Вступ

Уже впродовж тривалого часу історична міфологія й історична свідомість є предметами дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців. Процес переосмислення історичного наративу та пошуку національної ідентичності на пострадянському просторі останніми роками спричинив нову хвилю інтересу до проблем історичної пам’яті в тому числі. Розширення й ускладнення семантичного поля цього феномена сьогодні спонукає дослідників виробляти нові підходи до його висвітлення.

У ситуації, коли маніпуляції з комеморативними практиками певними політичними силами задля досягнення власних цілей стають дедалі поширенішими в суспільстві, педалювання на конструюванні оновленого консолідуючого історичного наративу стає актуальнішим. Реконструкція історичного минулого та знаходження нових його інтерпретацій можуть стати продуктивним інструментом формування ідентифікаційних практик та інтеграції особистості в сучасний простір політики.

Людські спільноти мають здатність колективно пам’ятати минуле. Історична пам’ять є складним, до кінця не розпізнаним соціокультурним феноменом, дослідження якого можна віднести до найактуальніших проблем сучасної гуманітаристики. У контексті теорії націй та націоналізму історична пам’ять трактується як основоположний чинник становлення сучасних держав-націй, оскільки саме вона формує фундамент ідентичності, наділяє національні спільноти почуттям культурної винятковості та спільності історичної долі. Французький теоретик пам’яті П. Нора зазначає: «Ми живемо у добу торжества пам’яті. За останні двадцять або двадцять п’ять років всі країни, всі соціальні, етнічні та родинні групи пережили глибинні зміни традиційного ставлення до минулого… Світ затопила хвиля спогадів, міцно з’єднавши вірність минулому — дійсному або уявленому — з почуттям приналежності, з колективною та індивідуальною самосвідомістю, з пам’яттю та ідентичністю» [1, с. 202].

Стан та перспективи становлення історичної пам’яті українців є критично важливими для подальшого розвитку нашої держави-нації, для її демократичного європейського майбутнього.

Мета дослідження – висвітлити стан досліджень феномена історичної пам’яті; з’ясувати його структурні компоненти, функції; означити проблемні зони досліджуваної теми.

Вирішення цього відповідального завдання потребує ефективної державної політики пам’яті, стратегія якої має спиратися на сучасну наукову базу, новітні методології, величезний масив фундаментальних та прикладних досліджень, напрацьований в зарубіжних студіях з теорії пам’яті, працях вітчизняних науковців періоду державної незалежності України.

1. Ґенеза та сучасний зміст поняття історичної пам’яті та державної політики пам’яті

Дослідження теоретичних аспектів історичної пам’яті посідає помітне місце у працях відомих європейських істориків, таких як Ф. Анкерманн, Я. Ассман, Х. Вельцер, М. Ґальбвакс, Е. Гобсбаум, Ф. Гребнер, П. Коннертон, П. Нора, Т Рейнджер. Й. Рюзен, Д. Робінсон, Е. Тульвинг, К. Уайкем, Д. Фентресс. Фундаментальні дослідження пам’яті здійснені російськими вченими М. Баргом, Г Звєрєвою, О. Полєтаєвою, Л. Репіною, А. Руткевичем, І. Савєльєвою, Ж. Тощенко. Проблема формування історичної пам’яті актуалізується та перебуває у полі досліджень сучасних українських науковців та представників закордонних українознавчих центрів, таких як Я. Грицак, В.          Горобець. С. Єкельчик, З. Когут, С. Кульчицький, Д. Мейс, М. Рябчук, М. Стріха, О. Толочко, Ю. Шаповал, Р. Шпорлюк, Н. Яковенко та інших.

Наприкінці минулого століття спостерігається значний сплеск наукового інтересу до історичної пам’яті, яка з художньої метафори поступово перетворюється на наукове поняття. Проблематизація історичної пам’яті відбувається під впливом уведення в обіг новітніх методів історіографії. Й. Рюзен вважає, що історична пам’ять як самостійна тема для досліджень виникла разом з постмодерністськими підходами в історії як нове джерело для творення історичного смислу. Вона розкрила нові можливості, які закорінені у фундаментальній і універсальній функції пам’яті як засобу формування ідентичності та життєвого орієнтиру [3].

Зазначимо, що наукові дослідження засобів реконструкції «минулої реальності» сьогодні перестали бути виключною прерогативою істориків: механізми функціонування колективної пам’яті вивчаються соціологами та психологами, засоби передачі та зберігання уявлень про минуле — антропологами, репрезентація історії у художніх творах — філологами та мистецтвознавцями тощо.

З розвитком інформаційних та комунікативних технологій дослідження історичної пам’яті набувають прикладного характеру. «Управління пам’яттю» стає невід’ємною складовою політичного менеджменту, потужним засобом впливу на масову свідомість, інструментом легітимації державних та наддержавних утворень. Дискусії навколо історичної пам’яті виходять далеко за межі наукових студій та фахових видань. Авторами величезного масиву публікацій з даної тематики є журналісти і літератори, політики і політтехнологи.

Але науковим та науково-публіцистичним текстам з питань історичної пам’яті, які останніми роками виходять у світ на сторінках українських наукових видань та засобів масової інформації, притаманна певна дефініційна «нестрогість», яка часто межує з науковою некоректністю. В інтелектуальних побудовах історична пам’ять досить часто є термінологічним синонімом історичної свідомості, історичної культури, історичного мислення, національної пам’яті, пам’яті поколінь тощо. Непоодинокими є приклади вільного тлумачення авторських термінологічних неологізмів, таких як «соціальні рамки пам’яті» (М. Ґальбвакс), «культурна пам ’ять» (Я. Ассман), «місця пам’яті» (П. Нора), «автобіографічна пам’ять»   (Д. Робінсон), «гаряча і холодна пам’ять» (К. Леві-Строс), «пам’ять-звичка» (П. Коннертон), «мистецтво пам’яті» (Ф. Йейтс). Така ситуація актуалізує потребу в уточненні термінологічного апарату, що обслуговує науковий дискурс пам’яті, передусім, самого поняття «історична пам’ять».

Завданням статті є дослідження ґенези історичної пам’яті як наукового поняття. У контексті сучасних теоретичних підходів автором диференціюються поняття колективної (соціальної), індивідуальної (особистої, персональної) пам’яті; встановлюється кореляцію між історичною пам’яттю та історичною свідомістю, історичним знанням, історичною наукою.

Як будь-який інший соціокультурний феномен, історична пам’ять, важко піддається однозначній характеристиці. На величезних розбіжностях в її концептуалізації справедливо наголошують І. Савельєва та А. Полєтаєв: «Історична пам’ять інтерпретується окремими авторами: як спосіб збереження та трансляції минулого у добу втрати традицій (звідси — винайдення традицій та встановлення «місць пам’яті» у сучасному суспільстві); як індивідуальна пам’ять про минуле; як частина соціального запасу знань, існуюча вже у примітивних суспільствах; як колективна пам’ять про минуле, якщо йдеться про суспільство; як ідеологізована історія, найбільш пов’язана з виникненням держави-нації».

Складний комплекс онтологічних, гносеологічних, аксіологічних, антропологічних проблем, з яким пов’язано вивчення історичної пам’яті, зумовлює величезний діапазон її трактувань.

Л. Рєпіна пропонує погляд на історичну пам’ять як на символічну репрезентацію історичного минулого, один з вимірів індивідуальної та колективної пам’яті, канал передачі досвіду та відомостей про минуле, важливу складову самоідентифікації людини та соціальних груп. Автор розглядає дане поняття «як складний соціокультурний феномен, пов’язаний з осмисленням історичних подій та історичного досвіду (реального та/або уявного) й одночасно — як продукт маніпуляцій масовою свідомістю у політичних цілях» [5, с. 131].

Аналізуючи ідентифікуючі функції історичної пам’яті, Ж. Тощенко визначає її як «певним чином сфокусовану свідомість, яка відображає особливу значимість та актуальність інформації про минуле у тісному зв’язку з нинішнім та майбутнім. Історична пам’ять за своєю сутністю є виявом процесу організації, збереження та відтворення минулого досвіду народу, країни, держави з можливістю його використання у діяльності людей»[6, с. 4 ].

На думку Н. Яковенко, «історична пам’ять — красива метафора й не більше. Адже людська пам’ять про пережите зазвичай не сягає глибше трьох поколінь, тож ідеться про вигаданий образ минулого — певне «колективне переживання», яке згуртовує спільноту… В цьому сенсі «історична пам’ять», по суті, тотожна мітові, бо вибирає з хаотичного плину сущого лише якісь певні, потрібні спільноті, вартості, а також дає змогу долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини».

У контексті аналізу державної політики пам’яті колектив авторів Експертної доповіді «Україна в 2006 році: внутрішнє та зовнішнє становище та перспективи розвитку» оперує таким визначенням: «Історична пам’ять — особливий соціокультурний феномен осмислення індивідом і соціумом свого положення у часі. Вона є не просто сумою знань, а й каналом передачі історичного досвіду, а відтак невід’ємною складовою ідентифікації людини, соціальної групи, нації» [8, с. 38].

Таким чином, приведення тлумачень поняття «історична пам’ять» до спільного знаменника, на нашу думку, видається не тільки проблематичним, а й, до певної міри, непродуктивним. Його інтерпретації завжди будуть відмінними в дискурсах різних наукових дисциплін та у різних смислових контекстах.

До того ж треба брати до уваги наступну обставину: зміст поняття історичної пам’яті еволюціонує у часовому вимірі під впливом панівних філософських та ідеологічних доктрин. Стислий аналіз ґенези, наведений нами, дозволить простежити трансформації, які зазнає поняття історичної пам’яті у часовому просторі.

Початком системних теоретичних досліджень історичної пам’яті вважають фундаментальні праці М. Ґальбвакса «Соціальні рамки пам’яті» та «Колективна пам’ять». У зазначених дослідженнях історична пам’ять розглядається виключно як соціальне явище, як масове уявлення соціуму про своє минуле. На переконання М. Ґальбвакса, історична пам’ять спроможна витримати випробування часом лише тому, що спирається на соціальний контекст. Без цього індивідуальні спогади, які також формуються під впливом соціальних факторів, швидко зникають [4, с. 191].

До вивчення колективних актів та технік реконструкції минулого в середині минулого століття прикута увага переважної більшості дослідників пам’яті. Але в процесі поглиблення теоретичних розвідок відбувається поступова диференціація понять колективної (соціальної) та індивідуальної (особистої, персональної) пам’яті.

Як суб’єкти історичної пам’яті починають розглядатися не тільки національні спільноти (соціуми, колективи), а й індивіди, хоча пам’ять останніх поза всяким сумнівом, детермінована соціальними чинниками. Величезний масив досліджень механізмів формування свідомих та підсвідомих уявлень індивіда про минуле здійснюється за методологією психології та психоаналізу. А. Руткевич, наприклад, утверджує погляд на колективну пам’ять виключно як на сукупність спогадів індивідів. [11, с. 221-250].

У 70-ті роки канадський психолог Е. Тульвинг, диференціюючи способи пам’ятання історії, пропонує поділ індивідуальної пам’яті на процедурну, епізодичну та семантичну.

Процедурна пам’ять має рефлекторний характер, зберігає зв’язок між стимулами та зворотними реакціями людини; епізодична — містить інформацію про події, які розгортаються у часі, та про зв’язки між цими подіями; семантична — систематизоване знання суб’єкта про мовні символи, їхні значення, про взаємовідносини між ними, про правила та алгоритми сприйняття та використання цих символів [12]. Услід за Е. Тульвінгом у 1976 р. Д. Робінсон уводить в обіг поняття «автобіографічна пам’ять», яку розглядає як різновид епізодичної пам’яті людини. Автобіографічну пам’ять автор вважає ментальною репрезентацією історичних подій, явищ, категорій, здатністю індивіда надавати соціальної значущості подіям власного життя, пов’язувати їх з історичними подіями.

Таким чином, диференціація понять індивідуальної та колективної пам’яті як окремих, хоча й щільно взаємопов’язаних, способів реконструкції минулого, на нашу думку, є цілком обґрунтованою. Водночас очевидно, що механізми їхнього формування є дуже відмінними. При цьому зазначимо, що індивідуальні спогади завжди є поєднанням персонального та соціального. Індивідуальна пам’ять суб’єктивна, проте вона конструюється під впливом соціально зумовлених факторів — мови, звичаїв, традицій, колективного досвіду. Л. Рєпіна, зокрема, зазначає, що «спогади соціальні тому, що вони стосуються соціальних взаємовідносин і ситуацій, пережитих індивідом спільно з іншими людьми. Ці спогади, до складу яких входять одночасно і персональна ідентичність, і тканина оточуючого суспільства, є по суті, засобом відтворення соціальних зв’язків» [5, с. 144].

Я.      Ассман концептуалізує поняття «культурної пам’яті». Він розглядає останню як символічну форму передачі та актуалізації культурних смислів, що виходить з межі окремих людей і формалізується у різного роду меморіальних знаках — пам’ятних місцях, датах, церемоніях, пам’ятниках тощо [13]. Виявити культурну зумовленість наукових та позанаукових уявлень про минуле дозволили постмодерністські зміни методологічної бази дослідження історії. Складну взаємозалежність історичної пам’яті та мови встановлюють представники американської етнолінгвістичної школи (Е. Сепір, Б. Уорф); вплив культурних практик на соціальну пам’ять досліджується німецькими вченими Ф. Гребнером, Б. Анкерманном, В. Шмідтом у межах оригінальної теорії «культурних кіл»; психологічні аспекти культурної пам’яті людини описуються російським ученим А. Лурія. В світлі цих та інших розвідок історична пам’ять трактується як продукт конкретної культурної формації, специфічний акт індивідуальної та колективної культуротворчості.

З часом Я. Ассман розвиває концепцію «комунікативної пам’яті», яка трактується ним як елемент пам’яті культурної. Цей вид пам’яті розглядається автором як усна традиція, що формується у міжособистісній взаємодії, у контексті повсякденного життя. Автор називає її «живою пам’яттю» індивідів і груп про пережиті події, в яких вони були безпосередніми учасниками та очевидцями. Теоретичні аспекти формування історичної пам’яті соціальними групами у процесі комунікації оригінально інтерпретовані Д. Фентрессом і К. Уайкемом у книзі «Соціальна пам’ять».

Щоб чіткіше окреслити межі «історичної пам’яті», з нашої точки зору, потрібно проаналізувати її співвідношення з рядом дотичних понять, таких як «історична свідомість», «історичне знання», «історія як наука». Іншими словами, щоб уявити, чим є історична пам’ять, потрібно дізнатися, чим вона не є.

У багатьох наукових текстах спостерігається ототожнення понять «історична пам’ять» та «історична свідомість», що власне з наукової точки зору не правомірно. Безумовно, дані поняття взаємопов’язані, але не тотожні. Оцінюючи їхнє співвідношення, можна говорити про те, що історична свідомість є своєрідним зрізом історичної пам’яті. Людська свідомість є історичною, оскільки у певному вимірі «занурена» у минуле. Вона визначає не тільки спосіб фіксації історичних подій, а й зміст та обсяг історичної пам’яті. Колективна пам’ять детермінується історичною свідомістю, яка є її системоутворюючою основою.

Особливості формування історичної свідомості описані у відомих працях М. Барга «Епохи та ідеї. Становлення історизму» та «Ланцюг часу. Проблеми історичної свідомості», де автор, зокрема, стверджує, що суспільна свідомість набуває виміру свідомості історичної тільки за умови, якщо у якості пізнавальної призми у світі йому слугує «зв’язок» час-простір.

Теоретичний аналіз структур і функцій історичної свідомості здійснено німецьким вченим Й. Рюзеном, яким докладно описано вплив соціокультурних трансформацій на стан історичної свідомості, розроблена оригінальна теорія «культурних універсалій історичної свідомості».

Найбільш контроверсійною залишається відповідь на питання про співвідношення понять у трикутнику «історична пам’ять — історичне знання — історія як наука».

Теза про чітку межу між «історичним знанням» та «історичною пам’яттю» й сьогодні є досить поширеною. Міфологічний характер, ірраціональність останньої видається, на перший погляд, вагомим аргументом на користь такого розмежування. Проте така оцінка, на нашу думку, виглядає надто спрощеною в інтелектуальному контексті постмодерністської доби, де наукове знання втрачає монополію на освоєння історичного минулого і фактично «зрівнюється у правах» з позанауковим знанням.

Оригінальний погляд на типологію історичних знань пропонують російські вчені І.  Савєльєва та А. Полєтаєв у своїй двотомній праці «Знання про минуле: теорія та історія». Відштовхуючись від соціологічної теорії знання (для соціолога знанням є те, що людина вважає знанням), автори виокремлюють такі його типи: архаїчне знання, релігію, філософію, ідеологію, суспільні науки і, нарешті, буденне знання. Запропонований авторами аналіз дає підстави стверджувати — у багатьох своїх проявах буденне знання є нічим іншим, як історичною пам’яттю. Так, до компонентів буденного знання дослідники відносять: знання, що формуються на основі життєвого досвіду, подіях особистого життя, споминах про них; знання, які фіксуються у пам’яті під впливом релігійних, філософських, наукових факторів; знання, отримані під час ритуальних, обрядових, церемоніальних дійств тощо. Ідентичними є й джерела дослідження буденних знань/пам’яті: мемуари, спогади, ритуальні, обрядові церемоніальні дійства тощо.

Є всі підстави стверджувати, що історична пам’ять сучасної людини містить певний обсяг наукового знання, який формується, зокрема, у процесі освіти. Не випадково контрольні тести учнів та студентів на предмет виявлення в них «залишкових знань» є загальноприйнятим джерелом досліджень стану історичної пам’яті.

Наведена аргументація дозволяє зробити висновок про те, що поля історичної пам’яті та історичного знання перетинаються, залишаючи величезний простір для інтерпретацій щодо їхньої взаємодії та співвідношення.

Окремого аналізу потребує кореляція історичної пам’яті та історії як наукової дисципліни. Фундаментальна відмінність їхньої природи та сутності не викликає сумніву. «Невірно думати, буцімто історія і спогади мають безпосереднє відношення одне до одного. В той час як історія займається встановленням фактів, що мали місце у минулому, й висуненням з цього приводу тверджень, що підлягають перевірці, пам’ять абсолютно опортуністична: вона виокремлює те, що їй корисно, і відкидає те, що видається їй зайвим та неприйнятним», — зазначає німецький історик, директор Центру міждисциплінарного дослідження пам’яті м. Ессена, Х. Вельцер [18, с. 33].

Проте віднесення історії та історичної пам’яті до різних способів реконструкції минулого не заперечує тісного взаємозв’язку між ними. При чому характер цього взаємозв’язку трансформується в часовому вимірі. Це пов’язано з динамічними змінами в осмисленні сфери компетенції та методологічних основ історичної науки, які відбулися під впливом програмних установок постмодернізму. Так, апологет позитивізму Л. Фон Ранке, був упевнений, що історія — це оживлена працею науковця минула реальність, «якою вона була насправді» (знамените wie es eigentlich gewesen war). А постмодерніст Г. Вайт стверджує, що історія — це країна фантазії, куди ми вкладаємо наші прагнення та надії на майбутнє. Порівняння цих двох тверджень є виразною ілюстрацією радикальних змін поглядів на історію як науку. Звідси висновок — кореляція на вісі «історична пам’ять — історична наука» може встановлюватися тільки у часовій системі координат.

Криза раціоналізму, відмова від претензій на об’єктивність у пізнанні істини започаткувала, за виразом Ф. Артога, «примирення» пам’яті та історії [19]. «Антипозитивістський бунт» спричиняє докорінну переоцінку можливостей історіописання. Тепер метою історичного пізнання стає не об’єктивна реальність, а виявлення способів, за посередництвом яких люди минулого наділяли смислами свої вчинки; мотивів, якими вони керувалися тощо. Починається активний пошук способів, за допомогою яких дослідник може проникнути у свідомість індивіда, віддаленого від нього у часі. Міф, епос, спогади як артефакти людської пам’яті стають об’єктом дослідження історика, неоціненним джерелом інформації про минуле. Поля пам’яті та історії починають перетинатися.

Інноваційна методологія французької Школи «Аналів» (М. Блок, Л. Февр) та їх послідовників (Ж. Лє Гоф, Е. Лє Руа Лядюрі М. Феро) полягала «…у запереченні історії «без людей», яка зводить політичне до соціального, а соціальне до економічного, ігноруючи розмаїття індивідуальних і неповторних проявів минулого» [7, с. 209]. Ментальність, як вияв соціальної поведінки людей, стає предметом дослідження аналістів. А. Гуревич у своїй відомій праці «Історичний синтез і Школа Анналів», концептуалізує ментальність через такі дотичні поняття, як «світобачення», «умонастрій», «розумові установки», «колективні уявлення». Цей ряд, на наш погляд, логічно міг би бути продовжений поняттям «історична пам’ять».

На початку 70-х років минулого сторіччя історична (культурна) антропологія виокремлюється у самостійну наукову дисципліну. В основу її методології покладено синтез соціокультурної та інтелектуальної історії, що передбачає аналіз явищ у широкому контексті соціального досвіду, процесів духовного життя суспільств, включаючи масові уявлення про минуле. Трансформація історичної пам’яті, механізмів її формування та передачі, судження та думки людей щодо подій, видатних особистостей минулого стають головним об’єктом дослідження істориків-антропологів. За влучним виразом П. Уварові, «…пам’ять про подію виявилась для історика не менш, а інколи і більш цікавою, ніж сама подія». Це дало поштовх народженню новітніх студій з історії пам’яті. Їхні стратегії спрямовані на інвентаризацію національної пам’яті (П. Нора), «винайдення традицій» (Е. Гобсбаум, Т. Рейнджер), «ментальне картографування» (Е. Саїд, Л. Вульф, в Україні — Н. Яковенко, В. Горобець, В. Верстюк), дослідження «локальної історії» (Ч. Фітьян-Адамс) тощо.

«Постмодерністський виклик» та «лінгвістичний поворот» спричинили докорінну ревізію сутності історичного синтезу. Як «нова філософія історії», постмодернізм фактично стирає грань між реальністю та нереальністю, істиною — неістиною, фактом — нефактом. Історик стає «в’язнем мови», а реконструкція минулого постає як «проблема сполучення семіотичних систем та семантичних полів між джерелом, твором історика, думками та почуттями читача». Історія, за афористичним висловом П. Рікера, перетворюється на суцільний «конфлікт інтерпретацій» істориків, кожен з яких творить у межах свого культурного коду (мови, статі, освіти, ідеології, традиції, етнічної, релігійної, соціальна приналежність тощо).

Безпристрасність у процесі відтворення минулого, яка тривалий час була найвищою оцінкою праці історика, перестає бути беззаперечним принципом. «Жоден історик, — пише Н. Яковенко, — укладаючи «факти» в певну цілість, не є вільним від «соціяльного замовлення», тобто від тиску політичних, ідеологічних, релігійних, патріотичних тощо кон’юнктур свого часу та середовища». У всі часи історики були і залишаються безпосередніми учасниками формування історичної пам’яті, оскільки саме вони творять історичний канон, який має стати каркасом масових уявлень про минуле. Не зважаючи на те, що покликанням історичної науки є деміфологізація минулого, історіографія сама є безпосереднім учасником міфотворчості. Оцінюючи внесок істориків Третьої французької республіки у становлення національної ідентичності французів, П. Уваров наголошує на тому, що «при всьому своєму прагненні до об’єктивності ці історики, безперервно розповідаючи про минуле їхнього головного героя — французького народу, цілком свідомо творили міф, покликаний об’єднати націю» [2, с. 196]. На думку засновника французького «Історичного журналу» Г. Моно, історик є носієм традицій свого народу, який працює над національною пам’яттю. Таким чином кожен історик фактично балансує між історичною пам’яттю та імперативами наукового знання, знаходячи нові і нові способи їхнього сполучення.

Ю.Зерній у своїх працях зазначає, що історична пам’ять може стати дезінтегруючим чинником, якщо окремі групи суспільства мають різні, а то й протилежні уявлення і оцінювання минулого, та породжувати у громадян несумісні погляди на перспективи держави і нації. Сучасний стан історичної пам’яті вона характеризує як кризовий. Виявами кризи, на її думку, є співіснування у колективній свідомості різних проекцій українського минулого: власне української та проімперської, яка містить малоросійський, східнослов’янський та радянський компоненти. Різні проекції історичної пам’яті, в свою чергу, в окремих виявах не є компліментарними, а радше – антагоністичними.

Амбівалентність історичної свідомості українців нерідко використовують політики у практиці боротьби за владу, особливо у період виборчих кампаній. Гра на розбіжностях у ставленні до найдраматичніших сторінок минулого, наприклад, Голодомору, Другої світової війни, українського визвольного руху, призводить до загострення суспільних конфліктів, поглиблює лінії протистоянь у країні [7].

Заслуговує на увагу дослідницький підхід Н.Є.Пелагеши, яка вивчає вплив глобалізаційних процесів у межах субконтинентальних просторів, таких як ЄС, НАТО та СНД, ЄЕП на формування і трансформації української національної ідентичності. На її думку, “панросійська” ідентичність є наступницею колективної ідентичності “радянська” людина, і на території України така політика проводиться за такими напрямами, як: деконструкція українського національного історичного наративу, збереження й посилення домінуючих позицій російської мови, формування єдиного інформаційно-комунікативного поля, відновлення науково-освітнього простору та ін.

Н.Є.Пелагеша, вважає, що “європейська” ідентичність конкуруює з “панросійською” за цілями і орієнтована на розвиток європейського громадянства та формування загальноєвропейського інформаційного простору, проведення спільної європейської культурної політики [11].

Історична пам’ять як наукове поняття досить чітко концептуалізується у науковому дискурсі, але об’єктивно зберігає широкий діапазон визначень у контексті різних наукових дисциплін.

Дослідження ґенези поняття історичної пам’яті, здійснене під час підготовки статті, підводить до висновку про динамічні зміни у трактуванні даного поняття, що відбулися у часі під впливом різних філософських доктрин та інноваційних методологій історичного синтезу.

2. Інструменти та методи реалізації державної політики пам’яті (законодавство)

Запит на вироблення новопосталою Українською державою політики пам’яті сформовано ще до проголошення незалежності. Вона стала логічним результатом націогенезу Українського народу, історична пам’ять якого у всі часи була рушійною національного проекту. Для мільйонів українців усвідомлення окремішності української історії було підставою для виявлення політичної волі до державного суверенітету.

Разом з тим у добу незалежності українське суспільство увійшло з важким тягарем тривалої культурної асиміляції періоду бездержавності. Імперська, а потім і радянська політика пам’яті спричинили глибокі деформації суспільної свідомості громадян України, зокрема колективних уявлень про минуле. Радянське прочитання історії по суті стало органічним продовженням імперських великодержавницьких традицій, які були спрямовані на нівелювання історичної спадщини неросійських народів СРСР, розчинення її у радянському історичному метанаративі. Проте жорстка політика радянського режиму, орієнтована на денаціоналізацію та гомогенізацію пам’яті громадян, так і не досягла своєї кінцевої мети. Історична пам’ять, попри примус та утиски, передавалася з покоління у покоління, еволюціонувала в межах становлення українського національного проекту. В усі часи панівному історичному дискурсу протистояли історичні контрдискурси, які формувалися і розвивалися зусиллями національно налаштованих інтелектуальних еліт.

Демократичні перетворення в СРСР другої половини 80-х років активізували процеси формування національних історичних наративів. У республіках Радянського Союзу з різною мірою інтенсивності постерігається вибухове «пробудження» історичної пам’яті, розгортається рух за відновлення історичної правди, заповнення «білих плям». У політичному вимірі цей процес швидко набуває виразного національного забарвлення. До роботи з «історичного очищення» активно долучаються історики, літературознавці, журналісти, політичні рухи націонал-патріотичного толку.

1990 рік відзначився прискоренням усвідомлення українцями власної історії, активізацією суспільної дискусії навколо «болючих» тем минулого. Апеляції до історичної пам’яті посилюються у діяльності новопосталих громадських об’єднань: Українського відділення товариства «Меморіал», Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Народного Руху України за перебудову тощо. Робота цих та інших громадських інституцій стає відповіддю на назрілий у суспільстві запит на переосмислення історичного минулого у річищі україноцентричної парадигми історії. Історична пам’ять українців невпинно мобілізується, перетворюючись на джерело легітимації майбутньої незалежної української держави. Г. Касьянов зазначає: «Однією із найбільш виразних прикмет 1990 року стала суверенізація історії. яка відбувалась паралельно з суверенізацією політичною» [1, с. 76].

Починається робота із очищення від атрибутів радянської доби символічного простору: поширюється національна історична символіка (жовто-блакитний прапор, тризуб), демонтуються пам’ятники Леніну, починає відновлюватися традиційна українська топоніміка. 21 січня 1990 р. до Дня соборності України проводиться акція всеукраїнського масштабу «Живий ланцюг». Проведення Днів козацької слави на острові Хортиця у серпні 1990 р. сприймається її учасниками і населенням України не тільки як історичне свято козацької слави, а й як символ відродження нації. Історична складова посилюється у позиціонуванні політичних об’єднань, які невдовзі сформують політичний ландшафт незалежної України.

Офіційна влада намагається пристосуватися до процесів націоналізації історії й суспільного життя загалом, але швидко втрачає політичне лідерство. 21 липня 1990 р. майже водночас з прийняттям Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України, Політбюро ЦК КПУ ухвалює Постанову «Про реалізацію республіканської програми розвитку історичних досліджень, покращення і пропаганди історії Української РСР». Цей акт став останньою спробою комуністичного керівництва опанувати суспільні настрої, виробити нові підходи до трактування українського минулого.

Таким чином, ще до моменту здобуття незалежності в Україні відбуваються потужні процеси відродження історичної пам’яті, формується суспільно-політичний запит на переосмислення національної історії.

Політичне керівництво незалежної України постає перед необхідністю пошуку нових способів офіційної репрезентації минулого, яка б відповідало завданням державного будівництва незалежної України.

Оцінка державної політики пам’яті дає підстави виокремити три етапи її становлення, які характеризуються суттєвими відмінностями. Пропонуючи періодизацію, ми виходимо з того, що на теренах України цей сегмент політики держави спрямовується переважно президентами України. Виходячи з цього, логічно аналізувати її у межах наступних часових періодів: 1991-1994 рр. — роки президентства Л. Кравчука; 1994-2004 рр. — термін двох каденцій Президента України Л. Кучми; з 2005 р. — від моменту інавгурації Президента України В. Ющенка.

На першому етапі, який розпочався від перших днів незалежності, українська влада у різний спосіб намагалася демонструвати повагу до національної історії, адекватно оцінюючи її легітимуючи силу. Як слушно зауважує вітчизняний дослідник А. Портнов: «Для пострадянської України особливо важлива спадковість (хай і достатньо ілюзорна) із дорадянськими формами української державності. Тому Леоніду Кравчуку було важливо прийняти у 1993 р. президентські регалії від голови Української Народної Республіки в екзилі Миколи Плав’юка» [2, с. 102-103].

Державою формується запит на поглиблення досліджень з історій України, її вузлових сюжетів. У результаті копіткої роботи вітчизняних істориків «створено ґрунтовну наукову базу для конструювання українського національного історичного наративу, запропоновано новий історіографічний синтез, який дозволяє оновити погляд на минуле України та українців» [3, с. 176]. Розпочинається процес «відкриття» архівів, публікацій раніше заборонених історичних праць, зокрема напрацювань українознавчих зарубіжних центрів. Видавничі проекти «Повернені імена», «Реабілітовані історією» свідчать про відродження традицій національної біографістики.

Важливим кроком стало впровадження у навчальний процес курсу історії України (замість курсу історії СРСР), розпочинається робота над створенням україноцентричних історичних навчальних програм, підручників та методичних посібників для середньої та вищої школи. Вітчизняна освіта поступово перетворюється на ретранслятор знань про минуле, стає модератором історичної пам’яті молодого покоління українських громадян.

Держава, хоча і з великою мірою непослідовності, сприяє декомунізації символічного простору країни:    демонтуються пам’ятники

вождям доби тоталітаризму, усувається радянська символіка, перейменовуються населені пункти, вулиці, промислові об’єкти, заклади культури і освіти. Ухвалюються рішення про зведення монументів з метою увічнення пам’яті про знакові події й постаті української історії, як от: пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 р. (Михайлівська площа у Києві, 1993 р.) та пам’ятник-меморіал біля Мгарського монастиря (м. Лубни, 1993 р.); погруддя Івану Мазепі (с. Мазепинці, 1994 р.). У містах і селах з’являються меморіальні знаки (хрести, кургани скорботи, каплиці) жертвам комуністичних репресій, Голодомору, на місцях битв доби козаччини тощо.

Відродження ролі релігійних конфесій у суспільному житті країни, забезпечення державою реальної свободи совісті та віросповідання, також сприяли активізації процесу формування історичної пам’яті. Історія Церкви поступово інтегрується в український історичний наратив, утверджується в пам’яті нації, сприяє усвідомленню нею своїх християнських коренів.

Розпочинається формування нового сегменту історичної пам’яті у зв’язку з масовим поверненням на історичну землю кримськотатарського та інших депортованих народів. Сьогодні не замовчується, на відміну від радянського періоду, тема Голокосту. Розгортаються дослідження історії та культури євреїв, кримських татар, греків, циган, вірменів, німців, інших етнічних груп.

Проте, на першому етапі державна політика пам’яті характеризується розмитістю контурів, практики якої значною мірою залишаються компромісними і мають відбиток радянської традиції. Офіційним репрезентаціям минулого притаманний еклектичний характер, калькування меморіальних прийомів минулої доби. Все це свідчить про те, що тодішня влада не готова була радикально розірвати зв’язки з імперсько-радянським минулим, підпорядкувати державну політику пам’яті формуванню національної ідентичності. Відбувається лавірування між двома проекціями національної історії: українською (націоналістичною) і імперсько-радянською (малоросійською). Ця яскраво відмічена двоїстість офіційної політики пам’яті в Україні стала, за слушним зазначенням вітчизняного політолога М. Рябчука, наслідком «гібридної природи режиму, що виник у результаті ситуаційного компромісу між ідеологічними супротивниками — націонал-демократами і суверен-комуністами» [4, с. 44].

Таким чином, є підстави для стриманої оцінки ефективності згаданого сегменту державної політки на першому етапі її становлення. Попри позитивні здобутки, характер здійснюваних державою комеморативних практик неоднозначно вплинув на формування історичної пам’яті. У багатьох своїх виявах вона сприяла консервації у пам’яті нації імперсько-радянських стереотипів, посилювала регіоналізацію колективних уявлень про минуле. Нечіткість цілей та пріоритетів зумовила слабкий вплив держави на соціокультурну складову формування української ідентичності, що у поєднанні з глибокою економічною, а згодом і політичною кризою, суттєво уповільнило її темпи.

Десятиріччя двох президентських каденцій Леоніда Кучми (1994-2004 рр.), стали другим етапом формування державної політики пам’яті. Цей період відзначають не стільки новації у сфері історичної політики, скільки органічне продовження попереднього періоду, а у деяких випадках вони набувають навіть зворотного напряму.

Президент Л. Кучма позиціонує себе як борець з надмірним націоналізмом, прибічником тісних братерських стосунків з Росією. «Його політичний курс ознаменувався демонстративним переходом від «націонал-романтичної» концепції державного і національного будівництва до територіально-державної; відмовою від однобічної прозахідної орієнтації на користь балансуванню між Росією і Заходом; а також частковим поверненням і реабілітацією радянської історико-культурної спадщини», — вважає В. Кравченко [5, с. 340]. Спрямовані ним стратегії політики пам’яті зберігають міцний зв’язок з радянською традицією. Можна цілком погодитися з узагальнюючими оцінками Ш. Требста, висловленими у 2004 р., який зазначає, що «…у своїх публічних проявах, особливо у Східній Європі, культура пам’яті і до сього дня є, першим чином, продуктом державних зусиль з впровадження у громадську свідомість тих чи інших символів. Тому вона є прямою спадкоємницею історичної політики, яку до 1989-1991 рр. проводили комуністичні партії» [6, с. 44].

Проте потреба у зміцненні політичного лідерства спонукала Л. Кучму як Главу держави активно апелювати до національної версії української історії, диктувала необхідність комеморативних заходів, спрямованих на увічнення слави видатних українців, презентацію українського минулого у фарватері національної історичної парадигми. Знаковою подією у цьому контексті є відкриття у 1998 р. монумента М. Грушевському у Києві.

Продовжується робота з удосконалення стандартів історичної освіти, модернізації методики викладання історії країни, створення нових підручників. За оцінками експертів, це є найбільшим досягненням державної політики пам’яті.

Держава актуалізує нові «місця пам’яті» Українського народу:     у багатьох населених пунктах зводяться монументи, меморіальні знаки, культові споруди на пам’ять про трагедію та жертви аварії на Чорнобильській АЄС. У 1994 р. у м. Києві встановлено пам’ятний знак воїнам-афганцям, у 1999 р. відбулося відкриття меморіального комплексу пам’яті жертв Чорнобилю — «Коло пам’яті» і «Курган-могила». По всій Україні поширюється процес зведення пам’ятників жертвам Голодомору і політичних репресій. До 85 річниці бою під Крутами Президент України Л. Кучма видає Розпорядження «Про вшанування пам’яті героїв Крут» (№ 12/2003-рп від 24 січня 2003 р.), в якому офіційно визначаються пріоритети державної політики пам’яті, наголошується на: «Утвердженні високої політичної культури у суспільстві, вихованні у молоді патріотизму, поваги до історичного минулого Українського народу, вшануванні пам’яті полеглих за незалежність Батьківщини».

У 1995 р. Л. Кучма надав загальнонаціонального характеру святкуванню 500-річчя від дня народження гетьмана Б. Хмельницького. Було відбудовано каплицю в Чигирині, споруджено пам’ятник Гетьману в Суботові. Козацька тематика актуалізувалася у 1998 р. під час святкування 350-річчя початку Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, коли було відкрито кілька пам’ятників і пам’ятних знаків на місцях історичних битв. Але офіційні репрезентації теми українського козацтва зберігають ознаки «багатовекторності». Так, згідно Указу Президента України «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року» (№ 238/2002 від 13 березня 2002 р.), передбачалося проведення широкого святкування ювілею події, яка, в умовах державної незалежності України, набула вкрай контраверсійного наповнення.

У 1998 р. з нагоди 65-річчя Голодомору на Україні, Л. Кучма підписав Указ «Про встановлення Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій» (№ 1310 від 26 листопада 1998 р.).

У 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України (№ 1004 від 12 вересня 1997 р.) створюється Урядова комісія, при Інституті історії України НАН України — робоча група з вивчення та оцінки діяльності ОУН-УПА. У 2004        р. оприлюднюються фахові висновки, а у 2005 р. виходить у світ колективна монографія «Проблема ОУН-УПА». Проте ця робота не має логічного завершення: держава не виявляє політичної волі до визнання статусу воїнів УПА.

Започатковується діалог між Україною та Польщею щодо «болючих» питань українсько-польського минулого: тема початкового етапу діяльності українських націоналістичних організацій у міжвоєнній Польщі, оцінка Волинської трагедії й операції «Вісла», проблематика відкриття меморіалу Орлят на Личаківському кладовищі у Львові тощо. Але, на відміну від польського керівництва, українські керманичі намагалися не створювати широкої полеміки навколо таких гострих питань, переводили їх у регіональну площину. Як приклад, згадаємо церемонію відкриття пам’ятника у с. Павлівка на Волині у 2003 р., коли президенти двох країн просили взаємного вибачення і закликали до примирення між українцями та поляками. Крім того, що ця комеморація проводилася у досить відлюдному місці, подія не набула широкого розголосу у вітчизняних ЗМІ [8, с. 321-326; 9].

Та ж сама тактика застосовується і до теми Голокосту. Як зазначає К. Іванова: «Голокост перестав бути табуйованою темою. У той самий час, повернувшись до сфери офіційної пам’яті України, Голокост постав в урізаному «загальноцивілізаційному» трактуванні, яке залишається зовнішнім по відношенню до основного українського наративу власного національного минулого» [10, с. 390].

Аналіз дій влади у сфері історичної політики дає підстави для висновку про її кон’юнктурний, амбівалентний характер. Для об’єктивації цього твердження здійснимо вибіркове співставлення актів Президента України та публічних промов під час ювілейних заходів та урочистостей.

Одним з перших актів Президента України Л. Кучми стало Розпорядження «Про заходи щодо вшанування пам’яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківня» (№ 98/94-рп від 11 серпня 1994 р.). Глава держави активно підтримав громадську ініціативу щодо створення Меморіального комплексу «Биковнянські могили», яку втілено на високому мистецькому рівні. Суспільство отримало виразний сигнал, який був сприйнятий як вияв політичної волі до радикального засудження злочинів тоталітаризму. А вже наступного року, у промові на урочистому зібранні з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні (8 травня 1995 р.) Л. Кучма зробив наголос на історичній єдності всіх радянських народів. Позитивну оцінку отримали комуністична партія і, навіть, підкреслено роль Й. Сталіна у Перемозі [11].

Очевидно, що наведені репрезентації минулого перебувають у жорсткому контрдискурсі й свідчать про відсутність чітких орієнтирів політики пам’яті. У квітні 2000 р. Верховна Рада України прийняла ініційований Президентом України Закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» (№ 1684-ІІІ від 20 квітня 2000 р.). Серед іншого, законодавчий акт передбачав «недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках та засобах масової інформації». Підготовка до святкування 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, всі комеморативні заходи ретельно узгоджувалися з російською стороною з акцентом на «спільному минулому». Державна влада виявилася неготовою деконструювати радянський міф Великої Вітчизняної війни, що на рівні масової свідомості призвело до укорінення радянської версії ключового «місця пам’яті» українців.

Святкування у 2003 р. на державному рівні 85-річчя від дня народження колишнього першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, Постанова Верховної Ради України «Про 85-річчя ЛКСМУ та посилення ролі молодіжних громадських організацій у виховній роботі з молоддю» (№ 1559-IV від 2 березня 2004 р.) стали виявом політики, спрямованої на ресовєтизацію історичної пам’яті. Як влучно зазначає М. Рябчук: «…офіційні вовтузіння довкола Щербицького — це такий самий елемент «політтехнологій», як і пошанування на державному рівні пам’яті Чорновола, героїв Крут чи жертв голодомору 1932-1933 років. У всіх цих випадках ідеться насамперед про перехоплення ініціативи у політичних суперників (комуністів чи націонал-демократів), запозичення їхніх героїв, символів, гасел, наративів і представлення себе ледь не монопольними власниками всякої «українськості», хоч лівої, хоч правої…» [12, с. 119].

Нерозбірлива репрезентація історичних подій та постатей призводила до помітної дезорієнтації суспільної свідомості громадян України. Як слушно зазначає В. Гриневич, «…гра на двох полях історичної пам’яті стала звичною справою для вищої української влади, яка рівною мірою віддавала належне як націоналістичним, так і радянським датам і ювілеям» [13].

Схожа еклектика простежується у політиці державних свят. Процес «націоналізації» українського календаря, що розпочався у перші роки незалежності, поступово загальмувався. Досить згадати «реанімацію» у 1999 р. Дня радянської армії та військово-морського флоту, формально перейменованого на День захисника Вітчизни (23 лютого). До цієї низки можна додати новопосталі свята — День партизанської слави (з 2001 р.) і аморфний за назвою. однак зрозумілий за змістовним наповненням, День ветерана (з 2004 р.).

Оцінюючи спрямованість політики пам’яті періоду президентства Л. Кучми, можна погодитися із висновком Е. Вільсона, який зазначає, що своєю діяльністю Глава держави сприяв «формуванню еклектичної історіографічної бази цієї державності, поєднуючи «героїчну вітальність» українського радянського періоду із національно-визвольною боротьбою українофільської парадигми… Тому Кучма закликав поєднати краще, що було в радянській українській історії, із кращим, що було в її українофільській версії, очистившись від таких неприємних епізодів, як репресії 30-х років або діяльність ОУН, і в такий спосіб створити «єдину національну ідею» [14, с. 359-360]. Заради умовної «консолідації нації» вважалося за доцільне не торкатися контраверсійних, з точки зору історичної пам’яті подій. Проте, подібна «консолідація» була по своїй суті фіктивною. Втрачався час для конструювання на рівні колективних уявлень націоцентричного розуміння українського минулого, об’єднання та примирення пам’яті нації. За оцінками експертів темпи декомунізації уповільнилися, навіть порівняно з деякими країнами колишнього СРСР. Виведення проблеми здолання дуалізму історичної пам’яті українців за межі державної політики лише посилило її поляризацію, яка перетворюється на інструмент політичних маніпуляцій та технологій.

Якісно новий третій етап реалізації державної політики пам’яті починається у 2005 р. Драматичні події листопада — грудня 2004 р. були виявом національного духу, усвідомленим виступом на захист найвищих цінностей українців — свободи, демократії, поваги до прав і гідності людини, значущість яких закорінена в історичній пам’яті спільноти. У напруженій суспільно-політичній ситуації національна пам’ять розкрила свою мобілізуючу силу, створила моральну основу для легітимації акції громадянської непокори. Контекст політичної риторики тих днів був насичений апеляціями до історії, героїчних та трагічних сторінок минулого, що знаходило відгук у мільйонів українських громадян.

Історичний контекст виразно присутній у публічних виступах В. Ющенка, починаючи з його інавгураційної промови, в якій він зазначив: «Українська держава відбулася. Наш вибір це ще раз підтвердив. Наша перемога — це свято української державності. У цей день згадаймо героїв, що полягли за Перемогу, мучеників Освенцимів і ГУЛАГів, жертв Голодоморів, депортацій і Голокосту. Вони бачать нас і сьогодні з небес, я переконаний, пишаються нами! Ми зробили свій вибір, бо пам’ятаємо хто ми, чиї діти й онуки. Не в минулому нам шукати відповідей на виклик майбутнього. Проте, ми завжди будемо берегти свої джерела. Тільки так залишимося самими собою. Тільки так завжди будемо переможцями!» [15].

Від перших днів президентства В. Ющенко демонструє новий стандарт державної політики пам’яті, яка вже «не лавірує між «українофільським» і совьєтофільським» проектами» [4, с. 51]. Глава держави намагається як найповніше використати свої владні повноваження для реалізації ст. 11 чинної Конституції України, де зазначено: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури…» [16, с. 8]. В ініційованому Главою держави Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» (№ 376-V від 28 листопада 2006 р.) обов’язки органів державної влади у сфері політики пам’яті конкретизуються наступним чином: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов’язані брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу».

За ініціативи Глави держави створюються інституціональна база для здійснення державної політики пам’яті. У 2006 р. на виконання Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні» (№ 1087/2005 від 11 липня 2005 р.). створюється Український інститут національної пам’яті. Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення Українського інституту національної пам’яті» (№ 764 від 31 травня 2006 р.) даній інституції надається статус центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, а головним завданням визначається «посилення уваги суспільства до власної історії, поширення об’єктивної інформації про неї в Україні та світі; реалізація державної політики та координація діяльності у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу; забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті, історичного минулого Українського народу, зокрема всіх форм репресій; здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, учасників національно-визвольної боротьби».

Президент України В. Ющенко позиціонує себе як провідного модератора державної політики пам’яті, міцно утримуючи політичну ініціативу у цій царині. Зусилля держави спрямовуються на актуалізацію національно значущих «місць пам’яті» Українського народу. На реалізацію цього завдання спрямовані наступні Укази Президента України: «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні» (№ 1087/2005 від 11 липня 2005 р.); «Про створення меморіального історико-архітектурного комплексу «Алея видатних діячів України»» (№ 1333/2005 від 23 вересня 2005 р.); «Про заходи у зв’язку з 60 річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі» (№ 1330/2005 від 23 вересня 2005 р.); «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення» (№ 879/2006 від 14 жовтня 2006 р.); «Про заходи у зв’язку з 75 роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» (№ 250/2007 від 28 березня 2007 р.), «Про заходи з відзначення 90-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників» (№ 297/2007 від 12 квітня 2007 р.); «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу» (№ 955/2007 від 9 жовтня 2007 р.); «Про відзначення у 2008 році 360 річниці подій, пов’язаних з початком Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття» (№ 78/2008 від 1 лютого 2008 р.), «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві» (№ 207/2008 від 11 березня 2008 р.), «Про відзначення 70-річчя подій, пов’язаних із проголошенням Карпатської України» (№ 213/2008 від 12 березня 2008 р.), «Про відзначення в Україні 1020-річчя хрещення Київської Русі» (№ 256/2008 від 24 березня 2008 р.) тощо.

Домінантною темою стає Голодомор 1932-1933 років. Наполеглива публічна репрезентація контрапунктної події національної історії, масштабні перформативні акції під час роковин трагедії, активізація наукових досліджень з даної теми, широке інформаційне висвітлення та публічна дискусія з даної проблематики набули широкого резонансу не тільки в Україні, а й на міжнародному рівні. Знаковою подією стало ухвалення Верховною Радою України ініційованого Президентом України вищезгаданого Закону «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», яким український Голод визнаний геноцидом українського народу. Розпочався процес визнання Голодомору міжнародною спільнотою: станом на липень 2008 р. геноцид Українського народу визнали 29 країн світу, а також ряд впливових міжнародних організацій — Парламентська асамблея ОБСЄ, ЮНЕСКО та інші.

Здійснюються масштабні проекти, спрямовані на відродження та актуалізацію історико-культурної спадщини. Під особистим патронатом Президента України втілюється в життя низка таких проектів: культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал», «Гетьманська столиця» у Батурині, Шевченківський національний заповідник у Каневі, Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» тощо.

Відбувається стрімке переосмислення історичних подій, колективні уявлення про які тривалий час перебували під спудом імперсько-радянських стереотипів та міфологем. Підготовка до 300-річчя Полтавської битви може бути прикладом деконструкції масових історичних уявлень засобами державної політики. Події, пов’язані з військово-політичним виступом гетьмана І. Мазепи у 1708-1709 рр., Батуринська трагедія та постать Мазепи позиціонуються державою як символи жертовності та героїзму Українського народу у боротьбі за незалежність. За висловом

В.      Ющенка: «Не буде 300-річчя Полтавської битви, якщо не буде 300-річчя Батуринської трагедії. Це — дві сторони медалі. Ми повинні дати правдиву інформацію»[17]. Безкомпромісна офіційна репрезентація даної події з очевидністю сприяє деконструкції імперсько-радянського розуміння історії України, яка поступово заміщується україноцентричною.

Президент України є прикладом політичної волі щодо прискорення процесів декомунізації. Його публічні практики спрямовані на радикальний розрив із тоталітарним минулим. 13 червня 2007 р. на прес-конференції «Політика нового реалізму» Глава держави апелює до представників мас-медіа: «Я звертаюся до кожного з вас і прошу одне: що ви як передова частина українського суспільства, української нації повинні бути тим генератором, який повинен спонукати суспільство, владу, політичні сили думати, як сформувати правдиву національну історію, як дати відповідь на ті сторінки, які багато років ховали від нас… Тому я переконаний в тому, що ми повинні бути набагато мудріші, мужніші, даючи відповідь на це питання. Нація України, українська держава, українська влада мусять бути зацікавлені в тому, щоб ми розставили усі крапки в нашій історії» [18].

Заходи державної політики спрямовуються на демістифікацію новітньої історії України. Йдеться про найпроблемніші, з точки зору суспільної реакції, сюжети, зокрема історії Другої світової війни. Рішучим кроком стало видання Указу Президента України «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення» (№ 879/2006 від 14 жовтня 2006 р.) та внесення у січні 2008 р. Президентом України до Верховної Ради законопроекту «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20-90-х рр. ХХ століття» (№ 1319 від 10 січня 2008 р.), яким пропонувалося визнати учасниками боротьби за українську незалежність вояків УПА, членів ОУН, УГВР, Карпатської Січі та УВО [19]. У науково-експертному та політичному середовищі існують протилежні думки щодо адекватності та своєчасності згаданих кроків: з одного боку, наголошується на їхній половинчастості й незавершеності (статус вояків УПА офіційно не визнаний), з іншого — вони розцінюються як такі, що провокують суспільне протистояння. Опонуючи останньому твердженню, відомий історик Ю. Шаповал говорить: «..само тільки заперечення очевидної істини поглиблює розкол. І чим скоріше українська влада це визнає, тим краще буде і для неї, і для суспільства». [20]. Визнання на законодавчому рівні заслуг та статусу УПА залишається нагальним завданням держави як акт встановлення історичної правди та справедливості.

Державна політика пам’яті останніх років все ще зберігає ознаки неконсолідованості. Політичні та регіональні відмінності у розумінні цілей та пріоритетів цієї політики зумовлюють суттєві розбіжності в її реалізації, породжують взаємовиключні практики. Досить пригадати такі факти, як: експонування у Музеї історії і культури Луганська у 2006 р. виставки до 125-річчя радянського маршала К. Ворошилова; зведення у 2007 р. у Одесі пам’ятника імператриці Катерині ІІ. У тому ж 2007 р. у Сімферополі за участі голови КПУ П. Симоненка (лідера партії, яка перебувала на той час у складі урядової коаліції) було відкрито пам’ятник «Жертвам радянського народу, які загинули від рук посібників фашистів — ОУН-УПА». Відсутність єдності комеморативних практик політичного керівництва держави періоду коабітації аж ніяк не сприяло консолідації пам’яті нації.

Отже, зважаючи на сказане, спробуємо зробити деякі висновки. Стратегії та практики політики пам’яті в Українській державі, котрі здійснювались під патронатом Президента України В.Ющенка, в цілому відповідають завданням суспільної консолідації, становленню національної ідентичності, формуванню цілісності та спільності колективних уявлень про минуле. Проте, впровадження цієї політики на всіх рівнях державного управління та на всій території України потребує суттєвого коригування та удосконалення.

1. Наявною є недостатність нормативно-правового забезпечення. Сьогодні державна політика пам’яті спрямовується указами Президента України, та виданих, на виконання цих указів, постанов Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів АР Крим, розпоряджень обласних державних адміністрацій, міст Києва та Севастополя. Цілісної концепції, яка б визначала цілі, пріоритети, механізми, суб’єкти впровадження державної політки пам’яті, в Україні не вироблено. Ухвалення подібного правового акту (на рівні Закону або Указу Президента України) сприяло б забезпеченню єдності, спадковості та ефективності держаного управління, унеможливило б різновекторність офіційних репрезентації історії. Хоча прийняття такого закону з огляду на політичні реалії є надзвичайно складним завданням, проте подальша неартикульованість стратегічних орієнтирів державної політики пам’яті проектуватиметься на історичну пам’ять громадян України, капіталізуючи її дуальний характер, уповільнюватиме становлення національної ідентичності.
2. Суттєвою вадою також є практична невизначеність суб’єктів впровадження державної політики пам’яті (окрім Українського інституту національної пам’яті), хоча до її реалізації дотичні якнайменше Міністерство освіти і науки України, Міністерство культури і туризму України, Міністерство закордонних справ України, Державний комітет архівів України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Державний комітет України у справах національностей та релігій, Державний комітет України у справах ветеранів, обласні та міські держані адміністрації тощо. Аналіз положень про центральні органи влади, програм соціально-економічного розвитку областей свідчить про майже повну невизначеність у них завдань щодо формування національної пам’яті. Перші спроби окреслити їх відслідковуються у тексті Програми діяльності Уряду «Український прорив: для людей, а не політиків», затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України (№ 14 від 16 січня 2008 р.). Зазначена Програма містить окремий розділ «Відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу». Проте заходів, передбачених цим розділом, надто мало, і вони є недостатніми.
3. Слабким місцем залишається координація державної політики пам’яті. Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення Українського інституту національної пам’яті» це завдання покладається на зазначений орган виконавчої влади. Проте незавершеність його формування, недостатня ресурсна база унеможливлюють ефективне виконання цієї та інших важливих функцій у сфері формування національної пам’яті.

Таким чином, відкривається широка перспектива для вдосконалення концептуальних засад, заходів та методів упровадження державної політики пам’яті. Пам’ять нації продовжує бути за полем змагань за ідентичність, і держава зобов’язана бути потужним гравцем на цьому полі.

Висновки

Завершуючи дослідження, присвячене державні політиці пам’яті як чинника утвердження української національної ідентичності, узагальнимо отримані результати. Історична пам’ять є невід’ємним соціокультурним атрибутом національної ідентичності. Вона багато в чому детермінує політичні чинники національної тотожності, такі як громадянська солідарність, лояльність до держави та її інституцій, політична культура, єдність у розумінні національних інтересів та перспектив розвитку тощо.

Теоретичний аналіз показав, що в літературних джерелах трапляється широкий діапазон термінів, які концептуалізують феномени пам’яті, як-от: “групова/індивідуальна пам’ять”, “соціальна пам’ять”, “культурна пам’ять”, “колективна пам’ять”, “національна пам’ять”, “історична свідомість”, “історична ментальність” та ін. У нашому дослідженні для пояснення низки суспільних феноменів, пов’язаних із соціальним конструюванням та репродукуванням історичного минулого, спиратимемося на поняття “історична пам’ять”.

Поле дослідження цього поняття представлено достатньо широким діапазоном наукових галузей – психологія, філософія, історія, соціологія, лінгвістика, герменевтика та ін. Такі поняття, як, наприклад, звичай, запам’ятовування, комеморація, репрезентація, традиція, що раніше розглядалися окремо в різних галузях знань, нині стали об’єктом міждисциплінарного дискурсу. Можна констатувати, що в сучасних умовах формування знань про феномен історичної пам’яті динамічно відбувається її категоріальний апарат розширюється й ускладнюється.

Проблема формування історичної пам’яті перебуває у полі дослідження як українських сучасних дослідників (Я. Грицак, В. Горобець, Ю. Зерній, М. Рябчук, О. Толочко, Ю. Шаповал та інші), так і актуалізується у працях провідних російських учених. Заслуговують на увагу праці А.Л.Журавльова та Т.П.Ємельянової, які досліджують великі соціальні групи у парадигмі колективного суб’єкта (до великих груп науковці відносять покоління, регіональні та суспільні рухи в тому числі). Основними чинниками, які визначають динаміку суб’єктності великих соціальних груп, вони вважають:

– суспільно-політичний устрій, у якому функціонує груповий суб’єкт;

– актуальну суспільну ситуацію, яка може характеризуватися, як стабільна або нестабільна і визначається змінами ідентичності, цінностей, соціальних настанов тощо;

– наявність традицій спільних дій і стійкої колективної пам’яті про ці дії, досвіду спільної активності, які визначаються історико-культурними особливостями розвитку групи;

– систему поглядів, ідей, які вкорінюються у груповій свідомості і стають регуляторами соціальної поведінки.

На наш погляд, цей напрям досліджень може стати досить перспективним з огляду на нові підходи до трактування феноменів колективного символічного копінгу. Це поняття широко використовується в контексті вивчення засобів подолання посттравматичного стресу через процес взаємного розкриття пацієнтами своїх психологічних проблем. У дослідженнях соціально-психологічних феноменів (соціальних уявлень) великих соціальних груп цей термін трапляється у австрійського соціального психолога В.Вагнера, який розглядає дискурс у суспільстві як один із засобів колективного копінгу.

Отже, розуміючи всю складність і багатоплановість досліджуваного феномена, можна зробити попередні висновки, що історична пам’ять:

– є унікальною системою орієнтирів щодо осмислення, інтерпретацій та реконструкцій історичного минулого, яка забезпечує спадкоємність та зв’язок поколінь через взаємодію традицій і новацій;

– є чинником формування політичних і культурних практик;

– є чинником конструювання національної ідентичності і сучасного соціально-політичного буття.

Насамкінець констатуємо, що в умовах, коли існування широкого діапазону інтерпретацій історичного минулого утруднює появу консолідуючих ідентифікаційних практик, пошук додаткових ресурсів формування історичної пам’яті не втрачає своєї актуальності і потребує суспільної уваги.

Оперування поняттям «історична пам’ять» вимагає глибокого розуміння об’єктно-суб’єктних відносин з дотичними концептами, такими як «історична свідомість»,   «історичне знання»,«історична наука».

Поглиблення наукових розвідок з теорії історичної пам’яті є надзвичайно актуальним напрямом сучасної гуманітаристики. Прискорення процесу формування історичної пам’яті Українського народу зумовлює потребу у новітніх теоретичних та прикладних розробках, зокрема, щодо практик конструювання/деконструкції масових уявлень про минуле; механізмів екстраполяції колективної пам’яті на індивідуальну, або інкорпорації останньої до системи суспільної свідомості; дослідження психологічних аспектів пам’ятання/забування індивідом історичного минулого тощо.

Список використаної літератури

1. Вольфовська Т. О. Історична пам’ять як чинник ідентифікації та інтеграції особистості в сучасне поле політики // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. – 2011. – Вип. 12. – с. 9-14
2. Грінченко Г. Усна історія – теорія, метод, джерело / Г. Грінченко // Невигадане. Усні історії остарбайтерів. – Х. : Райдер, 2004. – С. 10–32.
3. Здравомыслов А.Г. Трансформация смыслов в национальном дискурсе / А.Г. Здравомыслов // Язык и этнический конфликт. – М. : Гендальф, 2001. – С. 34–57.
4. Зерній Ю. Ґенеза та сучасний зміст поняття історичної пам’яті // Стратегічні пріоритети, №1(6), 2008. – с. 32-40
5. Зерній Ю. О. Історична пам’ять як об’єкт державної політики / Ю. О. Зерній // Стратегічні пріоритети. – 2007. – №1(2). – С. 71–76.
6. Иванова Е. Конструирование коллективной памяти о Холокосте в Украине // Ab Imperio. — 2004. — № 2. — С. 369-392.
7. Карлова В. В. Особливості відновлення історичної пам’яті українського народу у контексті аналізу досвіду постсоціалістичних країн / Демократичне врядування. – 2008. — №1.
8. Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Р. Козеллек. – К. : Дух і літера, 2005. – 380 с.
9. Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект : монографія / В. Куєвда. – Донецьк : Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2007. – 264 с.
10. Львів-Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні / Спец. випуск часопису “Україна модерна” / за ред. Я. Грицака : критика. – К. ; Л., 2007. – 357 с.
11. Масненко В. В. Історична пам’ять як основа формування національної свідомості / В. В. Масненко // Укр. істор. журн. – 2002. – №5. – С. 49–52.
12. Осипян А. Этнические чистки и чистка па¬мяти: украино-польское пограничье 1939-1947 гг. в современной политике и историографии // Ab Imperio. — 2004. — № 2. — С. 297-328.
13. Пелагеша Н. Є. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації : монографія / Н. Є. Пелагеша. – К. : НІСД, 2008. – 288 с.
14. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. — К., 2003. — 336 с.
15. Рябчук М. Культура памяти и политика забвения // Отечественные записки — 2007. — № 1. — С. 52.
16. Середа В. В. Регіональні особливості історичних ідентичностей та їх вплив на формування сучасних політичних орієнтацій в Україні : дис. … канд. соціолог. наук: 22.00.04. / В. В. Середа. – К., 2005. – 477 с.
17. Україна вшановує переможців // Голос України. — 11 травня 1995. — С. 3-5.
18. Україна не знає про Волинь. Gazeta Wyborcza. 10.07.08 // http://zgroup.com.ua/article
19. Українська історична дидактика: міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії) / За ред. М. Телус, Ю. Шаповал. — Зб. наук. ст. — К.: Ґенеза, 2000. — 368 с., іл.
20. Грицак Я. Про відповідальність і безвідповідальність українських інтелектуалів // Форум націй. — 2008. — № 7(74). — С 4-5.