, соціальним захистом та задоволенням інших соціально-культурних потреб людини.

В історії наукового пізнання поняття соціального управління належить до числа новітніх, суперечливих і вкрай недостатньо розроблених напрямків як дослідницької, так і емпірично орієнтованої діяльності. У цьому зв’язку слід підкреслити, що на протязі останніх десятиліть проблеми соціального управління цілеспрямовано витіснялись, а частіше і просто ігнорувались надмірно політизованим и засобами економічного регулювання процесів розвитку суспільства.

Соціальне управління являє собою обумовлену процесами історичного розвитку особистості, громади, колективу, організації, установи, селища, села, міста, регіону, держави та суспільства систему засобів впливу на стан, характер і напрямки розвитку суб’єктів соціального буття. У цьому зв’язку необхідно зробити особливий наголос на тому, що соціальне управління являє собою, перш за все. цілісну систему процесів та механізмів взаємодії між базовими сферами життєдіяльності суспільства як головної умови гармонізації відносин між людиною і природою, між державою і суспільством, між суспільством і всесвітом.

1. Загальні засади адміністративно-правового регулювання в соціально-культурній сфері

Культурні права громадян — група конституційних прав і свобод людини, спрямованих на забезпечення культурних і духовних потреб особи. В Україні до цих прав належать право на освіту (ст. 53 Конституції) та свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції), крім того, держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, дбає про розвиток фізичної культури і спорту (ст. 49 Конституції), громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46 Конституції), кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції), сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51 Конституції).

У ст. 1 Конституції визначено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, тобто організацією суспільства, в якій втілюється принцип верховенства права та панування соціальної справедливості, держава через систему норм права виступає нормативним, формальним регулятором суспільних відносин. Здійснюючи таку діяльність, держава через систему своїх органів сприяє життєдіяльності як суспільства в цілому, так і кожної особи зокрема, шляхом забезпечення основних прав і свобод особи, її соціальної захищеності. Термін «соціальна» підкреслює, що держава бере на себе піклування про матеріальний добробут громадян, забезпечує соціальну захищеність суспільних та індивідуальних інтересів.

Соціально-культурна діяльність української держави — складна й багатогранна сфера суспільного життя, яка включає в себе функціональне об’єднання установ та організацій, що здійснюють громадсько-політичну і культурно-виховну роботу. Тому цілком справедливо до основних функцій публічного адміністрування соціально-культурної сфери відносити: створення сприятливих умов для відтворення населення країни; збереження здоров’я та працездатності населення; організацію професійної підготовки кадрів для народного господарства; зміцнення сім’ї та турботу про підростаюче покоління; збереження та примноження культурного надбання; організацію відпочинку, дозвілля населення; створення сприятливих умов для зайняття наукою, туризмом, спортом тощо.

Для вирішення зазначених завдань держава створює відповідні державні органи, які виконують владні функції на засадах поєднання централізованого управління та єдиноначальності, координації та делегування повноважень. Від управління іншими сферами зазначена сфера відрізняється тим, що в ній перевага віддається регулюванню відносин, владно-розпорядчі методи застосовуються скоріше як виняток. Тобто адміністрування соціально-культурної діяльності держави становить цілеспрямований вплив компетентних державних органів, що має на меті збереження стабільності, відносної постійності, упорядкованості суспільних відносин у культурній сфері, збереження культурної спадщини та духовних цінностей Українського народу та всього людства, соціальний захист населення.

Публічне адміністрування у сфері соціально-культурної діяльності здійснюється шляхом прийняття нормативно-правових та індивідуальних актів управління, укладення адміністративних договорів та здійснення відповідних організаційних заходів, спрямованих на їх виконання. Законодавство в цій сфері забезпечує естетичне і моральне, культурне та духовне виховання особи, охорону здоров’я, навчання, соціальний захист, в тому числі під час чергового етапу адміністративної реформи.

Із здобуттям незалежності Україна як суверенна держава створила власну систему органів влади, в якій органи виконавчої влади в соціально-культурній сфері посідають чільне місце. Система цих органів не є сталою, про що свідчать численні зміни.

Сьогодні до системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері входять:

— Міністерство культури України;

— Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України;

— Міністерство охорони здоров’я України;

— Міністерство соціальної політики України.

Окрім того, певними повноваженнями у зазначеній сфері також наділені:

— Державне агентство України з питань кіно;

— Державна служба інтелектуальної власності України;

— Державна служба молоді та спорту України;

— Державна інспекція України з питань праці;

— Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України;

— Державна служба України з лікарських засобів;

— Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України;

— Державний комітет телебачення і радіомовлення України;

— Державна служба України з контролю за наркотиками;

— Державна інспекція навчальних закладів України.

На місцевому (регіональному) рівні публічне адміністрування соціально-культурної сфери здійснюють обласні державні адміністрації, до структури яких переважно входять територіальні підрозділи вищезазначених центральних органів виконавчої влади, повноваженнями яких у галузі соціально-культурного розвитку територій є:

— розробка проектів соціального розвитку;

— складання необхідних для управління соціально-культурним розвитком відповідної території балансів трудових, матеріально-фінансових ресурсів тощо.

Тобто, крім підрозділів апарату обласних державних адміністрацій, до їх структури входять управління, відділи та інші структурні підрозділи за зазначеними напрямами діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади, такі як:

— головні управління (управління) соціального захисту населення;

— управління охорони здоров’я;

— управління культури;

— управління освіти і науки, молоді та спорту.

Зміст і характер методів діяльності державних органів у сфері соціально-культурного будівництва мають свої особливості. Місцеві органи влади переважно застосовують методи переконання, загальноорганізаційного, рекомендаційного та стимулювального характеру, творчого спонукання, матеріального та морального заохочення тощо.

Основу державної політики у сфері соціально-культурного будівництва формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад, визначення мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм у соціально-культурній сфері.

Для вирішення питань формування державної політики в зазначеній сфері при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців із зазначеної сфери та представників громадськості.

Президент України є гарантом соціально-культурних прав громадян, через систему органів виконавчої влади забезпечує виконання законодавства та політики у соціально-культурній сфері, здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією. У своїй щорічній доповіді Верховній Раді України Президент України передбачає звіт про стан реалізації державної політики у сфері соціально-культурного розвитку.

Для забезпечення здійснення Президентом України його повноважень як допоміжний орган указом Президента України створено Адміністрацію Президента України, в якій відповідною справою опікується окрім Голови та заступників, Радник Президента України — Керівник Головного управління з гуманітарних і соціально-політичних питань, а також відповідні повноваження мають Головне управління з питань реформування соціальної сфери, Головне управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань тощо.

Кабінет Міністрів України через підвідомчі йому органи виконавчої влади:

— створює умови для функціонування достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ з урахуванням регіональних особливостей;

— сприяє відповідній підготовці кадрів для галузей цієї сфери;

-організовує розробку та реалізацію національних (загальнодержавних) та регіональних програм соціально-культурного розвитку;

— забезпечує підготовку кадрів.

Безпосереднє публічне адміністрування в зазначеній сфері здійснюють уповноважені центральні органи виконавчої влади (міністерства, агентства, інспекції, служби) та їх територіальні структурні підрозділи.

Міністерства є спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у визначеній сфері, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності (наприклад, соціально-культурній).

Вищезазначені міністерства у процесі виконання покладених на них завдань взаємодіють з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, відповідними органами інших держав, а також об’єднаннями громадян, релігійними об’єднаннями, благодійними організаціями та окремими громадянами.

2. Суспільні відносини в системі публічного адміністрування

Сутністю управління є відносини між учасникам процесу, централізація і децентралізація це характеристики відносин між суб’єктом і об’єктом управління, що відбивають розподіл повноважень та відповідальності у прийнятті рішень стосовно внутрішніх стосунків і зовнішніх зносин системи.

Виходячи із завдань подальшої демократизації українського суспільства, доцільно розглядати децентралізацію державного управління в широкому та вузькому розумінні. Перший підхід − це відносини між державою та громадянським суспільством, а саме − збільшення прав щодо прийняття рішень людини, громадських організацій і зменшення їх у органів державної влади. Другий стосується традиційного погляду на проблему − перерозподілу повноважень між органами влади, що належать до різних рівнів ієрархії, та суб’єктами місцевого самоврядування. Науково-прикладні та методичні розробки з цього питання можуть суттєво допомогти практичному руху українського суспільства до європейських стандартів суспільного життя. Позитивний результат на цьому шляху може бути досягнутий тільки в разі використання комплексного підходу, тобто децентралізація має відбуватися паралельно у відносинах «держава − громадянське суспільство», «органи влади − людина», «державна виконавча влада − місцеве самоврядування», «керівництво установи − структурні підрозділи», «керівник − підлеглі».

Фактичне співвідношення централізації і децентралізації в суспільстві чи в установі свідчить про реальний стан справ з урахуванням інтересів населення чи підлеглих в процесах управління. Високий рівень централізації відбиває нехтування інтересів об’єкта управління і навпаки. Тобто децентралізація державного управління у широкому та вузькому розумінні означає підвищення можливості з реалізації інтересів, прав і свобод населення.

Значимість характеристик управлінських відносин, що досліджуються, підкреслюється ще й тим, що вони мають системоутворюючі властивості. Централізація сприяє зміцненню цілісності системи, а децентралізація є умовою поширення багатоманітності, яка забезпечує її динамізм і стійкість. Надмірна централізація заважає розвитку елементів системи, безконтрольна децентралізація знижує рівень керованості, що може стати причиною розвалу системи. У зв’язку з цим дуже важливим є визначення оптимального співвідношення цих характеристик в окремих системах (держава, регіон, установа). Поширеною серед теоретиків і практиків є думка про те, що питання місцевого значення мають вирішуватися у населених пунктах, районах, областях відповідно, а загальнонаціональні проблеми ― у центральних органах влади. Але ж ці загальні теж зачіпають інтереси кожного регіону та багатьох громадян. Тому доцільним є дослідження можливого рівня децентралізації їх вирішення за основними функціями та етапами процесу прийняття і реалізації управлінських рішень.

3. Результативність та ефективність публічного адміністрування в соціальній сфері

Документи, що регулюють процес публічного управління, містять положення не тільки про повноваження органів та посадових осіб, а й про їхні обов’язки. Створені колективом органи і виділені їм посадові особи саме для того й освічені, щоб виконувати публічні обов’язки в ім’я колективу.

Факт управлінського значення (певного роду подія, стан, дія), з чим пов’язане виникнення управлінських відносин, приведення в дію влади публічного колективу, повинен мати відношення до інтересів даного колективу. Якщо цей факт йому байдужий, нейтральний, управлінську дію з приводу факту вжито не буде. Наприклад, для уряду не має значення, з’явився міністр на засідання в синьому, чорному або коричневому костюмі, але якщо він запізнився на засідання колегії уряду, може бути зроблено управлінську дію: прем’єр-міністру можуть зробити зауваження. Для президії засідання громадської організації не має значення, сидить Іванов в залі в правому або лівому ряду, але якщо він розмовляє чи інакше заважає веденню зборів, йому буде зроблено зауваження.

Особливе значення для управління мають факти не персонального, а колективного характеру. Масові заворушення можуть спричинити введення надзвичайного стану з особливим режимом управління (наприклад, забороняються зборів на відкритому повітрі, вводиться особистий огляд громадян і т.д.), у разі великої пожежі в тайзі приводять в рух багато управлінські механізми: відселення мешканців з небезпечних місць, залучення їх до гасіння пожежі, оголошення надзвичайної ситуації, діяльність особливих загонів з гасіння пожежі і т.д. Стихійне повінь, що охопила велику територію (наприклад в 2002 р. на півдні Росії), — найважливіший факт, іноді тягне за собою терміновий перегляд державного бюджету з тим, щоб виділити необхідні кошти опинилися в біді людям, і т.д. Дія в управлінському процесі має неоднаковий характер: суб’єкт впливає, об’єкт реагує. Дії суб’єкта можуть бути самими різними: наказ, побажання, озброєні і мирні акції і т.д. Реакція об’єкта варіюється від прямого непокори (заколот) до готовності негайно і точно (іноді навіть із зайвою послужливістю) виконати всі побажання суб’єкта.

Діяльність з управління, застосування різних його засобів утворюють управлінський процес. Він починається з надходження ззовні інформації в рецептори (до органів публічного колективу, посадовим особам). Вони сприймають інформацію, відбирають, відстежують і частково оцінюють її. На цій основі регулюючі органи роблять остаточну оцінку інформації, приймають рішення і видають управлінські команди, які підтримують стабільність публічного колективу або, навпаки, змінюють його.

Управлінський процес має певну мету, намічену вольовим шляхом суб’єктом (органом, посадовою особою і т.д.). Мета реалізується, якщо досягнуто заздалегідь намічений результат. Якщо результату немає або отриманий інший результат (зокрема, протилежний), управлінський процес не відбувся, відбувся із зворотним знаком (з мінусом при протилежному результаті) або відбувся частково.

На якому етапі в управлінському процесі можуть виникнути збої? Вони з’являються в результаті надходження невірної інформації, неправильного її сприйняття, некваліфікованої оцінки, помилкової мети управління, невірного управлінського рішення, неправильно обраних або поданих команд. Тому на будь-якому етапі управлінського процесу важливий контроль за його розвитком. У державі, в місцевому самоврядуванні, добровільних об’єднаннях існують різні форми контролю та спеціалізовані контрольні органи (судовий контроль, ревізійні комісії та ін.)

Поряд із самоврядуванням у суспільстві є й така управлінська діяльність, яка виходить ззовні, від структур, що належать колективу, але як би відокремлюваних, відокремлюються від нього своїми повноваженнями по відношенню до цього колективу. Так, держава — складова частина суспільства, але воно здійснює управлінські функції по відношенню до суспільства — всеосяжного колективу даної країни; органи місцевого самоврядування (рада, мер та ін.) реалізують повноваження по відношенню до муніципального утворення (територіальному колективу певної місцевості); центральний комітет політичної партії здійснює управлінські функції по відношенню до її низових організацій та членів, правління кооперативу — по відношенню до його членів і т.д.

Такі повноваження мають владний характер. В основі суспільного управління лежить влада.

Колектив і громадський колектив. Як явище влада властива будь-якому колективу. Навіть на вечірці друзів буває керівник — тамада, який може дати або не дати слово чергового оратору. Суспільна влада пов’язана, звичайно, не з подібними тимчасовими, а з організаційно оформленими громадськими колективами постійного характеру. Але й такі колективи далеко не однакові. Різні за своїм характером виробничий колектив підприємства, політична партія, суспільство тієї чи іншої країни, територіальний колектив міста, релігійне об’єднання і т.д.

Публічним територіальним колективом є державно організоване суспільство тієї чи іншої країни. В даний час на Землі існує 200 держав. Іноді виникають переддержавні утворення (такими були, наприклад, звільнені райони в деяких країнах Африки під час збройної боротьби проти колоніалізму). Вони створюють свої органи управління, які спираються в основному на повстанські збройні сили. Публічним колективом особливого роду є народ суб’єкта федерації у федеративній державі. У всіх країнах суб’єкти федерацій мають свої законодавчі органи, органи управління (окрім Танганьїки — одного із суб’єктів федерації Танзанії).

Публічними територіальними колективами є територіальні (національно-територіальні) автономні утворення (наприклад, Автономна Республіка Крим на Україну, що має свою конституцію), регіональні муніципальні утворення (наприклад, департаменти у Франції), громадські муніципальні утворення (міста і села). Всі територіальні колективи мають власну (наддержавну, державну або недержавну) публічну владу. Вона здійснюється від імені даного колективу в межах, встановлених міжнародними угодами, конституціями і законами. Всі територіальні публічні колективи мають свої органи управління, які обираються населенням територіальних публічних колективів або формуються інакше (в ООН є Рада безпеки, в Європейському союзі — Європарламент, в державах — парламент, глава держави та інші, в муніципальних утвореннях — рада, мер і т.д.).

Якщо обраних органів немає або не існує інституту загальних зборів членів, яка бере рішення (наприклад, Генеральна асамблея ООН, сільський сход в невеликому муніципальному освіту), то дана одиниця не є територіальним колективом, а являє собою адміністративно-територіальну одиницю, керовану «згори» призначеним представником держави (або суб’єкта федерації).

Узагальнення підходів науковців дозволяє виокремити наступні складові змісту публічного адміністрування:

• одночасні процеси формування політики й керування у рамках даного політичного курсу;

− розгляд − у сфері державного життя – закону, його реалізація і перегляд; ухвалення постанов із приводу тих питань цієї сфери, які підпорядковані органам державної влади;

− організація, кадри, політика та інші заходи, що є суттєвими для ефективного виконання цивільних функцій, приписаних для виконавчих органів влади;

• формування, впровадження, оцінювання та модифікація публічної політики;
• процес управління, що здійснюється під контролем політичного керівника, яке базується на бюрократичних принципах управління та наявності в органах управління постійних, нейтральних співробітників, котрі мотивуються лише суспільними інтересами, однаково служать будь-яким правлячим суб’єктам і реалізують визначену ними політику, не привносячи в неї нічого свого.

Висновки

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що адміністрування в соціально-культурній сфері — це різновид публічного адміністрування, сукупність функцій, що здійснюються органами державної влади з метою здійснення управління освітою, наукою, культурою, охороною здоров’я та соціальним захистом населення України, фізкультурою та спортом, спрямованих на забезпечення соціально-культурних прав і свобод громадян. Це складна та динамічна сфера публічного адміністрування, без якої неможливе існування цивілізованої європейської держави.

Роль держави в соціально-культурному розвитку країни досить вагома. Держава здійснює загальне керівництво питаннями соціально-культурного будівництва (створює належну матеріально-технічну нормативну базу, організує підготовку кадрів, піклується про соціальний захист населення).

Соціальні зв’язки – це взаємодія індивідів (суб’єктів, діячів, акторів) у формі обміну соціальними діями, що є первинним елементом соціального капіталу, який зберігає властивості суспільства, бо орієнтація власних думок, планів і наступних дій на іншого є містком до сполучення кожного з нас із знайомими і незнайомими людьми, групами і врешті-решт – суспільством, яке і складається з величезної кількості взаємодій, тобто зв’язків. Це стосується усіх соціальних відносин. Управлінські є одним з їх видів, тому логічним є твердження про те, що управління можна розглядати як єдність діяльності і відносин.

Соціальні зв’язки мають складну структуру, в якості їх елементів виступають суб’єкти (індивіди, соціальні спільноті людей, ін.), предмети зв’язку (тобто з приводу чого здійснюється зв’язок), механізм свідомого регулювання взаємовідносин між суб’єктами – індивідами, соціальними спільностями (правила гри). Всі елементи соціального зв’язку тісно скоординовані один з одним. Для управлінських відносин суб’єктами є об’єкт і суб’єкт управління, тобто у загальному вигляді – керівник і підлеглий, предмети зв’язку і правила гри розрізняються по ситуації.

Список використаної літератури

1. Антонюк О. Адміністративний менеджмент: теоретико-методологічні засади [Текст] / О. Антонюк. — // Персонал. – 2007. — №1. – С. 58-64.
2. Білозерська Т. О. Реформування публічної адміністрації в Україні як крок до європейської інтеграції [Електронний ресурс] / Т. О. Білозерська // Форум права. − 2007. − № 2. – С. 11-19.
3. Державне управління : [навч. посіб.] / А.Ф.Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю.Васіна, А.Ю.Гордієнко ; [за ред. А.Ф.Мельник].– К. : Знання-Прес, 2003. − 343 с.
4. Державне управління : Європейські стандарти, досвід та адміністративне право / [В. Б. Авер’янов, В. А. Дерець, А. М. Школик та ін.] ; за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К. : Юстініан, 2007. – 288 с.
5. Державне управління і менеджмент : [навч. посібник у таблицях і схемах] / [Г.С.Одінцова, Г.І.Мостовий, О.Ю.Амосов та ін.] ; за заг. ред. д.е.н., проф. Г.С.Одінцової. − Х. : ХарРІ УАДУ, 2002. − 492 с.
6. Державне управління: Слов.-довід./[За заг. ред. В.М.Князєва, В.Д.Бакуменка].–К.: Вид-во УАДУ, 2002.–228 с.
7. Осовська Г.В. Менеджмент організацій : [навч. посіб.] / Г.В.Осовська, О.А.Осовський. – К. : Командор, 2005. – 860 с.