ВСТУП

Актуальність теми. Сьогодні вже можна констатувати, що іранська ісламська революція увійшла у якісно новий етап свого розвитку. Вочевидь, Стражі Ісламської революції консервують та цементують авторитарні тенденції всередині владно-клерикальної вертикалі сьогоднішнього Ірану, контролюючи процес прийняття політичних рішень на всіх її рівнях. Придушення демократичних рухів в Ірані після виборів 2009 року позначили закінчення так званої Ісламської Республіки та початок Абадгаранського режиму (Абадгаран-е Іран-е Есламі). Акції громадянської непокори, які тривали мало не півроку, стали для іранської влади приводом до обмеження демократичних свобод і наступу на опозицію, до якої входять реформатори — опоненти жорстких авторитарних методів управління президента Махмуда Ахмадінеджада.

Тож нам видається важливим дослідити детермінанти подій «революції мобільних телефонів» 2009 року у порівнянні до «антишахської» революції 1979 року в їх історико-політичному та релігійно-правовому контексті, виявити коріння ідеологічних трансформацій, які свого часу призвели до утвердження у суспільній свідомості іранців примату влади духівництва над світською владою, легітимізували авторитарне, необмежене правління Верховного лідера аятоли Хомейні після перемоги ісламської революції в 1979 році, а тепер можуть визначити напрямок соціальних змін в іранському суспільстві.

Об’єкт дослідження  – система міжнародних відносин  70-х років XX ст. у контексті «антишахської» революції 1979 року.

Предмет дослідження – передумови формування та особливості перебігу ісламської революції в Ірані.

Мета курсової роботи – комплексний аналіз ісламської революції в Ірані та її значення в міжнародних відносинах.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

Джерельна база дослідження опирається на використанні при написанні курсової роботи політичних доктрин привладних осіб, міжнародні договори вказаного періоду, аналітичні статті, книги, а також широко було використано інформаційні ресурси  мережі Інтернет.

Методи дослідження: при дослідженні теми в роботі було використано загальнонаукові методи: аналізу та синтезу даної проблеми та спеціальні: системний метод роботи.

Структура курсової роботи така: вступ, три розділи, що розкривають проблематику теми роботи, висновки, список використаних джерел і літератури. Робота викладена на 30 сторінках.

Розділ І. Детермінанти та соціально-економічний контекст ісламської революції в ірані

1.1. Коріння ідеологічних трансформацій, які призвели до утвердження суспільної свідомості в Ірані

«Ісламський фактор» не вперше відіграє вирішальне значення в політичних протистояннях впродовж іранської історії останнього століття. Тому висвітлення релігійного фактора в ідеологічному обґрунтуванні важливих політичних рішень в Ірані постає нині та в історичній перспективі актуальним. Однак, незважаючи на єдність релігійних ідеологем у політичному дискурсі широкого спектру, іранський політикум демонструє не згуртовану систему, а багатоголосся суперечливих інтересів, що живляться конфліктом економічних вигод. Тож для ретельного аналізу політичної ситуації в Ірані слід підійняти завісу над соціальними витоками різновекторних сил економічного впливу.

Відмінність двох моделей економічного розвитку країни — Ісламської революції (опір у ворожому середовищі та самозабезпечення) та Ісламської Республіки (діалог і прагматизм) — проектується як на зіткнення схем стратегії внутрішньої і зовнішньої політики, так і на брак політичного консенсусу. Хронічний конфлікт між поміркованими політиками, які виступають за проведення реформ (Мохаммед Хатамі, Мір-Хосейн Мусаві, Мехді Каррубі) та прихильниками авторитаризму, які не підтримують реформування наявної системи (президент Ахмадінеджад, голова Ради охоронців Конституції Ахмад Джанаті, командувачі Революційної гвардії), розколов як іранську політичну еліту, так і суспільство загалом. Еволюція стосунків між старою гвардією, яка допомогла Хомейні скинути шаха і встановити Ісламську республіку, та когортою вождів нового покоління, які сформувалися в часи ірано-іракської війни і меншою мірою відчувають вдячність до влади, визначила хитку рівновагу влади сьогодення.

Діалектика політичної енергетики, характерна для сьогоднішнього Ірану, з її глибоко вкоріненим ісламським традиціоналізмом і потужним революційним духом іранського народу, витікає з трьох основних джерел: релігії, економіки та «поезії» як етнокультурного чинника національної ідентичності.

Ідеологічне підґрунтя протиборчих суспільних сил засноване на вірі в Махді та історичних теологічних дискусіях щодо розділення держави і релігії в ісламському світі; ідеологія політичного руху визначається економічним положенням її учасників; ідеологічні формулювання набувають сили зброї через вдале використання в політичному дискурсі символів релігійної значущості, ідей жертовності та прийомів красномовства.

Залежність суспільно-політичної ситуації в Ісламській республіці від того, як розігрується релігійна карта, не мала б дивувати. Ісламська революція 1979 року набула широкої підтримки мас саме завдяки релігійному та націоналістичному компонентам. Тому коли на «тегеранський майдан» влітку 2009 року вийшло близько двох мільйонів людей, які вважали результати виборів президента сфальсифікованими, найбільші релігійні авторитети Ірану, сподіваючись угамувати вир пристрастей, стали на бік Махмуда Ахмадінеджада, переобраного за офіційними даними 62 відсотками голосів. Саме підтримка ісламського духівництва, на думку низки дослідників та публіцистів [8, с.13], вирішила долю післявиборчого цивілізаційного дискурсу і переоцінку легітимності влади певними прошарками суспільства.

Шаріаті вважає жертовність одним із найбільших надбань історії Шиїзму. Жертовність оновлює суспільство, бо жертва вливає свою кров у мертве тіло суспільства, де люди втратили свою віру в себе і піддалися гнобленню та тиранії. Тому мученик — це серце історії [9, р. 105]. Шаріаті доводить, що мученик — це маніфестація та символ життя й гідності. Йому надається вічне життя не лише в присутності Бога, а й у серцях людей. Порівняно зі славою мученика, ті, що піддаються приниженню аби лишитися живими,

—         німі і лише трупи історії. За Шаріаті, «Служитель Богу», який бачить всесвіт як такий, що містить свідомість, відповідальність, логіку — і хто вважає себе «дією» вічності, що не може бути втрачена

—         розуміє смерть як частину своєї відданості за життя мас настільки природно, що часто не відчуває себе героєм, обираючи її. Йому надає сили віра в Бога та в Маад (воскресіння), він вважає зустріч зі смертю як щось, що навіть не вимагає сміливості.

У 1970-х роках Аятола Рухолла Хомейні застосував шиїтську інтерпретацію аргументів Кутба та риторику доктора Шаріаті, щоби скерувати в потрібному йому напрямку соціальну революцію, яка була наслідком незадоволення деспотичним монархічним правлінням, підтримуваним США. Звертаючись до історичних сентиментів шиїтської більшості країни та демократичних сподівань народу, Хомейні доводив, що лише найвища релігійна влада може керувати суспільними та політичними справами так само, як це робив Пророк. Спираючись на одні принципи шиїзму, Хомейні з красномовством неперевершеного демагога перекреслив інші принципи, які лежали в основі цієї течії ісламу, зокрема, принцип непротивлення злу і підкоренню неправому правителю в очікуванні месії, принцип відмови духовенства від влади тощо. На думку Хомейні, шиїтська доктрина містить приховану ідею продовження боротьби Алі й Хусейна проти несправедливої влади: треба братися за зброю, повставши проти сьогоднішнього деспотичного правителя-шаха, як свого часу Алі та Хусейн виступили проти сунітських монархів узурпаторів [3, с. 43], а отримавши владу, передати її духовній особі, яка найкраще знає ісламське право і буде діяти під проводом Пророка.

Геніальність Хомейні як політичного та релігійного лідера виявилася в розумінні ролі шиїтської віри й культури для Ірану. Лекції Хомейні змогли виразити не лише критику шахського правління в його залежності від великих імперіалістичних держав, а й сподівання молоді на соціальні зміни, а тому аудиторію шиїтського правника було розширено за рахунок сучасного й освіченого міського студентства. Його статус вигнанця з власної країни надавав йому рис мученика, а образ мученика має особливе значення в шиїзмі. Хомейні використовував у своїх промовах такі символи та метафори шиїтського ісламу, які не тільки мобілізували маси, а й натякали на його — Хомейні — особливу роль в історії та релігії Ірану. Так, згадуючи Ісмаїла, сафавідського правителя, який 500 років тому створив першу шиїтську державу та проголосив себе Махді, Хомейні опосередковано пов’язав цей історичний факт із сучасністю і собою.

Звичайно, Хомейні ніколи відкрито не називав себе месією і Махді, але він дозволив своїм слухачам дійти цієї думки і пошепки так його називати. Він, як і всі попередні Махді, виводив своє походження від сьомого Імама Муси аль Казима, він дозволив себе називати Імам («безпрецедентний випадок в історії іранського шиїзму» [2, с. 150]), він втягнув країну у восьмирічну криваву війну з Іраком як помсту за різанину родини Хусейна в Карбалі. Аятола Хомейні навіть переосмислив термін «джихад» на мілітаризований кшталт. Він спирався на військову інтерпретацію джихада спершу для того, щоб вдихнути енергію радикалізму в революцію 1979 року, і пізніше, щоби підтримувати дух війська й народу під час 8-річної війни з Іраком. Хомейні вбачав у джихаді не віру, а військову зброю. На основі цього бачення джихаду Хомейні та ідеологем Шаріаті про мученика як серце історії пізніше було створено ісламську військову організацію «Хезболла», відому широким застосуванням ідеї смертників із бомбами.

Але найкращим винаходом Хомейні для здійснення його особистої мрії теократичного правління була доктрина Валайят-е Факіх, яка фактично нівелювала усі демократичні завоювання Ісламської революції, закріплені в «пореволюційній» конституції 1979 року. Цей новий принцип Валайят-е Факіх «опіка захисника, юриста», розроблений аятолою Хомейні під час його вигнання та перебування у Франції, піддавав теологічному та ідеологічному перегляду традиційне шиїтське уявлення про те, що держава може вважатися ісламською тільки тоді, коли вся влада в ній належить Богові. За цими традиційними переконаннями лише Пророк міг утримувати як релігійну, так і мирську владу. Каліфи, царі, султани чи лідери ісламських демократій можуть виконувати лише цивільні обов’язки. Виходячи з цих традиційних переконань, у своїй доктрині Валайят-е Факіх аятола Хомейні переніс увагу саме на владу Бога в насправді ісламській державі: Боже правління можливе за присутності Махді (Прихованого Імама), а за його відсутності здійснюється його представниками, здатними правильно інтерпретувати Боже послання. Звідси випливало, що правильна інтерпретація Божих законів може бути виконана лише тими, хто присвятив своє життя вивченню релігії, і з них той правник, котрий найкраще знає Святе писання, і є моральним авторитетом, може і повинен опікуватися справами спільноти.

За цією теорією Факіх (вищий правник, знавець законів, захисник) — людина з найглибшими знаннями, релігійний та моральний авторитет країни — мав би насамперед забезпечити відповідність державного устрою та законів принципам ісламу. Хомейні говорив, що Факіх — це не звичайний мирський ватажок, це спадкоємець «прихованого Імама», тому він не адмініструє справедливі рішення, він є сама справедливість. Як представник Махді на землі, він повинен мати таку ж владу, що й Махді.

Так фактично моральний вплив релігійного авторитета, у сфері компетенції якого мали б бути насамперед теологічні питання, було перетворено на контролюючу інстанцію в процесі ідеологічної реінтерпретації шиїтських принципів державного управління іранським владним духовенством, і офіційна позиція Факіха із символічної стала вищою посадою країни. Шиїзм було теократично переформульовано заради досягнення Хомейні владної посади. Конституцією Факіху було надано право призначати голову верховного суддівства, бути головним командувачем армії, відправляти президента у відставку, накладати вето на будь-які закони, створені парламентом. «Конституція і парламент покликані лише оформляти відповідне трактування зразковим богословом-факіхом положень шаріату, а виконавчі органи — слідкувати за виконанням постанов, які випливають із цих тлумачень» [2, с. 153]. Хоча спочатку принцип Валайят-е Факіх мав на меті поєднати та узгодити вищу владу народу з владою божественною, насправді він проклав шлях встановленню теократії, абсолютної влади церкви.

Текст конституції, за якою в основу політико-правової системи Ірану покладено принцип Валайат-е факіх, було офіційно запропоновано урядом М. Базаргана та доопрацьовано спеціальною радою експертів за участю мусульманських правознавців. Автор принципу Валайят-е факіх аятола Хомейні сам і затвердив цей текст, і після референдуму 2-3 грудня 1979 року Конституція теократичної республіки набула чинності. Конституція Ірану 1979 року містить суперечності її трьох основних принципів: теократичного правління, загальної демократії та популізму соціальної справедливості [4, с. 6]. На жаль, іранці до голосування за цю конституцію не змогли розгледіти тонких нюансів та підводних каменів нової конституції і зрозуміти можливості для їх застосування — вони ще раділи новій незалежності і надто були засліплені риторикою звинувачення в усіх бідах американців та британців, які могли відновити правління шаха.

1.2. Втручання американського уряду в хід ісламської революції

Американський уряд у своїй підтримці Саддама Хуссейна під час ірано-іракської війни прагнув за допомогою сили припинити поширення ісламської революції, але ця війна мала більш руйнівні наслідки, бо вона дала в руки Хомейні необмежену владу. Лише на кінець цієї війни в 1988 році та після смерті Хомейні рік по тому нове покоління іранців збагнуло, що демократичні ідеали, закладені в іранську конституцію, було зраджено. Ця генерація вже не пам’ятала шахської тиранії, але бачила, що сучасна система була не тим, за що боролися їх батьки. Демократичний дух Конституції було нівельовано, і доповнення до конституції, прийняте 1989 року за наказом Хомейні перед смертю харизматичного лідера Ісламської революції про розділ влади між духовним керманичем Хаменеї, призначеним клерикальною асамблеєю, та спікером Меджлісу Акбаром Хашемі-Рафсанджані, щойно обраного президентом на загальних виборах, могло мало що змінити, бо зберігало перевагу духовної влади.

Доповнення також знищили інституцію прем’єр-міністра, поставивши кабінет міністрів безпосередньо під субординацію до президента як голови виконавчої влади. Президент може призначати замісників, а також є головою Вищої ради національної безпеки (статті 124 і 176). Але двовладдя в Ірані все ж не є врівноваженим: влада Керманича є вищою за владу президента. Крім того, Вища юридична рада була замінена на одноосібну посаду Голови Юридичної влади, на яку призначає Керманич. Втім, і влада Головного керманича не є необмеженою: Асамблея вождів- експертів створила Слідчу комісію із семи чоловік для нагляду за Головним керманичем.

Вплив теократії на економічну сферу виявляється у тому, що Верховний керманич затверджує осіб на посадах директорів іранських боніад (фундацій), які функціонують як незалежні економічні установи та фінансові організації, непідвладні державі. Хоча Верховний керманич приймає рішення, порадившись із Кабінетом Верховного керманича, а за його діями стежить комісія з нагляду, зростання влади Хаменеї як влади одноосібної робить політичну систему Ірану малопередбачуваною.

Невідповідність декларованих демократичних цінностей авторитарній реальності надихнула науковців, політиків, філософів, теологів, які прагнули реформувати систему не через секуляризацію країни, але через виявлення справжніх ісламських цінностей, таких, як плюралізм, свобода, справедливість, права людини, і передусім — демократія. Це дало поштовх до теологічних та наукових розвідок, публічних диспутів [6, с. 26-27] з метою обґрунтування хибного та упередженого підходу Хомейні у трактуванні релігійних постулатів Ісламу, що стосуються влади, законності її застосування у духовному вимірі і легітимності у вимірі суспільного визнання. Хоча сама доктрина Валайят-е факіх (мандат юриста) не відкидається, але потребує інтерпретації щодо того, чи вести шляхом Аллаха має один правознавець (Хомейні) чи уся духовна спільнота (і в такому разі противагою Хомейні міг бути Алі Монтазері); чи правознавець має правити під Проведінням чи під прямим наглядом, щоби безмежна влада часом не перетворила верховного лідера і моральний авторитет на авторитарного тирана. Дехто зі старої революційної гвардії (певною мірою, навіть і колишній президент Ірану Мохаммад Хатамі) прагнув переглянути теократичні засади та повернутися до класичного розуміння шиїзму, але потенціальні реформатори стали заручниками власного революційного дискурсу, і вони боялися бути затаврованими як зрадники та кинути виклик системі концентрації влади та клерикальної монархії, творцями якої вони самі свідомо чи несвідомо були.

Крім того, радикали, що знайшли ширшу підтримку, все частіше почали звертатися до насильства, як це зробив Хаді Гаффарі, колишній ватажок Хезболла (партії Бога), який зібрав юрбу, озброєну кийками, щоб нападати на опонентів доктрини «Валайят-е Факіх», або Масуд Дехнамакі, засновник Помічників партії Бога (ансар-е Хезболла), який організував мережу пильності для виявлення дисидентів. Ці дії підтримали клерики на зразок аятоли Мезбах-Язді та секретаря ради Стражів Конституції аятоли Джаннаті, які заснували Центр відновлення керування добра та заборони зла (сетад-е ех’я-е амр-е бе-маруф ва нахь аз монкар) [4, с. 66].

Після революції зовнішня політика Ірану ґрунтувалася переважно на принципі негативного рівноваги. Всі військові угоди зі Сполученими Штатами були анульовані, я все американські військові бази і станції спостереження в Ірані були ліквідовані; кризу, викликану захопленням і утриманням заручників, звів до мінімуму вплив США в Ірані. Відносини з Радянським Союзом були коректні, але холодні. Ісламська республіка проводила в різних варіантах політику «третьої сили». Економічні та політичні відносини з Китаєм, Японією, Західною Європою, Північною і Південною Кореєю зміцнилися; запаси нафти дали можливість Тегерану маневрувати між цими державами. Іран намагався навіть знову стати регіональною державою. У цей час наріжним каменем регіональної зовнішньої політики була ісламська ідеологія. Вплив Улама на шиїтську громаду в Лівані дало Ірану засіб для досягнення там своїх цілей; у відповідь на зближення Іраку з консервативними арабськими режимами зони Перської затоки був укладений союз з Сирією.

Війна з Іраком була викликана декількома факторами, головним з яких був ідеологічний конфлікт. Уряд баасистського Іраку захищало ідею світської арабської вата, вітчизни; Ісламська республіка прагнула до створення релігійної умми, до єдності всіх мусульман, заснованому на релігійних переконаннях. Ірак, як і Іран, намагався стати головною силою в Затоці і в арабському світі. Приниження, випробуване Іраком під ударами шахський збройних сил в короткій війні 1975 р., спонукало його напасти на Іран. До моменту припинення вогню, в 1988 р., війна перетворилася на глобальну проблему; вона у величезній мірі впливала на відносини між наддержавами, а також на всі суміжні країни.

Розділ ІІ. Аналіз особливостей ісламської революції в Ірані

2.1. Передумови виникнення Іранської ісламської революції

Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 p., внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві, який зумів стабілізувати становище у країні.

1962 р. він проголосив у країні початок “білої революції”-проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. Програма реформ змінювалась і уточнювалась. За роки “білої революції” в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров’я. 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода.

Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт).

Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Виступи народних мас під релігійними гаслами відбувались в Ірані неодноразово, починаючи з XIX ст.

Поразка революції 1951 р. супроводжувалась знищенням легальної політичної опозиції. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство, яке займало в Ірані привілейоване становище. Всього в країні нараховувалось 200 тис. службовців культу, 80 тис. мечетей, 300 духовних учбових закладів, в яких навчалось 60 тис. осіб. До цього слід додати 60 тис. прямих нащадків Мухамеда по чоловічій лінії і 1 млн. по жіночій. Всі ці люди незалежно від роду занять вважалися поважними людьми і заможними правовірними мусульманами.

Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Хомейні розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: “Не Захід, не Схід, а іслам”.

У 1953 p. до влади в Ірані прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві. 1962 р. він проголосив у країні початок «білої революції» – проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. В Ірані було проведено аграрну реформу – обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни.

Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Він розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: «Не Захід, не Схід, а іслам».

В лютому 1979 р. був створений тимчасовий комітет ісламської революції. Після спровокованих боїв в районі бази Військово-повітряних сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією, в столиці розгорілось повстання. Монархія в Ірані була повалена. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. Поступово усувались від влади ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Хомейні з допомогою репресій ліквідував опозицію і очолив як релігійну, так і світську владу.

У лютому 1979 року в Ірані відбувалося точно те саме, що зараз у Єгипті — демонстрації проти мертвої «стабільності» і тиранії прозахідної світської влади. Люди мріяли про світле майбутнє, а прийшла подібна «стабільність», тільки релігійна.

Іранський лідер Мохаммед Реза Пехлеві, Його Імператорська Величність Шаханшах Ар’ямехр, тобто «Цар царів, Сонце аріїв» перебував при владі з 1941 року, коли юний принц змінив свого батька, поваленого внаслідок радянсько-англійського вторгнення у країну.

Пехлеві дружив з Заходом, ділився з ним доходами від нафти, потім почав дружити і з СРСР, заробляти на газі, збільшував армію і взявся за системні реформи.

Модернізація викликала незадоволення громадян і опозиції — від ліваків (за дружбу з Заходом і капіталістичні утиски) до ісламського духовенства (шах любив відсилати до історії античної, язичницької Персії).

У відповідь на громадське незадоволення шахський режим заборонив багатопартійність і розпочав репресії. Демонстрації придушувалися ще з 1960-их, тоді ж була створена політична поліція.

Головний опонент шаха — ісламський теолог Рухолла Хомейні — був висланий із країни і жив у Франції, пишучи подібно Солженіцину книги на тему «Як нам облаштувати Іран з точки зору теології».

Після розстрілів мирних демонстрацій у 1978 році невдоволення шахом сягнуло апогею. Люди стомилися від такої 37-річної стабільності.

Внаслідок грандіозного страйку у січні 1979 монарх із дружиною залишає свій палац і тікає в Єгипет. Шахський прем’єр-міністр просить Хомейні приїхати з Парижу, щоб розробити нову конституцію.

Хомейні прилітає 1 лютого 1979 року. Натовпи людей екзальтовано вітають його: «Шах пішов, імам прийшов».

Всі передчувають довгоочікувані зміни і повні сподівань на світле майбутнє: влада і народ співіснуватимуть за благородними законами ісламу, доходи від нафти поділяться між громадянами, політичного терору вже не буде, а запанує демократія.

Хомейні відмовляється створювати спільний з прем’єром уряд і одразу ж після прибуття закликає «вибити зуби цьому режиму». Правоохоронці і війська поступово переходять на бік повстанців.

11 лютого 1979 року після кількаденних вуличних сутичок контроль над Тегераном захопили прихильники імама Хомейні.

2.2. Перебіг та основні події ісламської революції в Ірані

Власне датою початку революції в Ірані прийнято вважати 8 січня 1978 року, коли перша велика антиурядова демонстрація в Кумі була розігнана з необґрунтованою жорстокістю. Протягом всього 1978 року в різних містах Ірану представники ісламського духовенства організовували демонстрації, котрі шахська гвардія рішуче розганяла. До кінця року революціонери перейшли до тактики економічних страйків, що повністю паралізувало економіку. Не в силах більше утримувати владу в своїх руках, шах передав владу прем’єр-міністру з числа помірних опозиціонерів і втік з країни.

Іранський шах, живучи в непомірних розкошах, був відірваний від народу. Можливо, він і гадки не мав, що його реформи відштовхнули від нього духовенство і сільських землевласників, а його марнотратство призвело до зростання інфляції. І до середини 1970-х років настрій населення палаючих під сонцем бідних містечок і бетонних високоповерхівок переповнених міст переріс з розчарування в лють. 16 січня 1979 року шах покинув Іран назавжди.

А менше ніж за три тижні з Парижу повернувся Аятолла Хомейні – духовний лідер революції, що перебував у вигнанні багато років. 5 млн. людей вишикувалися вздовж вулиць Тегерану, щоб привітати його. Він став для них символом опору. Але для Заходу він був божевільним. Протягом декількох тижнів після повернення Хомейні до Ірану тимчасовий уряд був розігнаний, і хоча новим прем’єр міністром був призначений світський політик лівих поглядів, швидко стало зрозуміло, що реальна влада належить революційній раді і революційній гвардії, пише Домінік Сендбрук. До кінця березня 1979 року стало очевидним, що не буде світського республіканського Ірану. На референдумі, що, як пише авторка статті, пройшов в атмосфері анархії і романтичного збудження, 98 % схвалили план Ісламської республіки Хомейні.

Як часто траплялося з багатьма революціями, вони одразу ж опинялися перед загрозою іноземного вторгнення. У випадку з Іранською революцією йдеться про Ірано-Іракську війну. Але ця війна спрацювала на користь революції, дозволивши знищити ліберальну опозицію і розпалити патріотичні почуття. І хоча хід революції на початку не був певним, війна з Іраком стала поворотною точкою. Як тільки вигнали нападників, революція опинилася в безпеці.

Домінік Сендбрук пише, що однією з сильних сторін революції і джерелом її популярності стало те, що вперше за більше ніж століття іранці відчули, що вони вже не були іграшкою іноземних держав.

Дуже подібний висновок робить Майкл Ексуорті у своїй статті «Король і я». Він пише, що Іранська революція 1979 року не може трактуватися однозначно. Те, що сталося тридцять років тому, можна описати двома різними історіями.

Перша історія розповідає, що до 1979 року Іран перебував на шляху вестернізації – національний розвиток та матеріальний прогрес базувався на західній моделі, прикрашеній пишними шатами давньосхідної монархії. З цієї точки зору (і це була точка зору шаха), вороги, яких слід придушувати, це – комуністи. Проти них успішно боролася таємна поліція шаха аж до кінця 1970-х років. На традиційну та ісламську опозицію не звертали уваги – її вважали такою, що не може бути опозицією. Очікували, що вона сама по собі зникне на тлі матеріального процвітання.

Ця історія вщент розбилася в 1979 році, а після 1979 стало ясно, що справжній напрямок іранської історії можна було зрозуміти тільки завдяки другій історії. Згідно з нею іранці дивилися на свою монархію з великою підозрою – починаючи з 19 століття монархію Пахлаві багато хто розглядав як креатуру Британії та США. При цьому альтернативою монархії був не комунізм, а духовенство, чий авторитет в суспільстві і по всій країні надавав йому вирішальну роль. Слід згадати такі визначні акції проти монархії, як тютюнове повстання 1892 року, конституційну революцію 1906-1911, масові заворушення у 1963. Проте в усіх цих акціях протесту духовенство не мало злагоди поміж собою, тому не змогло об’єднатися й очолити антимонархічний рух.

Натомість у 1979 році Хомейні сформулював теоретичний принцип духовного лідерства, чого бракувало раніше. Його позиція проти шаха зібрала підтримку в потрібний момент – коли хиталася економіка і зростало невдоволення людей. Серед невдоволених були навіть представники середнього класу, яким непогано жилося з самого початку програми розвитку шаха. Хомейні сконцентрував опозицію проти шаха і, тримаючи неясними свої остаточні наміри, зміг запобігти розколу своїх прихильників.

Отже, Ісламська революція в Ірані стала однією з ключових подій XX століття і мала величезне історичне значення для всього світу. Встановлення міцної ісламської влади в багатому вуглеводнями Ірані поставило під сумнів неформальне лідерство сунітської Саудівської Аравії в мусульманському світі.

Розділ ІІІ. Наслідки ісламської революції в Ірані

3.1. Економічні наслідки ісламської революції

За тридцять років післяреволюційного періоду було багато невдач, розчарувань, розвінчання ілюзій. Залишаються проблеми з правами людини, а ті, хто захищає політичних в’язнів, опиняється під інтенсивним тиском президента Ахмадінежада. Послаблення економіки, що продовжується, залишило велику кількість іранців в бідності і збільшило витік мізків з країни. Але, на думку автора, є один великий плюс, що відчувають багато іранців. Навіть ті іранці, що у вигнанні і є відчайдушними опозиціонерами ісламського режиму. Це те, що з часів революції Іран остаточно досягнув справжньої незалежності.

Економічні проблеми лишаються найбільш нагальними питаннями внутрішньої політики. Безробіття,    зменшення заробітної платні, неефективність економіки, розрахунки готівкою за відсутності кредитів, інфляція, корупція, брак відповідальності, залежність вирішення проблем від особистих знайомств, чорний ринок — ось ті чинники державної економіки, які ускладнюють життя пересічного іранця.

Звичайні соціальні функції уряду, які існували за шаха, було занедбано через необхідність відбудовувати країну, зруйновану під час революції та війни з Іраком, щоправда їх відновили і розвинули в часи президентства Хашемі-Рафсанджані (1989-1997). Одним з напрямків відбудови країни було інвестування в освіту, відновлення штату викладачів, знищеного та розпорошеного в часи культурної революції. Але освічені люди потребують певного простору свободи. Після репресій липневих студентських виступів 1999 року держава, що проголошувала себе революційною владою народу, відкрито постала як реакційний режим. Щороку нове покоління студентів відзначає ці події критикою усіх аспектів внутрішньої та зовнішньої політики уряду, незважаючи на заборону зібрань. 8 жовтня 2007 року студенти Тегерану зустріли Ахмадінеджада вигуками «Геть диктатора» та «Забудь про Палестину, думай про нас», примусивши президента з охороною тікати. 8 березня 2008 року, у відповідь на наказ Ахмедінеджада ввести роздільне навчання студенток, які б слухали лекції в сусідній аудиторії по телевізору, студенти організували марші в 20 містах країни, закликаючи припинити «гендерний апартеїд».

У країні був проведений референдум, наслідком якого було проголошення 1 квітня 1979 року Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року була прийнята нова конституція країни, в якій було спеціально обумовлено, що вища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (після його смерті — його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем’єр[5].

Безпосередньо після повалення шаха іранське суспільство знаходилося у стані ейфорії, багатьом здавалося, що з усуненням абсолютизму вирішаться всі проблеми, сама собою зникне корупція, настане свобода, люди стануть жити великою родиною, дотримуючись при цьому добрих законів шаріату; доходів від нафти вистачить на те, щоб в умовах справедливого розподілу гарантувати населенню високий рівень життя, забезпечити хорошу інфраструктуру, зробити безкоштовними основні соціальні послуги. Ейфорія від революції призвела до того, що Іран організував активну пропаганду ісламської революції, ідей аятоли Хомейні з приводу ісламського способу життя, і критику капіталізму і комунізму за кордоном. Пропаганда принесла зворотний результат — багато країн стали ставитися до Ірану з підозрою, а пізніше, під час ірано-іракської війни, були схильні підтримувати Ірак.

3.2. Політичні наслідки Іранської революції

Попередні іранські революції 1905 і 1953 років було придушено за допомогою іноземних держав, чиї інтереси вигравали від придушення демократії в цьому регіоні. Але «антишахська» революція 1979 року не стала повною перемогою демократичних цінностей через дії власного духовенства, і зокрема Аятоли Хомейні, який використав свій моральний авторитет для захоплення влади перехідного уряду. Інші аятоли спробували протестувати проти цього, справедливо застерігаючи, що в такому випадку одну форму тиранії буде замінено іншою; так воно й сталося насправді – авторитарне правління шаха після революції 1979 року було замінене на авторитарне правління Аятоли Хомейні. До того ж вміле використання ключових концептів та символів шиїзму, вливання теологічних поглядів у політику, маніпулювання суспільною свідомістю та релігійними постулатами детермінувало фактичну необмеженість цієї влади.

Державна, кооперативна і приватна власність — три сектори економіки нової республіки. Втручання і вплив західних держав ліквідуються. Країна принципово відкидає капіталізм і комунізм і протиставляє їм власний, «ісламський» шлях розвитку. Що це означає практично — не цілком ясно. Відомо лише, що розвиток країни тим шляхом, який був обраний для неї шахом, призупинився. Капіталістичний вільний ринок продовжує існувати, як існує і найпотужніший створений зусиллями шаха державний сектор в економіці. Але в цих умовах різко загострилося протистояння Ірану спочатку мало не всьому світу, а потім, в основному, країнам Заходу (в першу чергу — США). Говорити про розвиток капіталістичних зв’язків доводилося з обережністю і застереженнями. Якщо вони і продовжували існувати і більш-менш активно розвивалися, то тільки в тих сферах, які були життєво необхідні для країни, — в реалізації іранської нафти і в закупівлях зброї, яке було потрібно для війни[5].

Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни з СЕНТО, про розрив військових і цивільних контрактів з США та західними країнами; анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. Закривались іноземні фірми і банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. У відповідь на надання США притулку іранському шаху, в Ірані розпочалась антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення 52 американських громадян в заручники.

Захоплення заручників поставило американську адміністрацію перед необхідністю відповідних дій. США розірвали дипломатичні відносини з Іраном, заморозили іранські кошти в американських банках, розробили операцію “Кіготь орла” по визволенню заложників. Але зіткнення в повітрі літака і вертольота з десантом призвело до провалу операції. Смерть шаха в липні 1980 р. зняла напругу, і в 1981 р. заложники повернулись на батьківщину.

Незабаром після перемоги революції в Ірані посилились розбіжності між її учасниками. Поглибилось розмежування між політичними силами. Основна боротьба розгорілась між світськими партіями і духовенством. Поступово усувались від влади ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Хомейні з допомогою репресій ліквідував опозицію і очолив як релігійну, так і світську владу.

Спроби експорту ісламської революції і війна з Іраком дестабілізували становище в деяких регіонах ісламського світу, особливо в зоні Перської затоки.

Ісламська революція в Ірані стала кульмінацією процесу полі-тизації ісламу. Піднята іранською революцією хвиля ісламського фундаменталізму досі не втратила своєї сили. Нинішнє іранське керівництво проводить більш зважену політику, не йдучи, як раніше, на пряму конфронтацію з іншими країнами. З кожним роком фундаменталісти все серйозніше заявляють про себе. Найбільш широкого розмаху їхні дії досягли в Алжирі, де вони розгорнули терористичну діяльність проти іноземців і державних установ.

Підбиваючи підсумок оглядові політичної ситуації в Ірані, можна констатувати, що іранська ісламська революція перейшла у якісно новий етап свого розвитку. «Ісламська республіка» в сучасному іранському трактуванні потребує соціальних та економічних реформ, а іранський народ готовий до змін, у той час як владно-клерикальна верхівка вбачає в реформах безпосередню загрозу режиму. Релігійні ідеологеми, які згуртували маси на повалення шахського правління і визначили перемогу ісламської революції 1979 року, продовжують використовуватися в сучасному політичному дискурсі як заклик повернутися до революційних ідеалів, але не завжди знаходять відгук серед освіченої молоді та інтелігенції. Цей прошарок іранського суспільства готовий до соціально-економічних трансформацій, а тому шукає шляхів до більш відкритого суспільства як демократичними інструментами демонстрацій та протестів, так і засобами поетичного слова.

Ісламістська ідеологія лишається знаряддям репресивного режиму Ірану, тоді як військовий комплекс та органи безпеки продовжують домінувати в економіці Ірану і визначають економічну стратегію країни. Нова генерація політиків, яка вийшла із середовища Стражів Ісламської революції, відзначається фракційністю і зіткненням економічних та політичних інтересів. Зовнішньополітична риторика й недавні промови про напрямки економічного розвитку використовуються цією генерацією не тільки для визначення політичних орієнтирів, а й для зміцнення влади, задоволення власних інтересів, а також для ослаблення політичних суперників. Нові тенденції розвитку політичної та економічної системи Ісламської Республіки вимагають пильної уваги до соціальних змін і порушення рівноваги влади, які визначать майбутнє Ірану.

За тридцять років, що минули по іранській революції, ісламський радикалізм часто ставав на заваді назрілим соціально-економічним та релігійно-ідеологічним перетворенням. «Ісламська республіка» в сучасному іранському трактуванні потребує реформ, а іранський народ готовий до змін, на той час як владно-клерикальна верхівка вбачає в реформах безпосередню загрозу існуючого режиму. Поєднання таких непоєднуваних, здавалося б, речей як характерний для іранського суспільства ісламський традиціоналізм із демократичними цінностями виявляється для нової генерації іранців тим фундаментом, на якому постане могутня як в політико-правовому, так і в духовно-моральному вимірі Іранська держава.

Політика США та СРСР щодо Ірану (Як при шаху, так і Ісламській республіці) схожа на ту, яка існувала під час кризи 1946 р. і до нього. Сполучені Штати скопіювали британську політику щодо Росії, а радянська політика виявилася по суті тією ж самої, що була виражена в договорі, підписаному в 1918 р. в Брест-Литовську. Метою політики США було зберегти Іран, переважно прозахідний Іран, в як буфер проти Радянського Союзу. СРСР же, слідуючи курсом на захист соціалістичної табори, прагнули звести до мінімуму вплив Заходу, щоб нейтралізувати Іран як потенційну антирадянську базу. Безсумнівно, обидві ці цілі, досягнення яких передбачало незалежність Ірану, могли використовуватися (і використовувалися) іранськими державними діячами, щоб зміцнити позиції Ірану на міжнародній арені і свою власну роль у політичному спектрі Ірану.

Політичні сили в самому Ірані прагнули підтримувати рівновагу (позитивну або негативну) між великими державами. Хоча самі держави змінилися — це стосувалося і Англії, і Сполучених Штатів, і Радянського Союзу, який став наступником царської Росії, — Іран зберіг колишню модель урівноваження однієї сили за допомогою іншої. Великі держави відігравали активну роль на іранській арені протягом усього століття, і суперничали політичні угруповання прагнули укласти союз з однією державою, щоб стримати вплив іншої. Внаслідок такої взаємопов’язаності внутрішніх і зовнішніх факторів майже неможливо ізолювати їх один від одного. Взаємодія внутрішньої і зовнішньої політики зробило величезний вплив на долю Ірану і, безсумнівно, буде надавати його і надалі.

ВИСНОВКИ

Отже, за тридцять років, що минули після Іранської революції, революційний екстремізм у внутрішній та зовнішній політиці було спочатку замінено на прагматизм із тенденціями до створення відкритого демократичного суспільства за умови збереження концепту Валайят-е факіх; але потім прагматизм поступився місцем старій революційній ідеології мокавамат (опору) та почуттю особливої історичної ролі, яку має відіграти Ісламська Республіка в регіоні й світі.

Ісламський радикалізм часто ставав на заваді назрілим соціально-економічним та релігійно-ідеологічним перетворенням. Але дії прихильників твердої лінії усе рідше мотивуються безпосередньо ідеологією, яка все ще може використовуватися як кийок для побиття опонентів; її дедалі більше заміщує групова солідарність, що витікає з колишнього революційного товариства та спільного життєвого досвіду. В ідеалі Конституція і принцип Валайят-е факіх мають забезпечити суспільству шлях, накреслений Аллахом, до «держави ісламу», в якій немає ані соціальної, ані економічної, ані національної нерівності. Проте реальність Іранського сьогодення визначається як соціальною, так і економічною нерівністю, й охороняють такий стан Стражі Ісламської революції.

Стражі Ісламської революції — це та політична і часто фізична сила, що стоїть за клерикальним правлінням і забезпечує свою владу в усіх сферах іранської економіки, на всіх рівнях іранської армії, в іранській зовнішній політиці й атомній енергетиці, визначаючи невидиму стратегію країни в усіх питаннях. Історично у вирішенні економічних питань влада керувалася строгими принципами ринкової економіки, але при цьому конфіскувала підприємства друзів шаха. Конфісковані підприємства, втім, не були націоналізовані — Хомейні створив «боніади» (фундації), які утримували підприємства, об’єднані в трасти, що пізніше перетворилися на бізнесові імперії військових та органів безпеки, де домінували Стражі Ісламської революції (Пасдаран) та Мобілізаційні загони (Басідж). Зв’язки між правлячою клерикальною верхівкою та прошарком військових і органів безпеки політично й економічно переплелися. Стражі старої генерації закріпилися політично й фінансово і добровільно не підуть з політики. Вони відіграють певну роль у відборі політиків нової генерації. Зі свого боку, нова генерація створила власні центри впливу, які поступово підривають владу Стражів старшого покоління.

Після економічної відбудови країни та демократичних реформ у 1990-х і гаслами в зовнішній політиці, які закликали до діалогу цивілізацій та добросусідства (за президентства Мухаммада Хатамі 1997-2005 рр.), зміни на міжнародній арені після подій 11 вересня 2001 року й ворожа політика президента США Джорджа Буша щодо Ірану дозволили новим реакціонерам називати реформаторів зі старої гвардії змовниками з імперіалістами та закликати народ повернутися «до витоків революції» і політики конфронтації. Нова генерація політиків, які вийшли з таких центрів політичної та економічної влади, як військ Стражів Ісламської революції, ветеранів ірано-іракської війни, служб розвідки та безпеки. Ахмадінеджад вступив до лав військ Стражів Ісламської революції у 1986 році у розпалі ірано-іракської війни і тому є видним представником цієї генерації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Агаев, С. Иран: рождение республики [Текст] / Семен Агаев ; предисл. и общ. ред. Р. А. Ульяновского, 1984. — 336 с.
2. Агаев, С. Иранская революция, США и международная безопасность: 444 дня в заложниках [Текст] / Семен Агаев, 1984. — 278 с.
3. Агаєв С.Л. Про понятті і сутності «ісламської революції»// Азія і Африка сьогодні. — 1984. — № 5.
4. Агаєв С.Л. Революційні рухи і реформи в Ірані// Революційний процес на Сході: Історія і сучасність. — М., 1982.
5. Арунова М. 25 лет исламской революции и российско-иранские отношения [Текст] / М. Арунова // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 6. — С. 2-6
6. Безп’ятчук Ж. Дисидентство: іранська версія. // Український тиждень. — №38 — 2009 р. — с. 36-38.
7. Головченко В., Кравчук О. Країнознавство: Азія, Африка, Латинська Америка, Австралія і Океанія: Навчальний посібник. — К.: ЗАТ «Нічлава», 2006. — 336 с.
8. Дорошенко Е.А. Шиїтське духівництво в сучасному Ірані. — М., 1985.
9. Иранская революция, 1978-1979 : Причины и уроки / Отв. ред. А. З. Арабаджян]; АН СССР, Ин-т востоковедения, 1989. — 556 с.
10. Іванов В.С. Іран в 60 — 70-х роках XX століття. — М., 1979.
11. Кепель Ж. Джихад: Экспансия и закат исламизма / Пер. с фр. В.Ф.Денисова. — М.: Ладомир, 2004. — 468 с.
12. Найпол Видиа С. После революции [Текст] : Иран в конце 70-х годов / Видиа С.Найпол // Иностранная литература. — 1999. — № 6. — С. 244-256
13. Резников А. Иран: падение шахского режима [Текст] / Александр Резников, 1983. — 158 с.
14. Скляров, Леонид Евгеньевич. Иран 60-80-х годов: традиционализм против современности: Революция и контрреволюция / Леонид Скляров, 1993. — 252 с.
15. Хабиб Аллах Айат Аллахи История иранского искусства [Текст] / Хабиб Аллах Айат Аллахи, 2007. — 345,[5] с.
16. Arjomand, Said Amir. After Khomeini: Iran Under His Successors. Oxford University Press, USA, 2009. — 280 p.