1. Релігія як феномен духовної культури

Релігія — явище суспільне. Вона з’являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв’язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії.

Існує глибокий зв’язок між етносом, культурою й релігією. Виходячи з принципу цілісності й системності можна стверджувати, що зміни одного компоненту є умовою змін іншого. Етнос виступає вихідним для релігії, середовищем для її появи та функціонування, релігія ж сакралізує етнічне буття, надає йому вищих змістів, зберігає і ретранслює традиції і звичаї.

Проблема в тому, що характеризує специфічність історичної долі українства геопсихічні фактори формування світосприйняття, особливості національної духовності й релігійності, втілення у вірі в Бога найкращих ідеалів, ставлення українця до Бога як відношення до світу, людей і до себе самого. Трансцендентність не лише релігії, а й етнічного початку висвітлюють такі особливості української релігійності, як її обрядовірство й воднораз — кордоцентричність, зв’язок з землеробською працею й своєрідний пантеїзм, вплив на неї козацької історії й традиційної української сімейності тощо [1, с. 26].

Зростаючи разом з етносом, релігія сприяє формуванню народу, інтегрує його завдяки єдиному віровченню, єдиному культу, єдиним моральним законам, єдиним культурним формам, єдиній традиції, єдиній історичній долі.

Як наслідок взаємодії релігійного й етнічного, формується етнорелігійність, яка відрізняє один народ від іншого.

На нашу думку, культура, релігія — це форми, в яких виражається самосвідомість нації. її раціональний, ірраціональний, емоційний потенціал, з одного боку, та її історична доля — з другого. Релігія відіграла вагому роль у процесах етноінтеграції та етноідентифікації, оскільки була нерозривно зв’язана не тільки з культурою й долею українства, а також з державою, державною ідеологією та політикою в єдиний комплекс, що являє собою цілісний живий організм.

Кожна релігійна традиція в комплексі всіх її складових є могутнім джерелом формування способу сприйняття, спектра переживань її вірних.

Представник тієї чи іншої конфесії розуміє та оцінює світ й те, що  в ньому відбувається, значною мірою відповідно до його релігійної традиції.

Специфіка сучасної релігійної ситуації полягає в наступному:

— спостерігається підвищення ролі релігійного фактора, що проявилося в рості релігійних організацій;

— відзначається релігійна багатоваріантність як у чисто конфесійному розумінні, так і в плані конфесійно-територіальному;

— відбулося перетворення країни в багатоконфесійну державу з домінуючими християнськими деномінаціями; спостерігаються конфлікти в релігійному середовищі, що збільшуються перманентним державним втручанням у їх врегулювання;

— здійснився розвиток національної самосвідомості у представників різних етнічних меншостей, одним з каналів якого є поява різних  національних релігійних плинів і об’єднань.

Проблематика громадянського суспільства історично розвивалася на стику трансцендентних і соціокультурних понять про індивідуальний і груповий статус людини. Громадянське суспільство охоплює виробниче і приватне життя людей, їх традиції, звичаї, сферу освіти, науки, культури, що знаходяться поза безпосередньою діяльністю держави. Воно має складну структуру і містить у собі економічні, духовні, моральні, релігійні, етнічні, родинні й інші відносини й інститути, неопосередковані державою  [3, с.41].

Кінець 90-х років XX століття знаменував собою прояв деякого позитивного зв’язку релігійного відродження з процесами становлення в країні громадянського суспільства, оскільки релігійне відродження, з’явилося вказівкою на необхідність більш чіткої ціннісної організації внутрішнього світу людини [5, с. 32].

2. Міфологія стародавньої Греції

Стародавньогрецька міфологія була одним з найяскравіших явищ, що відбивались на всій світовій цивілізації. Вона з’явилася уже в первісному світогляді стародавньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм, який теж не минули стародавні греки. Одним словом, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз в міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській міфології.

Олімпійська міфологія — це вже загальногрецька міфологія періоду патріархату. Дослідники зазначали цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює «отець всіх богів і людей» Зевс. Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганьблять цих богів. Вони їдять і п’ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиська, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавньогрецької міфології був свідченням усвідомлення свого місця в світі, зростання їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості [10, c. 45-46].

Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для аллегорій і метафор, створює сталі образи типів і характерів.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча функціональність — вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але і пізніше, в епоху Відродження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельтах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу на її зв’язок з філософією, як тільки що виявилося при розгляді стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньооздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало істотною ознакою культури того періоду, не минуло релігійної думки і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажемо, оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень [9, c. 53].

3. Іудаїзм-перша монотеїстична релігія

Іудаїзм — одна із древніх релігій, що збереглася до наших днів. Словом іудаїзм називають релігію, поширену серед євреїв. Це слово походить від назви древнього племені Іуди. Прихильники іудаїзму проживають на всіх континентах Землі. У світі проживає 13,5 млн. євреїв (сюди неправильно відносять усіх євреїв, незалежно від того, сповідують вони релігію чи ні). Іудаїзм розповсюджений переважно серед євреїв, але відомі факти поширення іудаїзму і серед неєврейського населення. Наприклад, у Древньому Римі, Хазарській державі VIII ст., в сучасній Ефіопії та ін.

Богослови й історики стверджують, що іудейська релігія має божественне походження, в результаті чого у неї немає ніяких історичних і соціальних коренів. Вони вважають, що через особливу божу милість зберегли іудаїзм незмінним до нашого часу. Ці твердження богословів перебувають у протиріччі з історичними фактами. В дійсності релігія протягом століть значно змінювалась, міняла свій зміст, форму в залежності від розвитку соціально-економічних умов життя суспільства.

Релігія єврейських пастухів поступово змінюється культом богів, які вважалися покровителями сільського господарства. Але в міру подальшого об’єднання окремих племен на території Палестини на чолі з царем, на перше місце виступає культ єдиного бога — Ягве (Ієгова) — бог племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія.

Спочатку бог Ягве вшановувався євреями, що займалися скотарством, як дух і демон пустелі (його вони уявляли в образі бика або лева як символ врожаю). З часом цей бог перетворюється в могутнього бога — покровителя племені Іуди. З об’єднанням у державу бог-покровитель став богом-захисником всього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Головним завданням бога Ягве стало керівництво військовими операціями проти зовнішніх ворогів. Він став богом війни, захисником держави [6, c. 67].

Умови історичного розвитку Ізраїлю і Іудеї сприяли зміцненню саме бога Ягве. За умов рабовласницької держави євреїв їх релігія перетворюється на зброю класового панування і гніту. Проголошується єдиний бог — самодержець Ягве. В нього з’являються риси людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Виникає потреба шанувати Ягве як всеєврейського бога, який наче обрав євреїв своїм улюбленим народом, ще до поселення їх в Палестині. Виникає міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. Поступово на Ягве переносяться кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі і захисником на війні, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, вони його служителі.

Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській державі. Цар небесний був відбиттям, копією царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорили послідовно ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, а зміцнювалася, оскільки вона відповідала соціальним умовам того часу, підтримувалася царями-завойовниками та іудейськими священиками.

Іудейська релігія консервативна. Система іудейської освіти побудована на сліпому поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважається рабин. Навіть очевидна дурість, висловлена ним, набуває сили закону. «Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його», — повчають талмудисти. Все, що говориться в Талмуді про будову Всесвіту, рослини, тварини, людину, — не наукове. Взяти хоча б таку талмудичну мудрість: «Затемнення Сонця віщує язичникам голод і війну, затемнення Місяця — погана прикмета для Ізраїлю», «Меркурій — секретар Сонця, і хто народився в його час, буде знаменитим і мудрим», або ж: «Хвороби посилає людям Бог як покарання, а вилікуватися можна молитвою», «Недостатність дощу від того, що мало вивчається Тора». Талмуд — це знаряддя реакції, зібрання найтемніших уявлень його авторів про оточуючий світ. Розмір Талмуда — 5894 стор. Все в ньому розкидане безсистемно, подане схоластично. Цей великий збірник вміщує записи дискусій рабинів з питань тлумачення окремих місць Старого завіту. В Талмуді також викладені правові норми, релігійні прописи, закони, що стосуються судових справ — кримінальних і громадських, богословські роздуми з питань культу, догматики, етичні норми, примітивні дані з математики, астрономії, медицини, науки, казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо.

Біблію і Талмуд іудаїзм вважає першоджерелом свого віровчення, ці книги широко використовуються в даний час рабинами для затьмарювання свідомості віруючих євреїв [4, c. 87-88].

Висновки

Глобалізаційні процеси XX ст. актуалізували питання взаємодії і водночас протистояння різних світових культур, а заодно і тих релігій, на духовній основі яких відбувалося їх становлення та розвиток. Відтак постало завдання нового осмислення ролі і місця релігії в різних її конфесійних виявах в глобалізованому світі. Це особливо актуально як з огляду на широкомасштабні соціальні зміни сучасності, так і впливу постмодерністськнх ідей, які ставлять під сумнів традиційні цінності, в тому чисті й релігійні. Отже, сама логіка цивілізаційного розвитку, як і необхідність подолання кризових явищ в царині культури, актуалізує проблему взаємозв’язку релігії й культури.

Враховуючи специфіку релігії як духовного феномену, треба зазначити, що вона поволі адаптується до змін культури, хоча й не завжди має це робити.

Тим не менш, сьогодні ми спостерігаємо значний інтерес суспільства до релігії, незважаючи на фактично узаконене вільнодумство, демократичність поглядів, плюралізм думок й авторитет науки. Отже, сама історична реальність ставить завдання з’ясувати те, які можливості вміщує релігія для людини, для культури нашої епохи, яка змінює не тільки свідомість людей та умови їхнього існування у світі, але й сам світ. Тому необхідний серйозний аналіз антропологічних й онтологічних причин існування релігії, її культурологічних можливостей. Тому актуалізується конституювання такого відносно самостійного дисциплінарного утворення релігієзнавства, як культурологія релігії. Предметом дослідження її мала б стати релігія як феномен універсуму культури.

Список використаних джерел

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.
2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.
3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.
4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.
5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.
6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.
7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.
8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.
9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.
10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД «Професіонал», 2005. — 540 с.