Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасна Туреччина являє собою демократичну, світську, соціально-правову державу з республіканською формою правління (ст. 1 і 2 Конституції 1982 р.), територіально складове «єдине неподільне ціле» (ст. 3). Ці характеристики відбивають виділювані в теорії три елементи форми держави: форму правління, державний режим і державний устрій.

Після виникнення державності на території сучасної Туреччини пройшло не одне сторіччя, неодноразово видозмінювалися й форма правління, і державний режим, і форма державного устрою.

Споконвічно в історії турецької державності провідну роль грав релігійний компонент, що виступав консолідуючим фактором. Наступна еволюція форми держави в Туреччині являє собою показовий процес становлення світської державності в умовах глибоко релігійного мусульманського суспільства. Вивчення історії Турецької держави становить інтерес як приклад секуляризації клерикальної держави, трансформації традиційно авторитарного політичного режиму в напрямку демократичного.

В останні десятиліття Туреччина позиціонує себе як європейська держава, що розділяє політико-правові цінності Заходу, і прагне завершити всі політико-правові перетворення, які необхідні для вступу країни в Європейський Союз.

Без комплексного аналізу історії перетворення форми турецької держави неможливо зрозуміти й пояснити нинішні особливості й тенденції його розвитку. Все вищесказане підкреслює актуальність проведеного дослідження.

Турецька Республіка — унітарна держава зі змішаною формою правління (у ньому сполучаються елементи як парламентарної, так і президентської республіки). Діє конституція, прийнята в 1982 р.

Діюча конституція являє собою третій основний закон, прийнятий за час існування республіки. Перша конституція 1924 проголошувала, що «суверенітет належить народу» і створювала таку структуру керування, при якій майже вся влада була зосереджена в руках однопалатного законодавчого органа — Великих національних зборів.

Депутати Великих національних зборів одержували від електорату повноваження на чотирирічний період і самі на той же строк обирали президента, що як глава держави, у свою чергу, призначав прем’єр-міністра й уряд. Конституція проголошувала незалежність судової системи й гарантувала права й волі громадян. Нова конституція, схвалена на всенародному референдумі 9 липня 1961 р., містила кілька важливих виправлень. Були розширені основні права й волі громадян, включаючи волю переконань, печатки й публічних виступів і гарантії рівності для немусульман. Парламент тепер складався із двох палат: Сенату й Національної палати, що могла перебороти вето Сенату 2/3 депутатських мандатів. Президент обирався строком на 7 років 2/3 голосів обох палат; після обрання він був зобов’язаний покинути ряди своєї партії й залишатися поза політикою.

Конституція Турецької республіки включає статті й положення, які не можуть бути змінені й по яких заборонене висувати законодавчі ініціативи. До числа таких ставляться положення про те, що:

• Турецька держава є республікою;
• Турецька Республіка є демократичною, світською й соціально-правовою державою;
• Турецька держава, країна й нації — єдине неподільне ціле;
• Положення про національний прапор, гімн і столицю — Анкарі.
• Всі інші статті конституції можуть бути змінені, якщо виправлення буде прийнята більшістю в три п’яті голоси парламентаріїв, поданих у ході таємного голосування.

Таким чином, комплексного історико-юридичного. дослідження еволюції форми держави у взаємозв’язку її елементів протягом  всієї історії розвитку Туреччини, дотепер не проводилося.

Мета дослідження складається у виявленні характерних рис державного ладу форми Турецької держави. Досягненню поставленої мети сприяє рішення ряду взаємозалежних завдань:

— виявити істотні фактори, що вплинули на еволюцію елементів форми держави;

— розглянути особливості становлення й розвитку республіканської форми правління, а також державно-владних інститутів Турецької республіки на всіх етапах її існування;

— вивчити специфіку трансформації форми державного устрою Туреччини;

— проаналізувати еволюційні процеси в області адміністративно-територіального пристрою Туреччини;

— розкрити особливості еволюції державного (політичного) режиму Туреччини.

Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин у сфері становлення й еволюції форми Турецької держави, а також зовнішні й внутрішні фактори, що обумовили зміни форми держави на різних етапах його історичного розвитку.

Предмет дослідження становить юридичний аспект форми правління, форми державного устрою, державного режиму Туреччини протягом  зазначеного періоду.

Розділ 1.Форма держави

Форма правління в Турецькій республіці — парламентсько-президентська республіка. У парламентсько-президентських республіках президент здійснює повноваження через уряд; прем’єр-міністр призначається парламентом за поданням президента; за рекомендацією глави уряду президент призначає інших членів уряду. Влада президента обмежена тим, що: 1) він не володіє всією повнотою виконавчої влади, тобто, як правило, не є главою уряду; 2) сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті, спирається на парламентську більшість; 3) уряд відповідальний не перед президентом, а перед парламентом. У змішаній формі правління немає посади віце-прем’єра (як у парламентській республіці). Президент обирається позапарламентським способом [15, c. 86].

В історії держави на території сучасної Туреччини можна виділити чотири періоди, пов’язаних з еволюцією його форми, кожний з яких характеризується своїми особливостями:

— період ранньофеодальної монархії (Османський султанат — з кінця XІІІ ст: до середини XV ст.).

— період абсолютної монархії (Османська імперія — із середини XV ст. до початку XX ст.).

— період обмеженої монархії ( 1876-77, 1908 — 1922р.).

— період республіки (почавшись в 1923 р., він триває дотепер) [6, c. 19].

Особливістю еволюції форми держави в Туреччині можна вважати відсутність етапу станово-представницької монархії, тривалий період абсолютизму, відносно пізніше поява елементів парламентаризму. Багатонаціональна Туреччина пішла по відмінному від теократичних ісламських держав шляху віротерпимості, що сприяло поступовому подоланню авторитарної традиції й створенню умов для переходу до демократії й світської держави [6, c. 20].

2. Факторами еволюції Турецької держави були: 1) у період ранньофеодальної монархії — ідеологія газавату, завойовницька політика, введення тимарної (військово-ленної) системи феодальних пожалувань; 2) у період абсолютної монархії — спочатку (до кінця XVІІІ — початку XІ в.), необхідність утримання завойованих територій, привілею місцевих правителів, тимарна система феодальних пожалувань; у період танзимата — криза імперії й посилення національно-визвольних рухів, зовнішньополітичний тиск західних держав, модернізація зі спробою запозичення західних інститутів права; у період зулюма — ідеологія панісламізму й відмова від системи цінностей епохи танзимата; 3) у період обмеженої монархії — зміцнення інститутів публічної влади західного типу при збереженні ісламу як державної релігії, активізація національних регіонів у із за незалежність, втрата європейських володінь; 4) у період республіки — необхідність збереження суверенітету й територіальної цілісності, сильна й активна позиція армії, впровадження західних інститутів публічної влади, відмова від релігійних основ держави.

Державний режим Турецької республіки спочатку можна охарактеризувати як авторитарний, котрий до кінця XXст. поступово переростає в демократичний [6, c. 22].

Отже, форма держави — найважливіша його характеристика. З огляду на, що форма держави не є просто комбінація із трьох елементів: форми правління, форми державного устрою й форми державного режиму, ми розглядаємо її з позицій органічного зв’язку із сутність і змістом держави. У даному зв’язку, під формою держави ми розуміємо організацію й пристрій державної влади, обумовлені сутністю й соціальним призначенням самої держави. Цю лінію ми постаралися витримувати протягом  усього нашого дослідження.

Форма держави, також як його сутність і зміст, ніколи не залишається незмінної, раз і назавжди встановленої. Під впливом безлічі економічних, соціально-політичних, ідеологічних і інших факторів вона завжди змінюється й розвивається. Аналіз еволюції форми Турецької держави дозволяє говорити про те, що на її видозміну вплинули  наступні фактори [4, c. 71].

1) фактори геополітичного характеру. Хід турецької історії багато в чому визначається величезною довжиною території Османської імперії; специфічним її розташуванням — одночасно в Європі, Азії й Африці. Територіальний ріст визначив перехід до складного державного устрою — імперському й проголошенню султана — імператором. Місце розташування Османської імперії, володіння найважливішими торговельними шляхами, викликає бажання світових держав у період ослаблення держави, установити над її територіями свій контроль, а в підсумку — приводить до розпаду імперії [4, c. 72];

2) фактори географічного характеру. Так, вихід до моря сприяв завоюванню приморських держав, розширенню території, а, отже, і зміні адміністративно-територіального пристрою, місцевого керування [4, c. 73];

3) фактори ідеологічного й релігійного характеру. Опора на ісламську релігію й ідеологію газавату, стали потужним фактором для розширення держави в період з XІ по XVІ ст., позначилися на становленні ряду релігійних інститутів у країні і їхній вплив на державне керування. Розвиток держави як світського в період республіки сприяв скасуванню впливу релігії на державну політику, ліквідації в механізмі державного керування релігійних початків, і інститутів: Влади придушували повстання, що спалахують на релігійній основі, як у період імперії, так і в період республіки. Таким, образом, релігійні й ідеологічні фактори сприяли еволюції форми правління, форми державного устрою й державного (політичного) режиму [4, c. 73];

4) фактори економічного характеру: Османська імперія жила не тільки завоюваннями територій і одномоментним збором данини. Державна політика була побудована таким чином, що на. місця призначалися представники уряду, які повинні були стежити за надходженням у скарбницю держави доходів із завойованих територій. Отже; розвиток імперії залежало багато в чому саме від надходження доходів. Якщо ж османський уряд зіштовхувався з небажанням, платити данина, воно прибігало до силових методів. Дані фактори вплинули й на еволюцію державного (політичного) режиму [4, c. 75];

5) фактори національно-етнічного характеру. Турецька держава й у період Османської імперії, і, у період Турецької» республіки, були багатонаціональною державою. Ця особливість позначилася на формі державного устрою. Ряд територіальних одиниць у складі імперії був утворений складу населення й історичних районів їхнього місця проживання. Виступу проти основ державної влади з боку окремих народностей, тягли до придушення повстань і іноді переселенню народів без обліку їхньої національної приналежності, тобто  вплинули на державний (політичний) режим. Саме тому, правильно говорив І.А. Ільїн, що багатонаціональний склад населення пред’являє до державної форми свої вимоги. Він може стати факторам розпаду й привести до згубних громадянських воєн [3, c. 136];

6) фактори політичного характеру. Форма держави багато в чому залежить від співвідношення політичних сил у країні. Політично сильні фігури на чолі Османської держави — Осман І, Орхан І, Мурад І, Баязид І, Мехмед ІІ, Селимо Й, привели до становлення потужної світової держави. Ослаблення імперії було багато в чому викликане нездатністю монархів реалізувати свою політичну волю, їхньою слабістю й, в остаточному підсумку, привело до розпаду держави. У період республіки, політична нестабільність неодноразово приводила до змін у державному (політичному) режимі [4, c. 137].

Подальша еволюція форми Турецької держави також можлива й вищезгадані фактори знову ж можуть стати відправною крапкою у видозміні форми правління, форми державного устрою й державного (політичного) режиму, як складових елементів форми держави. У даному зв’язку думаємо, що питання еволюції форми Турецької держави можуть розглядатися й у майбутньому [ 4, c. 138].

Основними принципами державного устрою Туреччини є модель «унітарна держава» і принцип «один народ». Народ «один». Країна «єдина». Держава «одне».

Лаіцизм — основа державного устрою Туреччини. Він не допускає ні часткового, ні повного створення соціальної, економічної, політичної й правової основ держави на релігійних початках. Ніхто не вправі використовувати релігійні почуття громадян і релігійні цінності для досягнення політичних або корисливих цілей і для посилення свого впливу.

У Туреччині діє сучасний принцип «соціальна держава», уведений для того, щоб доповнити традиційне поняття правової держави. Він визнає за державою право на захист соціально незахищених громадян від соціально сильних, забезпечення соціальної справедливості й захист соціальних гарантій [11, c. 88].

Розділ 2. Порядок організації і діяльності органів влади у Турецькій Республіці

2.1. Законодавча влада

Турецька Конституція була розроблена турецьким військовим урядом, прийнята на референдумі 7 листопада 1982 та набула чинності 9 листопада 1982 року. Третя конституція Туреччини з моменту проголошення республіки в 1923 році була прийнята після чергового військового перевороту з метою посилення президентської влади в країні.

Складається з преамбули та 7 частин, розділених на 177 статей. Закріплює світський характер турецької держави і встановлює, що «священні релігійні почуття жодним чином не повинні впливати на державні справи і політику». Містить заборону на скасування законів, «спрямованих на досягнення турецьким суспільством рівня сучасної цивілізації» [11, c. 89], зокрема, забороняють носіння мусульманками хусток у держустановах, які ліквідують дервішеських ордена і скасовуються ряд титулів.

Згідно з Конституцією Турецька Республіка є демократичною, світською і соціально-правовою державою.

Це підтверджує тенденцію весторнізаціі турецького права. Перебуваючи однією своєю частиною в Європі, а інший в Азії Туреччина все більше йде по шляху західних країн і впроваджується в європейську систему, чого б це не стосувалося: торгівлі, права, спорту, культура. Ісламські цінності відходять на другий план [11, c. 90].

Конституційний нагляд здійснює Конституційний суд. Поправки приймаються парламентом 3/5 голосів після двох обговорень. Якщо прийняті поправки відхиляються президентом і після повторного розгляду знову приймаються парламентом, президент може винести їх на референдум. Турецька конституція змінювалася неодноразово. У травні 2007 року парламент проголосував за введення в країні прямих президентських виборів, після чого президент Туреччини Ахмет Недждет Сезер оголосив про проведення референдуму по цій поправці [5, c. 72].

За формою правління Туреччина — змішана (президентсько-парламентська) республіка особливого типу. Політичний режим — розвивається демократія [5, c. 73].

Законодавча влада належить Великим національним зборам Туреччини (ВНРТ) — однопалатному парламенту (меджлісу), що складається з 550 депутатів, які обираються на основі прямих, загальних, рівних і одноступеневу виборів строком на 5 років. Допускається суміщення депутатських мандатів та міністерських постів [5, c. 74].

Засідання меджлісу повноважні при наявності не менше 1/3 депутатів, а рішення можуть бути прийняті голосами не менше 1/4 повного складу ВНРТ. Найважливішою функцією парламенту є законодавча діяльність. У виключній компетенції ВНЗТ знаходиться право приймати, змінювати і скасовувати закони. Крім цього до повноважень парламенту належать: контроль діяльності уряду і міністрів, подання Раді міністрів права приймати постанови з силою закону (делеговане законодавство); обговорення і прийняття Закону про державний бюджет та фінанси, дозвіл на емісію грошей; прийняття рішення про оголошення війни і укладення миру; право затвердження укладених міжнародних договорів та угод. ВНРТ приймає рішення: про приведення у виконання смертних вироків суду [5, c. 75].

Законодавча ініціатива належить Раді міністрів та депутатів. Прийнятий меджлісом законопроект направляється Президентові, який затверджує і промульгує закон протягом 15 днів або зі своїми зауваженнями повертає (за винятком законопроекту про бюджет) в меджліс (відкладальне вето). Якщо меджліс абсолютною більшістю голосів ще раз прийме законопроект, то Президент зобов’язаний його затвердити. Коли Президент вважає законопроект неконституційним, а меджліс наполягає на його ухваленні, Президент може направити його до Конституційного суду, який протягом 60 днів виносить остаточне рішення [5, с. 76].

Глава держави — Президент Республіки, який домінує у державному механізмі: відповідно до Конституції він уособлює єдність і неподільність республіки і нації, наділений великими повноваженнями в області законодавчої, виконавчої та судової влади. Президент обирається парламентом строком на 7 років без права переобрання [4, c. 31].

Президент повинен бути безпартійним і нейтральним по відношенню до партійного складу парламенту. Тому обраному в президенти депутату, якщо він був членом партії, необхідно з неї вийти [4, c. 31].

Президент не несе політичної відповідальності за здійснення своїх повноважень. Всі його постанови, за винятком особливо обумовлених у законі, завіряються Прем’єр-міністром або відповідним міністром, за які вони персонально і відповідають [4, c. 31].

В області виконавчої влади Президент: призначає Прем’єр-міністра і приймає його відставку, призначає і звільняє міністрів за поданням Прем’єр-міністра, може скликати засідання Кабінету міністрів під своїм головуванням; направляє офіційних турецьких представників в іноземні держави та приймає представників іноземних держав, акредитованих в Туреччині; стверджує міжнародні договори і угоди; може прийняти на себе функції головнокомандуючого турецькими збройними силами і діяти від імені ВНРТ, приймати рішення про використання турецьких збройних сил; призначає начальника генерального штабу збройних сил; скликає на засідання Раду національної безпеки; оголошує надзвичайний стан і приймає постанови з силою закону; затверджує постанови уряду; має право пом’якшувати або скасовувати покарання засудженим; призначає голову і членів Ради державного контролю, може доручити Раді провести вивчення, перевірку та контроль державних справ; обирає членів Ради вищих навчальних закладів та університетів [4, с. 32].

В області судової влади Президент має право: призначати членів Конституційного суду, 1/4 членів Державної ради, генерального прокурора республіки і його заступника, членів Вищого військового касаційного суду, членів Вищої військової адміністративного суду, членів Вищої ради суддів і прокурорів. Крім зазначених повноважень Президент має право призначати або обирати ряд інших посадових осіб і здійснювати інші повноваження, передбачені Конституцією і законами [4, c. 33].

При ньому діють Президентська рада, Рада національної безпеки (СНБ) і Рада державного контролю (СВК). Ці органи наділені, головним чином, політико-консультативними і контрольними функціями. Рекомендації СНБ з усіх питань, пов’язаних з прийняттям рішення по так званій «політиці національної безпеки», повинні враховуватися урядом [4, c. 33].

2.2. Виконавча влада

Виконавчу владу здійснюють Президент і Рада міністрів. У процедурі призначення глави уряду та членів Кабінету парламент приймає лише опосередковану участь. Президент призначає лідера партії, яка перемогла на виборах Прем’єр-міністром, а рекомендованих останнім осіб міністрами до обговорення їх кандидатур з боку парламенту. Не пізніше семи днів склад Кабінету міністрів і програма уряду виносяться на схвалення меджлісу і отримання вотуму довіри [1, с. 113].

Президент стежить за виконанням Конституції й злагодженою діяльністю державних органів. У законодавчій області він наділений повноваженнями скликати на позачергове засідання парламент, видавати закони й, при необхідності, повертати їх на доробку в меджліс, виносити на референдум законопроекти, пов’язані із внесенням виправлень у Конституцію. Він також може звертатися в Конституційний суд з вимогою перегляду законів і указів, що мають силу закону, якщо вони суперечать Конституції, і приймати рішення про відновлення меджлісу. В області виконавчої влади президент має дуже широкі повноваження. Він вправі призначати прем’єр-міністра, відповідно до рекомендації прем’єр-міністра призначати міністрів, приймати представників іноземних держав, затверджувати міжнародні угоди й видавати їх, скликати під своїм керівництвом засідання Ради національної безпеки й, при необхідності, засідання уряду, підписувати укази, амністувати за певних умов деяких ув’язнених, призначати або вибирати членів Ради державного контролю, Ради вищих навчальних закладів, ректорів вузів. В області судової влади повноваження президента обмежені обранням членів вищих судів [10, c. 113].

Рада міністрів Туреччині діє під досить суворим парламентським контролем, який полягає: у постановці усних і письмових запитань Прем’єр-міністру або міністрам; у вивченні та перевірці діяльності уряду; в обговоренні найважливіших питань держави і суспільства на пленарних засіданнях меджлісу і у ряді інших [10, c. 113].

Рада міністрів несе колективну відповідальність перед меджлісом, який може змусити піти у відставку, як весь уряд, так і окремого міністра. Довіра зазвичай виявляється Прем’єр-міністру. У результаті винесення вотуму недовіри Прем’єр-міністру, його відставки та притягнення до кримінальної відповідальності повноваження уряду припиняються. Запит-інтерпеляція і питання про відповідальність уряду може виходити від партійної групи або 20 депутатів. Рішення по інтерпеляції приймається абсолютною більшістю голосів членів ВНРТ. При підрахунку до уваги приймаються лише голоси, подані за резолюцію осуду. У ситуації, коли уряд, сформованого одразу після загальних виборів або замість пішов у відставку внаслідок вотуму недовіри, протягом 45 днів не дістане схвалення, Президент після консультації з Головою меджлісу може оголосити про розпуск парламенту і про призначення нових загальних виборів [10, c. 113].

Рада міністрів під головуванням Президента, заручившись підтримкою Ради національної безпеки, може оголосити надзвичайний або військовий стан, стан війни і мобілізацію як на всій території, так і в окремих регіонах країни строком на 6 місяців. Рішення уряду ввести надзвичайний стан публікується і виноситься на затвердження ВНРТ [10, с. 114].

Система місцевої адміністрації (за зразок прийнята видозмінена французька модель) побудована на засадах бюрократичного централізму і суворої ієрархії. Повнота влади в провінції належить вали (губернатора). Він призначається Радою міністрів за поданням Міністерства внутрішніх справ. Валі проводить в життя політичну лінію держави, реалізує постанови і рішення уряду, організовує і керує діяльністю всіх органів і служб провінцій і працюючих в них чиновників [10, c. 114].

2.3. Судова влада

Конституція Туреччини закріплює принцип незалежності суддів. Згідно з Конституцією судді і прокурори перебувають на службі до 65 років: вікова межа для військових суддів, порядок їх просування по службі та виходу на пенсію визначаються законом. Судова система Туреччини складається з кримінально-цивільних суден правосуддя (адліе), адміністративних (ідарій) і спеціальних судів (хусусі). За організаційно-структурним ознаками суди підрозділяються на ряд ланок і категорій [10, с. 114].

Судді призначаються Вищою радою суддів і прокурорів, у компетенцію якого також входить складання висновків про відповідність суддів займаним посадам, винесення дисциплінарних стягнень, відсторонення суддів і прокурорів від займаної посади. Судді й прокурори не можуть бути звільнені зі своєї посади, не можуть бути примусово відправлені у відставку раніше встановленого в конституції строку (по досягненні 65 років). Прокуратура в Туреччині повністю залежить від виконавчої влади, тому що всі прокурори призначаються президентом за рекомендацією Вищої ради суддів і прокурорів [11, c. 90].

До судам вищої інстанції Конституція відносить: Конституційний суд, Вищий касаційний суд, Державний рада, Вищий військовий касаційний суд, Вищий військовий адміністративний суд, Суд по юрисдикційним конфліктам. Компетенція і порядок формування цих судів у загальних рисах визначені Конституцією. В основі діяльності судової влади перебувають верховенство закону й незалежність судів і суддів. Кожний громадянин має право на захист у суді. Діє принцип презумпції невинності [11, c. 91].

У Туреччині традиційно існує окрема система органів адміністративної юстиції. На місцях це адміністративні ради провінцій і округів і податково-претензійні комісії, які розглядають і вирішують скарги на дії посадових осіб органів управління. Систему адміністративних судів очолює Державна рада (Даништай), створена за французьким зразком ще в середині XIX ст. В даний час — це вища касаційна інстанція адміністративної юстиції. Він також виступає за певними, зазначеним у законі справах в якості суду першої і останньої інстанції. До обов’язків Державної ради входять і консультації уряду щодо законопроектів, які направляються на його розгляд Прем’єр-міністром і Радою міністрів, вивчення проектів статутів, договорів і конвенцій, розгляд і вирішення адміністративних спорів, здійснення інших функцій, зазначених законом. 3/4 складу Державної ради (32 члена) обирається Вищою радою суддів та прокурорів з числа суддів адміністративного права, 1/4 (11 членів) призначається Президентом з числа вищих посадових осіб [11, с. 91].

Органом загального нагляду за діяльністю кримінально-цивільних та адміністративних судів є Міністерство юстиції. У 1981 р. при Міністерстві було створено Вищу раду суддів та прокурорів. Склад Ради, згідно з Конституцією, формується таким чином: на 3 місця основних і 2 місця резервних членів по 3 кандидата рекомендує пленум Вищого касаційного суду; на 2 місця основних і 2 місця резервних членів по 3 кандидата рекомендує пленум Державної ради. З числа рекомендованих Президент відбирає п’ятьох основних і чотирьох резервних членів Ради терміном на 4 роки [11, c. 92].

Вища рада суддів і прокурорів здійснює функції, пов’язані із затвердженням цивільних та адміністративних суддів і прокурорів, їх призначеннями і перекладами, підвищенням на посаді і виробництвом в перший клас, розподілом і розосередженням кадрів, винесенням дисциплінарних покарань і усуненням від служби. Рішення ради не можуть оскаржувати в судових інстанціях [11, c. 92].

Головою Вищої ради суддів і прокурорів є міністр юстиції, а його радник — член Ради за посадою. Міністру юстиції підпорядкована адміністрація існуючих і споруджуваних в’язниць і місць ув’язнення. Він стежить за відбуванням покарання, має право клопотати про умовно-дострокове звільнення ув’язнених, увійти з пропозицією до парламенту про проведення приватної амністії. Міністерство юстиції відає також організацією та діяльністю нотаріальних контор та адвокатури [5, c. 87].

Органи військової юстиції відносяться до спеціальних судам і поділяються на військові та військово-дисциплінарні. У обов’язок цих судів входить розгляд справ, що стосуються: військових злочинів, скоєних військовослужбовцями; злочинів, скоєних не військовими особами і є, як це визначено спеціальним законом, військовими злочинами; злочинів, спрямованих проти військових при виконанні ними визначених законом обов’язків; злочинів у військових зонах , оголошених законом [5, c. 88].

Військові суди засновуються Міністерством національної оборони у складі двох військових суддів і одного офіцера. У судовому розслідуванні справ бере участь військовий прокурор або його помічник. Військово-дисциплінарні суди при необхідності засновуються командирами полків і вище в складі голови — військового судді і двох офіцерів відповідного рангу. У період дії надзвичайного або стану облоги за рекомендацією Міністерства національної оборони урядом засновуються військові суди надзвичайного стану. Ці суди можуть функціонувати і після скасування надзвичайного стану — для завершення порушених кримінальних справ [5, c. 88]

Вищої апеляційної та наглядовою інстанцією за вироками і визначень військових судів є Вищий військовий касаційний суд (ВВКС). Його члени обираються Президентом Республіки з кандидатів, що вказуються шляхом таємного голосування по троє на кожне вакантне місце, абсолютною більшістю повного складу колегії ВВКС з числа військових суддів першого класу. В якості суду першої інстанції ВВКС може розглядати також справи щодо злочинів, здійснених генералами і адміралами [5, c. 89].

Конституційний суд контролює відповідність Конституції законів, постанов, що мають силу закону, і внутрішнього статуту ВНЗТ з точки зору форми (процедури прийняття) і змісту. Закони про зміну Конституції розглядаються і перевіряються тільки з точки зору відповідності форми. Однак у Конституційному суді не можна порушувати справу з приводу невідповідності Конституції за формою і змістом постанов, що мають силу закону і прийнятих при надзвичайному, стані облоги і у випадку війни. Після закінчення 10 днів з моменту опублікування закону не може порушуватися справа про його анулювання у зв’язку з невідповідністю його Конституції за формою; така вимога не може висуватися і шляхом опротестування [5, с.90].

Розділ 3. Правовий статус особи в Турецькій Республіці

Турецьке громадянство можна отримати кількома шляхами. Переважним є принцип «крові».  Дитина, що народилася на території Туреччини або поза її межами, стає турецьким громадянином з моменту народження, якщо один з батьків — турецький громадянин [8, c. 164].

За турецькому законодавству, іноземка, що вийшла заміж за турецького громадянина, набуває турецьке громадянство (через 3 роки), якщо подасть заяву до протягом місяця з дня реєстрації шлюбу про бажання вступити в турецьке громадянство. Після його отримання навіть при встановленні фіктивності шлюбу або розлучення дружина (іноземка) продовжує залишатися турецької громадянкою. Турецьке громадянство зберігається і для її дітей. Турецьке законодавство передбачає, що якщо громадянин Туреччини хоче стати громадянином іншої держави, за законами якого потрібно вихід з турецького громадянства, то громадянин Турецької Республіки звертається до Ради Міністрів за отриманням дозволу на вихід з турецького громадянства. У разі отримання такого дозволу він має право стати громадянином іншої держави з наступним відновленням турецького громадянства і, таким чином, мати подвійне громадянство [5, c. 104].

При зверненні за отриманням або виходом з турецького громадянства подаються відповідні документи, які вивчаються в Гунг і перевіряються компетентними органами. При отриманні позитивних висновків матеріали направляються в Раду Міністрів. Після прийняття рішення Урядом його результати публікуються в «Ресмі газеті «. Якщо Гунг відмовляє по суті питання, викладеного в заяві, документи в Раду Міністрів не направляються. Рішення доводиться безпосередньо до зацікавленої особи [5, c. 105].

У Конституції Туреччини є ціла глава, присвячена правам громадянина, серед них можна виділяти як особисті, так економічні і політичні права. Під політичними правами мається на увазі участь у виборах, свобода зборів і мітингів. Під економічними такі як право власності, свобода слова, друку. Під особистими правами права на свободу, особисту недоторканність [5, c. 106].

У відношенні прав людини, Конституція Туреччини орієнтується на західні Конституції, наділяючи громадян широким переліком прав. У своєму розвитку Конституція Туреччини пройшла шлях від ісламської держави до держави проголошує свободу віросповідання та принципи демократичності.

В цілому Конституція Туреччини йде в ногу з часом, наділяє своїх громадян широким переліком прав [5, c. 107].

У травні 2004 у конституцію були внесені виправлення, відповідно до  яких принцип рівноправності між чоловіком і жінкою став конституційним, а держава прийняла на себе зобов’язання гарантувати його дотримання; з метою забезпечення волі преси було внесене положення, що забороняє конфіскацію майна й закриття видавничих будинків за обвинуваченням у тім, що вони стали знаряддям злочину; у випадку невідповідності національного законодавства з питань прав людини положенням міжнародних договорів визнавалася пріоритет останніх; генеральний штаб втратилася права на обрання одного члена Ради вищої освіти. Скасування страти  спричинило скасування статті конституції «Суди державної безпеки», які були інстанцією, що присуджувала до вищої мері покарання [5, c. 108].

Висновки

Отже, законодавча функція в Туреччині належить однопалатному парламенту (меджлісу) — Великим національним зборам Туреччини (ВНЗТ) з 550 депутатів.

Виконавча влада здійснюється президентом і Радою міністрів.

Глава держави — президент республіки. Відповідно до конституції він персоніфікує собою єдність і неподільність країни й нації. Президент наділений широкими повноваженнями в області виконавчої, законодавчої й судової влади.

У законодавчій області він наділений повноваженнями скликати на позачергове засідання меджліс, розпускати його й призначати нові загальні вибори, затверджувати прийняті парламентом законопроекти й публікувати їх, а при необхідності повертати їх на доробку в меджліс, виносити на референдум законопроекти, пов’язані із внесенням виправлень у конституцію, звертатися в конституційний суд з вимогою перегляду законів і постанов, якщо вони суперечать конституції.

В області виконавчої влади президент має наступні повноваження: призначає прем’єр-міністра й приймає його відставку, по поданню прем’єра призначає міністрів, направляє турецьких послів в іноземні держави й приймає представників іноземних держав, акредитованих у Туреччині, затверджує міжнародні договори й угоди, затверджує постанови уряду, повідомляє амністію деяким категоріям ув’язнених, призначає начальника генерального штабу, членів Ради державного контролю.

В області судової влади повноваження президента обмежені призначенням членів судів вищої інстанції й генерального прокурора республіки.

Конституція Туреччини передбачає створення при президенті установ, фактично не відповідальних перед законодавчою й виконавчою владою: Ради національної безпеки (РНБ) і Ради державного контролю (РДК).

До органів виконавчої влади прирівняна Рада вищих навчальних закладів, професійні організації, що мають державний статус, і деякі інші державні організації й установи.

Серед політичних діячів Туреччини, які найбільш тривалий час перебували на пості прем’єр-міністра, варто назвати І.Іненю, С.Деміреля, А.Мендереса, Б.Еджевита, Т.Озала. При цьому І.Иненю, Т.Озал і С.Демірель згодом займали пост президента республіки.

Президент республіки обирається двома третинами голосів повного складу членів Великих Національних Зборів Туреччини шляхом таємного голосування на сім років без права повторного переобрання. Президент може бути вибраний і не із числа депутатів, для цього необхідно письмова згода 1/5 депутатського корпуса. Кандидат у президенти повинен бути не молодший сорока років, мати вище утворення й мати право бути вибраним у парламент. Конституція пропонує, що президент повинен бути безпартійним і нейтральним стосовно   партійного складу парламенту.

У виняткову компетенцію ВНРТ входить право приймати, скасовувати або змінювати закони.

Також парламент уповноважений:

• надавати Раді із право на прийняття відповідних постанов, що мають силу закону;
• контролювати діяльність уряду й міністрів;
• обговорювати й із закони про державний бюджет і фінанси;
• затверджувати міжнародні угоди й договори, а також приймати рішення, що стосуються розв’язання війни й висновку миру.

Раді міністрів і депутатам належить законодавча ініціатива.

Домінуюче місце в державному механізмі займає глава держави — Президент Республіки. По конституції він наділений більшими правами в сфері виконавчої влади, законодавчої й судової. Глава держави не повинен бути членом якої-небудь партії й повинен залишатися нейтральним у партійних питаннях.

До функцій виконавчої влади президента ставляться:

• призначення Прем’єр-міністра, його відставка, призначення й звільнення інших міністрів;
• скликати засідання Кабінету міністрів;
• напрямок офіційних представників турецької Республіки в інші іноземні держави й прийом офіційних іноземних представників, і інші повноваження.

Також Президент має право, даним йому Конституцією й законами, обирати й призначати інших посадових осіб. При Президенті діють такі органи, як: Рада національної безпеки, Президентська рада й Рада державного контролю.

Список використаної літератури

1. Венгеров А.Б. Теория государства и права. М., 2000.
2. Дубинянский, М. Мустафа Кемаль Ататюрк: Турция без фески [Текст] / Михаил Дубинянский // Личности. — 2010. — № 1. — С. 47-67
3. Ильин И.А. О государственной форме // Советское государство и право. — 1991. — № 11.— С. 135-138.
4. Исазаде А.Р. Государственный строй и правовая система Турции. -Баку, 2005.
5. Керимов М.А. Государственный строй Турции. М., 1956.
6. Киреев Н.Г. История Турции XX век. — М., 2007.
7. Киреев Н.Г. История этатизма в Турции. — М., 1991.
8. Конституції зарубіжних країн : навч. посіб. / за заг. ред. В. О. Серьогіна. – Х. : Вид-во «ФІНН», 2009.
9. Миллер А.Ф. Турция: Актуальные проблемы новой и новейшей истории. — М., 1983.
10. Міщенко О. Політико-правова характеристика утворення Турецької республіки [Текст] / О.Міщенко // Право України. — 1999. — № 2. — С. 113-114
11. Нікітіна М. До питання про державну політику Туреччини у зовнішньоекономічній сфері [Текст] / М. Нікітіна, К. Гриваков // Економіка України. — 2006. — № 4. — С. 88-93
12. Новейшая история Турции. М., 1968.
13. Новичев А.Д. История Турции. Л., 1963.
14. Рижков В. Між Азією та Європою: Про Туреччину — державу, побудовану на принципах кемалізму [Текст] / Вадим Рижков // День. — 2010. — 11 червня. — С. 14
15. Скакун О.Ф. Теорія права і держави: Підручник. – 2-ге видання. – К.: Алерта; ЦУЛ,. 2011. – 520с.