Вступ

Актуальність теми. Особлива тема — це ті вузлові питання, над якими Лев Толстой думав усе життя: прогрес, історія і свобода. Толстой — філософ завжди з великим скептицизмом сприймав панегірики прогресу, на які було так багате ХІХ століття. «Віра в технічний прогрес — марновірство, яким люди застилають від себе розуміння життя. Інакше кажучи, все розвивається, і я розвиваюсь; а навіщо це я розвиваюсь разом зо всіма — це видно буде» — уїдливо писав він у 1894 році. Творець «Війни і миру» не приймав «віру в удосконалення взагалі, тобто бажання бути кращим не перед самим собою або перед Богом, а перед іншими людьми. І дуже скоро це стає бажанням бути сильнішим за інших людей, тобто більш славним, поважнішим, багатшим за інших». («Сповідь»).

Толстого не зрозуміли сучасники. Глузували з проповіді «непротивлення злу насильством », дорікаючи його в тім, що він взагалі не хоче виявляти активність волі в боротьбі зі злом (а він ставив питання так: «Вольова активність — прекрасно. Але давайте спочатку усвідомимо, навіщо вона?»). Французький критик Еміль де Вогюе писав: «Толстой зводить всі обов’язки, усі надії, усю моральну діяльність до одного предмета: знищення суспільного зла за допомогою комунізму» (1896 р.: читач може сам оцінити справедливість цих слів). Толстому дорікали за утопізм — але ж такі великі люди ХХ століття, як Ганді, Мартін Лютер Кінг, Мандела, Сахаров, Ейнштейн, Гавел підкреслювали, що є послідовниками саме його ідей і завдяки ним дуже істотно змінився вигляд Індії, США, Південної Африки, Чехії, почасти СРСР, а отже, і сучасного світу в цілому. Ненависть Толстого до війни — одне з джерел боротьби світового співтовариства проти насильства в ім’я унікальності кожного людського життя.

Мета роботи – дослідити політичні погляди Л.Толстого та його проповідь «Непротивлення злу насильством».

1. Моралізуюча критика держави Л.Толстим як джерела зла і насильства

Л. М. Толстой, глибоко шануючи завіти Христа, стверджував, що головне призначення людини полягає в тому, щоб любити друзів і ворогів, уникати усього, що роз´єднує людей, і робити усе те, що сприяє їх з´єднанню. Подібно до Ж.-Ж. Руссо, Л. М. Толстой відстоював ідею вродженої схильності людини до добра, любові, альтруїзму. Щодо здатності людей творити зло, то вона придбавається ними вже під безпосереднім впливом обставин соціального життя і, особливо, тих відносин, що насаджуються державою, її законами і системою правосуддя.

Л. Н. Толстой був переконаний, що церква піддала забуттю християнські заповіді Нагірної проповіді і тим самим розв´язала руки владі, державі, санкціонувавши застосування насильства у внутрішньодержавних і міжнародних відносинах. З її мовчазної згоди існує далека від ідеалів справедливості система права і несправедливий суд, що прагнуть злом викорінити зло і насильством усунути насильство. На ній лежить значна частка відповідальності за те, що сучасна цивілізація рухається помилковим шляхом лавиноподібного наростання маси зла, наближаючи страшні, небачені катастрофи.

Духівництво обурювалося не тільки через те, що Л. М. Толстой на нього покладав відповідальність за нехтування державою основ моральності і людинолюбства, але і за спроби свого неортодоксального розуміння вчення Христа. Л. М. Толстой бачив в Ісусі Христі не божество, а людину, наділену найвищою моральністю. На відміну від традиційно-християнської точки зору, згідно з якою любов до Бога знаходиться на першому місці, а любов до ближнього на другому, Л. М. Толстой невпинно проводив думку про те, що на першому місці повинна стояти любов до ближнього. За ці єретичні відступи від релігійно-світоглядних канонів він був відлучений від церкви, що, однак, не перешкоджало йому продовжувати відстоювати свої погляди і залучати на свій бік все нових і нових прихильників.

Заклики Л. М. Толстого користуватися при вирішенні соціальних проблем і протиріч не насильством, а переконанням зустрічалися з обуренням як соціалістами-марксистами, так і представниками офіційної державної влади. Л. М. Толстой же продовжував стверджувати, що держава з її розрослими і збільшеними органами фізичного і духовного насильства, здатна своїми судами і пенітенціарною системою залякати кого завгодно, вийшла з-під контролю церкви і перетворилася в джерело загрози для культури і моральності. Заохочувані ним розвиток наук, досягнення техніки формують у свідомості людей нові життєві стереотипи, де на перший план висунулися ідеали зовнішнього, матеріального благополуччя. І доти, поки релігія не повернеться в серця усіх людей і в політико-юридичну практику всіх держав, людство буде страждати від надлишку нещасть, які воно саме собі приносить.

Та релігія, на рятівну роль якої сподівається Л. М. Толстой, повинна бути оновленою, тобто з неї варто усунути всі перекручування, які внесли церковники в зміст євангельських заповідей. В оновленому християнстві тільки любов має право бути основним принципом міжлюдських відносин. Тільки вона здатна примирити бідних з багатими і вирішити всі протиріччя життя.

Л. М. Толстой безсумнівно правий, критикуючи державу за недосконалість тих засобів і методів, які вона застосовує в боротьбі із соціальним злом і, з  окрема, із злочинністю. Але його аргумент, що, віддаючи злочинцю злом за зло, держава тим самим лише збільшує загальну масу зла на землі, явно непереконливий. Покарання, коли воно відповідає вчиненому злочину і суспільним критеріям справедливості, не може розцінюватися як соціальне зло. Злочин, що заперечує норми моралі і права, є злом. Але покарання, відплачуючи за порушення закону, поновлюючи порушену справедливість, захищаючи права громадян, є запереченням заперечення. Виступаючи проти зла, воно не може вважатися злом. Те, що в ньому присутній момент примусу і навіть насильства над особистістю злочинця, не дозволяє зарахувати покарання в розряд соціальних благ. Не будучи ні злом, ні благом, покарання виступає як необхідний соціальний засіб, який суспільство і держава повинні використовувати в ім´я того, щоб з його допомогою оберігати від руйнувань цивілізований правопорядок.

У державах, де суспільні відносини не мають досить високого ступеня цивілізованості, практика заперечення правового примусу здатна давати скоріше негативні результати, ніж позитивні. П. І. Новгородцев писав про те, що після смерті Л. М. Толстого Росія змогла навіч переконатися в цьому. «Система нехитрого непротивлення злу, застосована кн. Львовим у якості системи управління державою, у Керенського перетворилася в систему потурання злу, прикриту фразами про «казку революції» і про благо держави, а у Леніна в систему відкритого служіння злу, втілену у формі нещадної класової боротьби і винищування всіх, не угодних пануючим». Так, практичне втілення ідей Л. М. Толстого привело в Росії спочатку до легалізації анархії, а потім до кривавої тиранії [9, c.23].

2. Сутність теорії непротивлення злу та концепції не насилля Л.Толстого як основних постулатів пацифістської діяльності

Людське суспільство багате на різноманіття індивідуальних поглядів на соціально-політичне життя культурно-духовних пріоритетів живих і активних діючих елементів історичного процесу. У соціальному бутті людина формується і набуває змісту проблема її свободи, автономії, відносної незалежності від суспільства і обумовленості будь-яких форм її діяльності. Безпосередньо постають проблеми стабільності, миру та злагоди у суспільстві завжди, які були й будуть актуальними.

Задля упередження можливих конфліктів у суспільстві, на нашу думку, неможливо обійтися без аналізу ролі духовних чинників в життєдіяльності суспільства, які є одними з найвизначніших у формуванні свідомості та світосприйняття кожного індивіда та соціуму взагалі. За приклад були взяті основні ідеї представника російської соціально-філософської школи — Л. Толстого, який займався не тільки проблемами аналізу духовності суспільства, але й поклав початок філософської та соціально-політичної теорії ненасилля та заперечення будь-яких насильницьких дій — пацифізму.

Головною метою релігійної філософської думки Л.М. Толстого є аналіз духовного потенціалу людської особистості. Мислитель показує розвиток людини як особистості в пору його дитинства, батьківства та юності, тобто в ті періоди життя, коли людина найбільш повно відчуває себе у світі, свою нерозривність з ним, і потім, коли починається відділення себе від світу й осмислення навколишнього його середовища [4, с. 112]. Інтерес Л. Толстого до багатошаровості психології своїх героїв продиктований прагненням дістатися до витоків, пов’язаний також з увагою письменника до тих проявів моральної свідомості, що виражають, на його думку, останні глибини особистості. Таким чином і був закладений початок у боротьбі проти війни та її заперечення як антинасильницького методу, який пригнічує та знищує моральний та духовний ідеал особистості [2].

Як вважає російський суспільний діяч, суть морального ідеалу найбільш повно виражена у вченні Ісуса Христа. При цьому, для Толстого, Ісус Христос не є Богом або сином Бога, він вважає його реформатором, що руйнує старі і дає нові основи соціально-політичного життя. Толстой бачить принципову різницю між справжніми поглядами Ісуса, викладеними в Євангеліях, і їх збоченням в догмах православ’я та інших християнських церков. «Те, що любов є необхідна і блага умова людського життя, було визнання документів усіма релігійними вченнями давнини. У всіх навчаннях: єгипетських мудреців, брамінів, стоїків, буддистів, даосистів та інших — жалість, милосердя, благодійність і взагалі любов визнавалися одною з головних чеснот» [19, с. 83]. Однак тільки Христос підніс любов до рівня основного, вищого закону життя. Як вищий, основний закон життя, любов є єдиним моральним законом. Закон любові — не заповідь, а вираз самої сутності християнства. Це вічний ідеал, до якого люди будуть нескінченно прагнути. Ісус Христос не обмежується прокламацією ідеалу [10].

Поряд із цими соціально-філософськими та моральними твердженнями, Л. Толстой дає п’ять заповідей, які у його інтерпретації визначаються наступним чином: 1) не гнівайся; 2) не залишай дружину; 3) не присягай ніколи нікому і ні в чому; 4) не протився злу силою; 5) не вважай людей інших народів своїми ворогами. Заповіді Христа «показують тільки те, чого на певному ступені розвитку людства люди можуть уже не робити. Заповіді ці є нотатками на нескінченний шлях досконалості…» [9, с. 56]. Вони не можуть не бути негативними, оскільки мова йде про усвідомлення ступеня недосконалості. Вони не більш ніж щабель, крок на шляху до досконалості. Вони, ці заповіді, складають в сукупності такі істини, які як істини не викликають сумнівів, але ще не освоєні практично, тобто істини, по відношенню до яких виявляється свобода сучасної людини. Для сучасної людини вони вже є істинами, але ще не стали повсякденною звичкою. Людина вже сміє так думати, але ще не може так чинити. Тому сповіщення Ісусом Христом істини, є випробуванням свободи людини [9, с. 130].

На думку Л. Толстого, головною з п’яти заповідей є четверта: «Не противитись злому», накладає заборону на насильство, особливо у соціальному та політичному контексті. Стародавній закой, що засуджує зло і насильство в цілому, допускав, що в певних випадках вони можуть бути використані на благо — як справедливе відплата за формулою «око за око» [15, с. 75]. Ісус Христос скасовує цей закон. Він вважає, що насильство не може бути благом ніколи, ні за яких обставин. Заборона на насильство є абсолютною. Не тільки на добро треба відповідати добром. І на зло треба відповідати добром. Насильство є протилежністю до любові.

У Толстого є принаймні три визначення насильства, які пов’язані між собою. По-перше, він ототожнює насильство з вбивством або загрозою вбивства. Необхідність застосування багнетів, в’язниць, шибениць та інших засобів фізичного руйнування виникає тоді, коли стоїть завдання зовнішнього примусу людини до чого-небудь. Звідси — друге визначення насильства як зовнішнього впливу. Необхідність зовнішньої дії, у свою чергу, з’являється тоді, коли між людьми немає внутрішньої згоди. Так ми підходимо до третього, найважливішого визначення насильства: «ґвалтувати означає робити те, чого не хоче той, над яким чиниться насильство» [2]. У такому розумінні насильство збігається зі злом і воно прямо протилежно любові. Любити — значить робити так, як хоче інший, підпорядковувати свою волю волі іншого. Ґвалтувати — значить підкоряти чужу волю своєї. Непротивлення — більше ніж відмова від закону насильства. «Визнання житті кожної людини священної є перша і єдина підстава всякої моральності» [2]. Непротистояння злу якраз і означає визнання початкової, безумовної святості людського життя. Через непротивлення людина визнає, що питання життя і смерті перебувають за межами його компетенції. Він одночасно взагалі відмовляється від того, щоб бути суддею по відношенню до іншого.

Непротивлення від насильства відрізняється тим, що воно є областю індивідуально відповідальної поведінки. Якою б важкою не була боротьба зі злом у самому собі, вона залежить тільки від самої людини. Немає таких сил, які могли б перешкодити тому, хто зважився на непротивлення. Л. Толстой вважав також неспроможною аргументацію на користь насильства, відповідно до якої насилля виправдане в тих випадках, коли воно припиняє більше насильство. Коли ми вбиваємо людину, яка тримає ніж над своєю жертвою, ми ніколи не можемо з повною достовірністю знати, здійснила б вона свій намір чи ні, чи не змінилося б що-небудь в останню мить в її свідомості [8, с. 96]. Коли ми стратимо злочинця, то ми знову ж таки не можемо бути стовідсотково впевнені, що злочинець не зміниться, не покається і що наша кара не виявиться марною жорстокістю. Насильство має тенденцію відтворюватися, розширюватись в масштабах. Тому сама ідея обмеженого насильства й обмеження насильства насильством є помилковою. Саме ця ідея і була скасована законом непротивлення. Насильство легко зробити. Але його не можна виправдати. Толстой веде мову про те, чи може існувати право на насильство, на вбивство. Його висновок категоричний — такого права не існує. Якщо ми приймаємо християнські цінності, і вважаємо, що люди рівні перед Богом, то не можна обґрунтувати насильство людини над людиною, не нехтуючи законами розуму і логіки. Тому Толстой вважав смертну кару формою вбивства, що набагато гірше, ніж просто вбивство через пристрасть або з інших особистих причин [6, с. 280-281].

На думку Л. Толстого, цілком можна зрозуміти, що людина в хвилинній злості або роздратуванні здійснює вбивство, щоб захистити себе або близької людини, можна зрозуміти, що вона, піддавшись колективному навіюванню, бере участь в сукупному вбивстві на війні. Але не можна зрозуміти, як люди можуть здійснювати вбивство спокійно, обмірковано, як вони можуть вважати вбивство необхідним. Це було вище толстовського розуміння. «Смертна кара, — пише Толстой в “Спогадах про суд над солдатом”», — як була, так і залишилася для мене одним з тих людських вчинків, відомості про скоєння яких насправді не руйнують в моїй свідомості неможливість їх здійснення [9].

Отже, заповідь непротивлення з’єднує вчення Христа в ціле тільки в тому випадку, якщо розуміти її не як вислів, а як закон — правило, яке не знає винятків і обов’язкове для виконання. Припустити виключення із закону любові — значить визнати, що можуть бути випадки, які морально виправдовують застосування насильства. Якщо припустити, що хтось або через якісь обставини може насильством противитися тому, що він вважає злом, то так само це може зробити і будь-хто інший. Адже вся своєрідність ситуації і полягає в тому, що люди не можуть прийти до згоди з питання про добро і зло. Якщо ми допускаємо хоч один випадок «виправданого» вбивства, то ми відкриваємо їх нескінченну кількість. Щоб застосовувати насильство, необхідно знайти такого безгрішного, хто може безпомилково судити про добро і зло, а таких людей не існує [8].

Висновки

Отже, прийшовши до висновку про концепцію непротивлення злу як істини любові, Л. Толстой з усією рішучістю критикує державне насильство. На думку представника російської релігійної філософської думки, ненасильство, продумане до кінця, не тільки припускає заперечення державного насилля, але робить це в першу чергу, оскільки тут йде мова про щось більше, ніж факти насильства, — про право на насильство. Л. Толстой бачив різницю між різними проявами насильства — наприклад, між насильством розбійника з великої дороги і насильством державних діячів (царів, президентів, генералів і т. д.). Виправдати не можна ніяке насильство. Але, якщо насильство розбійника хоч якось можна зрозуміти, то насильство державного діяча не можна зрозуміти, не кажучи вже про його виправдання — воно набагато гірше, тому що має претензії на узаконення, у тому числі і моральне.

У поданні Л. Толстого, зло має свого роду ланцюгову реакцію: одноразове його виникнення породжує у відповідь дії, які навіть будучи виправданими, як правило, не утримуються в рамках справедливості, породжують нове зло, причому ще в більших масштабах, ніж раніше. І так відбувається до нескінченності, що у свою чергу призводить до загальної катастрофи. Тому єдиним засобом зупинити цей руйнівний процес є резолюція утриматися від відплати за заподіяне зло, в тому числі, і від права на самооборону. Але головне не в самій відмові від помсти, а в тому проясненні відчуттів, яке рухає морально досконалу людину — в почутті любові до всіх людей без винятку.

Список використаної літератури

1. Гаврюшин Н.К. Русская философия и религиозное сознание // Вопр. философии. — 1994. — № 1. — С. 65-68.
2. Давньоруські любомудри / В. Горський, О. Вдовіна, Ю. Завгородній, О. Киричок. — К.: Вид. дім «KM Академія», 2004. — 304 с.
3. Зеньковский В. История русской философии. — М.: Академический Проект «Раритет», 2001. — 880 с.
4. Иванова Е. Л. Толстой и Достоевский. Вечные спутники // Независимая газета. — 1996. — 27 июля. — С. 95-99.
5. Мень А. Мировая духовная культура. Русская религиозная философия / Религиозно-философские взгляды Льва Толстого. — Изд-во «Нижегородская ярмарка», 1995. — 671 с.
6. Немировская Л. Религия в духовном поиске Толстого. — М, 1992. — 270 с.
7. Никитин В. Творчество Л.Н. Толстого: истоки и влияния // Духовная трагедия Льва Толстого / Сост. А.Н. Стрижев. — М., 1995. — 355 с.
8. Рыбалко В.К., Кремень В.Г. История философии. Учебник для ВУЗов / Под общ. ред. Н.И. Горлача. — К.: Консумс, 2002. — 752 с.
9. Толстой Л.Н. Сочинения [Електронний ресурс] / Истоки пацифизма Л.Н. Толстого (по «Севастопольским рассказам». — Режим доступу: www.uusikotimaa.org.
10. Трактаты о вечном мире [Сборник] / Эразм Роттердамский, Эмерик Крюсе, Уильям Пенн и др.; сост. И.С. Андреева, А.В. Гулыга. — СПб.: Алетейя, 2003. — 387 с.
11. Чубарян А.О. Российский европеизм. — М., 2006. — 415 с.